Реферат на тему:

Ритуальні рядження у структурі різдвяно-новорічних свят на Гуцульщині

Важливим компонентом різдвяно-новорічної обрядовості є давня традиція на
Гуцульщині ритуального рядження, карнавалу. Широке розуміння карнавалу
як універсального обрядово-видовищного і світоглядного феномена властиве
майже усім цивілізованим народам світу.

В Україні найкраще ця традиція збереглася в Карпатському регіоні. В
обрядовому маскуванні українців існують два історичні пласти: народний і
церковний. Перший включає типи і образи ряджених, які сформувалися
задовго до прийняття християнства чи, виникнувши за доби його панування,
не були пов’язані з клерикальною традицією. По суті, йдеться про давні
язичницькі й пізніші маски світського характеру. На відміну від них,
переодягнені й відповідно екіпіровані персонажі драматичних вистав
другої групи відверто демонструють свою спорідненість з образами
євангельських легенд, тобто ведуть родовід із першоджерел церковної
літератури.

У карнавальних обходах з «козою» найважливіший обряд, приурочений до
свят Маланки і Василя. Він має досить давню дохристиянську основу. 13
січня — свято Маланки. На Гуцульщині, як і в інших регіонах України,
варять кутю і звуть цей вечір «Багата кутя». На вечерю також готують 12
страв, але вже скоромних. Напікають калачів, книшів, пирогів для
щедрувальників та посівальників.

Ввечері щедрують. Ходять ряджені, співають щедрівки з побажанням врожаю,
добра, щастя в родині. На Гуцульщині біля Коломиї група парубків у
масках іноді нараховувала до 20 персонажів: «Василь», «Маланка», «дід»,
«баба», «козаки», «пан», «чумак», «цигани», «шандарь». На буковинській
частині Гуцульщини щедрувальники в маскованих костюмах ще до середини ХХ
сторіччя зображали персонажів переважно давнього походження.
Переодягалися в маски «ведмедя», «кози», «коня», «діда», «баби».
Одягалися так, щоб особу виконавця не можна було впізнати. Категорії
масок на різдвяно-новорічні свята пов’язані з міфологічним світоглядом,
їх давньою магічно-сакральною функцією.

Вчені наголошують, що слід враховувати і спостережену на матеріалах
різдвяно-новорічної обрядовості Українських Карпат тенденцію до
дублювання (витіснення) маски «кози» маскою «барана», яку можна пояснити
особливим місцем вівчарства в господарському житті населення гірських
районів.

Старші люди в новорічну ніч стежать за погодою. Коли небо зоряне, то
буде врожай на горох, ягоди, добре плодитимуться курчата та інша домашня
птиця. Увечері на Маланки господар робить з дідуха перевесла, йде до
саду, перев’язує яблуню і примовляє: «Я тебе перевеслом назначу, що з
тебе буде — в маю побачу. Як не будеш цвіту мати у маю, то я тебе, як
яловку, зрубаю».

Отже, важливу роль у новорічному святкуванні в Карпатському регіоні, як
і на іншій території України, відігравали ряджені, своєрідний народний
театр.

Варто зауважити, що сам звичай переодягання у святкові дні сягає
корінням у дуже давні первісні часи, він відомий майже усім народам
світу і має спільні риси (це переодягання в не побутове, вигадане
вбрання, травестія, коли жінки переодягнені в чоловіче вбрання і
навпаки, зооморфні чи вигадані маски, використання різних предметів —
коси, палиці, інструментів домашнього вжитку). Рядження входило до
структури сміхової культури часів Середньовіччя і Ренесансу. Найповнішу
порівняльну характеристику ритуального рядження здійснив відомий учений
М. М. Бахтін.

Як уже вище зазначалося, обряд із водінням кози, який був поширений на
значній території України, в деяких місцевостях буковинської Гуцульщини
побутував спорадично. На Гуцульщині водіння «кози» переважно
контамінувалося з театралізованим обрядом «Маланка» у виставах
лялькового і живого вертепу. В Карпатах маска кози — це переважно довга
палиця, накрита вивернутим догори вовною кожухом, яка викінчувалася
зверху дерев’яною головою кози, часто зі справжніми рогами або
дерев’яними. На палицю, до шиї «кози» вішали дзвоник. Часто голова кози
мала рухому нижню щелепу, яка під час колядування натягувалася мотузкою
і клацала, чим викликала сміх і пожвавлення, особливо в дітей.

На галицькій і закарпатській частині Гуцульщини ходіння колядників
супроводжувалося «бараном». Воно переважно було характерним для дитячих
та підліткових груп. Палицю з опудалом баранячої голови тримав між
ногами хлопець у вивернутому кожусі. Таке ходіння з «бараном» на початку
ХХ ст. мало переважно розважальну та ігрову мотивацію.

У Карпатському регіоні загалом, на Гуцульщині зокрема, серед зооморфних
образів, окрім «кози» і «баранця» були поширеними такі представники
місцевої фауни, як «ведмідь» та «вовк». Хлопець, який одягав маску
ведмедя, також був убраний у вивернутий вовною кожух, показував
незграбність, вайлуватість тварини, а ряджений «вовком» був дуже
спритним і швидким.

«Дід» і «баба», одягнені в лахміття, обличчя вимазане сажею, з торбами,
були також поширеними персонажами рядження. Парубок, який зображав
«бабу», був часто з подушкою на животі, вдаючи вагітність.

У давнину дід і баба, очевидно, символізували культ пращурів. Часами ці
двоє розпочинали між собою суперечку, штовханину, яку дослідники
трактують як антиповедінку, пов’язану з ідеєю родючості та відлякування
злих духів. Варто зауважити, що новорічні обходи з «дідом», «бабою»
відомі й іншим слов’янським народам, зокрема словакам, чехам. У чеському
обряді замість «діда» ходили дві «баби», які жебрали під вікнами,
вимагаючи паляниць та гостинців.

Упродовж тривалого часу відбувалися процеси трансформації народних
обрядів, проникнення спрощених форм рядження, очевидно, під впливом
пізніших вертепних форм, які ми розглянемо далі.

?? ?На початку ХХ ст. в деяких селах Гуцульщини (переважно галицької її
частини) серед учасників різдвяних обходів помітні групи з такими
персонажами, як «царі», «королі». Часом їх супроводжували вже й суто
християнські персонажі, як-от «ангели». Такі групи ходили не лише на
Різдво, а й на Йордан. Вертепи ходили ще подекуди й у другій половині ХХ
сторіччя, але їх суворо забороняла радянська влада. Колядники 60-х років
ХХ ст. згадують про це: «О, як ми, дітьми, любили ходити колядувати! Але
почали переслідувати, ганялися за нами учителі, сільські «активісти»… Ми
також скакали у скалу, в корчі, ліси — котре кудла виділо, як нас
ловили. Бувало, тікаємо, а з нами є хлопець, перебраний на ангела — у
довгій білій сорочці поверх кожушка і з срібними із позлітки крильми.
Він шпортається, бо перешкоджає довга сорочка. Здається, що той ангел
летить, а за ним і за нами женуться злі сили».

На території Українських Карпат, насамперед на буковинській та галицькій
частинах Гуцульщини, побутував ще інший тип театрального дійства —
рядження, який мав усталену систему персонажів і спеціальні дійства,
сцени. Йдеться про театралізоване дійство «Маланка».

Найбільш повний опис гуцульської «Маланки» здійснив Володимир Шухевич,
який писав, що перед Василем, перед старим Новим роком, парубки
збиралися до хати і переодягалися «один за князя — Василя, а другий за
княгиню — Маланку, інший за цигана, за циганку, — тим двом мастять лице
сажею, за жида, який кладе на лице наличман — маску з клоча, за жидівку,
за шандара, того убирают в жовнярську шапку і який кабат, та дають єму
кіл у руки — івир, за діда і бабу, які носять на плечах міх з соломою, а
надто приберуть одного за козу, убираючи єго в кожух, обернений волосом
угору; так перебравшись, ходять від хати до хати, де під вікнами
щедрують ось як:

Щедрий вечір, добрий вечір! Добрим людем на цес вечір! Устань, ґаздо,
угорни си, До стайинки подиви си; Кобилка ти сі вположила, Нову радість
ти вчинила, Божа се милість, А твоя радість!

Пощедрувавши під вікнами, далі просяться в хату, і коли ґазда запросить
щедрувальників у хату, то вони починают щедрувати так:

Щедрий вечір, добрий вечір! Добрим людям на цей вечір! Пишна файна
Миланочка, А ще красчий Васильчичок. А чиньчику — Васильчику, Посію-ж ті
в городчику. Буду тебе шанувати, Тричі на день поливати, Тричі на день
поливати, Сухоточку підскубати Сухоточку підскубати, Легіникам
роздавати…

Після Володимира Шухевича, уже в другій половині ХХ ст., детально
проаналізував звичай ма-ланкування під час щедрівок відомий український
етнолог, професор Георгій Кожолянко, який вважає, що обряд Маланки був у
наших предків ще до прийняття християнства. Спираючись на записи
письменника Ю. Федьковича, вчений зазначає, що маланочна щедрівка є
найкращою. «У вісім день по празнику Коладі святкували они і праздник
Маланки, перебравши одну дівчину за Маланку, одного парубка за Чильчика,
другого за Місяця, третього за Змия — діда «з залізною бородою», а решту
дівчат і парубків за поїзд Маланки, Чильчика, Місяця і Змия, і ходили
так від хати до хати».

Саме в Карпатському регіоні, на Буковинській Гуцульщині на початку ХХІ
ст. обряд ходіння з Маланкою збережений, хоч він також пережив заборони
церкви і радянської влади. Дотепер вечір перед Старим Новим роком на
Гуцульщині чоловіки називають звичайно «на Меланії», а жінки —
«Святвечір Василів». Молоді жонаті чоловіки та парубки збираються до
гурту. Один із них перебирається на князя Василя, а інший — на княгиню
Маланку, який уміє добре жартувати. Маланка ходить зі своїм почетом, до
якого входить «орач» з чепігами від плуга, «сівач» із сівнею через
плечі, циган (лице мастить сажею), єврей-орендар (йому роблять маску з
клоччя), «орендарка», «жандарм» (його вбирають у жовнірську шапку, в
руки дають кіл замість зброї), «дід» і «баба», «ведмідь», «коза»,
«журавель», «чорт». Нерідко до театральної групи брали і таких
персонажів як «смерть» з косою, «піп», «лікар» тощо.

Пропускати чиюсь хату, не защедрувавши, було поганою ознакою, тому
ходили від хати до хати. Звернення до господарів мало багато варіантів,
але всі вони зводилися до добрих побажань:

Ой господарю, господарочку, Пусти в хату Маланочку, Маланочка чисто
ходить, Нічо в хаті не пошкодить, Як нашкодить, то помиє, Їсти зварить
та й накриє, Добрий вечір!

У хаті Маланка вдавала, що наводить порядок, розкидала сміття,
замазувала припічок, лавки. «Дід» з «бабою» обнімаються і періодично
посварюються, циган нишпорить скрізь і просить сала, «циганка» ворожить,
«ведмідь» танцює, «коза» грає на скрипці, а «журавель» вибиває в бубон.
Демонстрували також сценки залицяння та весілля. «Смерть» косою вбивала
«Маланку», тієї ж миті «дід» просив гроші на лікування. Як «Маланка»
оживала, то до неї залицялися інші персонажі: «піп», «стрілець» тощо.

Сучасні дослідники не залишають поза увагою архаїчні новорічні обряди.
Першу спробу класифікувати дійства персонажів зробив Олександр Курочкін,
який аналізує їх за спрямованістю обряду і виділяє декілька видів
обрядодій: господарська та шлюбна магія; імітація хатньої роботи
господині; сімейні стосунки подружжя; ігрово-еротичні, гумористичні та
сатиричні сценки; пародіювання; елементи сімейно-обрядових драм
(весілля).

Література

Кожолянко Г. Народознавство Буковини. Новорічно-різдвяна обрядовість
буковинців. — Чернівці, 2001.

Коляди на Гуцульщині // Прикарпатская Русь. — 1931. — №1. — С. 23–24.

Курочкін О. В. Новорічні свята українців: Традиції і сучасність. — К.,
1978. — С. 97.

Курочкін О. В. Українські новорічні обряди: «Коза і «Маланка». — Опішне,
1995. — С. 140–160.

Борисенко В. Нариси з історії української етнології. — К., 2002.

Похожие записи