КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни

“Системне програмування та операційні системи”

ПЛАН

Диспетчер програм. Використання диспетчера програм в OC Windows, Windows
NT.

Мови програмування низького і високого рівня. Мова програмування
Асемблер.

Особливості побудови локальних комп’ютерних мереж для багатопроцесорних
систем.

Використання гарячих клавіш в OC Windows і Unix.

1. Диспетчер програм. Використання диспетчера програм

в OC Windows, Windows NT

Для завантаження системи Windows досить у будь-якім місці ввести в
командному рядку ДОС ім’я програми — win.

Диспетчер програм займає в середовищі Windows центральне місце і
запускається автоматично при завантаженні Windows. Завершення роботи з
Windows здійснюється тільки шляхом завершення роботи з Диспетчером
програм.

Диспетчер програм сам є програмою, що працює в середовищі. У цьому
відношенні він схожий на всі інші програми-додатки. У той же час
диспетчер програм керує іншими програмами, дає можливість користувачу
запускати наявні і підключати нові додатки, упорядковувати їхнє
положення й організовувати їхню взаємодію.

Для закінчення сеансу роботи з Windows можна просто закрити вікно
диспетчера програм: виконати команду Закрити з його контрольного чи меню
двічі клацнути на кнопці контрольного чи меню натиснути ALT + F4.

Будь-який додаток повинний входити в ту чи іншу програмну групу.
Диспетчер програм дозволяє створювати нові і видаляти непотрібні
програмні групи, підключати нові і видаляти непотрібні програми-додатки
з будь-якої групи, переносити додатка з однієї групи в іншу.

Програмна група у вікні може знаходитися в двох станах:

Мінімізована група. Вона представляється іконою групи додатків, що теж
може знаходитися тільки в межах вікна Диспетчера програм. Мінімізація
вікна програмної групи еквівалентна його закриттю.

Відкрита група. Вікно програмної групи відкрито на екрані. Тому що воно
є вікном документа, тобто дочірнім вікном Диспетчера програм, то завжди
розташовується в межах батьківського вікна.

Вікно програмної групи містить ікони програм-додатків, об’єднаних по
якій-небудь ознаці.

Диспетчер програм за допомогою команд меню Файл дозволяє виконувати не
тільки установку, але і реорганізацію і видалення непотрібних програмних
груп і додатків.

Рис. 1 Меню «Файл»

Відкрити. Ця команда відкриває обрану програмну групу (коли вона
мінімізована, тобто представлена груповою іконою у вікні диспетчера
програм), чи завантажує обраний додаток в активній програмній групі.

Ця команда виконується також подвійним щигликом мишкою на відповідній
іконі.

Перемістити… і Копіювати… . Ці команди доступні, тільки якщо мається
хоча б одне відкрите вікно програмної групи, і призначені відповідно для
переміщення і копіювання обраного додатка в іншу програмну групу (але
можна й у вихідну групу).

Швидше і наочніше всього ці операції виконуються за допомогою мишки:
варто підчепити курсором ікону потрібного додатка і перетягнути її у
вікно необхідної групи (якщо ця група мінімізована, те «покласти» ікону
додатка, що перетаскується, на ікону програмної групи). У результаті
додаток у вихідній групі зникне і з’явитися в новій групі. Для
копіювання потрібно в процесі перетаскування іконки тримати натиснутої
клавішу Ctrl .

Видалити — команда відноситься до обраного додатка в активному вікні
групи або до обраної групи, коли усі вони мінімізовані чи активне
групове вікно порожнє. Гаряча клавіша — Delete.

Рис. 2

Властивості — команда дозволяє переглянути параметри, що задають обраний
об’єкт, — програмну чи групу додаток і внести необхідні зміни.

На Рис. 2 показана панель Властивості групи програм для опису програмної
групи, що містить всього два поля: Опис і Файл групи.

Параметр Опис задає назва програмної групи, що з’являється в заголовку
відкритого групового вікна і під його іконою.

Рис. 3

Другий параметр задає ім’я файлу, у якому зберігаються всі дані про цю
програмну групу, причому повинний бути зазначений повний шлях до цього
файлу.

На Рис. 3 наведена панель Властивості програмного елемента, що описує
обраний додаток.

Параметр Опис має той же зміст, що й у випадку програмної групи.

Другий параметр, Командний рядок призначений для завантаження додатка і
містить ім’я програмного файлу і повний шлях до нього.

Третій параметр, Робочий каталог, є для даного додатка вихідним при
зчитуванні і збереженні документів.

Параметр Швидка клавіша задає гарячу комбінацію клавішею, що дозволяє
швидко завантажити додаток, чи активізувати його, якщо воно вже було
завантажено..

Ліворуч унизу панелі показується зв’язана з даним додатком ікона.

Правіше знаходиться перемикач Виконувати згорнувши, якщо він включений,
той даний додаток відразу ж після завантаження мінімізується.

Рис. 4

Створити… . Команда дозволяє створити новий об’єкт, тип якого варто
вибрати в діалоговому вікні, що відкривається, (див. Рис. 4).

Для створення нової програмної групи потрібно установити на панелі
прапорець Група програм і натиснути кнопку ОК. З’явитися показана на
Рис. 2 панель з незаповненими полями. Потрібно ввести назва групи, ім’я
її файлу і підтвердити або скасувати створення групи.

Для включення нового додатка в одну з програмних груп (яка повинна бути
попередньо активізована) потрібно установити прапорець Груповий елемент.
Відкривається показана на Рис. 3 незаповнена діалогова панель.

Рис. 5

Виконати… .Команда дозволяє завантажувати будь-які програми, у тому
числі і ті, котрі уже встановлені в якій-небудь програмній групі.
Відкривається діалогове вікно Виконати (див. Рис. 5), у якому в поле
Командного рядка можна ввести звичайну команду ДОС для завантаження
необхідної програми. Після цього активізується кнопка ОК, що підтверджує
виконання команди.

Якщо установити прапорець Виконувати згорнувши, то завантажена програма
відразу згортається в мінімізований стан.

Вихід з Windows . Ця команда еквівалентна команді Закрити в контрольному
меню вікна диспетчера програм. Сеанс роботи з Windows можна завершити,
також двічі натиснувши мишкою на кнопку контрольного чи меню натиснувши
клавіші ALT + F4.

2. Мови програмування низького і високого рівня.

Мова програмування Асемблер

Існуючі мови програмування можна розділити на наступні групи:

універсальні мови програмування високого рівня;

спеціалізовані мови розробника програмного забезпечення;

спеціалізовані мови користувача;

мови низького (системного) рівня.

Серед універсальних мов високого рівня безперечним лідером є мова С
(разом з С++). До безумовних переваг останніх належать: наявність
операторів, що забезпечують базові програмні елементи; можливість
програмування на низькому рівні з доступом до адрес оперативної пам’яті;
великі бібліотеки службових підпрограм та класів. Ці обставини зробили
мови С та С++ основними мовами розробки операційних систем,
компіляторів, тощо, чим ще більше підвищили їх популярність. З іншого
боку, вони мають і ряд недоліків, до яких в першу чергу слід віднести
наявність синтаксичних неоднозначностей, які обмежують можливості
компілятора щодо контролю правильності програми.

Альтернативою С та С++ виступає мова Паскаль, яка має багато реалізацій
(в тому числі сучасна програмна система Delphi), кожна з яких завдяки
чіткому синтаксису мови гарантує не лише синтаксичний, але і семантичний
контроль.

Крім них до групи універсальних мов програмування відносяться,
наприклад, Basic, Visual Basic, Ada, Modula, кожна з яких має свої
особливості, а отже, і свою область застосування.

Спеціалізовані мови розробника програмного забезпечення використовуються
для створення лише спеціалізованого програмного забезпечення. Такими є:
мови баз даних (Fox-Pro, SQL та програмні системи Access, Oracle,
Paradox), мови програмування прикладних програм для мереж (Java-Script,
VBScript) та інші.

Мови програмування низького рівня, до яких відноситься асемблер,
дозволяють здійснювати програмування практично на рівні машинних кодів.
При цьому можна досягти оптимальних критеріїв як з точки зору часу
виконання програми, так і з точки зору ресурсів пам’яті. Але ці мови не
придатні для створення великих програм та програмних систем, принаймні
тому, що не підтримують принципів структурного програмування. Вони
використовуються для невеликих програм або у вигляді вставок в програми,
написані мовами високого рівня.

Крім вибору мови програмування можливий і вибір середовища
програмування, тобто професійного програмного комплекса з вбудованим
текстовим редактором, компілятором, компонувальником, налагоджувачем,
тощо, наявність яких значно спрощує створення програм.

Програмування на мові асемблера вважається складною задачею, причини
цього такі:

Мова асемблера будь-якого процесора суттєво складніша будь-якої мови
високого рівня. Щоб скористатись всіма можливостями мови асемблера,
треба по крайній мірі знати команди мікропроцесора, а їх число з усіма
можливими варіантами переважає 100, їх кількість значно перевищує
кількість операторів і ключових слів інших мов високого рівня. Проблема
ускладнюється ще тим, що зміни в асемблері виникають набагато швидше ніж
в мовах високого рівня, це зв’язано з появою нових мікропроцесорів і
відповідно нових команд.

Програміст, який використовує мови асемблера повинен сам слідкувати за
розподілом пам’яті та вмістом регістрів, щоб коректно розподіляти і
оперувати пам’яттю, в мовах високого рівня це робиться автоматично при
допомозі компілятора, але ця обставина має перевагу: можна оптимально
розташувати дані в пам’яті, забезпечити максимальну швидкість виконання
та мінімальну довжину програми.

Програми на мові асемблера важче проектувати та підлагоджувати, треба
весь час пам’ятати, що конкретно знаходиться в кожному регістрів в даній
комірці пам’яті. Прийнято вважати, що розробка програми тільки на мові
асемблера, деякого процесора, навіть якщо він поширений не
рекомендується. Зрозуміло, що будь-яку програму можна написати тільки з
допомогою асемблера, але для цього треба використати набагато більшу
кількість команд і час який піде на її виконання і відладку буде
набагато більший ніж для мови високого рівня. Набагато вигідніше писати
програми на мові високого рівня, а найбільш критичні частини на
швидкодії писати на мові асемблера. Наприклад на асемблері можна скласти
процедури для реалізації вводу-виводу низького рівня, процедури обробки
переривань та деякі інші.

Розробка програми на мові асемблера включає кілька етапів.

Підготовка початкового тексту програми;

Асемблювання програми(отримання об’єктного коду);

Компоновка програми(отримання виконуваного файлу);

Відладка програми(знаходження помилок).

Ці етапи циклічно повторюються.

Текст програми на мові асемблера записується в один або кілька файлів,
імена файлів і їх розширення можуть бути будь-які, прийнято для файлів
які містять програми мовою асемблера прийнято використовувати розширення
*.asm. Для файлів визначених констант і повних типів розширення *.inc.
Ці файли є текстовими їх можна набрати в будь-якому текстовому
редакторі. Можна також використати інтегровані середовища для розробки
програм, при програмуванні зручно виділяти один каталог для збереження
всіх файлів програми і звідти запускати всі необхідні програми для
підготовки, асемблювання та компонування програми. При використанні
стандартних редакторів тексту, редаговані тексти треба зберігати у
вигляді звичайних файлів у форматі ASCII, це означає, що ці файли треба
зберігати без додаткових символів, ці символи часто вставляють в текст
різні спеціалізовані редактори, наприклад WORD.

Підготовлений текст мови асемблер є початковим для спеціальних програм,
які називаються асемблерами, далі програма асемблера. Задача програми
асемблера перетворити текст програми у форму двійкових команд, останні
можуть вже бути виконанні мікропроцесором. Після асемблювання дістають
так звані файли об’єктних модулів, які мають відповідні розширення
*.obj. Для отримання об’єктних файлів необхідного виконати відповідну
програму асемблера masm фірми Microsoft, або tasm фірми Borland. В обох
випадках після команди вказується ім’я файлу : masm prog1.asm, tasm
prog1.asm.

Така форма команди є мінімальною, крім цієї форми можна використовувати
іншу форму задаючи перед іменем файлу опції або ключі. Якщо програма
складається з декількох файлів, то їх асемблювання проводиться незалежно
один від одного, хоча отримані об’єктні файли представлені вже в
двійковій формі запускати їх на виконання не можливо.

Текст програми може знаходитись в декількох файлах, змінні які описані в
цих файлах можуть використовуватися спільно, якщо такі файли
асемблюються окремо, то не можливо дістати повну інформацію, для того,
щоб генерувати виконавчий код. Тому процес підготовки програми
обов’язково включає в себе етап компоновки. На цьому етапі визначають
всі невідомі, при окремому асемблювані, адреси всіх змінних або функцій,
які використовуються спільно. Процес об’єднання об’єктних модулів в один
файл виконується спец. програмою, яка називається компоновщиком. Це може
бути програма link фірми Microsoft, або tlink фірми Borland, отримуваний
виконуваний файл має розширення *.exe, або *.com. Компановщику треба
передати імена відповідних об’єктних файлів.

Link prog1.obj prog2.obj

Tlink prog1.obj prog2.obj

Після компонування отримується виконуваний файл, він отримує ім’я файла,
який стоїть перший у відповідній команді.

За винятком початкових простих програм практично всі програми на мові
асемблера мають потребу в відладці. Для відладки можна використовувати
різні відладчики, наприклад tg386-Turbo Debuger фірми Borland. Сучасні
відладчики дозволяють в процесі відладки контролювати значення регістрів
загального призначення, а також значення змінних і змінювати їх в
процесі відладки, можна переглядати зміст різних ділянок пам’яті, можна
контролювати виконання покроково, або розставляти точки зупинки.

Дуже зручно користуватись для підготовки тексту програми редакторами ІС,
такі можливості передбачають практично всі виробники сучасних
асемблерів. ІС мають суттєву перевагу, так як дають доступ до довідкової
інформації. Вони дозволяють також зразу асемблювати та компонувати
набрані тексти і провести його відладку. Потім знову можна повернутись
до його редагування, при цьому складається ілюзія роботи з однією
програмою. Слід відмітити, що відладчики вбудовані в ІС мають дещо
обмежені можливості.

3. Особливості побудови локальних комп’ютерних мереж

для багатопроцесорних систем

До структури багатопроцесорної обчислювальної системи (БОС) входять N
процесорів (P) з кеш-пам’яттю (CM), M модулів загальної пам’яті (MM) і
комутаторів K. Число модулів пам’яті не перевищує число процесорів (M
?N).

У такій системі виникає конфлікт у тому випадку, коли звертання двох чи
більше процесорів йде одночасно до одного модуля пам’яті. При цьому
черговість обслуговування визначається службою пріоритетів арбітра (AR),
що входить до складу комутатора. Існує три різні служби пріоритетів
арбітра: фіксований, циклічний і випадковий.

У загальному випадку, замість деяких процесорів стоять пристрої
введення/виведення (ПВВ) зі своїми контролерами прямого доступу до
пам’яті (контролери ПДП чи КПДП). Вони, як і процесори, є активними
елементами БОС. ПВВ зі своїми КПДП можна розглядати як процесори
введення-виведення.

Кожний модуль пам’яті робиться секціонованим. Число секцій модуля
пам’яті визначається розміром блоку кеш-пам’яті (звичайно 4 слова).

Призначення БОС – рішення стаціонарного потоку задач. Потік задач
складається з набору задач декількох типів. Передбачається, що команди
обробки задач заздалегідь записані в ММ. Дані для кожної задачі
надходять через визначене ПВВ через фіксовані інтервали часу. Кожна
задача характеризується своїм графом, представленим у ярусно-паралельній
формі. Кожен сегмент графа задачі виконується на одному з процесорів.
Сегменти графа можуть виконаються паралельно при наявності вільних
процесорів.

 

Рис. 1. Структура БОС із загальною багатомодульною пам’яттю

AR – арбітр; CM – кеш-пам’ять; K – комутатор; MM – модуль загальної
пам’яті; P – процесор

 

Сегмент вважається готовим до виконання, якщо є всі необхідні дані для
його рішення. Для розподілу готових до виконання сегментів задач по
процесорах приділяється один керуючий процесор (КП). Інші процесори –
робочі процесори (РП) – призначені для рішення сегментів задач.

Метою побудови моделі БОС є визначення, чи справляється задана БОС із
потоком задач, а також визначення мінімального числа процесорів,
необхідного для рішення заданого потоку задач.

Модель якої-небудь системи складається з набору моделей її елементів і
правила їхньої взаємодії. Вибір елементів визначається необхідним
ступенем деталізації. Правила взаємодії моделей повинні відбивати
реальні взаємодії елементів системи на обраному рівні деталізації.

Модель елементу системи може знаходитися в якому-небудь стані. Стану
моделі елемента відповідає визначений процес у відповідному елементі
системи. Число станів моделі визначається числом виконуваних дій
відповідним елементом системи. Модель може переходити з одного стану в
інше, що означає перехід елемента системи від виконання однієї дії до
іншого. Зміна станів моделі називається подією. На відміну від реального
переходу елемента системи від однієї дії до іншого, тривалість події
приймається рівної нулю. Алгоритм зміни станів моделі елемента
визначається алгоритмом функціонування елемента системи.

Кожна модель елемента характеризується набором своїх станів, алгоритмом
зміни станів і унікальним ідентифікатором, що визначає цю модель
елемента в моделі системи.

Стан моделі всієї системи в конкретний момент часу характеризується
набором станів моделей її елементів у цей момент.

Для обліку тривалості станів моделей елементів у модель системи
вводиться лічильник поточного часу. Значення лічильника може бути
виражене в реальних одиницях часу, наприклад у секундах, хвилинах і так
далі, але може бути виражено й у модельних одиницях часу. В останньому
випадку, повинне бути установлена відповідність між реальними одиницями
часу і модельними.

Подія може супроводжуватися передачею повідомлення іншим моделям
елементів БОС. Повідомлення повинне містити унікальний ідентифікатор, що
характеризує тип цього повідомлення і параметри.

Модульованими елементами системи в нашому випадку є: РП із кеш-пам’яттю,
КП, ПВВ і ММ із комутатором і арбітром. ММ із комутатором і арбітром –
єдиний елемент у моделі, тому що характеризуються єдиним набором станів,
обумовленим арбітром.

Керуючий процесор одержує сигнали від пристрою введення/висновку про
закінчення запису вхідних дані задачі і сигнали про закінчення рішення
сегментів від робочих процесорів.

Функціями керуючого процесора є вибір готового до виконання сегмента,
вибір вільного процесора і призначення обраного сегмента на вільний
процесор. Призначення полягає у відправленні сигналу робочому процесору
з указівкою номера задачі і сегмента.

Робочий процесор вирішує призначений на нього сегмент задачі і
відправляє сигнал КП про закінчення рішення сегмента задачі. Для
побудови алгоритму рішення задачі робочим процесором прийняті наступні
допущення:

–       РП зчитує з ММ у кеш відповідну прикладну програму рішення
сегмента не розподілено в процесі його рішення, а перед рішенням;

–       РП зчитує вхідні дані сегмента з ММ у кеш-пам’ять не розподілено
в процесі його рішення, а перед рішенням;

–       запис результатів у загальну пам’ять здійснюється тільки після
рішення сегмента.

Час зчитування програми можна визначити з наступних припущень. Нехай
команда виконується в середньому за 2 такти. Тоді кількість виконуваних
команд NВИП за час рішення сегмента обчислюється по формулі:

,

де TSEG – час рішення сегмента, TCY– тривалість одного такту.

Число команд, що зчитуються, з оперативної пам’яті менше цього значення,
тому що ті самі команди можуть, знаходячись у кеш-пам’яті, виконуватися
кілька разів (наприклад, у циклі). Для обчислення числа команд, що
зчитуються з загальної пам’яті, уведемо коефіцієнт циклічності КЦИКЛ
(наприклад, 2). Тоді число команд, що зчитуються з загальної пам’яті,
NСЧИТ обчислюється по формулі:

. (1)

Якщо припустити, що середня довжина команди дорівнює одному слову, то це
значення NСЧИТ буде дорівнює числу слів, що зчитуються.

Команди і вхідні дані сегмента зчитуються блоками. Послідовно йдуть
блоки розташовуються в різних модулях пам’яті, доступом до кожного керує
відповідний арбітр, що входить до складу комутатора. Час, необхідний
арбітру для вибору кандидата для передачі в модуль пам’яті, прийнято
рівним нулю.

Прихід задач у БОС здійснюється через пристрої введення/висновку. Задача
кожного типу приходить через визначений пристрій уведення/висновку,
тобто розподіл задач по пристроях уведення/висновку здійснюється
статично. Перед записом нових вхідних даних ПВВ зчитує результати
рішення попередньої задачі.

Взаємодія ПВВ із загальною пам’яттю здійснюється за словами в режимі
прямого доступу до пам’яті на частоті роботи загальної пам’яті. Час TIN,
необхідне для запису нових вхідних дані задачі обсягом VIN слів,
визначається по формулі:

. (2)

Час TOUT , необхідне для зчитування результатів рішення задачі обсягом
VOUT слів, визначається по формулі:

. (3)

Таким чином, можна побудувати імітаційну модель БОС із загальною
багатомодульною пам’яттю, використовуючи припущення, прийняті для
робочих процесорів і використовуючи формули 1-3 для визначення часів
станів моделей елементів БОС.

4. Використання гарячих клавіш в OC Windows і Unix

Для кращої і зручнішої роботи у програмах Windows були розроблені так
звані «гарячі» клавіші.

Гарячі клавіші — набір клавіш, за допомогою яких можна швидко виконати
деякі команди із арсенала програм, без допомоги миші. Більш за все
використовуються в програмах, в яких використовується клавіатура як
основний інструмент, наприклад Microsoft Word .

Комбінацію клавіш також можна визначити самостійно. Наприклад у програмі
Word у головному меню назва кожного пункту містить підкреслені букви,
при натисканні Alt та одночасному натисканні кнопки, яка відповідає
підкресленій букві у меню на клавіатурі буде відкрите відповідне меню.
Також у відкритому меню містяться у назві пункту підкреслені букви, при
виконанні попередніх дій відбудеться дія, яка відповідає дії даного
пункту меню. У сучасних комп’ютерах на клавіатурі міститься кнопка із
логотипом Windows, після натискання цієї кнопки відкриється меню у якому
містяться всі ярлики швидкого запуску певних програм, у цьому меню можна
пересувати бар на потрібний пункт за допомогою кнопок із стрілками, при
натисканні кнопки Enter виконається дія властива даному пункту.

Комбінація клавіш

Esc

Delete

F1

F2

F3

F5

F10

Alt + Tab

Alt + F4

Сtrl + S

Ctrl + Esc

Ctrl + X

Num Lock + Мінус (-)

Num Lock + Плюс (+)

Ctrl + Alt + Delete

Дії

Відміна команди

Видалення папки

Вивід контекстної довідки

Зміна видаленого значка

Відкрити панель пошуку файлів

Відновити зміст папки або вікна

В програмах — активізація рядів текстового меню

Перехід до наступного вікна.

Вихід із програми

Збереження документів

Відкрити головне меню

Виділення в буфер

Згортання виділений папкою

Розгортання виділений папкою

Виклик диспетчера задач Windows

Комбінація гарячих клавіш

Ctrl + V

Ctrl + C

Ctrl + O

Ctrl + F

Ctrl + H

Ctrl + P

Ctrl + A

Ctrl + Z

Ctrl + N

Ctrl + B

Ctrl + I

Ctrl +U

Вставити текст

Копіювати текст

Відкрити файл

Найти

Замінити

Печать

Виділити весь текст

Відмінити дію

Створити новий документ

Включити режим напівжирних букв

Включити режим косих букв

Включити режим підкреслених букв

«Гарячі» клавіші можна також встановити на запуск будь-якої програми.
Тобто при натисненні цих клавіш буде запускатися певна програма. Для
цього потрібно виділити ярлик програми і натиснути ПКМ.

Після цього відкриваємо пункт Свойства і в підпункт Бистрий запуск
вводимо комбінацію «гарячих» клавіш. Комбінація «гарячих» клавіш повинна
починатися із клавіш Ctrl + Alt + … .

Для роботи UNIX більшість клавіш і їх комбінацій мають спеціальне
значення. Вони мають імена, унікальні для систем UNIX і можуть не
відповідати наклейкам на клавішах для інших систем. Для підказки у
визначенні цих клавіш наведена наступна таблиця. Список для ваших
конкретних пристроїв входу описаний у keyboard (HW).

У цій таблиці тире між клавішами значить «натисніть першу клавішу і
тримаєте її при натисканні другої».

Спеціальні клавіші

Ім’я UNIX Напис на клавіші Дія

Delete зупиняє поточну програму повертаючи в запрошення оболонки. Ця
клавіша відома також як Interrupt чи Del.

Backspace видаляє символ ліворуч від курсору

d Ctrl-d сигналізує кінець уведення з клавіатури; виходить з
поточної оболонки чи ініціалізує процедуру виходу — logout — якщо
поточна оболонка — оболонка входу.

h Erase видаляє перший символ ліворуч від курсору. Також
називається ERASE.

q Ctrl-q рестарт друку після зупинення її за допомогою Ctrl-s.

s Ctrl-s зупинення друку на стандартному пристрої виведення, такому
як термінал. Не зупиняє програми.

u Ctrl-u видаляє всі символи в поточному рядку. Називається також
KILL.

Ctrl- завершує поточну команду і створює файл core.
(Рекомендується тільки для налагодження). Дивися core(F) для одержання
додаткової інформації.

Esc вихід з поточного режиму; наприклад, вихід з режиму введення
при роботі в редакторі vi.

Return завершує командний рядок і ініціює дію оболонки.

Більшість цих спеціальних функціональних клавіш може бути модифіковано
користувачем. Для одержання додаткової інформації дивися stty(C).

Список використаної літератури

Гилев Ю.М., Дерюгін А.А. Особливості роботи многопроцессорной
обчислювальної системи з загальної многомодульной пам’яттю./Міжнародний
форум інформатизації – 2002: Доповіді міжнародної конференції
«Інформаційні засоби і технології». 14-16 жовтня 2003 р., у 3-х Т.Т.Т3.
– М.: До, 2003. – 221 с.

Марков А.А. Моделювання інформаційно-обчислювальних процесів: Навчальний
посібник для вузів. – М.: Изд-во МГТУ ім. Н.Е.Баумана,1999.-360 с.

Основи програмування. Посібник / Шлаєв В.І. – М., 2002.

Цікава інформатика / За ред. Фігурнова. – К., 1999.

Windows 2000 в запитаннях і відповідях. – К., 2001.

PAGE

PAGE 21

Похожие записи