Реферат на тему:

Золота Орда, її державний лад і форми панування над Руссю

План

1. Утворення Золотої Орди.

2. Державний устрій Золотої Орди.

3. Русь і Золота Орда (організація володарювання).

Золота Орда вважалася в середні віки однією з найбільших держав. її
волокна простягалися в Азії та Європі. Вона була настільки сильною
державою, її боялися всі сусіди. До столиці Золотої Орди прагнули
потрапити багато торговців, але тільки найбільш заповзятливим удавалося
подолати величезні відстані, щоб опинитися в місці, яке отримало славу
найбільшої торговельної між Заходом і Сходом. Мандрівники й торговці,
яким удалося побувати в Золотій Орді, поширювали неймовірні чутки,
підкріплені правдивими розповідями про народи цієї країни, їхні
вигадливі звичаї та кочівництво, про неймовірне багатство ханів і багато
про що інше.

І сьогодні не слабшає інтерес до цієї країни. Але він трохи однобокий.
Найчастіше вивчається вплив Золотої Орди на історію Русі. Практично ніде
не вивчався її державний лад, територія та межі, культура й звичаї.
Золота Орда фігурувала як держава-узурпатор, що не заслуговує особливої
уваги. Однак не слід забувати про значення цієї держави у світовій
історії.

Утворення Золотої Орди

У 1206 р., за 30 років до нападу на руські міста, на березі
центральноазіатської ріки Онон був скликаний курилтай (з’їзд), на якому
зібралася степова аристократія. На курилтаї необхідно було обрати казна
(верховного правителя). Усі знали, хто буде обраний, тому що був
представлений тільки один кандидат — Темуджин (Темучин). Від степової
аристократії було потрібне лише формальне затвердження цієї кандидатури.

Темуджину таки вдалося об’єднати ворожі й розрізнені кочові племена
монголів у єдину державу. Для цього застосовувалися не завжди чесні
способи й методи. Однак усе-таки це дало непогані результати, звільнивши
племена від виснажливого кровопролиття. Темуджин був гідний титулу
верховного правителя. Церемонія була вражаючою: найбільш знатні нойони
(князі) посадили Темуджина на білосніжну повсть, піднявши до неба, й
одностайно проголосили Темуджина Чингісханом — титулом, якого досі не
існувало. Чингісхан вирішив створити для себе особисту охорону,
призвавши на службу десять тисяч воїнів. Населення під час його
правління було поділене на десятки, сотні, тисячі й тумени (10 тисяч).
Темуджин перемішав усі роди й племена, а правити над ними поставив своїх
вірних слуг. Завдяки таким заходам зникли міжусобні війни, припинилося
пограбування торговельних караванів, продаж одноплемінників у рабство.
Жителі єдиної Монголії зітхнули спокійно й почали жити звичним життям
без воєн і розбрату. Однак не минуло й 5 років від пам’ятного курилтая,
на якому Темуджин був оголошений Чингісханом, як монгольським матерям
довелося проводжати своїх синів на війну в чужі країни. Відтоді монголи
вмирали не біля рідних берегів Онона й Керулена, а далеко за межами
рідної держави. Чингісхану до серпня 1227 р. вдалося закласти основу
нової ‘Величезної імперії, : до складу якої ввійшли не тільки народи,
чиї країни межували з Монголією, але й Середня Азія, і навіть степи на
захід від Іртиша. Після смерті Темуджина його спадкоємці неухильно
дотримувалися поглядів свого вчителя. Вони намагалися поширити свій
вплив на всі великі території. Це їм удалося. У другій половині ХНІ ст.
великі території від берегів Тихого океану до Дунаю вже були завойовані
Чингісидами. Про економічну й політичну єдність усіх приналежних до
цього союзу територій не було й мови, хоча в певний період зі столиці
Монголії Каракорума все-таки намагалися підтримувати цю єдність.

У 60-х pp. XIII ст. імперія розпалася, утворивши улуси (окремі
частини)-Столицю з Каракорума .перенесли в Ханбалик (сьогодні це Пекін).
З того часу правляча династія почала називатися Юань — на китайську
манеру. На північ від озера Балхаш і Аральського моря, від Іртиша до
Яїка, у степах, розташувався улус старшого сина Чингісхана Джучі,
Спадкоємці Чингісхана прагнули будь-що розширити кордони імперії, але не
змогли, ймовірно, через військову слабкість.

Однак у 1235 р. усе різко змінилося На курилтаї було вирішено підтримати
синів Джучі — Орда-Ічена та Батай — і допомогти їм завоювати Східну
Європу. На допомогу були кинуті загони декількох монгольських принців і
найкращого полководця Чингісхана Субедея. який зумів перемогти
русько-половецькі війська на р. Калці в 1223 р. Очолював монгольські
загони другий син Джучі Бату, якого літописці прозвали Батиєм Починаючи
з осені 1236 р. величезна армія монголів завоювала й підкорила собі
Волзьку Болгарію, Русь, половців, Таврику, Польщу, Чехію, Угорщину.

До весни 1242 р. монголи вийшли до Адріатичного узбережжя. Це
несподіване вторгнення сильно налякало римського папу та французького
короля. Але монголи раптово почали повільний відступ. Тому до кінця 1242
р. їхня армія зупинилася на зимівлю в причорноморських і прикаспійських
степах, які східні літописці називали Дешт-і-Кипчак. Саме ця місцевість
поклала початок майбутній державі, яка пізніше одержала назву Золота
Орда. Відраховувати час її політичної історії правильнішим було з
початку 1243 р. Саме в цей період в Іпатіївському літописі є згадка, що
Бату повернувся з угорського походу, а Ярослав першим із руських князів
поїхав у ставку монгольського хана за ярликом на князювання.

Для багатьох Золота Орда — це насамперед степові простори, де проживали
кочівники. Серед цих безкрайніх степів розташована столиця країни —
місто Сарай. Золота Орда видавалася сучасникам найбільшою середньовічною
державою. Наприклад, перські й арабські історики XIV—XV ст. наводили
цифри, які просто вражали їхніх сучасників. Одні з них писали, що проект
Золоту Орду можна вдовж за 8 місяців, а вшир — за б. Інші стверджували,
що розміри держави складають «6 місяців завдовжки й 4 місяці завширшки».
Однак ці дані не точні. По-перше, кордони Золотої Орди постійно
змінювалися: то збільшувалися, то зменшувалися. По-друге, підкорені
народи не хотіли селитися біля монгольських границь, справедливо
побоюючись за свою безпеку. Тому навколо золотоординських кордонів
з’являлися нейтральні зони, якими найчастіше були лісостепові райони. їх
по черзі використовували з господарсько-промисловою метою то одна, то
інша сторони. Наприклад, якщо в теплу пору року монголи випасали там
свою худобу, то в холоди русичі там полювали. Однак слід зауважити, що
такі нейтральні зони існували тільки в ХНІ ст., коли монголи були
особливо агресивними. Уже XIV ст. осілі народи, які жили по сусідству із
золотоординцями, потихеньку починали освоювати території монголів. У
XIII ст. кордони Золотої Орди мали такий вигляд: східні межі Золотої
Орди включали області Сибір й Ібір із прикордонними ріками Іртиш і
Чулиман, що відокремлювали володіння Джучидів від метрополії. Окраїнними
районами тут були Барабинські й Кулундинсь-кі степи. Північний кордон на
просторах Сибіру знаходився в середній течії ріки Об. Південний кордон
держави починався в передгір’ях Алтаю та проходив північніше від озера
Балхаш, потім тягнувся на захід через середню течію Сирдар’ї, південніше
Аральського моря, до улусу Хорезм. Цей район давнього землеробства
складав південний улус Золотої Орди із центром у місті Ургенч.
Розташована трохи на південь від Ургенча Хіва вже не належала до
володінь Золотої Орди. Плато Устюрт; що примикало до Хорезма з
північного заходу, і півострів Мангишлак також були зоною кочовищ
Золотої Орди. На західному березі Каспійського моря прикордонним містом,
що належало Джучидам, був Дербент, який східні літописи називали
Залізними Воротами. Звідси кордон тягнувся вздовж північних передгір’їв
— Кавказького хребта до Таманського півострова, які повністю входили до
складу Золотої Орди. Протягом XIII ст. на кавказькому кордоні було дуже
неспокійно. Корінні жителі тих місць — алани, черкеси, лезгини — не
хотіли підкорятися монголам, постійно вели j ними визвольні війни.
Півострів Таврійський теж був частиною Золотої Орди, причому із самого
початку її існування. Саме після того, як він був включений до цієї
держави, він одержав назву Крим. Так називалося головне місто цього
улусу. Слід зауважити, шо в XIII—XIV ст. монголами була зайнята лише
степова, північна частина півострова. На узбережжі й у гірських районах
розташовувалася безліч дрібних напівзалежних від монголів феодальних
князівств. Найвідомішими в ті часи були італійські міста-колонії:
Солдайя (Судак), Чембало (Балаклава), Кафа (Феодосія). У
південно-західних горах розташовувалося дрібне князівство Феожоро. Його
столицею було місто Мангуп — добре укріплене селище. Монголи й місцеві
князі, італійці, вели жваву торгівлю. Але час від часу ординські хани
починали війну зі своїми торговельними партнерами, вважаючи їх своїми
данниками.

На захід від Чорного моря кордон золотоординської імперії проходив
уздовж Дунаю, не виходячи за його межі, аж до угорської фортеці
Турну-Северин З північного боку кордон доходив до відрогів Карпат,
включав у себе степові простори Пруто-Дністровського межиріччя. Тут і
починався русько-ординський рубіж. Кордон тягнувся вздовж рубежу
лісостепу й степу. Далі він проходив у районі сучасних Вінницької й
Черкаської областей. У басейні Дніпра володіння руських князів
закінчувалися десь між Києвом і Кановом. Звідси прикордонна лінія йшла
до району сучасного Харкова, Курська й далі виходила до рязанських
кордонів уздовж лівого берега Дону. На схід від Рязанського князівства
від ріки Мокші до Волги тягнувся лісовий масив, заселений мордовськими
племенами. І хоча ординці не цікавилися густими лісами, віддаючи
перевагу відкритій території, проте практично все мордовське населення
було під ярмом монголів, уходило до одного з північних улусів. Це
підтверджують усі джерела XIV ст. У басейні Волги протягом ХШ ст.
границя проходила північніше від ріки Сури, а в наступному столітті вона
поступово зміщалася до гирла Сури, на південь від неї Великий район
сучасної Чувашії в XIII ст. повністю знаходився під владою монголів. На
лівому березі Волги золотоординське прикордоння тяглося на північ від
Ками. Тут розташовувалися колишні володіння Волзької Болгарії, що
перетворилася на складову частину Золотої Орди без яких-небудь натяків
на автономію. Башкири, які проживали на середньому й південному Уралі,
також складали частину держави монголів. їм належали в цьому районі всі
землі на південь від ріки Білої.

Державний устрій Золотої Орди

В історії існування монгольської держави ніколи не було назви «Золота
Орда» І зараз дуже важко дати однозначну відповідь на питання: як саме
називалася ця держава? Можна тільки виділити три аспекти: яка назва
існувала в самих монголів, як називали імперію прилеглі сусіди, як
держава почала називатися після свого розпаду. Відомо, що всі
монгольські держави, які виникали протягом XIII ст., утверджували
панівні династії, що ведуть свій рід від Чингісхана. Тому правителі
кожної такої держави сприймали територію, що була їм віддана у
володіння, не як державу, а як родовий маєток. Наприклад, старший син
Чингісхана Джучі був власником Кипчацьких степів. Він став засновником
численного сімейства, яке правило тут, — Джучидів. Тому нові власники
називали свою державу не інакше як «улус», тобто «народ, відданий у
власність, володіння». До наших часів дійшов ярлик хана Тохтамиша. У
ньому він називає свою державу Великим Улусом. Цим епітетом
користувалося багато ханів. Особливо це помітно з листування.

Правителі держав, що знаходилися поблизу, називали імперію монголів
по-різному. Арабські літописці найчастіше називали а ім’ям хана, який
правив у цей період. При цьому завжди було присутнє етнічне уточнення:
«Токта, цар татарський», «Берке, великий цар татарський». Зустрічаються
й інші варіанти. У них до імені хана додавалося географічне уточнення:
«Узбек, володар північних країн», «цар Токта, власник Сараю й земель
кипчацьких», «цар Дешт-і-Кипчака Токта». Іноді перські й арабські
літописці називали Золоту Орду улусом Бату, улусом Джучі, улусом Узбека,
улусом Берке. Часто ці назви закріплювалися навіть після смерті певного
хана — «цар Узбек, володар країн Берке». Європейські мандрівники, які
проїхали всю золотоординську імперію, називали цю країну «країна
Команів» (половців) або ж вдавалися до простішої назви — «держава
татар». Папа римський Бенедикт XII називає державу Джучидів Північною
Татарією. Руські літописці віддають перевагу етнічному принципу. Русичі
їдуть до татар і повертаються від-татар. Лише в останньому десятилітті
XIII ст. виникає й закріплюється назва «Орда», яка зберігається до
повного розпаду держави Джучидів. А от назва «Золота Орда» з’явилася
тоді, коли самої держави вже не існувало. У «Казанському літописці», що
побачив світ у другій половині XVI ст., ця назва з’являється вперше, у
формах «Злата Орда» й «Велика Орда Злата». її корені слід шукати в
багато вбраних ханських ставках, у розкішно прикрашених золотом і
дорогими матеріями парадних юртах хана. Найімовірніше, що термін «Золота
Орда» зустрічався в розмовній мові вже в XIV ст., хоча він і не
зазначався в літописах. Це було пов’язане з тим, що руські літописці
вкладали в слово «золотий» значення «світлий», «радісний». А імперія
монголо-татар ніяк не в’язалася з таким значеннєвим навантаженням. І
тільки після того, як минув тривалий період після розпаду монгольської
держави, назва «Золота Орда» закріпилася на Русі.

З найперших років свого існування Золота Орда не була незалежною
державою, і хан, який її очолював, теж не вважався самостійним
володарем. Це було пов’язане з тим, що володіння Джучидів, як і інших
монгольських ханів, юридично складали єдину імперію із центральним
урядом у Каракорумі. Каан за однією зі статей яси (закону) мав право на
обумовлену частину доходів від усіх завойованих монголами територій. До
того ж йому належали деякі володіння в цих областях. Така система була
створена для того, щоб уникнути розпаду величезної імперії на дрібні
суверенні Держави. Лише каракорумський уряд мав право вирішувати
найважливіші економічні й політичні питання. Центральна влада, мабуть,
утримувалася тільки завдяки авторитету Чингієхана. Але в 60-і роки XIII
ст. навколо каракорумського престолу розв’язалася міжусобна боротьба між
Хубілаєм і Ариг-Бугою. Саме Хубілай зробив столицею Хан-балик (сучасний
Пекін). Менгу-Тимур, який правив у цей час у Золотій Орді й допомагав у
боротьбі за верховну владу Ариг-Бугу, поквапився використати слушну
нагоду й не визнав за Хубілаєм права верховного владики всієї імперії,
тому що він залишив столицю її засновника та покинув напризволяще
Монголію. Із цього періоду Золота Орда одержала повний суверенітет і
самостійність у вирішенні всіх питань зовнішньополітичного й
внутрішнього характеру. Імперія розвалилася на частини. Слід зауважити,
що в Золотій Орді ще до повного розвалу імперії була чітка державна
структура, що керувалася засадами, які запропонував Чин гісхан. В основі
цієї системи лежало десяткове обрахування всього населення країни. У
зв’язку із цим держава мала розподіл на ліве й праве крила В улусі Джучі
праве крило склало володіння хана Бату, що простягалися від Дунаю до
Іртиша. Ліве крило знаходилося під владою його старшого брата хана Орди
Воно займало землі на південь від сучасного Казахстану вздовж Сирдар’ї
та на схід від неї. Відповідно до давньої монгольської традиції, праве
крило називалося Ак-Ордою (Білою Ордою), а ліве — Кок-Ордою (Синьою). З
вищесказаногб можна дійти висновку, що такі поняття, як «Золота Орда» й
«улус Джучі» у територіальному й державно-правовому відношеннях не
будуть синонімами Улус Джучі після 1242 р. розділився на два крила, що
склали самостійні володіння двох ханів — Бату й Орди. Історики
зауважили, що хани Кок-Орди були залежні від ханів Ак-Орди в політичних
відносинах. Територія, що знаходилася під владою Бату, теж мала розподіл
на ліве й праве крила. У перші десятиліття існування Золотої Орди крила
були рівнозначні найбільшим адміністративним одиницям держави. Однак до
кінця XIII ст. цей розподіл був чисто формальним, перетворився на
армійські поняття та зберігся тільки у військових з’єднаннях

Тепер в адміністративній структурі відбулися істотні зміни Крила були
замінені на чотири основні територіальні одиниці. Усі вони очолювалися
улусбеками, називалися Сарай, Дешт-і-Кипчак, Крим, Хорезм. У Золотій
Орді відтепер діяла улусна система. У її основі лежало право кочових
феодалів на одержання від самого хана або іншого великого степового
аристократа певного наділу — улусу. Але це не було безкорисливою
справою. Власник улусу зобов’язаний був у разі потреби забезпечити певну
кількість добре озброєних воїнів, виконувати різні податкові й
господарські повинності. Така система була точною копією устрою
монгольської армії, що ділилася на наділи. З кожного з них у випадку
війни виставлялися десять, сто. тисяча або десять тисяч озброєних
воїнів. Слід зауважити, що улуси не були спадкоємними володіннями Навіть
більше того, хан, який правив, мав можливість відібрати улус назовсім
або поміняти його. У початковий період існування золотоординської
імперії великих улусів було, очевидно, не більше 15. Границями між ними
були ріки Усе це пов’язує адміністративне членування держави з
кочівницькими традиціями Подальший розвиток державності, уведення
мусульманства ускладнили управління державою. До того ж почалося масове
відмирання традицій часів Чингісхана. Хан очолював один із чотирьох
улусів і займав степи лівобережжя Волги від її устя до Ками, тобто
включаючи колишню територію Волзької Болгарії. Будь-який із цих чотирьох
улусів членувався на певну кількість «областей», що були улусами
феодалів наступного рангу. У Золотій Орді в XIV ст. було приблизно 70
таких областей за кількістю темників. Поступово формувався апарат
управління державою. Часи правління ханів Бату й Берке в історії Золотої
Орди можна назвати організаційними. Бату заклав основні загальнодержавні
підвалини, шо були збережені при всіх наступних ханах. Були оформлені
феодальні володіння аристократії, виник апарат чиновників, заснована
столиця, сформований ямський зв’язок між усіма улусами, затверджені й
розподілені податки й повинності. За часів правління Бату й Берке
існувала абсолютна влада ханів, авторитет яких порівнювався у свідомості
підданих із розміром награбованих ними багатств. ; Історики одностайно
зазначають, що хани в цей час мали величезну владу над своїми підданими.
Хан, який стояв на чолі Золотої Орди, більшість часу знаходився у своїй
ставці, яка кочувала степами. Разом із ним були і його піддані, і його
жінки. І тільки взимку він дозволяв собі жити в столиці. А ханська
ставка, що постійно кочувала, символізувала міць саме кочової держави.
Слід припустити, що ханові важко було управляти справами держави, бо він
постійно кочував. Це підтверджують численні історичні джерела. У Золотій
Орді не проводилися відомі в Монголії курилтаї, на яких усі спадкоємці
Чингісхана могли вирішувати важливі справи. Хан тепер спирався на
рішення свого уряду, що складався з представників панівного роду й
найбільших феодалів. Збираючи своїх підлеглих, хан проводив усі важливі
ради. Спадкоємців тепер міг вибирати тільки хан, хоча тут велику роль
відігравали нескінченні двірські перевороти.

Русь і Золота Орда (Організація володарювання)

Близько 1257 р. в одному зі списків Лаврентіївського літопису з’явилася
наступна замітка: «Toe же зимы бысть число и изочтоша всю землю Русскую,
только не чтоша, кто служит церкви». Трохи докладніше записано в іншому
списку: «Toe же зимы приехаши числениции, исшетоша всю землю Суждальскую
и Рязанскую, и Муромскую и ставиша десятники, и сотники, и тысящники, и
темники и идоша в Ворду, толпко не чтоша игуменов, черньцов, попов,
клирошан, кто зрит на Св. Богородицу и на владыку». Цей рік став
знаменним і для Новгорода, якому пощастило уникнути татарського
руйнування, але все-таки змушеного визнати над собою татарську владу.
Новгородці були змушені відкупитися від татар. Але для Новгорода це було
лише невеликою відстрочкою. Уже через два роки в Новгород прибули
татарські уповноважені Беркай та Касачик і почали вимагати данину.
Олександр Невський забезпечив їм охорону, оскільки новгородці зустріли
гостей досить нелюб’язно. Простий люд не бажав підкорятися татарам. А от
бояри боялися їх і просили чернь утихомиритися. Зрештою простий люд
змушений, був скоритися. У цей час татари почали їздити вулицями й
переписувати всі будинки. Татар супроводжував великий князь
володимирський Олександр Невський. Він безліч разів рятував Русь то від
шведів, то від лівонських лицарів, то від німецької папської агресії. І
тут князь показав себе далекоглядним політиком, який оцінив політичну
обстановку. Йому довелося вжити підвищених заходів безпеки проти
можливого вияву народного гніву в Новгороді.

1257 р. вважається роком повного встановлення татарського ярма на Русі.
Однак до повного панування над Руссю існувала ціла система
золотоординського володарювання. В одному з літописів написано, що
Ярослав їздив до Батия. який призначив його князем руським, прийнявши з
великою честю в ставці. Багато відомих мандрівників тих часів свідчать
про те, що князь Ярослав дійсно користувався великою пошаною в татар.
Вони йому подарували не тільки Володимиро-Суздальські землі, але й Київ.
Але Ярослав не захотів знаходитися в Києві, поставивши там свого
намісника Дмитра Єйковича. Достеменно відомо одне: руські землі,
завойовані татарами, не були безпосередніми володіннями Золотої Орди,
хоча й зобов’язані були платити їй данину — «вихід». Відтепер руські
князі призначалися ханом і саме йому були зобов’язані своїм князюванням.
Процедуру проводив від імені хана або вповноважений ханський
представник, або митрополит руський. Контроль здійснювали баскаки. Вони
вели посилений нагляд за всім, що відбувалося в підвладних їм місцях.
Найдовше баскаки знаходилися в південних районах, тому що в літописах
востаннє згадуються близько 1284 p. Зате в північних районах про
баскаків згадується тільки близько 1269 р. Відтоді збирання данини для
татарського хана покладається на руських князів, відповідальність за них
лягає на великого руського князя. Врученням ярликів на правління
встановлювалася формальна влада татарського хана. Великий руський князь
одержував від хана особливий ярлик.

Данину татарам зобов’язані були платити всі. Для цього часто проводився
перепис населення. Перший з них виконували баскаки. При хані Берке, у
1257 p., цю роботу проводили спеціальні рахувальники. Рахувальниками
були поставлені десятники, сотники, тисяцькі й темники.

Новий перепис був проведений у 70-х pp. ХНІ ст. при хані Менгу-Тимурі.
Практика перепису була продовжена. її проводили рахувальники, які
.називалися інакше переписувачами. Вони скористалися готовими одиницями
обкладання на Русі: «рало», «плуг», «соха». У ярлику між 1270 р. і 1276
р. хана Менгу-Тимура руським митрополитам міститься перелік повинностей,
що лягали на населення завойованих руських земель, але від яких
звільнялося духівництво. Той самий, але трохи розширений перелік
наведений і в ярлику хана Узбека 1313 р. митрополитові Петрові. Збирають
данину відтепер уже не помічники хана, а руські князі. І тільки
духівництво звільняється від податей. Усе це робилося з метою привернути
духівництво для використання у власних цілях. Хани могли бути вдячні
церкві: публічні молитви за ханів уселяли в народні голови думки про
необхідність підпорядкування ханській владі. Але не тільки данину
вимагали татари від русичів. їм необхідні були гроші й люди для воєнних
дій. Духівництво знову ж таки було звільнене від цих повинностей.

Існувала ще і ямська повинність, для якої необхідна була людська сила.
«Ям» — вид данини. Однак татари вважали «ямом» повинність постачати
коней татарським послам і чиновникам. Також від людей вимагалося
виконання повинності щодо постачання корму, провідників і підвід. За
виконання цих повинностей несли відповідальність посадники, скотарі й
старости. Русичі були зобов’язані піклуватися про транспортне сполучення
між різними князівствами й областями своєї країни.

Руські князі, як припускають учені, давали більші суми ханові, щоб
відкупитися від нього, ніж ті, котрі були запропоновані самим ханом. Між
князями існувала велика конкуренція, завдяки якій і накручувалися такі
величезні суми. Великий князь Володимир Дмитрович платив «вихід» у сім
тисяч карбованців, Нижньогородське князівство — півтори тисячі
карбованців і т. п. Але цими сумами платежі ханам не вичерпувалися.
Траплялося платити часом і особливу данину, яку князі брали зі своїх
бояр. Змінюваність розміру данини обговорювалася в міжкнязівських
договорах. Не регулярно, але все-таки постійно руські князі возили в
Орду ханам, а також їхнім близьким дорогі подарунки. Це теж стаття
витрат, що лягала в результаті на плечі тих самих платників усякої
данини, тобто на селянство й міські трудові маси. Усе це призводило до
різних повстань.

Особливо могутнім було новгородське повстання 1259 р. Через кілька років
така ж історія повторилася в Ростові, Суздалі та Ярославлі.

Достеменно відомо, що татари ніде не змінювали суспільного ладу, тому що
не могли цього зробити. Князі, бояри, купецтво, церква порівняно швидко
знайшли спільну мову з татарською владою. Народні маси під натиском
об’єднаних сил завойовників і колишніх панів, які спиралися на сильне
татарське військо, змушені були скоритися. До столиці Золотої Орди
приїхало багато русичів. Тому не дивно, що на південному сході, на
Азовському узбережжі й Північному Кавказі, де з давніх-давен жила безліч
слов’ян, уже в 1261 р. організувалася спеціальна православна Саранська
єпархія з першим єпископом Митрофаном, якого затвердив руський
митрополит Кирило III. Крім Сараю, до цієї єпархії ввійшов Переяслав
Київський. Глава єпархії одержав титул єпископа саранського й
переяславського. Однак це не усунуло розбіжностей між переможеною
країною й країною-переможцем. Татарам так і не вдалося освоїти руську
землю, тому що їм не вистачило ані організаційних засобів, ані кількості
людей, і вони самі розчинилися в тюркському середовищі. Надалі розвиток
Русі й Золотої Орди йшов у різних напрямках. Золота Орда потихеньку
розпадалася, а руські князівства об’єднувалися в сильну державу. У
зв’язку з цим із кожним роком руський народ швидко звільнявся від
татарського ярма.

Похожие записи