Реферат з краєзнавства

на тему:

“Історія села Балинці Снятинського району

Івано-Франківської області”

Вступ

Балинці – мальовниче село Покутського краю. На території Балинець
зустрічаються знахідки часів Київської Русі. За народними переказами
Балинці засновано у ХІІ-ХІV ст.

Іноді село мало назву “Балканський хутір ( від слова “балка”. Це
припущення підтверджується тим, що навіть і досі на околиці села
збереглися рештки земляних у кріплень, де знаходили посуд тих часів.

Легенда розповідає, що у ХІІІ ст. на захід від Балинець існувало село
Петровець.

Коли монголо-татари ішли з Коломиї на замок Олешків вони зруйнували це
село. Деякі жителі загинули, а деяким вдалося втекти. Рятуючись від
ворогів, одні посилилися за гаєм, і там виникло село Загай піль інші
поселились під гаєм і там заснували Підгайчики, частина жителів на
північ від поїла, в долині річки Чорняви перейшли банки і там заснували
село Балинці.

В середині ХІV ст. ціле Покуття захопила Польща. Перша письмова згадка
про Балинці належить до 1462 року. Село згадується і пізніше від 1483 та
1495 р. В цей час Балинці були властю галицького судді. Доля судила
переживати тяжке ярмо польської окупації.

В кінці 15 ст. і в середині 16, 54% селянських господарств були мало
земельні, а 21, 8% — безземельні. Панщина тривала три дні на тиждень у
поміщицькому маєтку. Селян позбавили права виходу з громади. Крім
панщини, вони сплачували різні грошові борги на користь держави.
Селянський наділ у 17 ст. становив 1/4 лану.

Важкий феодально-кріпосний гніт доповнювався національними утисками.
Польські феодали намагалися силоміць ополячити населення Балинець.
Посилення соціально-національного гніту загострив боротьбу трудящих
краю. Під впливом агітації посланців Б.Хмельницького селяни Балинець
гуртувалися в озброєні загони. У 1648 р., коли селянсько-козацькі
війська здійснювали похід на Львів, селяни Балинець разом з повстанцями
інших сіл напали на маєток лютого польського шляхтича, в селі
Кулачківцях, спалили його, а майно роздали селянам.

В 1743-1744 рр. чрез Балинці, Кулачків ці, Гвіздець переходив
повстанський загін Олекси Довбуша. Селяни охоче допомогли опришкам. Вони
постачали їм продовольство, створювали умови, повідомляли про засідки
ворога і розташування каральних загонів. Цим самим вони карали польських
магнатів. Зі смертю Довбуша погасла й зірка надії на волю для населення
Галичини.

В 1772 р. за першим поділом Польщі, Галичина ввійшла до складу
Австро-Угорської імперії. Австрія панувала над усіма націями що входили
до складу імперії. Важко жилося в Балинцях під тиском панщини, яка звела
сільську людину до жалюгідного існування. У 40-х р. 18 ст. більшість
господарств села не мали на 465 дворів лише 30 коней і 192 воли.

Крім важких повинностей, селяни платили до 50 видів податків – за
будівлі, фруктові дерева, на утримання сільського писаря тощо. Один лиш
поземельний податок забирав у селян 10% іншого прибутку.

У 1809 р. селяни Балинець відмовилися виробляти панщину. За це власниця
А.Анжинська вчинила над селянами масову екзекуцію. 1948 р. позначився
двома важливими подіями. Демократична революція мусила австрійський уряд
скасувати панщину. В тому ж році постала в Коломиї окружна “Руська
Рада”, а з нею підтримували зв’язок селяни Покуття. Вони доносили цій
раді скарги про зловживання ненависної і жорстокої жандармерії та про
податкові здирства. “Руська Рада” заступалася за знедолених селян перед
австрійською адміністрацією.

Село Балинці лежить в долині річки Чорнява, яка впадає до Пруту недалеко
містечка Заболотів. Село невелике, його забудована площа становить яких
п’ять квадратних кілометрів. Перед другою світовою війною тут жило 438
родин, яких 2000 душ. Село мало 850 гектарів орної землі, а дідич із
сусіднього села Кулачковець мав на території Балинець 100 гектарів землі
і фільварок. Змушений боргами, він продав свою посілість у 1931 році. 70
гектарів і будинки купив у нього український адвокат Чернявський з
Коломиї, 30 гектарів купили жиди з містечка Гвіздець, а решту купили
поза місцеві українці. Селянам Балинець він не хотів продати через те,
що вони бойкотували його млин. Адвокат Чернявський купив ту землю для
своєї дочки, одруженої з агрономом Донілевичем, і Донілевичі
господарювали там до приходу совєтської влади.

Балинці межують з Бучачками, Трофанівкою і Кулачківцями. Фактично між
ними ніякою межі нема, і сторонній людині здається, що це одне велике
село. Балинці, Бучачи і Трофанівка належали до однієї парафії і мали
одну спільну школу.

Читальня “Просвіти” й товариство “Сільський господар” були засновані в
Балинцях ще в 1894 році заходами пароха о. митрата Тита Войнаровського і
директора школи

Василя Барничап. Перший був головою “Сільського господаря” довгий час, а
другий головою читальні “Просвіти”. Директор Барни віддав 25 років свого
життя праці піднесення культурного рівня і національної свідомості в
Балинцях. Як любитель співу, він організував і вишколив у Балинцях
добрий хор, відомий на всю околицю. Отець Войнаровський був парохом від
1892 до 1907 року, коли був обраний послом до віденського парламенту.
Завдяки праці цих двох народних діячів, село Балинці стало одним із
найвідоміших сіл на Покутті і в Галичині.

В той час основано в Балинцях також споживчу кооперативу і кредитову
спілку Райфайзенку. Споживча кооператива існувала, з малою перервою, від
першої світової війни до приходу більшовицької армії в 1939 році.

В 1902 році засновано в Балинцях гімнастичне і протипожежне товариство
“Січ”. Його організатором був небіж о.Войнаровського, а а кошовим довгий
час був Василь Корбутяк, який виїхав перед першою свідовою війною до
Америки. Звідки вернувся в 1921 році вже як вишколений комуністичний
агітатор. Використовуючи важке економічне становище і настрої зневіри
після програмної української визвольної війни та окупації Західної
України поляками, він розгорнув широку просвоєтську агітацію і протягнув
майже половину села Балинці та велику Частину Прикарпаття до партії Село
– Роб.

Він був організатором великого першотравневого віча в містечку
Заболотові в 1925 році, яке закінчилось кривавою сутичкою з польською
поліцією. Після того віча він ховався кілька місяців від польської
поліції, яка його шукала, а потім утік на совєтську Україну. В 1928
році, коли там починалася насильна колективізація, він був арештований і
ліквідований тими, за кого він так розпивався.

В 1914 році село Балинці величаво відзначило століття з дня народження
Тараса Шевченка 16-го травня, в день скасування панщини в Галичині,
відбулось посвячення місця, де мала стати символічна могила Кобзаря.
Головним промовцем на святі, в якому взяла участь велика маса народу,
був письменник Василь Стефаник. Після посвячення місця закопано
документи про те, хто почав справу будувати пам’ятник Шевченкові, і
почалось сипання могили.

Першу тачку землі висипав голова комітету директор Барнич, за ним пішли
інші. Вибух війни перервав дальшу працю, і могилу закінчили аж по війні,
в 1928 році. Зробили це члени читальні “Просвіти”, які також засадили
могилу деревами і обвели дротяним плотом. На могилі мав стояти бюст
Шевченка, зроблений з каменю одним різьбарем – самоуком з Косова, але
польська влада заборонила ставити його, і бюст стояв у читальні аж до
другої світової війни. Коли в 1939 році прийшла більшовицька армія,
місцеві комуністи були такі зайняті творенням колгоспу і боротьбою з
“ворогами народу”, що не мали часу поцікавитись пам’ятником Шевченкові.
Закінчили могилу і поставили пам’ятник аж в 1943 році за німецької
окупації. Відкриття і посвячення пам’ятника відбулось 27-го вересня 1943
року при великій участі народу з сусідніх сіл і з участю трьох
священиків о. Михайла Киселя, пароха Балинець, о. Миколи Вонсуля, пароха
Кулачковець, і о. Михайла Романчука, пароха містечка Гвіздець. Відбулось
це свято тоді, коли над могилою Шевченка в Каневі гриміли гармати двох
найбільших ворогів українського народу гітлерівської Німеччини й Москви,
що билися за українську землю. Той пам’ятник стоїть у Балинцях і тепер.

Після закінчення першої світової війни громадяни відновили працю в
читальні “Просвіти”, споживчій кооперативі і в товаристві “Сільський
господар”. Крім того заснували нові товариства “Рідна школа”,
“Відродження”, що вело антиалкогольну акцію, і гімнастичне товариство
“Луг”. Головою якого був Стефан Войцехівський. Але “Луг” існував лише 3
роки. В 1927 р. польська влада заборонила його діяльність на тій
підставі, що члени нібито виконують військові вправи. Замість “Лугу”
постало в Балинцях в 1930 році перше товариство молоді “Каменярі”. На
рік раніше, ніж повітовий союз “Каменярі” в Коломиї. Кожне місцеве
товариство було досить активне. При читальні “Просвіти” був драматичний
гурток, який досить часто давав вистави не тільки в Балинцях, але й у
сусідніх селах. Був також хор, диригентом якого був довгий час учень
директора Барнича Микола Демчик. Читальня “Просвіти” власними силами
давала кожного року в березні концерт на пошану Тараса Шевченка, а в
травні – на пошану Івана Франка. В читальні часто відбувались доповіді
на різні теми, читальня придбала бібліотеку і передплачувала майже всі
українці газети. Крім того, було багато індивідуальних передплатників
української преси, наприклад до села приходило 52 числа тижневика
“Народна справа”, 12 чисел щоденника “Новий час”, 22 числа “Громадського
голосу”, понад 300 чисел журналу “Сільський господар” та інші журнали й
газети (“Каменяр”, “Дзвіночок”, тощо).

Великий поступ зробило село на полі кооперації. Два роки після
відновлення споживчої кооперації, її членами були вже майже всі
громадяни села. Стали членами також дві жидівських родини, які жили в
Балинцях, бо хотіли користуватись товаровою дивідендою, яку кооператива
давала своїм членам відповідно до закуплених ними товарів (товаровий
зворот). Клич “свій до свого” промовляв до людей так, що незабаром єдина
в селі приватна крамниця збанкротувала. А обороти кооперативу зростали з
року в рік, і кожного року вона давала членам товарові дивіденди.
Коператива не тільки продавала своїм членам товари широкого вжитку, але
також купувала в селян сільськогосподарські продукти, наприклад: кури,
яйця, зерно і збувала їх у місті через кооперативну мережу. Наші
кооператори не боялись конкуренції з боку приватних торгівців збіжжям і
відкрили в містечку Гвіздці зерновий магазин, який скуповував у селян
збіжжя і відправляв його до Центросоюзу у Львові або на призначене ним
місце в якомусь іншому місті. Кооператива відкрила дві допоміжні
крамниці (філії) – одну в містечку Гвіздці, поблизу крамниці польського
“Кулка рольнічного”, яка згодом цілком занепала, і другу в Балинцях. В
центральній крамниці працювали три крамарі, у гвіздецькій філії два і
балинецькій – один. Для своїх членів кооператива закупила машину для
очищення зерна на насіння (трієр) і велику вагу для важення худоби.

Душею кооперативи, яка 1938 р. мала оборот в 400.000 золотих, був Петро
Григорчук. Він мав закінчену середню освіту і весь час без перерви
працював книговодом кооперативи.

З ініціативи споживчої кооперативи організовано в 1928 році районову
молочарню з осідком у Балинцях, яка охоплювала 22 села з трьох повітів:
Коломийського, Городенського і Снятинського. Завдяки вмілому
керівництву, районів на в Балинцях домоглась великих успіхів і здобула
загальне призначення своїх і чужих. Масло, продуктоване в Балинцях,
здобуло високу оцінку державних чиновників і переважно було експортовано
за кордон, завдяки чому члени одержували вищу ціну за доставлене молоко.
Районівка добре стояла фінансово і збудувала гарний, просторий будинок з
цегли, який був окрасою села і околиці. Запроваджене було також
механізоване виробництва масла. Районівка затруднювала 16 робітників,
крім 22 “кружівкарів”, які приймали від селян молоко і відокремлювали
сметану, і чотирьох візників, які звозили сметану до центральні. В
управі районівки працювали без перерви Петро Григорчук як книговод ,
учитель Іван Драган як касир та Іван Микитюк як діловод (справочник).
Техніками які пройшли відповідний вишкіл, були Олекса Качуляк і Петро
Драган.

Важливу працю в селі вело товариство (кружок) “Сільський господар”, яке
організовувало різні сільськогосподарські курси. Перший курс відбувся в
Балинцях восени 1928 року і тривав 14 днів. В курсі взяло участь понад
200 осіб з Балинець, Бучачок, Трофанівки. Викладали на курсі агрономи
Помалій, Дмитренко і Лех. У співпраці з районовою молочарнею товариство
в 1931 році завело контролю молочності і закупило двох расових бугайців
для розмноження расової худоби. Організувало вишкіл також хліборобської
молоді і властувало конкурси плекання телят, свиней і курей. Головами
т-ва “Сільський господар” були по черзі Василь Семотюк, Олекса Корбутяк
і Семен Деделюк. Головою секції контролю молочності , яка була однією з
найкращих в Галичині, був Олекса Корбутяк, а головним контрольором був
Володимир Садлінський. В 1937 році відбулась у Балинцях вистава расової
молочної худоби, на яку прибули зі Львова голова крайового т-ва
“Сільський господар” д-р Михайло Холєвчук і представник Сільсько –
господарської палати Косі ба, а також представники воєдівського уряду й
Виділу повітового. Представники уряду призначили кілька нагород селянам
за найкращий вигляд худоби, за найвищу молочність і за найкращу стайню і
висловили місцевому товариству “сільський господар” признання за добру
працю. (Про виставку худоби в Балинцях є більша стаття в книжці
“Сільський господар” у Львові, виданий УВАНОМ в Америці в 1970 році).

Активним було також товариство (кружок) “Рідна школа”, яке перевело в
селі плебісцит за те, щоб викладовою мовою у місцевій школі була
українська мова. Товариство щороку переводило збірки на потреби рідного
шкільництва – з нагоди Різдва коляду, з нагоди Великодня писанку, а крім
того, осінні збірки. Люди охоче жертвували на цю ціль. Головою місцевого
товариства “Рідна школа” був увесь час Василь Семотюк. Було в селі і
протиалкогольне товариство “Відродження”, яке шляхом голосування
позбулося корчми з села. Т-во влаштувало виклади про шкідливість
алкоголю і тютюну, які дали добрі насліди, бо яких 90% чоловіків,
головне молодь, не курили. Головою товариства був Михайло Деделюк.

Жіноцтво було організоване в “Союзі українок”, який давав концерти на
пошану Л.Українки і влаштував конкурси куховарства та інше.

Славою села було товариство молоді “Каменярі” засноване 1930 р. За
короткий час свого існування – польська влада заборонила його в 1936
році – товариство розгорнуло широку діяльність. Створило духову
оркестру, яка складалась з 24 музикантів і виступила не тільки в
Балинцях, але й в сусідніх селах. Оркестру вишколив колективний
капельмейстер в австрійському війську професор Баран з Коломиї. При
т-ві, до якого належала вся молодь села, було кілька секцій і футбольна,
будування веж і вправ на поруччях (реку) і секція шахістів, якої головою
був студент Михайло Максимчук. Його за совєтської влади арештували
енкаведисти у Львові під час однієї облави і замордували в 1941 році.
Товариство не тільки влаштовувало фізкультурні свята в Балинцях, але
також виявляло своє вміння в сусідніх селах і виступала на повітових
святах “Каменярів” у Коломиї і Косові. На повітовому святі в Коломиї
товариство одержало бюст Івана Франка в нагороду за вправи, які були
визнані, як найкращі. У 1932 році делегація товариства у складі голови
Михайла Деделюка і восьми членів, хлопців і дівчат, брала участь у
відкритті пам’ятника Іванові Франкові у Львові.

В селі були два шкільні будинки , звані “Нова школа” і “Стара школа”. За
австрійських часів школа була чотири класова з шестирічним навчанням і
трирічним трирічним доповняльним курсом. За польських часів школа була
семи класова, за совєтської влади – десятирічна. В 1938 році мешканці
Балинець відпровадили на вічний відпочинок двох своїх добродіїв – о.
митрата Войнаровського і директора Барнича. О.Войнаровський , як
згадано на початку цієї статті , жив у Балинцях від 1892 до 1907року,
коли був парохом трьох сіл – Баленець, Бучачок і Трофанівки. Пізніше,
протягом чотирьох років він був послом до Віденського парламенту. Отець
Войнаровський полюбив село Балинці, утримував зв’язки з селом до самої
смерті і в тестаманті записав кілька тисяч доларів на церкву в Балинцях
. Коли жив у Балинцях збудував на місцевому цвинтарі родинну гробницю,
до якої перевіз тлінні останки своєї дружини і мами, і де він також
хотів бути похований. Але тимчасово його поховали у Львові, де він
помер. Мешканці Балинець взяли масову участь у похоронах, щоб виявити
вдячність за ту працю, яку отець митрат вклав у національне і культурне
піднесення села, принесли на могилу урну балинецької землі і поклали
вінок від громади. А вернувшись додому, створили комітет, оолений
учителем Іваном Драгоманом, який мав завдання перевезти тіло покійного
зі Львові до родинної гробниці в Балинцях. Заплямовано це зробити в 1940
році, але війна й окупація Західної України совєтськими наїзниками
перешкодили.

З такою ж вдячністю провели мешканці Балинець на місце вічного спочинку
свого улюбленого директора школи Барнича, коли він помер в Коломиї,
проживши понад 80 років. Він також любив села Балинці , якому віддав
багато років свого життя, і коли відійшов на емеритуру і переїхав до
Коломиї, то втримував далі зв’язки з Балинцями. Поки міг, він кілька
разів на рік приїздив до села і завжди говорив: “ Я жалую за Балинцями,
за моїми учнями, з якими я прожив так довго”. Вдячні за його працю для
села мешканці Балинець взяли масову участь у похоронах, разом із своїм
хором та оркестрою.

Обидві світові війни завдали селу великих утрат. На фронтах першої
світової війни загинуло понад 50 вояків австрійської армії з Балинець, а
кільканадцять вернулось додому інвалідами.

На кінець список добровольців з Балинець, що служили в Українських
Січових Стрільцях: Ілько Грицюк(впав на Маківці), Михайло Грицюк, Андрій
Грицюк, Олекса Гнатчук, Василь Гуцул, Петро Деделюк, Дмитро Деделюк,
Михайло Карала, Дмитро Корбутяк, Олекса Корбутяк, Матвій Корбутяк, Іван
Максимчук, Степан Микитюк, Петро Лящук, Михайло Пернеровський, Олекса
Семотюк, брати Соколяти, Михайло Сиротюк, Михайло Стефанський (впав на
Маківці), Василь Ферлей, Михайло Ферлей, Дмитро Формосяк (впав на
Маківці).

В боротьбу за українську державність в роки 1918-20 впало 20 юнаків з
Балинець, у складі УССів си Галицької армії. Кожного року в день 1-го
листопада громадяни села вшановують пам’ять героїв, що віддали життя за
волю свого народу. В церкві збудовано символічну могилу з березовим
хрестом, а парох села о. Миндюк, при великій участі свідомих громадян,
правив Богослужіння й Панахиду за упавших.

Під час першої совєтської окупації Галичини від вересня 1939 до червня
1941 енкаведисти замордували 18 юнаків, переважно малолітніх. З них 15
замордували у Станіславі, одного у Львові і трьох на Сибірі. Їх імена
подані нижче.

За німецької окупації були розстріляні гестапо суддя Василь Трицюк, на
Україні, студент Дмитро Семотюк, с. Івана в містечку Красне, селяни
Михайло Манійчук, Петро Павлюк і Дмитро Драган в Коломиї. В німецьких
конц. таборах загинули Іван Демчик (с. Семена) та Іван Сенюк з
малолітнім сином.

В роки 1940-41 загинули з рук енкаведистів: брати Михайло, Василь і
Дмитро Грицюки,(першого вбили при спробі арештувати, його братів на
Сибірі, куди вони були вивезені з батьками); в Сибірі був розстріляний
також Василь Ферлей, вивезений туди з батьками; у Станіславові були
помордовані перед утечею сов. влади :Павло Трицюк, Іван Трицюк, Василь
Ферлей, Іван Олексик, с. Юрія, Іван Дубчак, Василь Романюк, Василь
Симовочик , Михайло Корбутяк, Ілько Герасимчук. В тюрмі у Львові був
замордований студент Михайло Максимчук.

Після повернення большевицького наїзника, місцева міліція замордувала
Михайла Пернеровського, батьки якого померли в Сибірі , і Василя
Демчика, батько якого Іван загинув у німецькому концтаборі, а мама й дід
на Сибірі. Багато хлопців були засуджені на 10-15 років ув’язнення в
концтаборах, багато родин вивезені були на Сбір. Одні там повмирали,
іншим заборонено вертатись до рідного села.

Ось скільки втрат і горя зазнало село Балинці від обох “визволителів”
України.

З тих, що вступили до дивізії “Галичина”, загинули: студент Михайло
Микитюк с. Івана, Василь Таліник с. Івана, Петро Самуляк с. Ілька,
Василь Михайлик с. Олекси, Іван Семотюк.

Михайло Деделюк подає про село Балинці те, що збереглось в його скупих
записах і в пам’яті . Але навіть цей неповний нарис може дати певне
уявлення про село Балинці тим, то цікавиться історією Покуття. Він
надіявся, що цей нарис дістанеться колись в руки пізніших поколінь його
односельчан, які , мабуть, не знатимуть славною минулого свого села.

Своїми щедрими пожертвами причинився великою мірою до успішності
діяльності наших наукових установ у поширенні правди про Україну та у
вихованні нашого молодого покоління. Михайло Деделюк це зразок щирого та
свідомого українського патріота.

ЛІТЕРАТУРА

“Коломия і Коломийщина” Михайло Деделюк.

Похожие записи