РЕФЕРАТ

На тему:

Письменники нашого краю Добрянський Павло

Народився у селі Тарасовці, що на Вінничині 6 березня 1930 року. В 1962
році в Івано-Франківську побачила світ його перша гумористична збірка
«Сиджу собі та й думаю». Автор таких гумористичних книжок: «і дзуськи»,
«Сказано-зроблено», «Лепеха в Раю», «Оце ситуація», «Електронна сваха»,
«Веселе гроно», «Лукаві замашки», «Нептун в коморі», «Тонка натура»,
«Тещина стратегія», «Купите — не пожалеете», гумористичну повість
«Чиколядовий капелюх» та журнальний варіант повісті «Веселий аптекар».
За останню повість удостоєний премії ім. Василя Стефаника. Окремі твори
Павла Добрянського друкувалися російською, німецькою, угорською та
молдавською мовами. Чи мало не всі літературні критики зійшлися на тому,
що Павло Добрянський найкращий гуморист серед аптекарів і найкращий
аптекар серед гумористів. Зараз займає скромну посаду заступника
головного редактора славнозвісного літературно-художнього журналу
«Перевал», що видається в Івано-Франківську.

Дорошенко Ганна

Народилася 1 червня 1954 рою в м. Станіславі (тепер Івано-Франківськ). З
відзнакою закінчила філологічний факультет Івано-Франківського
педагогічного інститут) ім. Василя Стефаника. Директор
Івано-Франківського школи-садка №3, редактор міська, освітянської газети
«Посвіт». Перші публікації з’явилися в періодиці навесні 1971 року.
Авторка поетичних збірок «Квіт щастях (1997), «Їм шутка шлях у вічністі
освятила» (1999), «Білі квіти самотності» (2000). Член Національної
Спілки письменників України з 2001 року.

Дорошенко Ярослав

Народився 16 жовтня 1931 року в селі Тязеві, неподалік давнього Галича.
Дорошенко писав антирадянські вірші, а з 1948 року входив до існуючої в
Тязеві організації українських націоналістів (ОУН). Розповсюджував
підпільну літературу, листівки. Дорошенко був привезений у Станіслав на
додаткове розслідування справи. Звільнений з-під варти 30 вересня 1955
року за недостатністю доказів для засудження. В 1992 році
—реабілітований. 1968 року закінчив історико-філологічний факультет
Івано-Франківського педінституту ім. В.Стефаника. Шість років працював у
редакціях обласних газет, був прийнятий до Спілки журналістів України,
брав участь у роботі обласного літоб’єднання, виступав із власними
поетичними творами, рецензіями на художні книжки. Працював старшим
редактором методкабінету облуправління кінофікації,
кореспондентом-організатором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки
письменників України ( Івано-Франківській області. Автор збірок поезій
«Зоряниця» (1972), «Живучість» (19Щ «Жага» (1984), «Весла часу» (1994),
«Сонце у сльозині» (Ш), Добірки поезій представлені в журналах,
збірниках, періодиці. Автор статтей, рецензій, передмов до книжок
художньої літератури, збірників та альманахів. Низка поезій стали
піснями. Із 2 червня 1990 року — голова Івано-Франківської організації
Національної Спілки письменників України, член ради НСПУ, правління
обласного об’єднання Всеукраїнського товариства імені Т.Шевченка
«Просвіта», редколегії Всеукраїнського літератур-художнього та
громадсько-політичного журналу «Перевал». Бері діяльну участь у
державотворчих процесах, розвитку духовю відродження.

Дучимінська (Решетилович) Ольга-Олександра

(псевд. і крипт. Остапівна Ірма; Барвінок Олег; Лучинська Ольга;
Поважна; Поважна О.; Рута; Рута О.; Ольга Д.; 08.06.1883р., с.Миколаїв,
Львівщина — 24.09.1988р., м. Івано-Франківськ) — письменниця,
журналістка, перекладачка, етнограф, педагог, громадська діячка.
Навчалася в Інституті шляхетних дівчат у Перемишлі.1915 — 1916рр. —
настоятелька бурси св.Ольги у Львові; 1918 — 1919рр. -у державному
апараті ЗУНР. 1919-1922рр. — учителька у с.Ценева (нині — Рожнятівський
район) і с.Тяпче( 1922- 1927рр.), нині Долинський район. 1927- 1930рр.
проживала у Празі, де познайомилася з О.Олесем, Н.Королевою і
В.Антоновичем. 1934 — 1939рр. — співробітниця коломийського журналу
«Жіноча доля» і журналу для дівчат «Світ молоді», де співпрацює з
І.Кравченко, С.Русовою, Н.Королевою, Д.Віконською, С.Яблонською,
І.Вільде, В.Сіменович, І.Зубенком та ін. (ще 1912р. в Коломиї за участі
К.Малицької та О.Дучимінськоїбуло відновлене видавництво «Жіночої
бібліотеки». У Коломийській газеті «Прапор» за 1912р. О.Дучимінська чи
не вперше в галицькій публіцистиці надрукувала статтю про російського
вченого і письменника Ломоносова). Співпрацювала також з Львівським
часописом «Наша хата». Ольга Дучимінська була свого часу на зразок
особистого секретаря Наталії Кобринської, а по її смерті — розпорядницею
заповіту Н.К. 1939 — 1941рр. Ольга Дучимінська — науковий працівник
Етнографічного Музею у Львові, займалася організацією музеїв, з
експедицією АН УРСР їздила по Гуцульщині та Бойківщині з Дослідженням
фольклорно-етнографічних і мистецьких пам’яток. Працювала над
монографією «І.Франко — етнограф». У роки фашистської окупації дала
захисток Ірині Вільде у Львові, чоловіка якої розстріляли гітлерівці.
Для української культури Ольга Дучимінська врятувала Олексу
Новаківського і цілу групу українських художників і письменників, які
втікали від сталінських репресій. Була засуджена до 10 років. Після
звільнення у 1960р. не мала постійної прописки, постійно переслідувалася
КДБ. Ольга Дучимінська друкувалася з 1905р. Авторка поетичної збірки
«Китиця незабудьків» (1911р.) яку прорецензували Н.Кобринська,
І.Нечуй-Левицький і С.Чарнецький, повісті «Еті» (1945р.), посмертної
збірки зібраних творів «Сумний Христос» (Львів, 1992р.), виданої
стараннями директора Музею Івана Франка Романа Горака та внука Ольги
Дучимінської — І.Мигули, куди ввійшло 26 прозових творів. Ольга
Дучимінська переклала з чеської мови спогади К.Свєтлої «З наших боїв і
змагань» (1912), оповідання Ю.Зеєра «Самко Птах» (1926), уривок повісті
«Бабуся» Б.Немцової (1932). Авторка спогадів про О Кобилянську і
Н.Кобринську, фольклорно-етнографічних записів, які зберігаються в ІМФЕ
ім.М.Рильського ПАН України.

Ципердюк Іван

Народився 23 серпня 1969 року в селі Загвіздя на Івано-Франківщині.
Закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут їм. В. Стефаника,
Автор збірок «Химери», «Переселення квітня», численних публікацій у
періодиці. Кандидат філологічних наук. Працює журналістом в українській
редакції радіо «Свобода». Мешкає в Івано-Франківську.

Цеглинський Григорій

(9 березня 1853 р., Калуш — 23 жовтня 1912 р. Відень, Австрія) —
письменник, педагог, громадсько-політичний діяч. Закінчив
Станиславівську гімназію, навчався у Віденському університеті. Автор
поем, оповідань, оглядів, політичних і літературознавчих критичних
статей, які друкувалися у ,,Ділі’’та ,,Зорі’’, підручників для
українських гімназій. Найплідніше на письменницькій ниві Г.Цеглинський
працював у Львові. Тут він написав комедії ,,На добродійні ціли’’(1883),
,,Соколики’’(1884), ’’Тато на заручинах’’ (1884), ,,Лихий день’’(1885),
,,Шляхта ходачкова’’(1887), які ставилися на багатьох сценах Галичини і
навіть Канади. У 1888-1895рр. керував укр.класами Перемиської державної
гімназії у Польщі, а у 1895-1910 рр. був їх директором. Від 1907 р. жив
у Відні, де був послом до австрійського парламенту. Тут він і помер.
Вдячні прихильники таланту письменника перевезли його тіло до Перемишля
і перепоховали на місцевому українському цвинтарі.

Євшан (Федюшка Микола)

(19 травня 1889р., Войнилів Калуського району — 23 листопада 1919р.,
Вінниця) — критик, літературознавець і перекладач. Закінчив
Станіславську гімназію, згодом Львівський університет, де студіював
україністику та германістику. Однак завершувати університетську освіту
довелося у Відні, бо в 1910 році взяв участь у боротьбі студентської
молоді за український університет, через що був позбавлений можливості
продовжувати освіту. Саме тоді розгортається активна
літературно-критична діяльність Євшана, він виступає в журналах
„Бджола”, „Будучність”, „Літературно-науковий вісник”, стає одним з
основних авторів журналу „Українська хата”. Період з 1909 року до першої
світової війни – найбільш плідний у творчій біографії критика. Він видає
у Києві книжку „Під прапором мистецтва”, у якій сформульовані його
основні естетичні засади та здійснено аналіз творчості молодих
західноукраїнських письменників Петра Карманського, Василя Пачовського,
Богдана Лепкого, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника. Можна з повною
відповідальністю стверджувати, що жодне більш-менш помітне явище
тогочасного літературного процесу не пройшло повз його увагу. В багатьох
статтях, зокрема „Листах з Галичини”, відбита атмосфера літературного
життя краю, дано своє прочитання – переважно нетрадиційне – багатьох
сторінок української класики. З початком війни Микола Євшан був
мобілізований до війська. Двічі був тяжко поранений. Тоді ж починається
діяльність його як публіциста і громадського діяча. У перші дні
виникнення Західно-Української Народної Республіки поручик Федюшка-Євшан
одразу ж став її оборонцем. Став за покликом серця, оскільки залишатись
осторонь тих бурхливих подій, що стрімко відбувалися довкіл, не міг. 31
жовтня 1919 року він виголошує свою знамениту промову „Великі роковини
України”, присвячену річниці проголошення Західноукраїнської Народної
Республіки. 23 листопада того ж року Микола Євшан помирає від тифу.
Тільки тридцять років відміряла йому доля. З них трохи більше десяти він
віддав літературі, написав і опублікував понад 170 літературно-критичних
та публіцистичних творів, переклав української мовою цілий ряд
філософських та літературознавчих праць німецьких, польських, чеських,
італійських авторів.

Іваничук Роман

(27 травня 1929 р., с.Трач Косів. р-ну) — український письменик і
громадсько-культурний діяч. Навчався у Коломийській гімназії,
Львівському університеті ім.І.Франка. Учителював на Львівщині. З 1963 р.
працює в редакції журналу „Дзвін” (до 1990 р. — „Жовтень”). Роман
Іваничук — лауреат премії ім.А.Головка (1979), Національної премії
України ім.Т.Шевченка (1985), ім.І.Мазепи (1999). У доробку письменника
близько п’ятнадцяти історичних романів, якими він намагається заповнити
білі плями в нашій історії. Його твори перекладені, зокрема,
французькою, російською та іншими мовами.

Іздрик Юрій

(18 жовтня 1962 р., м.Калуш) — український поет, прозаїк, драматург,
художник і журналіст. Вчився у Калуській СШ № 6. У 1984 р. закінчив
Львівський політехнічний інститут. Друкувався в журналах «Перевал»,
«Четвер». «Сучасність» та інших. Автор прозових книг «Воццек» (1997),
«Острів КРК» (1998), «Подвійний Леон» (2000).

Ільницький Василь

(псевд.: Денис, Денис з Покуття; Денис із-над Серета; 22.04.1823 р., с.
Підпечари, нині Тисменицький район -15.04.1895 p., там же) — письменник,
перекладач, історик, педагог, громадсько-культурний діяч. Навчався в
гімназіях Станиславова, Тернополя і Львова. Студіював у Львівському і
Віденському університетах (зак. 1843). Учителював в гімназіях
Станиславова, Тернополя і Львова. Учасник Львівського собору «руських»
(українських) вчених (1848). У 1884 — 1887рр. — голова «Руського
Товариства Педагогічного». Член — засновник «Просвіти» (1868).
Друкувався у часописах «Мета», «Правда», «Зоря», «Неділя». Видавець
альманаха «Дарунок руським дівицям на новий рік 1871». Автор оповідань і
повісті з народного життя, зокрема: «Коваль клепле, поки -, тепле»
(1863), «Дурний Івась» (1865), «Суджена» (1871), «Горбатий» (1877),
«Роман Дуля» (1881) та ін.; історичної драми «Настася» (1872),
‘сторичного оповідання «Князь руський Роман Данилович» (1883); низки
літературознавчих та історичних статей.

Чайковський Андрій

(15.05.1857р., м.Самбір Львівської обл. — 02.06.1935р., м.Коломия, нині
— Івано-Франківська обл.) — український письменик. Закінчив 1883р.
Львівський університет. 22 червня 1915р. після звільнення Львова від
російських військ очолив Комітет Українців Львова, який, зокрема,
налагодив видання газети „Нове слово”. У вересні 1922р. разом з багатьма
іншими українськими адвокатами висловив бажаня взяти участь у захисті на
«процесі 13-ти». В кінці 20-х років ХХст. виїхав на радянську Україну,
де спеціалізувався у знаменитого математика Люльки (м.Харків). Його
творча спадщина: повісті «Олюнька» (1895р.), «В чужім гнізді» (1896р.),
оповідання «Із судового залу», «Рекрут», «Образа гонору», «Хто винен?»,
«Краще смерть, ніж неволя» — з життя трудового селянства Покуття.
Історичні повісті — «За сестрою», «На уходах».

Чир Нестор

(12 березня 1938 р., с.Новий Диків Любачівського повіту в Польщі) —
поет, депутат обласної ради. Живе і працює в Надвірній. Був одним із
засновників Надвірнянського товариства української мови. Вже четверте
скликання (з 1990 р.) є депутатом Івано-Франківської обласної Ради .
Пише вірші, оповідання. Автор поетичних збірок «Пізнє яблуко мого саду»
(1998), «Долоні в крапельках дощу» (2001), «Калиновий спалах» (2003).
Друкується в часописах ,,Дзвін’’, ,,Перевал’’, в обласній та районній
пресі. З 1987 року керує літературно-мистецькою студією ,,Бистрінь’’при
Надвірнянській районній газеті ,,Народна воля’’. Організував і очолив
редакційну раду, яка підготувала альманах ,,Страгора’’(1994), книжку
,,Надвірна. Історичний нарис ’’(1999) , був членом редакційної колегії з
видання фотонарису ,,Надвірна. Поема у світлинах’’ тощо. Лауреат
обласної премії ім. В.Стефаника (2004) за поетичну збірку «Калиновий
спалах».

Черемшина Марко

(Семанюк Іван) (13 червня 1874 р., с.Кобаки Косів. р-ну – 25 квітня 1927
р., Снятин) – відомий письменник, адвокат, доктор права. Навчаючись у
Коломийській гімназії, юнак зацікавився тогочасним життям в Галичині і
на Буковині, передплачував майже всі тодішні часописи. На цей час
припадають і його перші літературні спроби, які він підписує
псевдонімами Василь Заренко, Марко Легіт. Згодом Марко Черемшина написав
свій перший твір-драму „Несамовиті” і надіслав її на конкурс, оголошений
львівським журналом „Зоря”. Хоч драма була оцінена рецензентами
позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився,
збереглося лише два уривки чорнового автографа. Спроба сил у драматургії
не пройшла марно для Черемшини: не ставши драматургом у повному
розумінні, він став згодом визначним майстром психологічних новел,
характерною прикметою яких є глибокий драматизм. Через деякий час Іван
Семанюк відіслав до газети „Буковина” своє оповідання „Керманич”,що
стало його першим друкованим твором. Впродовж 1900-1901 років у
львівському „Літературно-науковому віснику” і чернівецькій „Буковині”
було надруковано ряд оповідань, які склали першу книгу присьменника –
„Карби. Новели з гуцульського життя”. Саме ця книжка відразу поставила
Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів
початку ХХ століття. Письменник працював адвокатом у містечку Делятин, а
згодом переїхав до Снятина, де активно займався громадсько-політичною,
літературною і культурно-просвітницькою роботою. Нині у Кобаках в рідній
хаті письменника створено музей. Є музей Марка Черемшини і в Снятині, де
також споруджено пам’ятник-погруддя.

Похожие записи