Науковий реферат

Березови (Вижній, Середній, Нижній та Бяня-Березів) в історії Гуцульщини

План

1. Село над Лючкою

а) Як все починалося;

б) під владою чужинців.

2. Перша світова війна

а) діяльність УСС;

б) створення УГА;

в) пропагандистка робота ОУН

3. Друга світова війна

4. На німецькім ковадлі

5. Під більшовицьким молотом

6. За кайданові десятиліття

7. Спогади

8. Мешканці Березовів у національно-визвольному русі.

Там де гори чорногорки,

Зелені Карпати,

Живуть сини українці –

Березини завзяті

Де з Лючки б’є джерелом

Вода студененька

Пригортає Березови

Україна – ненька.

1. Гуцульщина охоплює південні гірські райони Івано-Франківської області
(Верховинський, південна частина Косовського, Надвірнянського і
Коломийського районів, південно-західну частину Чернівецької
(Путивльський, Винницький райони), південно-східну частину (рухівський
район) Закарпатської області.

Березови – Вижній, Середній, Нижній та Бяня-Березів – розташовані у
мальовничих передгір’ях Карпат. Археологічні розкопки показують, що
заселення кітловини Березова відноситься до міднокам’яного віку (4-6
тисяч років тому).Про це свідчать кам’яні шліфовані сокири, знайдені в
селах Нижній Березів, Люча, Текуча.

а) З грецьких історичних хронік відомо, що у ІІ столітті по Різдву
Христовім жили тут анти. Не знаємо, як називалося в ті часи поселення в
Бреезівській кітловині, але існує ряд доказів про тісний зв’язок
тодішніх її жителів з найцивілізованішою державою того часу – Римської
імперією. Так, у Нижньому Березові та його околицях знайдені римські
монети І-ІV ст., що свідчить про торгові зв’язки місцевих племен з
римськими провінціями.

З незапам’ятних часів Угорським шляхом ішли валки з підкарпатською
сіллю, які вимагали охорони. Римські твердині округлої форми називалися
ротондами, одна з яких стояла на горі Ратундул. Тодішні мешканцуі Карпат
змінили «ротонду» на «ротундол», а пізніше – на Ратундул.

З-під Ратундала витікає річка Лунга (латинське «Лонго» — довга), а терен
Баня-Березова від Вижнього Березова відрізає потічок Маратик (латинське
«вараціо» — зигзаг, закриут), який дав назву великому присілкові.

УVІ ст. по Різдві державу антів розбили авари, з якими до Карпат, як
їхні союзник, прийшли слов’янське плем’я хорватів з околиць Дону й
Азовського моря. Хорвати займалися відгодівлею коней і тварин кінноту
аварської орди.

Авари пішли дальше на захід проти гермальських племен, а хорвати
залишилися в Галичині і створили тут Хорватську державу. То вони,
мабуть. Назвали нашу землю Галичиною від імені першого хорватського
князі Галки. Хорватська держава проіснувала десь до кінця Х ст.., коли
Володимир Великий пішов походом у Карпати і прилучив її до держави
Київської.

Одночасно з появою в Європі перших руських князів у далеких Уральськиї
горах появляється дика орда печенігів. Але єдині у ті часи
Уральсько-Каспійські ворота з Азії в Європу були міцно замкненні
хозарами, які на початку VІІ ст. по Різдву Христовім прийшли в наші
степи з Кавказу і створили тут свою державу зі столицею Ітиль у дельті
Волги.

А у вільне від усяких орд грецьке Причорномор’я ринула широка повінь
антської колонізації. Та з намови греків київські князі Олег, а потім
Святослав, розбили Хозарську державу, і дикохижа орда печенігів страшною
бурею впала на непов’язану в одну цілість антську колонізацію
Причорномор’я. Анти програють бої з печенігами і відступають вгору
Дніпром, Бугом, Дністром, Прутом до тих місць, звідки триста років тому
пішли в причорноморські степи.

Так появилися реемігранти в Галичині. Мішанина антів, хорватів та
дунайської рееміграції й стала, мабуть, предками березунів.

Про походження березунів з придунайських земель маємо цілий ряд доказів.
Ще порівно недавно, перед Першою світовою війною, березунки після чарки
горілки на весіллі чи іншій забаві кожного разу крізь сльози співали
тужливу старовинну пісню:

Ой летіла зозуленька понад морям в гай,

Та впустила сиве пір’я у тихий Дунай.

Та як тому сиву п’юрку в тихім Дунаю,

Та так мені без родини у чужім краю.

Усі роди при купочці, лиш мого нема,

Бідна моя головонька, чужа сторона.

Бо тут чужа сторононька тай чужі люди,

А хто мене поховає, як ми смерть буде.

Та полети, ластівочко, понад морем в гай,

Та відвідай сторононьку та тихий Дунай.

Та прилети, зозуленько, з того Дунаю,

Та розкажи, що діється в рідному краю.

Гей, Ге, в рідному краю.

У такий спосіб ділилися своїм горем та тужили за рідним Причорномор’ям
перші Березовські реемігранти, яким пощастило врятуватися від зашморга
хижого печеніга, а вся родина потрапила у неволю. Як дорога пам’ять про
сплюндровану ордою далеку Батьківщину передавалися слова пісні зроду в
рід, з покоління в покоління і загубилися, на жаль, уже в новітні часи.

Тільки в Березовах жінки носили каптур. Приблукав він до нас з далекою
Римської імперії «Каптуру» — накриття голови римлянок. Наші придунайські
предки мали навчитися носити його від балканських народів, що були під
Римом, а вже пізніше принесли у наш край. Цю, подібну до сідла, шапочку
молода одягала на своєму весіллі після того. як її відрізали коси, і не
розлучалася з нею усе своє життя. Буди без каптура на людях для
заміжньої безерунки уважалося колись недопустимим. При цьому мала мати
обстрижене округло коротке спущене волосся.

Примандрували до нас з далекого Дунаю і довгі кожухи, спідниці без
запасок, великі квітчані хустки.

З непам’ятних часів на Підкарпаття видобували кухонну сіль – мінерал,
який у ті далекі часи дуже цінився і заміняв гроші.

Граняки випаленої солі не набирали вологості і були в обігу роками, а за
шестикутний граняк вагою чотири фунти давали одну купу (дороге хутро
куниці). Може це й спонукало наших предків осісти на багатій на сіль
Березівській кітловині.

Березуни доставляли сіль лише до Коломиї, а дальше її переправляли
київські люди і диктували ціну на неї. Так формувалося нижче і вище
боярство.

Видобували сіль і в чорноморських лиманах, але печеніги відрізали доступ
до них з київської держави. Це могло бути однією з причин походів
Володимира Великого на наші Черв енські городи, щоб зв’язати Хорватську
державу з Києвом.

На прилучених землях, у стратегічно важливих місцях, київські князі
розселювали свої залоги, які називалися «Березами». З довгого віття
вершини молодої берези плели наголіки. Отже, «берези» прикордонні
сторожі на пограниччі Київської держави, мали нагадувати усім непрошеним
гостям про «березову кашу», що чекала їх на нашій землі. Такою важливою
місцевістю була і кітловина Березова. Адже найкоротший шлях зі Східної в
Середню Європу проходив через Рокиту центральний пункт Угорського, а від
1241 р. – Татарського шляху. По іншій версії першого командира
прикордонної залоги звали Береза.

На початку ХІІІ ст. почалося страшна татарська епоха, яка тривала на
нашій землі 5 століть.

6 грудня 1240 р. після відчайдушної героїчної оборони падає Київ, після
чого монгольська орда швидко просувається на захід. Під кінець січня
1241 р. орда підходить до Карпат, де зустрічає перший відчутний спротив.
Але березуни були переможені і у першій половині лютого 1241 р. орда
перейшла через Карпати. Від того часу Угорський шлях стали називати
Татарським.

Керуючись фальшивою концепцією – мати слабу князівську владу і надто
широкі власні привілеї та права – бояри після відступу тата знову стали
проти централізованої державної влади. Отож, коли через 100 років поляки
і мадяри виступили зі своїми загарбницькими планами щодо Галичини,
боярство допомогло їм, отруївши у Львові на самий Великдень 1340 р.
останнього галицького князя Юрія. Після того край наш надовго перейшов
під владу чужинців.

б) Князь Юрій був родичем тодішнього польського короля Казимира, який
через те претендував на галицьку землю як на свою власність.

У квітні 1340 р. польські війська окупували Галич. Та 1370 р. Казимир
помер і Галичину зайняли мадяри. Аж у 1385 р. польська королева Ядвіга
остаточно приєднала Галичину до польської Корони. Основна частина краю –
Галицька Гуцульщина за адміністративним поділом ХV-ХVІІ ст. належала до
Галицької землі Руського воєводства і становила частину Галицького,
Коломийського і Снятинського повітів. Березови ввійшли до Коломийського
повіту. З польським окупаційним військом посунула і галицьку землю і
польська шляхта.

Цей наплив колоністів у Березів мав бути таким великим, що у 1470 р.
село розділилося на Березів Горішній і Березів Долішній(перша письмова
згадка про Березів датується 1412 роком).

У період боротьби за Галичину багато бояр воювало проти Польщі, через що
маєтки їхні по конфісковано польською владою, а самі вони були
відтиснуті на грань бідності. Лише невелика частина боярства увійшла до
складу польського панства. Але щоб увійти в стан шляхти, яка мала багато
привілеїв (звільнення від податків, митної плати, обов’язкової
мобілізації до війська та ін.), кожен боярин мусив підтвердити своє
боярське походження. Це потвердження боярства мало назву «нобілітація»
(латинське «нобілітас» — знать).

У Березові нобілітація відбулася 1482 р. Хто успішно проходив цю
процедуру (при тому мало бути 6 свідків – бояр), той ставав шляхтичем
(давньонімецьке «слагт» — рід, порода).

Своїми давніми родовими прізвищами березуни користувалися лише в межах
Березова, а поза ним всі офіційно звалися лише Березовськими.

Боярсько-шляхетські роди мали свої знаки розпізнавання – герби. То був
особливий графічно зображений символічний знак, що виражав станову
ознаку і спільне походження роду. Під гербом збиралися на полі битви і
розпізнавали себе там.

Герб Березова мав таки вигляд: на темно-блакитному полі золотавий
півмісяць ріжками вгору. Над ріжками півмісяця дві золоті 6-кутні зірки.
Між ними стріла вістрями вгору.

У найгіршій ситуації за Польщі опинилися селяни. Колись вільні,
економічно незалежні, щораз гірше втягувались в ярмо панщини, а закон
1573 р. установив повну їх залежність від дідичів.

Припадає під польською окупацією розвинуте колись березівське чумацтво.

Врешті-решт доходить до того, що поляки намагаються перейменувати
Березів на Берешів, Брешемо, Бжозов, роблять спроби зовсім вигнати
Березовських з їхнього родинного гнізда. Поневолений люд веде боротьбу
проти окупантів, причому захисту, допомогти шукає у сусідньому
Молдавському князівстві.

Найвідомішим у ті часи є повстання під проводом Мухи. У порозумінні з
покутською шляхтою Стефан Великий готує здібного організатора і
керівника селянського війська Мухи, дає йому 300 волохів. У 1490 р.
повстанський загін переходить Черемош, поповнюється місцевим населенням
так, що невдовзі стає 10 –тисячною армією. Березини створили офіцерський
корпус і штаб армії. Повстанці здобувають Снятин, Коломию, Галич. Та
сили були нерівні, і в 1492 р. поблизу Рогатина, під час переправи через
Дністер, армія була розбита регулярним польським військом. У полон
потрапили березуни Василь Урбанович, Михайло Білавич, Іван Перцович,
Петро Будурович, Григор Геник-Березовські. Шляхетський суд засудив їх
усіх на кару смерті з конфіскацією майна, позбавлення гербів. Трохи
пізніше березуни, як союзники волохів, воюють проти поляків у армії
молдавського воєводи Богдана ІІІ, зокрема в бою під Хотином влітку 1509
р. Польське військо здобуло перемогу і в полон потрапилиІвашко Арсенич,
Григор Дрогмирецький, Григор Фіцич, Ґринґа Геник, Михайло Романчик,
Сень Малкович, Фича Лазарович, Андрій Кузич, Степан Симчич.

За реєстром 1578 р. Березів Горішній та Березів Долішній були власністю
магнатів Тичинських. У відповідь на дії польської влади активізується
опришківський рух. У 1604-1605 рр. у Березові діяв загін опришків під
проводом Григоровича.

У 1622 р. на Березови напав загін кримських татар, але не завдав багато
шкоди, бо вони з худобою повтікали в ліс. Наступного року на Березови
напали угорські бандити і завдали селові великої шкоди. Такі напади
мадярів повторювалися і пізніше. Тому у 1625 р. сюди прибула спеціальна
військова залога, воїни якої відбували нічну варту.

Після повстання Березови інтенсивно колонізуються. Напливає так звана
«ходачкова шляхта», хоч бідна, але з гербами та грамотами. Селяни
приймають шляхту вороже.

Рятуючись від переслідувань за участь у проти польській боротьбі,
березуни йдуть в ліси, поповнюють ватаги опришків.

У 1703 р. на Березови напав загін Іван Писклого У 1717 р. в Березоваї
діяла ватага Василя Солонини, 1730 р. – Олекси Довбуша, а в 1780-х роках
Худана, родом з Баня-Березова.

Навесні 1772 р. на Гуцульщину висилається австрійський окупаційний
корпус. Згідно з новим адміністративним поділом (1782-1786) територія
Гуцульщини, яка нараховувала 70 населених пунктів, увійшла до
Станіславської округи так званого Королівства Галіції.

1786 р. у Березовах був голод, від якого «много мирян померло». Він
повторився і 1916 р., коли гуцули «Ходили за збожем у Молдавію».

У1826 р. в Баня-Березові появився перший єврей Лейба Самкиніг.

В період перебування Березовів під владою Австрії починається
розвиватися освіта, створюють однокласні, двокласні школи. Починається
відбудова церков. Багато Березнів стають освіченими і близькими особами
до цісаря. В 1880 році до Березовів навідується Іван Франко.
Потоваришувавши з громадським діячем, учителем Кирилом Геником мешкає у
нього, в період червня-серпня цього року. Дружні стосунки обох радикалів
тривали до 1896 р., коли Кирило Геник емігрував у Канаду (помер там 1925
р.).

У 1900 р. був створений осередок радикальної партії у Баня-Березові.

У 1907 р. Микола Сулятицький домігся відокремлення Середнього Березова
від Березова Вижнього. Мапу і дозвіл на відлучення повіз у Відень до
цісаря Франца Йосифа, який ствердив той дозвіл підписом і печаткою.

Нелегке підневільне життя змушує селян виїжджати до Канади та Америки.

6 серпня 1914 р. Австрія оголосила війну Росії, відразу після чого в
Березовах проведена тотальна мобілізація в австрійську армію. У
Баня-Березові вартовий обходив село, сурмив у трубку і кричав, щоб всі
лишали роботу і йшли додому, а завтра вранці щоб були коло канцелярії,
бо такі-то річники мусять іти на війну. За непослух – кара смерті.
Другого дня гули церковні дзвони, у селі стояв плач і лемент. Рекрути
йшли у Коломию. На війну забрали буквально усіх чоловіків, які могли
носити зброю, не менше 50. Вдома залишилися жінки з дітьми, діти та
інваліди. Юнаки зголошувалися до Січових Стрільців. Новобранців
відправляли на різні фронти. Багато березнів з війни не повернулися. У
1915 р. завойовники у високих смушкових шапках стають повновладними
господарями Березовів. Розбивають жидівські шинки, грабують селян,
безчестять жінок. Московська окупація тривала у Березовах трохи більше
півроку. Контрнаступ австро-угорських та німецьких військ змусив
російські армії відступити, а з 3 червня 1915 р. вони залишили
Станіславів. До осені росіяни покинули майже всю Галичину.

У Березови повернулася австрійська адміністрація і знову наводила свої
порядки.

У червні 1916 р. почався новий великий наступ російських армій під
командуванням генерала Брусилова. Життя було нестерпне, кожен мусив
працювати на москалів. Людей не жаліли, примушували тяжко працювати і в
будень і в свята.

Москалі мали намір залишитися на Західній Україні надовго. Але в першій
половині 1917 через політичну кризу у Росії москалі були змушені
відступати. Москалі відступали серед плачу та розпуки. Невдовзі їм
летіли побажання: «Йдіть і бодай вам дороги не стало!»

Австрійці повернулися в Березови у кінці липня 1917 року. Селяни
потрапили з вогню в полум’я. Було наказано здавати зброю, зігнати на
царину худобу і свиней, яких удалося переховати від москалів. Знов
плакали і лементували жінки, бо все те добро ревізувалося
австро-угорськими вояками. Людей заставили прокладати дорогу з Рокити до
Русанова. Платили три крани на день, так що за тиждень можна було
заробити мірницю. (25 кг) кукурудзи. Аж до кінця війни товкли каміння на
«цісарці».

Після трагічних боїв легіону УСС на горі Лисоні з метою сповнення його
Кіш у жовтні 1916 р. проголошує організацію окремої Гуцульської сотні.
На заклик зголосилося понад 200 стрільців, з яких відібрано 180
найдосвідченіших, так звану «стару войну». 27 жовтня усіх відправили на
Закарпаття, а потім на – Буковину. Тут гуцули вели важкі бої з військами
генерала Брусилова, а у Великодні свята 1917 р. браталися з українськими
вояками російської армії. Через те сотню перевели на половину Попадя в
Карпати і заставляли будувати дороги.

31 липня 1918 р. минув термін, до якого австрійський уряд зобов’язувався
у таємному додатку до Берестейського мирного договору створити зі
Східної Галичини і Буковини окрему автономну українську провінцію. Але
Австрія не думала виконувати ці зобов’язання, а планувала передати
Східну Галичину полякам.

Зважаючи на це, в кінці вересня у Львові організується Український
генеральний Військовий Комісаріат (УГВК), мета якого – відокремлення від
Австрії і створення Української держави.

19 жовтня у хаті чотаря Івана Геника (Катунового) в Нижньому Березові
зібралися сотник Ілля Бодруг, поручник Грець Голинський, підпоручник
Петро Васкул тачетар Петро Арсенич. На цій нараді вони розробили план
збройного виступу в Коломиї.

29 жовтня з Чернівців до Львова приїхав сотник Дмитро Вітовський і
очолив УГВК, який перейменовано на Українську Генеральну Команду. Того ж
дня о 2-й годині пополудні до всіх повітових міст розсилаються кур’єри з
наказом уночі з 31 жовтня на й листопад окружним командам шляхом
військового перевороту установити на місцях українську владу: У тих
міста, де були військові кадри, до перевороту притягнути
вояків-українців, а там, де не було війська, переворот здійснюють селяни
з довколишніх сіл та місцева інтелігенція. У Нижній Березів кур’єр
прибув 30 жовтня.

Точно у 4-й годині 1-го листопада українські відділи приступили до акції
у до акції у Львові, а вранці здивовані Львів’яни побачили на ратуші
синьо-жовтий прапор. Тоді ж комендант булавної сотні окружної військової
команди Володимир Бемко, шеф штабу Омелян Паліїв та поручник Іван
Коржиньовський підписали маніфест, яким проголосили Українську
Державність та перебрали владу в Коломиї.

Успішно здійснено переворот по всій Гуцульщині. Так звивом 1-го
листопада уся військова і цивільна влада в Східній Галичині перейшла до
рук українців. Лише у Львові відразу розгорілися вуличні бої з
польськими лоївками.

Через австрійську політичну спекляціюдислокований на Буковині легіон УСС
не вірив у напад поляків на українську владу і Велика ніч відновлення
Української Державності пройшла без нього. А коли 3-го листопада перші
сотні стрільців з’явилися під Львовом, о було вже пізно: всю західну
частину міста захопили поляки, а 21 листопада українські війська змушені
були залишити Львів. Почалася українсько-польська війна, яка тривала
понад 8 місяців.

13 листопада була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка
(ЗУНР).

На початку 1919 р. створена Українська Галицька Армія (УГА). Остаточне
оформлення її відбулося в січні-лютому, коли були зорганізовані три
корпуси. Провідними воєначальниками встали старшини УСС, що мали
4-річний досвід війни з москалями.

На чолі корпусу стояв комендант з начальником булави (штабу). Булава
поділялася на 2 головні відділи: оперативний і
організаційно-матеріальний. В оперативному відділі, який кервав бойовими
діями, були рефентури зв’язку, розвідки, артилерії.
Організаційно-матеріальний відділ, що дбав за порядо у роботі
допомогових формацій, мав також референтів: корпусний духовник,
санітарний шеф, ветеринарний лікар, інтендант, обозний референт,
референт пропаганди, технічний та корпусний суддя, начальник канцелярії.

Корпус складався з 4-х бригад, які з всіма видами зброї могли діяти
самостійно. Бригади мали по 3-5, а той 6, куренів піхоти. Деякі з них
діяли самостійно, інші були злучені у полки. Курінь складався з чотирьох
сотень, одна з яких була кулеметною. Сотні формувалися з 4-х чет, чети –
з 4-х роїв по 10-15 людей. Кожна сотня мала двох ремісників (кравець та
швець), сотенного писаря і його помічника, двох телефоністів, які при
потребі виконували також службу посильних сотенної команди.

Зброєю був кріс системи «манліхер», а за Збручем – кріси російського
зразка та ручні гранати. Однострій був подібний до австрійського:
коротка зі стоячим коміром блюза, короткий плащ з зубчатками на комірі
кольорів родів військ.

У старшин зубчатка була обведена золотистим широким шнурком, у булавних
старшин – на золотистому прямокутному підкладі, у генералів – срібна
зубчаста на золотистому підкладі. Відзнаки старшинства нашивали на
рукавах.

Піхотинці носили штани в обмотках і черевики, вершники і гарматні ходили
в чоботах. Шапку носили округлу, з м’яким денцем і твердим околом,
кольору роду військ. Над дашком – поясок. У стільців і підстаршин –
зелений, у старшин – золотистий.

До одного тижня курінь в Коломиї виповнився до 400 стрільців. На фронт
курінь відбув на початку грудня. Бойове хрещення куреня відбулося на
фронті під Хировом в першій половині грудня. Війну з Польщею ЗУНР
програла і УГА змушена була відступати за Збруч.

На півдні України Голинський захворів на тиф. Разом з іншими хворими
старшинам та стрільцями потрапив у ворожий полон. По визвдоровленні утік
з табору.

А провід зошитків УГА, в якій зашилося 1500 стрільців, 12 лютого 1920
р., в околицяї Балти уклав військовий договір з 12 –ю більшовицькою
армією. УГА перейменовано на червону Українську Галицьку Армію (ЧУГА), з
рядових стрільців створено три червоні бригади, а офіцерський корпус
заарештовано і відправлено у концтабори Росії, де з відома Леніна та
Дзержинського майже повністю знищено. Серед заарештованих був і березун
Василь Голинський. Батько Василя Михайло після останнього побачення з
ним 2 «чотирикутнику смерті» 1919 р. приніс додому 2 серпи і тиф, від
якого помер у віці 56 років.

Кілька тижнів у Березова стояли румунські війська, які відзначалися
особливою жорстокістю у відносинах з місцевим населенням, а 28 серпня
владу перебрали поляки.

За період перебування під владою Польщі у Березовах було відкрито багато
шкіл, читалень, створено мережу драмгуртків, хорів, гуртків.

Через непосильні податки, важке матеріальне становище у кінці 20-х років
починається нова хвиля еміграції до Канади. У 1929 р. до Канади виїхали
Василь та Петро Лозовчуки (Балерині), Дмитро Боянчук, Михайло Лазарович.
Тоді ж покинули рідний край Михайло Арсенич, Іван Урицький, Михайло
Геник, Іван Фіцич.

З тих же причин селяни масово вербувалися на лісові роботи («у бутин»)
переважно на Закарпаття.

У січні 1929 р. в 10у річницю проголошення соборності України, у Відні
відбувся Перший конгрес українських націоналістів. На цьому всі
націоналістичні групи й рухи різних політичних спрямувань об’єднано в
організацію Українських Націоналістів (ОУН). Організація будувалася на
військових засадах. Кінцеве завдання її – створення самостійної соборної
Української держави.

На жаль, невідомо, коли була створена перша підпільна ланка («трійка»)
ОУН у Баня-Березові. Але певним є те, що її зорганізував Микола Томащук
с.Дмитра (1991-?), псевдо «Кремінь». Іван Лазарович був одним з перших в
селі оунівців.

У червні 1938 р. Березови урочисто святкували 950-ти річчя хрещення
України.

Цілу групу шпигунів – чекістів кинув Сталін на початку 30-х років у
Західну Європу, щоб розколоти зсередини ОУН.

У ніч з 13 на 14 березня 1939 р. угорська армія в районі Мукачева
розпочала воєнні дії. Події розвивалися блискавично. Щоб не чинити опору
мадярам, Прага через погрози Берліну наказала генералові Пралі
роозброїти Карпатську Січ. Але січовики відмовились скласти зброю, і
чехи напали на них Хусті. Після кількагодинних запеклих боїв на вимогу
президента Августина Волошина (ад’ютантом його був Дмитро Сільський з
Вижнього Березова) січовики здалися в полон. Але наступного дня (15
березня) без жодного пострілу німецькі війська окупували Чехію і
Моравію. Довідавшись про це, чехи звільнили полонених і евакуювали в
Румунію. У той же день Волошин отримав від Гітлера телеграму з вимогою
без бою передати мадярам всю. територію краю. Але ультиматум відкинуто.
Відразу скликається засідання сейму, на якому проголошується незалежна
Карпатська Українська Республіка на чолі з Авгутисном Волошином
(1874-1946). Одночасно прийнятя Конституція, згідно з якою українську
мову визнано державно, законодавчо закріплено синьо-жовтий прапор, герб,
який містив тризуб, гімн «Ще не вмерла Україна», а карпатську Січ
перетворено на Національну Армію.

Проти крихітної держави було кинуто озброєну найсучаснішою зброєю армію,
яка переважала січовиків кільканадцятикратно. І все ж північну частину
краю ворог здобув аж у 2-й половині квітня, а прикордонну смугу з
галичиною мадяри захопили лише у травні 1939 р.

Вперше на своєму шляху агресори отримали належний спротив. За участь у
подіях на Закарпатті засуджували на багато років таборів.

О 4 годині 45 хвилин 1-го вересня 1939 р. частини вермахту перейшли
кордон і розпочали воєнні дії на території Польщі. Польська оборона була
швидко дезорганізована і уже 7 вересня упала Варшава. 17 вересня о 5
годині 40 хвили починають похід у Західну Україну і Західну Білорусію
радянські війська. Між німцями і москалями виникла збройна сутичка, але
командири частин швидко порозумілися.

27 жовтня 1939 р. прийнята декларація про возз’єднання Західної України
з УССР. ОУН завдяки добре налагодженої конспірації довго опиралася
«східним братам» Машина смерті, що пройшла випробування на сході
України, запрацювала і на заході, перемелюючи все, що не вписувалося в
рамки більшовицької ідеології.

У 1940 р. більшовики провели масову мобілізацію до Червоної Армії. Друга
мобілізація до Червоної Армії відбулася перед радянсько-німецькою війною
(1941). Через масову мобілізацію до Червоної армії багато хлопці пішло в
підпілля. Під проводом ОУН з них створювалися Самооборонні Кузові Відділ
(СКВ). Районний провідник Дмитро Негрич – «Мороз» зорганізував у
Березовах цілу сотню. Вона дислокувалася на Цапулі, у Пригодищах, де
бойовики проходили таємний військовий вишкіл. У перші дні війни загони
СКВ підняли в Західній Україні проти більшовицьке повстання, надіючись
захопити владу до приходу мадярів та німців.

Березовська сотня складом 160-180 чоловік вирушила до Коломиї, мабуть,
наприкінці червня. Оунівці увійшли в місто разом з мадярами. Відразу
зайняли пошту, магістрат, на якому вивісили синьо-жовтий прапор.
Український настрій тривав у Коломиї близько двох тижнів. Після 30
червня синьо-жовтий прапор з ратуші зник. «Мороз» свою сотню розпустив.
Частина хлопців за розпорядженням Організації пішла в українську
поліцію, старшинську школу. Коли Березови вже зайняли мадяри, відбувся
урочистий похорон полеглого в Коломиї Василя Негрича. Оунівці стояли у
почесній військовій варті, в скорботі маяли десятки синьо-жовтих
прапорів.

Але гітлерівська політика н ставила за мету відновлення самостійних
держав на Сході. Навпаки, німецькі воєнні плани передбачали перетворення
завойованих східних теренів у своїй колонії.

На Краківському Другому Великому Зборі ОУН (квітень 1941) відбувся
повний розкол між мельниківцями та бандерівцями. Останні організовують
два військові курені ДУН (Дружини Українських Націоналістів – «Роланд»
(командир Євген Побігущий родом з Коломиї) та «Соловейо» (командир Роман
Шухевич).

У будинку товариства «Про світи» проведені збори українського
громадянства (близько 60 осіб), на яких Ярослав Стецько зачитав Акт
проголошення Української держави.

У Середньому Березові відродження Української Державності проголосив на
Царинці учитель, оунівець Степан Арсенич.

За завданням уряду Стецька колишній сотник УГА, член ОУН Петро Васкул, 4
липня зорганізував і очолив у Городенці українську старшинську школу.

12 липня курсанти прийшли присягу на вірність Українській державі. Тим
часом у Городенку входять передові частини мадярської армії. Вони
наказують курсантам скласти зброю, залишити тільки одну чоту поліції.
Але комендант школи Петро Васкул відмовився виконати цей ультиматум і 28
липня мадярами заарештований. 2 серпня мадяри з поляками вивезли Васкула
в Семаківський ліс на Дністрі і після тортур застрелили, а тіло
замаскували гіллям. Аж 23 серпня прикритий гіллям труп знайшов лісник. У
морзі городенківського шпиталю свого чоловіка впізнала дружина по
тризубові на титульній стороні лацкана. Поховали славного березуна 31
серпня 1941 р. на цвинтарі в Городенці коло могили Січових Стрільців.

oooooooooooooooccccccccccc

b

?

a

®&#»$&R&ooaOOOOOOOCCCCCCCCCCCCC

)T)c)O)?,O0?1?2d4†5P7i;¤<|?iBiBoCoeGbIjMoooooooooooooooooooooooooooo ‰x?oooooooooooooooooooooooooooo »e»AEAeEAEICICUEoooooooooooooooooooooooooooo a ooooooooooooooooooooooooooe & вність. Розпочинається створення збройних сил України. 14 жовтня на Поліссі формується перший відділ УПА. Цю дату, що співпала зі святом Покрови св. Богородиці, визнано днем утворення УПА, а образ св. Покрови внесено на прапор (штандарт) УПА. Провід бандерівців вирішив творити власні військові відділи. Для дезорганізації німців вони називалися на УПА, а УНС (Українська Народна Самооборона). На Станіславщині були створені дві найвідоміші бази УНС: «Гайдамаки» у волинському районі і курінь «Чорні Чорти» у Карпатах між Косачем та Микуличином в урочищі Збюанули під Пожеретулом. Відразу розпочалося створення збройного відділу, до якого щодня проходили добровольці – юнаки з гірських сіл. За короткий час був сформований загін повстанців у складі близько 20 бойовиків під командою командира «Скуби». Невдовзі партизани відбули у Космач, де приєдналися до відділу «Богуна». Дмитро Гах – «Скуба» народився 1919 р. у Хриплині поблизу Станіславова. Служив у Червоній армії. У 1941 р. потрапив у полон до німців. У концтаборі його впізнав знайомий, і зумів вирвати на волю. Тут Дмитро пройшов вишкіл, отримав чир обер-лейтенанта. У 1942 р. його відпустили додому у відпустку, з якої не повернувся в частину. Восени 1943 став сотенним, а влітку 1944 р. був призначений курінним. Загинув 27.09.1945 р. на Воскресінецькій горі під час мінометного обстрілу літовища Коломиї. Був похований тимчасово в Криво бродах, а потім перехоронений на цвинтарі у Трачі. Через кілька днів перша чота «Богуна» передислокувалася з Космача в Збинули і стала ядром куреня «Чорні Чорти». При курені було створено старшинську школу «Грегіт» ім. Євгена Коновальця. Очолив її полковник УГА Гнат Степанович – «Кропива». Одним з керівників і організаторів табору був районний провідник ОУН Михайло Васкул с. Миколи (Никілин) – «Орел» з Вижнього Березова (1912-1950). У табір відразу пішло не менше 20 березунів. У складі згону «Скуби» з дому відбув Іван Лазарович – «Тур шуг», з Баня-Березова Дмитра Білавич – «Вдовенко», Дмитро Самак – «Цяпка», Степан Васкул – «Марко». З нижнього Березова хлопців повів Дмитро Негри – «Мороз». Продукти до табору доставляли Дмитро Крим’юк с. Івана (Катеринин) та Іван Бережницький з Середнього Березова. Харчі заготвлялиу Василя Малковича (Петрукніка) у Вижньому Березові. Коли зібралася достатня кількість курсантів, розпочався інтенсивний військовий вишкіл. Німці, довідавшись про курінь, вирішили його знищити. Але розвідка завчасно виявила наміри окупантів. Обидві групи були розгромлені. Понад місяць німці не виявляли наміру наступати на табір, де вишкіл проходив згідно планів і графіків. Аж у кінці жовтня 1943 р. вирішили розправлятися з «Банденбуром». Для цього повели наступ з 4-х сторін: від Космача, Жаб’яч, Микуличина, Березовів. Розвідка донесла, що ворог матиме 10-кратну перевагу над повстанцями. Тому на початку листопада табір був розформований і з усім майном заздалегідь відійшов на Волову. Десь тоді відділ УНС «Мороза» напав на німецьку залогу в Яблунові. Майже без бою повстанці роззброїли 30 німецьких вояків, забрали зброю, амуніцію, обмундирування. Чота «Скуби повернулася з табору на свою попередню базу у Баня-Березів. По 8-10 бойовиків розквартирувалося у крайніх, під лісом, хатах. Дізнавшись про це, німці підпалили кілька будинків і повстанці перебралися у Космацькі ліси. Саме тоді до «Скуби» зголосився Микола Негри (Низаків) – «Кучерявий» з Вижнього Березова. «Протягмо зими 1943-1944 рр. чота «Скуби» стала добірною боєздатною сотнею. Хлопців у свою «Скуба» вибирав сам з числа молодих, сильних і відважних добровольців. Стрільці проходили вишкіл на присілку Космача Завоєли, де були створений табір на 160-180 людей . Жили в холодних, луб’яних колибах. Дисципліна була дуже сувора. Кожного ранку після рахунки шикувалися і говорил спільну молитву: «Боже великий, Творче Всевишній, на нашу рідну землю споглянь, ми будем вірні твому завіту, вислухай наших благань. Народ в кайданах, край у руїні, навіть малитись ворог не дасть. Боже великий, дай Україні силу і славу, волю і власть». У цей час проводять широкомасштабні акції по вивозу на примусові роботи до Німеччини переважно чоловіків. З Вижнього Березова забрали 40, з Нижнього – 42 людей, Баня-Березова – 72. Долі загнаних у Німеччину людей складалися по-рідному. Одні працювали на шахтах, заводах, другі у сільському господарстві, інші служили у війську. Жилося нашим, так званим «остарбайтерам» дуже погано: «працювати треба багато, а їсти Коби по менше», - згадує Романчик Гриць с. Миколи (1924 р.м.). Уже 5 серпня при Державних символах склали збірну присягу перші сотні УПА: «Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом українським, перед святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського: боротися за повне визволення усіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України; буду мужнім, відважним і хоробрим у бою і нещадним до ворогів землі української; буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном; буду виконувати всі накази зверхників; суворо зберігатиму військову і державну таємниці; буду гідним побратимом у бою та бойовому житті всім своїм товаришам по зброї; коли я порушу або вступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Українського Народу» Основною бойовою одиницею УПА вважалося сотня (рота). Стан дартна організація сотні була трійкова – три чоти, кожна з трьома роями. В УПА вживали подвійну систему ступенів – традиційні військові звання чи ранги. Кожний воїн УПА, щоб не викликати небезпеки для рідних і близьких, приймав вигадане прізвисько – «псевдо». При звертання між собою повстанці користувалися тільки псевдами і словом «Друже». Влітку 1944 р., в Березовах проведена перша масова мобілізація до УПА. Було рекрутовано не менше 200 осіб. Призовний пункт та медична комісія в Баня-Березові містилися в хаті Дмитра Юрашака під Рогом. На ТВ-21 «Гуцульщина» поперемінно діяли курені «Книша». (Дмитро Григорович), «Степового», «Скуби» та»Лісового», усього наближено 16 сотень. Хлопців з Березовів забирали переважно в сотні «Мороза», «Цигана», «Недобитого». Сотня «Мороза! Почалася формуватися у травні-червні 1944 р. у Ключевських лісах. Комплектувалася майже виключно з березнів, через що одержала назву «Березовська». На початку складалося з чот «Крука», «Гонти» (Микла Шкурупа) та «Кривоноса» (Мирослав Симчич). У серпні, коли фронт відкотився на захід, сотня перейшла в урочище «Середній» під Цапу лом, звідки добре проглядалися всі Березови аж до Яблунова. Десь оді коло церкви в Баня-Березові хлопці прийняти присягу. Освячував сотню парох, колишній старшина УГА, отець Ярослав Новицький (190-1959, Бедеславці), який прибув на парафію з Нижнього Березова у 1941 р. Угорські війська спочатку грабували місцеве населення, але після кількох сутичок з УПА визнають її господарем українських земель. Обидві сторони уклали в Космачі таємну угоду про ненапад, обмін інформацією, про постачання продуктів за зброю та амуніцію. З нашого боку угоду підписали «Козак», «Скуба» та «Рибак» (Роман Качурівський, 1923-1948), з мадярськогю – генерал Льошкай, який після війни загинув у сталінському концтаборі. Посередником був парох Середнього та Вижнього Березова о.Володимир Тимощук. Влітку 1944 р. сотня «Скуби» перейшла лінію фронту. Йшли за маршрутом Шепіт-Брустори-Шешори. Більшість бойовиків була в одностроях угорської армії, мала мадярську зброю. У Шеморах переходили через суцільний коридор Гонведів. Вони показували на повстанців пальцями і кричали: «Унгор, унгар!». Але ні одна куля з їхнього боку випущена не була. Попереду сотні їхав на білому коні «Скуба» і усміхався. У Пістині, де проходила лінія фронту, стрільці розмінували мінні поля. Надалі їх чекала довга, виснажлива, нерівна боротьба з більшовизмом. Але йшли наші юнаки не лише в УПА. Повіривши пропаганді амбітних мельниківських вождів, що в ролі новітніх усусів разом з німцями зупинять Червону Армію і цим здобудуть Українську державу, галицькі хлопці, перважно інтелігенція, масово записували до дивізії «Галичина». Гітлерівці з властивою їм «любов’ю»до українців кинули вчорашніх гімназистів та студентів на вірну загибель у саме пекло війни. З 14-тисячного складу дивізії назад повернулося лише 2000 стрільців. Маковський уряд і далі користувався своїми старими методами фізичного винищення українців, масового терору. За таємним наказом Сталіна СП №0047 від 12.01.1944 р. усіх чоловіків з Західної України, придатних для військової служби, без будь-якої підготовки, незалежного забезпечення зброєю гнати у першу лінію фронту під німецькі танки та кулемети. У 1944 р. з Галичини рекрутовано 192150 осіб, з яких загинуло на фронтах 44730, повернулося 15870. Людей переважно насильно облавами. У Березовах схопили понад 60 чоловік. 10.09.1944 – перший бій чекістам дала Березовська сотня «Мороза»ю Дмитро Негрич с. Миколи (Бурків) – «Мороз» народився 1909 р. у Вижньому Березові. На початку 30-х років вступив ОУН, пізніше призначений радоновим провідником. Служив у польській армії, де закінчив під старшинську школу, набув добрі знання з військових справ. За німців керував підпільним вишколом Березовських бандерівців, яких було не менше сотні, повів їх до куреня «Чорні Чорти», з якого разом зі «Скубою» восени 1943 р. повернувся в Березови. Того вересневого дня влаштував пастку – засідку на велику групу енкаведистів, що прийшли з Яблунова «шукали бандьор», грабували село Текучу. Бій відбувся на Згарищі у Вижньому Березові і тривав понад три години. Ворог був утричі сильніший чисельно і збройно, але вивозив своєї убитих фірмами, тоді як повстанців втратили лише 4-х бойовиків: Миколу Урбатовича (Лесиного) з Вижнього Березова, сотника УНР «Чорноморця» з його юним сином «Остапом» родом з Одещини та Григорія Геника – «Славуту» з Середнього Березова. Усіх поховали тут же, на місці бою. За сміливість та винахідливість у бою Іван Симчич (Штенів) – «Байда» з Баня-березова наступного дня був призначений райовим. Не гаючись, приступають до перерваної війною «роботи» більшовицьку суди. У важкій, безкомпромісній боротьбі з німецько-фашистським та московсько-більшовицьким наїзником бандерівці у 1944 р. намагалися співпрацювати з прикордонними теренами Угорщини та Румунії. Щоб розрубати ці зв’язки, насадити залізний червоний обруч на південно-західний кордон України, обер кат Берія кинув у Карпати полчища прикордонників з авіацією. УПА одержала наказ Проводу вибити сталінців з гірських масивів. У боротьбу вступив і «Карпатський» курінь «Лісового». Аж до серця Гуцульських Бескидів Буркута дібралася велика колона чекістів в середині грудня 1944 р. Кровопролитні бої з ними зав’язали сотні «Спартана» та «Гонти». Щоб не допустити підкріплень з Жаб’є, по верхах над Чорним Черемошом, русло якого перепліталося з вузькою, кам’янистою дорогою до Чорногірського масиву, були вставлені партизанські загони. Березовська сотня дислокувалася в Головах. Третя чота наказом сотенного «Мороза» була скерована на підсилення сотні «Дорошенка», яка блокувала дорогу в районі присілка Дземброня (с.Бистриць). Командував нею чотовий «Кривоніс». Мирослав Симчич с. Василя – «Кривоніс» народився 1923 р. у Вижньому Березові За німців закінчив Коломийський будівельний ліцей. 24.10.1943 р. прибув до куреня «Чорні Чорти» і вже 3-го дня брав участь у бою з німцями. Після ліквідації табору продовжив службу в чоті «Скуби». Навесні 1944 р. він – курсант старшинської школи УПА, після закінчення якої призначений на посаду вишкільника до «Буковинського» куреня у сотню «Криги». Навчання проводив у боях з більшовицькими диверсантами. У липні 1994 р. призначений вишкільником до «Карпатського» куреня «Лісового», а потім – чотовим у сотню «Мороза». Два дні бойовики чекали на ворога у снігах лівого берега Черемоша, де до нього тулилося прокручена дорога. На 3-й день зі сторони Жаб’я донісся нарешті глухий гул автоколони. Але сотня «Дорошенка» несподівано покинула позиції. Сотенний виявився зрадником. Після короткої наради березуни вирішили дати бій чекістам власними силами. Той запеклий бій, що тривав від полудня до вечора, старожили Дземброні пам’ятають дотепер. Тут, над Черемошом, знайшли свій безславний кінець понад 80 сталінців. Лише з панцеркою н могли нічого вдіяти бойовики, бо мали легку зброю. Машина стояла над самою кашицею, тому після бою, коли стемніло, хлопці без зусиль перекинули її ріку. Але були втрати і з нашого боку. Через запальність, надмірну відвагу та необережність полягли Степан Бодруг – «Меч» з Вижнього Березова та Василь Дрогомирецький (Дем’янів) з Березова Нижнього. У 1945 р. перед Різдвом повстанці провели запеклий бій в Шепоті. Він був надзвичайно кривавий, проходив врукопаш із значними втратами з обох сторін. В цьому бою отримав важке поранення в руку сотенний «Мороз», але заступив його «Кривоніс» і завершив бій перемогою повстанців. На початку 1945 р. більшовицьке командування вирішило будь-що закріпити за собою «бандерівську столицю» (так з погордою називали село Космач). Для цього ворог розпочав концентрований наступ з трьох сторін: від Жаб’я, Микуличина і Коломиї. Щоб не піддавати село в ході боїв знищенню, командування УПА вивело з нього усі підрозділи, розташувавши їх довкола в лісах. Чекісти без бою зайняли село, а сотні УПА наглухо замкнули перетень довкург нього і почали цілеспрямований бій на знищення ворога. Уже невдовзі противник відчув нестачу боєприпасів, по радіо просив допомоги з Коломиї та Яблунева. Розвідка УПА перехопила радіо заклик оточених із усіх напрямків Космача були розставлені запобіжні застави. Березовська сотня залягла зі сторони Коломиї на присілку Рушір. Вузька дорога ховалася тут у глибокій ущелині і перетиналася дерев’яним мостом через закуту кригою гірську річку. Навкруг стелилася покрита снігами широка поляна. Обабіч нависали стрімкі, зарослі буками схили. Поранений у Шепоті «Мороз» був на лікуванні і сотнею командував «Юрко» родом з Покуття мало обізнаний з тактикою бою у Карпатах. Керувати боєм запропонував чотовому «Кривоносові». Дві чоти затаїлися у глибоких снігах між буками на лівому схилі, одна – у густому чагарнику над поляною справа. 4-та чота з проти панцерною рушницею, мінометом і важким скорострілом залягла навпроти зруйнованого перед тим мосту. Був заблокований і шлях можливого відступу ворога. Це відбувалося 15 січня 1945 р. Щойно з-поза гір стало визирати сонце, повстанці почали гул автомобілів і невдовзі з-за скруту дороги виїхав перший «Студебекер», вщент набитий червонопогонниками. Під’їхав до підірваного мосту, «студер» запинився і з нього повилазили солдати. Надходили наступні машини. Четвертим був лімузин з командиром карателів, а за ним – ще 9 «студенів». З усіх машин висипались енкагебисти. Нарешті від колони до Космача вирішила стежа – 12 розвідників з рацією. Партизанська засідка пускала їх далі. Коли солдати висіли з машин і почали шикуватися в колони, ударили всі повстанські кулемети, автомати, кріси. Ворог опинився серед киплячого кітла. Загорілися підпалені бронебійною «студери». Легкову машину було перетворено на решето. Долина вкрилася трупами, пораненими. Побоїще тривало дві години. Через самовпевненість і зарозумілість у снігах залишилося лежати близько 400 енкагебистів разом з командиром полку героєм Радянського Союзу генералом Дергановим. Понад 40 чекістів померло згодом у шпиталях. З повстанців були вбиті Микола Сільський з Середнього Березова та Василь Вівчарук – «Сірко» з Баня-Березова. Поранено в руку «Кривоноса». Звичайно ж, більшовики не могли забути такого погрому. Новий наступ на Космач почався 13 лютого. Три дні безуспішно наступали вони з різних сторін і взяли село аж тоді (15.02.45), коли повстанці планово відступили вгори, евакуювали всіх поранених, вивезли майно. а Сталіні 140 своїх убитих спалили у гуцульських хатах. У космацькій землі навічно залишилися лежати 36 стрільців з куреня «Скуби» та Березовської сотні. З 28 лютого до першого березня 1945 р. між представниками уряду УССР та Проводу ОУН-УПА поблизу Бережан відбулися переговори. Повстанцям пропонували скласти зброю або вступити до Червоної армії. УПА в разі примирення вимагала повної безпеки родинам, вільної діяльності різних політичних партій. Домовленості не досягли. На Березови було кинуто 40 тисяч чекістів з авіацією. Наступили бої неймовірно важкі, виснажливі, коли загинуло понад половину повстанців. Рівночасно почався перепис населення, під який підлягали особи старші 14 років. То був ще один засіб для виловлювання підпільників, які нерідко переходили в інші райони, області для виконання поставлених завдань. Не обминуло велике лихо 1945 р. і Березови, які втратили понад 50 повстанців убитими, близько 40 бойовиків та підпільників були схоплені і засуджені на довголітні терміни ув’язнення, закатовані в тюрмах, таборах. 10-20 січня 1946 р. почалася, так звана, «Велика блокада» на всіх теренах дій УПА та підпілля. В усіх селах Західної України появилися озброєні до зубів військові гарнізони, по 2500-5000 карателів на районів. Паралельно діяли постійно рейдуючі групи, третина яких маскувалася під українських повстанців. Ці групи вели себе конспіративно, рідко заходили в села, залишалися в лісах і до деталей наслідували побут УПА. Усі були одягнуті по-повстанському, розмовляли українською мовою. Вночі нападали на села, домагалися харчів, одежі, грошей, грабували людей, тобто, робили все, що обурити населення проти УПА. Розгортається по створенню винищувальних батальйонів з місцевого населення («стрибків»), започаткована ще у червні 1945 р. Більшість забирали примусово, деякі зголошувалися добровільно. Українець знищував руками українця. Донощикам («сексотам») роздавали отруту, наркотичні препарати, безшумну зброю, сигнальні радіостанції. По селах запанував страшний голод. Більшовики добре знали, що духовним наставником ОУН-УПА була Українська греко-католицька церква, а тому за особливим розпорядженням Сталіна вирішили її зліквідувати. Ще від квітня 1945 р. у камерах тюрми НКГБ на вулиці Лонцького у Львові томилися Митрополит Йосип Сліпий та 7 єпископів. Гарнізонними своїми методами примушують українське населення переходити на сталінське православ’я. Підпалюють церкви, вирубують хрести, руйнують каплички. Багато священиків кинуто в тюрми, а тих, що стають православними, майже всіх примушують працювати на НКГБ. За відмову прийняти православ’я на довголітні терміни ув’язнення засуджені з Середнього Березова Володимир Тимощук та Михайло Сулятицький. Отець Сулятицький народився 17 листопада 1894 р. у Середньому Березові. Після здобуття початкової освіти в сільській приватній школі 1904 р., вступив до підготовчого класу Коломийської гімназії, яку успішно закінчив у 1914 р. За свої патріотичні переконання був вивезений москалями в Росію, звідки повернувся 1919 р. і вступив до Станіславської духовної семінарії. Приїжджаючи на вакації додому, проводив культурно-просвітницьку роботу серед односельців. По закінченні духовної семінарії прийняв целібат і в 1923 р. рукоположений у сан священика. Свою першу службу Божу О.Михайло відправив у липні цього року у церкві Успення Пресвятої Богородиці свого рідного села. А далі – душ пастирська діяльність у церкві святого Архистратига Михаїла у Коломиї. Пізніше він – завідувач деканату, а з 1928 р. – довголітній парох містечка Заболотова. У 1935 р. у складі великої групи священиків на чолі з митрополитом Шептицьким відвідав Ватикан. Коли 1946 р. категорично відмовився від сталінського православ’я, більшовики вигнали його з Заболотова. Залишивши майно, бібліотеку, яку збирав більше 20 років, повернувся додому, в Середній Березів, де став підпільно виконувати обов’язки пароха. 19 січня 1946 р. після освячення води на річці в Нижньому Березові його заарештували. Розповідають, що коли більшовики після допитів у коломийській тюрмі підіслали в камеру свого агента з намовою перейти на православ’я О.Михайло відповів словами молитви6 «Вірю в єдину, святу, соборну Апостольську церкву». Вирок суду – 25 років позбавлення волі. Довга дорога до мордовських таборів, де виконував важку роботу, терпів знущання та приниження лише через те, що не зрікся своєї віри. Після 9 років ув’язнення був засланий у Караганду, де працював сторожем і з великим ентузіазмом зайнявся душпастирськогю діяльністю. Обслуговував не лише українців, але й німців, мову яких знав досконало. У 1957 р. повернувся додому, підпільно відправляв Служби Божі та інші церковні треб для греко-таколиків Коломиї та Березовів. Обряди проводилися в умовах суворої конспірації, а релігійну літературу та атрибутику доводилося переховувати під підлогою. Помер О.Сулятицький 8.09.1977 р. Його окремий гробівець знаходиться в першому ряду коло церкви в Середньому Березові. Депортація населення, яке годувало бійців підпілля і співчувало їм, жорстокі репресовані заходи беріївського режиму, антиукраїнська пропаганда – усе ще не могло не позначитися на силі підпільних проводів. Втрачаючи свою опору в селах, підпілля не мало можливості прохарчуватися, отримувати необхідну інформацію. Виходячи з того, що в кожному селі стояли гарнізони НКВД-МГБ, що день і ніч нишпорили агенти, сексоти всіх ґатунків, керівництво змушене було вибрати, як останню можливість, тактику боротьби з-під землі, зі схронів (бункерів). Якщо раніше для копання схронів підключали навіть селян, то тепер рішуче посилювалася конспірація вибору місць для таких споруд. Як звичайно, їх обладнували в скелях, під будинками, на дахах. Про них могли знати лише ті учасники підпілля, що там переховувалися, особливо, якщо бункер збудовано у полі чи в горах. Незважаючи на надзвичайно важкі умови, великі людські жертви, підпілля все-таки діяло, час від часу завдаючи ударів партійно-радянським органам. Оскільки. Тим хто залишився в повстанських загонах, відступати було нікуди і вони боролися до кінця. Будучи щоденно на волоску від смерті, підпільники не мали можливостей для вибору засобів самозбереження, а тому вдавалися часто до крайніх мір і гинули. У ому часу Березови понесли велику втрату. 19 вересня 1945 р. під Стовбцю у Баня-Березові загинув сотенний 2Мороз». Разом з ним полягли ординарець Степан Васкул – «Марко» з Баня-Березова та охоронець Василь Філійович – «Гуска» з Середнього березова. Того дня «Мороз» вирішив провідати дружину та дочку, які переховувалися у Баня-Березові. Уночі всі три повстанці пішли в ліс, але не дійшли кількасот метрів до дислокованої в Стовбісотні і серед смерек, на галявині, заснули. Сплячих і постріляли чекісти, яких привів провокатор (були чутки, що перед тим підсипав до кави снодійного порошку). Тіла убитих в центр села на возі привіз Петро Лазарович (Никольців). Були цілком роздягнуті, а з драбин густо скапувала кров. Потім їх відправили в Яблунів. Три дну знущалися над мертвими і вкинули у криницю біля катівні КНГБ, начальник якої пізніше доношував кожух «Мороза». Керівництво сотнею «Мороза» очолив Підгірський. Пізніше її очолив «Кривоніс». Так березовська сотня переходила з-під керівництва одного повстанця до іншого. Врешті-решт вона була розбита, а всі хто залишився висланий на «курорт» у Сибір. Війна проти українського національно-визвольного руху, яку вели як червоні, так і брунатні окупанти, була найжорстокішою у ХХ ст. Вона велася з порушенням багатьох міжнародних угод і конвенцій зокрема таких, як заборона катування і використання полонених у бойових цілях; заборона поняття «збірна відповідальність», а обидва фашистські режими за участь у повстанському русі притягали до відповідальності родичів, сусідів і навіть цілі села; заборона хімічних та бактеріологічних засобів, які застосовували більшовики; геноцид у концтаборах. За міжнародними нормами все це кваліфікується як «злочин проти людства». На початку 50-х років засуджені березуни відбували свої терміни у концтаборах, депортовані родини ледь животіли у бездонному череві Сибіру. Шлях до нього полягав через важкі допити. З розповідей березнів ми дізнаємося, що якщо доказували твою причетність до ОУН-УПА давали певний строк. Із Яблунева на пересилку у Львів. Про туристичну подорож Ганни Сільської можна говорити дні і ночі. Отже, Сільська Ганна (1925 р.н.) активна провідниця ОУН. Декілька разів була заарештована НКВД. Але завжди знаходила вихід, щоб втекти. Та одної неділі прийшла до батьків за харчами (бо жила в Чорному Потоці там вчителювала) і залишилася на ніч. Вранці зібралася йти, але на ґанку вже стояв гебист і з хати не випустив. Незабаром до будинку під’їхали сани, набиті солдатами. Вони повідомили, що вся родина підлягає вивозові в Сибір. Наказали негайно збиратися в дорогу, причому з собою дозволялося брати лише два мішки з продуктами чи речами. Перед несподіваним більшовицьким ультиматумом оторопілі люди розгубилися так, що солдати самі заповнили мішки чим попало, але вкинули в них три хлібини, які лежали на столі. То було все, що залишилося від зробленої за довгі роки життя великої господарки. Усіх трьох (маму, батька, Ганну) підвезли до Коломиї. Сповнена горя та розпуки подорож до Омська тривала близько місяця. На добу видавали 200 гр. хліба, 10 гр. цукру, 10 гр. гнилої тюльки. На зупинках відсували двері і черпали з болота воду. Петро Ганик (Касюків, батько засудженого перед тим на 10 років стрільця сотню «Мороза Миколи Геника – «змія») мав сокиру і прорубав у підлозі вагона діру, до якої нещасні люди (разом чоловіки і жінки) підходили для природних потреб. Матері сушили і гріли під власними грудьми дитячі пелени. По одежі густо лазили воші. У вагонах почалася епідемія черевного тифу. У російські сніги та казахстанські піски померлих викидали де попадало. Нарешті – Омськ. Ослаблені, неголені, брудні, завошивлені людські привиди вилізали з вагонів, пересідали на вантажівки. На 30-граудсному морозі понад 100 км їхали до радгоспу Тамбова, де всіх розмістили з довгій столярні. Стелі не було, стіни світилися шпарами, дірявий дах був накритий замерзлими кицками. Посередині поставили залізну боку, в які розплювали ватру і почергово підходили відігрівати тіло та струшувати з одежі воші. Хто ще міг працювати, то отримував 200 гр. хліба на добу. Так промучилися цілу зиму. Від голоду та холодів помирали старші люди, діти. Навесні збирали на полях і пекли мерзлу картоплю. Ганна вирішила втікати додому. Але не встигла. Хтось з місцевих жителів довідався про це і доніс в МГБ. 7.05.48 заарештували таки на місці, а 27.07.48 в місті Саргатськоє засудили на три роки ув’язнення (стаття 82 УК РСРФСР «за побіг с места спецпоселения»). Покарання відбувала в Омському шинному заводі №4. Навіть набула тут спеціальність вантажника першої категорії. За 400 гр хліба розвантажувала на Омському шинному заводі сажу, вугілля, 100 – кілограмові мішки з сіркою та каучуком. А ще взимку довгими жердками з загостреними залізними кінцями виловлювали на Іртині грубі сибірські кедри. Одного Аду на 40-градусному морозі упала під важке, намокле дерево у воду. Подруги витягли на берег напівживу. Вода, яка стікала з одежі, відразу замерзала. І все-таки, зі слів Ганни, в колонії жити було легше, ніж на «волі». Давали якусь одежу та такий-сякий харч. Звільнили рівно через три роки після арешту і повернули до стареньких батьків у Тамбовку. У 1958 р. вийшов указ, в якому йшлося: дівчат, що виходили заміж за вільних хлопців, відпускали додому. Тоді до Ганни приїхав односелець Андрій Сулятицький. Вони одружилися, після чого всім дозволити повернутися в Середній Березів. У 1992 р. родина реабілітована. Такий шлях пройшла майже кожна сім’я березунів. Список використаної літератури Андрусяк М. Брати грому. Коломия, «Вік» 2001. Арсенич П. Березини. Івано-Франківськ, 1994. Бурдуланюк В. Історія Прикарпаття. Івано-Франківськ, 1994. Кузич – Березовський. Березівське боярство на тлі історії України, Детройт, 1962. Лозовчук В. Стежками життя гуцула березуна, Вінніпег. 1986. Томащук М., Симчич С., Пецович С., Березини. Коломия, 1995. Томащук М. Березови в історії Гуцульщини, Коломия. 1997. Томащук М. Запалала вогнем. Коломия. 2000. Томащук М. Смертю смерть подолав. Коломия. 2002. Томащук М. Спалах. Коломия. 2004.

Похожие записи