Реферат на тему:

Історія села Чемеринці (Львівська область, Перемишлянський район)

Зміст

Соціально-економічний розвиток Чемеринців

По сторінках метричних книг

Школа в Чемеринцях

Церква в Чемеринцях

Читальня в Чемеринцях

“Сокіл” в Чемеринцях

Додаток

Список скорочень та незрозумілих слів

Список використаних джерел та літератури

Соціально-економічний розвиток Чемеринців

Село розташоване в горбистій місцевості і має біля 20 хуторів навколо
себе. Перед ІІ Світовою війною їх було 6. Сам центр села мав назву
Провал, а навколо нього тягнулися присілки – Волоське, Кучерівка,
Гуральня, Кутерноги, Голий Кінець та Красне. Заселене було з давніх
часів. Частина села дотепер має назву Городисько і тут виорюються
глиняні черепки. Там було давньоруське поселення [39, с.33]. Поселення
могло мати укріплення, бо в документі 1787 року згадувалося велике поле
“на Острові” [3, с.32]. Островами, острогами та виспами переважно
називали земляні укріплення. Цілком можливо, що тут був осередок давніх
слов’янських культів. Адже тут була Красна гора, крута Волосовська гора
та ліс Волосовець [3, с.40, 93]. Волосом або Велесом древні слов’яни
називали бога-покровителя худоби, а на Красних горах відбували весняні
свята. У довідковому виданні ХІХ ст є якісь неясні звістки, що тут
відбулася колись битва слов’ян з печенігами [55, c.687]. В руських
літописах тюркське плем’я печенігів згадується на Подніпров’ї у Х ст. В
тому, що вони доходили до Галичини, сумнівів нема. Біля Львова є село
Печенія, яке до ХХ ст носило назву Печеніги. Не бракує у ньому і прізвищ
тюркського походження. А от в якості кого приходили сюди печеніги, ми
навряд чи колись з’ясуємо. Чи як полонені галицьких князів, чи як їх
союзники в боротьбі проти київських князів? Адже процес формування
Київської Русі наповнений міжусобицями, боротьбою центру та периферії.

Походження назви села остаточно не з’ясоване. Найбільш імовірно, що село
отримало назву від переселенців з волинського Чемерина (тепер село
Ківерцівського району). Місто Чемерин згадане в Лаврентіївському
літописі під 1149 роком [31, с.63]. Але заслуговує уваги також тюркська
версія. Адже в південно-казахських говірках вираз “джем-єр” означає
“місце, де є добра паша”. В долині Золотої Липи це відповідає дійсності.
Цілком можливо, що руські князі оселили тут полонених половців (теж
тюркське плем’я, споріднене з печенігами, сучасними узбеками та
казахами). Багато полонених привів з походу 1202 року галицький князь
Роман Мстиславич. Взимку 1204 року він знову привів з степів багато
бранців та худоби. Половці лякали ним своїх дітей. Приводили степовиків
і його попередники. Князь Давид заселив половцями в 1100–10 роках село
Давидів біля Львова. Не виключено, що міг бути і мирний варіант
половецької колонізації. Адже в 1221 та 1230 роках половці допомагали
Данилові Галицькому відвойовувати Галич в угорців. Звенигородський князь
Василько разом з половцями відбивав натиск поляків на українські землі.

В польській історичній літературі є згадки про загони чемерисів
(татарських найманців), які в XVI–XVII ст перебували на службі Речі
Посполитої. Може і від їхнього поселення виникли Чемеринці. Подібну
версію висував у 1901 році місцевий парох о.Перфецький, який працював у
селі від 1841 року. Пишучи про заснування (початки) парафії в селі,
зазначив, що “може то полонені черемиси (саме так написано – В.Л),
загнані в дебрі і непроходимі ліси чистити тії і замешкувати (заснували
село – В.Л), як в старині часто лучалося”. Але він застеріг, що в
переказах нема нічого вірного про заснування парафії [19, с.4]. Важко
судити скільки правди може бути в такій версії.

Слово „черемиси” означає одну з угро-фінських народностей, яка жила на
північних землях Київської Русі. Не думаю, щоб їх сюди хтось переселяв.

Вивчення сільських топонімів дозволяє висунути ще одну версію, хоч
непереконливу. В земельній метриці 1787 року згадано біля села поле під
лісом Черемхів, а недалеко нього було поле на Цвинтариську [3, с.145,
150]. Зрозуміло, що це мусило бути дуже давнє цвинтарисько, можливо ще з
дохристиянських часів, якщо на ньому було поле. Можливо, що біля нього
було поселення, яке внаслідок якихось подій було знищене, а його назва
залишилася у назві поля та лісу. Вцілілі мешканці (черемхинці?)
оселилися поруч на кращому місці і з часом назва нового поселення
набрала більш благозвучного вигляду (чемеринці?). Але навряд чи так
могло бути, бо від мешканців гіпотетичного поселення Черемхів скоріше б
виникла назва Черемхівці.

В селі люди вважали, що назва села походить від отруйної рослини
чемериця, яка рясно вкривала місцеві луки (як писав 1937 року
о.М.Патерига) [27, с.22]. Вважаю, що ця версія є витвором невинної
народної фантазії і її не можна сприймати серйозно. Таким чином
остаточного вирішення проблеми походження назви села ще немає. Виходить
як у древньогрецького філософа Сократа: “Чим більше знаю, тим більше не
знаю”.

На жаль, документальних згадок з часів Київської Русі про Чемеринці
нема. Львівський архів, у якому вони могли бути відкладені, згорів 1440
року. Тому мусимо оперувати пізнішими згадками.

Найдавніша письмова згадка про село походить з 3 жовтня 1389 року. Того
року король Ягайло віддав село разом з Віцином (тепер Смереківка) за
якісь заслуги Миколі Гологірському, з умовою, що той буде в кожний похід
королівського війська виставляти одного вояка з списом та чотирьох
вояків з луками. Документ повністю був опублікований 1863 року [49,
с.82-84]. Друга публікація документа (в скороченому вигляді) була
здійснена у монументальному виданні „Акти гродзькі і земські” [45,
док.16].

В 1498 році в документах згадувався Ян Чемеринський [46, Дамбк, с.95]. В
документах 1520 року згадуються власники села Чемеринські. Можливо, що
це були нащадки Миколи Гологірського, які пустили глибоке коріння в
Чемеринцях і від назви цього села титулувалися Чемеринськими. В жодному
разі не могло бути навпаки, бо село згадувалося скоріше від
Чемеринських.

1 серпня 1525 року в львівському магістраті скаржився слуга львівського
католицького єпископа монах-бернардинець Симон Чемеринський, на Івашка,
сина львівського міщанина Андрія Клопота, який зробив збитки після
спусту рибного ставу в Чемеринцях. Він через тиждень вночі запалив
рибацькі буди і зробив шкод на 10 гривень [37, с.168].

В податковому реєстрі 1578 року зазначено, що Павло Чемеринський мав
тут 6 ланів землі, 7 загородників. В селі був священик [51, т.18, ч.1,
с.66].

В матеріалах краєзнавця Й.Гронського є записи, що Чемеринці ще в кінці
ХVІ ст були єдиним селом, яке залишалося в руках первісної родини
Гнєздошів [31, п.22, с.53]. Він посилається на збірник “Зьрудла
дзєйове”, ч.ІІ, с.319. Якщо це правда, то Чемеринські мали би виходити з
тієї родини.

ХV ст можна назвати сумним часом для Львівщини. Львівський історик
Д.Зубрицький у своїх дослідженнях зазначив, що татари чинили напади на
галицькі землі 1416, 1438, 1452, 1453, 1457, 1473, 1476, 1479, 1482,
1491, 1496-98 років [36, с.83]. То не раз і не два могли нищити
поселення, яке притулилося до підніжжя гори.

Відомо, що татари пробували здобувати Львів у 1423, 1438, 1447, 1453,
1469 роках, нападали на Львів 1498, 1509, 1519, 1524 року, а в 1474 році
пустошили околиці Гологор і Дунаєва [30, с.81-82]. Мабуть, в ті роки
терпіли від орди і Чемеринці.

В 1626 році податок з села зменшився на 54% внаслідок татарських
спустошень [47, с.126].

Село було також знищене восени 1648 року, коли Галичину залили
козацько-татарські армії. Влітку 1649 року селяни Грицько та Олекса
Омелянів під присягою підтвердили, що в Чемеринцях внаслідок спустошень
та помору людей не могли зібрати податку більше від 9 зол [33, т.5,
с.202]. Село належало Сенявським, які мали тоді 10 сіл на території
теперішнього Перемишлянського району.

В 1650 році частина села належала Софії Мархоцькій (3 лани землі) і
мала дати 16 зол 20 гр податку – дала 1 зол 15 гр. З частини села панів
Сєненських (3 лани) та частини архиєпископа латинського (1,5 лану) мали
дати 24 зол 15 гр, а дали 5 зол [1, с.478]. Таким чином з села було
зібрано в шість разів менше грошей, ніж в мирні часи. У 1676 році село
зовсім не заплатило поголовного податку [1, с.1110].

Очевидно, що в ті давні часи люди займалися тут лісовими промислами,
про що свідчить поле “на Дігтярні” [13, с.13]. Дьоготь отримували з
перегонки березового коріння.

В “Поморянській хроніці” зазначено, що ранньою весною 1692 року в цих
околицях знову появилися ординці. Коронне військо стало таборами на
горбах і по селах, тому татари мало що досягнули. З Чемеринець орда йшла
до Поморян, але повернулася, перелякана гуком міських гармат [50,
с.122]. Не думаю, що татари були лякливі, скоріше всього зрозуміли, що
ефект несподіваного удару втрачений і подалися шукати іншого об’єкта
грабежу.

В 1696 році Чемеринці, які перебували в посесії Владислава Скарбка,
скарбника подільського, були пограбовані перехідним польським військом,
яке стояло під селом протягом двох тижнів, та 3 тижні під Дунаєвом.
Жовніри-найманці забирали все, що тільки могли знайти в селянському та
двірському господарстві: сіно, зерно, хліб, гроші… Одного сіна було
забрано в 46 селян 2316 копиць та 600 копиць у поміщика. Разом шкоди
склали суму 10371 зол (в тому числі 4450 зол становили шкоди двору). В
цей час в селі мешкали селяни: 1.Брошків Манько, 2.Брошко старий, 3.Буяк
Матвій, 4.Войцеховський, 5.Гаврилець, 6.Ганчар, 7.Гевко Матвій, 8.Гораль
Сенько, 9.Гузій, 10.Дахо, 11.Дзєцли Тимко, 12.Іванів Луць, 13.Камидзин
Луць, 14.Карпа, 15.Киселів Андрусь, 16.Киселів Іван, 17.Кисіль Яцко,
18.Кривик, 19.Кулебич Максим, 20.Курило, 21.Ласковський, 22.Мазур,
23.Максим, 24.Марко, 25.Мартин, 26.Момот Сенько, 27.Онишків Андрусь,
28.Павлик, 29.Пилип, 30.Плениківський Гаврило, 31.Прийма, 32.Прислюк
(Пришляк?) Сенько, 34.Романів Луць, 35.Ткач Васько, 36.Токар, 37.Чепелів
Гриць, 38.Шалата, 39.Швець, 40.Шимко, 41.Шостак Микола, 42.Шостак
Олекса, 43.Юзько, 44.Юр. Для зручності читання я їх поставив згідно
алфавіту та пронумерував. Серед пограбованих також були місцеві орендар,
мельник та священик, імена яких не були вказані. Скаргу до суду подавали
посесор Микола Голковський та селянин Кіндрат Камидзин. Там під присягою
вони підтвердили, що список збитків є зроблений точно [2, с.214-220].

В селян вояки забрали 204 копи вівса, 163 копи гречки, 61,5 копи проса,
22 копи жита, 16 кіп ячменю та по 11 кіп пшениці та сумішки. В одного
розбили комору і забрали речей на 100 зол, в одного забрали бика
вартістю 20 зол, в іншого ялівку за 20 зол, ще в іншого кожух, який
вартував 12 зол. А 5 пнів бджіл були оцінені на 8 зол. Очевидно, що
бджіл “хоробре” вояцтво видушило, а мед забрало. Вартість виловленої в
двірському ставу риби становила 800 зол, а два зловлені і забрані коні
вартували 700 зол. З цих цифр видно, що овес та гречка були
найпоширенішими культурами в селі. Копа вівса вартувала 2 зол, гречки,
ячменю та проса – по 3 зол, жита і пшениці – по 4 зол. Копицю сіна теж
цінили на 2 зол. Видно, що його було обмаль.

Добре ці здирства вояцтва описав у своєму дослідженні про життя
Галичини у першій половині ХVІІ ст Володислав Ліпінський. “Зразу після
татар йшов свавільний жовнір, кращий від татар хіба тільки тим, що не
палив сіл і не забирав полонених. З військової точки зору напевно не
було краю, в якому би так поєднувалися крайнощі, як в Польщі. Не мала
постійної армії, але мала найбільші утиски (населення) від війська, не
мала війська для своїх потреб, але мала його на експорт за кордон. Мала
військо для закордонних країн, але імпортувала вояків з Мадярщини,
Волощини та Німеччини. В ті часи … свавільний вояк був важкою і
безконечною карою і не було такого року, в якому би акти Руського
воєводства не були переповнені протестами і позовами проти ротмістрів
свавільних хоругов або безкінечно довгими списками збитків на насильств,
зроблених вояками не тільки в королівських та церковних маєтках, але
також і в незайманих шляхетських. Найбільше терпів селянин, залишений на
поталу грабіжницького війська і його так званої “стації” [48, с.185].
Нічого не змінилося і в другій половині ХVІІ ст, і на початку ХVІІІ ст.
Кожне військо грабувало мирних селян.

В ті часи ще не утвердилася практика вживання прізвищ поміж селянами.
Тому через 100 років, у списку селян 1787 року я зміг відшукати тільки 4
прізвища з попереднього списку: Брошко, Курило, Ткач та Токар. Таким
чином “де юре” їх можна внести до списку найдавніших сільських родин.

В той час ще не було в Чемеринцях польського населення. Воно появилося
пізніше.

В “Поморянській хроніці” зазначено, що в 1710-11 роках в поморянському
замку квартирував російський князь Голіцин, двір якого за один день
з’їдав вола. Російське військо настільки спустошило околицю, що люди
помирали з голоду. Два рази московське військо палило Поморяни. У
1712–13 роках великі утиски чинило тут польське військо [50, с.150].
Мабуть, ці лиха не оминули і недалеких Чемеринців.

Як свідчать рукописні записи священиків на сторінках давніх церковних
книг у Поморянах, 1716 рік “дуже був на людей тяжкий; в збіжжі урожай
був малий, в садах і лісах жодного не було пожитку, городина була слаба;
проса, горохи всі на полі зимували, гречки дуже були слабі”. Зате
наступний рік був теплий і погідний [38, с.228]. В 1729 році тут “зима
була дуже туга, як в морози і сніги, що бідні люди не могли ані пішки,
ані саньми з ліса (дров – В.Л) вивезти для заметей великих. Того ж року
і о пашу тяжко було”. Тоді багато людей загинуло на дорогах: від холоду,
голоду та розбишаків [38, с.229]. В 1730 році в Поморянах “місяця
вересня 28 дня (9 жовтня н.с) з неділі на понеділок впав сніг, для того
й худоба в поле не ходила, бо лежав три дні, потім знов упав вдруге ще
більший, місяця жовтня 2 дня з п’ятниці на суботу (13 жовтня н.с). Тоді
багато перепсував людям в полі, захопив гречки не тільки в копах, але і
в покосах багато привалив, для того і зимувала, а лежав той сніг через
кілька неділь”. 1731 рік також дивував місцевих людей. “Місяця січня дня
28, перший раз з п’ятниці на суботу і другого разу з суботи на неділю
перед Стрітенням Христовим (13 лютого) блискання було, також і гриміло
опівночі. Місяця липня (15?) з суботи на неділю, вже перед світанням,
мороз був, що вода стояла, і гречки, ячмінь попри долинах поморозив і
житам ярим місцями пошкодив. Це діялося перед св.мучеником Прокопієм”
[38, с.229]. Ще одна природна аномалія в Поморянах сталася у 1733 році.
”Місяця грудня під час польського Різдва (мабуть 1732 року – В.Л) велике
повіддя було, для того і стави мало де утрималися, позривало, а
найбільше в Глинній: став був на спусті, затоні повиносило, купці ледве
утрималися в буді; для великого повіддя в них риби в затонях мало що
осталося, трохи не вся пішла в став каплинський і на той час купці
небожата мали велику втрату. Того ж року на наше руське Різдво велика
буря з дощем була, ледве верхи на домах зісталися. Болото велике було,
що й возами тяжко було виїхати” [38, с.229-230]. Жаль, що така цікава
інформація збереглася тільки уривково, але й вона свідчить, що природні
аномалії залежать не тільки від втручання людей в природу, як зараз
прийнято вважати, а від інших, можливо космічних, факторів. Звичайно, що
все написане про Поморяни, повністю стосується і Чемеринців.

У 1734 році в Поморяни прибуло російське військо, яке стояло тут майже
до 1772 року. Під час їхнього побуту місто та околиці були надзвичайно
деморалізовані. Тут поширилося пияцтво, насильства та загальний занепад
моралі. Росіяни грабували та палили місто 11 разів. Крім того, воно ще
само загорілося 1718 року і горіло за першого побуту російського війська
1708 та 1711 року. Місто горіло в 1738, 1741, 1765, 1769, 1770 роках. У
1771 році Поморяни горіли 4 рази (один раз палили прусаки) і замок
згорів. 1772 року місто горіло два рази. Російське військо спричинило
тут голод та епідемію, підводами вигубило коней в околиці, дощенту виїло
худобу та свиней. Місто зменшувалося від контрибуцій, мешканці втікали,
а жиди селилися в ринку [50, с.158]. Як почували себе мешканці
Чемеринців у ці страшні часи, нам залишається тільки здогадуватися, але
на цьому історичному тлі теперішні труднощі не виглядають такими
важкими.

За церковними даними 1765 року в Чемеринцях нараховувалося 239
українців, здатних до сповіді, та 72 дітей віком до 7 років, нездатних
до сповіді. У Вишнівчику відповідно 150 та 59, в Перемишлянах – 272 і
28, в Липівцях – 346 і 79, в Боршові – 450 і 205, в Коросні – 140 і 59
[32, с.141]. Тобто в Чемеринцях мешкали 311 осіб, серед яких 23%
становили діти дошкільного віку. Теперішнім мешканцям таке й не сниться.
Село вимирає і діти є рідкістю.

В 1773 році з Чемеринців (без Голого Кінця) архиєпископство мало 415
зол прибутку. Селяни відробляли 520 днів тяглої (з худобою), 52 дні
пішої панщини, 45 допоміжних літніх днів. Чиншу платили 5 зол 15 гр, за
найм полів 48 зол, за повіз 25 зол 10 гр, за зерновий осип 15 зол.
Давали 5 каплунів (по 15 гр), 33 яйця (по 1 шелягу), роговщини 18 зол та
24 зол за непрядіння мотків прядива. Два ткачі платили верстатове.
Корчми тоді тут чомусь не було [4, с.2-5].

Після переходу Галичини до Австрії (восени 1772 року) почалися значні
зміни в становищі селян. Вже в 1775 році уряд обмежив фізичні покарання
до селян, заборонив панщину у неділю та святкові дні, вимагання
продуктів за двірськими цінами. У 1781 році селяни отримали право
скаржитися до суду на безчинства поміщиків. У 1782 році була скасована
особиста залежність селян від панів. Вони могли вільно одружуватися,
вчити в місті своїх дітей, а безземельні могли залишати село. У 1786
році була обмежена панщина. Її максимум становив 156 днів у рік.
Халупники і комірники мали робити не більше 12 днів у рік. У 1788 році
пани втратили право фізичного покарання селян. Але після смерті
цісаря-реформатора Йосифа ІІ багато з цих нововведень було забуто або
відмінено.

Про те, які зміни в галицькі села принесли австрійці, найкраще розповів
І.Франко у своєму дослідженні “Панщина та її скасування 1848 року в
Галичині”. З нього й черпаю цю розлогу оповідь.

“…Та ось 1780 р. Марія -Тереза вмерла і панування обняв її син,
знаменитий цісар Йосиф II. Він уже довго перед тим, іще від 1766 р.,
обік своєї матері завідував справами держави, об’їхав пару разів усі
краї і старався пізнати їх стан і потреби він був перейнятий
просвітними, поступовими думками свого часу і сильно вірив у те, що
самовладний, просвічений монарх силою своєї волі та державної власті
може підняти всю суспільність на вищий ступінь розвою. Відповідно до
тодішньої політичної науки, Йосиф II уважав хліборобство головним
багатством краю, а стан селянський найважнішим станом, тим, що своєю
працею годує і збагачує всі інші. І він постановив собі зробити все, що
можна, для піднесення сього стану. Гарячий і відважний, люблячи завсігди
йти просто до мети, він зараз на початку свого самостійного правління
письмом до надворної канцелярії з дня 23 цвітня 1781 р. заповів, що його
мета “знести в цілій державі підданське невільництво і запровадити
умірковане підданство”. Насамперед се мало статися в Чехії та Моравії, і
хоча пани не дуже тому були раді, а навіть урядники надворної канцелярії
не дуже за сим тягли, вийшов уже 1 падолиста 1781 р. цісарський патент,
котрим знесено підданське невільництво.

Користі, які давав сей патент селянам, були ось які:

1. Піддані повинні були й надалі слухати своїх дідичів, відтепер могли
женитися без дозволу дідича, а тільки завідомивши його, а дідич повинен
був безплатно засвідчити се карточкою.

2. Підданому вільно буде без дозволу дідича віддавати дітей до ремесла й
до шкіл.

3. Підданий може шукати собі заробітку де хоче, а тільки має мати
відпустку від дідича, котру той повинен йому дати безплатно.

4. Дідич не може силою брати дітей свого підданого до своєї послуги;
тільки такі сироти, що не мають ні батька, ні матері, повинні за
звичайну заплату служити в дворі щонайбільше три роки.

Сей патент видано й для Галичини 5 цвітня 1782 р.; се був перший важний
крок по дорозі до тих основних змін, які задумав перевести Йосиф II. Ще
перед тим патентом із д.20 падолиста 1781 р. він постановив тимчасово,
що панщина не може виносити більше, як три дні на тиждень. Дня 16 червня
1786 р. вийшов знаменитий Йосифів панщизняний патент, котрим сей
тимчасовий стан перемінено на постійний, подано докладно довготу
робочого дня (літом 12, зимою 8 годин), заборонено один день панщини
ділити на два, два до пів вироблені дні складати на один, накладати на
одну родину разом пішу й тяглу панщину, перемінювати пішу на тяглу або
тяглу на пішу з більшим числом осіб, ділити супряг тяглої панщини на
двоє, завдавати підданим якийсь певний розмір роботи (н-д, маєш стільки
зорати, скосити чи зжати). Від тяглої панщини мали бути піддані
звільнені в часі зарази на худобу. Комірники мали робити 12 днів у рік,
щомісяця не більш як один день; комірники старші понад 60 літ, каліки та
вислужені вояки мали бути вільні від панщини. Панщину треба було щотижня
в неділю заповідати згори на цілий тиждень, аби підданий знав, коли має
час для свого господарства. Зимові панщизняні дні не сміли лишатися на
весну або на літо; коли підданий з власної вини пропустив день роботи в
тижні, мав його відробити в слідуючім тижні.

Коли підданий мав панщини не більше, як 52 дні в році, то пан не смів
жадати від нього більше, як один день у тижні. При далеких фірманках пан
повинен підданому всі потрачені дні відчислити від панщини, надто дати
йому стравне для нього і для худоби і гроші на рогачки, пороми і т. і.
Надто не повинен один підданий у році їздити більше як 40 миль дороги.
Пан може жадати від підданих, аби переходили на роботу з одного
фільварку на другий, але не надто далеко; та він не міг визичувати своїх
підданих, аби робили панщину кому іншому. Нічна варта при дворі мала
бути вчислювана до панщини. Пан не міг силувати підданого, аби окупував
свою панщину грішми, але такий окуп за обопільною згодою і з
повідомленням окружної власті був дозволений. Коли підданий мав подвійну
панщину, дідичеві й попові, то обі разом не могли виносити більше, як
три дні в тижні. Пан не смів силувати підданого до жодних інших робіт
ані данин понад ті, які були приписані сим патентом, хоч би вони стояли
в давніших інвентаріях. Пан ні за що в світі не міг ділити підданських
(рустикальних) грунтів ані розпоряджатися ними, не міг силувати
підданого до жадної роботи понад те, що приписано в патенті, навіть за
заплатою. Громадських шарварків, зібраних для направи доріг, мостів та
гребель пан не міг уживати до своєї польової роботи; так само не міг
силувати підданих до двірської служби ані за панщину, ані за самовільно
встановлену плату, але мусив їм платити відповідно до добровільної
згоди. В кінці патент остро забороняє всякі звичаєві, в інвентаріях не
записані роботи та дачки, котрими пани та їх служба гнобили підданих – а
був їх довжезний ряд (§ 47–48); назву тут лиш деякі з тих заборонених
старопольських звичаїв: комірне – платив підданий за комірника, що жив у
його хаті; сольове – платилося панові від кождої топки купленої солі;
чопове – платилося від кождої бочки купленого пива чи горілки; міркове –
платив підданий гайдукові, що перемірював збіжжя, яке підданий привіз
панові за чинш; вагове – підданий мусив у дворі важити свій тютюн і
овочі і давати з того панові десятину, а гайдукові – за вагу; торгове –
платив підданий від кождої фіри, що їхала на торг, зі збіжжям, овочами,
сіном, горшками й склом; виборове – платила громада панові за те, що
вибирав для неї війта й присяжних; святочне – дарунки для панських
офіціалістів; гайдучне – датки для панської служби. Далі зніс патент
примус горілчаний, так звані куниці, т.є. дарунок для пана за дозвіл
підданому взяти шлюб. У кінці остро заборонено панам, аби, розсуджуючи
свари між підданими, не сміли накладати на них грошових кар.
Переступлення тих заказів називалося утиском або з-латинська
прегравацією, і остатній параграф патенту постановляє, що котрий пан
сього допуститься, буде змушений повернути підданому його кривду
подвійно або й потрійно.

Перший раз тут від непам’ятних часів прийшлося польським панам побачити
границі своєї власті та порозуміти, що за переступлення тих границь по
голівці не погладять. Перший раз посторонні очі заглянули так глибоко в
їх “домашню справу”, т. є. в їх відносини до підданого – хлібороба.
Можна зрозуміти, що пани не дуже тому були раді. Та цісар Йосиф не
зупинявся на половині дороги, а поступав чимраз далі. Швидко по виданні
першого патенту настиг другий: 17 серпня 1786 р. вийшов надворний декрет
про судівництво по селах, котрим доповнено давніші патенти про сю
справу, а власне з дня 1 вересня 1781 р. про поступування при спорах між
підданими й дідичем і з дня 24 червня 1784 р. про те, що судівництво для
селян має бути безплатне. В усіх тих патентах важне те одно, що
селянинові дано можність жалуватися на кривди, хоч і утруднено йому ті
жалоби дуже значно. За польських часів селянин не міг ніде жалуватися,
для нього не було ні суду, ні права. Друга важна річ отсих патентів була
та, що в справах, що доторкали цілої громади, закон позволяв селянам
вибирати депутатів і давав їм повновласть до ведення громадського
процесу; се були так звані пленіпотенти. Вкінці третя важна річ була та,
що хоч і полишено дідичеві судити дрібніші справи своїх підданих, але
рівночасно зажадано від нього доказу, що зуміє судити по закону,
зажадано невеличкого екзамену. Коли ж дідич того екзамену не здасть (ну,
а котрий же дідич захотів би був тоді покрити себе вічним соромом і
здати екзамен?), у такім разі він мусив держати й оплачувати
екзаменованого суддю, так званого юстиціарія, або попросту мандатора.
Такий мандатор був, як то кажуть ні рак, ні риба, ні державний урядник,
ані приватний урядник, а сього й того потроху. Держава екзаменувала його
і признавала відповідним на уряд, а потім пускала: шукай собі місця, де
хочеш. Пан приймав його, оплачував і міг відправити, та проте він за
своє урядування відповідав не перед паном, а перед урядом, і уряд міг
також карати або зовсім усунути його. Як бачимо, становище мандатора
було дуже трудне. Треба було догодити і пану, й урядові, що тоді жили з
собою, як пес із котом. Не диво, що ті мандатори лишили по собі серед
нашого народу дуже лиху пам’ять, хоча між ними були й щирі та розумні і
на свій час поступові люди. Та не треба забувати, що через заведення
мандаторів Йосиф II зробив дуже важну щербу в давніх панських привілеях:
відібрав панам із рук судівництво над хлопом. І хоча закон наказував, що
в разі кривди від пана або від його слуг селянин поперед усього мусить
іти зі скаргою до того самого пана, а тільки тоді, коли би йому тут не
зроблено справедливості, може удатися до циркулярного уряду, то направду
хлоп із усякою скаргою йшов насамперед не до пана, а до мандатора.
Правда, мандатор аж надто часто готов був робити так, як того вимагала
панська користь; але при тім він мусив оглядатися на закон і на уряд
далеко більше, ніж сам пан, бо знав, що панові уряд не швидко допече, а
йому може дуже швидко доїхати кінця.

Та все те досі зроблене було тільки малим початком того, що думав
зробити цісар. Йому хотілося бачити Австрію державою одноцільною,
розуміється, німецькою, з однаковими скрізь установами, під кермою
необмеженої волі монарха; він був, як кажуть по-книжному, централіст і
автократ. Він бачив добре, що шляхта в кождім краю має свої окремі
спомини, окремі змагання, покликається на окремі давні привілеї. Тільки
селянство, поневолене, притиснене й кривджене, – так думав цісар, – має
скрізь однакові інтереси і може подати тривку підпору для його
політичних змагань. Треба, значить, опертися на селянстві, допомогти
йому до свобідного розвою й скріплення, а задля сього вкоротити руки
шляхті, а тоді й політичну ціль можна буде осягнути.

До сього вели, на думку Йосифа II, дві дороги рівночасно: регуляція
оподаткування ґрунтів і регуляція відносин між панами та підданими.

Як перші виломи в старопольських порядках зробив австрійський уряд із
чисто скарбових, податкових причин, так і тепер зміна податкових
порядків мала служити основою дальших, безмірно важних перемін у цілім
суспільнім порядку. Давній податок, званий контрибуцією, показався
зовсім недостаточним; його стягали самі домінії, розуміється, кривдячи
при тім не раз підданих, а їхні фасії були переважно фальшиві. І от
цісар задумав замість контрибуції запровадити загальний податок
ґрунтовий, котрий з додатком домового чиншу по містах мав бути одиноким
безпосереднім податком у державі, “бо, – писав цісар ще 1783 р., –
земля, котру природа дала чоловікові для удержання, – се одиноке
джерело, з котрого все випливає і до котрого все назад вертається, і
котре по всі часи лишається тривке й незмінне”. Ремесла й фабрики мали
бути вільні від податку. Ґрунтовий податок мав опиратися вже не на
панських фасіях, але на докладнім помірі всього управного ґрунту і на
пізнанні всіх доходів, які він дає. Патентом із 30 цвітня 1785 р. цісар
установив по краях комісії для доконання помірів і оцінок доходу. Аби
влегшити роботу, він велів не вдаватися в обчислювання чистого доходу,
але подати наразі тільки гуртовий (брутто) дохід із ґрунтів. Сей перший
у Австрії катастральний помір тривав 4 роки і був уже скінчений восени
1789 р. Хоч і який він був недокладний, а все-таки виказав, що при
дотеперішнім оподаткуванні підданські ґрунти подані були більше-менше
вірно, але своїх власних, домініальних ґрунтів по всіх австрійських
краях пани затаїли майже цілу третину.

Від дня 1 падолиста 1789 р. ввійшло в життя нове оподаткування.
Обчисливши весь виказаний гуртовий дохід із ґрунту, цісар постановив
так: ґрунт має служити хліборобові поперед усього до власного удержання
і людського життя; тільки з того, що лишиться понад се, може брати одну
часть держава, а одну – дідич. Цісарський патент із дня 10 лютого 1789
р. поклав тут таку міру: з кождих 100 ринських гуртового доходу 70
повинно лишитися селянинові на кошти власного удержання і на
господарство, 122/9 має брати держава як рустикальний податок, а 177/9
брати дідич як вартість панщини і всіх підданських данин. Податки мав
стягати не дідич, а війт, і віддавати їх окружному поборцеві.

Нема що й казати, що ся Йосифінська “регуляція податкова” викликала
серед шляхти цілої Австрії величезну бурю. Тут уже було не до жартів!
Цісар не обчищував уже панщизняне дерево з хробаків та гусільниць, не
відтинав сухі гілки та погані парості, а прикладав сокиру до самого
кореня. Не досить, що оподаткування рівномірно дотикало панів і
підданих, але головна основа панського добробуту – панщина і хлопські
данини – була страшенно зменшена. Досі пани в Галичині зовсім інакше
міряли! На 100 ринських гуртового доходу з підданської землі вони лишали
підданому на життя й господарство 20, а собі брали 80! Не о много ліпше
було й по інших краях, так що Йосифінська регуляція податкова, нібито не
торкаючи основ панщизняного порядку, відразу зменшила розмір панщини на
четверту чи навіть п’яту часть.

Та головна основа регуляційного патенту з дня 10 лютого 1789 р. йшла ще
далеко дальше. Сей патент – то найважніше, найсміліше, справді
революційне діло Йосифа II; ним знесено зовсім панщину. Обчисливши
податкову повинність підданих на гроші, патент пише далі: “Гроші мають
бути надалі одинокою мірою й формою підданських повинностей. Панщизняна
робота, осипи й данини натурою для найбільшої часті селянства, то є для
всіх тих, що платять понад 2 ринські ґрунтового податку, мають бути
скасовані й перемінені на грошову данину. Тільки комірники й халупники,
що платять менше як 2 ринські податку, лишаються далі при панщині”. Так
само й ті чиншівники або панські слуги, що сиділи на панських
(домініальних) ґрунтах, не підпадали під приписи сього патенту. Хлопські
(рустикальні) ґрунти мали назавсігди бути різко відділені від панських,
і пан не смів ні в якім разі ані п’яді рустикального ґрунту прилучити до
свого.

Тепер уже не самі пани, не самі вищі урядники повстали проти цісаря;
декуди силкувалися пани підбунтувати проти сього добродійства навіть
селян. Дурили селян, що цісарський уряд зруйнує й повикидає їх з
ґрунтів, бо буде жадати від них грошових данин, а пани не дадуть їм
ніякого зарібку. Та все те не було би ні нащо придалося, бо селяни добре
розуміли свою користь. Але доля судила інакше. Ледве чотири місяці
минуло по виданні сього патенту, а вже цісар Йосиф II умер. З ним умерли
й його постанови, і на цілих 50 літ завмерла й поправа хлопської
долі…” [47, с.30-36].

У 1787 році в селі мешкали селяни з прізвищами Бабин, Балака, Бідний,
Білий, Бжезінський, Боднар, Борщовський, Брозко, Вербицький, Ващишин,
Волошин, Гекало, Грезель, Грендиш, Гренжель, Гуменний, Дзявало,
Джалабій, Дяківський, Дукат, Заставний, Кадинський, Когут, Кондрат,
Корнат, Кукуй, Кулів, Куніцький, Курило, Кухар, Михальчишин, Маргось,
Мельник, Мерза, Мичка, Мушка, Наконечний, Обрембальський, Олійник,
Очкусь, Пастух, Паращишин, Пристай, Провалинський, Рокицький, Роса,
Саварин, Сенявський, Сипко, Сох, Стриганський, Ткач, Токар, Тонарський,
Трояновський, Турків, Фіцій, Цимбаліста, Шайда, Шозда, Штангрет, Ющишин,
Яськів. Частина їх мала явно польське походження.

В церковному інвентарі 1816 року зазначено, що власницею Чемеринців
була графиня Ізабелла Любомирська [13, с.1]. Вона мешкала у Відні і вела
життя на широку ногу. Коли наступного року вона померла, то маєтки були
розпродані за борги. Про це писав І.Франко в роботі “Грималівський ключ
1800 року”.

У 1839 році парох мав тут 727 вірних [64, с.125/1839].

Важким видався на Львівщині 1847 рік. Люди голодували на переднівку (не
могли дочекатися хліба з нового врожаю). Консисторія через священиків в
червні 1847 року наказала поширити поміж селянами рецепт використання
коренів пирію. Його коріння рекомендувалося вибрати з землі, витрусити
(але не промивати!), порізати на січку і висушити на сонці або в печі.
Після того змолоти і отриману муку розчинити добрим квасним тістом.
Після 8-годинного викисання можна було випікати сухарі або паляниці. Цей
рецепт зберігся записаним в церковній книзі села Станимир на Львівщині.
Не дай, Боже, щоб цей рецепт коли-небудь довелося знову використовувати
нашому народові.

На пам’ять про скасування панщини весною 1848 року в селі був
встановлений хрест Свободи [27, с.22].

В 1848 році тут було зібрано 102 підписи під заявою про поділ Галичини
на польську та українську частини [9, c.89]. Сотні таких заяв Головна
руська рада зі Львова переслала в перший австрійський парламент, але
зусиллями польських послів питання було зняте з розгляду.

У 1857 році парох о.Михайло Перфецький, 1816 р.н. мав у селі 716
вірних. Тут працювала парафіяльна школа [64, с.70/1857]. У 1866 році тут
мешкали 682 латинники, які належали до дунаївської парафії [69,
с.58/1866].

На початку 1861 року було зібрано 54 підписи під петицією до
митрополита Григорія Яхимовича. Галицькі селяни просили його
заступництва перед цісарем за свої інтереси. В ті часи йшла гостра
боротьба за мову навчання в початкових школах. Поляки не хотіли
допускати української мови в навчальний процес, а замість кирилиці
намагалися нав’язати латинський алфавіт. Але це їм не вдалося.

24 травня 1879 року село стало жертвою стихії. Тут розгулявся хмаролом.
Потоки води миттю залили село. Люди з хат втікали на стрихи та на горби.
Слабші хати розвалювалися під натиском води, що потоками збігала з
горбів. Вітер трощив дерева. Град вибив майже всю птицю. На пасовиську
грім вбив парубка з конем. Блискавка також підпалила стіг минулорічного
збіжжя [59, ч.6/1879, с.46]. Невідомо, чи держава чимось допомогла
селянам в біді.

За офіційними даними станом на 1 січня 1881 року в селі мешкали 1792
особи та окремо 63 особи в дворі [74, с.360]. В іншому виданні
зазначено, що у 1880 році в селі було 1476 мешканців. Половину з них
становили поляки, які оселилися тут ще в ХVІІ ст. Також мешкали тут 60
жидів. В селі була однокласна школа, заснована ще 1861 року. Був водяний
млин. Граф Альфред Потоцький мав тут 491 морг ріллі, 383 морги лук та
городів, 135 моргів пасовиськ, 1697 моргів лісу, громада відповідно –
1710, 871, 201 та 35 моргів. Маючи третину сільських лук та городів, 40%
пасовиськ та весь ліс, двір і далі диктував свою волю селянам [70,
с.687]. За збір ягід, грибів, випас худоби панові треба було платити або
відробляти.

10 липня 1891 року над селом пройшла небувала буря з градом, який
знищив всі ярі культури та половину озимини [54, ч.71/1891]. Того року
градобиття були у всьому краї. На землю падали градини величиною як
волоський горіх.

В 1885-89 роках пан Потоцький скупив багато селянських земель,
користуючись важким становищем селян. За ділянки платив в 4-7 разів
дешевше від ринкової вартості землі. Потім селяни ці землі у пана
винаймали. Лише в 1901-09 роках 35 селян з Чемеринець орендували панські
землі. Причому 30 з них орендували по 3 морги (ділянку для прогодування
родини, а не для продажу вирощених продуктів). Хоча багач Ян Краковський
протягом 5 років винаймав у пана 29 моргів землі [40, с.50].

22 грудня 1892 року в селі згоріли три господарства. Шкода становила
1412 зр [55, ч.289/1892].

За церковними даними 1895 року місцевий парох мав у селі 992 вірних
[64, с.68/1895].

У 1901 році о.Перфецький мав тут 1104 вірних [64, с.70/1901]. За іншими
даними, власноручно записаними парохом, він мав тут 1022 та в Пленикові
409 вірних. В Чемеринцях також мешкали 810 римо-католиків, 1 родина
протестантів та 16 родин юдеїв [19, с.5]. В селі були дві корчми (раніше
їх було 4). Цього року через село будувався гостинець з Перемишлян до
Поморян [14, с.51].

У 1903 році в громаді мешкали 2130 осіб, в дворі – 121. Гуральнею
володіла Сара Сайден, яйця в селян скуповували два жиди – Кріг і Туркіш.
Ще три жиди (Розен, Шапіро, Швеллер) тримали корчми та трафіки при них.
Янкель Картен робив вози [73, с.43]. В трафіках продавали тютюн та
цигарки.

За церковними даними 1906 року тут мешкали 1206 греко-католиків, 892
римо-католики, 96 юдеїв та 6 протестантів, в сусідньому Пленикові –
відповідно 431, 249 та 25 [64, с.182/1906]. Тобто майже 45% мешканців
становили чужинці, які прибули на українську землю в пошуках хліба.

Невідомо, скільки осіб з села шукали щастя за кордоном, але варто
зазначити, що тільки з Перемишлянського повіту протягом першого кварталу
1914 року виїхали на роботи до Німеччини 1165 осіб, до США 55 осіб [56,
ч.103/1914].

Перед війною в селі майже чверть населення вважала себе
римо-католиками, але в побуті всі спілкувалися українською мовою [27,
с.22]. Дещо інакше подає польський церковний шематизм 1914 року. Тоді в
селі мешкали 1082 римо-католики [69, с.55/1914].

Влітку 1914 року село було окуповане російською армією.

Відомо, що весною 1915 року селяни Пилип Мичка та Семен Дацко якимсь
чином опинилися в Австрії і через газету “Діло” розшукували своїх
дружин. Інформацію просили надіслати їм за адресою: Вольфсберг, барак 42
[56, 8.5.1915]. Мабуть, втекли з села під загрозою розправи з боку
москвофілів. Влітку 1915 року в ході боїв при відступі царської армії з
Галичини дві третини села згоріли. Люди були звідси евакуйовані на
кілька місяців [27, с.22]. В церковному шематизмі було зазначено, що в
селі з 450 номерів було спалено 140, але до 1918 року частина
господарств вже відбудувалася [64, с.140/1918].

У 1916 році в І полку УСС служив Осип Сипко, 1896 р.н [42, с.147]. Не
знаю, чи ще хтось з села пішов у стрілецькі лави. Восени 1917 року, коли
в Галичині відчувалася велика нестача продуктів, громада зібрала 80
корон для українських сиріт. Отець Королюк додав до цього ще 10 корон
[56, 30.12.1917]. З цього виходить, що село не було надто свідомим. Адже
ті корони 1917 року були знеціненими і на таке велике село ця сума
виглядає малою. Отець Королюк рятував ситуацію, щоб не надто блякло
виглядати на фоні інших сіл. Адже такі збірки робилися у всій Галичині
на заклик митрополита А.Шептицького.

19 червня 1919 року в ході Чортківської офензиви „І курінь смерті” (так
вони себе називали) УСС без бою відбив село в поляків і лісом пішов у
Виписки, але з-під Перемишлян мусив повернути назад [35, c.83]. Не було
набоїв в української армії, а вояки були перемучені безнастанними боями
і пішими переходами аж з-під Чорткова. Звідси довелося відступати аж за
Збруч, який УГА перейшла 16 липня 1919 року.

В УГА з Чемеринців було багато вояків, а кілька їх загинуло за волю
України. 8 серпня 1919 року в польському концтаборі в Домбє помер Василь
Жах з Чемеринців [53, ч.129/1919]. 30 серпня 1919 року в польському
таборі Бугшопи помер Володимир Рахаль з Чемеринців [53, ч.100/1919].
Катерина Тістик з далекої Канади вела пошук за своїм братом Федором, що
перебував в УГА. Подавала в газеті свою адресу і просила надіслати їй
інформацію про брата [53, ч.149/1920].

В 1920 році в Чемеринцях протягом 2 тижнів діяв більшовицький ревком
(революційний комітет). Більшовицький режим принесла сюди Червона армія,
яка планувала завершити свій „революційний” похід аж на берегах Ла Маншу
(тобто у Франції). Так писали в агітаційних наказах більшовицькі
комісари. Раділи найбідніші, бо щось їм перепало з пограбованих панських
маєтків. Але недовго…

У вересні 1920 року через село знову прокотився фронт: поляки виганяли
на схід більшовицьке військо. Артилерійським вогнем поляки пошкодили
церкву [16, с.4].

Восени 1921 року українці фактично бойкотували перший перепис
населення, який проводила польська влада, бо не вважали себе громадянами
польської держави. Поляки сфальсифікували дані перепису і це потім важко
відбилося для села в процесі боротьби за українську школу. Таким чином в
селі серед 2368 мешканців 2154 були записані поляками і тільки 197
українцями (жидами взагалі тільки 17) (а за конфесійними ознаками було
1173 греко-католики, 1097 римо-католиків та 98 юдеїв) [7, с.7].

Після війни в селі постав присілок Красне, який виник на
розпарцельованих землях фільварку і був заселений мазурами. В 1937 році
там проживали тільки 6 українських родин [27, с.22].

У 1923 році о.Патерига писав, що мешканці Чемеринець “се бідний народ з
винятком може 20 господарів, і пів-на-пів латинники, котрі найбогатші,
та жиють лишень з праці рук по дворах і фільварках. Двір тепер
розпарцельований межи мазурів-колоністів, а з туземців одержали декотрі
по більшій части латинники троха землі, і то такі що свої мали богато, а
малоземельні або безземельні нині роз’їжджаються світами на зарібки”
[16, с.7-8]. Хоч в селі поля були чи не найгіршої в повіті якості,
все-таки в 1925 році за морг землі треба було дати 80-90 доларів [16,
с.17]. Також важко було селянам відбудовувати свої хати. Кубометр дерева
коштував 2 долари, стільки ж коштували 200 цеглин [16, с.19].

Знову дехто з селян шукав кращої долі за кордоном. У 1923 році отримали
паспорти на виїзд до Канади Настя Чепіжак (21 рік), Суза Прагер (18
років), Ксеня Курило (19 років), Мартин Стопкевич (23 роки) [28, с.33,
37, 108, 133]. Всі були з Чемеринців. Та чи знайшли там добро?

Влітку 1927 року відбулися вибори до громадської ради і на них радними
було обрано 27 українців та 5 поляків [61, ч.30/1927].

Багато шкоди завдала місцевим селянам світова економічна криза 1928-33
років. Це видно з матеріалів продажу церковних земель. В квітні 1930
року 12 мешканців Чемеринців купили за 1923 долари 21,5 морга поля.
Заплатили готівкою тільки меншу частину. Оскільки поле перебувало в
оренді, то користуватися ним почали тільки з осені цього року. Тим часом
почали стрімко знижуватися ціни на землю та сільськогосподарську
продукцію. Протягом трьох місяців селяни не могли продати своїх свиней,
бо внаслідок епідемії на свиней була заборонена торгівля ними. Не було
звідки взяти грошей. Тому просили консисторію відкласти сплату боргу за
куплене поле ще на два роки [15, с.162]. Тим часом криза посилювалася. В
1931 році ціни на землю знизилися більше як на 60% від цін 1930 року. На
початку 1933 року корова вартувала 8-12 доларів, тоді коли в 1930 році
її можна було продати за 40-50 доларів. Нещасні купці-боржники (Петро
Завальницький, Катерина Гарасим, Михайло Кулеба, Анна Гунц (дружина
Петра), Софія Іванчишин, Петро Кіндрат, Юлія Матковська, Анна Гунц
(дружина Петра), Йосип Курило, Андрій Петрик та Анна Завальницька)
поїхали до Львова на прийом до церковної влади. Єпископ М.Будка пообіцяв
їм зменшити купівельну ціну за землю на 15%. Цього було замало і вони
знову просили консисторію відкласти сплату боргу ще на 3 роки [15,
с.92-98]. Платити й далі не було чим і о.Патерига, якому консисторія
припинила через боржників виплачувати заробітну плату, подав влітку 1935
року на них позов до суду [15, с.52].

Мушу зазначити, що церква продавала землю не тільки селянам в
Чемерицях. Починаючи з 1928 року, парцеляція частини (як правило,
найгіршої якості) церковних земель йшла у всій Галичині. Не можу
сказати, хто подав до цього ініціативу, але виплата грошей селянами
тягнулася роками. Дуже дорогою для них виявилася ця земля.

В 1931 році 88,3% мешканців села становили малоземельні та безземельні.
За даними місцевого товариства “Сокіл” в 1931 році в селі було до 600
хат та до 2300 мешканців (українців до 1200) [26, с.21]. Це не
відповідало офіційним даним. 1931 року в Чемеринцях та навколишніх
хуторах мешкали 1485 греко-католиків, 1138 римо-католиків та 115 жидів
[64, с.222/1931].

В 1937 році в Чемеринцях мешкали 1475 греко-католиків, 1150
римо-католиків та біля 120 юдеїв. Поляки мали свій костьол і мала
постати окрема парафія. Третина селян були безземельними і їздили на
заробітки на Поділля під час жнив. Там робили за 14-й сніп. В селі було
декілька корчм і через поширене пияцтво люди продавали не тільки своє
майно, але й честь. Особливо добре це було видно на виборах.

В селі у 1937 році працювало спортивне товариство “Сокіл”, гурток
товариства “Сільський господар”, кооперативна крамниця “Надія” та
молочарня [27, с.22].

Цікаво, що в часописі “Вісті з Лугу” в 1936 році була опублікована
сенсаційна стаття “Змисл теперішнього міжнародного положення”, в якій
автор Н.Порай передбачив, що неминуча чергова міжнародна війна і серед
противників назвав Францію, Бельгію, СРСР, Чехословаччину, Румунію,
Польщу, Югославію, Великобританію, а з іншого табору – Німеччину,
Угорщину, Болгарію, Італію та Японію. “Війни з Росією ще треба чекати 5
років, а за три роки щось має рушитися” [52, ч.3/1936, с.40-43]. Звідки
міг знати цей провидець, що його прогноз буде виконаний точно? Мабуть цю
газету читали в багатьох селах і публікація робила живіший рух в
людських головах. В Європі насувалися великі події і треба було бути до
них готовими.

По сторінках метричних книг

Метричні книги є своєрідним літописом села, бо фіксують на своїх
сторінках прихід на цей світ та відхід з нього кожної людини, яка
відігравала свою більшу чи меншу роль в житті села. Немов на
кінострічці, постають на їхніх сторінках картини зміни цілих селянських
династій та поколінь. Тут водночас чуються весільні пісні і похоронні
плачі. Якби ще священики завжди вказували причину смерті людей, книжки
могли би багато розповісти про умови життя наших попередників. На жаль,
не всі книги збереглися і не в однаковій мірі вони є інформативними.

Вінчання: 1864- 5, 1865- 5, 1866- 4, 1867- 13, 1868- 6, 1769- 11, 1870-
10, 1871- 10, 1872- 5, 1873- 6, 1874- 3, 1875- 7, 1876- 13, 1877- 4,
1878- 8, 1879- 7, 1880- 11, 1881- 9, 1882- 11, 1883- 7, 1884- 8, 1885-
4, 1886- 9, 1887- 7, 1888- 7, 1889- 17, 1890- 11, 1891- 6, 1892- 5,
1893- 10, 1894- 6, 1895- 11, 1896- 3, 1897- 12, 1898- 12, 1899- 17,
1900- 13, 1901- 6, 1902- 3, 1903- 8, 1904- 12, 1905- 13, 1906- 10, 1907-
12, 1908- 6, 1909-13, 1910- 5, 1911- 12, 1912- 8, 1913- 8, 1914- 3 (до
16.2). Виходить, що за 50 років в селі було звінчано 435 пар, або в
середньому по 8,7 пари в рік. Мабуть, тепер і цього показника немає, бо
в селі мало молоді.

В ті часи одруження осіб, які не досягнули 24 років, відбувалися з
дозволу батьків. Якщо батьків не було, то дозвіл мало дати староство.

Книги народжень та померлих у львівському архіві майже не збереглися.
Фактично є тільки уривкові дані.

Народжуваність: 1836- 31(1), 1838- 24 (2), 1839- 36 (5). Цифрами в
дужках зазначена кількість позашлюбних дітей. Серед 91 дитини вони
становили тільки 8,8%. Цей показник не дуже відрізняється від сучасних
показників у Галичині.

Смертність: 1836- 12 (4), 1838- 23 (13), 1839- 26 (11). Цифрами в дужках
позначена кількість померлих дітей віком до 15 років (включно). Серед 61
померлого діти становили 45,9%. В окремі роки цей показник був ще вищим.
У 1839 році половину померлих дітей забрала скарлатина [22, с.25].
Подібний врожай скарлатина зібрала і попереднього року.

Але все-таки народжуваність переважала смертність на третину. Тепер
смертність прогресує, народжуваність відстає.

Школа в Чемеринцях

Роль освіти в житті селян важко переоцінити. Саме школа давала
селянським дітям можливість здобути собі кращі умови життя, вийти “в
люди” і відкрити для себе світ. В найдавніші часи освіта починалася від
науки в дяка, в якого діти навчалися рахувати, молитися, а також читати
церковні книги. Ті школи були нерегулярними і їхня діяльність залежала
переважно від суб’єктивних факторів. Відомо, що ще під час генеральної
перевірки парафій 1761-64 років єпископ М.Шадурський наказував парохам
засновувати в селах школи-дяківки, в яких мали жити дяки. Школи мали
знаходитися недалеко від церкви і перебувати під опікою парохів.
Невідомо, коли саме постала така перша дяківка у Чемеринцях.

Шкільна освіта була тим містком, який відкривав українським селянським
дітям дорогу в світ до кращого життя. Тому історія розвитку української
школи – це історія боротьби українців за свою кращу долю. І сучасники
повинні знати як це робили (або не робили) їхні предки.

Варто зазначити, що 27 квітня 1788 року львівська консисторія скерувала
у парафії директивного листа, яким наказувала парохам заохочувати селян
до посилання дітей у школи, показуючи їм користь від навчання [15,
с.33]. 30 червня 1789 року львівський єпископ Петро Білянський
наказував, щоб парохи всюди намагалися засновувати школи при церквах і
найпильніше ними опікувалися. Якби у цій справі мали якісь перешкоди, то
описавши все, через деканів мали звертатися до консисторії [15, с.38].
14 червня 1791 року єпископ повторив свій наказ священикам всіма силами
нахиляти дітей до навчання, підшукувати вчителів з числа здібних учнів,
а навіть самим вчити дітей читати у школах та переконувати батьків
давати дітей до навчання [15, с.44]. 29 травня наступного року
Білянський наказував священикам на основі губерніального розпорядження
№12774 від 25 квітня 1792 року, щоб кожен з них з усіх сил агітував
людей до заснування і утримування шкіл та посилання дітей на навчання
[15, с.47]. Важко стверджувати, що саме в цей час могла бути заснована
перша школа в Чемеринцях, але передумови для цього були вагомі.

Ще наприкінці 1815 року парохи Львівщини отримали розпорядження
консисторії про потребу заснування парафіяльних шкіл. У тих місцевостях,
де вже були такі школи, парохи мали агітувати громади та домінії до
збільшення платні вчителям, а також підшукувати людей, здібних до
вчительської праці. Губерніальна влада також наказувала, щоб було
організоване повторювальне навчання тих дітей, які закінчили школи, у
святкові та недільні дні у післяобідній час, щоб діти не забували
вивченого в школі матеріалу [16, с.14, 19]. Влітку 1820 року крайова
влада наказувала, щоб вчителі не примушували учнів ходити до школи в час
жнив [16, с.28]. Восени того року губерніальна влада наказала деканам
перевіряти народні школи не раз в рік, як було до того, а раз в півріччя
[16, с.30]. В листопаді вчителям було дозволено мати індивідуальні
заняття з учнями, які погано вчаться, але проводити їх з відома
директора [16, с.30]. У травні 1821 губерніальна влада вимагала від
священиків, як опікунів шкіл, подавати річні звіти, в яких чітко
зазначити, скільки дітей в селі мали ходити до школи і скільки реально
ходили, скільки вміє добре читати [16, с.32]. В грудні 1821 року для
парафіяльної молоді була видана книжка “Чин утренний і вечерний” (ціна
14 кр). Кожен парох мав повідомити церковній владі скільки таких книжок
потрібно прислати в парафію зі Львова [16, с.35]. Весною 1822 року цісар
звільнив від поштових оплат листування в шкільних справах [16, с.37].
Консисторія обіжними листами повідомляла парафії про вакантні місця
вчителів у різних місцевостях Галичини [16, с.38]. 5 червня 1822 року
цісар наказав, щоб у школах Галичини між святом Різдва та Новим роком
було лише 2 святкові дні: Різдва та св.Степана, а канікули, щоб тривали
від 16 липня до 31 серпня [16, с.38]. У 1824 році консисторія наказувала
священикам наглядати, щоб діти не занедбували повторювального навчання
після закінчення школи та подавати детальні звіти про діяльність шкіл, в
яких зазначати, що діти вміють по-українськи, по-польськи та по-німецьки
[16, с.44].

В шематизмі 1832 року зазначено, що в селі є парафіяльна школа [64,
с.159/1832]. У 1836 році вчителем тут працював Григорій Тиблевич. В
метричній книзі парох записав його як „abecedarius”-a, тобто такого, що
навчає дітей букваря (по польському абецадла) [22, с.6]. Це був син
колишнього сільського пароха. Працювала школа і 1839 року [64,
с.125/1839].

В Галичині у 1841 році тільки 14% дітей шкільного віку відвідували
школу, а в 1850 році — тільки 13,6%, тоді як в інших землях австрійської
монархії 95-100% [34, с.399]. Та як би там не було, навчання у цій
школі-дяківці залежало виключно від доброї волі та педагогічних
здібностей дяка і не мало обов’язкового характеру для дітей. Хрестики
замість підписів селян на документах середини ХІХ ст засвідчують, що
вони писати не вміли. Ситуацію з освітою наших селян влучно окреслив
І.Франко в кінці ХІХ ст у поемі “Вандрівка русина з бідою”

…Школа в селі є вже літ сто,

Та письма не зна ніхто…

31 серпня 1861 року в селі постала тривіальна школа. В 1862 році
громада давала вчителеві 120 зр в рік, 6 сягів дров для опалення та
півморга городу в користування, але вчителя не було. Школа пустувала
[68, с.33/1862]. На початку 1864 року місцевий вчитель Олекса Григорович
пожертвував 30 кр на “Руський театр” [62, ч.27/1864]. Того року
Григорович мав у школі 40 учнів [68, с.37/1864]. У 1867 році Григорович,
маючи 10 років стажу, мав вчити тут 219 дітей, а ходили до школи тільки
70. До повторювального навчання були зобов’язані 29 дітей [65,
с.71/1867].

В 1890 році в Галичині лише 13% дітей шкільного віку відвідували школу.
Поза школою залишалося 390000 дітей [63, ч.11/1892, с.172].

31 серпня 1861 року в селі була заснована тривіальна школа. У 1867 році
дяк Григорович отримував від громади та пароха 120 зр щорічної платні та
6 сягів дров для опалення школи. Громада також давала йому третину морга
городу. В школі навчав 55 хлопців та 15 дівчат. На навчання мали ходити
108 хлопців та 111 дівчат. Повторювальне навчання відвідували тільки 8 з
21 учня.

За статистичними даними в Галичині 1873 року на 100 дітей, здатних до
навчання, відвідували школу тільки 15 дітей (в Чехії – 77) [67,
ч.12/1874]. Мізерним було матеріальне забезпечення шкіл: 1 лавка
припадала на 20 учнів, 1 годинник на 5 шкіл, 1 дзвінок на 3,4 школи, 1
шафа на 2 школи, 1 глобус на 2,6 школи, а з 2764 шкіл 284 не мали
класної дошки. При цьому 12,4% шкіл не діяли. Основною причиною було те,
що вакантними були 11% вчительських посад. Пустували тому, що середній
оклад вчителя становив 204 зр в рік [67, ч.47-48/1874]. В ті часи хатня
прислуга в панів отримувала вдвічі більшу платню.

У 1878 році вчителем у Чемеринцях був Франц Станецький. В метричній
книзі він поставив свій підпис як хресний батько однієї дитини, але
зробив підпис українською мовою [23, с.10].

У 1881 році вчителькою в селі була Ванда Спиридович [71, с.429/1881]. Її
чоловік або родич – Леопольд Спиридович, вчителював у Вишнівчику.

Очевидно, що Ванда звідси незабаром після того виїхала, а в Чемеринці
прибув Теодор Микитин з дружиною Емілією (з Подвінських). Тут у них в
листопаді 1883 року народився син Дмитро [23, с.46].

Влада в Галичині практично займала ворожу позицію відносно розвитку
освіти. Маршалок галицького сейму у 1883 році заявляв: “Замість
організувати етатові народні школи з кваліфікованими вчителями нам треба
закладати початкові школи, в котрих учили би особи без кваліфікації. В
існуючих школах треба стримувати збільшення кількості вчителів. Діти
мають вчитися лише релігії, читання, писання, рахунків. Висота
вчительської платні буде залежати від добровільної умови між вчителем, а
інспектором і громадою” [63, ч.1/1906].

У 1888 році, коли влада збільшила оклади фінансовим інспекторам, в цю
сферу “втекли цілі батальйони вчителів” [63, ч.11/1892, с.272]. Тому
багатьом селам було важко знайти вчителя для своєї школи.

При цьому треба зазначити, що 1890 року в Галичині лише 13% дітей
шкільного віку відвідували школу. Поза школою залишалося 390000 дітей
[63, ч.11/1892, с.172]. При цьому також варто зазначити, що 1889 року в
самій Австрії неписьменні становили 39% населення, у Франції та Бельгії
– 15%, в Англії – 13%, а в Німеччині – лише 1%. Зовсім не було
неписьменних в Швеції та Данії [67, ч.11/1889].

Весною 1894 році був змінений крайовий шкільний закон. Якщо раніше
громади мали збудувати шкільний будинок за власні кошти при незначній
підтримці двору, то надалі вони мали дати на будівництво школи 120% від
щорічної суми податку, а решту мав покрити крайовий шкільний фонд. Та
все таки в Галичині було 1700 сіл без шкіл, а серед вчителів 17% не мали
відповідної кваліфікації. Їх приймали через нестачу кадрів. 372 школи
взагалі не мали вчителів [56, ч.7/1900].

Z

\

a ue

th

6

\

?

Ue

i

&

i

Sаїнських дітей шкільного віку. До школи ходили тільки 102 дітей.
Навчали їх 2 вчителів, бо школа мала статус двокласної. Мова навчання
була українською. Право призначення вчителів мала місцева шкільна рада
[19, с.5]. В сусідньому Пленикові школа була і було 23 дітей шкільного
віку, але рідко дехто з вчителів погоджувався тут працювати. Тому до
школи ходили 3-4 учні, якщо був учитель [19, с.10]. У 1906 році
кількість українських дітей шкільного віку залишилася на позначці 1901
року [64, с.182/1906].

На початку ХХ ст більшою популярністю в Галичині користувалися корчми,
ніж школи. Населення щорічно пропивало понад 125 млн корон. Виходило, що
в середньому мешканець краю пропивав 11,5 корони в рік. А на утримування
школи платив тільки 0,85 корони [58, ч.18/1905]. (Цікаво, яка зараз
ситуація в цій сфері? Що напишуть історики згодом про цей період?).

Тому нелегкою була вчительська праця на ниві народної освіти в
Галичині. За статистичними даними 1905 року на 100 померлих вчителів 27
мали до 10 років стажу, 45 – до 20 років, 24 – до 30 років, 4 – до 40
років стажу [63, ч.1/1906]. Маючи мізерну зарплату, вчителі хронічно
недоїдали, а працюючи в переповнених класах, з дітьми, що часто вже з
дитинства були вражені туберкульозом, вчителі й самі схоплювали цю
страшну хворобу. “Учителі старші – се тіні, кістяки обтягнені жовтою
шкірою, без каплини животворної крові, з посивілим перед часом волоссям.
Груди в народного вчителя запались; віддих тяжкий; в многих случаях се
не віддих – а свист і храпінє, перериване напрасними нападами кашлю.
Учителя зі здоровими грудьми рідко де знайти; майже кождий має задуху
(астму), чахотку, або бодай початки її” [63, ч.23-24/1908].

У 1910 році о.Королюк писав, що в селі колись була велика
школа-дяківка, до якої належали 1,5 морга городу. Згодом це все пішло у
шкільний фонд. Дяківку опісля продали і за отримані кошти ще докупили
морг землі для нової школи [12, с.21].

В 1910 році в селі вчителювали Теодор Микитин, Мальвіна Левицька,
Владислава Кішнер та Кароліна Гонорська [72, с.233]. У 1913 році в
2-класній школі працювали Т.Микитин, Ольга Шавалівна та Кароль
Савіцький, а в однокласній школі – Яніна Прокоповичівна [71,
с.828/1913]. Микитин був український патріот і робив пожертви на
доброчинні цілі. Про це були повідомлення в газеті “Діло”. 27 травня
цього року Т.Микитин оженив свого сина Дмитра з Ольгою Шавалівною. Вона
мала 25 років і походила з села Полтва, де був парохом її батько
о.Михайло (до того часу вже помер). Свідками цього шлюбу були
Василь-Володимир Шавала (суддя) та о.Михайло Шавала (помічник пароха).
Імовірно, що обидва були її братами. З дозволу о.Королюка вінчав молодят
о.Іван Давидович у львівській Преображенській церкві [23, с.46].

Про рівень навчання в місцевій школі перед І Світовою війною свідчить
те, що в 1930 році серед 12 покупців церковного поля двоє підписалися
польськими буквами, а одна жінка взагалі не вміла писати і ставила
хрестик напроти свого прізвища [15, с.92].

У 1925 році тут вчителювало подружжя Василь і Параскева Боднарі, які
були членами товариства “Рідна школа” [25, с.2].

У 1924 році в Польщі був прийнятий так званий “кресовий” шкільний
закон. Це був закон для окраїн із змішаним населенням. Згідно його
статей мова навчання у школах визначалася батьками в ході шкільних
референдумів. Для того, щоб ввести у шкільний процес польську мову
навчання достатньо було зібрати декларації від батьків не менше 20
учнів. Фактично почалася полонізація освіти в Галичині, бо всякими
правдами і неправдами влада організовувала декларації за польську мову
навчання. До весни 1925 року з Чемеринець було подано 55 декларацій за
українську мову навчання для 74 учнів та 55 декларацій за польську мову
навчання для 64 учнів. Шкільний інспектор з Перемишлян, пересилаючи ці
декларації до шкільної влади у Львові, цинічно написав у листі, що в
Чемеринцях за даними перепису населення 1921 року немає 25% українського
населення, тому українські декларації повинні бути визнані недійсними
[7, с.1]. Шкільна кураторія резолюцією 7 листопада 1925 року залишила
польську мову навчання у колі [7, с.2]. До весни 1933 року в селі
відбувся другий шкільний референдум, але інспектор Т.Пахорек знову
пропонував владі залишити польську мову навчання у 5-класній школі в
Провалі та в 1-класних на присілках Гуральня і Голий Кінець [7, с.3].
Референдум відбувся досить в’яло, бо українці зібрали тільки 58
декларацій для 108 дітей, поляки – 50 декларацій для 78 дітей, а дітей
шкільного віку в селі було 454 [7, с.13]. Отже далі була залишена
польська мова навчання.

Школі в Провалі набула статусу 5-класної з 1 грудня 1931 року [8,
с.13]. У 1931/32 навчальному році в Чемеринцях навчалися 254 українці,
193 поляки та 12 жидів [64, с.222/1931].

У 1930/31 році в Польщі було 74329 вчителів. Серед них було тільки 4964
українці (хоч греко-католиків було 5128). З 4964 українців в Галичині і
на Волині працювали тільки 670 вчителів [61, ч.38/1932].

Ще в 1936 році був виготовлений кошторис і план будівництва нового
шкільного будинку, але кілька років до його будівництва ніхто не брався
[8, с.3].

В 1937 році в селі були 3 польські школи. В Провалі діяла 7-класна
школа, яка до 1925 року була українською. Дві однокласні школи були в
Голому Кінці та на Гуральні. До цих шкіл ходили біля 300 українських
дітей [27, с.22].

В 1939 році постала гостра потреба нового шкільного будинку в
Чемеринцях. Адже класи розміщувалися в 4 точках села в звичайних
селянських хатах. До школи ходили 350 учнів, а 5 вчителів не могли їх
належно навчити, бо часто хворіли у невідповідних приміщеннях [8, с.14].
Громада ухвалила продати 25 моргів поля, з чого могла отримати біля
12000 зол, а решту необхідних коштів планувала позичити в держави.
Робота піша та кінна при цьому не рахувалася, бо селяни мали її виконати
безплатно. Загальна вартість будівництва складала біля 60000 зол.
Бракувало відповідної ділянки для будівництва [8, с.4]. 1 червня 1939
року в селі відбулося засідання в справі будівництва школи. Прибули на
нього староста з Перемишлян Францішек Мікровіч, шкільний інспектор
Францішек Міттек, сільський війт Юзеф Тиснажевський, солтис з Дунаєва
Пйотр Конський, Петро Гунц, Франц Маргось, Ян Вінярський, Юзеф Заремба,
Ян Стриганецький, Андрій Очкусь, директор школи Роман Базилевич. Вони
разом з кс.Казимиром Лозінським з Дунаєва вирішили розпочати будівництво
7-класної школи в Чемеринцях на площі напроти костьолу, якщо
римо-католицька консисторія погодиться на заміну цієї площі за інші
землі. Ця площа мала 62 ари і громада давала за неї костьолу морг поля
на присілку Кучерівка над Золотою Липою та ще гектар поля шкільного
городу. Кошти, пов’язані з оформленням обміну, мала платити громада [8,
с.7]. Не знаю, чи був юридично оформлений цей обмін, бо насувалася ІІ
Світова війна.

Щоб переконати владу в доцільності будівництва школи, з Чемеринців
подали довідку, що восени 1939 року тут буде 376 учнів, а через рік –
390 учнів. Сюди також ходили деякі діти з Вишнівчика [8, с.10].

Церква в Чемеринцях

З прадавніх часів церква була консолідуючим та стабілізуючим фактором
духовного життя села. В умовах бездержавного існування української нації
протягом багатьох століть вона згуртовувала людей до громадського та
політичного життя. Одночасно вона була важливим контрольним та виховним
фактором в житті селян. Тому немислимо вивчати історію села без вивчення
історії церковного життя у ньому. На жаль, найдавніших документів про
місцеву церкву мабуть немає, бо скільки разів горіли наші церкви та
села… Ті архівні документи, які збереглися, походять з досить пізніх
часів.

В списку пограбованих 1696 року польським військом селян був зазначений
місцевий священик. Отже в селі була окрема парафія.

16 січня 1763 року в селі відбулася генеральна візитація парафії та
церкви св.Трійці. При цьому були описані всі церковні землі. Серед них
були ділянки з назвами на Виходах, на Перевалі або Загумінок, на Красній
горі, від Мотузової гори або Заверхи, в Когутівці, в Сверковатиці, за
Розсохами, на Коноплиськах, на Волосінцю або за Білим ровом, за
Дігтярнею [6, с.12-13]. Але в переписі церковних земель 1799 року
дописано ще ряд земель, якими з давніх часів користувалися парохи і які
чомусь не були записані в акті 1763 року. Це нива в Грушці (день
оранки), над Голим кінцем (день оранки), у Великій долині (півтора дня
оранки), на Кисельовому горбі (два дні оранки), біля хреста на
Перелішині (день оранки), а також дві луки (на 5 косарів) і болото біля
Дунаєва (на 10 косарів). Тобто 10 косарів могли скосити його за день.
Думаю, що косовиця на болоті могла відбуватися хіба зимою, коли воно
замерзало, а скошений шувар йшов на підстілку худобі. В Пленикові церкві
Покрови належало поля на 32 дні оранки та лук на 25 косарів, не рахуючи
зарослого лісом [13, с.14].

Не виключаю, що поле на Красній горі було одним з найдавніших церковних
володінь. Тут могли відбуватися магічні обряди ще в дохристиянську
епоху. Це також може стосуватися ниви “в Грушці” (не під грушкою, а саме
в Грушці!). В монументальному дослідженні В.Гнатюка “Гуцульщина”
зазначено, що в гуцулів у ХІХ ст був звичай робити так звані грушки біля
покійника, тобто ігри молоді, щоб якось розвіяти сумний настрій рідні
небіжчика. Описав ці грушки М.Коцюбинський в повісті “Тіні забутих
предків”. Не виключаю, що це відгомін дохристиянської тризни, яка
відбувалася після спалення небіжчика. Тим більше, що поля з такими
назвами зустрічаються в дуже багатьох селах Львівщини. Не думаю, що
груша була більш поширеним деревом, ніж яблуня, черешня чи слива. Але
поля з назвами інших фруктових дерев чомусь не зустрічаються. Якщо моя
версія правильна, то історію села треба впевнено продовжити у
дохристиянські часи.

Як випливає з реєстру шкод від війська 1696 року, місцевий парох своєю
заможністю майже нічим не відрізнявся від селян, а може був ще й
бідніший від деяких. Того року село Плеників було ще окремою парафією,
бо вояки пограбували і їхнього священика [2, с.216-220].

В 1773 році в церкві були заведені нові метричні книги, які зберігалися
тут до ІІ Світової війни. До травня 1782 року парохом був о.Андрій
Дуткевич. Після нього керував парафією до березня 1783 року о.Йосип
Гілічинський [27, с.22]. З іншого документу відомо, що 20 листопада 1782
року граф Станіслав Любомирський після смерті о.А.Дуткевича просив
єпископа Петра Білянського призначити в село о.Г.Тиблевича та офіційно
закріплював за церквою її давні землі, а парохові надавав певні свободи
[6, с.10].

В 1799 році церква мала поля на 37 днів оранки та лук на 46 косарів
(34,5 морга поля та 16 моргів лук). Селяни мали обов’язок відвезти до
двору по фірі святочних дров, а двір за це мав для церкви дати церковне
вино для причащання. На проскурне муку парохові інколи носило церковне
братство. Дяк брав рокового по 1 зол та святкового по 3 гр два рази
протягом року [6, с.2-3]. Дяк мешкав у священика. Від 1794 року протягом
4 років парохи також користувалися правом безплатно молоти своє зерно у
панських млинах, але 1798 року це право було скасоване. Також двір
припинив давати вино для причащання (водночас був знесений обов’язок
селян давати по фірі дров) і кожен господар мав дати до церкви по 6 гр в
рік для закупівлі вина [13, с.13].

У 1804 році дерев’яна будівля церкви була оцінена на 100 зр, дзвіниця
на 4 стовпах – на 2 зр, хата пароха – 50 зр, хата-дяківка (збудована
громадою з плоту і глини) – 4 зр. За проскурне та на церковне вино парох
від ґрунтових господарів брав по 15 кр, а деякі селяни замість грошей
відробляли йому. Разом ця данина становила біля 6 зр [6, с.2-6]. Сама
хата пароха знаходилася під горою, а над нею був сад та пасовисько.
Нижче хати за дорогою знаходилися господарські будівлі (гумно або
стодоли зі збіжжям), город на 1,5 дня оранки одним плугом та загумінок
на 3 дні оранки, що тягнувся аж до Дубняка [13, с.13].

До березня 1811 року парохом в селі був о.Григорій Тиблевич, який
пробув тут 28 років. Після нього парохом став о.Теодор Теліховський,
який пробув на парафії до вересня 1840 року [27, с.22]. У 1821 році
о.Теліховський мав тут і в Пленикові 708 вірних [29, с.69]. Він також
обслуговував Вишнівчик, де було тоді 486 вірних [29, с.71].

В ті часи парохи виконували різноманітні доручення влади, бо були
єдиною інтелігенцією в селі. Багато цікавої інформації міститься в
збереженому “Журналі реєстрації документів для церкви села Пісочна”
(Миколаївського району), який вівся у 1800-24 роках. У ньому зазначено,
що консисторія 4 травня 1810 року наказала віддати світській владі
церковне срібло та золото [11, с.4]. Наступного року консисторія
наказувала парохам всіляко боротися проти звичаю вступати в шлюби
близьким родичам [11, с.6]. Влітку 1812 року парохи мали багато клопоту
з щепленням дітей проти віспи. Це щеплення проводили лікарі, але батьки
ховали дітей від них. Тому священики мусили попереджати батьків, що
таким чином вони виступають потенційними вбивцями своїх дітей, яких
після смерті від віспи священики навіть не зможуть поховати з
дотриманням необхідного ритуалу. Священики мали наглядати над тим, щоб
лікарі перевіряли щеплених на віспу на 4, 8 та 12 день після щеплення і
лише після того видавали необхідні свідоцтва [11, с.8, 13].

Весною 1813 року консисторія зобов’язала парохів проводити
роз’яснювальну роботу серед селян, які збирали гриби, щоб запобігти
масовим отруєнням. Вони мали повідомити селян про перші ознаки отруєння
грибами та про першу допомогу отруєним. Того року також губерніальним
декретом священикам було заборонено давати шлюби молодятам, якщо вони не
знатимуть основ релігії, а також щоб від кожної молодої пари при
укладенні шлюбу брали по 50 кр у фонд щеплення віспи [11, с.10].

У 1813 році крайовий уряд також вимагав, щоб парохи вели роз’яснювальну
роботу з батьками, щоб вони давали освіту своїм дочкам і посилали їх у
крайові школи [11, с.11].

Зберігся інвентар парафії Чемеринці з Плениковом, складений 1815 року.
Написаний німецькою мовою готичним рукописом, він важкий для прочитання.
З нього випливає, що церква в Чемеринцях вартувала 300 зр і потребувала
ремонту. Всередині мала 2 вівтарі: Богородиці (36 зр) та Івана Теолога
(20 зр). Іконостас вартував 26 зр, дзвіниця 38 зр. Церква в Пленикові
вартувала 50 зр, дзвіниця з 2 дзвонами – 27,5 зр. В Чемеринцях парох мав
тоді 48 родин, від яких брав щорічно по 2 кр проскурного. В Пленикові
було тільки 20 родин парафіян. Протягом трьох років (1812–1814) в
Чемеринцях звінчалися 19 пар і померли 42 особи. За вінчання парох
отримував 21 кр, за похорон брав по 30 кр. В Пленикові за 3 роки було 2
шлюби та 7 похоронів [13, с.1-7]. Також в інвентарі докладно списані всі
церковні землі в Чемеринцях та Пленикові. В Чемеринцях церкві належало
28 ділянок поля (35 моргів) та 8 ділянок лук (16 моргів). В Пленикові
церква мала 28 моргів поля та понад 8 моргів лук. Також частина земель
поросла лісом. Разом парох з парафії отримував 203 зр доходу і мав 80 зр
витрат. Тобто прибутку залишалося 123 зр [13, с.8-11].

В 1832 року о.Теодор Теліховський, 1786 р.н., мав тут 673 вірних [64,
с.159/1832]. При ньому Чемеринці мали нагоду вітати в себе 28 червня
1837 року митрополита Михайла Левицького. Опісля до кінця століття сюди
не показувався жоден церковний керівник такого рангу [19, с.4].
Звичайно, що назустріч митрополитові виїжджали на конях хлопці у
святковому одязі і супроводжували його до церкви. Тут гриміли вітальні
постріли з моздірів (невеличких гармат). Під час канонічної візитації
митрополит правив у церкві короткий молебен, а потім оглядав
документацію та вислуховував скарги парафіян (якщо такі були).

22 травня 1838 року померла Анна Теліховська (з Жуковських), 54-річна
дружина пароха. Поховав її о.Василь Лотоцький з Ляцького. Цікаво, що
вона померла від тифу (єдина в селі з таким діагнозом). 17 травня в
пароха побував з візитацією парафії завідувач Болотнянського деканату
о.Михайло Павликів [22, с.15]. Чи міг він принести в дім пароха якусь
інфекцію?..

Отець Теліховський, який став священиком у 1810 році, помер в селі 10
жовтня 1840 року [64, с.234/1841]. Після смерті о.Теліховського доїжджав
з сусідньої парафії о.Порфирій Строчинський (до березня 1841 року). Далі
парохом став о.Михайло Перфецький [27, с.22]. Сам Перфецький народився 2
листопада 1816 року в селі Лапшин Бережанського повіту. До 1835 року
здобував освіту в Бережанах, опісля у Львові (до 1840 року). 20 березня
1841 року митрополит Михайло Левицький висвятив його на священика і
через тиждень він був призначений завідувачем парафії Чемеринці. Напевно
тому, що був зятем о.Теліховського. 21 лютого 1844 року він був
призначений парохом села. Мав не менше 9 дітей, але родинного щастя не
зазнав. У 1901 році вже був вдівцем і виховував ще й сиріт після двох
своїх синів-священиків. Був дуже скромною людиною і за все своє життя не
заслужив ніяких церковних чи світських нагород. Не належав до жодних
товариств і не засновував таких у селі [19, с.16-17].

29 серпня 1867 року родина Перфецьких видала заміж за 26-річного
богослова Михайла Шашкевича 19-річну дочку Іванну. Мабуть, це було перше
весілля, бо в метричній книзі записано аж 4 свідків: о.Іван Рудницький з
Дібринова, о.Йосиф Лусницький з Жукова, о.Іван Лотоцький з Юнакова,
о.Олександр Рожейовський з Вишнівчика. Вінчав молодих о.Євтимій Громович
з Потутор. Отже прибули запрошені парохи з різних сторін [23, с.3]. 24
вересня 1878 року 25-річний богослов Іван Малиновський (син пароха з
Новосілки) одружився з 19-річною Валерією Перфецькою. Весілля було
скромне: свідками записані о.М.Шашкевич, капелан Краснопущі, та місцевий
вчитель Франц Станецький [23, с.10]. А 25 жовтня 1894 року тут відбулося
вінчання 24-річного богослова Ілярія Гучковського з 24-річною Оленою,
дочкою померлого о.М.Шашкевича, пароха Куропатник [56, ч.229/1894].
Вінчав молодят о.Іван Степанів з Вишнівчика, свідками були о.Іван
Малиновський з Жукова та службовець М.Андрахович [23, с.23]. Звідки
походили Шашкевичі – невідомо (можливо, з села Годів).

У 1860 році о.Михайло Перфецький, 1816 р.н, висвячений 1841 року, мав у
селі 700 парафіян [64, c.65/1860]. У 1862 році Бережанське староство
наказало парохові будувати в Чемеринцях нову церкву, бо стара була в
аварійному стані і дальше її використання могло привести до нещастя.
Селяни зібрали трохи коштів і 1865 року почали будівництво. Але
незабаром виявилося, що патрон церкви заклав у кошторис такі низькі ціни
на матеріали і працю будівельників, що далі продовжувати будівництво
було неможливо. Тим часом погоріли парафіяльні будинки і треба було
негайно братися за їх відбудову. А церква тим часом далі руйнувалася.
Тому 13 вересня 1891 року зібралися члени церковного комітету і вирішили
будувати нову муровану церкву вартістю 8000 зр. Про це повідомив
консисторію о.Перфецький і просив призначити засідання конкуренційної
комісії. Консисторія послала на неї своїм представником о.Танчаковського
з Дунаєва [13, с.31]. І 1898 року в селі таки була збудована нова
мурована церква св.Трійці [64, с.222/1931]. Знаходилася вона на горбку,
дещо збоку від села та парафіяльних будинків. В ній було два бічні
престоли: Зачаття Богородиці та св.Миколая. Оскільки люди були бідні, то
церковного посуду було небагато через брак жертводавців [19, с.4].

Отець Перфецький був москвофілом, бо писав листи до консисторії
чудернацьким “язичієм” (“В слєдствиє чего начато по усбиранію нємного
гроша тоє богоугодноє діло і положено р(оку) 865 основаніє. В скоре
однако показалося…”). В лютому 1892 року о.Перфецький зібрав тут 27
підписів під проханням до міністерства освіти Австрії, щоб заборонити
введення у школах фонетичного правопису замість застарілого
церковнослов’янського письма [55, ч.54/1892]. Писав листи оригінальним
рівним почерком, при якому всі букви виглядали ніби приплюснутими зверху
і тому почерк важко читається [13, с.12].

При о.Перфецькому церква досягнула угоди з двором Потоцького про
врегулювання права побору дров у сільських лісах, які займали площу 1342
морги. Церква мала право щорічно брати з них 10 сягів дров. 31 січня
1872 року на засіданні спеціальної сервітутової комісії у Львові було
визначено, що кожен парох зможе отримати ці дрова після отримання
спеціального дозволу у дворі, вирубати і вивезти їх з лісу за власні
кошти в період від жовтня до березня. Мав право брати дрова букові або
грабові, колені (тобто не з гілляк, а з стовбурів). Якщо парох цього з
якихось причин протягом року не зробить, то дрова за цей рік для нього
пропадають [13, с.17-20].

Вже в березні 1895 року помічником пароха був призначений сюди
нововисвячений о.Ілярій Гучковський, родич пароха [57, ч.73/1895]. Потім
був ще тут о.Казимир Савицький, який в лютому 1897 року перейшов у
Незнанів [57, ч.3/1897, с.39]. Його оскаржував о.К.Левицький з Вербова
за картярство та інші порушення. Такі скарги як правило, мало що давали.
Головним чинником, який вирішував долю священика, були його протекції
під св.Юром у Львові. У той час (ХІХ ст) протекція в консисторії
допомагала багатьом священикам вирішувати особисті справи. Відверто про
це написав у своїх спогадах о.Ф.Тарнавський і варто було би його
процитувати. „Це була велика деморалізація і знеохочувала тих, що там не
мали ніякої протекції. Були тоді на нашому Поділлі цілі священичі
родини, що позабирали найкращі парохії, сотрудництва і завідательства,
бо мали через багатство вплив, силу і протекцію і Митрополичій
Консисторії, а другі, може багато здібніші й ревніші, сиділи на
голодівках, і цей страшний і деморалізуючий протекціонізм заломився аж
тоді, коли на митрополичий престіл прийшов митрополит Андрей Шептицький”
[41, с.161].

Восени 1899 року тут почалося будівництво церкви св.Трійці. одночасно
будувалася церква в Неділиськах [57, ч.17/1899, с.153].

В 1903 році о.Перфецький мав у селі 1022 вірного [64, с.83/1903]. Він
ще сам вів метричні книги, але писав вже дуже нерозбірливо. Від 12
червня метричні книги почав вести о.Іван Жигаль, який весною 1905 року
був призначений помічником пароха [60, 4.4.1905].

28 квітня 1905 року в селі згоріли 10 селянських хат та парафіяльні
будинки [60, 30.4.1905]. Великого жалю в пароха ця подія напевно не
викликала, бо ще 1901 року писав, що будинки, покриті соломою, валяться
від старості [19, с.5]. За новим стилем ця подія сталася 12 травня. Нова
стайня, яка стояла на узбіччі і була ще непокритою, згоріла попереднього
року і від неї залишилися тільки мури. Довелося священикові винайняти
житло в селянській хаті. Тому парафіяльний комітет на своєму засіданні
28 травня постановив взятися за відбудову господарства. Тому 24 серпня
1905 року в селі відбулася конкуренційна розправа з участю всіх
зобов’язаних сторін. Від громади села були війт Пилип Мичка та Петро
Очкусь, член парафіяльного комітету Йосип Гранд (лісничий), війт
Пленикова Яків Чайковський, представник графа Потоцького Флоріян Щерба,
комісар староства Мечислав Більський та оо.М.Перфецький, І.Жигаль,
І.Дубанович з Стратина (як представник консисторії). Було вирішено
спільними зусиллями збудувати цегляну, покриту бляхою хату 17,5х10,5 м
вартістю 10000 корон, цегляний шпихлір з стодолою (вартістю 3000 корон),
а також завершити відбудову стайні. Із загальної суми 13000 корон
комітет отримав 2140 корон як страхову суму від страхової компанії в
Кракові, а решту треба було розділити між громадами та двором. Для
громади це був великий тягар, бо перед цим за громадські складки в
Чемеринцях була збудована церква. Тому постановили розтягнути збір
коштів на 2 роки. А господарство чекати не могло. Хату погодився
будувати будівничий Владислав Гертман з Бережан [14, с.13-14].

В жовтні 1906 року о.Перфецький помер, провівши в Чемеринцях 64 роки. В
останні роки життя йому почергово допомагали виконувати обов’язки
оо.Жигаль, Іван Прийма (з 13.11.1905 року), Бучко (був призначений
весною 1906 року). Отець Антін Бучко 1906 року заснував у Чемеринцях
“Братство тверезості” і далі цю працю продовжував о.Королюк
(нар.20.1.1872 року).

Восени 1906 року о.Іван Королюк був призначений парохом [27, с.22].
Отець Перфецький похований зліва від церкви і на надмогильному
пам’ятнику ще проглядається невиразний напис.

Чемеринецька парафія була бідною. В 1898 році парохові держава повинна
була доплачувати 1009 корон з спеціального церковного фонду, щоб довести
рівень його прибутків до визначеної законом суми 1200 корон в рік. До
1906 року цей недобір зріс до 1044 корон. Цікаво, що при цьому
єпітрахильні доходи пароха (платня за вінчання та похорони) становили
тільки незначну частку: в 1902 році вони становили всього 19,5 корони.
Основний дохід давала земля, хоч біля 60% його забирав земельний податок
[13, с.21-25]. За даними пароха 1901 року у Чемеринцях йому належало 88
моргів землі у 26 ділянках, в Пленикові – 47 моргів. В Чемеринцях земля
приносила 213 корон щорічного доходу, в Пленикові – 66 корон. Відповідно
земельний податок становив 80,4 корони [19, с.5].

21 квітня 1906 року Р.Потоцький надав презенту на Чемеринці о.Іванові
Королюку, який перед тим працював у Виписках [19, с.1]. Він народився
1872 року, священиком став 1896 року [64, с.140/1918]. Його дружиною
була Антоніна Стажинська з Желехова, 1878 р.н, дочка управителя маєтків
графа Бадені. Священичого досвіду почав набувати в парафії Острів, куди
був призначений помічником пароха в лютому 1897 року [57, ч.3/1897,
с.39].

Не встигла громада відбудувати парафіяльне господарство, як постали нові
витрати. У 1906 та 1907 роках парафіяльний комітет мабуть під натиском
пароха постановляв взятися за ремонт церкви, враженої грибом, збудувати
нову дзвіницю, збудувати парохові шопу та возівню. В жовтні 1908 року
о.Королюк просив консисторію призначити засідання конкуренційної
комісії. Воно відбулося 2 червня 1909 року, але не так легко як
попереднє. Представник чемеринецької громади Федь Брославський зайняв
ворожу позицію і весь час заявляв, що тієї чи іншої будівлі не потрібно,
а в кінці відмовився підписати заключний протокол. З огляду на його
позицію кошторис був дещо зменшений (до 6562 корон). Решту 2300 корон
мав дати з власних коштів о.Королюк. За ухвалений кошторис було вирішено
збудувати нову дзвіницю (за 943 корони), відремонтувати церкву (за 1250
корон), збудувати студню в дворі пароха (за 700 корон), возівню та
дровітню (за 1300 корон), туалети (за 120 корон), огорожу (за 2000
корон), завершити стайню (за 100 корон). 149 корон треба було заплатити
за виготовлення кошторису і за кошти приїзду комісії [14, с.4].

У 1910 році о.Королюк (вже декан Унівський) давав довідку, що місцевий
дяк вживає півморга церковного поля та бере від кожного господаря по 2
гарнці зерна в рік. За церковні треби дяк отримував такі датки: за
Службу Божу – 1 корону, за парастас або акафіст – по 20 сотиків [12,
с.21]. В травні 1912 року о.Королюк зібрав у селі 18,5 корони на потреби
товариства “Рідна школа” [56, ч.165/1912]. Про завдання цього товариства
свідчать рядки одного з інструктивних листів, посланого зі Львова в
низовий осередок. “..У боротьбі за життя нації мусимо починати від самих
основ, себто від оборони нашого молодого покоління за поміччю його
доцільного навчання й виховання перед винародовленням. Бо ж ясно: коли
зуміємо забезпечити для нації її молоде покоління, коли воно буде
переняте її традиціями, змаганнями та ідеалами, то й будучність нації
буде запевнена. Це найважніші завдання сучасної хвилі, які український
загал зложив на “Рідну школу”.

Виконуючи ці завдання, удержує товариство “Рідна школа” свої школи
всенародні, гімназії, учительські семінарії, торговельні, доповнюючі,
захоронки, бурси, уладжує фахові курси, школи і зразкові ремісничі
варстати і т.п, в яких готуються тисячі української дітвори і молоді.
Удержання цих шкіл і інституцій коштує щомісячно величезні суми. Всі ці
виховні завдання попри доцільне виховання і навчання дадуть українському
молодому поколінню незалежний готовий хліб в руки… Від діяльности
кружків “Рідної школи” на місцях та співпраці цілого українського
громадянства залежить, коли “Рідна школа” зможе ці необхідні завдання
перевести в життя” [24, с.3]. Треба відзначити, що ці завдання ще досі
стоять перед українським народом.

1912 рік був важкий для о.декана Королюка. 30 листопада після
двотижневої хвороби на 74 році життя померла його теща Євгенія
Стажинська. Через три дні після похорону (5 грудня) в селі Гаї
Тернопільські померла після важкої хвороби на 62 році життя його мати
Марія [56, ч.278/1912]. Євгенія Стажинська похована зліва від церкви і
на пам’ятнику видно чіткий напис.

19 лютого 1914 року помер в Чемеринцях Роман Роса, який перед смертю
заповів церкві 120 корон для закупівлі деяких речей, а 100 корон на
утворення богослужбової фундації [17, с.2]. Не знаю, чи вдалося
залагодити всі потрібні формальності, бо 1 серпня почалася світова
війна.

В час війни о.Королюк тимчасово виїхав з села. Москалі понищили
церковні документи. Нібито знищили і хроніку села. Після війни в церкві
була лише коротка хроніка села Плеників, писана польською мовою [27,
с.22].

В церковному шематизмі 1918 року зазначено, що 1915 року церква була
дуже поруйнована. Купол був цілком розбитий, а стіни в багатьох місцях.
Всередині були розбиті тетрапод, патериця, великий павук, хоругви, всі
акти парафіяльні знищені. В церкві було забрано багато церковних речей
[64, с.140/1918]. Розбило церкву стрільно австрійської гармати. Весь
купол завалився всередину. Лише в 1917 році церква була сяк-так
поправлена [27, с.22]. У вересні 1920 року купол знову був прошитий
стрільном польської гармати, а при його вибуху вилетіли всі 50 шибок в
церкві [16, c.4]. Опісля повітовий комітет відбудови обіцяв надати
допомогу матеріалами для відбудови, але коли Петро Гунц і Семко
Гарасимів поїхали по матеріали, то їм не дали, бо не мали посвідок
членів парафіяльного комітету. Коли поїхали інші, то вже не застали
матеріалів [16, с.4]. В 1921 році були проведені вибори нових членів
парафіяльного комітету, бо всі члени попереднього комітету загинули під
час війни. До комітету ввійшли, крім пароха і представника двору Генрика
Полюшинського, селяни Петро Гунц та Петро Кулеба (син Івана). Від
Пленикова був обраний Онуфрій Харкевич [16, с.6]. На їхню долю випало
багато праці.

У 1917 році о.Королюк зібрав для допомоги переселеним з району бойових
дій людям 61 корону та ще додав від себе 9 корон [57, ч.4-1917, с.57]. В
листопаді 1917 року о.Королюк просився на парафію Якторів-Унів, але не
міг представити консисторії належних документів, бо все згоріло у війну
[21, с.25].

В лютому 1918 року о.Іван Королюк був призначений унівським деканом.
Відомо, що в цей період в Галичині проходив збір коштів на
греко-католицьку церкву в Києві і в Чемеринцях було зібрано 100 корон
[57, ч.1/1918, с.19, 22]. Отець Королюк недовго керував деканатом, бо 21
вересня 1918 року після короткої недуги помер в Чемеринцях на 47 році
життя [56, 2.10.1918]. Похований під церквою, а родина і парафіяни
встановили йому гарний пам’ятник. А в червні 1921 року львівська газета
“Вперед” помістила оголошення: “Іванові Королюку в Чемеринцях. Родичі
нам померли. Вчителюємо з братом в Курській губернії. Пишіть до Харкова.
–Д”. Невідомо, хто це писав, але писали з Росії і не могли знати про
смерть пароха. Від 1 жовтня 1918 до 20 жовтня 1920 року обслуговував
потреби парафіян о.Олексій Боднар з Дунаєва. А парафія тим часом була
виставлена на конкурс. До 18 лютого 1920 року виявилося 16 священиків,
які просилися в Чемеринці. Серед них були о.І.Костельний з Перемишлян,
о.З.Жегалович з Вовкова, о.І.Палій з Суходола, о.М.Патерига з
Підмонастира та інші. Подав заяву і о.Боднар [20, с.11]. Консисторія
вибрала трьох найбільше придатних до праці в селі і 25 лютого список з 3
претендентів надіслали графові Альфредові Потоцькому. Після того кожен з
трьох повинен був поїхати до патрона на бесіду. Він вибрав собі
о.Патеригу і 14 червня надав йому презенту [20, с.13]. Після того
консисторія звернулася до польської влади, чи вона не заперечує проти
призначення о.Патериги в Чемеринці. 17 липня звідти надійшла позитивна
відповідь і тільки 19 жовтня о.Патерига присягнув у Львові на парафію
Чемеринці в присутності канцлера консисторії Бачинського. Наступного дня
став парохом в Чемеринцях. Того ж дня, 20 жовтня 1920 року о.Боднар був
звільнений від завідування місцевою парафією [20, с.6].

Максим Патерига, 1884 р.н, висвячений 1911 року, опікувався парафією до
початку ІІ Світової війни [27, с.22]. Він прибув сюди 5 листопада 1920
року (писав це власноручно у заяві до консисторії) і перед тим 2 роки
служив у Підмонастирі [18, с.98]. Починав свою священичу службу в селі
Тур’я Велика, куди був скерований на посаду помічника пароха після
закінчення семінарії [57, ч.11/1911, с.137]. Мав красивий каліграфічний
почерк. Ревно зайнявся справою відбудови парафіяльного господарства і
мав до цього добрий хист. Спочатку привів до ладу матірну та філіальну
церкви. Ходив від хати до хати і випрошував немов жебрак кошти для
ремонту. До 1923 року до церкви було куплено два великі дзвони загальною
вагою 600 кг [16, с.7]. Дзвони були відлиті в Самборі в церковним
закладом “Ризниця” 1922 року. На них були зроблені відповідні написи.
Більший дзвін “Василій” був відлитий за кошти колишніх мешканців села,
які опинилися в Канаді. Зорганізував збір коштів серед них Василь
Завальницький.

Ще весною 1922 року парох порушив перед консисторією справу продажу
частини поля для оплати накладеного державою податку (церква в
Чемеринцях мала заплатити 70000 марок, в Пленикові 35000 марок). Також
треба було конче ремонтувати парафіяльні будинки, бо всі протікали.
Експозитура відбудови більше переймалася потребами польських колоністів,
яких уряд насилав на “креси всходнє” [17, с.5]. Влітку 1923 року
о.Патерига таки переконав консисторію в необхідності продати 2,5 морга
парафіяльного поля для ремонту господарських будинків, бо парафіяльний
комітет не мав можливості і влади стягнути з парафіян більшу суму коштів
для відбудови. Ця ділянка знаходилася за півкілометра від Вишнівчика і
парохові до неї треба було їхати з села 10–12 км, бо прямої дороги не
було. Отримав за неї 460 доларів США, які витратив на ремонт [16, с.7].
Але цих коштів виявилося замало і весною 1925 року парох знову просив у
консисторії дозволу продати ще 3 морги поля для завершення ремонту [16,
с.17]. Треба було зробити 800 метрів огорожі, збудувати новий шпихлір та
відвести від фундаменту хати дощові води, бо вона стояла на збочі і
постійна вологість нищила стіни. Також в 1924 році парох заміняв 11
моргів церковного поля на 13 моргів панського [16, с.17]. Восени 1926
року зробив вигідну заміну двох віддалених церковних ділянок на одну
8-моргову ділянку біля села, з якої можна було виділити площу під
цвинтар, бо старий був переповнений похованнями [16, с.12].

На початку 1927 року парох розпочав справу з перебудовою церкви. Коли в
селі був архітектор Йосиф Передеткевич зі Львова (робив план будівництва
нової школи), парох попросив його зробити план перебудови церкви та
кошторис. Той за 150 зол цю працю виконав. Кошти перебудови становили
понад 2000 доларів і щоб заохотити парафіян давати внески, парох знову
просив у консисторії дозволу продати 5 моргів поля. Колись це була
ділянка луки за 5 км від села, поросла дубами, яку косили. Отець Королюк
викорчував дуби і зробив з неї поле [16, с.26]. Консисторія
відмовчувалася, але о.Патерига був наполегливий. Через рік він повторив
прохання, мотивуючи його тим, що з 1400 душ парафіян, навіть половина в
найбільші празники не може поміститися в церкві, а сидять на цвинтарі,
або взагалі не йдуть до церкви. В селі в цей час завершувалося
будівництво костьолу вдвічі більшого від церкви. “Частина моїх парафіян
напевно піде туди” – констатував о.Максим. Крім того, повідомив
консисторію, що звернувся за допомогою до земляків у США і Канаді, а
його парафіяни вже зібрали 1667 доларів і більше від них годі вимагати,
бо ще декотрі сиділи у воєнних, нашвидкоруч зліплених хатах [16,
с.28-29]. Консисторія ще коливалася і тоді парох 21 квітня 1928 року
втретє доказував їй, що церкву таки треба перебудовувати, бо надіється з
діаспори 400-500 доларів, а його парафіян вже зібрали біля 16000
золотих. Після цього консисторія дала згоду на продаж 5-моргової ділянки
[16, с.34]. Розширення церкви було розпочате 1931 року, про що свідчить
вмурована на церкві таблиця.

В 1927 році відбулася тут 10-денна духовна місія (з 11 по 21 червня),
організована оо.редемптористами. Після неї в селі було засноване
Братство Апостольської Молитви, яке в 1937 році мало 180 членів.
Переважно ними були жінки і діти [27, с.22]. Під церквою встановлений
дерев’яний місійний хрест з відповідною табличкою.

Не завжди активність о.Патериги виходила на добре. Ще 1927 року він
розпочав справу із заміною городу жидом Абрагамом Шраге. Той город був
поруч з хатою пароха і часто був причиною сварок між сусідами, бо туди
залізали парохові кури і робили шкоду. Було й таке, що гинули там від
рук розлючених господарів [15, с.3-14]. Питання заміни цього городу
розпочав ще о.Королюк, але не довів до кінця. Нарешті, в 1933 році обмін
був зроблений, але жид до того часу продав в Чемеринцях хату і не хотів
оформити обміну контрактом, бо сподівався продати отримане взамін поле.
В кінці 1930-х років вартість землі зросла (і відповідно вартість
юридичного оформлення контрактів). Довелося о.Патеризі подавати на жида
позов до суду за відмову від оформлення контракту [15, с.3-16].

В 1931 році о.Патерига мав тут 21,6 га поля, 8,5 га лук. Від пана
Потоцького щорічно отримував 10 стосів дров [64, с.222/1931]. В 1932
році парох мав тут 1485 вірних. В селі також мешкали 1138 римо-католиків
та 115 юдеїв [31, с.25].

Влітку 1932 року о.Патерига просив консисторію надати йому парафію
Куровичі. До цього часу протягом 3 років просився кудись в інше місце з
Чемеринців. Докладно пояснював мотиви своєї заяви. “З людьми в
Чемеринцях я зжився, прихильні до мене. Хоч є багато латинників, але за
мене жоден не пішов в латинський обряд. Нема тут жодного сектанта, хоч
багато платних агентів волочилося по селах. В 1927 році зробив духовну
місію, яка багато доброго зробила в селі.. Є головою “Просвіти”, членом
кооперативи. З моєю участю заложено сметанкову станцію “Маслосоюзу”.
Хочемо заложити “Сільський господар”. В часі нагінки на школу був
оскаржений владою і грозила кара від 3 до 10 місяців тюрми, на що
свідчать судові акти в Перемишлянах.. В 1932–33 роках перебудував
церкву, яка була замала і люди душилися. З огляду на великий новий
костьол (щоб туди не йшли), хоч через це впали мої доходи і багато своїх
грошей і часу втратив. Парафія Чемеринці є добра, але невигідна, бо має
7 присілків по горах. Церква на горі. Треба сил, здоров’я, енергії… А
як прийде старість? Я не дам ради обов’язкам. Я не хочу занедбати
парафію. Матеріально стою дуже зле. Парафіяни середньозаможні і бідняки.
Богачі по 40 — до 80 моргів – це латинники. Тому мушу багато требів
робити задурно, бо не можу допустити, щоб із-за моєї впертості ховалися
самі. І они знають о тім і мене використовують. В 1920 році обняв
парафію з 134 моргами поля. Хоч воно лихе, а в Пленикові ще гірше… Але
тепер по парцеляції маю лише 45 га або біля 80 моргів, а за продане поле
консисторія пенсії мені не дає. Я в крайній нужді. Маю 4 дітей у Львові
– мушу платити мінімум 400 зол в місяць, а з чого? В Пленикові цього
року дістав за оренду 27 моргів поля лиш 35 зол – не стає навіть на
податок. Я маю крилошанські ознаки, але не маю за що купити, тому не
ношу їх” [18, с.98-99]. Важко було парохові з 80 моргами поля, але як
було жити тим селянам, які мали всього по кілька моргів землі.

Крім того, в роки економічної кризи парох також потрапив у халепу. 1
вересня 1931 року він позичив у консисторії 600 доларів і разом з
дружиною Теклею підписав відповідні векселі. За позичені гроші купив 12
поросят і мав намір через кілька місяців борг повернути і ще заробити.
Але свині з’їли 3 вагони картоплі і через 9 місяців парох отримав за них
по 50-60 зол (а за самі поросята платив по 50 зол). Банк “Защита земли”
(москвофільський), через який була проведена позика, став банкротувати і
видав векселі своїх боржників на продаж. Тому до о.Патериги почали
навідуватися екзекутори. 14 березня 1934 року на публічні торги були
виставлені його речі: 2 шафи, канапа, 4 фотелі, бричка, 2 корови, 2
ялівки, 2 телят та 5 індиків (мав ще молотарку за 1400 зол – В.Л).
Оскільки в Чемеринцях не знайшлося купця на парохове майно, то наступний
аукціон був призначений на 1 травня. Згідно закону, не продані цього
разу речі мали бути перевезені на продаж до Перемишлян. Отець Патерига
негайно звернувся до консисторії з проханням позичити 450 зол, щоб через
підставну особу викупити своє майно і задовольнити вимоги банку, а
опісля просив консисторію продовжити строк виплати боргу до 1937 року.
Щоб не руйнувати господарства священика, мусила консисторія надати ще
одну позику [15, с.48-80].

На початку 1930-х років тут будувався костьол [64, с.222/1931].

Читальня в Чемеринцях

Читальні товариства “Просвіта” були тими рушіями, які вели наш народ по
шляху національного відродження. Саме тут наші предки через газети та
книги знайомилися з політичними ідеями, тут набували навиків
самоврядування. В читальнях формувалася політична та національна
свідомість, руйнувалася заскорузлість селянського загумінкового
мислення. Де виникали і розвивалися читальні, там зникали бійки, пияцтво
та інші антигромадські або й дикунські вчинки. Для української молоді
були вікном у світ поїздки з аматорськими виставами в сусідні села,
фестини та інші форми відпочинку, які гуртували молодь в народ. Але так
склалося, що в Чемеринцях спочатку звили собі добре гніздо москвофіли і
заснували свою читальню.

До 21 липня 1897 року в селі була відкрита читальня “Общества
им.М.Качковского. 27 липня керівники читальні дякували філії “Общества”
у Золочеві за подаровані 98 книг та Михайлові Білоусові з Коломиї за
подарованих 13 книг. Білоус був власником видавництва. Подяку отримало
також матірне товариство “Просвіта” за подарованих 36 книг. Місцеві
поляки-члени читальні дякували Антонію Сцібору з Тєшина за надіслані 3
книги та газети “Wieniec i pszczolka”. Головою читальні був Степан
Чепіжак, секретарем Пилип Мичка [55, ч.169/1898].

Весною 1898 року в честь 50-річчя знесення панщини в селі був
проведений збір коштів на підтримку ремісничої бурси у Львові, яка
тільки створювалася. Зібрали аж 2 корони та ще 1 корону дав дяк Чепіжак
[55, 13.7.1898]. Тобто свідомість населення ще була невисокою.

7 червня 1898 року керівники читальні демонстративно повернули
матірному товариства “Просвіта” 4 книжки, надруковані фонетичним
правописом, і заявили, що виходять з членів цього товариства. Протест
підписали дяк Степан Чепіжак, Пилип Мичка, Володимир Винярський, Петро
Борщівський, Франко Винярський, Василь Завальницький [55, ч.129/1898].
Збаламучені москвофілами, селяни трималися за етимологічний правопис з
типовими російськими „ятями” та твердими знаками, хоч австрійський уряд
офіційно затвердив у Галичині фонетичний правопис (яким ми й зараз
пишемо).

Саме в ті роки І.Франко писав з гіркотою “сором українській
інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує
тієї великої потреби, не віднайде шляху до народа, не покладе основи до
того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму буде
в Росії не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим
силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою
силою, то будьте певні, що й найкрасша конституція перейде над ним до
дневного порядку і куватиме на него нові ярма. Бо дурня і в церкві
б’ють, а на похиле дерево і кози скачуть” [43, с.107]. Тоді в селі
відчувався брак інтелігенції. Ці пророчі слова є актуальними і для
теперішнього моменту.

22 лютого 1914 року активісти перемишлянської “TSL” (Товариства школи
людовей) спробували заснувати в Чемеринцях осередок цього товариства,
але на збори прибули тільки 6 старших господарів, які ще мабуть почували
себе поляками. При такій кількості учасників годі було заснувати
осередок [66, ч.3/1914].

Тому національне українське життя в Чемеринцях відбувалося лише навколо
церкви. Перед 1939 роком в село надходило тільки 7 примірників газет.

“Сокіл” в Чемеринцях

Молодіжне товариство “Сокіл” виникло у Львові наприкінці ХІХ ст і швидко
розбудувало свою мережу в Галичині. Селяни охоче засновували в селах
осередки цього товариства, бо вони мали практичне значення. “Соколи”
гуртували молодь, давали їй фізичне та національне виховання, але
найголовніша привабливість цього товариства полягала в тому, що воно
виконувало роль протипожежної сторожі.

Пожежі в кінці ХІХ- на початку ХХ ст могли за одну-дві години могли
перетворювали в попіл цілі села зі всім майном. Особливо важко давалися
взнаки осінні пожежі, коли горіли запаси збіжжя та сіна. Люди та худоба
були приречені на голод.

Тому від давніх часів (принаймні з ХVІІ ст) в кожному селі виставлялася
нічна варта. Спочатку пани забезпечували таким чином від вогню свої
двори та фільварки, а в ХІХ ст австрійський уряд наказував тримати
громадську варту також біля церков, щоб уникнути пограбувань. Вартові
ходили по селі і попереджали, щоб люди були обережні з вогнем, стежили,
щоб хлопці не курили на вулицях в суху погоду та щоб ніхто не
наважувався розводити на подвір’ї вогню.

Товариства „Сокіл” мали свої протипожежні станції, де тримали інвентар
та коней напоготові. Молодь у товаристві була поділена на кілька чет:
сикавкова (обслуговувала колісну сикавку, до якої запрягали пару коней і
мчали до місця пожежі), водяна (гасила пожежу відрами з водою),
рятувальна (виносила з будівлі майно і охороняла його, стежила, щоб
пожежа не перекидалася на інші будівлі). Особливо, пильно протипожежна
служба велася під час жнив та в час посухи.

Але попри це в „соколах” молодь проходила добру школу національного
виховання. При товариства діяли аматорські гуртки, молодь влаштовувала
забави, мандрівки, спортивні змагання.

Варто зазначити, що 14 червня 1911 року в селі було засноване спортивне
товариство “Січ”, яке стояло на радикальних українських позиціях. Статут
підписали Дмитро Никитин, Іван Шеремета, Іван Штангрет, Петро Кулеба,
Петро Боршовський, Петро Гунц, Владислав Вінярський, Матвій Гецкайло,
Степан Чепіжак та Пилип Мичка (ще два підписи нерозбірливі) [5, с.1].
“Січ” виконувала в селах ті самі функції, що й “Сокіл”, але більш чітке
національне забарвлення. На жаль, про його дальшу працю “Січі” в
Чемеринцях жодних матеріалів не вдалося знайти.

Імовірно, що товариство “Сокіл” виникло 1928 року. 1 вересня цього року
з “Сокола-Батька” хтось писав до Степана Жоха в Чемеринці, що на
загальні збори товариства 14 жовтня в село приїде д-р Ярослав Сахно з
Перемишлян як делегат від “Сокола-Батька”. Просили надіслати фіру на
залізничну станцію в Дунаєві [26, с.20]. Статут товариства був
зареєстрований воєводством 17 вересня 1928 року [26, с.21]. В 1931 році
товариство мало 55 членів, які платили по 10 гр в місяць членських
внесків. На зборах 21 червня 1931 року керівниками товариства були
обрані Дмитро Грендиш, Теодор Любка, Матвій Петрик, Григорій Тістик,
Степан Дацко, Ілля Сильвестр, четарями Петро Кривоніс, Петро Шеремета та
Василь Курило (син Марії). До контрольної комісії ввійшли Олекса
Гарасим, Петро Проць, Василь Шеремета. Сходини відбувалися в хаті голови
Д.Грендиша, а вправи відбувалися раз в тиждень в нього на подвір’ї.
Вивчали 4-тактові гімнастичні вправи. Один публічний виступ був у
Перемишлянах на здвизі 22 серпня 1931 року. Протипожежного приладдя не
було навіть в кого позичити. Під час вправ чинила перешкоди поліція з
Дунаєва та війт Франц Біломазур [26, с.21].

На зборах 25 травня 1933 року керівниками “Сокола” були обрані
Д.Грендиш, Іван Кулеба (син Степана), Матвій Петрик (син Івана), Роман
Курило (син Миколи), Іван Волошин (син Дмитра), Степан Дацко (син
Семка), Петро Шеремета (син Івана), Петро Штангрет (син Івана), Текля
Проць (дочка Василя). Членів було всього 25. Товариство не мало жодних
спортивних приладь [26, с.24].

На крайовий здвиг до Львова в червні 1934 року виявили бажання прибути
з Чемеринців 16 осіб [26, с.23]. Реально ходили Микола Кіндрат, Іван
Волошин, Матвій Петрик, Іван Кулеба, Василь Кулеба, Михайло Шеремета та
Іван Боднар [26, с.27]. Здвиг не вдався, бо керівники “Сокола-Батька”
запросили грати до виконання спортивних вправ оркестр польських
трамвайників і це обурило зібрану молодь. Також некоректно вели себе
музиканти під час виконання українського гімну. Тому частина “соколів” з
обуренням розійшлася додому. Велику роль також зіграла агітація
радикальних елементів – українських націоналістів.

17 липня 1934 року керівники місцевого “Сокола” написали до Львова
таке: “1) наше гніздо як цілість спротивилось у виконанні вправ на площі
“Сокола-Батька”. Старшина наша зайняла негативне становище. Виповіли
послух як дізнались, що грає польська оркестра. Найболючіше те, що
оркестра польська не зняла шапок під час відіграння національного гімну,
що сталося товчком до цього… Коли є наші оркестри, то нащо брати чужі.
Польська оркестра допустилась помилок. Звіт інженера
Вінцковського-Ярославенка в “Ділі” (ч.181, стор.2), що оркестра коректно
вив’язалася зі своєї ролі, не відповідає дійсности. В нашім товаристві
половина відпала від товариства, бо не знають кому вірити, коли
коменданти йдуть рука об руку з споконвічним ворожим елементом. Це Ваша
вина. Не будемо всі слухати тих, що братаються з ворогом! Свій до свого!
Годі наймитувати комусь! Гарний приклад даєте!”. Під цим гострим листом
поставили свої підписи Петро Шеремета, Іван Курило Волошин, Олекса Проць
Гарасим, Федір Любка, Микола Кіндрат [26, с.26]. В цих словах також
відчувається присмак націоналізму. Мабуть, після того ніхто й не
цікавився проскрибованим товариством у Чемеринцях і воно спокійно
відмерло.

Додаток

Список мешканців села 1787 року

1.Двір Любомирської, 2.Очкусь Іван, 3.Пастух Василь, 4.Яремчиха вдова,
5.Бабин Василь, 6.Цимбаліста Петро, 7.Мерза Іван, 8.Григориха вдова,
9.Шозда Микола, 10.Кукуй Михайло, 11.Мерза Петро, 12.Мельник Луць,
13.Гехало Степан, 14.Корнат Яцко, 15.Мичка Федь, 16.Мичка Томко,
17.Очкусь Федько, 18.Рокицький Матвій, 19.Сох Федько, 21.Трояновський
Андрій, 22.Грезель Казимир, 23.Дзявало Федько, 24.Курило Дмитро,
25.Мушка Степан, 26.Волошин Федь, 27.Білий Тимко, 28.Корнат Василь,
29.Шозда Войтко, 30.Роса Федь, 31.Штангрет Гресько, 32.Брозко Мацко,
32,.Фіцій Михайло, 33.Наконечний Антко, 34.Бжезінський Станіслав,
35.Курило Антін, 36.Яськів Войтко, 37.Корнат Іван, 38.Борщовський Петро,
39.Роса Іван, 40.Мельник Григорій, 41.Мельник Василь, 42.Ткач Марцін,
45.Вищишин Франко, 46.Бжезінський Войтко, 47.Стриганський Марцін,
48.Гуменний Федь, 49.Мушка Василь, 50.корчма, 53.Паращишин Степан,
54.Кондрат Антін, 54,5. Кіндрат Гринь, 55.Маргось Стах, 56.Токар
Гарасим, 51.Тонарський Антін, 57.зруйнована винниця біля корчми,
58.Джалабій Марцін, 59.Сенявський Каспар, 60.школа біля церкви, 60.Сох
Іван, 61.Саварин Гринь, 61,5.Дукат Лесько, 62. 66.Куніцький Крисько,
67.Кадинський Степан, 68.Дяківський Іван, 69.Мичка Гринь,
70.Провалинський Гарасим, 72.Боднар Ясько, 73.Гекало Іван,
74.о.Тиблевич, 75.Заставний Кирило, 76.Кулів Іван, 77.Турків Іван,
78.Олійник Михайло, 80.Когут Яцко, 81.Кухар Якуб, 82.Бідний Іван,
83.Кондрат Андрій, 84.Пристай Михайло, 85.Брозко Тадей, 86.Білий Якуб,
87.Вербицький Томко, 88.Шайда Михайло, 89.Брозко Якуб, 90.Михальчишин
Якуб, 93.Балака Томко, 94.Білий Мацко, 95.Бідний Якуб, 96.Сипко Андрій,
97.Сипко Петро, 98.Білий Шимко, 99.корчма генерала Коритовського,
102.Ющишин Андрій, 103.Ющишин Собко, 104.Гренжель Бартко, 106.Грендиш
Собко, 107.Обрембальський Микола, 115.Олійник Андрій [3, с.2-31].

Список скорочень та незрозумілих слів

візитація- акт перевірки стану парафії та церкви у селі; гарнець- міра
об’єму, що становила 3,76 літра. Корець мав 32 гарнці; гривня-
давньоруська грошова одиниця, яка у ХVcт також вживалася в Галичині як
міра кількості. Гривня мала 48 польських грошей; домінія–
адміністративно-територіальна одиниця, яка переважно охоплювала
володіння одного пана; загородник- бідний селянин, який мав тільки город
біля хати і крім рільництва мусів займатись ще якимось ремеслом, або
ставати на двірську службу; земельна метрика- докладний опис всіх
сільських земель та їхніх власників. Такі метрики складались по кожному
селу в Галичині у 1788 (Йосифінська) та 1820 (Францисканська) роках; зол
(золотий)– польська грошова одиниця. До 1772 року складалася з 30
грошей, з 1924 року– зі 100 грошей; зр (золотий ринський)– австрійська
грошова одиниця у 1772–1896 роках. До 1859 року складався з 60
крейцерів, опісля– зі 100 крейцерів; інвентар- опис господарського стану
села або маєтку; каплун- кастрований та вгодований півень; комірник-
бідний селянин, який не мав власної хати; корона- грошова одиниця в
Австро-Угорщині, введена в кінці ХІХ ст. Складалася з 100 гелерів, або
сотиків. При обміні за 1 ринський давали 2 корони; кр (крейцер)–
австрійська дрібна монета; лан– одиниця площі, 30 моргів або біля 16 га.
Лан поділявся на півланки і чверті; лікоть- одиниця довжини, що
становить біля 69 см; марка (польська)– польська грошова одиниця у
1919–24 роках; морг- одиниця площі, що становить 0,56 га; зр (ринський
золотий)- грошова одиниця в Австро-Угорщині. Складався з 60 крейцерів;
рокове- щорічна натуральна плата дякові (переважно зерном); сяг-
кількість дров, що становила біля 3 кубічних метрів; фасія- податковий
документ села в кін.ХVІІІ- поч.ХІХ ст; халупник- безземельний селянин,
який мав лише хатину; чинш- грошовий податок за землю; шарваркові
роботи- роботи, які відробляли селяни при ремонті мостів, гребель та
доріг; шеляг- дрібна польська монета. Грош мав 3 шеляги; шематизм-
довідкове видання, в якому зазначені основні дані про кожну парафію.

Список використаних джерел та літератури

а) документи Центрального державного історичного архіву у Львові
(послідовно цифрами вказано номери фондів, описів та справ)

1. 9-1-357

2. 10-1-88

3. 19-ІХ-250

4. 146-17-18

5. 146-25-8425

6. 159-9-305

7. 179-2-3677

8. 179-2-3678

9. 180-1-28

10. 201-1-108

11. 201-1-442

12. 201-1-5517

13. 201-1б-5854

14. 201-1б-5856

15. 201-1б-5857

16. 201-1б-5758

17. 201-1б-5859

18. 201-1в-1720

19. 201-1в-2666

20. 201-1в-2667

21. 201-1в-2742

22. 201-4а-4549

23. 201-4а-7321

24. 206-1-694

25. 206-1-1954

26. 312-1-773

27. 408-1-93

28. 422-1-1181

б) документи відділу рукописів ЛБАН ім.В.Стефаника

29. 5-1-918/І

30. ф.Процюка, спр.551

31. 214-І-232/п.22

32. 141-1-525/ІІІ

в) дослідження та література

33. Жерела до історії України-Руси. Т.5. –Львів, 1901.

34. Історія селянства Української РСР. Т.1. – Київ: Наукова думка, 1967.

35. Калина В. Курінь смерти УСС. – Львів, 1936.

36. Коссак М.М. Короткий погляд на монастирі і на монашество руське. –
Львів, 1864.

37. Крип’якевич І. Львівська Русь в першій половині ХVI ст.: дослідження
і матеріали. – Львів, 1994.

38. Крип’якевич І.П. Причинки до історичної географії українських
земель. –Записки Українського науково-дослідного інституту географії та
картографії. Вип.2. – Харків, 1930.

39. Михальчишин І. Список пам’яток стародавньої історії Львівської
області. – Львів, 1993.

40. Свєжинський П.В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці ХІХ-
на початку ХХ ст. – Львів, 1966.

41. Тарнавський Ф. Спогади. – Торонто (Канада), 1981.

42. Українські Січові Стрільці (1914-1920). – Львів, 1991.

43. Франко І. Молода Україна. Ч.І. Провідні ідеї й епізоди. – Львів,
1910.

44. Франко І. Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині. Зібр.тв.в 50
томах. Т.47. – Київ, 1986.

45. Akta grodzkie i ziemskie z czasow Rzeczypospolitej Polskiej. T.10.
– Lwow, 1884.

46. Dabkowski P. Podzial administracyjny wojewodztwa Ruskiego i
Belzkiego w XV wieku. – Lwow, 1939.

47. Horn M. Skutki ekonomiczne najazdow tatarskich z lat 1605-1633 na
Rus Czerwona. – Wroclaw, 1964.

48. Lipinski W. Prawem i lewem. Wyd.2. T.I. – Lwow, 1904

49. Stadnicki A. Ziemia lwowska za rzadow polskich w XIV i XV wieku pod
wzgledem spolecznych stosunkow rozpoznana. – Lwow, 1863.

50. Zamorski B. Kronika pomorzanska. – Lwow, 1867.

51. Zrodla dziejowe. T.18. Cz.1. – Warszawa, 1902.

г) періодичні та довідкові видання

52. Газета “Вiстi з Лугу”.

53. Газета “Вперед” (Львів).

54. Газета “Галицкая Русь” (Львів).

55. Газета “Галичанин” (Львів).

56. Газета “Діло” (Львів).

57. Газета “Львівські архиєпархіальні відомості” (Львів).

58. Газета “Новий громадський голос” (Львів).

59. Газета “Письмо з Просьвіти” (Львів).

60. Газета “Руслан” (Львів).

61. Газета “Свобода” (Львів).

62. Газета “Слово” (Львів).

63. Журнал “Учитель” (Львів).

64. Шематизм архиєпархії Львівської за роки 1832, 1839, 1841, 1857,
1860, 1895, 1901, 1903, 1906, 1914, 1918, 1931.

65. Шематизм народных школ и учителей в архієпархии Львовской за рок
1867.

66. Газета “Polska gazeta kresowa” (Золочів).

67. Газета “Szkola” (Львiв)

68. Schematismus des Lehrpersonals an dem Lemberger
gr.kath.Metropolitan-Consistorium unterstehenden Dorfsschulen fur das
Jahr 1862 (1864). – Lemberg, 1862 (1864).

69. Catalogus universi venerabilis cleri saekularis et regularis
archidioeceseos leopolitanae ritus latini pro A.D.1866 (1914). – Lwow,
1866 (1914).

70. Slownik geograficzny Krolestwa Polskiego i innych krajow
slowianskich. Т.1. –Warszawa, 1880.

71. Szematyzm Krolestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkiem Ksiestwem
krakowskim na rok 1881. – Lwow, 1881.

72. Szematyzm nauczycielski wraz z kalendariuszem na rok 1911. –Lwow,
1910.

73. Osterreichischer Zentralkataster… B.10. – Wien, 1903

74. Volksstandiges Ortschaften-Verzeichniss der im Reichsrathe… – Wien,
1882.

PAGE

PAGE 39

Похожие записи