План

1. Витоки та еволюція українського фольклору.

2. Народна творчість та писемна література.

3. Дещо про фольклористичну термінологію

4. Характерні особливості усної народної творчості

5. Жанрова система українського фольклору

Література

1. Витоки та еволюція українського фольклору

Важливою складовою українського народознавства є наука про народну
творчість — фольклористика. Незважаючи на поважний вік, що обіймає понад
два століття, вона все ще перебуває у пошуку оптимального наукового
трактування багатьох питань, пов’язаних зі становленням та еволюцією
предмета, його взаємин із історією, етнографією, літературою тощо. Та й
головна справа в тім, що таке явище, як фольклор, не було незмінним за
всіх часів.

Відомо, що фольклор виник разом із мовою. Саме у процесі продуктивного
розвитку мови і викристалізовувався фольклор. Цей процес тривав так
довго, як довго існує мова. Скільки саме — відповісти важко, але минуло
багато й багато тисячоліть, перш ніж народи почали користуватися такою
звичною і на перший погляд простою первинною комунікативною системою, як
мова. Якщо період становлення і розвитку писемності становить 4—5
тисячоліть (у східних слов’ян — тисячоліття), то усна творчість
перевищує цей період у 50—60 разів, а деякі дослідники впевнені, що у
сто разів. Що стосується східних слов’ян, то тут всяка цифра буде
гіпотетичною, оскільки історики не дали нам цілісної концепції у цьому
плані. Зрозуміло, що багато чого здатний прояснювати сам фольклор, у
якому можна знайти рудименти матріархату та родового суспільства, однак
цей аспект фольклористичних студій розроблений ще недостатньо.

Усна народна творчість протягом тисячоліть була чи не єдиним засобом
узагальнення життєвого досвіду народу, втіленням народної мудрості,
народного світогляду, народних ідеалів. У фольклорі знайшли відображення
не лише естетичні й етичні ідеали народу, а й його історія, філософія,
психологія, дидактика — тобто все, чим він жив, що хотів передати
наступним поколінням. Навіть норми звичаєвого права, неписані закони
фіксувалися в усній формі, запам’ятовувалися вибраними громадою людьми і
за потреби відтворювалися у незмінному вигляді.

Слово для наших предків мало й магічну силу. За його допомогою, вірили
вони, можна домогтися щасливого полювання, викликати дощ, відвернути
бурю і град, посуху, вберегти родину від зла і напасті, які підстерігали
беззахисну перед силами природи людину на кожному кроці.

Значний період в історії людства взагалі та кожного народу зокрема
характеризується культивуванням так званого міфологічного мислення. Це
період анімістичних (коли душею наділяються не тільки люди, тварини, а й
рослини, Йредмети неживої природи), антропоморфних (коли людськими
властивостями наділяються тварини, рослини, у людській подобі уявляються
боги тощо) вірувань, що склали основу як первісних релігій, так і
сюжетів, мотивів, образної системи усної творчості. Міфологічні образи,
вірування стимулювали народну фантазію і сприяли культивуванню
фантастичних оповідок, героїчного епосу, календарно-обрядової поезії.
Але з часом міфологічні образи втрачають реальну основу і сприймаються
творцями та носіями фольклору як художні образи і символи, в яких народ
втілював свої суспільні ідеали, уявлення про добро і зло, ставлення до
навколишньої дійсності.

Перші писемні пам’ятки східних слов’ян не лише зафіксували
високорозвинуту міфологічну традицію Київської Русі, а й самі значною
мірою збагатилися за рахунок цієї традиції, стали її органічним
продовженням на іншому історичному рівні. На цей час міфологія як
система мислення та світоглядна база зазнає трансформації, однак не
втрачає остаточно своїх позицій. Це засвідчує хоча б той факт, що
літописці відтворювали давню історію Київської Русі за усними джерелами,
у яких народні герої — Кирило (Микита) Кожум’яка, Ілля Муромець,
Михайлик, Микула Селянинович та ворожі їм сили — Соловей Розбійник,
Шолудивий Буняка, Ідолище, Змій — ще не стали казковими персонажами.
Разом з тим літописи зафіксували найголовніші міфологічні постаті
слов’янського Олімпу — бога неба Сварога, богів сонця Хорса і Дажбога,
грому і бурі — Перуна, вогню — Сварожича, худоби — Велеса (Волоса),
вітру — Стрибога, зими — Коляди, Марени, весни — Ярила, літа — Купала та
ін.

Трансформація давньої міфології не означає зникнення величезного шару
народної культури. Це — поступовий перехід давніх сюжетів і мотивів,
образів і світоглядних уявлень у нову систему художньої творчості —
фольклор. Колись нерозчленований масив народної міфології став жанровою
системою фольклору — казки, легенди, перекази, оповідання, балади,
героїчний епос, обрядовий цикл тощо, що в тій чи іншій формі дійшли до
наших днів.

У поясненні витоків і становлення українського фольклору слід виходити
насамперед із специфіки народної творчості, яку не можна перенести на
грунт національної культури подібно до культових споруд в архітектурі
або іншомовних джерел, перекладених українською мовою. Фольклор
невіддільний від народного світогляду, побуту, історії тощо. Таким
чином, народну творчість українців слід вважати прямою спадкоємницею
уснопоетичних надбань Київської Русі, зокрема тих її регіонів, що
співпадають географічне й історично. На відміну від писемної пам’ятки,
створюваної здебільшого одним автором на основі писемних (колись —
культових) норм, фольклор реалізується у руслі місцевої традиції. Його
творцем і носієм є весь загал. Лише на етнічних порубіжжях помічаємо
різноманітні культурні перехрещення і взаємозапозичення. Дещо
своєрідними є ці зв’язки і взаємовпливи в іншомовних та іншонаціональних
осередках, розташованих на території України: болгарських, російських,
грецьких, чеських, польських, німецьких та ін.

2. Народна творчість та писемна література

Соками усної народної творчості живилася писемність. На її основі
створювалися історія і література, зокрема староукраїнські літописи
(Густинський, Грабянки, Величка, Самовидця, Острозький, Львівський та
ін.), на її грунті будувалася діяльність братських шкіл,
Києво-Могилянської академії. Із цього погляду таємниці народної
творчості необхідно особливо добре знати філологам та історикам. Без
цього немислиме розуміння як давньоукраїнської історії та культури, так
і витоків творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т.
Шевченка, Лесі Українки, Марка Вовчка, І. Франка, ряду сучасних
письменників. Зв’язок їх зі творчістю народу — неминучий. Цей зв’язок
розуміли видатні письменники кожної епохи, а найбільше ті, що черпали в
народній творчості не лише творчу снагу, а й сюжети та образи, художні
засоби.

Народ багатовіковою практикою створив таку систему художніх засобів у
фольклорі, які йдуть до створення художнього образу найкоротшим шляхом.
Виконавець фольклорного твору не просто .описує факт чи подію, а
зображує їх, він ніби все бачить перед собою. Тому його виконання
емоційне, виразне, багате на жести і міміку»

205Однією з основоположних особливостей фольклору е одвічне прагнення
його творців і носіїв до ідеалів правди, до безкомпромісної оцінки
баченого і пережитого. Створю- • ючи образ ідеального героя, народна
пам’ять діє вибірково: відкидає уєе, що могло б принизити його, і
гіперболізує ті риси, які звеличують героя, роблять його вчинки гідними
для наслідування.

Цілком очевидний той факт, що розібратися у лабораторії літературної
творчості неможливо, не знаючи насамперед її першоджерел — усної
народної традиції. Без цього неможливо ^ре тільки осягнути всю
складність літературного процесу, а й заглибитися у творчі витоки
літературних напрямів, шкіл, а зрештою й поетики літературних творів.

3. Дещо про фольклористичну термінологію

Термін «фольклор» утвердився в науці відносно пізно. З другої половини
XIX ст. він вживається паралельно з такими термінами, як «народна
творчість», «народна поезія», «народна словесність», «народна поетична
творчість» та ін. Усі вони близькі за змістом, але неоднозначні. Термін
«народна творчість» має ширше значення, ніж «народне мистецтво»,
оскільки охоплює усі види творчої діяльності людини — естетичну,
соціально-політичну і навіть виробничо-побутову. Його використовують
спеціалісти різних сфер знань, тому в кожному конкретному випадку
виникає необхідність уточнення, про який саме вид народної творчості
йтиме мова.

У другій половині XIX ст. набув поширення термін «фольклор» (з
англійської — народна мудрість, народні знання). Здавалося б, це поняття
має ще ширший зміст, ніж «народна творчість»; зрештою, у зарубіжній
науці так воно і є: до нього включаються не лише народне мистецтво в
усіх його виявах, а й народний побут, народна медицина, вірування тощо.
Таким чином, західноєвропейська й американська фольклористика обіймає
практично всі аспекти народознавства.

У своїх роздумах про фольклористичну термінологію Максим Рильський
визнавав правомірність користування усіма названими вище термінами,
однак закликав не забувати дуже місткого і точного терміну
«словесність», що його широко вживали філологи минулого — О. Потебня, П.
Куліш, Ф. Колесса та ін. Разом із тим М. Рильський вказував на деяку
штучність такого усталеного терміну, як «народнопоетична творчість»,
оскільки слово «поезія» має свою специфічну сферу вживання, пов’язану з
віршуванням.

Найбільш вживаним у світовій практиці є термін «фольклор»; через школу,
засоби масової комунікації, книги цей термін міцно увійшов у науку і був
сприйнятий також самими носіями усної народної творчості. Але в нашій
науці він зазнав деякого коригування. Ми цілком приєднуємося до
трактування, яке дав відомий учений В. Гусєв: терміном «фольклор»
позначається не все народне мистецтво загалом, а та його сфера, в якій
художнє відображення дійсності відбувається в
словесно-музично-хореографічних і драматичних формах колективної
народної творчості, що виражають світогляд трудящих мас і нерозривно
пов’язані з ‘їхнім життям та побутом.

4. Характерні особливості усної народної творчості

Спинимось на характеристиці найістотніших ознак фольклору, притаманних
йому в усі часи. Це, зокрема, усна форма творення і побутування, роль
пам’яті у збереженні та відтворенні фольклору, його варіантність,
колективність і традиційність.

Людина завжди прагнула до створення оптимальної системи передання
досвіду — життєвого та естетичного — від старшого покоління до
молодшого. Такою системою стала усна творчість, у якій втілювалися
історія «роду-племені», знання людини про себе і навколишнє середовище —
і все це не лише у формі констатації, а в узагальнюючих художніх
образах, що виступали як згустки громадської думки, як її символи.
Потреба фіксувати життєві спостереження у пам’яті спонукала до створення
певних стереотипів мовлення, досконалих художніх форм, фольклорних
жанрів. Як одна із найсуттєвіших ознак народної творчості усність
зумовлювала вдосконалення форм передачі естетичної інформації, з одного
боку, та розвиток і вдосконалення людської пам’яті — з другого.
Дослідники одностайно сходяться у тому, що фольклор є мистецтвом
пам’яті. Щоб полегшити запам’ятовування великої за обсягом інформації,
побутовою практикою розроблялися стереотипні фольклорні форми, стабільні
структури в межах кожного жанру та всередині їх. Значна увага зверталася
на формування образної системи, символіки, що переходила із твору в
твір, із покоління в покоління, підтримуючи усну традицію тієї чи іншої
місцевості.

Ці характерні стереотипи зумовили й обсяг фольклорних творів: розповідь
чи пісня повинні були вкладатися у реальні межі повсякденного
спілкування, товариських бесід, обрядових дійств тощо. Таким чином,
усність побутування фольклору детермінувала його жанрову структуру,
поетику. Саме завдяки усному побутуванню фольклор володіє значно
багатшою палітрою зображальних засобів порівняно з літературою та іншими
мистецтвами, пов’язаними зі словом. Однак справа полягає не тільки у
художніх засобах. Фольклорний стиль домагається ідеального контакту між
виконавцем і слухачем — аж до повного їх злиття в народній ліриці, 3
цією метою література вдається до обширних описів, екскурсів, а часом і
до прямого запозичення фольклорних засобів, коли письменник вводить у
твір образ оповідача з народу і від його імені веде розповідь.

Суттєвою ознакою фольклору є традиційність. Фольклор живе і розвивається
тільки в руслі традицій, тільки спираючись на досягнення попередніх
поколінь. «Неправильно розуміти під традицією щось косне, відстале,
консервативне,— писав відомий теоретик та історик фольклору Б. Путілов.—
Головна ознака традиції — не косність, а певний ступінь сталості і
неодмінно міцність спадкових зв’язків у розвитку. Традиційність є
специфічна форма народного життя, культури, побуту, форма його руху.
Всякий фольклорний процес неминуче набуває характеру руху всередині
традиції, еволюції та трансформації традиції. На будь-якому відрізку
часу фольклор будь-якого народу становить собою динамічну систему,
певний стан традиції. Новоутворення, що при цьому виникають,— це перш за
все зсунута і змінена традиція».

Традиція передбачає вироблення стійких форм, стерео-типізацію художніх
засобів, створення такої системи жанрів, у межах якої може відбуватися
творчий процес загалом. Фольклор поповнюється за рахунок тільки тих
творів, які відповідають усталеним естетичним нормам і критеріям,
Водночас постійно відбувається розхитування традиції, поповнення її
новими елементами, які згодом сприймаються всіма і входять до традиції
як її повноцінні складові. Для того щоб новий твір став фольклорним,
його основа мусить ґрунтуватися на естетичних досягненнях попередніх
поколінь. Отже, традиція є системою, що забезпечує зв’язок сьогодення з
минулим, втілює досвід колективу, суспільства, яке прагне до накопичення
історичних, культурних, художніх надбань.

Із усністю та традиційністю найтісніше пов’язана така характерна ознака
фольклору, як варіантність. Записувачі фольклору першої половини XIX
ст,, стикаючись із численними варіантами фольклорних творів, вважали це
явище наслідком розпаду колись повноцінних зразків. У фольклорних
публікаціях вони вдавалися до зведення варіантів, виправлень, заміни
слів і фраз, цілих рядків тощо. Лише значно пізніше стало зрозуміло, що
фольклор не знає незмінних творів. Навіть обрядові пісні, магічна
функція яких вимагала збереження стабільного тексту, змінювалися,
доповнювалися, варіювалися.

Інший характер варіювання мають фольклорні твори із розгорнутим сюжетом,
у центрі якого — драматичний перебіг подій здебільшого із трагічною
розв’язкою. Мова йде про балади і думи. Ще інший характер варіативності
мають ліричні пісні, у яких сюжету майже немає, оскільки вони передають
почуття героя, його переживання, викликані певними життєвими
обставинами. А що вже казати про народну прозу, структурна стабільність
і незмінність якої надто умовні! Отже, варіативність — найскладніша
проблема науки про народну творчість, розв’язати яку можна тільки
спільними зусиллями. Ясно одне: кожний запис, кожне конкретне виконання
є самостійним фольклорним твором, який у сукупності близьких та більш
віддалених зразків складає поняття народної традиції. Тільки низка
варіантів певного сюжету створює можливість вести мову про локальні
особливості традиції, про розквіт чи згасання жанру, про витоки образної
системи твору, його поетики тощо.

Сам факт побутування фольклорного твору у великій кількості варіантів
знімає питання про його авторство. Фольклор — мистецтво колективне,
навіть у тих випадках, коли той чи інший твір створений відносно недавно
і його автора при бажанні можна розшукати. Авторство твору, що увійшов
до усної традиції, не є для народних виконавців важливою річчю. Кожний
фольклорний твір сприймається ними як навколишня природа: він
прекрасний, потрібний, але нічийний, тобто всезагальний. Але це не
значить, що він створювався всім народом і ніким конкретно.

Народна творчість тому й має назву народної, що творилась і
підтримувалась народом, вірніше, найкращими, найталановитішими його
представниками, виразниками естетичних ідеалів всього загалу. Теорія
мистецтва стверджує, що процес творчості за своєю природою
індивідуальний. У сфері народного мистецтва маємо органічне поєднання
колективного й індивідуального начал творчого процесу. Талановитий
виконавець, вихований на традиції, своєю творчістю виконує соціальне
замовлення свого колективу, соціальної групи, у якій він виріс,
сформувався як митець.

Однак не кожний твір, створений навіть у фольклорному колективі, стає
надбанням традиції. Головним і визначальним показником у цьому плані
слід вважати входження твору у народний побут, у репертуар народних
виконавців, які б сприймали його в ряду аналогічних зразків.

Зрозуміло, що співвідношення колективного та індивідуального начал у
народній творчості не було завжди однаковим і незмінним. На ранній
стадії феодалізму, не кажучи вже про родовий устрій, основною формою
словесного мистецтва були імпровізації. Кожний виконавець, виконуючи той
чи інший твір, створював його ніби заново. Подібна форма творчості
дійшла до нас у вигляді народних голосінь. Однак цей вид імпровізації
був схожим на творчу контамінацію, тобто свідоме використання готових
поетичних форм, загальних місць, міцно скомпонованих поетичних блоків
тощо.

Імпровізаційність виступає неодмінним елементом насамперед української
думової традиції. Вона наявна і в таких видах фольклору, як казка,
легенда, переказ, і особливо в оповіданнях-спогадах, бувальщинах, а
також у частівках та коломийках. Останні особливо поширені в регіоні
Карпат. Коломийки настільки досконалі у плані дотримання традиційної
поетики, що їх можна вважати автономним фольклорним жанром даної
місцевості.

Дещо інше співвідношення колективного й індивідуального, традиційного та
новаторського начал спостерігається в сучасній масовій культурі. Завдяки
зближенню літератури і фольклору, широкому використанню письменниками
фольклорних образів і мотивів, фольклорного стилю чимало їхніх творів
стають надбанням усної традиції. Процесові влиття авторських пісень у
фольклорну традицію найбільшою мірою сприяють художня самодіяльність,
засоби масової комунікації. Далі твір починає жити за законами усної
традиції, незалежним від автора життям.

5. Жанрова система українського фольклору

Весь фольклор умовно розподіляється на прозовий і поетичний, або
пісенний. Народна проза у свою чергу ділиться на два великі масиви:
власне художню (казки, анекдоти) і документальну, неказкову прозу
(легенди, перекази, оповідання) . Термін «документ» ми вживаємо,
орієнтуючись на одну із визначальних функцій неказкової прози —
засвідчувати і пояснювати історично вірогідні джерела — та на первісне
значення терміна (від лат. досшпепйіт — повчальний приклад, взірець,
доказ).

Власне художня проза, тобто казки, реалізована в таких жанрових
різновидах, як героїко-фантастичні (чарівні) казки, казки про тварин,
соціально-побутові казки та небилиці, кумулятивні казки.

Казки, як і більшість фольклорних жанрів, сягають своїми витоками
стародавньої міфології, тобто періоду, коли власне казкові сюжети
сприймалися і трактувалися як реальність, коли художність цих оповідей
була підпорядкована завданням інформативно-пізнавальним, релігійним. Не
всі казки набули яскраво вираженої структурної стабільності. Це
стосується більшою мірою казок про тварин і героїко-фантастичних казок.
Кількість казкових сюжетів та образів у кожній національній традиції
усталена; вони переходять із покоління до покоління, мало при цьому
змінюючись, оскільки виступають символами загальнолюдських моральних
цінностей. Кожне наступне покоління успадковує від попереднього готові
сюжети, мотиви, образи і навіть стиль оповіді.

Дещо осібно від основного масиву стоять соціально-побутові казки,
продуктивний розвиток яких, на відміну від героїко-фантастичних казок та
казок про тварин, простежується до нашого часу. Соціально-побутові казки
складають, мабуть, найбільший підрозділ казкового масиву завдяки своїй
здатності відображати «вічні» суспільні проблеми та завдяки певній
розкутості структури. Персонажі цих казок відносно заземлені,
трактуються в основному з реальних позицій. Час і простір цих казок
можуть бути досить конкретними, чітко визначеними — на відміну від
замкненого часу і простору героїко-фантастичних казок.
Соціально-побутові казки мають ще назви реалістичних, побутових або
новелістичних; у основних своїх виявах вони складають проміжну ланку між
власне казками (героїко-фантастичними та казками про тварин) і народною
доку-менталістикою (легендами, переказами, оповіданнями).

Специфічний підрозділ казок складають небилиці, тобто оповідки про
цілком неможливі в реальному житті речі та випадки. Найбільш поширені
мотиви небилиць: людина сама витягає себе з болота або вирубує з дупла,
вилазить на небо по дереву, зшиває дві половини коня, пан нагороджує
оповідача за брехню тощо.

Окремий структурний підрозділ художньої прози складають кумулятивні
казки, побудовані на багаторазовому повторенні того ж самого фрагмента
чи ланки,— аж до тих пір, доки створений таким чином ланцюг не
перерветься або ж почне рухатися у зворотному порядку. Характер
нарощування ланцюга може бути реалізований по-різному: тут і звичайне
нагромадження ланок («Звірі в рукавичці»), і послідовний ряд зустрічей
(«Колобок»), і безконечно повторювані комічні діалоги («Добре та
погано») тощо.

Значний масив народної прози складають легенди, перекази та оповідання
(не казкова проза, або фольклорна документалістика). Головне, що
відрізняє їх від казок,— це установка на вірогідність зображуваного. Як
і казки, вони не тільки виникли на основі давньої міфології, а й донесли
рудименти останньої до нашого часу. Завдяки своїм прадавнім витокам,
досить великій питомій вазі в духовному житті суспільства легенди і
перекази набули досить усталених структурних форм у загальному річищі
усних жанрів; вироблених побутовою практикою. Разом із тим вони
оперативно вбирають в себе все нові сюжети і мотиви.

В українській фольклористиці до легенд і переказів традиційно
зараховувалися твори, сюжети і персонажі яких відбивали християнську
міфологію. Оповідання про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті
скарби тощо відносились до язичницької міфології. Сюди ж входили
оповідання про чортів, перевертнів, відьом, упирів, чарівників, тобто
образів народної демонології. Теоретично легенди і перекази язичницької
та християнської міфології — явища однопорядкові, однак згідно з
традицією їх прийнято розмежовувати.

Замикають цей ряд фольклорної прози народні оповідання, тобто
оповіді-спогади про надзвичайні зустрічі, пригоди, характерні повчальні
історії, випадки з життя. Такі оповіді ведуться здебільшого від першої
особи — очевидця чи учасника події, про яку йде мова. Оповідання, як і
вся неказкова проза, мають вибірковий характер; у випадках, коли вони
викликають зацікавлення слухачів, їх багаторазова повторюваність
зумовлює привнесення елемента вигадки або ж деталей із життєвого досвіду
оповідачів. Таким чином, питома вага домислу в них дедалі зростає і вони
наближуються до переказів чи легенд.

Одним із найдавніших видів народної творчості, який від початку свого
становлення і до занепаду продуктивного розвитку не зазнав суттєвих
змін, є замовляння (заговори). До них належать такі поетичні твори, яким
у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на навколишній світ. У
народному побуті значний репертуар замовлянь належав так званим
чарівникам, чаклунам, ворожкам та ворожбитам, тобто людям, що зналися з
«надприродною» силою і з різною метою вдавалися до цих словесних формул.
Найдовше в народному побуті збереглися господарські, лікувальні,
громадські та приворотні (відворотні) замовляння. Ними користувалися
різні верстви сільського населення ще на початку нинішнього століття.

У контексті всього фольклорного фонду розвивалася пареміографія, тобто
цикл найкоротших жанрів, які в образній формі відбивали найсуттєвіші
сторони природного середовища, суспільних і родинних взаємин. До
паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів’я,
загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні
вислови тощо. У процесі вдосконалення усного спілкування створювалися
своєрідні образні формули, усталені кліше, які з часом розширювали своє
первісне значення, варіювалися, вдосконалювалися. Джерелом
пареміографічних жанрів було не тільки реальне життя, а й влучні образи
пісень, казок, легенд і переказів, притч, анекдотів, а згодом — писемної
творчості. Пареміологічні звороти здебільшого реалізуються в контексті
різних усних жанрів і виступають їх структурними компонентами,
своєрідним орнаментом, підкреслюють смислові акценти тощо.

Проміжною ланкою між народною прозою і пісенною творчістю можна вважати
народне віршування. На жаль, ця форма досі мало вивчена, хоча багато
записувачів здавна фіксували чимало віршованих казкових, легендарних та
побутових сюжетів. У окремих регіонах існував, наприклад, оригінальний
жанр народної публіцистики, так звані «протоколи», складені на місцевому
матеріалі у формі віршів. Народні вірші записували П. Гнєдич, А.
Димінський, О. Роздольський, С. Тобілевич, В. Гнатюк та інші
фольклористи; «найбільше їх опубліковано у «Записках наукового
товариства їм. Т. Г. Шевченка» у Львові, що засвідчує популярність цього
виду народної творчості.

Поетичний масив українського фольклору складають пісні, голосіння та
думи. Протягом більш ніж трьохсотлітнього періоду записано мільйони
зразків українських пісень. Лише невелика частина їх видана, інші все ще
чекають на своїх дослідників.

Необхідність глибокого вивчення української пісенності зумовлюється
багатьма важливими причинами. Насамперед, це величезне значення народної
пісні у суспільному і естетичному житті українців. Народна пісня чи не
найяскравіше за усі види фольклору здатна передавати специфіку
художнього мислення своїх творців і носіїв. Пісня супроводжує все
свідоме життя людини — від колиски до гробової дошки. Вона й донині
перебуває в стані активного побутування, отже, підтримує формування
національної самосвідомості українців. І в наш час пісня залишається
одним Із невичерпних джерел національної культури.

Згідно з історико-естетичною концепцією, прийнятою в нашій
фольклористиці, українська пісенність розподіляється на чотири великих
підрозділи, кожний з яких об’єднує кілька жанрів, тематичних груп і
циклів.

Генетичне найдавнішим вважається ліро-епічний підрозділ, до якого
входять переважно обрядові пісні (трудові пісні, колядки і щедрівки,
веснянки, купальські і петрівчані, обжинкові, грєбовецькі, весільні,
ігрові, хороводні пісні), замовляння, «дитячі пісні.

Активне творення трудових пісень, які супроводжували процес колективної
праці з метою її полегшення, припадає на період первіснообщинних
відносин. Тому й зафіксовані ці пісні у народів, які стадіальне стояли
на відповідному щаблі розвитку. В українській народній творчості маємо
лише рудименти трудових пісень, трансформованих у зразках переважно
обрядового характеру. При цьому слід відрізняти власне трудові пісні від
будь-яких інших, які можуть виконуватися під час роботи.

Виключне значення у формуванні всієї української пісенності мають
календарно-обрядові пісні, які творилися і побутували у тісному зв’язку
з трудовою діяльністю людей, супроводжуючи річний цикл
сільськогосподарських робіт. Для розуміння суті цих пісень важливим є
те, що з часу свого становлення домінантною їх функцією була магічна,
спрямована на умилостивлення сил природи. На цій стадії календарні пісні
супроводжувалися драматичними діями, замовляннями. Протягом багатьох
століть тексти цих пісень залишалися стабільними. Лише з набуттям
значних раціональних знань про навколишній світ, із розповсюдженням
писемності й освіти (нагадаємо, що вже у XVII ст. 80 % українців
володіли письмом!) календарна поезія зазнає змін: її сакральна функція
поступається естетичній. У час широкого записування фольклору (з початку
XIX ст.) календарні пісні стають переважно супутниками молодіжних свят і
розваг.

Те ж стосується і весільної пісенності, з тою тільки різницею, що
остання в основних своїх формах дійшла до нашого часу і зафіксована у
численних варіантах та локально-регіональних виявах. Найдавніший пласт
весільних пісень генетичне пов’язаний з обрядами і розкриває їхню
символіку та семантику. Згодом цей пласт почав доповнюватися зразками,
що відбивали індивідуальну психологію, тобто настрій присутніх під час
тієї чи іншої весільної дії. З кінця XIX — початку XX ст. на весіллі все
частіше викокувались ліричні або жартівливі пісні, які не мали
безпосереднього зв’язку з традиційною обрядовістю.

У класичному українському весіллі маємо досить багату структурну,
тематичну й навіть жанрову пісенну палітру. Головне місце в ній посідає
родинно-побутова лірика, пісні, що розкривають символіку окремих обрядів
— вінкоплетіння, виготовлення короваю. За структурою весільні
пісні-замовляння, пісні-величання є досить віддаленими від
гумористично-сатиричних пісень суто дидактичного характеру, тому їх
важко вважати різновидами одного жанру. Однак всі вони органічно
вписуються в обряд весілля, розкриваючи найтонші грані цього важливого
родинного свята.

Замикають ряд родинно-обрядової творчості народні голосіння. Цей жанр —
унікальне фольклорне явище. Не дивлячись на те, що в їх творенні брало
участь багато людей (в основному жіноцтво), вони зберігають структурну
стабільність. Голосіння — жанр епічний, особливо в тій частині, що
присвячена возвеличенню добрих справ померлого. Вислів жалю за
покійником має переважно ліричну тональність. Голосіння безпосередньо
пов’язані з категорією трагічного і мають ширше семантичне забарвлення,
ніж тільки висловлення жалю за померлим. Голосили за батьківською хатою,
коли недоля гнала українців у чужі краї в пошуках кращого життя;
оплакували батьків, чоловіків і синів, які не повернулись додому,
загнані завойовувати чужі багатства; тужили за втраченими надіями і
сподіваннями на краще життя. У поетиці, образній системі голосінь
збереглося чимало моментів, що йдуть від міфологічного сприйняття
навколишнього світу. Пізніше ці моменти стали художніми образами і
символами, що передавали всю гаму почуттів голосильниць.

Близькі до голосінь українські думи. Найбезпосеред-ніший зв’язок між
цими жанрами народної епіки спостерігаємо у циклі невольницьких плачів,
тобто в одному з найдавніших пластів думової традиції. Елементи думового
стилю дослідники простежують уже в писемних пам’ятках Київської Русі,
називаючи, наприклад, «Слово о полку Игореве» думою XII століття. Думи
стали прямими продовжувачами епічної традиції Київської Русі у XV—XIX
ст. на українських землях — і як велична епопея народно-визвольної
боротьби, і за рівнем осмислення історичних подій; за художнім
осмисленням останніх вони стали окрасою всього масиву героїчних епосів,
створених багатьма народами світу.

Виконавці дум — кобзарі — відзначалися не лише талантом творення та
культивування героїчного епосу, вони були носіями високої культури
взагалі. Розквіт думової традиції припадає на XVI — початок XVII ст. У
всякому , разі у другій половині XVII ст. зафіксовано кілька пародійних
дум, що свідчить вже про завершальний етап активного творення жанру. До
того ж XVIII—XIX ст. не дали жодного нового сюжету думи. У цей час
естафета виконання дум переходить від козаків-воїнів, учасників
козацьких походів до кобзарів-сліпців, які ще довго підтримували думову
традицію. Ліквідація московським царизмом Запорізької Січі — основного
чинника, що стимулював кобзарство, спричинилася до значної трансформації
дум, до превалювання в них моралізаторсько-дидактичних мотивів.
Переборюючи переслідування з боку шляхетської Польщі та царської Росії,
кобзарі донесли до нащадків думи героїчного характеру, які становлять
для українців живе джерело їхньої історії. Ідеї, висловлені в думах,
були і залишаються актуальними для українського народу.

До епічних жанрів народної творчості українців належать балади та
історичні пісні. Обидва жанри не мають чітко окреслених дефініцій, тому
донині у науці точаться дискусії щодо правомірності віднесення їх до
автономних жанрів. За тематикою, образною системою, поетичним втіленням
як балади, так і історичні пісні є явищами відносно пізнього походження,
хоча в них трапляються мотиви і символи міфологічної системи мислення.

Якщо історичні пісні ведуть розповідь про конкретних осіб, про значні
суспільні події та факти, то предметом зображення балад здебільшого
виступає побутова сфера, зокрема повсякденні життєві колізії
драматично-трагічного змісту. Історичні пісні — це мовби художній
літопис усної історії народу, тоді як балади являють собою своєрідну
пропаганду моральних норм шляхом оспівування зразків чи заперечення
різного виду аномалій. Про життєвість цього пласта народної пісенності
свідчать нинішнє творення так званих «співанок-хронік», а також
популярність серед певної частини населення близьких до балад «жорстоких
романсів». Ці явища існують і потребують вивчення.

Загального визнання в усьому світі набули українські ліричні пісні.
Умовно їх можна розмежувати на такі тематичні групи: пісні про кохання,
про родинне життя, суспільно-побутові (козацькі, чумацькі,
антикріпосницькі, наймитські та заробітчанські, емігрантські, рекрутські
та солдатські) та пісні літературного походження. Давно відійшли в
минуле суспільні явища, що породили названі цикли лірики, але пісні
продовжують активне життя, хвилюють нас втіленими у них
загальнолюдськими почуттями, високим моральним пафосом, художньою
довершеністю. Без перебільшення можна вважати, що українська лірика
поряд з думами, голосіннями, баладами та рядом інших жанрів міцно
увійшла у скарбницю світової культури.

Цілком автономний вид народної творчості складають жартівливі та
сатиричні пісні. Сатира і гумор — невід’ємні риси вдачі українців, вони
допомагали їм переборювати най прикріші життєві ситуації, виживати у
періоди жорсткого протистояння чужоземним загарбникам. Ці риси завжди
засвідчували ознаки життєздатності, здорової моралі народу, який навіть
у найскрутніші моменти не впадав у відчай, а сміявся із свого лиха. До
великого пласта сатиричних і гумористичних пісень тісно прилягають
коломийки та частівки відповідного змісту, танцювальні приспівки.
Загалом пісні-монострофи, найпоширенішими з яких в Україні є коломийки
та частівки, відзначаються універсальністю функцій, широтою тематичного
діапазону і здатні виражати велику гаму людських почуттів, відбивати
найскладніші моменти суспільного життя. Коломийки і частівки — це
своєрідна поетична публіцистика, яка йде попереду інших жанрів в
осмисленні сьогочасних життєвих перипетій.

Значний пласт усної народної творчості складає дитячий фольклор, який
ділиться на два великих підрозділи: пісні, що творяться і виконуються
дорослими (колискові, забавлянки тощо) та власне дитячі пісні та ігри
(заклички, примовки, прозивалки, скоромовки, лічилки тощо).

До найдавнішого виду народної творчості належить народна драма, яка
розвивалася у тісному зв’язку з народним театром. Генетичне цей жанр
сягає драматичних дійств первісного суспільства, у яких слово
поєднувалось з ритуальною пантомімою, співом. В Україні зафіксовані такі
народні драми, як «Коза», «Лодка», «Цар Максиміліан», «Трон». Найвищим
досягненням української народної драми по праву вважається вертеп.

Перелік жанрів і жанрових різновидів українського фольклору, наведений
вище, охоплює лише най основніші з них і лише частково торкається так
званих відчужених пластів народної творчості.

На протязі віків із язичницькими віруваннями і фольклором, витвореним на
основі цих вірувань, боролася церква. Згодом уже державна влада у тісній
спілці з церквою всіляко переслідувала творців та виконавців соціальне
гострих творів: антицаристських, антипанських, антикріпосницьких,
козацьких, гайдамацьких, рекрутських і солдатських пісень, фольклору
опришків. Як і в пору становлення української науки про народну
творчість, так І в радянський час через цензурні, ідеологічні утиски й
переслідування вкрай було занедбано збирання і дослідження традиційної
духовної поезії, лірницьких псалмів, поховальних і поминальних пісень,
голосінь, багатої апокрифічної творчості, замовлянь, народної
демонології тощо. Без цих відчужених панівною ідеологією пластів народна
творчість трактувалася б однобічно і не відбивала всієї складності та
розмаїття предмета.

6. Життєвість фольклорної традиції

Система фольклорних жанрів, «вироблена і культивована українським
народом упродовж віків, стала тим ґрунтом, на якому зросли професійні
мистецтва, пов’язані зі словом,— у першу чергу література і театр.
Сюжетами, темами, образами і стилем народного мистецтва щедро живляться
професійна музика, живопис, кіно, телебачення.

Сьогодні може створитися враження, ніби не лише зазнають суттєвих змін
традиційні форми побутування фольклору, а й нівелюється вся система
народної творчості взагалі. З цим можна погодитися лише частково. Дійсно
традиційні форми, жанри та їхні різновиди, створені патріархальним
суспільством та за часів феодалізму, стають певною мірою реліктами і
зберігаються в активному репертуарі завдяки своїй непересічній художній
цінності, тобто як естетичні пам’ятки минулого.

З другого боку, фольклор живе і розвивається, він виявляє здатність
відгукуватися на події, що зачіпають інтереси суспільства, збуджують
уяву людей. Ні література, ні інші види мистецтва не здатні замінити
усної творчості народу, яка завжди йшла і йтиме в авангарді художнього
відображення життя. Жодне з професійних мистецтв, жодний найдосконаліший
технічний засіб не замінить людині радості усного спілкування, у якому
найповніше розкриваються творчі можливості людини, у якому розвиваються
художні елементи нової фольклорної традиції. Народна творчість буде
існувати, доки існуватиме усне спілкування, доки існуватиме людство.

Похожие записи