ТАРАС МЕЛЬНИЧУК

Мельиичук Тарас Юрійович народився 20 серпня 1939 року в селі Уторопи
Косівського району Івано-Франківської області. Після закінчення
десятирічки працював коректором районної газети «Радянська Гуцульщина»,
далі — в Комі АРСР лісорубом, валовідбійником на Донбасі, служив у лавах
Радянської армії. 1958 року вступає до Чернівецького держуніверситету.
На третьому курсі покидає навчання, їде по комсомольській путівці на
будівництво Криворізького гірничо-збагачувального комбінату, далі —
впродовж двох років працює теслею на будовах Красноярського краю. 1964
року знову поновлюється в університеті, з якого через півтора року за
вільнодумство відраховують. Після цього працює в редакціях районних
газет Глибокої, Хотина, Косова, Верховини, Івано-Франківська. 1967 року
у видавництві «Карпати» виходить перша збірка віршів «Несімо любов
планеті». У 1967 році вступає на заочне відділення Московського
літературного інституту. Здає рукопис збірки віршів «Чага» у видавництва
«Карпати» і «Радянський письменник», що стало причиною його арешту 24
січня 1972 року під час масового ув’язнення української інтелігенції.
Відбував покару в Пермських таборах, звідки вийшов на волю в березні
1975 року. Знаходився під наглядом органів безпеки. У квітні 1979 року
за «вчинення опору працівникові міліції», а насправді за антирадянську
діяльність арештований на 4 роки. Далі — кілька років адміністративного
нагляду, поневіряння в пошуках роботи. 1982 року в Торонто виходить
збірка віршів «Із-за ґрат». 1990 року — «Строфи із Голгофи»
(Великобританія) та «Князь роси» (Київ, видавництво «Молодь»). За книжку
«Князь роси» 1992 року удостоєний Державної премії України імені Т Г.
Шевченка. Збірка поезій «Чага» побачила світ у Коломийській друкарні ім.
Шухевича 1994 року завдяки її директору Михайлові Андрусяку. Останні
роки прожив у Коломиї. Відійшов у вічність 29 березня 1995 року.
Похований на місці колишнього рідного обійстя в Уторопах.

У Спілку письменників України вступив 1990 року.

Не снись мені, кривавий сон,

Не сніться, рани і руїни, —

Мені не треба десять сонць —

Живу тобою, Україно

В мене ланів, в мене пшениць,

Як срібла-злота по всім світу.

За сто чужинських зоряниць

Я не віддам й вишневу віту.

***

Роси пахнуть фіалками,

фіолетні роси, І білі,

і (од зорі) червоні.

Роси сяють сонцями,

а не уламками.

Сяють, немов на торжество,

неначе безсмертя —

над смертю,

над могилами і катафалками.

Сяють роси.

І це так розумно,

сяють роси.

І це так радісно

сяють роси,

Похожие записи