Реферат

на тему:

Навчальні інформаційні системи

Один з напрямів навчального процесу, де навчальні інформаційні системи
набули найбільшого поширення, є дистанційна освіта. Інтерес до
дистанційної освіти в Україні підтримується повідомленнями про динамічне
зростання системи дистанційної освіти за кордоном. Саме поняття
дистанційної (чи дистантної) освіти позичено з англійської мови і
практики освіти Великої Британії, де не лише поняття Distance Education,
але і абревіатура DE, що походить від цих слів, стали сталими і не
потребують розшифрування. У зарубіжній практиці поняття дистанційної
освіти охоплює найрізноманітніші моделі, методи і технології навчання,
за яких викладач і студент просторово розділені, знаходяться в різних
місцях (класах, школах, районах, містах і навіть країнах). При цьому
стає необхідним певне середовище чи засоби, за допомогою яких
відбувається спілкування викладача і студента. Такими засобами можуть
бути:

– друковані та письмові матеріали, що пересилаються звичайною поштою або
факсом;

– телефонна мережа;

– аудіо- та відеозаписи, навчальне радіо і телебачення (а також кіно);

– інтерактивні програмовані навчальні засоби, комп’ютерні навчальні
програми.

Термін «дистанційна освіта» не означає якоїсь особливої технології,
скоріше, він описує спосіб навчання, що дозволяє викладачу і студентам
вийти за вузькі межі навчання в класі. Розглянемо докладніше поняття
дистанційної освіти, а також спектр його можливостей.

Дистанційна освіта (ДО) – це практика, яка поєднує викладача, студента,
а також джерела, розміщені в різних географічних регіонах, за допомогою
спеціальної технології, що дозволяє здійснювати взаємодію. Взаємодія
забезпечується різними засобами, такими як обмін друкованими матеріалами
через пошту і телефакс, аудіоконференція, комп’ютерна конференція,
відеоконференція. Дистанційна освіта виявляється перспективним засобом
отримання освіти ізольованими сільськими студентами, студентами із
специфічними вимогами чи особами, що нездатні досягти мети іншими
засобами.

Важливо відмітити, що користь від отримання інформації ззовні робить
освіту на відстані більш привабливою для працюючих дорослих, тих, хто
переконаний, що масовість і розклад навчання для нього непридатні.

Можна визначити дистанційну освіту як таку, що характеризується п’ятьма
основними моментами:

1. Існування викладача і студента і, як мінімум, наявність домовленості
між ними.

2. Просторова роздільність викладача і студента.

3. Просторова роздільність студента і навчального закладу.

4. Двонапрямкова взаємодія викладачі і студента.

5. Підбір матеріалів, що передбачені спеціально для дистанційного
вивчення.

Це визначення охоплює низку форм навчання – від заснованих на друкованих
матеріалах, коли спілкування здійснюється за допомогою пошти і телефону,
до двосторонніх відеокурсів, коли викладач і студент «зустрічаються» на
телевізійних екранах.

В основному, у дистанційній освіті існує два підходи у забезпеченні
підтримки навчання – розширення і трансформація. Ці підходи можуть бути
описані наступним чином.

Модель розширення має місце тоді, коли викладач проводить урок, що
технологічно мало відрізняється від традиційного, розширюючи його до
інших просторових і часових рамок. Діяльність викладача, сукупність
навчальних матеріалів, навчальне середовище дозволяє імітувати ситуацію
навчання в умовах класу, а також компенсувати втрачені канали
спілкування і отримання навчальної інформації. Дана модель навчання
передбачає перетворення лекції і наступного обговорення в класі на
індивідуальні навчальні матеріали.

Модель трансформації характеризує такі форми організації дистанційної
освіти, які не імітують традиційну освіту, а являють собою дещо нове,
специфічно пов’язане з технологіями відповідного зв’язку викладача і
студентів.

Програми дистанційної освіти не обов’язково є прикладами точної
відповідності тієї чи іншої моделі, проте знання відмінностей між
моделями важливо для розуміння проблем психологічного і викладацького
порядку, з якими зустрічається дистанційна освіта. Разом з новими
методами і технологіями навчання дистанційна освіта привносить до
теоретичної педагогіки та освітньої практики нові поняття і терміни:

– віртуальний клас (група);

– підтримка освіти (підтримка студентів);

– навчальні телекомунікаційні проекти;

– зворотній зв’язок;

– діалогова технологія;

– комп’ютерний зв’язок;

– телеконференція;

– координатор, модератор, фасілітатор телекомунікаційного проекту
(телеконференції).

Під віртуальним класом (групою) у зарубіжній практиці дистанційної
освіти розуміється спільнота студентів, взаємодія між якими при
спільному виконанні ними навчальних завдань відбувається через
комп’ютерні мережі. Віртуальний клас – поняття, притаманне
трансформаційній моделі дистанційної освіти, оскільки можна допустити,
що спілкування між студентами за допомогою комп’ютерної мережі досить
суттєво відрізняється від звичайного. В умовах вітчизняної освіти є
досвід, на основі якого правильніше говорити про квазівіртуальні класи,
коли студенти, що не мають комп’ютерів вдома, при спільній груповій
діяльності використовують комп’ютери своєї школи для спілкування з
аналогічними групами з інших шкіл (інших міст).

Навчальний телекомунікаційний проект – одна з перспективних форм
трансформаційної моделі дистанційної освіти, заснована на спільній
(колективній) діяльності студентів, спрямованій на досягнення певної
модельної мети. Мета, яка звичайно постає перед студентами, носить не
навчальний характер і моделює мету будь-якої наукової чи виробничої
діяльності (наприклад, мета навчального проекту екологічної
спрямованості – виявити джерела забруднення довкілля в деякому районі).
Така модельна мета придає дієвості учнів у проекті інтегрованого
характеру, стимулює у них навички та вміння працювати в колективі з
використанням розподілу праці та ролей, а також активну соціальну
спрямованість. Важливими рисами навчального телекомунікаційного проекту
є такі:

– його часова визначеність і обмеженість (від двох тижнів до трьох
місяців);

– використання комп’ютерних телекомунікаційних мереж і програмних
засобів для обміну інформацією між всіма учасниками проекту, які часто
утворюють віртуальну чи квазівіртуальну групу;

– необхідність чіткої організації діяльності студентів, яка
встановлюється координатором проекту.

Зворотній зв’язок у дистанційному навчанні – узагальнення відповідного
кібернетичного поняття – потік інформації від педагога до дистанційного
учня на стадії оцінювання педагогом діяльності студента, його просування
та успіхів і такий, що несе реакцію педагога на успіхи студентів, оцінку
його діяльності.

Діалогова технологія – конфігурація програмного забезпечення,
обладнання, а також міжособистісної взаємодії та діяльності, що
забезпечує вільне спілкування.

Телеконференція – спосіб обміну текстовими повідомленнями з певними
спільнотами зацікавлених у цьому людей.

Комп’ютерний зв’язок – сукупність способів використання комп’ютерів і
телекомунікаційних мереж як інструментів для організації зв’язку.
Комп’ютерний зв’язок включає:

– електронну пошту, яка дозволяє направляти повідомлення в поштові
скриньки користувачів мережі;

– телеконференції, які дозволяють направляти повідомлення всім учасникам
одночасно;

– доступ до віддалених інформаційних джерел, наприклад, бібліотечних
ресурсів, базам даних, серверів.

Дистанційна освіта за кордоном, особливо в Європі, зараз входить в нову,
дуже важливу фазу свого розвитку. Після порівняно тривалого періоду
відносної стабільності в розумінні незмінності основних технологій і
методів навчання і недавнього періоду кардинальних змін, унаслідок появи
нових різноманітних середовищ (відео-, комп’ютерних телекомунікацій). ДО
сьогодні входить у фазу інтегрування та зближення технологій. Цей період
суттєво вплине на практику навчання. Серед ключових тенденцій в розвитку
ДО необхідно вказати наступні:

– одночасне розгортання (зростання різноманітності) та зближення
технологій;

– зміни в стосунках між викладачами і студентами;

– зміни в стосунках між навчальними закладами;

– поява стійких тенденцій.

У 80-х рр. технології ДО, що використовувалися для створення навчальних
матеріалів, їх доставки і взаємодії між викладачами і студентами, були
малочисельними і примітивними. В основному, це були друковані матеріали,
відео і зрідка прямі телевізійні трансляції. Для доставки
використовувалась звичайна пошта, кабельне і громадське телебачення.
Взаємодія здійснювалась за рахунок письмових творів, прямих консультацій
по телефону, інколи за допомогою аудіозаписів.

Починаючи з середини 80-х рр. швидко зростають різноманітні інтерактивні
телекомунікаційні середовища – супутникові, мікрохвильові, стисле
відео-, аудіоконференції тощо. Все це робить групове навчання центром
уваги в ДО.

Нові середовища дозволяють розширити традиційну аудиторію до так званої
«віртуальної». У результаті контроль за часом, місцем і темпом навчання
повертається навчальному закладу, але студенти отримують можливість
спілкуватися один з одним.

У наш час з’явився новий тип навчальної групи – «спільнота студентів» –
дякуючи асинхронності таких телекомунікаційних середовищ, як комп’ютерні
конференції, електронна пошта і голосова пошта.

Оскільки ці середовища не передбачають одночасних запитань та відповіді,
студенти можуть самі обирати час, місце і темп, зберігаючи можливість
спілкування з іншими студентами, які в цей час працюють з іншою частиною
навчального курсу або навіть проходять зовсім інші курси у межах
програми. Цілі спілкування в «співтоваристві студентів» не так
дидактичні, як контекстуальні, маючи на увазі принципово новий рівень
спілкування, окрім передбачуваної програмою навчальної програми.

Можна очікувати появу нового типу стосунків у кінці цього чи на початку
наступного тисячоліття. За мірою того, як студенти отримуватимуть доступ
до великих баз даних, гіпермедійних комплексів, відео і тексту за
допомогою комп’ютерних мереж, з’явиться новий тип студента – чудово
пристосованого для навчання, а краще сказати, цілого «співтовариства
молодих вчених». Студенти самі управлятимуть часом, місцем та темпом,
широтою охоплення і послідовністю навчального матеріалу і, більше того,
матимуть можливість вільно спілкуватися із однолітками та викладачами.

90-ті рр. принесли свої нововведення до стосунків між навчальними
закладами. Найбільш видатний з них – мережевий відкритий університет.
Передував йому Національний технологічний університет (США), який
видавав дипломи, завдяки спільній роботі багатьох великих вищих
навчальних закладів. Нещодавній приклад – це консорціум ступеню
національних університетів, який об’єднує дев’ять солідних вищих
навчальних закладів, що пропонують національну ступінь бакалавра в
менеджменті. Цей консорціум був створений як результат діяльності
університету Розвитку Розуму, який і досі просуває створення інших,
більш спеціалізованих консорціумів у бібліотечній справі й сфері
розробок систем викладання з метою присудження національних ступенів з
цих спеціальностей.

Більш того, уперше в історії американської освіти спостерігається поява
нових національних університетів дистанційної освіти, а також нових
спеціальностей і вчених ступенів, отриманих за допомогою дистанційної
освіти. Серед прикладів можна навести ступінь магістра ділового
адміністратора державного університету штату Колорадо, ступінь з
інформатики державного університету Чикаго, ступінь з бібліотечної
справи Аризонського державного університету, магістра управління освітою
університету Джорджа Вашингтона, магістра акустики Пенсільванського
державного університету і, нарешті, ступінь бакалавра з ядерної фізики
університету Меріленда.

Термін «дистанційна освіта» означає різні освітні моделі, для яких
спільним є те, що деякі або всі викладачі та студенти, розділені у
просторі. Як і всі типи освіти, різні моделі дистанційної освіти
будуються на основі головних компонентів процесу навчання:

– виклад предметного змісту;

– взаємодія з викладачами;

– виконання практичних завдань.

Кожна модель дистанційної освіти використовує технології, які тим або
іншим чином впливають на ці компоненти.

Різні моделі дистанційного навчання відрізняються не тільки
технологіями, що ними використовуються, але і ступенем управління та
відповідальності викладача і учнів. У деяких моделях викладачі та
навчальний заклад зберігають свої функції повного управління процесом
навчання як у випадку традиційної системи класного навчання. В інших
випадках управління навчанням переходить до тих, хто навчається.

Нижче подані три моделі дистанційної освіти. Звичайно, вони не
відображають усіх можливих підходів до дистанційної освіти. Однак, вони
віддзеркалюють два крайні випадки і середину на континуум від управління
навчанням викладачем до управління самим учнем.

Модель розподіленого класу має місце в тих випадках, коли інтерактивні
телекомунікаційні технології розповсюджують курс, розрахований на один
клас, на групи студентів, що знаходяться в різних місцях. Типовий
результат – змішаний клас, який об’єднує традиційно і дистанційних
студентів, що навчаються. Навчальний заклад і деканат контролюють
успішність.

Модель самостійного навчання звільняє студентів від необхідності
знаходитися в певному місці в певний час. Студенти забезпечуються
набором матеріалів, що включає виклад курсу та детальну програму, і
отримують можливість звертатися до співробітника факультету, який
здійснює керівництво, відповідає на питання і оцінює роботу. Контакт між
студентом і методистом досягається шляхом використання телефону,
комп’ютерних конференцій, електронної і звичайної пошти.

Модель відкрите навчання + клас включає використання друкарського
викладу курсу й інших засобів (наприклад, відеозаписів або комп’ютерних
дисків), які дозволяють студенту вивчати курс з найбільш прийнятною
швидкістю в поєднанні з інтерактивними телекомунікаційними технологіями
для організації спілкування студентів усередині дистанційної групи.

Похожие записи