.

Історія населеного пункту с. Яворів Косівського району (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
317 6942
Скачать документ

Реферат на тему:

Історія населеного пункту с. Яворів Косівського району

План

1. Перші кроки до ознайомлення с. Яворова

2. Статистичні дані с. Яворова.

3. Майстри нашого села.

4. Дивний пам’ятник.

5. Візити видатних українців до нашого села.

6. Трагічні роки с. Яворова.

7. Статистичні дані в даний період.

8. Семидесяті роки відродження ремесел.

9. Відродження національних символів у селі.

10. Яворівські школа різьби по дереву.

11. Славетні месники Яворова.

Ти мій рід, ти дитино моя,

Ти вся честь моя і слава,

В тобі дух мій, будуще

Моє, і краса, і держава.

Іван Франко

1. Їдучи з Косова до Верховини, на одинадцятому кілометрі за мостом
через річку Рибницю вступаємо до мальовничого гуцульського села Яворова.
Простяглося воно на 12 км над бистроплинною Рибницею до перевалу
Буковець, звідки річка й витікає.

Розташоване село на схилах гірських хребтів висотою над рівнем моря від
538 м (центр села) до понад 1000 м. З-поміж верхів Вороничів (747),
Плоский (827), Максимець (861), Стручків (906), Сокільський (939),
Терношори (998), Буковець (1059), Ігрець (1311) витікають численні
потічки, які живлять Рибницю. Найбільшою притокою є Безулька.

За назвою верхів називається й більшість присілків села: Безулька,
Буковець, Віпчинка, Липний, Максимець, Никовата, Петричів, Петруші,
Плоский, Підбуковець, Потік, Сліпанка, Стоянів, Стручків, Терношори,
Токарня, Черлений, Широкий. На початку села присілки Село Перше і Село
Друге.

Свого часу редактор районної газети О.Бартош написав літературну
композицію за матеріалами історії Яворова, уривки якої подаємо в цьому
нарисі.

Гей ви, гори яворівські,

В зеленім убранні –

Стручків, Буковець, Сокільський,

Ігрець і Стоянів.

Гнуться гори хребтами ведмежими.

Небо синє над ними, як шовк.

В край карпатський, верхами обмежений,

Звук трембіти здалека дійшов.

Понеслось трембітання над плаями.

Наче клич з невідомих давнин…

Вважають, що назва села походить від назви дерев яворів, які буйно росли
в селі. А межує Яворів з селами Соколівка, Бабин, Малий Рожен, Великий
Рожен, Білоберезка, Буковець, Криворівня, Снідавка, Річка.

У Яворові є надзвичайно цікаві пам’ятки природи: скелі Сокільського
хребта; мальовнича скеля „Голова Довбуша” в урочищі Терношори; пороги і
водоспади на притоках Рибниці; залишки яворових гаїв на Плоскому і
Максимці, місця зростання лікарських і рідкісних рослин (Буковець,
Максимець, Черлений, Широкий).

Найдовший хребет Сокільський, який тягнеться на відстані понад 10 км між
річками Рибницею та Черемошем. На хребті неглибокі сідловини чергуються
з копулястими вершинами, а мішані ліси (смерека, береза, бук) – з
розлогими луками.

Привертають увагу на Сокільському пісковикові скелі – останці. Найбільші
з них два висотні шпилясті камені над Віпчинкою (їх називають
церковцями). Внаслідок вивітрювання в них утворилися різні заглиблення,
що нагадують вікна, бійниці, печери. Виразно видні сліди молюсків, що
жили в морі, яке котило свої хвилі 20-10 мільйонів років тому. На скелі
Лисівський Камінь археологи виявили петрогліфи – наскельні малюнки,
викарбувані в давні часи; їх призначення до кінця не з’ясоване.

На луках Сокільського зростають королиця звичайна, білозір болотний,
дзвоники декількох видів, тирличі, волошка лугова, чебрець, лядвинець
рогатий, очанка лікарська, підмаренник справжній та десятки інших видів.

У краєзнавця І.Пелипейка дізналися про цікавий факт. У середині XVIII
ст. в одній із печер на Сокільському жив засновник дуже поширеної
сьогодні в свій іудаїстської секти хасидизму Ізраель бен Елізар, або
Бааль Шем Тов. Євреї-хасиди вшановують його як святого.

Отже, Сокільський має значення і як пам’ятка історії.

Урочище Терношори площею 10 га у кв.26 розпорядженням Івано-Франківської
облдержадміністрації від 15.07.1996 р. № 451 оголошено лісовим
заказником місцевого значення. Заказник „Урочище Терношори” межує з
Снідавкою. Ямненські пісковики утворюють тут величезні кам’яні брили,
ланцюг скельних виходів має довжину 300 м, окремі останці досягають
висоти 40 м. Найхимерніша скеля „Голова Довбуша” поблизу потоку Безулька
Третя. На високій шпицеподібній скелі розташована овальна брила, що
нагадує голову.

На території урочища зустрічаються рослини, занесені до Червоної книги:
баранець звичайний, билинець комарниковии, астранція велика, коручка
широколиста, коручка темно-червона. Рідкісними є види папоротей –
багатоніжка звичайна, багатоніжка проміжна, букова папороть, пухирник
ламкий, блехнум колосистий, аспленій зелений, вовчі ягоди звичайні,
сосна звичайна.

Серед водоспадів на притоках Рибниці один з найбільших висотою понад 20
м знаходиться на потічку Безвінний, що витікає з Сокільського хребта і
впадає в Рибницю на присілку Село Перше

Поки що найдавнішу письмову згадку про Яворів виявив у архівах
львівський історик П.Сіреджук. Це 15 листопада 1694 року, коли цього дня
рішенням суду Яворів перейшов у володіння воєводи Миколи Чарторийського,
хоч село існувало набагато раніше (ЛЦДІА, ф.9, оп.1, спр.602, арк. 689).

Заселення Гуцульського краю відбувалося переважно на схилах гірських
хребтів, де є сінокіс, пасовище, джерельце води і можна розорати хоч
невеликий клаптик городу.

За народними переказами, одними з перших поселенців були Лись і Грик,
вихідці з Поділля, які збудували свої хати на присілку Село Перше.

Можливо, від них походять прізвища Лосюк і Григорчук. А взагалі у селі
ще такі типові прізвища: Гуменюк, Копильчук, Копчук, Корпанюк, Мицканюк,
Рибчук, Рибенчук, Русинюк, Столащук, Шкрібляк.

Грай, трембіто, і спогадом-мрією

Розкажи, як давно це колись

Оселились тут перші з надією –

Мудрий Грик і замріяний Лись.

Неспокійної Рибниці хвилями

Сотні років у даль пропливли.

Явори під сокирами вилягли

І об скали розбились орли.

2. У 1751 році в селі нараховувалось 178 дворів, воно належало до
державних, камеральних маєтків. Ґрунти його, як повідомляла Йосифінська
метрика, „знаходяться на високих горах і скелях, ледве винагороджують
працю власника. Через те, що в горах рано випадає і довго лежить сніг,
не можна косити сіно два рази …” (ЛЦДІА, ф.19, оп.6, спр.280, арк.2).

Населення в основному займалося тваринництвом. Через своєрідні природні
й економічні умови краю панщина тут обмежувалася 14 днями. Селяни
відробляли її під час сінокосу, збирання хліба тощо. Існували натуральні
та грошові повинності на основі так званого волоського права.

Економічна суть волоського права полягає в тому, що воно відповідало
чиншовій системі експлуатації скотарів-пастухів (сплата чиншу –
продуктова і грошова рента). При чиншовій системі відбувалася
концентрація майна в окремих селян, а це призводило до зубожіння
основної маси селянства.

Так, у 1758 р. в Яворові підданий Дзедушицького Козьма Шкрібляк мав:
волів – 2, корів – 5, ялівок – 3, биків – 3, озимків – 6, коней – 6,
овець – 266; Михайло Шкрібляк мав: волів – 2, корів – 5, ялівок – 4,
биків – 5, озимків – 4, коней – 6, овець – 212; у Нікори Копчука було:
волів – 2, корів – 6, ялівок – 2, биків – 3, озимків – 3, коней – 4,
овець – 230 (М.Г. Гарасименко. Класи і соціальні групи в Галичині в
кінці XVIII ст. В кн. „З Істрії західноукраїнських земель. – К.: 1957,
т.2. – С.100).

Селян Яворова примушували заготовляти і завозити за свій рахунок у Косів
для солярні 6 шухів дров (двадцять чотири складометри). Як розповідав
П.І. Мицканюк, його дід Мицканюк Григорій помер під брамою солярні, куди
самотугою привіз дрова у 1841 році.

У 30-40 роках XVIII ст. селяни Яворова виявляють перші спроби протесту
проти кріпосного права, зокрема, брали участь в опришківському русі.
Так, у загоні Олекси Довбуша були брати Джамеджуки, Шкрібляк
(Феделюків), Гондурак (Кікіндаків) та ін.

За народними переказами, опришки мали стоянку в Яворові на горі, що
неподалік від центра села, яка тепер носить назву Стоянів.

Грай, трембіто, про праліси букові.

Про могутні граби, явори,

Про Ігрець і задуманий Буковець

І про славу Стоянів-гори.

У 1751 році в околиці села діяв загін опришків під проводом побратима
Довбуша Василя Баюрака (3 історії західноукраїнських земель. – К.: 1960,
т.5.–С.34).

У 1759 р. в Яворові у селянина Сметанюка зупинялися опришки із загону
Івана Бойчука і вбили сільського атамана Шляхтюка. Вони робили спробу
напасти на Косів, але несподівано туди прибуло польське військо, і
опришки відступили до Яворова (там же, с.38).

Нам не страшно пана й трішки,

Маємо де дітись,

Бо ми леґіні опришки,

Довбушеві діти.

Гей ти, славний Яворове,

Леґінь чорнобровий !

Будь же ти собі здоровий

І ми всі здорові !

У 1772 році, після першого поділу Польщі, Галичина перейшла до складу
Австрійської монархії, під владою якої перебувала до 1918 року. Але
зміна одних гнобителів іншими не полегшувала становища селянства.

Соціальні і національні утиски призвели до революції 1848 року.
Австрійський уряд змушений був видати 17 квітня 1848 р. закон про
скасування панщини. Люди раділи, молилися Богу і ставили хрести як знак
вдячності за волю.

У Яворові історичний хрест стояв всередині оригінальної дерев’яної
каплиці із розписаним всередині інтер’єром. Але в 50-х роках нашого
століття комуністи вчинили акт вандалізму – спалили каплицю і знесли
хрест.

У 1991 р., в рік проголошення незалежності України, з ініціативи
учителів на тому святому місці був встановлений новий хрест з написом:
„Воля. 1848-1991″.

Хоч панщина була скасована, але селяни за своє „звільнення” ще протягом
п’ятдесяти років виплачували викуп, виконували ряд повинностей. Право
користуватися общинними землями було ліквідовано.

Відомо, що в той час в село зайшов німець Франц Шульдис, який
запропонував селянам зібрати гроші і обіцяв домогтися у Відні, щоб ліси
стали власністю селян. Селяни Яворова і Річки погодилися й здали йому
гроші. Він дійсно приніс документ, за яким розділили ліси між жителями
сіл. При поділі лісів у 1856 р. виникли незгоди, і селяни підпалили ліс.
Те місце, де горів ліс, назвали Черленим (ІФОДА, ф.р. – 1576, оп.1,
од.зб. М-12).

Опришківський рух на Гуцульщині не припинявся і в часи австрійської
влади. Записана розповідь про трьох яворівських опришків, що діяли в
загоні Юрини Бордюкового Драгарюка, якого повісили в Коломиї у 1877 р.,
а опришків Яворова засудили на довгі роки тюрми (В.Гнатюк. Народні
оповідання про опришків. Етнографічний збірник.(Львів: 1910, т. ХХVІ. –
СІ4).

Відзначаючи у 1994 р. 300-річчя письмової згадки про село, яворівці з
ініціативи вчителів встановили на горі Стоянів пам’ятний знак з написом:
„Жителям села, учасникам опришківського руху, на честь 300-річчя
Яворова. 1994 рік”

За статистикою 1890 року, в селі вже було 565 хат, в яких проживало 2497
мешканців. У 1896 році селяни Яворова заплатили Ґрунтового, домового і
прибуткового податків 2199 злотих; на адміністративні, шкільні, дорожні,
повітові і крайові податки витратили 2617 злотих. Отже, всього було
заплачено 4816 злотих (В.Шухевич. Гуцульщина. – Львів: 1899, т.1.–С.65).

3. Через малоземелля більшість жителів села жила в злиднях, займаючись
головним чином тваринництвом. Особливо гуцули цінили вінцю, бо, як
говорила одна ґаздиня, з неї усе: молоко, бринза, вурда, жентиця,
гуслєнка, светер, капці, сардак, кожух ще й бужениця.

В селі була відсутня охорона здоров’я. Хворі зверталися до знахарів і
ворожбитів. Погані побутові умови сприяли поширенню різних хвороб,
зокрема й венеричних.

На дуже низькому рівні була і освіта. Першу школу в селі відкрили у 1846
році. З 670 дітей шкільного віку в ній навчалося 36 учнів.

Незважаючи на тяжкі умови життя, на Гуцульщині розвивалось самобутнє
мистецтво. Горяни з давніх давен виготовляли зручний і теплий одяг:
сорочки із саморобного полотна, гачі, запаски, постоли, капці, кептарі,
кожухи, сардаки, кресані, які прикрашали різноманітними візерунками.

У Яворові було добре розвинуте виробництво як ужиткових предметів, так і
прикрас з кольорових металів. Виготовляли топірці, палиці, люльки,
пістолі, порохівниці, стремена, тобівки і ін. Серед майстрів-мосяжників
кінця XIX і початку XX ст. були П.Гондурак, К.Рибенчук, Ф.Тупачук,
Ю.Копчук (Яковейчин), М.Кончук (Іванчуків), І.Шкрібляк (Л.М.Суха.
Художні металеві вироби українців Східних Карпат.–К.: 1959. С-40).

Пізніше Никифір Рибенчук (помер в 1949 р.) славився виготовленням з
латунних і нейзільберних блях гуцульських люльок, які майстерно
прикрашав гравіруванням.

Переважна більшість домашніх ужиткових предметів, знарядь праці в
гуцулів були дерев’яними. Це ложки, миски, бочки, коновки, барильця,
рахви, сідла, столи, стільці, полиці і ін. Чимало виробів прикрашали
різьбленням і випалюванням.

Основоположником гуцульської плоскої різьби по дереву вважається Юрій
Шкрібляк (1822-1884). Продовжували справу батька сини Василь
(1856-1928), Микола (1858-1920), Федір (1859-1942).

Другою гілкою знаменитих різьбярів були теж три сини Івана Корпанюка
Юрій (1892-1977), Семен (1894-1970), Петро (1897-1961). їхня мати
Катерина Корпанюк – дочка Юрія Шкрібляка, відома вишивальниця і ткаля.

Ще одна гілка відомих яворівських майстрів – три брати Гондураки
(Кікіндаки). Юрій (1904-1952) виготовляв тарниці, займався різьбленням;
Василь (1908-1973) виготовляв тарниці, рахви, рамки, вживав інкрустацію;
Микола (1915 р. народження) вишивав, шив сардаки, кептарі.

А скільки прекрасних вишивальниць, ткаль, ліжникарок, писанкарок
залишились безіменними.

У 1826 р. в селі була збудована церква Пресвятої Трійці, яка згоріла у
1923 р. Нова церква Різдва Пресвятої Діви Марії була збудована у 1927
році.

У 20-30-х роках XIX ст. в Яворові був парохом Василь Войнаровський. У
1824 році в селі стала діяти дяківська школа і напевно дітей вчив о.
Войнаровський.

Більше відомостей є про о. Івана Кобринського, пароха Яворова, який
упокоївся 1869 року і похований на яворівському цвинтарі.

Парохом Яворова з 1869 до 1902 р. був о. Іполит Окуневський, зять
о.Івана Кобринського. В Іполита і Теклі Окуневських було шестеро дітей:
Теофіл, Іполит, Ярослав, Емілія, Наталія і Ольга.

Із синів Іполит помер у молодому віці, про Емілію тільки знаємо, що вона
вийшла заміж за адвоката Михайла Дорундяка і молодою померла.

4. Неподалік від церкви, на старому цвинтарі, біля двох могутніх модрин
стоїть давня металева огорожа, яка відділяє чотири хрести і дивний, як
для Гуцульщини, білий зламаний стовп. Напис на ньому засвідчує, що тут
похована Емілія з Окуневських Дорундяк (20.12.1862 – 17.03.1894). З
другого боку є табличка з написом: „Спи, зламана життям сосно”. Епітафія
розкриває суть цього дивного пам’ятника.

Два сусідні хрести безіменні. Львівський науковець, виходець з Яворова
Василь Гуменюк зробив добру справу, дослідивши безіменні могили, про що
надрукував цікаву наукову розвідку „Порвані струни родини Окуневських
(ж. „Гуцульщина”, 1994, №6).

Отже, як пише В.Гуменюк, на північній половині, поруч з Іваном
Кобринським, похований його зять-священик Іполит Данилович Окуневський
(1833-1902), парох Яворова. На південній, під хрестом, з якого
зловмисники зняли табличку з написом, – його дружина Текля Іванівна, під
новішим металічним – дочка Ольга Іполитівна Окуневська (1876-1960),
відома піаністка, учениця Миколи Лисенка.

Найстарший син отця Іполита – Теофіл (1858-1937) закінчив юридичний
факультет Віденського університету, займався активною
громадсько-політичною діяльністю, був у близьких взаєминах з Іваном
Франком, Михайлом Драгомановим, Михайлом Павликом.

5. Теофіл був одним з ініціаторів створення галицько-української
національної політичної партії, співавтором разом з І.Франком і
М.Павликом програми і статуту Русько-української радикальної партії
(1890).

З Теофілем вперше побував на Гуцульщині в Яворові Іван Франко у 1880
році. В Окуневських також бували Леся Українка, Михайло Коцюбинський,
Олександр Олесь, Ольга Кобилянська, Гнат Хоткевич, Наталія Кобринська,
Остап Терлецький та інші видатні діячі громадського і культурного життя
того часу.

Будучи послом сейму (по-теперішньому депутатом), домігся в австрійського
уряду виділення коштів на будівництво дороги Косів-Жаб’є, яку й досі
називають цісарською.

З особистого життя Теофіла відомо, що він просив руки Соломії
Крушельницької, і роман тривав десять років. Коли співачка світової
слави категорично відмовилась вийти за нього заміж і покинути сцену,
Теофіл у сорокарічному віці оженився. Працював адвокатом у Городенці, де
і помер.

З С.Крушельницькою була добре знайома й Ольга Окуневська, вона
акомпанувала на концертах славетної співачки.

Надзвичайно цікава і драматична доля Ярослава Окуневського. Він закінчив
медичний факультет Віденського університету і служив лікарем на флоті.
Дослужився до чину адмірала (перший адмірал з Гуцульщини) і посади
начальника головного медичного управління штабу військово-морських сил
Австро-Угорської імперії.

Ярослав написав цікавий двотомник „Листи з чужини” про свої морські
подорожі, де також з теплотою згадує Гуцульщину і улюблений Яворів:

Що там чувати в нашім Яворові

під зеленим Бескидом?

Що поробляєте, земляки?

А я мандрую уже 13 років;

моря і гори, ріки і зорі

лишаються позад мене,

несу з собою тугу

за ясними зорями,

за тихими водами рідної землі…

У 1918 році після розпаду Австро-Угорської імперії 58-річний адмірал
переїжджає в Галичину і зголошується до служби для ЗУНР. Його дружина –
австріячка Отілія Міллер та дочки Дора і Ольга залишились у Відні.
Відтоді між подружжям настав розрив.

Ярослав проживав у брата в Городенці, часто бував у Яворові і, як лікар,
допомагав людям, як міг. Лікував виключно травами, і цього навчилася в
нього Стефанія Йосипівна Грабовецька-Мицканюк. Вона і тепер допомагає
людям лікувати недуги лікарськими рослинами.

Помер Ярослав Окуневський трагічно 1929 року в Городенці, де й
похований.

Про Наталію Окуневську мало відомо, але В.Гуменюк дізнався, що вона була
активісткою жіночого руху в Галичині, який організувала Н.Кобринська –
родичка Окуневських по матері.

Вона брала участь у підготовці альманаху „Наша доля”, який вийшов у 1893
році в Стрию. Іван Франко писав про це видання: „Панна Наталка
Окуневська подала прекрасну пісню народну про долю сиріт; пісня ся,
мабуть, нового складання, бо в старіших збірках, в тім числі й у
Головацького, ми її не стрічали…”.

Наталка Окуневська хворіла на серце, не виходила заміж і померла
одинокою на присілку Широкий, де її тато Іполит побудував добротний
будинок, який стоїть і досі.

Після смерті о.Іполита парохами у Яворові біля одного року був Іван
Доніґевич, а з 1903 року о.Михайло Баб’як, про якого М.Ломацький писав
як про москвофіла. З 20-х років аж до 1946 року, до кінця свого життя
парохом Яворова був Микола Драгомирецький.

З Яворова вийшло кілька прогресивних діячів і письменників. Тут
народилася письменниця Марія Колцуняк-Кузьма (1884-1922), дочка Миколи
Колцуняка (1856-1891), педагога, письменника, фольклориста, етнографа,
який учителював у Яворові з 1880 р. до 1891 р. В повісті „На стрічу
сонцю золотому” (1904 р.), у збірках оповідань „Сама винна” (1908 р.),
„Проти хвиль” (1921 р.) вона відобразила життя гуцулів, їх заняття,
побут.

Дитячі роки провів у Яворові внук О.М. Баб’яка інженер Роман Яримович
(1909-1991). В 1993 році в Боффало (США) вийшла збірка його оповідань
„Гуцульськими плаями”. Оповідання Р.Яримовича – це своєрідні власні
спомини, і спомини його друзів-гуцулів, починаючи від перших днів першої
світової війни до закінчення другої світової війни.

У липні 1901 року в Яворові проїздом до Буркута зупинялася в Окуневських
Леся Українка разом з майбутнім мистецтвознавцем і фольклористом
К.Квіткою.

XX століття найбільш насичене подіями світового масштабу. Вони в певній
мірі відлунювалися і на село.

6. У період від початку століття до першої світової війни в селі
активізувалось громадсько-політичне життя завдяки діяльності організації
„Січ” і читальні „Просвіти”, які були засновані в селі у 1907 році
вчителем Іваном Савкевичем. Тому біля 30 жителів села стали січовими
стрільцями і брали участь в боях на горі Маківці, у творенні Української
держави у 1918-1919 роках. Серед січових стрільців у 1916 р. бачимо
яворів’ян Копельчука Миколу, Копчука Миколу, Михальчука Василя,
Прокопишина Івана, Столащука Ілька, Столащука Миколу, Тинкалюка Павла,
Чорномудяка Андрія, Шкрібляка Василя (Українські Січові Стрільці.
1914-1920.-Львів: 1935).

У період першої світової війни (1914-1918) село було ареною боїв між
австрійською і російською арміями. Чоловіків мобілізовано до
австрійської армії. У 1916 р. на 2086 чоловік населення в Яворові
проживало тільки 157 осіб чоловічої статі у віці від 16 до 50 років
(ІФОДА, ф.12, оп.1, од.зб. 21, с.25).

У 1914 р. в село приїхали російські кавалеристи у високих шапках, а в
1915 р. вже вони відступали через село. У 1916 р. знову повернулися
російські війська.

У 1918 році Австро-Угорська імперія розпалася, і 1 листопада була
проголошена Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Раніше, 22
січня 1918 р., була проголошена Українська Народна Республіка (УНР). В
наступному 1919 році 22 січня був проголошений Акт Злуки УНР і ЗУНР.

Важким був 1918 рік Весною не було дощів і навіть трава не росла.

У 1920 році через село проходила петлюрівська армія, відступаючи в
Чехословаччину.

Після поразки українських визвольних змагань у Західній Україні була
встановлена польська влада. Жителі села не змирилися з окупацією і
бойкотували вибори до сейму в 1922 році. Близько 60 чоловік ухилилися
від призову до польської армії.

7. У 1921 р. в селі нараховувалось 511 хат з населенням 2554 чоловік, а
в 1931 році вже було 654 хати і проживало 3033 чоловік, в тому числі 12
поляків і 80 євреїв (ІФОДА, ф.2, оп.6, од. зб. 470).

У цей час становище населення було дуже важким. За даними 1934 р. в
Яворові було 692 господарства, які мали 200 га орної землі. На своїх
клаптикових городах селяни збирали низькі врожаї. Так, з 1 га збирали
пшениці – 9 ц, жита – 7 ц, ячменю – 7 ц. вівса – 7 ц, кукурудзи – 8 ц,
фасолі – 4 ц, льону – 3 ц. Тільки 500 господарств мали домашніх тварин,
зокрема великої рогатої худоби – 1173, в т.ч. корів – 721, коней – 143,
свиней – 243, овець – 2313, кіз – 38 (ІФОДА, ар.2, оп.9, од. зб. 784 –
С.40, 785 – С. 65, 786 – С. 44).

Церква мала 23 га землі і 13 га лісу.

Щоб поліпшити важкі умови життя, селяни виїжджали на заробітки як
будівельники і лісоруби, займалися різними промислами, зокрема, і
художніми. Особливо інтенсивно розвивалося ліжникарство. На початку
20-років Параска ІПкрібляк-Король (1892-1954) запроваджує виготовлення
ліжників з фарбованої вовни і різними кольоровими орнаментами. В її
невеликій ліжникарській майстерні працювали ткалі, які згодом стали
виготовляти такі ліжники у себе вдома Найкращими
майстринями-ліжникарками стали Марія Нітсляк, Василина Орловська, Анна
Лосюк і багато ін. II.Король і М.ІІітеляк були учасниками виставки у
Познані.

За польської влади, особливо в 20 х роках, Яворів був не тільки убогим,
але й відсталим селом У звіті за 1925 про діяльність бібліотеки
„Просвіти” сказано: „В бібліотеці кілька старих книжок . Жодного
освітнього руху. Село темне … (ЛІЩ1А. ф 348, оп.1. сир.1200, арк. 21,
49, 57; спр. 1211, арк 1,15).

У 30-х роках в селі налагоджується громадсько-політичне життя. Діяла
організація „Сельробєдності”, яку очолював В.М. Вепрук (Миковатський),
що був делегатом II крайового конгресу „Сельробєдності” у Львові (ЛОДА,
ф.12І, оп.З, спр.61, арк.93; спр.428, арк 43).

Супроти польської влади в селі була організована читальня „Просвіти”.
При читальні створено драматичний колектив Упродовж кількох років аж до
1939 року аматори сцени поставили понад 10 вистав, серед яких „Назар
Стодоля” Т.Шевченка, „Украдене щастя” І.Франка та ін.

Найбільш активними аматорами були П.Гуменюк, Д.Гумснюк. Г.Корпанюк, М.
Лосюк, II. Мицканюк (Село 1), П.Мицканюк (Село 2), Ю. Мицканюк,
Г.Петрич, М.Шкрібляк, Й.Шульдис. Керівником драмгуртка був Кирило
Онуфрійович Копильчук.

За ініціативою і активною участю братів Василя і Юрія Вепруків на
присілку Никовата було збудоване приміщення для школи і читальні, де
драмгуртківці теж показували свої вистави.

Безперечно, що така робота протистояла полонізації, спряла формуванню в
населення національної свідомості.

У вересні 1939 р. через село відступали окремі підрозділи польської
армії, а згодом пройшли частини Червоної Армії.

Після встановлення на західноукраїнських землях радянської влади в селі
була створена сільська Рада, головою якої був обраний В.Вепрук. Але
незабаром до села приїхав уповноважений НКВС і став запитувати голову:
„Скільки у вас корів та іншої худоби ? Кажуть, що багато”. Як пригадує
П.Ф.Гуменюк, яка була присутня при розмові, В.Вепрук відповів: „То не
штука не мати, а штука мати”. Невдовзі головою сільської Ради був
обраний бідніший житель села В.Ф.Копчук, а в 1940 році головою став
колишній член КПЗУ із Старого Косова М.П.Богатчук.

Великого горя і страждань завдала жителям села друга світова війна. Це
репресії 1940-1941 років, призов до Червоної Армії 70 призовників,
більшість з яких загинула на фронтах або пропали безвісті. В перші дні
німецької окупації (з 30 червня 1941 р.) фашисти розстріляли 66 жителів
села єврейської національності. Пізніше 76 чоловік вивезли на роботу до
Німеччини.

За час війни в селі було зруйновано 13 мортів, спалено велику кількість
будинків.

На терені села і в навколишній місцевості діяли курені Української
Повстанської Армії (УПА), в яких брали участь жителі села. За наказом
Головного штабу УПА від 27 січня 1944 року Івано-Франківську (тодішню
Станіславську) область охоплював військовий округ (ВО-4: „Говерля”).
ВО-4 ділився на чотири ТВ (тактичні відтинки). ТВ „Гуцульщина” займав
гірську територію. Сюди входили курені „Гайдамаки”, „Карпатський”,
„Колодзінського”, „Берегівський”, а згодом з Буковини приєднався курінь
„Перемога”.

На боротьбу проти УПА більшовицька влада організувала каральні загони
НКВС та військові гарнізони в селах. 58 жителів Яворова були вбиті
репресивними радянськими органами. Серед убитих повстанців – 15 жінок і
дівчат. 42 жителі села були засуджені радянськими судами до каторжних
робіт, а 48 – виселені до Сибіру і

Казахстану. 18 чоловік із засуджених і виселених загинули у в’язницях,
концтаборах та на тяжких роботах або були розстріляні.

Внаслідок війни, репресій німецького та радянського тоталітаризму
кількість господарств у Яворові зменшилась на 322, а жителів – на 482
чоловіки. Довоєнної чисельності (3595 чол.) населення Яворова не досягло
й досі (на 910 чол. менше).

Складними були післявоєнні роки. Це неврожайний 1946 рік і голод
1946-1947 років, обов’язкова сплата високих податків (навіть за фруктові
дерева), примусова купівля облігацій позик на відбудову і розвиток
зруйнованого війною народного господарства, примусове відправлення
юнаків на шахти Донбасу.

Непоправного удару по укладу життя гуцулів завдала примусова
колективізація, яка розпочалася в селі у 1950 році, насильницьке
зселення і переселення з гір. Заборона споруджувати будинки на
присілках, обмеження або позбавлення присадибної ділянки, якщо не
вироблений встановлений мінімум трудоднів, а пізніше людиноднів,
заборона утримувати коней призвели до виїзду у 60-80 роках жителів села,
особливо молодих, до Косова, в низинні села і навіть за межі області.

Різко зменшилась кількість населення віддалених присілків Віпчинка,
Плоский, Максимець, Буковець, Стручків. Вони значно „постаріли”.

Майже двадцять років когоспники працювали за дуже мізерну платню в
нерентабельному колгоспі (з 1959 р. об’єднаний колгосп „40-річчя Жовтня”
з селами Річка і Снідавка, а пізніше Соколівкою і Бабином). Для
виконання планів виробництва і продажу державі молока, м’яса, вовни,
доведених райкомом партії, колгосп утримував стільки великої рогатої
худоби, зокрема корів, а також овець, що власних кормів не вистачало, і
завозив солому та зернофураж з інших областей, навіть з Одеської.

Колгосп „40-річчя Жовтня” так „погаздував” у селі, що колись вічнозелені
верхи Липний, Стручків, Безулька Третя, Максимець та інші „полисіли”.
Більшість деревини вивезено за межі села, обмінювалось на корми для
колгоспної худоби.

За останні 10 років Яворівське лісництво (лісничий В.П.Лосюк) різко
зменшило лісозаготівлі в селі, а натомість проводило розробку
вітровальних лісосік у Верховинському районі. Значно покращено догляд за
молодими лісонасадженнями.

8. З початку 70-х років почали розвиватись допоміжні промисли (переважно
виготовлення сувенірів сумнівної художньої вартості), і колгосп став
отримувати прибутки. Коли в 1969 році на виставці у Києві керівники УРСР
побачили барвисті яворівські ліжники, то невдовзі вийшла урядова
постанова про дозвіл гірським колгоспам не продавати державі вовну, а
використовувати для виготовлення ліжників.

Це дало можливість підвищувати оплату праці колгоспників і
використовувати кошти для соціального розвитку сіл (будівництво шкіл,
магазинів, доріг тощо)

У Яворові в 1974 р. збудований дитячий садок, а в 1982 р. введено в дію
нову типову триповерхову школу. У лютому 1990 р. колгоспники Яворова
вийшли з колгоспу „40-річчя Жовтня” і створили свій колгосп ім. Лесі
Українки.

У 1991-1993 роках в селі проведена земельна реформа. Згідно з земельним
кодексом, вся земля стала державною, і кожне господарство, незалежно від
роду занять, одержало право на одержання в приватну власність до 0,85 га
землі. В основному люди розібрали землі, які їм належали до
колективізації, але при виділенні земель в натурі виникло багато спірних
питань.

У селі є кілька приватник малих підприємств, які займаються в основному
торгово-посередницькою діяльністю, виходець з Яворова М.Шкрібляк відкрив
пекарню, якою завідує В.Рибчук, є 14 фермерських господарств, які
створені переважно з метою володіти колишньою дідівською землею.

Жителі села головним чином займаються ліжникарством і вирощуванням
худоби Прибутки залежать від кон’юнктури ринку і нерідко бувають
низькими в умовах глибокої економічної кризи, в ями опинилася молода
Українська держава

На 1 січня 1996р. в селі було 1081 господарство і 26йо жителів. Загальна
земельна площа села 5288 га, в тому числі сінокосів – 849 га, пасовищ –
1819 га, лісу – 2496 га.

1990 рік і наступні роки особливі для Яворова, як і для всієї України Це
боротьба за утворення і утвердження незалежної України.

9. У 1990 році в селі створено осередок Народного Руху України (ПРУ). 2
червня 1990 р. була встановлена в центрі села вітрина ПРУ і піднятий
національний синьо-жовтий прапор.

Гуцульське товариство „Відродження”, створене у 1989 р. (голова
П.Лосюк), що входить до об’єднання „Гуцульщина” з управою у Верховині,
всіляко сприяє соціально-економічному розвиткові села і безпосередньо
займається питаннями національно-духовного відродження, формуванням
національної свідомості.

Ось перелік найважливіших заходів і акцій, проведених за ініціативою і
безпосередньою участю членів товариства, переважно учителів середньої
школи спільно з сільською Радою (голова В.Лагодюк) і осередком НРУ
(голова П.Копильчук):

25 лютого 1991 р. – урочисте відзначення 120-річчя від дня народження
Лесі Українки, відкриття музею видатної письменниці в середній школі,
виконання вперше в селі національного гімну „Ще не вмерла Україна”.

14 грудня 1991р. – відновлення історичного Хреста „Воля”, встановленого
на честь скасування панщини у 1848 р. і проголошення незалежності
України у 1991р.

Травень 1992 р. – відзначення 150-річчя від дня народження Миколи
Лисенка, основоположника української класичної музики, ученицею якого
була Ольга Окуневська.

Вересень 1992 р. – відзначення 100-річчя від дня народження відомого
різьбяра, заслуженого майстра народної творчості України Юрія Корпанюка
і 70-річчя від дня народження члена Спілки художників України Василя
Корпанюка.

1992-1993 р.р. – збудовано добротну дорогу до присілків Широкий і
Віпчинка за державні кошти (домігся депутат районної Ради П.Лосюк).

Травень 1993р. – участь у проведенні Першої Міжнародної
науково-практичної конференції „Проблеми Гуцульщини” (виїзне засідання
освітянської секції у Яворівській середній школі).

Серпень 1993р. – прийняття в селі і середній школі учасників Першого
світового Конгресу гуцулів.

14 вересня 1994 р. – відзначення 100-річчя від дня народження відомого
різьбяра, заслуженого майстра народної творчості України Семена
Корпанюка.

Жовтень 1994 р. – відзначення 300-річчя першої письмової згадки про
Яворів, встановлення пам’ятного знаку на горі Стоянів.

Вересень 1995р. – відзначення на горі Стоянів 250-річчя від дня загибелі
ватажка опришків Олекси Довбуша.

25 лютого 1996р. – відзначення 125-річчя від дня народження Лесі
Українки.

3 вересня 1996 р. – відзначення 120-річчя від дня народження Ольги Оку
невської.

У Яворові є важливі пам’ятки історії та культури: хрест „Воля” на
ознаменування скасування панщини у 1848 р.; церква і дзвіниця XX ст.,
пам’ятник „Скорботлива мати” односельчанам, які загинули на фронті та в
міжусобній боротьбі; музейна кімната, відкрита в 1961 р.; будинок, в
якому народилася письменниця М.Колцуняк; будинок Ю.Корпанюка з родинним
музеєм у ньому; будинок С.Корпанюка з родинним музеєм; музей Лесі
Українки в середній школі; пам’ятний знак на горі Стоянів односельчанам,
що брали участь в опришківському русі.

На закінчення цієї невеликої оповіді про своє рідне село бажаю своїм
дорогим, милим, вродливим, щирим яворівцям добра і щасливої долі.

Залишмо в цьому столітті все погане разом з усіма бідами та негараздами
і вступімо у третє тисячоліття фізично здоровими і духовно багатими, в
любові і злагоді, гідними нашої незалежної України.

Дай Боже, щоб все це здійснилося і в Яворові ще зашуміли яворові гаї!

10.Одним із своєрідних видів декоративно-вжиткового мистецтва є різьба
по дереву. Найдавніші згадки про народну різьбу по дереву зустрічаємо в
Київському та Галицько-Волинському літописах.

Початки розвитку різьби по дереву сягають ранньослов’янського періоду
історії західних земель України. В епоху Київської Русі різьба по
дереву, як і всі інші види промислів, досягла високого рівня. Під час
татарських нападів цей вид художньої обробки дерева підупав, а в
XVI-XVIII ст. Знову почався період розквіту.

Найдавнішими пам’ятками різьби по дереву є ручні дерев’яні христи. У
Львівському музеї етнографії та художнього промислу зберігається хрест
ХVI ст. Цікаво, що на ньому нанесено мотиви плоскої різьби, які ще й
досі вживаються на Гуцульщині і мають назв “кривулька” та “шнурочки”. На
деяких хрестах цього часу, що проходять з різних місцевостей західних
земель України, зустрічаються мотиви геометричних форм, які вживаються
тепер у гуцульській різьбі. Все це переконливо свідчить, що так знана
гуцульська різьба по дереву не постала на Гуцульщині, а тут лише
розвинулася і сформувалася як вид високохудожнього оздоблення дерев’яних
вжиткових виробів, елементів інтер’єру хати.

З предметів хатнього вжитку на Гуцульщині прикрашувалися різьбою
будь-які скрині, столи, ліжка, мисники, полиці, посуд (миски, ракви –
масельниці, барильця, баклаги, пляшки), речі господарського вжитку
(вази, тарниці – сідла, кушки, кіста і т. д.), архітектурні частини
(двері, одвірки, сволоки) та предмети різного призначення (палиці,
топірці, пістолети, рушниці і т. д.).

У другій половині XIX ст. Історики і дослідники української культури,

Австрійські вчені Р.Ейтельтербергер та .М.Габерландт приділили увагу
походженню української народної різьби по дереву.

В першій чверті XX cт. Різьбу по дереву досліджував польський
вчений Т.Северин. Він високо оцінював мистецькі й технічні прийоми
гуцульської різьби по дереву, відзначаючи велику різноманітність
орнаментальних мотивів і композицій.

У вступі до альбому різьблених виробів селян на Русі, виданого
Л.Вербицьким у Львові 1984р., автор подає загальний огляд розвитку
української різьби по дереву. Він зазначає, що декоративно-вжиткове
мистецтво слов’янських народів мало греко-римські і скандинавські
впливи. Одночасно визначає специфічні особливості української народної
різьби по дереву, зазначивши, що кожний народ сприймає лише ті іноземні
традиції в мистецтві, які споріднені з його традиціями, а запозичене
переробляє по-своєму.

Деякі відомості про техніку обробки дерева на Гуцульщині та про
спроби прикрашування дерев’яних виробів подав В. Шухевич у 5-томній
праці “Гуцульщина”. Він показав, що різьба по дереву належить до
найдавніших видів художньої творчості українського народу.

Відзначаючи оригінальність та самобутність домашніх промислів на
Гуцульщині, дослідник вважав, що вони все ж не виключають аналогій з
народним важливим мистецтвом інших земель України. Важливим у Шухевича є
те, що він наводить біографічні відомості про народних різьбярів з
Яворова Ю. Шкрібляка та його синів Василя, Миколу і Федора. Власне з цим
родом розпочинається ціла епоха з розвитку різьби по дереву на
Гуцульщині.

Найвизначнішими різьбярами другої половини ХІХ ст. були Юрій Шкріб ляк
та його сини Василь, Микола та Федір. Ю. Шкріб ляк був зачинателем
нового періоду в розвитку гуцульської різьби по дереву. В. Шкріб бляк
виконав чимало високомистецьких виробів, які були показані на крайовій
виставці у Львові 1894 р. Під час цієї виставки Василь та Микола в
спеціально збудованій гуцульській хаті демонстрували виготовлення
дерев’яних виробів та їх прикрашення різьбою й інкрустацією.

У 1905 р. “Товариство прихильників української літератури, науки і
штуки” влаштувало у Львові виставку українських художників. На цій
виставці, що мала на меті “розбудити в українському народі культ краси і
довести до розквіту вроджені йому артистичні здібності”, було показано
110 живописних картин, 73 різьблені гуцульські вироби та 23 київські
плахти. Дуже цікавим був відділ гуцульської різьби по дереву, в якому в
основному експонувалися роботи Шкрібляків. Цукорниці, тарілки, пляшки,
барильця, рахви, свічки, прикрашені різьбою та інкрустацією,
засвідчували високу майстерність, орнаментальний такт та високий
колористий смак майстрів. “усі вироби гуцульських майстрів, – писав
відомий художник І. Труш, – були виконані на такому великому технічному
та художньому рівні, що могли би конкурувати з найліпшими творами
міського промислу – продукцією вишколених майстрів, з усякими творами
найгарнішого промислу всіх народів”.

Подальша діяльність В. Шкрібляка зв’язана з школою художньої обробки
дерева і металу, яка почала працювати в жовтні 1905 р. у м. Вижниці на
Буковині. В. Шкрібляк викладав різьбярство та інкрустацію. За короткий
час талановиті майстри-викладачі В. Шкрібляк та В. Девдюк із села Старий
Косів домоглися значного піднесення художньої майстерності учнів цього
закладу. Уже в 1906р. на виставці в Бухаресті вироби учнів школи були
відзначені найвищою нагородою, а на хліборобській виставці в Чернівцях
1908 р. одержали золоту медаль. Художні вироби різьбярського закладу у
Вижниці мали також великий успіх у Парижі, Празі, Відні. За час свого
існування відділ домашнього промислу Винницької школи під керівництвом
В. Шкрібляка та В. Девдюка підготував понад 100майстрів.

Яворівські школа різьбярства займає чільне місце в історії українського
народного мистецтва. Самобутня творчість славнозвісних майстрів
прокладала шляхи розвитку гуцульської різьби по дереву, утвердила її
характерні художньо-стильові ознаки, які стали хрестоматійними.
Творчість Яворівських майстрів мала визначальний вплив на становлення і
розвиток різьбярства не лише на Прикарпатті, а й в цілому західному
регіоні.

11.Ніхто нині не знає, чому село зветься Яворів. Кажуть що перші
поселенці з’явилися тут десь майже триста літ тому, а в тій місцевості
буйно гнали до неба свої крони явори. Може і так, бо гуцул ніколи нічого
не вигадував, кожне село чи містечко називав просто і красиво: Ясенів,
Білоберезка, Шепіт, Зелене, Яблучниця, Річка, Соколівка, Прокурава,
Космач, Кути, Город, Монастирське…

А Яворів розбігся вздовж асфальтованої дороги з горішнього кінця в
долішній на двадцять кілометрів (така ж відстань віддаляє його від
районного центру). Добротними хатами під бляхою, черепицею та гонтами, з
білими широкими вікнами то переступає воно через річку Рибницю, то
виноситься ген-ген на самісінькі верхи аж по двадцяти восьми присілках.
Видно видолинки, виростають якось раптово пагорби, високі гори, на
вершинах яких біліють латки снігу. Здається, що небо в горах неоднакове:
над рівниною високе, а над горбами – низьке, суворе і насуплене. Шум
смерек, буків переносить з присілка на прилісок звуки пили, сокири. Ще
гучніше йде горами луна від коломийок:

Закувала зозулечка в вершечку високо,

Буковинка ся розвила, тепер ми широко.

Ой піду я в полонинку по зелене сіно,

В полонині при долині там сонечко сіло.

По сім боці полонинки ватника палає,

Ходім, хлопці, до дівчини, бо вона вмирає.

В полонині на кедринці ватерка си курить,

Ходім, брате, до дівчини, дівчина си журить.

***

Сюди ведуть дві дороги – верхами і долом. Коли минеш ріку, невелику
церковцю, що спинилась за фруктовим садом побіля Рибниці, і майнеш горі
горою, то тебе стрінуть простогінські вітри, припікатиме сонце, а голоси
пастухів розливатимуть, як весняні паводки:

Ой господи милосердний,

Злізь тай подивися,

Ой як наші яворівці

Та й розходилися.

А я піду до коваля

Язик насталити,

Ти не будеш мені більше

Співанок милити.

Сіда, сіда, сіда, сіда,

Сіда, сніданочок,

Коби така до роботи,

Як до співаночок…

А коли повернути до Рибниці і піти понад її берегами, то здаватиметься,
що ніби й не до оселі несуть тебе ноги, а кудись в глибокі й темні
кучери, в глухі яруги, в непрохідні добрі. На цій дорозі почуєш легенди,
притчі. І найбільше про славного лицаря гір, ватажка опришків Олексу
Довбуша. І пісень багато про нього, про його побратимів. Одні – як
новели, другі – як повісті, треті – як драми. Оцих найбільше. То
своєрідні хроніки фольклорні, що називають точні місця, де стояв загін
опришків, прізвища панів-дідичів, ворогів простого люду. Сюжет
розгортається як в казці. Ось як у цій пісні-баладі, яку співають у
Яворові:

Ой попід гай зелененький

Ходить Довбуш молоденький,

Ходить, ходить і думає,

Й на ніженьку налягає,

І на хлопців покликає:

-А ви, хлопці, ви, молодці,

Посходіться всі докупи,

Будем раду радити,

Де на вечірки ходити.

Вой підемо на вечірки

До Штефанової жінки.

-Ти, Волексю, ти, брате наш,

Послухай-но ти й уже й нас,

Бо там зрада буде на нас…

Яворівська школа.

Мальовничі краєвиди с.Яворів

Література

1. П. Лосюк. “Гуцульська школа”. Косів.1997р.

2. В.Качкан. “Чари верховинської книги”. Київ. 1990р.

3. П. Лосюк. “Хрестоматія з гуцульщинознавства”. Косів. 2001р.

PAGE

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020