Реферат на тему:

Формування комерційної ціни на інформаційну продукцію

Комерційна ціна, на відміну від ціни виробника, яка є грошовим
вираженням вартості інформаційної продукції в сумі собівартості
виробництва продукції і бажаного або реального прибутку від її
реалізації (продажу),– це ціна інформаційного продукту на ринку
інформації, та ціна, за якою вона купується споживачем. Визначення як
ціни виробника, так і комерційної, називається ціноутворенням.

Основною функцією ціноутворення є забезпечення відшкодування споживачем
виробнику сумарних виробничих витрат на виробництво продукції у формі
грошового еквіваленту і отримання прибутку для подальшого розвитку
виробництва. Економічним підгрунтям ціни на будь-які продукти є його
собівартість, тобто, необхідні витрати живої і матеріалізованої праці,
які необхідно ретельно обрахувати.

Донедавна ціни, як і нормативи, встановлювалися за загальнодержавними
прейскурантами, приміром, «Прейскурант № 57-15-92 «Ціни на масові види
послуг в сфері НТІ» (1981 р.), «Тимчасові ціни на окремі види
інформаційних послуг, які виконуються автоматизованими інформаційними
центрами» (1986 р.) тощо. Достатньо було взяти прейскурант і знайти там
потрібну продукцію.

Із впровадженням в економіку ринкових відношень і майже щоденною зміною
цін на споживчому ринку, кардинально змінилося значення ціни в
економічних процесах виробництва, що викликало принципово нові підходи
до ціноутворення.

Докорінна відмінність ринкового ціноутворення полягає в тому, що
реальний процес формування цін відбувається не в сфері виробництва, не
на підприємстві, а в сфері реалізації продукції, тобто на ринку, під
дією попиту і пропозиції, товарно-грошових відношень. Отже, ціна товару
і його корисність проходить перевірку ринком і остаточно формується на
ньому.

Та для того, щоб ціна могла скоординуватися ринком, вона повинна
спочатку бути визначена виробником з врахуванням ним рівноваги між
витратами й доходами та отриманням прибутку на подальший розвиток.

В умовах малого підприємництва перед підприємцями часто стоїть завдання
самому визначити оптимальний варіант ціни на товар, роботу чи послугу,
виходячи з конкретних умов виробництва, його обсягу, рівня завантаження
виробничих потужностей замовленнями, досягнутого рівня витрат
виробництва і т. ін.

Проведення вірної цінової політики передбачає обов’язковий маркетинг
ціни на продукцію, а саме: організацію отримання і аналіз інформації про
можливість підвищення якості продукції, що планується до випуску; про
стан і прогнозування попиту; про ціни на споживану продукцію і ту, яка
буде реалізуватися; про наявність резервів для зниження собівартості;
про прогноз цін на продукцію, що випускається, і про ціни на таку ж
продукцію в інших фірмах-конкурентах (підприємствах); а також аналіз
динаміки і структури цін; дані про декларування цін
підприємствами-монополістами; вивчення еластичності попиту на товари,
які виготовляє підприємство, його структуру і динаміку; прогнозування
внутрішніх ринків збуту і потенційних конкурентів; вивчення біржових
цін; аналіз цін зовнішньої торгівлі і зовнішніх ринків збуту.

Для успішного проведення політики цін потрібно також вивчити і знати
принципи ціноутворення, оподаткування, порядок віднесення витрат на
собівартість продукції, принципи розподілення прибутку. Необхідно
враховувати суттєві особливості формування зв’язків виробників і
споживачів, які зумовлюють ринки збуту конкретних товарів, їхній поділ
(сегментацію) на єдиний ринок і на систему регіональних (місцевих)
ринків зі своїм рівнем цін.

Приступаючи до ціноутворення потрібно вибрати його методологію,
стратегію, а потім методику реалізації, конкретні рекомендації і засоби
(інструментарій), тобто, визначити загальні правила, принципи і методи
–розробити свою концепцію ціноутворення; основним змістом якої повинно
стати визначення й обгрунтування власних цін; формування системи цін і
управління ціноутворенням.

Ціноутворення являє собою складний і багатоповерховий процес, який в
узагальнених рисах складається з вибору цілі, визначення попиту, аналізу
витрат, аналізу цін конкурентів, вибір методів ціноутворення,
встановлення кінцевої ціни.

Зупинимося на видах комерційних цін:

В залежності від строку дії ціни бувають тимчасові, постійні, на
одноразові замовленням та договірні.

На нову продукцію, призначену до серійного або масового виробництва,
складну за своїм технологічним процесом, на період освоєння
встановлюються тимчасові ціни, які надалі в процесі реалізації
конкретизуються і перетворюються на постійні.

Ціни на одноразове замовлення встановлюються на нову продукцію, що
призначена для випуску в порядку індивідуального замовлення. Вона
обов’язково погоджується із замовником.

Договірна ціна на інформаційну продукцію встановлюється на стадії
укладання договору і не підлягає змінам, якщо це не обумовлено
договором, або додатковою угодою.

Крім того, інформаційна продукція реалізується на пільгових засадах або
по взаємообміну.

Більшість продукції, яка готується на основі аналітичної обробки
вихідної інформації, відноситься до товарної продукції, реалізація якої
здійснюється за договірними цінами, на пільгових умовах або по
взаємообміну, але це не означає, що ціна береться довільно. Будь-яка
ціна повинна мати під собою реальне підгрунтя, тобто свій еталонний
розмір, те значення, нижче якого виробництво стає збитковим (хіба що
збитковість перекривається прибутком з іншої продукції).

Існує три варіанти встановлення ціни: мінімальний рівень – визначений
витратами, максимальний – сформований попитом і оптимально можливий –
визначений витратами на виготовлення, розподіл і збут товару з
додаванням певної норми прибутку.

Також існує декілька основних методик розрахунку ціни. Найбільш проста і
поширена – «середні витрати плюс прибуток», яка заключається в
нарахуванні націнки (прибутку) на собівартість товару.

Такий розрахунок комерційної ціни матиме вигляд:

Цк = Ззп + Ввм(n) + Ав + Ззс + Зр + Пн,

де Цк – комерційна ціна;

Ззп – загальна заробітна плата;

Ввм(n) – вартість витратних матеріалів;

Ав – амортизаційні відрахування;

Ззс – витрати загальносистемні;

Зр – витрати на розсилку (пошта, телефон, факс, модем, Інтернет);

Пн – прибуток нормативний.

Запропонована спрощена методика дозволяє навіть неекономісту достатньо
вірно визначити комерційну ціну загального обсягу виробництва, або
певної послуги чи продукту. В розрахунки повинна входити вартість
безпосереднього надання інформації з засобами її пошуку, обробки, видачі
і т.ін. та постійних витрат, пов’язаних зі збором інформації і
створенням або поповненням ДІФу та баз і банків даних.

Величина виручки від запланованої для продажу продукції, повинна
покривати всі без винятку витрати інформаційного органу і давати
прибуток для його подальшої діяльності. Тому не зайвим буде визначити
середню собівартість одиниці інформаційного продукту чи послуги,
виходячи з річного бюджету інформаційного органу і реального прибутку і
мати цей показних за еталонний (у ціноутворенні це називається ціновою
еластичністю). При встановленні комерційної ціни продукту варто буде на
більш конкурентноспроможну продукцію завищити комерційну ціну, а на менш
– знизити на таку ж величину. Це дасть змогу уникнути випадкової втрати
рентабельності за результатами року і не понести збитків. Оскільки на
сьогоднішньому ринку продаж інформаційної продукції залежить не від
кількості потенційних споживачів, а від їх фінансових можливостей, і
ціни на одну продукцію часто доводиться зменшувати за рахунок іншої,
більш конкурентноспроможної або ж за рахунок збільшення тиражу, такий
розрахунок бачиться цілком доречним (Додаток 16).

Інтерес становить і розрахунок ціни на основі «відчування цінності», яка
широко використовується в розвинених країнах. При розрахунку ціни за цим
методом витратні орієнтири уступають місце сприйняттю товару покупцем,
його бажанню будь-що купити даний товар.

Вартісну оцінку в грошовій формі, тобто у формі ціни, має обмежена
номенклатура інформаційної продукції – переважно така, що є результатом
масового виробництва спеціалізованих інформаційних центрів і
орієнтовані, відповідно, на масового споживача. Її перелік і порядок
надання визначається вищестоящими органами. Приміром, для бібліотек вона
визначена Міністерством культури і мистецтв України. (додатки 17, 18).
Проте це не означає що інформаційний орган не може випускати будь-яку
іншу інформаційну продукцію, якщо на неї є попит і бажаючі платити. В
цьому разі потрібно лише ввійти з обгрунтованим клопотанням до
вищестоящого органу.

На відміну від попереднього досвіду ціноутворення на основі єдиної
нормативно-кошторисної калькуляції витрат з додаванням максимально
можливого нормативу корисного прибутку, сьогодні ціноутворення повинно
грунтуватися на основі затратного механізму у фактичних цінах і принципі
визначення прибутковості інформаційних продуктів і послуг на основі її
споживчої вартості.

Споживчу вартість інформаційної продукції дозволяють визначити відомості
про її ціну на ринку, через взаємодію зі споживачем (зворотний зв’язок)
або випуск дослідної партії продукції. При цьому до кожного виду
дослідної продукції, що надходить до споживача додається талон
зворотного зв’язку, який після заповнення споживачем повинен в
обов’язковому порядку через певний відрізок часу повернутися в
інформаційний орган. (додатки 6, 7).

Суттєвими факторами, що впливають на формування комерційних цін є якість
інформаційних продуктів і послуг (унікальність, достовірність) та
оперативність їхнього виробництва і надходження до споживача, а також
старіння продукції, яке призводить до зниження ціни або зовсім знецінює
і приводить до збитків. Важливим фактором ціноутворення є очікуваний
споживчий попит на них.

Специфічним фактором виступає обсяг витрат на розробку і експлуатацію
баз і банків даних на будь-яких носіях з врахуванням запланованої
рентабельності (приміром, рентабельність традиційного каталогу чи
картотеки значно менша від електронного каталогу чи баз і банків даних).

Інформаційні органи, які ми розглядаємо, традиційно реалізують переважну
більшість своєї продукції безоплатно, на пільгових умовах і лише
незначну частину – за повну вартість. Але незалежно від виду реалізації
продукції, її вартість повинна бути визначена обов’язково, бо тільки
тоді можна приймати рішення про доцільність її виробництва (чи
невиробництва) в даному інформаційному органу. Можливо аналіз вартості
видавництва тієї чи іншої асортиментної продукції покаже, що: дешевше і
раціональніше виконувати лише якісь технологічні процеси, передаючи
напівфабрикати по ланцюжку іншим, більш ефективнішим виробникам; можливо
самим закуповувати якісь напівфабрикати і доводити їх до завершеності;
або ж потрібно вступити в партнерські стосунки з іншими інформаційними
органами, поділивши між собою технологічні процеси; може доцільніше
видання, тиражування продуктів перекласти на видавничі фірми, а не
витрачати кошти і час на самодрук; можливо підготовку
аналітико-експертної оглядової продукції дешевше доручити сторонньому
фахівцю, який оперативно і якісно виконає її. Приміром, бібліотека могла
б готувати тематичні відбірки для БД в картковому варіанті, а
операторсько-комп’ютерна фірма вводити їх в автоматизований режим і
готувати пошукові БД, які в готовому вигляді передавати назад бібліотеці
для надання споживачам. Коротко кажучи, такі питання потрібно вивчати і
в кожному конкретному випадку приймати оптимальне рішення.

При розрахунках дуже важливо враховувати не лише прямі, а й непрямі
витрати на інформаційне обслуговування. Так наприклад, фактичні витрати
повинні враховувати навіть час, який витрачають споживачі на чекання,
погане освітлення, незручні меблі, неякісний друк, шрифт, малопотужні
комп’ютери тощо.

В підвідомчих інформаційних органах, що фінансуються за рахунок базового
підрозділу, який в свою чергу отримує часткове бюджетне фінансування,
управлінські і загальногосподарські витрати можна не брати до уваги при
визначенні комерційної ціни продукції, що знизить її собівартість, а
відтак і ціну продажу. Та якщо, скажімо ДІФ комплектується окремо, то
витрати на його комплектування, обробку, збереження і обслуговування
слід рахувати обов’язково повністю. При активному використанні
загальнобібліотечного фонду для цілей НІД, доцільно встановити вартість
всіх процесів ланцюжка отримання первинних інформаційних джерел у
відсотках, частці чи через коефіцієнт до загальнобібліотечних затрат
(загальносистемні затрати) на комплектування і ведення бібліотечного
фонду.

Список літератури

Закон України. Про захист інформації в автоматизованих системах:
Затверджено 5 лип. 1994 р. // Відомості ВРУ. – 1994.– № 31. – Ст. 286.

Закон України. Про інформацію: Закон України: Затверджено 2 жовт. 1992
р. // Відомості ВРУ. –1992. – № 48. – Ст. 650.

Закон України. Про науково-технічну інформацію: Затверджено 25 черв.
1993 р. // Відомості ВРУ. – 1993. – № 33. – Ст. 345.

Закон України. Про національну програму інформатизації: Затверджено 4
лют. 1998 р. // Уряд. кур’єр.– 1998.–12 берез.

Похожие записи