Реферат з краєзнавства:

Мишин-моє рідне село.

Територія сучасного Мишина розміщена на початку підгір’я Карпат, на
півдні Коломийщини, центральна частина якого на висоті 340 метрів над
рівнем моря, за 9-10 км від Коломиї та 7 км від селища Яблунева, в
розлогій долині та по берегах колись бурхливої гірської річки Лючки, яка
під час повеней розширювала свої зарінки на схід за рахунок підмивання
та зсувів свого правого берега Гори, Крушника.

Східна частина села — Підлипки, Гора, Фабрика, Луцітка — це плоскогірне
підвищення, яке починається в Нижньому Вербіжі, проходить через Мишин і
лише на півдні Ковалівки, у Борисівці, перетворюється в справжній
гірський хребет. Західна частина села — колишній лівий берег р.Лючки
Морічка і Лаз — більш гориста місцевість.

Територія села умовно розділена на кутки й урочища. Найбільшими з них є
Гора — весь правий берег р. Лючки, яка, в свою чергу, ділиться на менші:
Гору, Фабрику, Крушник і Луцітку (біля Ковалівки) та Підлипки, що біля
Нижнього Вербіжа. Центр села, розміщений у розлогій ступінчастій долині,
що була колись лугами і зарінками Лючки, також умовно розділений на
Долішній кут, центр, де розміщені церква, школа, дитячий садок,
відділення зв’язку і медпункт, приміщення сільської ради, правління
спілки селян, та Горішній, що поблизу Стопчатова.

Західний берег села розділюється на Багно і Морічку, до складу якої
входить найбільша західна його частина — Лаз, Дубове.

Окремі частини села одержали різні назви в зв’язку з практичним
використанням цієї території. Це Фабрика на Горі за Лючкою, де в XIX ст.
добували кам’яне вугілля, сьома шахта, де добували кам’яне вугілля в
40-60 роках XX ст., Циганський кут (біля Підлипок), Смола, де при
асфальтуванні дороги в 1961 р. виливали гарячу смолу, Крушник, де були
великі зарослі крушини…

Колись повноводна, золотоносна річка, Лючка протягом тисячоліть не раз
змінювала річище, поступово пересуваючись із заходу на схід. Перше
річище проходило там, де тепер автотраса, попід береги Морічки і Багна.
Кожне нове місце розташування річища через тривале вимивання ґрунту
залишало після себе площу на кілька метрів нижчу від попередньої.
Утворилася плоска ступінчаста поверхня з поступовим пониженням із заходу
на схід, що проходить упритул до теперішнього правого берега, весь час
підмиваючи його, в результаті чого утворилися стрімкі обриви (скали) в
багатьох місцях правого берега річки. Навесні 1999р. великий зсув берега
відбувся на Крушнику.

Підгір’я, в тому числі й територія Мишина, як стартова територія в
освоєнні природних багатств Карпат, була заселена людьми з часів
кам’яного віку. Ось чому на території села знайдено багато знарядь
праці, якими користувалися люди в ранньому, середньому і пізньому
кам’яному віці, за часів міді, бронзи і заліза, що охоплюють період
щонайменше від XIII тисячоліття до н.е. до першої половини першого
тисячоліття н.е. До наших днів дійшла лише мізерна частина того, що
можна було б знайти 1000-500 років тому. Незважаючи на це, навіть ця
незначна кількість давніх речей різних періодів існування людства —
пряме підтвердження того, що жителі Мишина живуть на землі своїх
предків, які жили тут з незапам’ятних часів.

У 1960-1980 pp. до рук мешканців села не раз потрапляли найдавніші
знаряддя праці. Кам’яні сокири та їхні уламки знайдено на кутку Лаз, що
в західній гірській частині села, вчителем школи М.Миронюком під час
копання пивниці; на Морічці — учнем школи В.Бучацьким і т.д. Та
найбільше давніх знарядь праці знайдено на Підлипках. Це крем’яні
скребки, ножові крем’яні пластинки з однобічним і двобічним
загостренням, якими користувалися люди з часів раннього палеоліту,
кам’яні сокири й кам’яні молоти з часу неоліту, бронзові й залізні
вироби перших століть нашої ери, мечі, списи (уламки), римські монети з
І-ІІІ ст. н.е., уламки посуду з часів Трипільської культури, могильники
з прахом людей.

Характерно, що всі місця, де було знайдено найдавніші знаряддя праці в
Мишині, Іспасі, Великому Ключеві, Ковалівці, добре проглядаються одне з
одного й розміщені на такій відстані, щоб у разі небезпеки було зручно
передавати світлові чи звукові сигнали. Так, із кутка Засічне, що у
Великому Ключеві, де учні Мишинської школи під час копання картоплі 1971
р. знайшли кам’яну сокиру, добре видно Лаз і Підлипки в Мишині, а з Лазу
добре видно й Підлипки, і Ковалівку, Борисівку, території Стопчатова (у
тамтешній школі зберігається, мабуть, єдина в окрузі крем’яна сокира з
шліфованим загостреним вістрям). З Підлипок добре видно Монастирське і
Городищі, що в Іспасі, звідти його східну територію — Чертежик, з якого
видно територію Грушева, Пилипів, Дебеславців, де також знайдено
найдавніші знаряддя праці.

Аналізуючи речі, знайдені в Мишині при археологічних розкопках,
академік, доктор історичних наук, заслужений діяч науки України
Володимир Грабовецький у книжці «Уторопи, сторінки історії» пише:
«Цікаве в археологічному плані сусіднє з Уторопами село Мишин. Тут
івано-франківським науковцем Б.Томенчуком виявлено аж чотири
археологічні пам’ятки, що знаходяться на північно-східній околиці села,
простежено курганний могильник культури шнурової кераміки (кінець
третього — середина другого тисячоліття до християнської ери)».

У першій половині першого тисячоліття до н.е. на Прикарпатті широкого
поширення набула чорна металургія, тобто виплавка заліза і виробів з
нього, які були значно міцнішими, ніж вироби з бронзи чи міді. Покладів
залізної руди в Карпатах немає, а тому за свідченням дослідників,
додішні жителі Карпат вміло використовували болотну руду, що мала
достатній вміст заліза, щоб з неї можна було добувати необхідну
кількість цього металу. Мишинські металурги використовували привізну
болотну руду з Підгайчиків, Турки, а також привозили злитки заліза з
Балкан, з яких і виготовляли необхідні речі. Тому не дивно, що старожили
села разом з кам’яними сокирами, їхніми уламками знаходили й уламки
якихось речей, виготовлених із бронзи й заліза. Напевно, і тепер десь
глибоко в землі на Підлипках зберігається чимало речей, якими
користувалися наші предки.

Територія Мишина багата й на корисні копалини, ут є великі запаси
кам’яного (бурого) вугілля, газу, озокериту (земляного воску), кам’яної
солі. За давніх часів кам’яне вугілля в багатьох місцях села виходило на
поверхню землі. Саме це та великі запаси деревини зумовило будівництво
залізних гут на території села для виплавки бронзи і заліза.

Як свідчать письмові джерела, з V тисячоліття до н.е. і до VIII ст.
нашої ери на Буковині, північному підгір’ї Карпат і на Закарпатті
широкого поширення набули вироби з бронзи і заліза, виплавку яких робили
за допомогою залізних гут, виготовлених з великого каменя. Такі залізні
гути виявлені в Печеніжині, Мишині, Слободі Рунгурській та в інших
місцях.

Про існування залізної гути свідчить той факт, що на час закладання
фундаменту для будівництва Народного дому в Коломиї житель Мишина Федір
Гуцуляк розібрав великий камінь із фундаменту залізної гути, що була на
Долішньому куті, й привіз його на будівництво. Серед перших, хто привіз
камінь на будівництво Народного дому в Коломиї, були жителі Мишина,
Іспаса (тепер Спас), Ковалівки, Лючі… Це зафіксовано в документах. Є й
фотографія цих людей, яка зберігається в архівах Коломийського музею
народного мистецтва Гуцульщини і Покуття.

Добування кам’яного вугілля на терені Мишина започатковано 1802 року.
Видобували його для місцевих потреб. Вивчались і запаси кам’яного
вугілля на території села. Однак промислове добування кам’яного вугілля
в Мишині й у Джурові розпочалося лише в 1861 p., воно посилилося після
пуску Львівсько-Чернівецької залізниці в 1866р. та пізніше добудованих
залізничних віток Коломия-Слобода Рунгурська і Сопів-Мишин. Від
бринцберга — спеціальної будови для підняття й опускання вагонеток з
вугіллям, вагонетки з вугіллям кіньми везли до Сопова. Неподалік
бринцберга, поблизу Миколи Дутчака, був дерев’яний міст через Лючку.
Шахта, що мала назву «Барбара» (очевидно, комусь присвячена), належала
промисловцеві Шипановському. Біля шахти за багато років було насипано
великий терикон породи, що складався в основному з білого піску, який
проіснував до початку 1950 р. і використовувався людьми як будівельний
матеріал.

Для добування вугілля в Мишин! австрійський уряд залучав шахтарів з
різних країн Європи. Тут працювали фахівці шахтного добування вугілля з
Німеччини, Чехії, Польщі… Це такі шахтарі, як Адольф Сідлецький,
Людвіг Герлічка, Гринь Літинський, Михайло Герлічка та ін., які після
закриття шахти залишилися постійно жити в Мишині, одружившись з
мишинськими дівчатами.

Для шахтарів, або гірників, як їх називали в Мишині, були побудовані
будиночки на «Варшаві» (Циганський кут). Тут були крамниці, постерунок і
навіть базар, на який з’їжджалися люди з навколишніх сіл, а також
корчма, був тротуар.

Після закриття шахти все це було розібрано, а її власник, згідно з
переказами, стратився.

Трохи пізніше кількома шахтами в Мишині володіла комерсантка зі Львова
Генріка Гекер, яка мала на території Мишина й ЗО моргів землі. Мала
шахту на березі та дві шахти під берегом, одна з них біля теперішньої
спілки селян, а друга — горизонтальна — в Скалі. Прибула до Мишина з
позашлюбним сином Адасем. Швидко закохалася в одного з найвродливіших
мишинських парубків, Івана Ферчука, і вийшла за нього заміж. Мала від
нього кількох синів.

Щоб похвалитися перед своєю родиною і знайомими комерсантами, який у неї
гарний чоловік, комерсантка чимдуж поїхала до Львова й просила Івана
Ферчука, щоб він теж приїхав до Львова, в новому костюмі. Але Іван, не
послухавши жінки, приїхав до Львова не паном, а опришком, одягнувшись у
гуцульський одяг. Це призвело до сімейної трагедії. Поміщиця,
повернувшись зі Львова до Мишина, через образу гонору, а також через те,
що під час великої повені 1891 року, яка була в Мишині, коли вода
доходила до берегів теперішнього цвинтаря, знесла будівлі й затопила
шахти під берегом, в результаті чого поміщиця стала банкрутом,
обіллявшись бензином, спалила себе. Під час тієї повені, яка наробила
багато шкоди людям, був забраний млин під берегом, неподалік спілки
селян, та дерев’яний міст поблизу М. Дутчака.

Як уже зазначалось, на території Мишина постійно проживали люди,
починаючи з кам’яного віку (палеоліту). Про це свідчать кам’яні
знаряддя праці, рештки посуду часів Трипільської культури, урни з
прахом спалених на території села людей, речі часів бронзи і заліза,
римські монети 1-111 ст.н.е., знайдені на території села.

З давніх-давен побутує в Мишині легенда, що біля Нижнього Вербіжа колись
було місто Підлипки. Територія Підлипок, з якої добре видно не лише
навколишні села, але й Коломию, — це типова територія, яку заселяли
слов’янські племена, що займалися хліборобством і скотарством з часів
Трипільської культури. Ці жителі, переходячи через річку, поступово
освоювали й лівий берег — родючі зарінки. Спочатку засівали
сільськогосподарські культури в найбільш намулистих місцях, які давали
високі врожаї посіяних культур, хоч великої шкоди їм завдавали польові
миші. Пізніше на зарінках стали будувати будівлі й переходили жити там,
де миші, в «Мишин». Це одна із легенд про походження назви села.

В іншій легенді сказано про те, що в північній частині села, поблизу
Підлипок, відбулася велика битва, в результаті якої загинуло багато
людей, були знищені будівлі й усе було так перемішано, що її стали
називати мішаниною, Мішином. Очевидно, і ця легенда небезпідставна, якщо
врахувати, що слов’яни часто виходили ворогові назустріч, не допускаючи
його близько до своїх осель. Все це відбувалося за річкою на
протилежному березі проти Підлипок, на території, яка тепер називається
Долішній кут.

Згідно з третьою легендою, село названо на честь якогось Миші, Міші.

Усі ці легенди й гіпотези близькі одна до одної за змістом і, очевидно,
мають своє підґрунтя. Однак котра з них найбільш достовірна, сказати
важко, бо майже співзвучно до них сказано і в найдавніших документах,
знайдених в архівах. Жаль тільки, що до нас не дійшли документи часів
Київського і Галицько-Волинського князівства, бо всі документи княжих
часів, написані кирилицею, були спалені польськими єзуїтами.

До наших днів дійшли лише документи, написані польською мовою. І це лише
тому, що польські загарбники, щоб якнайшвидше запровадити панщину на
загарбаних українських землях, поспішали робити точний облік населених
пунктів і зберігали ці документи.

Згідно з польськими записами, які зберігаються нині у львівських
архівах, перша назва про Мишин належить до 1373 р. Ось цей запис: Miszin
pro locatione villae. Цей запис підтверджується, і 1416 р. Напевно, тут
мова йде про відбудову села, яке було знищене під час
татаро-монгольської навали, бо з княжих часів відомо, що для варіння
коломийської солі сировицю звозили до Коломиї жителі навколишніх сіл. А
такими селами, де була сировиця, були Великий Ключів, Мишин, Стопчатів,
Уторопи, Яблунів, Текуча…

Подальші записи назви Мишина по роках такі: 1515 рік — Myzyn, 1579 р. —
Missin, 1670 p. — Myszyn, 1765 р. — Myszyn, 1885 р. — Myszyn, 1886 р. —
Мышин, 1389 p.— Andreas Mysza, Misza, 1947 p. — Мишин.

Згідно з переказами, теперішню рівнинну територію села починали заселяти
з північної окраїни, тобто з Долішнього кута. Пізніше поступово була
заселена теперішня центральна і південна частини — Горішній кут, що
поблизу Стопчатова. Згідно з давніми документами, з Долішнього кута
починалася й нумерація будинків.

На Долішньому куті була побудована й перша церква в Мишині, яку спалили
монголи. Здається, все свідчить про те, що першими поселенцями були
жителі, які жили на протилежному березі, тобто жителі Підлипок, що
відповідає першій легенді. Якась генетична пам’ять у жителів села
існувала донедавна, бо до 1939 р. та й один раз під час німецької
окупації жителі села, щороку на Зелені (поминальні) свята з хрестами,
фанами і дзвіночками на чолі зі священиком ішли пішки через увесь Мишин,
щоб на Підлипках, біля давніх поховань і високого хреста, відправити
панахиду за померлих. З приходом радянської влади ці панахиди було
заборонено.

Найбільш руйнівними в наших краях були напади татар у 1498, 1589, 1594
та в 1520 pp., коли, спалюючи села й міста Галичини, в ясир з тисячами
наших людей потрапила й молода дівчина-красуня з Рогатина — Настя
Лісовська (Роксолана), яка пізніше, ставши дружиною турецького султана
Сулеймана Пишного, не раз відвертала напади яничарів на Україну. Під час
нападів турків і татар на Галичину найбільше терпіли Снятии і Коломия,
які були на так званому Волоському шляху, що ним татари й турки завжди
йшли з Волощини (Молдавії) в глибину західних областей України.

Як пише В.Грабовецький, «заданими історика М.Гори, у 1605-1633 pp.
татари 20 разів нападали на Коломийщину». Трагічними для людей нашого
краю були напади татар у 1620, 1624 і 1626 pp., коли спалили сотні сіл
навколо Коломиї. Збереглися письмові підтвердження, що на той час (1621,
1624 pp.) були цілком спалені Іспас і Ковалівка. Зрозуміло, що таких
руйнувань зазнали Мишин, Ключів, Вербіж, Печеніжин, інші запрутські
села.

Напевне, десь до цього часу належить поширена в Мишині легенда про те,
що під час нападу татар на село мишинська дівчина з родини Миронюків
(Ткачикових), що на Морічці, врятувалася від неволі тільки тому, що
втопила свого напасника в ставку, з якого пила з ним воду під берегом
Морічки, на місці теперішнього шкільного саду. Забравши татарського
коня, вона повернулася додому.

Пізніше почалася затяжна польсько-литовська війна, в якій Литва, не
бажаючи потрапити в залежність від Польщі, відстоювала свою
незалежність. Від 1387 р. галицькі землі, в тому числі Коломийщина й
Мишин, знову потрапили в колоніальну залежність від Польщі, яка тривала
аж до 1772 p., тобто до першого поділу Польщі.
і

Королі не шкодували загарбаних земель, а тому роздавали їх тим, хто
допомагав загарбувати, видаючи їм дарчі грамоти. В архівних документах
кінця XIV — початку XV ст. таких королівських дарчих грамот збереглося
багато, бо всі, хто ставив собі за мету якнайбільше захопити загарбаної
землі, поспішали облікувати всі населені пункти Галичини, щоб одержати
на них дарчі грамоти. Це стосувалося й Мишина.

Збереглася грамота, за 1416 p., згідно з якою Ягайло дарував «Мишин
разом з Дібровою» бояринові Васку Тептуховичу, який до цього часу, крім
Мишина, володів Уторопами (1367р.), Вербіжем (від 9.XII.1375) та значною
кількістю земель у Тисмениці.

Це друга письмова згадка про Мишин як новозбудоване село.

Після захоплення повстанцями Снятина і Галича це повстання набуло такого
розмаху, що для його придушення польський король Казимир Ягайлович
зібрав у похід не лише всю шляхту, а й покликав на допомогу пруських
феодалів. Зазнавши поразки під Рогатином від значних сил
польсько-пруських військ, Муха з новоствореними загонами, в яких напевне
брали участь жителі Мишина та навколишніх сіл, діяв на Коломийщині, в
тому числі й у Мишині.

1492р. повстання, яке залишилося без керівництва, було придушено. А
панщина набувала чимраз більшого розмаху. Панщина д Галичині, а значить
і на території Мишина, досягала 5-6 днів на тиждень надмірної й
неоплачуваної праці на поміщика. Робочий день кріпака в панському дворі
(фільварку) дорівнював узимку 12 годин, а влітку — 19. У львівських
міських актах за 1644 р. (т.395, стор. 357-365) збереглися скарги селян
Вербіжа та інших сіл на жорстокі утиски з боку панів і нестерпні побори,
які постійно стягувалися шляхтою й орендарями, в суд, а також те, що
поміщик Собеський і орендар Риковський «примушують селян працювати на
землях фільварків цілий тиждень, змушують виконувати важку підводну
повинність…, поля і луки собі привласнюють…, рибу сітями і сачками
ловити не дозволяють…, жита по дві скирти (по 120 снопів) молотити
змушують».

У Карпатах опришківські загони діяли під керівництвом Пискливого,
Жолоба, Пинти, Олекси Довбуша, Баюрака, Орфенюка, Бойчука ( дислокувався
в Іспасі). Та найбільшого розмаху опришківський рух набув під
керівництвом Олекси Довбуша (1719-1745), що був родом з Печеніжина і
карав найжорстокіших поміщиків не лише в Галичині, а й на Буковині та
Закарпатті. Про боротьбу опришків проти поміщиків і феодалів, як і проти
польських колонізаторів у цілому, детально описано в книжках
найвидатнішого дослідника історії нашого краю В.Грабовецького та в
творах Гната Хоткевича, який довго жив на Гуцульщині.

Із судових актів судів над опришками відомо прізвища лише тих опришків,
які, будучи пораненими, потрапляли до рук карателів і були засуджені до
страти, як про це згадується про опришків з Іспаса Горішнього Максима і
Яцка, яких 1708 р. було засуджено до страти. У письмових джерелах не
згадані прізвища опришків родом з Мишина, однак, згідно з переказами
старожилів, опришками з Мишина були Семено, Гнат Чернега, Шірган, Павлюк
та ін.

З письмових джерел відомо, що опришки покарали поміщиків таких
найближчих до Мишина сіл, як Вербіж, Воскресінці, Ковалівка, Печеніжин,
Ланчин, Текуча.

Мишинські люди не залишались осторонь і визвольної боротьби українського
народу проти польських загарбників під керівництвом Богдана
Хмельницького. Вони разом з загонами гуцулів з Космача, Лючі, Березовів,
Текучої та інших сіл Підгір’я, які проходили через Мишин, поповнювали
загони Семена Височана, який громив своєю армією польську шляхту на
Прикарпатті в 1648 p., що пізніше об’єдналася з козаками під
керівництвом Б.Хмельницького.

Хто був першим священиком у Мишині, невідомо, як невідомо, коли це
сталося, хоча з письмових джерел знаємо, що християнство було
поширене на всій території Русі за князювання Володимира Великого, а це
означає, що воно було поширене в селі якщо не в кінці X ст., то в перших
роках XI ст. (князь Володимир Великий помер 1015 р.).

Народні перекази свідчать про те, що найдавніша церква в Мишині була
побудована на Долішньому куті, поблизу Підлипок, ще за княжих часів, і
була знищена татаро-монголами. На її місці стоїть капличка, що біля
М’якуша.

У зв’язку з розширенням села на південь другу церкву в селі було
побудовано на території нинішнього цвинтаря. Є припущення, що вона була
побудована після деякого спаду набігів татар, десь наприкінці XVII ст.
вона діяла, що підтверджують архівні документи, які засвідчують і те, що
вже тоді серед мишинських жителів були освічені люди. Так, в актах, які
зберігаються в архівах Львова, перераховано землі, що належали
мишинській церкві у 1754, 1775, 1777 pp., і в акті від 28 січня 1799р.
вони були на Луцітці, Морічці й на кіпцях Ключівських, тут є такі
підписи польською мовою:

«Ксьондз — Ян Нікорович — парох Мишинський,

Іван Марчук — війт,

Василь Попадюк — присяжний».

За переказами старожилів, Іван Никорович, який на той час був парохом
села, походить з родини Петруневих, ці документи підтверджують і те, що
багато родин і назви дільниць села мають давнє походження. Згідно з
листами поміщиці Теофілі Яблонської від 10 червня 1754 p., якій належало
село, церква мала назву Святої Параскеви. З невідомих причин вона
згоріла 1824 або 1825р. Жителька села П.Тимофіїв, пригадуючи розповіді
свого батька, розповідала, що для будови їхньої хати 1825 р. її дід
використовував уціліле дерево із згорілої церкви. Тепер у цвинтарі, де
була ця церква, стоїть капличка, побудована перед Першою світовою війною
Федором Кушляком з Іспаса, освячена аж 1927 р.

Поки що не маємо відомостей, скільки років о. Никорович працював парохом
у Мишині, як не маємо й відомостей про священиків, які працювали в
Мишині на початку XIX ст. Маємо лише обширні відомості про о.
Кобринського, який залишив про себе добру згадку по всій Галичині, бо
зробив для знедоленого українського народу дуже багато. Це й матеріальна
допомога безземельним селянам, випуск книжок на сільськогосподарську
тематику, які були першими порадниками селян, випуск першого в Галичині
українського букваря, методичних посібників, і публікація багатьох
статей культурно-освітньої тематики, що значно сприяли розвиткові освіти
за чужоземної окупації нашого краю. А виявлені недавно Миколою Савчуком
архівні документи з середини XIX ст. не лише розширюють відомості про
Й.Кобринського, але й дають певну інформацію про священиків, що
працювали в Мишині до нього. Так, у львівській газеті «Зоря Галичини»,
ч. 7 за 1850р., довідуємось, що цього року Й.Кобринський жертвував
частину своїх грошей, один золотий ринський, на будівництво Народного
дому у Львові. Загальновідомо, що Й.Кобринський був висвячений на
священика в 1843р. і був священиком у Москалівці від 1845 до 1853рр.
Проте, як повідомляє газета, Й.Кобринський був і приватним сотрудником у
мишинській церкві від 1848 до 1850рр., очевидно за сумісництвом, бо
відомо, що довго просився в Пістинському деканаті, щоб його перевели на
парохію ближче до Коломиї, де проживали його батьки.

Є незначні відомості про священиків, що були парохами в Мишині в 30-40
рр. XIX ст., тобто до приходу в Мишин Й.Кобринського. Ними були: Михайло
Могильницький, 1776р.н., висвячений у 1804р., був парохом у Мишині від
1831 до 1842рр. (помер 11 травня 1842р.), та Іван Зарицький, 1781 р.н.,
висвячений у 1814р., працював у Мишині від 1842 до 1848рр.

В о. Кобринського на старості літ були приватні сотрудники, які
працювали в мишинській церкві. Такими сотрудниками були: Антін Дмитраш,
1871р.н., висв. 1896р., працював від 1 квітня 18v96p. до 16 травня
1897р., та Августин Арсенич, 1874р.н., висв. у 1897р., працював від 22
вересня 1897р. до 7 жовтня 1899р. (в одному з класних журналів школи є
його підпис за 1898-1899н.р.). Очевидно, це була теологічна практика
молодих священиків.

Після смерті о. Кобринського, від 1901 до 16 жовтня 1902р., мишинським
парохом був о. Антін Дмитраш. Після нього від 1902 до 1914рр. був Юліан
Ставничий, 1859р.н. Згідно з документами Станіславської єпархії від
1907р., в о. Ставничого було 20 моргів орної землі, 21 морґ сіножатей, 9
моргів пасовиськ.

Після о. Ставничого парохом був 20 років, від 1914-го до 1934-го, о.
Олександр Вергановський, який читав також релігію в школі, брав активну
участь у житті школи й села. У 1920-1930рр. він керував шкільною радою,
яка вирішувала багато питань економічного характеру, надання
матеріальної допомоги дітям з бідних родин, звільнення дітей від школи,
затверджувала кошторис школи на наступні навчальні роки.

Від 1934 до 1988рр. священиками в Мишині були: Валер’ян Луговий,
1874р.н., висв. 1902р., замінював о. Вергановського, коли той був на
засланні у Талергофі, від 8 квітня до 7 травня 1910р., доїжджаючи з
Малого Ключева. Потім таку ж заміну виконував о. Іван Букшований від 8
травня 1916 до 31 жовтня 1917рр., коли повернувся із заслання о.
Вергановський.

Від 8 лютого 1988 р. до сьогодні парохом Мишина є о. Яків Стефанюк,
1962р.н., родом з Тлумацького району, який разом з сім’єю живе на
квартирі в селі й користується великою повагою серед жителів. У
1991-1992 pp. о.Стефанюк читав у Мишинській школі основи християнства,
1992 р. на районному семінарі заступників директорів шкіл давав
відкритий урок з релігії. Протоієрей Я.Стефанюк завжди бажаний гість у
школі, він учасник усіх найважливіших шкільних подій і урочистих свят. З
його благословіння починається і закінчується кожний навчальний рік.
Священик бере активну участь у житті села. За час його перебування в
Мишині зроблено багато корисного для церкви: під його керівництвом і
церковної ради (В.Кавацюк) 1982 р. посаджено смереки навколо церковного
подвір’я, побудовано паркан з південної, східної і північної частини,
очищено цвинтар від дерев і кущів, розширено й огороджено.

Жителям села на чолі з парохом Яковом Стефанюком випала велика честь
хлібом-сіллю зустрічати Патріарха всієї України-Русі Мстислава, який у
жовтні 1990 p., подорожуючи з Івано-Франківська до Косова, зупинявся в
Мишині біля могили січовим стрільцям і виступив з палкою промовою перед
громадою, благословив її на добрі діла для незалежної Української
держави.

Гордяться мишинські люди і церковними дзвонами. Хоч і не знають, хто їх
виготовив, зате знають, що великий дзвін було придбано, освячено і
названо Дмитрієм у 1936 р. Люди з гордістю кажуть: «Таких мелодійних
дзвонів, як у нашій церкві, нема в навколишніх селах». Особливо
мелодійний звук дзвонів на Великодні свята. Тепер навіть важко подумати,
що їх могло не стати за німецької окупації, коли німці збиралися
переплавити дзвони з усіх церков на гармати. І тільки завдяки
українській контррозвідці вдалося відвернути це лихо. Жителі села,
довідавшись від Гриця Томича, члена мишинського осередку ОУН, який був
розвідником, про наміри німців, зняли дзвони й закопали. Найактивнішу
участь у захованні дзвонів узяли члени ОУН Лесь Миронюк, Іван Павлюк та
ін. Усе робили вночі й під великим секретом, бо це загрожувало
розстрілом. Церковні дзвони були заховані й у інших селах, у тому числі
в сусідньому Icпacі.

Похожие записи