З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

В УКРАЇНІ

Поняття «інформаційні технології» (ІТ) з’явилося не так давно, їхніми
прабатьками були електронні обчислювальні машини, створені в середині XX
століття. Вони, у свою чергу, породили «Computer Science» — науку про
комп’ютери та «Informatigue» -інформатику. Перше поняття виникло в США,
друге — в Європі. По суті вони означали одне й те ж — обширну галузь
теоретичних і прикладних знань, пов’язаних з отриманням, збереженням,
обробкою, передаванням і використанням інформації. Саме вони і стали
базою для розвитку та становлення ІТ.

Перші кроки на шляху до сучасних інформаційних технологій в Україні були
зроблені в першій половині XX століття. На жаль, вони до останнього часу
залишалися «білими плямами» в історії розвитку цього важливого напрямку
науки і техніки.

«Білі плями» — це події, винаходи, відкриття, які протягом довгого часу
в силу певних причин залишаються невідомими або забутими, їх відкриття
іноді значно змінює усталені уявлення про історію тієї чи тієї науки або
напрямку в техніці та роль учених в їх розвитку. Світова історія ІТ не є
виключенням, у тому числі й та її частина, що стосується України.

У квітні 1914 року за чотири місяці до початку Першої світової війни
професор Харківського технологічного інституту Олександр Миколайович
Щукарьов на прохання Московського Політехнічного музею приїхав до Москви
й прочитав лекцію «Пізнання і мислення». Лекція супроводжувалася
демонстрацією створеної професором «машини логічного мислення», здатної
механічно здійснювати прості логічні висновки на основі початкових
смислових посилань.

Лекція мала великий резонанс. Присутній на ній професор А.Н.Соков
відгукнувся статтею з провідчою назвою «Мисляча машина» (журнал «Навколо
світу», №18, 1914 р.), у якій написав: «Якщо ми маємо арифмометри, що
додають, віднімають, множать мільйонні числа поворотом важеля, то,
очевидно, час вимагає мати логічну машину, здатну робити логічні
висновки й умовиводи одним натискуванням відповідних клавіш. Це збереже
масу часу, залишивши людині область творчості, гіпотез, фантазії,
натхнення — душу життя».

Нагадаємо, що в 1914 р., коли була опублікована стаття, геніальному
англійському математикові Алану Тьюрінгу, який опублікував у 1947 р.
статтю «Думаюча машина. Еретична теорія», а в 1950 р. другу «Чи може
машина мислити?», йшов другий рік.

«Машина логічного мислення» О.М. Щукарьова являла собою ящик висотою 40
см, довжиною 25 см і шириною 20 см. У машині знаходились 16 штанг, що
приводилися в рух натисненням кнопок, розміщених на панелі введення
початкових даних (смислових посилань). Кнопки діяли на штанги, ті на
світлове табло, де висвічувався (словами) кінцевий результат (логічні
висновки із заданих смислових посилань).

О.М.Щукарьов народився в 1864 р. в Москві в сім’ї державного чиновника.
Закінчив Московський університет. У 1909р. захистив докторську
дисертацію. У 1911 р. його запросили до Харківського технологічного
інституту на посаду професора хімії. Наступні 25 років його педагогічної
і творчої діяльності були пов’язані з цим інститутом.

Крім хімії його зацікавили питання логіки мислення. Приїзд до Харкова
відіграв велику роль у його житті. Це пов’язано з тим, що в Харківському
університеті багато років працював відомий професор П.Д. Хрущов
(1849-1909). За спеціальністю він був хіміком і захоплювався проблемою
мислення та методологією науки. Ще в 1897 р. він прочитав для
професорсько-викладацького складу Харківського університету курс лекцій
з теорії мислення та елементів логіки. Очевидно саме в цей час у нього
виникла ідея відтворити «логічне піаніно» — машину, винайдену в 1870 р.
англійським математиком В.С. Джевансом (1835-1882), книжка якого «Основи
науки» в 1881 р. була перекладена на російську мову і, можливо, була
відома П.Д. Хрущову. Окрім того за матеріалами книжки професором
математики Одеського університету І.В.Слішинським у 1893 р. була
опублікована стаття «Логічна машина Джевонса».

Джевонс не надавав своєму винаходу практичного значення. «Логічне
піаніно» трактувалось і використовувалось тільки як навчальний посібник
під час викладання курсу логіки. Очевидно, що професор П.Д. Хрущов,
відтворивши машину Джевонса (на початку 900-х років чи трохи раніше),
мав намір використовувати її як навчальний посібник під час своїх лекцій
з логіки та мислення. Після смерті П.Д.Хрущова його дружина передала
машину Харківському університету.

О.М. Щукарьов вів велику просвітницьку роботу, виступав з лекціями на
тему пізнання і мислення в багатьох містах України, Москві та
Петербурзі. Спочатку він демонстрував машину, створену Хрущовим, а потім
— сконструйовану ним самим. У своїй статті він повідомляє: «Я зробив
спробу побудувати трохи видозмінений екземпляр, увівши до конструкції
Джевонса деякі вдосконалення. Удосконалення ці, до речі, не носили
принципового характеру. Я просто надав інструменту дещо менші розміри,
зробив його весь із металу й усунув деякі конструктивні дефекти, яких у
приладі Джевонса, слід зізнатися, було досить багато. Деяким подальшим
кроком вперед було під’єднання до інструмента особливого світлового
екрана, на який передається робота машини, і на якому результати
мислення з’являються не в умовно-буквенній формі, як на самій машині
Джевонса, а у звичайній словесній формі».

Проте, головне, що зробив Щукарьов, полягало в тому, що він, на відміну
від Джевонса і Хрущова, бачив у машині не тільки навчальний посібник, а
представляв її своїм слухачам як технічний засіб механізації
формалізованих сторін мислення. Статтю «Механізація мислення. Машина
Джевонса» він розпочинає зі згадки історії розвитку технічних засобів
для рахунку: абак, сумуюча машина Паскаля, арифметичний прилад Лейбніця,
логарифмічну лінійку та аналогові диференціюючі машини для розв’язування
рівнянь. Механізація формалізованих логічних процесів розглядається ним
як наступний крок у розвитку подібних пристроїв, що надають істотну
допомогу людині в розумовій праці. Як приклад у статті наводиться
розв’язування задачі прогнозування електричних властивостей водних
розчинів окислів хімічних елементів. За допомогою машини були знайдені
вісім варіантів розчинів електролітів і неелектролі-тів. «Усі ці
висновки цілком правильні, — пише вчений, — проте… думка людська
сильно плуталась у цих висновках».

Як і в наш час, коли в Радянському Союзі кібернетику вважали спочатку
псевдонаукою, так і в 20-і роки погляди О.М. Щукарьова, окрім
доброзичливого відношення, оцінювалися деякими вченими різко негативно.
Так професор І.Є.Орлов у 1926 р. на сторінках журналу «Під прапором
марксизму» написав: «Претензії професора Щукарьова, який представляє
шкільний посібник Джевонса як «мислячий» апарат, а також наївне враження
його слухачів, — усе це не позбавлене деякого комізму… Нас хочуть
переконати у формальному характері мислення, у можливості його
механізації».

До честі журналу — його редакція не погодилася з поглядами автора
статті.

Останню лекцію у Харкові О.М. Щукарьов про-чив у кінці 20-х років, а
свою машину він передав Харківському університету на кафедру математики.
Надалі слід її загубився.

В історії розвитку інформаційних технологій в Україні ім’я професора
Щукарьова пов’язане з важливим кроком у галузі засобів обробки
інформації — розумінням та активною пропагандою важливості й можливості
механізації (у подальшому автоматизації) формальних сторін логічного
мислення.

У ХУ-ХІХ ст. і на початку XX ст., тобто більше 400 років, винахідники
обчислювальних засобів використовували десяткову систему числення. Для
представлення цифр використовувалося колесо з десятьма зубцями, а чисел
— набір таких коліс. Саме так у ХVII ст. були створені найпростіші
пристрої для сумування, віднімання і множення чисел (машини Паскаля і
Лейбніця), у яких використовувалося від 8 до 13 коліс. У ХVIII ст.
Чарльз Беббідж спроектував і частково побудував «аналітичну машину» —
першу цифрову обчислювальну машину з програмним управлінням, у якій
арифметичний пристрій і пам’ять були спроектовані на основі зубчастих
коліс, кількість яких перевищувала 50 тис.

У середині XX ст. з переходом від десяткової до двійкової системи
числення замість зубчастих коліс почали використовувати електромагнітні
реле, електронні лампи та ферритові сердечники. Скоро на зміну їм
прийшли транзистори, які вдосконалюючись, перетворились у інтегральні
схеми, що містили спочатку тисячі, а згодом мільйони компонентів.

За п’ятдесят років використання транзисторів у них не з’явилося
серйозних конкурентів. Природно задати запитання, хто був
першовідкривачем фізичних ефектів, покладених в основу транзистора. Щоб
відповісти, розкриємо ще одну «білу пляму» в історії розвитку ІТ в
Україні. Вона пов’язана з іменем та діяльністю видатного українського
фізика Вадима Євгеновича Лашкарьова (1903-1974). Він по праву повинен
був би увійти до групи американських учених (Джон Бардін, Вільям Шоклі,
Уотер Браттейн), які в 1956 р. були удостоєні Нобелівської премії з
фізики за відкриття транзисторного ефекту.

Ще в 1941 р. В.Є. Лашкарьов опублікував статтю «Дослідження запірних
шарів методом термозонду» (Известия АН СССР, сер. физ., т. 5, 1941 г.) і
у співавторстві з К.М. Косоноговою статтю «Вплив домішок на вентильний
фотоефект у закислі міді» (там же). Він установив, що обидві сторони
«запірного шару», розміщеного паралельно границі розділу мідь — закисел
міді, мають протилежні знаки носіїв струму. Згодом це явище отримало
назву p-n переходу (р – від pozitive, n — від negative). Ним же
«був розкритий механізм інжекції—дуже важливого явища, на основі якого
діють напівпровідникові діоди та транзистори» (Н.Н. Боголюбов й др.
Памяти Вадима Евгеньевича Лашкарева, Успехи физических наук, т. 117,
вып. 2, с. 377-378, 1975г.).

Перше повідомлення в американській пресі про появу напівпровідникового
підсилювача-транзис-тора з’явилося в липні 1948 г., через сім років
після статті Лашкарьова. Його винахідники американські вчені Бардін та
Браттейн пішли по шляху створення так званого точкого транзистора на
базі кристалу германію n типу. Перший обнадійливий результат був
одержаний ними в кінці 1947 р. Проте прилад вів себе нестало, його
характеристики вирізнялись непередбачуваністю, і тому практичного
використання точковий транзистор не отримав. У 1951 р. у США з’явився
більш надійний площинний транзистор n-p-n типу. Його створив Шоклі.
Транзистор складався із трьох шарів германію n, p і n типу, загальною
товщиною 1 см і був зовсім не схожий на пізніші мініатюрні, а з часом і
невидимі оку компоненти інтегральних схем.

Уже через кілька років значимість винаходу американських учених стала
очевидною, і вони були відзначені Нобелівською премією. Можливо, що
розпочата «холодна війна» або існуюча тоді «залізна завіса» завадили
добавити ще одного лауреата — В.Є. Лашкарьова. Його інтерес до
напівпровідників не був випадковим. Починаючи з 1939 р. і до кінця
життя, він послідовно й результативно займався дослідженням їх фізичних
властивостей. Після двох перших робіт у 1950 р. він і В.І.Ляшенко
опублікували статтю «Електронні стани на поверхні напівпровідників»
(Ювілейний збірник до 70-річчя А.Ф. Іоффе, 1950 р.), у якій описали
результати досліджень поверхневих явищ у напівпровідниках, покладені в
подальшому в основу роботи інтегральних схем на базі польових
транзисторів.

Під його керівництвом на початку 50-х років в Інституті фізики НАН
України було організовано виробництво точкових транзисторів. Сформована
В.Є. Лашкарьовим наукова школа в галузі фізики напівпровідників стала
однією з провідних у Радянському Союзі. Визнанням значимості її наукових
результатів стало створення в 1960 р. Інституту напівпровідників НАН
України, директором якого був призначений В.Є. Лашкарьов.

Учений народився і одержав вищу освіту в Києві, потім працював у
Ленінграді. На жаль, перші роки його творчої діяльності співпали з
роками репресій, що розпочалися з убивства Кірова в 1934 р. Він був
заарештований і засланий до Архангельська, де завідував кафедрою фізики
в медінституті до 1939 р. Наступні самі плодотворні 35 років свого життя
він провів у Києві, залишивши після себе цілу плеяду учнів, які стали
великими вченими і успішно продовжували розпочаті Лашкарьовим
дослідження.

Підводячи підсумок, можна сказати, що В.Є. Лашкарьов є піонером
інформаційних технологій в Україні, у бувшому Радянському Союзі в галузі
технології компонентів (транзисторної елементної бази) засобів
обчислювальної техніки. Цілком справедливо вважати його й одним з перших
у світі основоположників транзисторної мікроелектроніки.

Сергій Олексійович Лебедєв народився 2 листопада 1902 р. у Нижньому
Новгороді в сім’ї вчителів. Закінчив у 1928 р. Вище технічне училище ім.
Баумана в Москві, де й залишився працювати викладачем, а також став
молодшим науковим співробітником у Всесоюзному електротехнічному
інституті.

Усе його творче життя ділиться на два періоди, перший пов’язаний з
діяльністю в галузі енергетики, а другий — повністю відданий справі
комп’ютеробудування: створення ЕОМ та налагодження їх серійного
виробництва. Між цими двома періодами стоять п’ять років (1946-1951
рр.), проведених Лебедєвим у Києві, куди його запросили на посаду
директора Інституту електротехніки НАН України, і де згодом була
створена перша ЕОМ.

У грудні 1976 р. відбулося засідання Вченої ради Інституту кібернетики
НАН України, присвячене 25-річчю введення в регулярну експлуатацію
першої на континентальній частині Європи Малої електронної лічильної
машини МЕСМ, створеної в Інституті електротехніки НАН України під
керівництвом Сергія Олексійовича Лебедєва (1902-1974).

Виступаючи на засіданні, директор інституту академік В.М. Глушков так
оцінив творчий вклад творця МЕСМ: «Незалежно від зарубіжних учених С.О.
Лебедєв розробив принципи будови ЕОМ з програмою, що зберігається в
пам’яті. Під його керівництвом була створена перша на континентальній
частині Європи ЕОМ, за короткі строки були розв’язані важливі
науково-технічні задачі, чим було покладено початок радянській школі
програмування. Опис МЕСМ став першим підручником у країні з
обчислювальної техніки. МЕСМ стала прототипом Великої електронної
лічильної машини БЕСМ. Лабораторія С.О.Лебедєва стала організаційним
зародком Обчислювального центру — згодом Інституту кібернетики НАН
України.

Твердження В.М. Глушкова про те, що С.О. Ле-бедєв незалежно від учених
Заходу розробив принципи будови ЕОМ з програмою, що зберігається в
пам’яті, являється принципово важливим. Саме збереження програми в
оперативній пам’яті стало завершальним кроком у розвитку перших ЕОМ. На
Заході цей крок пов’язується з Джоном фон Нейма-ном. Оскільки
висловлення В.М. Глушкова підтверджується низкою архівних документів і
спогадами людей, близьких до С.О. Лебедєва, можна стверджувати, що цей
крок слід пов’язувати не лише з ім’ям Джона фон Неймана, але й С.О.
Лебедєва.

Згідно протоколу №1 засідання закритої Вченої ради Інституту
електротехніки та Інституту теплоенергетики АН УРСР від 8 січня 1951 р.
С.О. Лебе-дєв, відповідаючи на задані йому запитання після доповіді про
МЕСМ, сказав: «Я маю дані на 18 машин, розроблених американцями, ці дані
носять характер реклами, без будь-яких відомостей, як машини
побудовані… Використати закордонний досвід важко, оскільки
опубліковані відомості досить скупі».

У короткій записці, поданій до Ради з координації АН СРСР на початку
1957 р., С.О. Лебедєв констатує: «У 1948-1949 рр. мною були розроблені
основні принципи будови подібних машин.

Ураховуючи їх виключне значення для народного господарства, а також
відсутність у Союзі якого-небудь досвіду їх побудови та експлуатації, я
прийняв рішення якомога швидше створити малу електронну лічильну машину,
на якій можна було б досліджувати принципи будови, перевірити методику
рішення окремих задач і накопичити експлуатаційний досвід».

Не випадково абревіатура МЕСМ спочатку розшифровувалася як Модель
електронної лічильної машини, і лише пізніше слово Модель було замінене
словом Мала.

У вказаному вище протоколі С.О. Лебедєв відзначав: «За даними зарубіжної
літератури проектування і побудова машини ведуться 5-10 років, ми хочемо
здійснити побудову машини за 2 роки». Ученому вдалося виконати свій
намір. На околиці Києва у Феофанії з 1948 р. у лабораторії під
керівництвом С.О. Лебедєва розпочалися роботи зі створення ЕОМ. Розробка
основних елементів була проведена у 1948 р., на кінець 1949 р. було
розроблене загальне компонування машини та принципові схеми її блоків. У
першій половині 1950 р. виготовлені окремі блоки і розпочали їх
налагодження у взаємозв’язку. Уже в кінці 1950 р. запрацював макет МЕСМ.
У грудні 1951 р. МЕСМ була прийнята державною комісією до регулярної
експлуатації. На ній, єдиній на той час, весь 1952 р. розв’язувалися
найважливіші для всієї країни задачі того часу: фрагменти розрахунків з
термоядерних процесів, космічних польотів та ракетної техніки,
віддалених ліній електропередач та ін.

Досвід створення та експлуатації МЕСМ, як і передбачав С.О. Лебедєв,
дозволив йому за короткі строки (за наступні два роки уже в Інституті
точної механіки та обчислювальної техніки АН СРСР) створити Велику
електронну лічильну машину БЕСМ.

У статті «У колиски першої ЕОМ» С.О. Лебедєв назвав МЕСМ «первістком
радянської обчислювальної техніки». Про БЕСМ Сергій Олексійович написав:
«Коли машина була готова, вона нічим не поступалася американським
зразкам і являла собою справжнє торжество ідей її творців».

Основні принципи будови МЕСМ випливають з опису машини, наявного в
книжці (раніше секретної) «Мала електронна лічильна машина» (автори С.О.
Лебедєв, Л.Н. Дашевський, К.О.Шкабара, 1952р.):

— у машині використовується двійкова система числення;

— до складу машини входять п’ять пристроїв: арифметичний, пам’яті,
управління, введення та виведення;

— обчислення здійснюються автоматично за рахунок програми, що
зберігається в пам’яті;

— до числа операцій, крім арифметичних, входять логічні операції:
порівняння, умовного й безумовного переходів;

— пам’ять будується за ієрархічним принципом;

— для обчислення використовуються числові методи розв’язування задач.

У 1956 р. на конференції у Дармштадті доповідь С.О. Лебедєва про БЕСМ
справила сенсацію: мало відома за межами СРСР машина була визнана самою
швидкодіючою в Європі.

Зі спогадів сучасників слідує, що замисел створити цифрову обчислювальну
машину виник у вченого значно раніше, ніж він розпочав роботу з побудови
МЕСМ. Професор А.В. Нетушил, який закінчив інститут за декілька років до
війни, згадує: «Результатом моїх досліджень стала кандидатська
дисертація на тему: «Аналіз тригерних елементів швидкодіючих лічильників
імпульсів». Із самого початку цієї роботи в 1939 р. і до її захисту С.О.
Ле-бедєв з увагою і схваленням відносився до моїх досліджень. Він
погодився стати опонентом з дисертації, захист якої відбувся в кінці
1945 р. Тоді ще ніхто не підозрював, що С.О. Лебедєв починає виношувати
ідею створення цифрових обчислювальних маших».

Жінка вченого А.Г. Лебедєва запам’ятала, як восени 1941 р., коли Москва
поринала в темряву через нальоти німецької авіації, чоловік надовго
запирався у ванній кімнаті, де можна було без опасінь включати світло, і
довго писав незрозумілі їй одинички й нулики.А сам учений своїм колегам
говорив, що якби не війна, то роботу зі створення обчислювальної машини
з використанням двійкової системи числення він розпочав раніше.

Слава фон Неймана як великого вченого відіграла свою роль — викладені
ним принципи і структура ЕОМ стали називатися нейманівськими, хоча їх
співавторами були також Мочлі й Еккерт, а С.О. Лебедєв незалежно втілив
їх у МЕСМ. У той час МЕСМ була засекречена, і творчий вклад С.О.
Лебедєва не був відомий західним ученим. До речі, ЕОМ МАНІАК, створена
під керівництвом фон Неймана, була закінчена на рік пізніше МЕСМ.

На фоні чудових досягнень західних учених, про які ми писали в
попередній статті, результати діяльності С.О. Лебедєва в галузі
комп’ютеризації за наступні двадцять років (після створення МЕСМ і БЕСМ)
вражають своєю масштабністю. Під його керівництвом і безпосередньою
участю були створені ще 18 ЕОМ, причому 15 з них випускалися великими
серіями. І це за існуючої технологічної відсталості (тоді ще невеликої).
Не випадково учень С.О. Лебедєва академік В.І. Мельников відзначав:
«Геніальність С.О. Лебедєва полягала в тому, що він ставив мету з
врахуванням перспективи розвитку структури майбутньої машини, умів
правильно вибрати засоби для її реалізації стосовно до можливостей
вітчизняної промисловості» (УСиМ, 1976, №6). Серед розроблених під його
керівництвом були супер-ЕОМ для обчислювальних центрів, ЕОМ для
протиракетних систем та протилітакової ракетної зброї.

Його діяльність розпочалася з лампових ЕОМ, що виконують десятки тисяч
операцій за секунду. На той час це були супер-ЕОМ. Створені в 1958 і
1959 рр. ЕОМ М40 та М50 виявилися самими швидкодіючими у світі. З появою
напівпровідникових та магнітних елементів він перейшов до створення
супер-ЕОМ другого покоління. Створена в 1967 р. БЕСМ-6 з продуктивністю
1 млн. операцій за секунду випускалася 17 років. Нею були оснащені кращі
обчислювальні центри СРСР. Про те, що БЕСМ-6 зайняла гідне місце у
світовому комп’ютерному будівництві говорить той факт, що Лондонський
музей науки в 1972 р. придбав машину, щоб зберегти її для історії.
Завершенням діяльності вченого стало створення супер-ЕОМ на інтегральних
схемах, продуктивністю в мільйони операцій за секунду. У крайньому
випадку дві з них до цих пір використовуються в системах протиракетної
та протилітакової оборони. Кожна ЕОМ була новим словом в історії
обчислювальної техніки — більш продуктивна, більш надійна та зручна в
експлуатації.

Генеральним принципом побудови всіх машин було розпаралелювання
обчислювального процесу. В МЕСМ і БЕСМ з цією метою були використані
арифметичні пристрої паралельної дії. У М20, М40, М50 додалася
можливість роботи зовнішніх пристроїв паралельно з процесором. У БЕСМ-6
з’явився конвейєрний (або «водопровідний», як називав його сам Лебедєв)
спосіб виконання обчислень. У наступних ЕОМ використовувалася багато
процесорність та ін. Кожна нова ЕОМ була результатом радикальної
переробки та критичного осмислення всього нового, що з’явилося в країні
і за кордоном.

Активна творча діяльність С.О.Лебедєва призвела до створення великої
наукової школи, а керований ним Інститут точної механіки та
обчислювальної техніки АН СРСР став провідним у країні й не поступався
своїми досягненнями в 50—70-і роки відомій американській фірмі ІВМ.

С.О. Лебедєв та співробітники Інституту точної механіки та
обчислювальної техніки АН СРСР, які брали участь у створенні ЕОМ, були
неодноразово нагороджені урядовими нагородами. Так творець першої в
Радянському Союзі ЕОМ був нагороджений орденами Леніна (1954, 1962,
1972), одержав звання Героя соціалістичної праці (1956), Ленінську
(1966) та Державну (1969) премії СРСР, орден Жовтневої революції (1971).

Найбільш повну та всебічну характеристику діяльності С.О. Лебедєва дав
президент НАН України Б.Є. Патон. «Ми завжди будемо гордитися тим, що
саме в Академії наук України, у нашому рідному Києві, розцвів талант
С.О. Лебедєва як видатного вченого в галузі обчислювальної техніки і
математики, а також величезних автоматизованих систем. Він поклав
початок створенню в Києві чудової школи в галузі інформатики. Цю
естафету підхопив В.М.Глушков.

Чудовою рисою Сергія Олексійовича було піклування про молодь, довіра до
неї, доручення молодим розв’язувати самі складні завдання. Цьому сприяв
неабиякий педагогічний талант ученого. Багато учнів Сергія Олексійовича
стали великими вченими і розвивають свої наукові школи.

Усе життя видатного вченого — це героїчний приклад служіння науці,
своєму народові. С.О. Лебедєв завжди намагався об’єднати найвищу науку з
практикою, з інженерними задачами.

Він жив і трудився в період бурхливого розвитку електроніки,
обчислювальної техніки, ракетобудування, освоєння космосу й атомної
енергетики. Будучи патріотом своєї країни, Сергій Олексійович брав
участь у найбільших проектах І.В. Курчатова, С.П. Корольова, В.М.
Келдиша, що забезпечували створення щиту Батьківщини. У всіх їхніх
роботах роль електронних обчислювальних машин, створених Сергієм
Олексійовичем, величезна.

Його видатні праці назавжди ввійдуть до скарбниці світової науки і
техніки, а його ім’я повинно стояти поряд з іменами цих великих учених».

Виняткова скромність С.О. Лебедєва, засекреченість значної частини його
робіт призвели до того, що в західних країнах про геніального вченого
мало що відомо. У книжці американського історика Дж. Лі «Комп’ютерні
піонери», де наведені більше 2000 біографій учених, ім’я Лебедєва
відсутнє. Лише в рік його 95-річчя визнання заслуг ученого прийшло із-за
кордону — він був відзначений медаллю Міжнародного комп’ютерного
товариства, на якій відзначено: «Сергій Олексійович Лебедєв, 1903-1974.
Розробник і конструктор першого комп’ютера в Радянському Союзі.
Основоположник радянського комп’ ютеробудування».

Література

1. Поваров Г.П., Петров А.Е. Русские логические машины,—М.: Кибернетика
и логика, АН СССР, 1978.

2. Малиновский Б.Н. Очерки по истории компьютерной науки и техники в
Украине. — К.: Феникс, 1998.- 452 с.

3. Малиновский Б.Н. История вычислительной техники в лицах. — К.: Фирма
«КИТ», ПТОО «А.С.К.», 1995. — 385 с.

Похожие записи