РЕФЕРАТ

На тему:

Письменники нашого краю Гоян Ярема

(11 липня 1940 р., с.Долішнє Залуччя, Снятин. р-ну) — український
письменник, директор дитячого книжкового видавництва «Веселка»,
Заслужений діяч мистецтв України. Закінчив факультет журналістики
Львівського університету ім.І.Франка (1964). З 1984 р. член Спілки
письменників України. Автор краєзнавчих книг «Моршин» (1973), «Немирів»
(1977), «Львівщина» (1982), збірників нарисів «Славичі» (1979),
«Рушники» (1975). «Вогні яворові» 1984), книги оповідань «Перстень
верховинця» (1989), «Воскреснемо!» (2000) та «Присвята» (2001). Лауреат
Національної премії ім.Т.Шевченка за повість «Таємниця Лесикової
скрипки», літературно-мистецької премії ім.Марка Черемшини.

Атаманюк Василь

(14.03.1897р., с.Яблунів — 09.10.1937р., концтабір; псевдонім — Василь
Яблуненко). Друкувався на сторінках журналу «Голос праці» (м.
Віннінег,Канада). Жовтень-листопад 1923р.- «Думка про Степана
Мельничука»; у «Робітниці»(там же)- поема «Свято в Заболотові»(про
першотравневу демострацію в Заболотові). «Балада»- у
літературно-мистецькому та громадсько-політичному зшитку «Західна
Україна»(1927р.)

Бурнашов Геннадій

Народився 27 квітня 1936 року в місті Іртишську у Казахстані. З травня
1946 року проживає в місті Івано-Франківську, де після участі у Другій
світовій війні поселилися його батьки. 1954. Виконав норматив першого
розряду з шахів. Вчився у студії образотворчого мистецтва. Був учнем у
художній майстерні. 1955—1959. Працював художником у парку культури та
відпочинку ім. Т. Шевченка, на склодзеркальному заводі. 1957. Закінчив
середню школу робітничої молоді № 1 у м. Станіславі (нині —
Івано-Франківськ). 1959—1963. Навчався на історика-філологічному
факультеті Івано-Франківського педагогічного інституту (нині —
Прикарпатський університет ім. В. Стефаника). 1963—1964. Вчителював у
Кобаківській СШ Косівського району (річна педагогічна практика). 1964.
Одержав звання судді республіканської (нині — національної) категорії з
шахів. 1964—1965. Продовжив навчання в інституті. За фахом учитель
історії, російської мови і літератури. 1965—1969. Працював у
педагогічних установах м. Івано-Франківська. 1970—1990. Виконував
обов’язки завідуючого Івано-Франківським екскурсбюро (1967 p.), cт.
інструктора, зав. відділом екскурсій, подорожей і реклами, зав. відділом
оргроботи і кадрів облради з туризму й екскурсій облпрофради. З 1990.
Перебуває на пенсії за станом здоров’я. Продовжує захоплюватись
літературною та історико-краєзнавчою діяльністю на теренах Прикарпаття.
Автор трьох десятків («Полководець УПА», «Таємниця загибелі Євгена
Коновальця», «Лицар із роду опришків», «Генерал-хорунжий Юрій Тютюнник»,
«Борітеся — поборете», «Дем’янові лази», «Червоний терор в Україні» та
ін.) та співавтор двох десятків книг («Туристсько-краєзнавчі
дослідження», «Жито на камені», «Літопис Голготи України» — том 3,
«Історик України» (про академіка В. Грабовецького) та ін.), понад тисячі
публікацій в районних, обласних та республіканських газетах і журналах.
1995. Член Національної спілки письменників України. 1996. Присуджено
премію із присвоєнням звання «Лауреат премії імені академіка Івана
Крип’якевича». 1999. Присуджено премію і звання «Лауреат обласної премії
імені Івана Вагилевича».

Герасим’юк Василь

(18 серпня 1956р., с.Прокурава Косів. р-ну) — поет. Друкується з 1972 р.
(перші вірші були надруковані в косівській районній газеті «Радянська
Гуцульщина»). Автор збірок «Смереки» (1982р.), «Потоки» (1986р.),
«Космацький узір» (1989р.). За збірку » Діти трепети» відзначений
літературною премією «Благовіст», за збірку «Поет у повітрі» —
літературною премією ім Т.Г.Шевченка (2003р.).

Верхратський Сергій

(20.10.1894р., с.Верхратка, на Вінничині — 23.02.1988р.
м.Івано-Франківськ) — український вчений-медик, письменник. Навчався у
Варшавському і Одеському університетах. Викладав у фельдшерській школі
на Кавказі. Працював лікарем на Полтавщині.. З 1939 -1941 pp. — асистент
кафедри хірургії Донецького медичного інституту. У 1941 — 45 pp. —
головний лікар евакошпиталів, організував один з перших нейрохірургічних
відділів і евакошпиталів для поранених. З січня 1946р. — у Станіславі.
Професор медінституту. Від 1946р. до 1968р. — завідувач кафедри
шпитальної хірургії, викладав історію медицини. Заснував Наукове
Товариство хірургів області, Наукове товариство істориків медицини.
Автор більше 50 праць, зокрема, з історії медицини України: кандидат,
дисертація (1940р.) — «Побутова медицина на Україні»; доктор, дисертація
(1945р.) — «Матеріали з історії медицини на Україні до часів введення
земства»; 1946р. — «Цехова медицина на Україні», 1947р. -«Цирульники на
Україні. Перші противісп’яні щеплення на Україні». Описав медичну справу
на Запорізькій Січі, розповів про перших міських і повітових лікарів
України. Написав підручник «Історія медицини». 1991р. вийшло його
четверте видання. У 50-х роках Сергій Верхратський опублікував історичні
розвідки: «Життя і діяльність доктора медицини Франціска-Георгія
Скорини» (1958р.), «Н.Бідло — організатор і пожиттєвий керівник
вітчизняної госпітальної школи». В рукописах — дослідження музичного
фольклору в Україні, монографія про рід князя Костянтина Острозького —
«Тіні руїн Острозького замку», про княжну Чарторийську — «Дама з
горностаєм». Кафедра шпитальної хірургії при обласній клінічній лікарні
носить ім’я С.Верхратського. Заснована студентська стипендія імені
С.Верхратського.

Геник Кирило

(1857р., с.Нижній Березів, тепер Косівський район — 05.02.1926 р.,
м.Вінніпег, Канада) — педагог, публіцист, культурно-громадський діяч.
1878р у Львові склав екзамен на вчителя. Вчителював у Нижньому Березові
Під впливом І.Франка 1 882р. заснував у рідному селі школу. 1896р виїхав
до Канади, де був одним із засновників першої у Канаді українські
читальні (1899) і часопису «Канадійський фермер» (1903). Автор низки
статей про суспільно-політичне життя українських емігрантів. Пропагував
творчість Т.Шевченка, І.Франка та інших українських письменників.

Веселовський Ярослав

(22.02.1881 р., с. Молодятин, нині Коломийшина — 21.06.1917 p., м.
Віллінгоф, Австрія) — політичний діяч Української Радикальної Партії.
Журналіст, публіцист, перекладач.З 1907р. у Львові, співроб. і 1910 -11
pp. редактор «Діла», редактор видань «Просвіти». 1914 -1917 pp. —
референт української і російської преси в Міністерстві закордонних справ
у Відні, одночасно співробітничав у «Вістнику Союза визволення України»
та ін. українських видавництвах. Видав календар «Просвіти» на 1915р.,
підготував до видання працю «З крівавого року» (за життя не побачила
світ). Належав до Загальної Української Ради (був членом її президії) і
до Управи Української Культурної ради. У липні 1917р. був заснований
«Фонд українських журналістів ім.Ярослава Весоловського». Варті уваги,
зокрема, рецензія Я.Весоловський у газ. «Діло» (ч.89. -1914р. — 25
квітня) з вистави драми В.Виниченка «Чорна Пантера і Білий ведмідь» у
Станиславові і «На людськім костовищі» — оповідання про заснування
Санкт-Петербурга: Видавництво «Наука і Розвага». -Чернівці. — 1903р. — В
друкарні «Руської Ради».

Білоус Федір (Теодор)

(1828 або 1827, с.Витків, тепер Львівська обл. — 27.11.1892, м.Коломия)
— укр. письменник, видавець, педагог. Навчався у Виткові, Бродах,
Львівській гімназії і Львівській духовній семінарії, після закінчення
якої та іспитів на вчителя історії і Географії вчителював у Львівській і
Тернопільській гімназіях, з 1864 — директор новоствореної нижчої
гімназії у Коломиї, де був учителем М.Павлика. У 1868-1888 — директор
прогімназії у Бохні, з 1888 — знову у Коломиї. Побував у зах. Европі,
пн. Африці і Малій Азії, про що писав у тритомному виданні «Путевые
записки» (1889). Заохочуючи сільських дітей навчатися в Коломийській
гімназії, на власні кошти відкрив для них бурсу, а для жіночого пансіону
заповів свій двоповерховий будинок. Уроки проводив українською мовою,
але свої твори писав «язичієм». Автор книжок «Церкви русские в Галиции и
Буковині» (Коломия, 1877), «Зоря на руськім небосклоні» (там же, 1878),
«Несколько руських і молдавських грамот» (1880). І. Франко і М. Павлик
високо оцінили творчість його, хоча вказали, що він писав суржиком —
«язичієм».

Вінценз Станіслав

(30.11.1888, с.Слобода Рунгурська, тепер Слобода Коломийського району
-28.01.1971, м. Лозанна, Швейцарія) — польс. письменник. Дитинство
провів у Криворівні, де на нього великий вплив мала няня гуцулка
П.Сліпенчук-Рибенчук, вивчив укр. мову і пізнав культуру Гуцульщини.
Закінчив Коломийську гімназію (1898-1906) і Віденський університ
,(1906-1914; біологія, славістика, санскрит, філософія), де захистив
докторську дисертацію «Вплив Геґеля на філософію релігії Фойєрбаха»
(1914). Підхорунжий австр. армії, учасник 1-ї світової (1915-1918) і
польс.-більшовицької (1919-1920) війни. Прихильник Ю.Пілсудського, член
контрольної ради нафтового підприємства «Польмін» і редактор місячника
«Дроґа». У 1940 був заарештований НКВС, сидів у Жабйому і Станіславі. У
травні 1940 разом з родиною втік на Угорщину, звідки у 1945 емігрував до
Франції, а пізніше до Швейцарії. Він був особисто знайомий з І. Франком,
на честь якого біля своєї садиби у Слободі Рунґурській спорудив
пам’ятник, написав цікаві спогади. Творчу діяльність почав перекладами
Ф. Достоєвського та В. Вітмена (Уїтмена). Вивчав історію, побут, звичаї
і нар. творчість гуцулів, на основі яких надрукував фольк.-етногр.
тетралогію «На високій полонині» (Правда старого часу, 1936; «Звада»,
1970; «Листи з неба», 1974; «Барвінковий вінок», 1979), яку високо
оцінила укр. (О. Дучимінська, О. Кульчицька, М. Рудницький), польс.,
італ. і англ, критика. Уривок з першої частини «На високій полонині»
переклав П. Козланюк (див.), а майже повністю Б. Сенежак («Жовтень». —
1969-1970). В. автор есеїв і спогадів «По стороні пам’яті» (1965), «З
перспективи подорожі» «По стороні діалогу» (1984), «Діалоги з Советами»
(1966) і «Темати — жидовскє» (‘1975). Під враженням . повіді В. (1939)
Іван Ле написав оповідання «Твердий характер», Ю. Яновський — «Василь
Палійчук, гуцул». В. листувався з О. Дучимінсь-кою (див.) і В. Полєком
(див.). Похований у Кракові. Див. «Архіви , Укр аїни» (1970. — ч.б. — С.
105-106), «Сьвят Вінценза» (Вроцлав, 1992) і працю А. Мадиди «В
пошуківаню едносьці чловєка і сьвята. Фолькльор в твурчості Ст.
Вінценза» (Торунь, 1992).

HYPERLINK «http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=106&d=414»

Вітовський Дмитро

(псевд.: Буряк Гнат; 8.10.1887, с.Медуха, тепер Галицького району
8.07.1919) — укр. військовий діяч і письменник. Закінчив Станіславську
гімназію і Львівський університет, . Працював в адвокатській канцелярії
у Станіславі, організатор втечі М.Січинського (див.) із Станіславської
тюрми (1911). Член радикальної партії, організатор читалень і «Січей». З
1914 сотник УCC, 27.06.1915 вступив у Галич і вивісив там синьо-жовтий
прапор. 1916-1917 на Ковельщині (тепер Волин, обл.), як комісар УСС,
основував укр. школи. Як голова Військового комітету, організував
1.11.1918 Листопадовий Зрив. Полковник УГА. Секретар військ, справ ЗУHP.
У травні 1919 член делегації на мирній конференції у Парижі.
Повертаючись з неї загинув в авіакатастрофі під Ратібором (Долішній
Шлезьк). Похований у Берліні, де йому споруджено надгробний пам’ятник
роботи М. Брянського (див.). Редактор «Шляхів». Автор «Похорону
стрільця» (1914), «Пам’яті І. Балюка» тощо (передрук — у кн.: Стрілецька
Гологофа. — Львів, 1992). О. Олесь написав вірш «Пам’яті Д.Вітовського».

Зубенко Іван

(25.09.1888 p., Херсонщина -1940p., м. Коломия, нині Івано-Франківської
обл.) — письменник, драматург, журналіст. У 1920 -1922рр. — редактор
часопису. Автор драматичних творів «Дівча з лілією», «Орленя» ін., які
йшли в галицько-українських театрах; повістей «Фатум», «Галина» (1937),
«Квітка на багні» (1937), новели «За кулісами» (1937) й ін. Щоб уникнути
переслідувань НКВС, покінчив життя самогубством (1940р.) — Похований у
Коломиї.

Равлюк Любомир

(16 лютого 1973 р., с.Устя Снятин. р-ну) — педагог, композитор і
виконавець, викладач музики педогогічного коледжу Чернівецького
Національного університету імені Ю.Федьковича. Лауреат пісенних
фестивалів «Первоцвіт» (Чернівці), «Нові імена» (Київ), «Джерела»
(Луцьк), «Буковинський жайвір» (Чернівці), «Коли співають козаки»
(Чернівці). Керівник вокального ансамблю «Буковинка» та
вокально-естрадної студії в дитячо-юнацькому центрі «Юність Буковини».
Автор музичної збірки власних композицій «Перший крок до любові» (1999)
та понад 150 пісень.

Радиш Богдан

(нар. 20 листопада 1934 р., с.Рожнів Косів. р-ну) — поет, член НСПУ,
громадський діяч. У квітні 1989 р. створив і очолив перший на Косівщині
осередок Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка, з серпня 1989р. —
голова районної організації «Просвіта». З 1995 р. — голова районної
організації Конгресу української інтелігенції. Автор 11 поетичних
збірок. Лауреат обласних премій ім. М. Підгірянки (1992р.) та В.
Стефаника (1999р.), районної премії ім.М.Павлика (1993р.). Збірки
останніх років — «Сльоза на камені» (1995р.), «Чумацький віз» (1996 р.),
«Між ударами серця» (1997р.), «Притчі» (1999р.), «Хитрий котик Василько»
(2000 р.).

Рихтицька Дарія

(19 серпня1930р., м.Рожнятів) — поетеса, вчителька за фахом. Дарія
Мельникович-Рихтицька прийшла в українську поезію у розквіті своїх сил.
Почала друкуватись із середини 70-х років в українській пресі діаспори —
журналі «Шлях перемоги»(Німеччина), «Свобода»(США), та ін. виданнях. В
1944 році емігрувала в Німеччину, в Баварію. Тут, у Регенсбурзі,
закінчила гімназію. Вийшла заміж за Любомира Рихтицького, члена УПА,
автора багатьох книжок про рух Опору на Україні. Педагогічну освіту
здобула на Вищих педагогічних курсах. Зараз проживає у США, багато уваги
приділяла і приділяє вихованню молоді, активістка жіночого руху. У
поезії Д.Рихтицької органічно поєднуються патріотичні
національно-визвольні мотиви з лірично-інтимними настроями і почуттями.
Як вірна дочка свого народу, вона на чужині тонко відчуває болі рідного
краю, рани душі свого народу, героїчні і трагічні сторінки його історії,
зокрема визвольного руху Опору на Прикарпатті.

Романовський Мечислав

(12 квітня 1834 р., с.Жуків Тлумац. р-ну — 24 квітня 1863 р., під
Юзефовом Білгорайського повіту Польща) — польський поет, для якого
рідною була прикарпатська земля. У родині Романовських була надзвичайно
жива традиція визвольних змагань, щире захоплення боротьбою за
незалежність Польщі Тадеуша Костюшки. Та й сам поет був свідком
селянського повстання 1846 року та революційних потрясінь в Європі, які,
звичайно, мали значний вплив на формування його особистості. Шкільні
роки Мечислава пройшли у Коломиї та Станіславській гімназії. Навчаючись
у Львівському університеті, він захоплюється літературною діяльністю,
пише низку поетичних творів. Декілька років працює в бібліотеці
Оссолінеума у Львові, згодом стає співробітником „Газети народової” і
„Літературного журналу”, навколо яких об’єднувалася група прогресивної
польської інтелігенції – продовжувачів традицій революційних романтиків.
Далі Мечислав Романовський приєднується до організації „Львівська лава”,
яка мала на меті підготовку повстання. Вихований на польській
романтичній літературі, він цілком присвячує себе служінню батьківщині.
Власне цей патріотизм поета і знаходить свій вияв у активній участі в
польському повстанні 1863 року, яке було спрямоване на визволення Польщі
з-під гніту російського царизму. Загинув поет в одній із сутичок під
польським містом Юзефовом. У літературному доробку Мечислава
Романовського – низка поетичних і прозових творів. Краща частина його
віршів – це волелюбна патріотична лірика. Серед найбільш довершених
творів – поема „Дівчина з Сонча”, повісті „Проект”, „Станіслав Ревера
Потоцький”. Цікавими є також: нарис ”Декілька днів у горах Покуття” та
історична трагедія „Попель і П’яст”. Поезії Мечислава Романовського
часто друкувалися у коломийських виданнях.

Рубчак Богдан

(6 березня 1935 р., м.Калуш) – відомий український поет, дослідник
літератури, вчений, професор Іллінойського університету в Чікаго, США. В
1944 р. сім’я Рубчаків емігрувала до Німеччини, 1948 р. — до США.
Захистив докторську дисертацію. Член Нью-Йоркської групи. Автор
поетичних збірок «Камінний сад» (1956), «Промениста зрада» (1960),
«Дівчині без країни» (1963), «Особиста Кліо» (1967), «Крило Ікарове»
(1983). Перекладав зарубіжних поетів — Рільке, Гессе, Стівенса.

Рябий Василь

Народився в селі Корнич на Коломийщині 7 грудня 1954 року. Закінчив
Львівський держуніверситет за фахом «журналістика». Автор збірок віршів
«Грань», «Ворожіння на цвяхах», «Елегія для білого диму», «Шукання
двійника», «Постріл горіха», «Жасминовий камінь», «Зіниця на крилі
метелика», «Портрети з протягу», «Світлофор і мухомор. Куля з Ліверпуля.
Омелюх і капелюх. Три альбомчики Ромчика Бомчика», «Вага агав. Сонети,
верлібри, хоку, паліндроми», «Ловіння снів», повістей «Гойдається сміх
на павутинні», «Гримаса авгура», альбому графічних композицій «Ключі».
Лауреат літературної премії «Благовіст», премії журналу «Дзвін».

Лагодинська Ярослава ( Леся Верховинка )

( 3 квітня 1903 р., Делятин Надвірнян. р-ну — 21 лютого 1936 р., там
само) – письменниця і поетеса. Автор п’єс „Іменини Влодка” , „Стріча в
лісі”, оповідання „Дівчинка з лялькою” , „Казка минулих літ” ,
„Пробудження” , літературних праць „Жінка в творах Франка” , „З нового
Відня”.

Карашкевич Омелян

(1893р., м.Коломия — 1969р., м.Нью-Йорк) — журналіст, письменник. Поет
збірок «Співи днів і ночей» і «Весняні пісні» (1916р.). Співпрацював у
стрілецькому часописі «Шляхи», де за січень — червень 1918р., ст.1-6,
опубліковані його поезії побутового плану: «Любов і музика», «І сад
ідучи, де грала музика», «Хвилина вознесения», «Ой ти вітре, буйний
вітре!..»(1919р.), «Неділя». У 1920р. видає «Збірник гумористики і
сатири українського письменства». Редактор видання окружної Національної
Ради у м.Коломиї (1918-1919рр.) «Покутський Вістник». Друкувався під
криптонімом — Ом.Кар. З лютого 1919р. — кореспондент Пресового бюро
Державного секретаріату (ЗО УНР). Брав участь в аматорських виставах
«Народного театру ім.І.Тобілевича» в Коломиї (1919р.). З 19 червня
1921р. — редактор українського часопису «Покуття» (м.Коломия). Співавтор
(з В.Терпелюком) публіцистичної книжки «Гуцульщина: думки про її
піднесення». У жовтні 1922р. на Омеляна Карашкевича («старорусіна», як
називали його польські шовіністи) був вчинений замах: поранений з
вогнепальної зброї у ліву руку. Автор рецензії на книгу «Народні хрести
в Коломийщині» етнографа і музиканта Гната Колцуняка. З кінця 20-х років
до вересня 1930р. — учасник літературної групи «Горн». Автор призових
творів «Сюди й туди… кооперація», «Корнило Устиянович і
банкоклерикали» та ін. Автор книжок «Співи днів і очей» (1914), «Весняні
пісні» (1916), «Велика легенда Сходу» (1919); упорядник збірки сатири
«Український сміх»(1921).

Кархут Василь

(01.07.1905р., с.Марківці, тепер Тисменицького району — 09.10.1980p.,
Львів) — український письменник, лікар-фітотерапевт, борець за волю
України. Редактор журнала «Вогні». Пластовий діяч. Автор повісті «Вістря
і темряві» (1934р. вдруге — «Полум’яний вихор», 1941р.), збірок
оповідань для молоді з життя тварин: «Гомін 3-поза нас» (1933), «Цупке
життя» (1940), «Пшеничні нетрі» (1942); астунських книжок — «Перша проба
пластуна», «Друга і третя проба 67 пластуна»; статті «Про сільський та
ремісничий Пласт (наші недотягнений)», (Див.: альманах «Гей-гу…
Гей-га…» (видання пластового куреня «Лісові чорти». — Львів. — 1930р.
— с.20-22), оповідання «Казка» (написане 01.11.1929р.), опублікованого
там же; перекладу повісті Ж.Верна «Замок у Карпатах» (1934) і праці
«Ліки навколо нас» (1973,1977,1978,2001рр.).

Капій Мирослав

(5 травня 1888р., с.Коцюбинці Тернопіл. обл. — 24 березня 1949 р.,
Косів) — педагог, письменник, перекладач, фольклорист. Автор
науково-фантастичної повісті «Країна блакитних орхідей» (1932р.),
повісті » Із-над Срібного Сяну», збірки науково-фантастичних нарисів »
Неймовірні оповідання». Підготував до друку збірку віршів про Карпати.
Жив у Косові в 1945 — 1949 рр.

Кравців Богдан

(5 травня 1904, с.Лоп’янка, тепер Рожнятів. р-ну — 21 листопада 1975,
Нью-Йорк) — український поет, літературознавець і перекладач у США.
Навчався в Українському таємному університеті у Львові та Львівському
університеті. Був членом літературної групи студ. молоді Львова
«Листопад». Редагував журнали «Дажбог», «Обрії», «Напередодні» та інші
видання. 1939р. виїхав до Німеччини, після Другої світової війни жив у
США, співпрацював у газеті «Свобода» та журналі «Сучасність». Автор
збірок «Дорога», «Промені», «Сонети і строфи», «Остання осінь»,
«Кораблі», «Зимозелень», «Дзвенислава», «Глосарій» та ін.

Красовський Андрій

(літ.псевд. Андрій Грім; 02.12.1904p., с.Рожнів, нині Косівський район —
22.08.1942p., розстріляний НКВС) — письменник, поет-самоук, належав до
групи селянських пролетарських письменників. Автор багатьох віршів,
поем, оповідань, кількох повістей з життя галицького села 20-30-х років,
зокрема «Сон галицького села» (1927р., окрема книжка, вийшла в Канаді).
Творчо спілкувався з В.Стефаником, А.Крушельницьким, Я.Галаном,
П.Козланюком. Друкувався в журналах «Вікна», «Нові шляхи». 26.11.1939р.
арештований НКВС, 24.02.1940р. А.Красовському було оголошено смертний
вирок, замінений на 10 років ув’язнення. 22.08.1942р. письменник був
розстріляний у пересильній тюрмі. Реабілітований посмертно.

Крушельницький Іван

(12 листопада 1905 р., м.Коломия — 17 грудня 1934 р., Київ) —
український письменник, мистецтвознавець, графік, перекладач. Народився
в родині відомого письменника і громадського діяча Антона
Крушельницького. Після закінчення Віденської гімназії навчався у
Віденському та Празькому університетах. Вчителював у Стрийській
гімназії, де заснував театральну школу для молоді. Літературну
діяльність розпочав у 20-х роках. Автор поетичних збірок „Весняна пісня”
(1924), „Юний спокій” (1929), „Радощі життя” (1930), „З-над прірви”,
„Бурі і вікна” (1930), „Залізна кров” (1932), п’єс „Спір за Мадонну
Сільвію” (1930), „На скелях” (1931), „Вибране” (1964). Виступав також як
мистецтвознавець і графік. Редагував у Львові „Альманах лівого
мистецтва”. У 1934 році Крушельницькі виїхали на схід. Того ж року всі
вони були арештовані. Іван і Тарас були розстріляні в Києві у підвалах
ДПУ разом з іншими українськими культурними діячами. Решта родини
загинула на Соловках. Іван Крушельницький реабілітований посмертно.

Похожие записи