Реферат на тему:

Саджавка – моє село

Мальовниче село Саджавка розташоване на лівому березі ріки Прут, по
обох берегах лівої притоки Пруту — річки Саджавочки. Назва річки і дала
назву селу, незважаючи на невелику довжину Саджавочки, цей потік ніколи
не пересихає. Саджавочка починається за селом на північному заході і
обійшовши горішню частину села, перетинає шосе і біля церкви впадає у
Прут. Довжина річки — 6 км.

Село розташоване на рівнині, яка поступово піднімаєтеся, на півночі із
урочища Ділки переходить у мішані ліси. Рівнина, яку займає село, це
частина Прикарпатської височини, розташованої між Дністром і Прутом.

Правий берег Пруту є підніжжям гірського хребта Діла. Всі Діли покриті
мішаним лісом, багатим на цілющі лікарські кущі. В лісах водяться зайці,
кози, лисині, вовки, дикі кабани, інколи з гір заходять олені. Висота
Діла — 350 м.

Через село проходить шосейна дорога Коломия — Делятин. Віддаль до
Коломиї — 48 км, до Делятина — 16 км.

З півночі село оперізує залізна дорога Коломия — Делятин.

Зараз село Саджавка разом із Кубаївкою /Долішньою Гутою/ належить до
Саджавської сільської Ради Надвірнянського району Івано-Франківської
області.

Перекази старожилів про походження назви Саджавка.

Перший переказ

Коли монголо-татарські завойовники були розгромлені під Таторовом /тепер
курортне містечко з долині ріки Пруту, 750 м над р.м./ і вигнані з
Карпат у передгір’я, то їхня кіннота так змісила заплави і русло
невеликої притоки Пруту, що більше тижня текла вода, як сажа чорна. Всі
невільники-біженці які, повтікали з полону татарського заховалися в
лісах за Ділкам, сподобали собі цю місцевість і залишились жити:
назвавши цю річку Саджавочкою, а село — Саджавкою.

Перші засновники села — втікачі від панського гніту монголо-татарської
орди.

Переказ другий.

Перші поселенці на берегах притоки Пруту появилися в 15 столітті. Це
були втікачі із татарських ясирів Рогатинщини і Снятинщини, які тікали
по ріці Прут вглиб Карпат, у непрохідні ліси, подальше від яничарів.
Прут у ті часи був повноводний і часто розливаючись Із берегів
затоплював навколишні поля і поселятися на його берегах було і
невигідно. А ось такі невеликі його притоки створювали вигідні умови для
проживання, Річка, яка починалася під Ділками, була нешвидкою, робила
багато поворотів, вибиваючи після дощу великі і глибокі ями, де перші
мисливці в цих плесах встановлювали плетені з лози сажі, для вирощування
риби. Майже кожен житель поселення мав свій сад. Річку за ці плетені
сажі 1 назвали Саджавочкою, а село Саджавкою.

ІСТОРИЧНІ ВІДОМОСТІ ПРО СЕЛО САЛЖАВКУ.

Перша письмова згадка про Саджавку — 1401 р, 9 березня. Участь саджавчан
у повстанському загоні. Семена Височана – 1648-1654 pp. Особливо завзято
воювали брати Палійчуки. Предки сімей Ягнича, Григурки, Кузьмина буди в
рядах опришків Олекси Довбуша — 1737 -1745рр.

Побудовано першу церкву — 1758 р.

Скасовано кріпацтво — 1848 р.

Епідемія холери — 1359 — 1360 .

Перший поїзд проїхав через село — 1905 р.

Збудовано другу; велику церкву — 1912 р.

Створено товариство «Січ» — 1907 р.

Створено товариство » Просвіта» — 1921р.

Збудовано будинок «Просвіти» — 1923 р.

Збудовано другу читальню — 1927 р.

Насипано могилу Січовим стрільцям — 1936 р.

Організований виступ селян проти махінацій війта Д. Кухтара по продажу
громадської толоки — 1926-1927рр.

Польська влада замикає обидві читальні – 1938 р.

1929 — окупація Західної України советськими військами.

1940 — перші жертви більшовицького терору.

1941 — прихід німецьких окупантів.

1942 — розгалуження підпільної сітки УПА.

1944 — відступ німецьких загарбників, прихід руських.

1942 — 1953 — боротьба вояків УПА проти насильницької колективізації і
одурманення селян комуністичними ідеями.

1949 — насильно загнано в колгосп 50 сімей.

1949 — 1989 рр. роки застою. Арешти, доноси, вислання в Сибір «ворогів
народу».

Виховання покоління «нехристів», сексотів, злодіїв, п’яниць —
радянського народу.

1989 — створено осередок HPУ

1990 — відновлено товариство Української мови ім. Т.Г. Шевченка
«Просвта».

1990 — створено дитячий хор церковної пісні «Дзвіночок»

1982.5.09 — Відкрито пам’ятник односельчанам, які загинули в роки Другої
світової війни.

19.12.1988 — Встановлено меморіальну дошку на будинку, де в 20-1 роки
неодноразово перебувала Ольга Кобилянська.

14.10.1990 р — Побудована Капличка віруючими УГКЦ в честь проголошення
Декларацій про Державши: Суверенітет України.

14.10 — Освячено Пам’ятний хрест, присвячений пам’яті борцям за волю
України — Воїнам УПА і загиблим односельчанам від рук більшовиків.

1.11.1990 — Відновлено зруйновану в роки комуністичного режиму могилу
Січовим стрільцям на старому цвинтарі.

13.01.1991 — Перед школою відкрито пам’ятник Т.Г. Шевченку.

6.10.1991 — відкрито і освячено Символічну могилу Січовим стрільцям біля
центральної дороги села

1992 — Освячено пам’ятний хрест за Прутом в честь односельчан-воїнів
УПА, які загинули, але не здалися більшовикам.

Нариси з історії села.

Перші поселенці людей в Саджавці.

Місцевість, на якій тепер розташоване село Саджавка у 15 — 16 століттях
була покрита непрохідними лісовими масивами, де водилося безліч риби і
дичини. Такі природні багатства приваблювали придністровських втікачів.
Вони тут поселялися, займалися рибальством і мисливством, випасали
худобу, кіз, овець, вирубували ліс і будували хати. Хати будували
зрубом, щілини утеплювали мохом, знадвору по самі вікна робили загати із
опалого листя, а пізніше із кукурудзяного бадилля-шумелини. Після
кожного нашестя татар село збільшувалося за рахунок втікачів з ясиру.

Грамоти тоді не було ніякої. Всі звали, один одного по-вуличному. Давали
прізвиська по заняттю, по привичці, по рисах характеру. З покоління в
покоління аж до наших днів дійшли родини:

Ведмедів

Лисів

Тхорів

Бурсуків

Коней

Вовків

Раків

Коників

Ягничів

Солов’їв

Воробців

Буськів

Мурашок

Хрущів

Козів

Садових

Берегових

Лісових

Мельників

Гонтарюків

Боднарів

Ковалів

Ткачуків

Печериць

Струненкових

Сопилюкових

Ґудзів

Грибиччиних

Рижих

Грубих

Грубеньких

Гарбузів

Поляків

Шведюків

Москаликів

Гуцуляків

Бойків

Деякі лишилися прізвиська при реєстрації кріпаків так і залишалися
прізвищами, які носять і наші сучасники. Перші житла були по берегах
Саджавочки. Кожен рибалив біля своєї хати, ставив саджі, виловлював
велику рибу, випускав мальків і залишав для нересту самок. Останні саджі
ще були в 50-1 роки ХХ ст. в Саджавочці біля моста зроблені, Кузьмином Д
/сиротюком /.

Житла тягнулися аж до джерела Саджав очки. У війну 1941-1945рр. згоріли
останні хати. Під гаєм всіх, хто жив під лісок називали лісовими.

Легенди про виникнення перших прізвищ жителів села.

До реєстру селян в Саджавці людей називали по-вуличному і по імені:
Василь Вовків, Марія Лісова, Іван Береговий, Василь Мельник і т.п.

Після закріпачення селян почалися реєстри всіх жителів Саджавки.
Урядники зробити подвірні обходи, ретельно записуючи кожну сім’ю.

Найбільше родина була в старого діда Кузьми, який мав 6 синів. Сини були
жонаті, кожен уже мав свою сім’ю.

Всіх дідових синів записали так: Іван Кузьмин, Василь Кузьмин, Дмитро
Кузьмин і т.п. Всі дідова родина початок родоводу теперішніх наших
Кузьминів.

Троє дітей дорослих мала якась Христя, яких урядники записали так:
Чомусь з роками і віками буква «и» змінилася в «а» і частина жителів
села стала Христанами.

Родину, яка жила дальше від Саджав очки, за мочарами, записали
Мочернюками. На березі Пруту

Одне подвір’я було дуже заросле терном, цю родину жартома записали
Тернінчуками.

Всіх Мельникових синів було записано Мельниками.

Родина коваля стала Ковалюками.

У чиїй хаті був ткацький верстат, того записували Ткачуками. Якщо в
подвір’ї було кілька в’язанок гонтів (покрівельний матеріал,
виготовлений із тоненьких колених дощечок хвойних порід дерев), то цих
людей записували Гонтарюками.

Якщо в батьківській хаті жив одружений син, то його сім’ю записували по
батьковій імені: батько Івась – синова сім’я – Івасюки; Михась –
Михасюки, Данило – Данилюки, Федір – Федорчуки, Стас — Стасюки.

Майстрів, які виробляли на продаж сопілки записали Сопилюками.

Переказ про виникнення трьох прізвищ

Прийшли якось урядники до однієї хати, жителів записувати, а там тільки
стара жінка. Питають, — хто ще живе і з нею. Стара розказала, що є три
сини, але пішли в ліс по дрова. Питають, як їх записати, а вона не знає.
Тоді кажуть розповісти про кожного, який мають характер, чи якісь
прикмети.

Один в мене беззубий, щербатий.

Ну, то запишемо Щербатюком.

А другий – такий добрий, як мама рідна, всіх послухає. Його і кличу «Мій
Христуньо, Христунько…»

Тоді запишемо Христаном. А третій?

Е-е, третій якийсь не вдався… Малий, недорослий, не хлоп; в якись
півторачок маленький.

Так і запишемо: Півторак.

1923 рік. Долішня читальня «Просвіти» в Саджавці.

На світлині учасники драмгуртка після вистави «Нещасне кохання» Справа –
об’ява вистави на наступну неділю. Будинок читальні сільські аматори
збудували за власні кошти і за гроші, виручені за концерти і вистави.
Деякі заможні газди давали дерево на читальню із свого лісу, але в
більшості – все купувалося за гроші.

Дванадцятиметрового дуба принесли хлопці на плечах із ліса з-за ріки. На
концертах і виставах заробляти гроші для пошиття костюмів і виготовлення
декорацій для п’єс.

Село в 30-і роки жило «бідно, але гідно».

Пісні, п’єси, концерти, виступи в сусідніх селах, і в сусідніх районах.
Саджавський хор славився на два райони — Коломийський і Надвірнянський .

Керував хором син священика Бобикевича, який закінчив музичну
консерваторію, але не прийнявши польське підданство був без роботи.
Після Бобикевича керівництво перейняв Тороус Михайло. Для молоді і
молодих газдів було великою радістю виступати і їздити з концертами по
районах. Хор співав злагоджено на чотири голоси.

Із спогадів старожилів, в хор ішли і голосисті дівчата із сусіднього
села Ланчина.

На світлині невідомого фотографа праправнуки можуть впізнати своїх діда
чи бабу, які сфотографувались на пам’ять після одного з численних
виступів.

В 1927 ропі була збудована друга читальня — Горі. При обох читальнях
крім великого хору були ще два.

V

тому була без роботи. Безплатно, по зову серця вона відкрила на Копані
дитячий садок «Рідна школа», де змалку привчала дітвору любові до
України, до рідних Карпат, до невмирущого слова Шевченкового. Бабусі
теперішньої дітвори дотепер пам’ятають вірші Марійки Підгірянки, які їх
навчила пані Мікова. В перші класи народної школи такі діти уже
приходили добре підготовленими. В школі всі предмети викладалися на
польській мові, але діти залюбки вчили українські вірші до різних свят і
забав.

На світлині – школярі 1935 року навчання. Майбутні вояки УПА, зв’язкові.

Драматичні гуртки в селі працювали постійно.

Ставили одну п’єсу, а вчили слова іншої. Якщо концерти ставили тільки
після закінчення посту, то п’єсу люди любили дивитися круглий рік.

Драматичним гуртом при долішній читальні керував Максим’юк Ілько, а при
горішній – Боднар.

Ніяких заслужених звань ці колективи не мали, але великий авторитет і
любов у Саджавці і навколишній окрузі завоювали надовго. Дотепер
згадують старожили, як переодягшись у костюм, з перших слів
перевтілювались прості хлопці і дівчата у козаків, гетьманів, слуг і
багатих, закоханих і ворогів. Участь у драмі чи хорі зробила велике
естетичне виховання на сільську молодь. В наступні роки старше покоління
аматорів сцени замінили їх діти, онуки і правнуки, виховані на
прекрасних традиціях «Просвіти».

Багатьох з них можна назвати заслуженим працівником культури України.

Умови тоді були нелегкі, але їх всіх підтримувала любов до сцени, до
українських письменників і народних героїв.

Крім художньої самодіяльності, молодь також у святкові дні і неділі
проводила танці, різні ігри та забави, які вчили хлопців поважати
дівчину, поводитися з нею чемно і ввічливо. Особливо любили всі гру
«Флірт», коли на карточках роздавались різні питання і відповіді, і
кожний шукав свою половину відповіді чи питання.

Не було такого, щоб хлопець прилюдно обняв дівчину, чи сказав щось
недоречне. Ніхто не лихословив. З танців найбільш поширеним був вальс,
полька, коломийка. Танцювали згідно віку, по черзі. Яким би малим не
було приміщення, кожен давав іншій парі місце посередині, щоб могли
покружляти у вихорі танцю. Музикантів наймали хлопці, платили їм гроші.
Дозволу на танці просили у війта.

Вересень 1939 року змінив у зелі польську владу на. більшовицьку.
Демократичні гасла і байки пре колгосп почали по селах розповідати
більшовицькі агітатори: як робили це у 20-х на Східній Україні, агітуючи
селян вступати у колгоспи. Старостою у 1939-1941 рр. був Кухтар Гнат.

Після відступу польського війська і влади, молодь на обох читальнях
вивісила національні синьо-жовті прапори, портрети Шевченка у вишиваних
рушниках. Прибулим гостям зі Схоцу це не сподобалось: Прапори зняли і
порвали, портрети побили. Селяни зрозуміли, що влада польська і
більшовицька нічим не відрізняється. При таких порядках своєї
державності їм не здобути.

Агітатори із своїх підпільників К!Т37 та одурманеної частини молоді
робили донощиків.

В 40-вому ропі в селі почались перші арешти. Першими забрав НКВС
найактивніших жителів села: Якова Михасюка, замучили Надвірній в тюрмі,
Онуфрія Томащука, голову товариства «Каменярі» і Федора Якуб’яка вивезли
в Сибір.

Особливою втратою для села був арешт письменника Давидяка Івана
Миколайовича, магістра філософсько-історичних наук, уродженця Саджавки.

Арештували його по доносу єврея Иля Головатого і Грицюка Василя.

23 вересня 194С року.

«20 грудня 1940 р. — суд виніс постанову: 10 років таборів і 5 років
заслання»

12 лютого 1941 року шлях нашого односельчанина в Станіславській тюрмі
обставиться. Дальша його доля невідома.

По селу проводитись часті обшуки, арешти. Нищились книги і журнали, так
любовно і дбайливо зібрані членами «Просвіти» для села. Всюди велась
агітація за ВКП/б/, яку в селі так розшифровували «Велика купа
подорожніх бродяг».

На знімку — Іван Давидяк у 22-річному віці.

Родичі і товариші замордованих дали слово помститися за своїх рідних і
близьких. Слово своє вони дотримали. Вони не загарбували чужі землі, не
нищили чужу мову і культуру, не топтали чужі прапор,; вони мстили за
батьків, матерів, друзів, невинно закатованих.

В 1941 році більшовики відступили, прийшли німці. Члени ОУН оголосили
відновлення в селі Української державності. Це було 30 червня 1941р. Всі
товариства відновили свою роботу.

Фронт пройшов на Схід, село жило звичним життям, готувалось до жнив.

Із розповідей старожилів про відхід більшовиків зі села в 1941 році

Однієї липневої неділі 1941 року енкаведисти есесівці зібрати всіх
чоловіків із Саджавки і сказали йти з лопатами під Іванівні, сусіднє
село з боку Коломиї. У Іванівцях всіх завели у лози над Прутом і
приказали копати рів. Було сухо, земля тверда, робота йшла помалу, та й
не дуже старалися люди, бо були побожні і в неділю робити не хотіли. За
день укопалися мало. Їх залишили на понеділок докопувати.

Дехто з жінок і матеріалі принесли у вечір своїм їсти. В понеділок знову
заставили копати. Всіх поділили на бригади по десять чоловік, кожен
бригадир вкінці роботи мав роздати своєї бригади махорку. Таким чином
кожен бригадир відповідав за десятьох своїх товаришів, щоб не втекли з
роботи в ліс, або в село.

Потім з Ланчина приїхала перший секретар райкому партії Лебеденко.
Приїхала на тачанці, накритій брезентом. Вона дуже нервувала, підганяла,
щоб швидше копали. Цікавіші хлопці таки примудрилися заглянути під
брезент на тачанці. Там був кулемет, і цілий ящик запасних патронів.
Кулемет був приготовлений до бою. Всіх охопив жах – два дні самі собі
копали яму.

Раптом в небі появився літак, прилетів він зі сторони Коломиї, літак
летів дуже низько, а побачивши багато людей, почав кружляти над ними.
Всі зрозуміли що літак був німецький. Покружлявши довго над ними, він
полетів на діл і там скинув парашутиста.

Лебеденко розлючена скочила в тачанку і погнала коней на Коломию. Люди
полегшено зітхнули, хрестилися з радості і швиденько лозами понад ріку
подалися додому. Отак випадковий німецький розвідувальний літак врятував
всіх чоловіків села від розстрілу.

Все більше і більше молоді ставали в ряди УПА. Вели велику
підбадьорливу роботу. Вечорами збиралися у хатах Січових Стрільців,
просили поради і допомоги. Всі мріяли, щоб з кінцем війни прийшов кінець
всім окупантам і щоб Україна стала вільною державою.

Близько 30-ти юнаків і дівчат загинули в рядах УПА в 40-50-і роки.

Деяких німці завербували в дивізію СС «Галичина». 25 чоловік із цієї
дивізії брали участь у бою під Бродами Львівської області. Під час війни
вони змушені були податися на Захід, уникаючи репресій.

З 1941 по 1944 рік в селі війтом був Андрушко В.О. В 1943 році через
село проходили частини комуністичного партизанського з’єднання С.А.
Ковпака. Жителі села Ясінчук М. і Якуб’як Д. багато їм допомогли у
переході через Прут, роздобули харчі і бинти.

Великою популярністю користувалися в селі відважні сміливці – вояки УПА.
Навіть діти і молоді дівчата носили їм у ліси їжу, одяг, новини і
попередження про облави «яструбків» — так називали люди тих, хто
допомагав енкавеесівцям виловлювати партизанів.

28 липня 1994 року через село пройшли останні німецькі солдати. Прийшли
в Капати «третій раз москалі» так казали люди в селі.

Члени ОУН-УПА продовжували опір насильній колективізації і
розкуркуленню. До середини 51-х років протрималися відважні повстанці в
лісах і бункерах, наганяючи страх на комуністичних ідеологів. Живими в
руки не здавалися. Підривалися на гранатах, в кожному бою залишали
останній патрон для себе. Сміливо йшли на розстріл чи на тортури із
словами «Слава Україні!»

Так віталися мужчини між собою аж до 90-х років, але тільки із своїми
знайомими, бо інакше за ці слова можна було мати справу з КГБ (Комітетом
Державної Безпеки). Про народних героїв народ складав пісні. Вірші,
легенди.

Члени УПА: зліва «Орлик» із Ланчина, справа – «Сич» із Саджавки Жителі
села, які загинули в рядах УПА.

Андрушко Василь

Андрушко Михайло

Андрійчук Іван Як. – Галайда

Андрійчук Петро – Чабан

Грицюк Олексій – Гонта

Гонтарюк Яків

Гонтарюк Дмитро Степ.

Давидюк Іван

Джигринюк Іван — Чорний

Ковалюк Михайло – Луг

Козуб’як Федір

Кухтар Іван

Кузьмин Марія

Кузьмин Дмитро – Буркун

Кузьмин Дмитро –

Кузьмин Петро Іл..

Кузьмин Михайло

Кухтар Михайло – Недобитий

Кухтар Василь Дм.

Кухтар Данило

Козуб’як Іван Фед.

Мельник Микола Вас.

Максим’юк Олексій Як. – Зимний

Максим’юк Василь Ром –Веселий

Мельник Якій С. – Шувар

Максим’юк Микола – Вівчар

Михасюк Ілько

Михасюк Микола Ів. – Іскра

Михасюк Михайло – Рибак

Мотрюк Василь

Півторак Михайло Ів. — Їжак

Півторак Степан – Довбуш

Півторак Іван Мик. – Бігун

Пеньківський Микола – Лопух

Пеньківський Василь Дм. – Сичс.

Палійчук Микола Вас. – Чуб

Сопилюк Ярослав – Вітер

Тороус Микола – Сагайдачний

Тороус Петро – Довбня

Тороус Дмитро – Вас.

Тороус Михайло Ів. – Ворона

Тороус Яків

Тороус Михайло Вас. – Сірий

Федорчук Максим – Дубок

Федорчук Іван – Жук

Федорчук Михайло

Федорчук Василь

Якуб’як Олексій Ів. (брати)

Якубяк Ілько Ів.

Якуб’як Іван

Ягнич Михайло

Ягнич Дмитро – Тур.

Якуб’як Михайло – Хорт.

У Саджавці біля Прута

У Саджавці біля Прута

Вік поволі пропливав,

Жило там кілька повстанців

Іскра свій постій там мав.

Аж пригріли злії люди,

Сам Іскра про те не знав,

Що вже зрадник України

Ворогам їх запродав.

Гарний ранок і веселий

Сяє сонце із небес,

Рано-вранці соловейко

Все зі сну пробуджує.

Щось не чути соловейка,

Чогось сонце не зійшло,

Гляньте хлопці навкруг себе,

Щоб вас лихо не найшло.

Та сказав ройовий Іскра

Все стрільців застерігав,

Сумним ранком і похмурим,

Ворог їх все обступав.

Розпочались тії стріли

Лютий ворог «здайсь» кричить,

Хлопці кинулись до зброї.

Воювать почали вмить.

Воювали, воювали. Воювати не змогли,

Їх совіти обступили і обходять навкруги.

Вхопив Іскра кулемета, вірно стріляв, боронив,

Як не стало вже їм сили, Іскра з Сірим ся добив.

Сумно нам тепер згадати,

Як бої ся скінчили.

Ворон, Бігун, Смішний, Малий,

Трупом в бою полягли.

Спіть, герої України

Спіть, ви вірні сини,

Ви геройськи в бою впали

Життя своє віддали.

На світлині – члени Руху, активісти села, організатори демократичних
перетворень. Люди різного віку і професій, вони гідно пронесли через
своє життя ідею Самостійної України. Ці люди – гордість нашого села. Всі
вони ще й активні учасники художньої самодіяльності. Часто виступають з
концентрами в районі, області. Їх запрошують на відкриття в сусідні
села.

Традиції читалень і «Просвіти» 30-х років продовжують ці сільські
ентузіасти.

Похожие записи