Реферат на тему:

Венчурний бізнес в інформаційній сфері

Венчурний бізнес — сфера підприємницької діяльності, пов’язана з
реалізацією ризикових проектів, ризикових інвестицій головним чином у
сфері науково-технічних новинок. Фінансування беруть на себе банки,
інвестиційні компанії, спеціалізовані венчурні фірми або юридично
самостійні організації, зазвичай у формі товариств з обмеженою
відповідальністю. Галузева належність проектів технічних новинок, що
пропонуються авторами, ролі не відіграє. Цей вид бізнесу пов’язаний з
великим ризиком, тому його часто називають ризиковим.

Виробництво інформаційної техніки було сферою, в якій «венчурне»
підприємництво вперше набуло значного поширення. Пізніше відпрацьований
у цьому виробництві механізм «венчурного» бізнесу став поширюватися на
наукомісткі виробництва, а в подальшому — й на інші галузі економіки.

У США широкомасштабне приватне «венчурне» підприємництво набуло
найбільшого розвитку. За своїми обсягами американський ринок
«ризикового» капіталу значно перевершує західноєвропейський та
японський. Заснування самостійних дрібних фірм «венчурів» стало важливим
елементом американської моделі науково-технічного розвитку,
перетворилося в 80-х роках на стандартний організаційно-управлінський
прийом створення і відбору життєздатних нововведень. Його розвиток
відбувається головним чином за рахунок приватного підприємництва, тоді
як розвиток західноєвропейських ринків багато в чому зумовлений
діяльністю національних урядів та ЄС як з гарантування середньо- і
довгострокових позик, так і з інвестування деякої частини державних
коштів у вигляді «ризикового» капіталу.

Японія тільки починає використовувати ризиковий підхід до створення
нововведень.

У Західній Європі відносно великий ринок венчурного капіталу існує
тільки у Великобританії, але і його розвиток прискорився лише у 80-х
роках. На сьогодні цей ринок швидко розвивається в Голландії, ФРН та
Італії. Однак тільки половина всього венчурного капіталу в Західній
Європі інвестується в абсолютно нові фірми. Тут існують бар’єри вільному
руху капіталу у вигляді національних особливостей державного
регулювання.

Більшість європейських країн виробили заходи стимулювання ризикових
підприємств шляхом безпосереднього виділення державних коштів, надання
гарантій держави, зниження оподаткування на біржові прибутки і створення
біржових ринків, що не котируються. Капітал звичайно вкладається в формі
участі у створенні невеликих підприємств, що спеціалізуються на нових
ідеях або технологіях.

Розроблення нових технологій (інформатика, електроніка, зв’язок, генна
інженерія, охорона здоров’я) поглинає більшу частину таких
капіталовкладень .

Держава втручається в цю сферу, гарантуючи банкам покриття можливих
збитків або сприяючи створенню і розвитку інвестиційних компаній
(фіскальні знижки). Такий тип інвестицій є об’єктом діяльності
відповідних служб державних або приватних банків і спеціально створених
для цієї мети товариств. Так, ФРН яка безпосередньо вкладає державні
кошти у невеликі компанії наукомісткого бізнесу, так і гарантує
повернення 75% вартості позик таким компаніям, наданих приватними
кредитними інститутами, у разі банкрутства компаній-боржників. У Франції
створена спеціальна урядова організацію ІНОДЕВ і приватно-державний банк
для надання фінансових коштів невеликим компаніям, особливо зайнятим в
наукомістких галузях. У Великобританії згідно з Урядовою схемою
гарантування позик забезпечується 80%-на гарантія середньострокових
позик, у формі яких розміщується значна частина «венчурних» інвестицій
тощо .

У ряді країн (Франція, Великобританія, Швеція) створення біржового
ринку, що не котирується, з більш доступними для молодих підприємств
умовами було стимулом до виникнення нових венчурних компаній, заснованих
на новітній технології. До цього він охоплював в основному підприємства
сфери обслуговування і виробництва предметів споживання.

Розрізнюють дві організаційні форми венчурних груп — внутрішню та
зовнішню. За так званих «внутрішніх венчурів» вибір пріоритету
відбувається не на макрорівні, а всередині фірми. Тут організується
наскрізна бригада, очолювана автором проекту, що самостійно здійснює
надалі кадрову політику. Фірма також надає в його розпорядження всі
необхідні кошти і всебічно допомагає. Другою формою венчурної
організації є «венчурні фірми». У цьому випадку ініціатор «венчура» йде
з корпорації й організовує окрему невелику юридично незалежну фірму.
Венчурні групи фінансуються або тією корпорацією, де народився венчур,
або стороннім венчурним капіталом, що створюється фірмами, які
спеціалізуються на фінансуванні венчурних груп.

Венчурна фірма — дрібна або середня інвестиційна фірма, зайнята
науковими дослідженнями, інженерними розробками та їх кредитуванням.
Вловлюючи і фінансуючи нові ідеї, венчурна фірма допомагає великим
компаніям розробляти новітні напрями науково-технічного прогресу.
Операції, що проводяться такими фірмами, (венчурні операції),
характеризуються підвищеною мірою ризику.

Кошти венчурного капіталу вкладаються без всякого матеріального
забезпечення з боку одержувача, і інвестори йдуть на ризик втрати
вкладених коштів у разі неуспіху дослідження. За деякими оцінками, до
20% венчурних фірм банкрутують через невміння враховувати запити ринку,
а 60% — ледве окупають вкладені в них кошти. Майже всі венчурні групи
перші два роки функціонують зі збитком. Але у разі успіху норма прибутку
на авансований капітал через п’ять років досягає 30—40% [38].

Успіх венчурних фірм змусив звернути увагу на роль в наукових
дослідженнях дрібних наукомістких фірм, тобто фірм з чисельністю
працівників не менше 500 осіб.

Щорічно в США виникає близько 2500 нових венчурних фірм. Створення
венчурної фірми передбачає наявність трьох компонентів:

ідеї нововведення (нового продукту, технології, послуги);

суспільної потреби і підприємця, готового на основі такої ідеї
організувати нову фірму;

«ризикового» капіталу для фінансування цих фірм.

Звичайно процес заснування нової венчурної компанії проходить декілька
етапів розвитку. Спочатку група інженерів-винахідників, розробників або
вчених разом із фахівцями-керівниками засновують компанію з виробництва
нового продукту або вже освоєного продукту на основі нової технології.
Первинний капітал фірми — формується з їх власних коштів. Потім
підключається власник венчурного капіталу, який виділяє в середньому 800
тис. дол США. Організована приватна фірма є, по суті,
дослідно-конструкторською лабораторією, зайнятою розробленням ідей
одного-двох виробів. Засновники фірми — це одночасно і її співробітники.

На наступній стадії засновники розробляють свою економічну стратегію,
вивчають ринок, створюють раду директорів і проводять роботу з
підготовки виробництва. Починається випуск і просування нової продукції,
орієнтованої, як правило, на конкретних замовників. Задача фірми у цей
період — завоювати довіру споживачів для майбутніх замовлень. Середній
розмір фінансування на цьому етапі — 2 млн дол. на проект.

На третій стадії відбувається відпрацювання технології з одночасним
розширенням виробництва. Починається промисловий випуск продукції для
широкого споживача. Фірма створює спеціальний підрозділ для збуту,
формує нову організаційну структуру. Звичайно на цій стадії виробництво
ще не приносить прибуток.

Четверта стадія — освоєння додаткових капіталовкладень, спрямована на
розширення масштабів виробництва, підвищення якості продукції, створення
оборотних активів, розширення ринку. Швидке зростання фірми висуває на
перше місце проблему функціональної координації різних видів її
діяльності, вдосконалення організаційної структури. Стратегію у сфері
виробництва і збуту визначає кон’юнктура ринку.

Як тільки налагоджено випуск продукції і подолано збитковість
виробництва, фірма може почати емісію власних акцій і продаж їх на ринку
цінних паперів. Загалом весь період становлення нової корпорації на
початку 80-х років тривав близько 5 років, у деяких випадках — 2—3 роки
.

Безпосередні автори нововведення — винахідники, вчені та інженери рідко
стають власниками венчурних фірм. Велика частина фахівців — власників
ризикових фірм після того, як їх підприємства налагоджують випуск
продукції, з вигодою для себе продають їх і беруться до розроблення
інших проектів, реалізовуючи свій науковий потенціал у нових відкриттях.
Значна частина талановитих фахівців і вчених США проходить цикл «наукові
працівники — ризикова фірма», виступаючи то в ролі проектувальників і
виконавців НДДКР, то в ролі підприємців і комерсантів.

Від усіх інших форм прибуткового розміщення капіталу його вкладення в
невелику компанію, заставою якої є комерційний успіх науково-технічної
новинки, розроблюваної цією компанією і раніше ніким не випробуваної,
відрізняється надзвичайно великим комерційним ризиком. Способом зниження
комерційного ризику є одночасне інвестування в декілька невеликих фірм
наукомісткого бізнесу.

Загалом венчурні інвестиційні компанії здійснюють жорсткий контроль над
фірмами, в які вони вклали свої кошти, на основі володіння значною або
переважною частиною їх капіталу, а також через заміщення вищих керівних
постів у фірмах. Існує декілька правил, яких дотримуються венчурні
бізнесмени. Організатори фірми наукомісткого бізнесу ніколи не повинні
контролювати велику частину її капіталу. Компанії — інвестори венчурного
капіталу отримують місця для своїх представників у радах директорів цих
компаній. Якщо створена фірма не вийде на заплановані показники
прибутку, інвестиційна венчурна компанія має право взяти її управління
на себе.

Механізм венчурного фінансування обумовлює взаємодію як стимулювальних,
так і стримувальних тенденцій його розвитку. Він дає змогу великому
монополістичному бізнесу використати дрібний бізнес як випробувальний
полігон для випробування комерційної дієздатності як науково-технічних
новинок, так і інших галузей економіки.

Необхідно зазначити, що методи стимулювання ризикового підприємництва
можуть мати як прямий, так і непрямий характер. Прямими методами
стимулювання підприємництва є насамперед надання субсидій на пільгових
умовах та гарантування (повне або часткове) позик, що надаються
приватними фінансово-кредитними організаціями.

Основною формою непрямого стимулювання є встановлення пільгового
податкового режиму. У більшості промислово розвинених країн проводиться
збалансована політика підтримки підприємництва, поєднання різних методів
прямої допомоги з податковими стимулами. На перший погляд, податкові
пільги не можна віднести до фінансової підтримки. Однак в кінцевому
результаті податкові знижки, що надаються підприємцям, є саме фінансовою
допомогою: завдяки пільговому податковому режиму в розпорядженні
підприємців залишається значна частка прибутку (після сплати податків),
що дає їм можливість розширювати виробництво за рахунок
самофінансування. Крім того, система податкових пільг, значно розширює
можливість маневрування грошовими коштами: в багатьох випадках
підприємці можуть самі вирішувати, якими саме податковими знижками
скористатися.

Джерелами позикового та акціонерного капіталу є банки, пенсійні фонди,
страхові компанії, промислові корпорації, приватні інвестори. У сфері
використання позикового та акціонерного капіталу в фінансуванні
ризикових форм зусилля держави спрямовані на вдосконалення податкового
законодавства; зняття обмежень на використання коштів пенсійних фондів
та інших організацій для ризикового фінансування; вдосконалення
законодавства, що стосується обігу цінних паперів; гарантування позик,
які надаються приватними кредитними організаціями.

Джерелами позикового капіталу для малих фірм є передусім комерційні
банки, що надають як короткострокові, так і довгострокові кредити. Крім
того, кредити різних видів можуть надаватися промисловими компаніями
(найчастіше це компанії, пов’язані з даною фірмою договорами на
постачання сировини, матеріалів, напівфабрикатів),
фірмами-комісіонерами, компаніями-орендарями, ощадними банками,
страховими компаніями.

Одним з найважливіших видів короткострокового кредитування малих фірм є
так званий комерційний кредит. У США на частку комерційного кредиту
припадає близько 30—40% поточних зобов’язань нефінансових компаній,
причому велика частка — зобов’язання малих фірм.

Більшість комерційних банків оговорюють як умову надання кредиту участь
самих підприємців в акціонерному капіталі створюваної фірми. Банк може
вимагати також забезпечення кредиту в формі застави під нерухомість.

З метою підвищення зацікавленості банків у кредитуванні ризикових
підприємств держава бере на себе значну частку ризику, гарантуючи
кредити, що надаються приватними банками. У США, наприклад,
адміністрація малого бізнесу може гарантувати до 90% позики, що
надається комерційним банком.

Незважаючи на значну допомогу з боку держави, малі ризикові фірми
відчувають хронічну недостачу позикового капіталу. Для успішного
розвитку ризикової фірми необхідно, щоб значну частину її капіталу
становив капітал пайовий, що надається різними інвесторами в обмін на
акції фірми. Причому реальним шляхом є приватне розміщення акцій без
оголошення в ЗМІ.

Приватне розміщення має низку істотних переваг порівняно з відкритим
розміщенням, зокрема: набагато меншими є витрати на емісійні операції;
значно скорочується час на оформлення замовлення, на отримання дозволу
на розміщення акцій; в набагато більшій мірі дотримується комерційна
таємниця тощо.

За приватного розміщення покупцями акцій ризикових підприємств стають
індивідуальні інвестори, промислові компанії, пенсійні та страхові
фонди.

Роль держави в підвищенні зацікавленості інвесторів у наданні
акціонерного капіталу ризиковим підприємствам зводиться в основному до
законодавчого регулювання. Важливим напрямом законодавчого регулювання є
регулювання законів про податок. Існує три групи промислово розвинених
країн, що відображають основні тенденції розвитку податкової політики,
спрямованої на стимулювання інвестицій у ризикові проекти. Країни першої
групи (США, Великобританія) підтримують на низькому рівні оподаткування
корпорацій і не розробляють спеціальних систем податкових стимулів
інвестицій в ризикові підприємства, що обумовлює високу інвестиційну
активність промислових компаній, фінансових організацій та інших
інвесторів. У другій групі — країни (ФРН, Італія, Іспанія), що мають
низькі ставки податків на прибуток корпорацій і паралельно проводять
активну податкову підтримку підприємств певних галузей і регіонів. До
третьої групи входять країни, що мають найвищі ставки податків на
прибуток корпорацій і паралельно систему різноманітних спеціальних
стимулів ризикового підприємництва. У цій групі інвестори, що купують
акції ризикових фірм, звільняються від податку на прибуток за умови
володіння акціями не менше п’яти років. Інвестори звільняються також від
податку на приріст капіталу, отриманий у разі реалізації акцій ризикової
фірми після закінчення п’ятирічного терміну володіння .

Отже, значення венчурного бізнесу полягає в тому, що він:

привів до створення нових життєздатних господарських одиниць, які
впливають на всю традиційну структуру ведення наукових досліджень, і
викликав структурні зміни в суспільному виробництві країн;

сприяв технічному переозброєнню традиційних галузей виробництва;

спонукав великі корпорації до вдосконалення принципів управління та
організаційних структур;

змінив погляд на ніби постійну перевагу великих корпорацій в
дослідницькій діяльності;

показав, що орієнтація на довгострокові цілі вимагає створення
спеціальної кредитно-фінансової системи у вигляді венчурного капіталу;

збільшив зайнятість висококваліфікованих фахівців;

сприятливо вплинув на розвиток законодавчої бази з проблем підтримки
наукових досліджень.

Венчурні інвестиції впродовж останніх декількох років є невід’ємною
частиною індустрії інформаційних технологій, своєрідною рушійною силою
інформаційного ринку.

PAGE 288

PAGE 10

Похожие записи