Реферат на тему:

Гуцульщина: походження назви , адмiнiстративний подiл, населення.

АДМIНIСТРАТИВНИЙ ПОДIЛ ГУЦУЛЬЩИНИ

За адмiнiстративним подiлом, проведеним 1782 року, територiя Гуцульщини
входила в Станiславський округ (циркул, дистрикт), яким заправляв
начальник з чотирма комiсарами. Згiдно нового адмiнiстративного подiлу
1867 року попереднi 17 округiв i 176 повiтiв були лiквiдованi i замiсть
них утворено 74 повiтових староств1. Внаслiдок адмiнiстративних змiн
1867 року населенi пункти Галицької Гуцульщини увiйшли в 5 новоутворених
повiтiв Богородчанський, Коломийський, Косiвський, Надвiрнянський i
Снятинський.

Вся адмiнiстративно-полiтична влада в повiтах була передана
старостинському управлiнню, яке було виконавчою iнстанцiєю всiх
державних установ. Повiтовi старости перейняли компетенцiї колишнiх
повiтiв i округiв.

Старостинське управлiння пiдпорядковувалось безпосередньо Галицькому
намiсництву з центром у Львовi. Воно було створене як орган, надiлений
сильною владою, завданням якого стало придушення найменшого руху,
спрямованого проти австрiйської монархiї i панування помiщикiв i
капiталiстiв.

При проведеннi цiєї адмiнiстративної реформи судочинство було повнiстю
вiддiлене вiд адмiнiстрацiї, в кожному староствi створювались два-три
повiтовi суди. На Галицькiй Гуцульщинi такi суди були в Косовi, Кутах,
Надвiрнiй, Коломиї, Делятинi i Богородчанах.

Повiти були великими, до них входило багато сiл i мiст. Якщо взяти
населенi пункти Галицької Гуцульщини по повiтах, то їх число буде
рiзним. До Надвiрнянського повiту входили мiста Надвiрна i Делятин, села
Бiлi Ослави, Чорнi Ослави, Дора, Зарiччя, Зелена, Микуличин, Пасiчна,
Пнiв, Стримба, Татарiв, Чорний Потiк, Ямна, Яремча; до Коломийського
повiту Баня, Березiв, Березiв Нижнiй, Березiв Вижнiй, Березiв Середнiй,
Люча, Лючки, Маркiвка, Молодятин, Печенiжин, Рунгури, Слобода
Рунгурська, Яблунiв; до Богородчанського повiту мiсто Богородчани,
Биткiв. Найбiльшим за кiлькiстю населених пунктiв галицької Гуцульщини
був Косiвський повiт, куди входили мiста Косiв i Кути та села Акрешори,
Бабин, Барвiнкiв, Бiлоберiзка, Брустурiв, Великий Рожин, Ворохта, Город,
Гринява, Довгопiлля, Жаб’є, Iльцi, Слупейка, Голови, Кобаки, Космач,
Краснопiлля, Великий Рожин, Микитинцi, Монастириське, Москалiвка,
Перехресне, Пiстинь, Прокурава, Рибне, Рiчка, Рожнiв, Розтоки, Смодна,
Соколiвка, Старий Костiв, Старi Кути, Стебне, Тюдiв, Устерiки, Химчин,
Ферескуля, Уторопи, Хороцева, Черганiвка, Яблуниця, Яворiв, Горiшнiй
Ясенiв, Шешори.

Адмiнiстративний подiл Буковинської Гуцульщини пiсля захоплення Буковини
Австрiєю виглядав на першому етапi дещо по-iншому. Протягом 1785-1787
рр. цим краєм управляв вiйськовий уряд. За розпорядженням iмператора
Йосифа II з 1 лютого 1787 року Буковина була приєднана до Галичини як
округ (циркул) i до 1849 року пiдлягала галицькому губернатору. В цьому
роцi вiдокремлено Буковину вiд Галичини i надано їй автономiю. Буковина
стала окремим князiвством з окремою адмiнiстрацiєю, яку лiквiдовано 1851
року. В 1859 р. знову приєднано Буковину до Галичини як окремий округ,
хоч в 1861 роцi була лiквiдована залежнiсть адмiнiстрацiї вiд Галичини,
утворено окремий крайовий уряд на чолi з крайовим президентом
греко-вiрменським єпископом Євгенiєм Гакманом.

В 1867 роцi згiдно реорганiзацiї адмiнiстративного управлiння Буковину,
подiбно до Галичини, подiлено на 11 повiтiв, якi в 1868 роцi названо
повiтовими староствами. За цим адмiнiстративним подiлом, який зберiгся
до початку XX ст., гуцульськi буковинськi населенi пункти увiйшли в 9-й
по числу повiт Вижницький, що охоплював два судовi округи з центрами в
Путиловi i Вижницi. Сюди входили такi села Плоске, Сергiї, Стебне,
Шпетки, Тораки, Кiселиця, Конятин, Дихтинець, Довгопiлля, Яблониця,
Усть-Путила, Вижниця, Бачна, Олександердорф (заснований 1863 р.),
Катеринодорф (засновано 1869 р.), вiд якого вiдокремилися потiм села
Черешенька, Межиброди, Розтоки, Шипiт, Виженка.

Закарпатська частина Гуцульщини, яка перебувала пiд гнiтом Угорщини, за
адмiнiстративним подiлом XVIII-XIX ст. входила в Марамороську жупу, на
чолi якої стояв наджупан. В Марамороську жупу з центром в Сигетi входили
закарпатськi гуцульськi села Рахiв, Великий Бичкiв, Кобилецька Поляна,
Ясиня, Богдан, Дiлове, Кваси, Лозенщина, Луг, Луги, Розтоки, Чорна Тиса.
Основна функцiя купного управлiння полягала в тому, щоб своєчасно
збирати з населення державнi та вiйськовi податки, тримати в покорi
народнi маси гуцулiв.

НАСЕЛЕННЯ. ПРОДОВЖЕННЯ ЗАСЕЛЕННЯ ГУЦУЛЬСЬКОГО КРАЮ

Певну зацiкавленiсть викликає демографiчна картина Гуцульщини другої
половини XIX-початку XX ст. В цьому нам допомагає офiцiйна австрiйська
статистика. Однак «Статистичнi рiчники» кiнця XIX-початку XX ст. в
основному дають цифровi матерiали по повiтах, а не по селах, що в
загальному не дає можливостi в цiлому визначити кiлькiсть гуцульського
населення. До того ж територiя Гуцульщини ще й була розчленована в
адмiнiстративному планi на Галицьку, Буковинську i Закарпатську частини.
В зв’язку з цим ми на основi «Словника географiчного» можемо визначити
приблизно населення Гуцульщини в 80-90-х роках XIX ст.

За нашими пiдрахунками в цих роках на Галицькiй Гуцульщинi налiчувалося
138289 чоловiк населення. З них 109289 українцiв, 7503 полякiв, 20989
євреїв та 571 чоловiк iнших народностей, куди входили вiрмени, нiмцi,
караїми. Якщо за даними перепису 13 грудня 1880 року на територiї
колишньої Станiславщини проживало 830500 чоловiк, то, як видно, 30% з
того числа припадало на Гуцульщину.

Щодо Буковинської Гуцульщини, то нам лише вдалося отримати вiдомостi
демографiчного характеру за 1913 рiк згiдно даних О. Жуковського. Вiн
вказує на цифру 8000986 чоловiк, тобто населення всiєї Пiвнiчної
Буковини. З того часу на Буковинську Гуцульщину припадало 35 тисяч
чоловiк.

Значно менше, приблизно 10-15 тисяч, населення припадало на Закарпатську
Гуцульщину, що фактично охоплювало територiю сьогоднiшнього Рахiвського
району Закарпатської областi. Лише вибiрковi данi дають уявлення про
кiлькiсть населення в цьому куточку Гуцульщини. За станом на 1881 рiк в
Раховi проживало 4422 чоловiка, з них 3556 українцiв, 650 нiмцiв, 316
угорцiв i євреїв. В 1900 рiцi загальне число населення зросло до 5875
чоловiк. В Ясенi i на його присiлках проживало в 1909 роцi понад 10
тисяч чоловiк, в т. ч. 7 тис. українцiв, а решта угорцi, нiмцi.

Отже, в кiнцi XIX-на початку XX ст. на всiх трьох частинах
Прикарпатськiй, Закарпатськiй i Буковинськiй Гуцульщинi проживало понад
200000 чоловiк населення. Приблизно на таку кiлькiсть населення вказують
данi, вмiщенi в тогочасних енциклопедiях.

Про поступове зростання чисельностi гуцульського населення в перiод
капiталiзму свiдчать данi 6-ти мiст Гуцульщини за перiод з 1843 по 1880
рiк.

Населення мiст i мiстечок галицької гуцульщини за 1843-1880 роки

Данi таблицi переконливо показують досить помiтне зростання населення
Галицької Гуцульщини приблизно за 40 рокiв XIX столiття. Причому
переважало мiське населення в таких мiстах, як Надвiрна, Кути, Делятин,
де в цей перiод пожвавився розвиток капiталiстичної промисловостi. Проте
Косiв ще залишається мiстом з меншою кiлькiстю населення, так як тут в
другiй половинi XIX ст., в порiвняннi з Надвiрною, Кутами, Делятином в
меншiй мiрi розвивалася промисловiсть, а бiльшiсть його жителiв
займалася домашнiми промислами гончарством, рiзьбярством, ткацтвом,
килимарством.

Можна на окремих статистичних даних показати кiлькiсне спiввiдношення
чоловiкiв i жiнок в мiстах Галицької Гуцульщини в кiнцi XIX ст., а також
наявностi будинкiв.

Кiлькiсть житлових будинкiв в мiстах галицької гуцульщини в 1880 роцi та
проживаючих в них чоловiкiв i жiнок

Як iлюструє таблиця, на 31 грудня 1880 року всього в шести мiстах
Галицької Гуцульщини налiчувалося 5595 житлових будинкiв, в яких
проживало 33843 чоловiк населення. Найбiльше їх спостерiгається в Кутах,
де досить пожвавилися промисли i торгiвля, якою в основному займалися
вiрменськi поселенцi; в Печенiжинi, збiльшилося населення переважно за
рахунок робiтникiв, якi працювали на видобуваннi нафти в Слободi
Рунгурськiй на нафтопереробному заводi (рафiнерiї), а також в Надвiрнiй
i Делятинi мiстах з лiсопильним i деревообробним виробництвом. Цiкаво,
що мiстечко Пiстинь мало в 1880 роцi бiльше населення, як Косiв,
оскiльки тут працювало багато гончарських родин. Спостерiгається, що в
процентному вiдношеннi переважали жiнки, приблизно 50-51%, в порiвнянi
(49%) з чоловiками.

Однак не тiльки мiста, але й деякi села Галицької Гуцульщини мали, як на
тi часи, досить значну кiлькiсть населення. Для уявлення зростання
населення гуцульського краю наводимо данi за 200 рокiв, перiоду з 1670
по 1880 роки.

Зростання населення в селах галицької гуцульщини за 1670-1880 роки

Так, за даними статистики з 1880 року видiляються села Гуцульщини, якi
мали понад 2 тис. чоловiк населення. Причому за 200 рокiв це число
зростало. З таблицi видно, що коли в 1670 р. в Печенiжинi нараховувалося
500 чоловiк, то в 1880 р. їх стало 3079, в Космачi з 300 зросло до 3022,
Чорних Ославах з 155 до 1027. Подiбна картина помiчається i в
Молодятинi, Нижньому Березовi, Чорному Потоцi, Лючi, Маркiвцi. За
статистикою 1880 року є гуцульськi села, якi мали понад 2 тис.
населення. Це Старi Богородчани 3456, Химчин 2919, Горiшнiй Ясенiв 2170,
Яворiв 2284, Монастирисько 2234, Рiчка 2681, Жаб’є 5535, Кобаки 2567,
Старi Кути 3467, Микуличин 2821, Бiлi Ослави 2201, Пасiчна 2416, Пнiв
3837, Зелена 2456.

Незважаючи на те, що населення Гуцульщини в основному вiдбувалося в
XIV-XVIII ст., про що ми говорили в першiй частинi нашої працi, процес
колонiзацiї краю продовжувався i в другiй половинi XIX-на початку XX ст.

В той час на картi Галицької Гуцульщини з’являються ще понад 35
населених пунктiв: Яремча, Грамотне, Шикмани, Буркут, Згари, Климпушi,
Максимець, Причiл, Рафайлова, Постояти, Соколовиця, Кохан, Рiвне,
Стовпнi, Стая, Полянки, Дземброня, Волове, Топiльче, Красник, Криве
Поле, Кривець, Вигода, Бережниця, Бiла Рiчка, Чорна Рiчка, Явiрник,
Голошино, Сенокiвське, Вороненко, Мозолiвка, Черник, Ганiвка, Гуцулiвка,
Кривоброди.

Коли виникли приблизно цi новiтнi села Гуцульщини, якi економiчнi
фактори сприяли їх появi i звiдки вони отримали свої назви цiкаве
питання, яке вимагає наукового пояснення.

Яремча мальовниче i широковiдоме сьогоднi мiсто над швидкоплинним
Прутом, важливий центр туризму, мiсце багатьох санаторiїв, турбаз, центр
народних умiльцiв, мiсце вiдпочинку виникло в кiнцi XVIII ст. У 80-х
роках XVIII ст. воно ще значилося в архiвних документах як присiлок
Дори, де проживало кiлька родин-вихiдцiв з цього села. Але згодом
мальовничий присiлок привернув увагу гуцулiв, якi все бiльше його
заселювали, i вже в XIX ст. в ньому проживало кiлька десяткiв
гуцульських родин.

Значному зростанню населення Яремчi в кiнцi XIX-на початку XX столiття
сприяло те, що сюди приїжджали влiтку багато вiдпочиваючих, тих, хто
намагався оздоровити себе, а оздоровленню сприяло свiже гiрське повiтря,
бриндза, жентиця овеча, якi доставляли мiсцевi гуцули. Ще бiльшого
розвитку Яремча отримала пiсля спорудження залiзницi Делятин-Вороненко.
Однак вона ще залишалася селом, хоч тут австрiйськi чиновники, а згодом
польськi пани, руками мiсцевих гуцулiв почали будувати розкiшнi вiлли.
До 1961 року Яремча значилася селищем мiського типу i тiльки в 1963 роцi
стала мiстом обласного пiдпорядкування.

Характерно, що починаючи з кiнця XVIII-протягом XIX ст., виникає цiлий
ряд гуцульських сiл глибоко в горах, по системi основних рiк Бiлому i
Чорному Черемошу, Пруту, Надвiрнянськiй Бистрицi та їх притоках. В кiнцi
XVIII ст. в околицях Гриняви, вздовж Бiлого Черемоша, з’являються села
Шикмани (яке в 1946 р. було перейменоване на Пробiйнiвку), Бiла Рiчка,
Голошино i вiдома здравниця Буркут (1912), а також Грамотне.

В основному принцип заселення Галицької Гуцульщини в кiнцi XIX-на
початку XX ст. залишався таким же, як в минулих столiттях, тобто новi
поселення виникали на територiях бiльших сiл, таких як Жаб’є,
Довгопiлля, Голови, Зелена, Вiстинь, Микуличин, Яблуниця, Пнiв,
Акрешори, Красноїлля, Дора. Отже, цi стародавнi села залишалися
осередками, якi давали початки сусiднiм новим оселям, а останнi виникали
в свою чергу на їхньому грунтi. Це можна проiлюструвати на таких даних.
Як вiдомо, на територiї великого села Жаб’є в XVII-XVIII ст. було багато
присiлкiв, таких як Бачна, Чорна Гора, Буковець, Їльця Горiшня, Їльця
Долiшня, Красний Луг, Криве Поле, Криве, Довге Поле. Iз збiльшенням
населення в цих присiлках спричинялися умови до виникнення в XIX-на
початку XX ст. нових сiл iз збереженням старих назв хуторiв. Частина цих
присiлкiв не видiлилися в окремi села, друга частина стала з часом
новими поселеннями. Присiлок Красний Луг перетворився в поселення
Красник, Криве Поле в Кривопiлля, Криве в Кривець, Довге Поле в
Довгопiлля. В свою чергу на територiях цих новоутворених сiл виникали
згодом iншi оселi. Так, бiля Кривопiлля з’явилися населенi пункти Волове
i Стаiще, Шикмани, Грамотне i Ставище, бiля Бистрицi Берестечко.

Подiбну картину ми спостерiгаємо i з територiєю села Зеленої на
Косiвщинi, присiлки якого iз своїми старовинними назвами з часом
перетворилися в села Згари, Климпушi, Максимець, Причiл, Рафайлова.
останнє вперше згадується в документах пiд 1819 роком, а лише в 1934 р.
видiлилося в окреме село, яке в 1946 р. переiменоване в Бистрицю.

Знов на територiї села Зеленої виникли поселення Буркут (знане своїми
цiлющими мiнеральними водами i ранiше), Топiльче, Явiрник. Iз
старовинного села Голови видiлилася оселя Чорна Рiчка. З iншого давнього
гуцульського села Довгопiлля виникли оселi Кохан, Полянки. Вiдоме всiм
Красоїлля iз своїх присiлкiв дало початок новооселi Вигода, а Яблуниця
Пробiйнiвцi, Черемошному; з Кобак вийшла Слобiдка, з Пiстиня Микитинцi,
Пасiчної Букове, Постояти, Соколовиця, з Яблуницi Вороненко i Поляниця.

Таким чином, протягом порiвняно короткого перiоду Галицька Гуцульщина в
основному була заселена вглиб Гуцульських гiр i по системi головних її
рiк та їх притокiв.

Заселення Прикарпатської Гуцульщини дослiджуваного перiоду проходило не
лише за системою гiрських рiк, але й за полонинами, якi були розташованi
в околицях тих чи iнших сiл. Наприклад, починаючи з середини XIX ст., на
полонинi Стовпня, бiля села Гриняви, вже замешкувало напостiйне кiлька
гуцульських господарств, якi з часом розростались, збiльшувались i дали
початок селу пiд одноiменною назвою. На територiї Жаб’є (яке в 1963 р.
переiменоване на Верховину) з середини XIX ст. присiлок Дземброня
переростає в окремий населений пункт. Його тiльки в 1946 р.
переiменовано в Берестечко. Новооселя Волове також виростає на грунтах
Жаб’є. I хоч Дземброня молоде село, але вже в кiнцi XIX-на початку XX
ст. мало присiлки Зелена i Топiльче, що стали згодом окремими селами18.

На думку деяких дослiдникiв, на полонинах Iльцi виростають присiлки
Красний Луг (з 1859 р. Красник), Криве Поле (з 1958 р. Кривопiлля) i
Кривець (1897 р.). На землях Горiшнього Ясенова згадується з 1895 р.
оселя Бережниця. На гiрських просторах села Голови в 1910 р. виникають
поселення Бiла Рiчка i Чорна Рiчка, а на полонинi Гриняви в актах 1862
р. значаться села Явiрник, Голошино i Стовпнi (1932 р.). З села Яблуниця
вже у 1932 р. виступає оселя Сенькiвське. З того ж села Яблуницi в кiнцi
XIX ст., а точнiше 1893 р., виходить село Вороненко, куди пролiг в кiнцi
XIX ст. залiзничний шлях. Село Черник видiлилось з давнього села Пнiв
(1880). З цього ж села видiлилось село Мозолiвка (1900). На земельних
просторах Дебеславцiв виникло аж три села: Ганiвка, Кривоброди i
Гуцулiвка, а бiля села Рiчки виникає нова оселя Снiдавка.

Поява нових осель на Гуцульщинi цiкава проблема i пiд кутом зору
походження їх назв. Взяти хоч би старовинне гуцульське село Ямна.
Походження подiбних назв дослiдники пояснюють так: це означало яму,
тобто рiвчак, викопаний мисливцями в лiсi з метою спiймання диких
звiрiв, яку для обману прикривали галуззями. З цього мала пiти назва с.
Ямниця бiля Iвано-Франкiвська i с. Ямна бiля Яремча.

Значна кiлькiсть нових гуцульських осель, що виникли в другiй половинi
XIX-на початку XX ст., отримали свої назви вiд рiчок, над якими вони
були розташованi. Так, гiрський потiчок Красник, який випливає з джерела
на полянi, званiй Красним, тече лугом в околицях Жаб’є (сьогоднi
Верховина) i далi пливе на пiвденний схiд, де впадає до Чорного
Черемошу, дав назву новооселi Красник, що виникла на територiї Красного
Лугу. Дiйсно, ця околиця надзвичайно мальовнича, невипадково з давнiх
давен гуцули дали їй назву Красний Луг. «Не можу мовчки поминути Красний
Луг», iз захопленням писав у 1880 р. краєзнавець В. Iльницький,
направду, дуже красний, i недаром його народ так назвав. Красний Луг
тягнеться лiвим берегом Черемоша, далеко звужуючися клином, оточений
горбами, а в далi i на послiднiм планi покритий високими горами. По нiм
розкиненi мальовничо хати, дерева, огороди, по правiм березi стерчить
простовiсна скала, пiд которою пливе Черемош, мов зажурена, з великих
добре обтесаних каменiв, дуже правильно i гладко.

Вiд Чорного i Бiлого Черемошу отримали назву села Чорна Рiчка i Бiла
Рiчка. Також гiрський потiк Явiрник, що виплииває з гори Горгани в
Карпатах i впадає до Женця, дав назву новооселi Явiрник. Назва села
Рiчка пiшла вiд потiчка Рiчка, який випливає з-пiд Чорної Грунi i
протiкає серединою даної оселi. З Чорногори випливає рiчка пiд назвою
Iльця i пливе через Жаб’є, до неї впадає потiчок Воловий. Вiд цiєї рiчки
i потiчка в давнину називали частину Жаб’є Iльця Жаб’є, а також нове
село Волове.

Село Шикмани отримало свою назву вiд двох братiв Миколи i Василя
Шикманюкiв, якi вийшли з села Гриняви i дали початок новiй оселi, що
названо їх прiзвищем. В 1946 р. це село перейменовано на Пробiйнiвку.
Так до того часу називалась рiчка, яка пропливала в цьому мiсцi. До
даного села приєднано i сусiдню оселю Грамотне, назву якої старожили
виводять вiд першого грамотного поселенця.

Вiд назви полонини Стовпнi, на якiй виникло село, i пiшла назва нової
оселi Стовпня, а вiд поляни друга назва оселi Поляниця або Полянки.
Цiкаво, що за письмовими даними в 1887 i 1893 роках це село ще
наiменовувалось «Поляниця Поповичева» тобто поле, яке належало в
минулому якомусь Поповичу. Пiзнiше слово «Поповичеве» зникло, а село
назвали тiльки «Полянками» первiсною його назвою. Гуцульське село пiд
назвою Стая, безумовно, свiдчить про те, що воно виникло з первiсної
назви стаї вiвчарського стiйбища, або кошари, яка була тут на полонинi i
де спочатку випасали влiтку худобу. Через деякий час в цьому мiсцi
поселилися гуцули з близьких сiл.

Село пiд назвою Сенькiвське, правдоподiбно, нагадує власнiсть жителя
цього урочища Сенька, на територiї якого почалось заселення.

Решта назв новоосель Прикарпатської Гуцульщини носили територiальнi або
краєзнавчi назви (Рiвне, Стовпнi, Криве Поле або Кривопiлля, Довге Поле
або Довгопiлля, Кривець, Бережниця), чи характеризувалися
гiдрографiчними ознаками (Кривi Броди), чи походили вiд назв рослинного
свiту (Топiльче, Явiрник). Вiд власних iмен пiшли назви таких сiл як
Ганiвка. Ряд назв новоосель XIX-XX ст. (Климпушi, Максимець, Причiл,
Постояти, Соколовиця, Вигода, Бережниця, Вороненко, Мозолiвка, Черник)
не вдалося з’ясувати. А назва села Гуцулiвка не потребує свого
пояснення.

ДО ПИТАННЯ ПРО ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ «ГУЦУЛ», «ГУЦУЛЬЩИНА»

З приводу походження цiєї назви, як ми уже ранiше вказували, одна група
iсторикiв, етнографiв, лiнгвiстiв доводила, що назва огуцулп тюркського,
половецького, печенiзького походження (К. Мiлевський, Л. Голембйовський,
Ю. Коженьовський, I. Вагилевич, Ю. Федькович, О. Моргенбессер, В. Поль).
Фольклорист i етнограф О. Кольберг твердив, що це залишки рiзних кочових
орд. С. Витвицький пов’язував назву «гуцул» з iменем Гецели брата князя
Великої Моравiї Ростислава або виводив її вiд горулiв-гунiв. Iнша група
дослiдникiв дотримувалася думки, що назва «гуцул» походить вiд
молдавського слова «гоц», «гуц» «розбiйник», «опришок» (Я. Головацький,
М. Казанович, Є. Калужнянський, I. Огоновський, I. Крип’якевич, В.
Гнатюк).

Український лiнгвiст Б. Кобилянський на основi аналiзу
гуцульсько-покутського дiалекту та iсторичних даних висунув гiпотезу про
те, що предками населення Гуцульщини й Покуття були племена схiдних
слов’ян уличiв i тiверцiв, якi з пiвдня Надднiпрянщини переселилися в
Карпати i асимiлювались з мiсцевим населенням.

Перелiченi нами гiпотези далеко не вичерпують усiх думок з цього
приводу. I хоч вченими затрачено багато зусиль у дослiдженнi цього
питання, жодна з iснуючих на сьогоднi теорiй не має переконливих
аргументiв, тiльки гiпотези. Львiвський лiнгвiст М. Худаш в своїх
твердженнях вказує, що цi аргументи «науково необгрунтованi i
невiрогiднi», але i його припущення надто заплутанi лiнгвiстичними
термiнами та словоутвореннями. Пiсля таких лiнгвiстичних мiркувань
учений стверджує, що назва «гуцул» цiлком могла виникнути вiд
антропонiма «гуцул». Далi М. Худаш спасовує i каже: «Гуцули могли свою
назву успадкувати вiд якогось писемно не засвiдченого вiдгалуження
слов’янського населення». I так автор прийшов до невизначеного висновку.

Подiбно виводив етимологiю назви огуцулп український лiнгвiст в дiаспорi
В. Чапленко, який у своїй статтi «Походження назви гуцул», що була
опублiкована в 1-му томi «Iсторiї Гуцульщини» (Чiкаго, 1975),
претензiйно заявляв, що натякнув на справжню етимологiю назви «гуцул».
Опираючись на осетинськi слова «гуцул» та «гилець» та далi, посилаючись
на свою «адигейську теорiю», вiн переконує, що назва «гуцул» спорiднена
iз словом «гудзик», «куций» тощо. Зрештою, як i М. Худаш, пiсля аналiзу
рiзних мовних складникiв В. Чапленко робить невизначений висновок, що цi
назви «дуже давнього походження». Та ще й закидає, що спроби I.
Вагилевича, Я. Головацького i В. Гнатюка пояснити назву «гуцул» такi
безпораднi, що їх не варто в статтi розглядати.

Всесторонньо вивчаючи й аналiзуючи iсторичнi факти, ми, в свою чергу,
дiйшли певного висновку, який подали в опублiкованiй монографiї
«Гуцульщина» (1982 р.).

Оскiльки на територiї Гуцульщини не виявлено жодних даних про поселення
з передiсторичних часiв, Київської Русi-України та Галицько-Волинського
князiвства, то конкретно твердити про появу в цi перiоди самої назви
«гуцул» немає пiдстав. Як свiдчать iсторичнi данi, основний процес
заселення Гуцульщини припадає на XIV-XVII стст. Але уважний перегляд
актового матерiалу переконує, що назви «гуцул», «Гуцульщина» ще тодi не
iснували. Тiльки з середини XVIII ст. в iсторичних документах
зустрiчаємо прiзвища Гуцул, Гуцуляк, i лише на початку XIX ст. в
письмових документах вже явно йдеться про гуцулiв жителiв Схiдних
Карпат.

В iнвентарних описах i судових книгах XVIII ст., як в книгах Косiвської
волостi 1753 р., ми зустрiчаємо прiзвища «Гуцул», «Гуцуляк» жителiв
сумiжних з Гуцульщиною сiл. У XVI-XVIII ст. новоприбулим в село чи мiсто
давали прiзвища за мiсцем походження або за фахом чи ремеслом, яким
новоселець чи його предки займалися. Про це свiдчать судовi акти того
часу. Отже, i вихiдцям з Гуцульщини поза її територiєю давали прiзвища
Гуцул, Гуцуляк.

Таким чином, ми приходимо до висновку, що вихiдцiв з територiї
Гуцульщини в сумiжних з нею селах називали гуцулами. Спочатку це були їх
прiзвиська, якi невiдомо коли i за яких обставин з’явилися. З цього
приводу Якiв Головацький у 1878 р. писав: «Это имя могло быть сначала
бранным, или нарицательным, и только после стало именем народа и
собственным именем». Подiбно твердив польський дослiдник Є. Грабiц i
навiть з тим погоджувався Б. Кобилянський.

Отже, як ми вважаємо, назва «гуцул» походить вiд прiзвиська, а територiя
ними заселена, дiстала назву Гуцульщина як iсторико-етнографiчна
область. Ось чому, на нашу думку, в письмових джерелах назва окремої
етнiчної гiлки народу «гуцули» з’явилася вже пiзнiше. Так, в Язловецьких
судових актах 1754 р. згадується: «Якась жiнка, гуцулка Ганка,
пiдпалювала панськi будинки, фiльварки, за те була страчена». Ця
iсторична звiстка настiльки цiкава, що ми дозволимо собi дещо бiльше про
це розповiсти читачевi.

Понад 200 рокiв тому, а точнiше, в листопадi 1754 року, в Язлiвцi (тепер
село Яблунiвка Бучацького району Тернопiльської областi) кат привселюдно
вiдтяв голову жiнцi родом iз Гуцульщини. За що так жорстоко покарали її?
Опис тої дикої страти зафiксовано в Язловецьких мiських актах. У
документi, який зберiгається у вiддiлi рукописiв бiблiотеки iм. В.
Стефаника АН України, записано:

«1754. Гуцулка-бешкетниця пiдпалювала панськi доми i двори, неспокiйна
була, за що уряд навiть засудив її на стяття мечем. Вона сказала, що
вагiтна». Через це рада комiсарiв видала такий декрет: «Тому, що всi
баби-повитухи, яких вислано на ревiзiю, визнали, що та зла Ганка не є в
тяжi i тiльки для зволiкання удавала, а через те, що не тiльки раз, а
декiлька разiв палила (панськi двори В. Г.), заслуговує смертi». Отже,
Язловецький уряд приступив до обговорення i затвердження справедливого
декрету i згiдно вироку має провести екзекуцiю. Дано в Латичинi 29
листопада 1754 року. Власноручно написано: «102 злотих Бучацькому
мiському урядовi за дозвiл на майстра (ката В. Г.) i т. д. За сняття
голови заплачено 3 дукати i битий таляр. Магiстровi Мартину
Крижанiвському, якого спроваджено з Бучача, який викладав приречену пiд
меч, 2 злотих. За оливу для змазання меча 2 грошi. Дано 2 кварти горiлки
кату перед роботою i кварту пiсля роботи. За труну оплачено 3 злотих 8
грошiв».

Документ написаний можновладцями, проти яких виступала гуцулка Ганка.
Ось чому в офiцiйному актi її зневажано епiтетами «зла». Однак крiзь
призму часу перед нашим сучасником постає образ мужньої жiнки, яка,
безсумнiвно, прибула на Подiлля з Гуцульщини, можливо, з якимось загоном
опришкiв. Так само, як iншi тогочаснi жiнки, примiром, дружини народних
героїв Семена Височана, легендарного лицаря Карпат Олекси Довбуша чи
його соратника Василя Баюрака, Ганка долучилася до антифеодальної
боротьби. З нею, як i з багатьма iншими народними повстанцями, жорстоко
розправились.

Архiвна знахiдка вперше вживає назву огуцулп на позначення окремої
iсторико-етнографiчної групи українського народу, що заселила Схiднi
Карпати. Символiчно, що ця перша згадка пов’язана з жiночим iменем
народної месницi. В iншому джерелi (хронiцi) першого iсторика Гуцульщини
П. Ступницького за 1816 рiк написано: «1816 года. Тяжкий год, голод,
дорожнеча велика. Гуцули ходили за збожем аж в Молдову». Термiн «гуцули»
в хронiцi вжито не випадково автор згадує про гуцулiв також у 1824,
1830, 1832 та 1848 роках.

Похожие записи