ЗМІНИ В МІЖНАРОДНОМУ СТАНОВИЩІ ВНАСЛІДОК ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ,
СТВОРЕННЯ ООН

Перемога Об’єднаних націй — СРСР, США, Великої Британії та їх союзників
над агресивними державами «осі» в Другій світовій війні докорінно
змінила ситуацію у світі і визначила майбутній розвиток держав на
десятиріччя. Призвідниці війни — Німеччина, Італія й Японія, що раніше
мали статус великих держав, внаслідок воєнної поразки були не лише
ослаблені в економічному відношенні, а й втратили на певний час
можливість брати активну участь у міжнародному житті. З іншого боку,
Франція і Велика Британія, зазнавши великих матеріальних втрат у війні,
також втрачають статус світових держав. Розпад їхніх колоніальних
імперій, що почався відразу після закінчення війни, ще більш
продемонстрував послаблення міжнародних позицій колишніх світових
метрополій. У той же час домінуючі позиції на світовій арені займають
США і СРСР, які вийшли з війни найбільш зміцнілими у військовому і
політичному планах. У Другій світовій війні вони виступали як союзники і
спільно забезпечили перемогу держав антигітлерівської коаліції. Проте ще
не встигла закінчитися війна, як між СРСР і США почали виникати
непорозуміння і суперечності. Вони були обумовлені розбіжностями двох
великих держав у підходах до післявоєнного устрою, зокрема прагненням
Радянського Союзу, всупереч Атлантичній хартії, встановити свою
гегемонію в Європі і деяких азіатських регіонах. Радянське керівництво,
упоєне перемогою, стало на шлях активного просування ідеї соціалізму в
країни Центральної та Південно-Східної Європи, насаджуючи в них
тоталітарні комуністичні режими. Зовнішня і внутрішня політика цих країн
була поставлена під контроль Радянського Союзу. Посилення СРСР та
перетворення країн Центральної і Південно-Східної Європи у форпост
подальшого просування соціалізму були сприйняті недавніми союзниками як
такі, що загрожували їх корінним інтересам. І якщо Радянський Союз
ставив своєю метою насадження соціалізму в світі, то Захід всіляко
протидіяв цьому. США, найсильніша в економічному плані країна світу,
стала об’єднувальною силою європейських країн у протидії СРСР. США
заповнили той вакуум сили в Західній Європі, що утворився в результаті
розгрому Німеччини.

Однак, перш ніж стосунки між вчорашніми союзниками досягли критичної
позначки (початок 50-х рр.), їм вдалось втілити у життя ряд
домовленостей і укласти важливі угоди. Так, було успішно розроблено
статут 00Н (1945 р.) і започатковано її діяльність, було засуджено
головних військових злочинців на Нюрнберзькому (1945—1946) і Токійському
(1946—1948) процесах. Подолавши різні труднощі, союзники спромоглись
довести до логічного завершення Паризьку мирну конференцію (липень —
жовтень 1946 р.), на якій узгоджувалися умови мирних договорів з
європейськими союзниками Німеччини — Італією, Фінляндією, Болгарією,
Угорщиною і Румунією. Мирні договори, підписані 10 лютого 1947 р.,
утверджували повернення до довоєнних кордонів і фіксували певні
територіальні зміни в Європі. Італія позбавлялась усіх своїх колоній,
знищувала військові укріплення на кордонах Франції, італо-югославський
кордон змінювався на користь Югославії, острови Додеканес від Італії
передавалися Греції. Радянсько-фінляндський кордон встановлювався станом
на 1 січня 1941 р., Фінляндія передавала СРСР область Петсамо (Печенга).
Договори узаконювали передачу СРСР раніше вже приєднаних до УРСР
Північної Буковини, Південної Бессарабії і українського Закарпаття.
Серед територіальних придбань СРСР були також частина німецької Східної
Пруссії (Калінінградська область Росії), Південний Сахалін, Курильські
острови тощо. Договори передбачали виплату репараційних платежів
країнами-агресорами.

Мирні договори з Німеччиною та Японією не були розроблені на той час, і
їх вирішення було відкладене. Захід і СРСР не знайшли порозуміння з цих
питань. Особливу вагу у повоєнних міжсоюзницьких відносинах мало
німецьке питання. Влітку 1945 р. у Потсдамі Трумен, Сталін і Черчілль
домовились про те, що поділена на 4 окупаційні зони Німеччина буде
розглядатися як єдине економічне ціле, а мирний договір з нею буде
підписаний одночасно усіма переможцями. Окупаційна політика зводилася до
4 «де»: денацифікація, демілітаризація, демонополізація і
демократизація. У реалізації цієї програми виявилися глибокі розбіжності
між СРСР і Заходом. У радянській зоні повоєнні перетворення мали на меті
насамперед закріплення радянського впливу. Тут формувалися органи нової
влади, де переважали прорадянські діячі Соціал-демократичної партії та
комуністи. Західні держави поставили за мету допомогти німцям створити у
майбутньому стабільну економічно здорову державу, яка поділятиме
західні суспільні вартості. Представники США та Англії 2 грудня 1946 р.
у Вашингтоні підписали угоду про-економічне й адміністративне об’єднання
американської та англійської зони окупації і створення так званої
Бізонії. Незабаром Бізонія була об’єднана з французькою зоною окупації.
Союзницька нарада (без СРСР) у Лондоні (лютий — червень 1948 р.),
скликана для розгляду становища в Німеччині, привела до того, що Захід
відкрито заявив про намір включити Німеччину до європейських економічних
структур і програми американської допомоги Європі (план Маршалла). На
нараді було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині
Установчих зборів для підготовки конституції і проведення грошової
реформи. Радянський Союз засудив ці наміри, що призвело до припинення
(березень 1948 р.) діяльності Союзної контрольної ради — останньої
символічної запоруки німецької єдності. У відповідь на сепаратну грошову
реформу у Західній Німеччині (червень 1948 р.) СРСР встановив блокаду
Західного Берліну. Після цього розкол Німеччини став неминучим. У квітні
1949 р. США, Англія і Франція прийняли Окупаційний статут і рішення про
створення федеральної західнонімецької держави. У 1949 р. розкол
Німеччини на дві частини отримав інституційне оформлення — у вересні
було створено Федеративну Республіку Німеччину з урядом на чолі з
Конрадом Аденауером, у жовтні — Німецьку Демократичну Республіку. На
чотири . десятиліття в центрі Європи проліг німецько-німецький кордон,
який став чи не головним символом розколу світу на два ворожих блоки.

На Далекому Сході міжнародна ситуація у повоєнні роки залишалася досить
напруженою. Після розгрому японської армії Радянський Союз за угодою між
союзними державами тимчасово окупував Маньчжурію (Південно-Східний
Китай) і північ Корейського півострова (до 38-ї паралелі). З півдня
Корею зайняли американські війська. Союзники мали на меті прийняти
капітуляцію японської армії. У зонах окупації почали формуватися
прорадянський і проамериканський режими. У травні 1948 р. на півдні
країни під наглядом ООН були проведені парламентські вибори і
проголошено створення Республіки Корея. Проте північний режим не визнав
результатів виборів і у серпні провів свої вибори, внаслідок яких була
проголошена Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР).
Промосковський лідер Кім Ір Сен і ставленик Вашингтона Лі Син Ман,
проголосивши наміри мирного об’єднання країни, поспішно готувалися до
війни.

Основна боротьба на Далекому Сході між Москвою та Вашингтоном
розгорнулася за Китай. Незважаючи на підписаний у серпні 1945 р. Договір
про дружбу та союз між СРСР і Республікою Китай, сталінська окупаційна
адміністрація не допустила війська Чан Кайші у Маньчжурію і чинила
всілякі перешкоди його урядовцям. У радянській зоні окупації активно
формувалася армія комуністів Китаю. Москва їх озброювала і надавала
всіляку допомогу. Вашингтон у свою чергу підтримав офіційний уряд Чан
Кайші. Впродовж повоєнних років між комуністичними та гомінданівськими
збройними силами відбувалися локальні сутички. Навесні 1947 р. у Китаї
розгорілася широкомасштабна громадянська війна, що завершилася перемогою
комуністів. 1 жовтня 1949 р. було проголошено утворення Китайської
Народної Республіки (КНР). Рештки партії Гоміндан переправилися на о.
Тайвань, звільнений американцями від японців.

Мирний договір з Японією було укладено у вересні 1951 р. на міжнародній
конференції у Сан-Франциско. За його умовами Японія визнавала
незалежність Кореї і відмовлялась від претензій на Курильські острови,
Південний Сахалін, Тайвань. СРСР, Польща і Чехословаччина, що були
учасниками конференції, відмовилися поставити свої підписи під цим
договором, вимагаючи запрошення для участі у роботі конференції
делегацій комуністичного Китаю, Монголії та інших союзників. Крім того,
СРСР вимагав вивести з Японії американські війська і ліквідувати
військові бази США. Лише в 1956 р. була підписана радянсько-японська
декларація про припинення війни і відновлення дипломатичних відносин.
Питання про мирний договір Росії, як правонаступниці СРСР, з Японією
залишається до сьогодні не вирішеним.

Отже з перших місяців після закінчення Другої світової війни внаслідок
гострих суперечностей між двома великими державами, протистояння
демократії і тоталітаризму міжнародне становище почало різко
загострюватися, що призвело до так званої «холодної війни».

2. СТВОРЕННЯ ООН

Формування могутньої антигітлерівської коаліції (Атлантична хартія між
США і Великою Британією 24 серпня 1941 р. і Вашингтонська Декларація
Об’єднаних Націй 26 країн від 1 січня 1942 р.) створило підґрунтя для
формування міжнародного механізму безпеки післявоєнного світу. Восени
1944 р. (21 серпня — 7 жовтня) на конференції у Вашингтоні, на віллі
Думбартон-Окс, представники СРСР, США і Великої Британії, до яких
приєднався представник Китаю, підготували пропозиції щодо створення
міжнародної організації для підтримки миру і безпеки — Організації
Об’єднаних Націй (ООН). Конференція виробила загальні міркування щодо
характеру, цілей та статуту ООН. Кримська (Ялтинська) конференція
керівників трьох держав — Сталіна, Рузвельта і Черчілля (4—11 лютого
1945 р.) — схвалила напрацьовані у Думбартон-Оксі проекти й ухвалила
скликати 25 квітня 1945 р. у місті Сан-Франциско Установчу конференцію
Організації Об’єднаних Націй. Учасниками конференції могли стати усі
країни, що оголосили війну Німеччині й Японії до 1 березня 1945 р. Була
досягнута домовленість про те, що членами ООН поряд з Радянським Союзом
будуть Українська РСР і Білоруська РСР. Конференція в Сан-41 Франциско
проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 р., коли був прийнятий Статут
ООН, що був підтриманий 50 країнами. 24 жовтня 1945 р. Статут набрав
чинності. Цей день вважається днем ООН. Статут проголошував
рівноправність всіх людей, повагу прав льодини й основних свобод.
Пізніше цей розділ був доповнений прийнятою в 1948 р. Генеральною
Асамблеєю ООН Декларацією прав людини.1 Статут зобов’язував вирішувати
всі суперечки мирним шляхом, дотримуватися міжнародних договорів та
зобов’язань. Основне призначення ООН згідно зі Статутом — гарантування
загального миру та безпеки у всьому світі. При цьому ООН не мала права
втручатися у внутрішні справи, окрім випадків, коли таке втручання
необхідне для підтримки миру. Основними робочими структурами ООН є
Генеральна Асамблея, яка збирається на свої сесії один раз на рік і
приймає рішення 2/3 голосів, та Рада Безпеки, яка складається з 35
непостійних членів, що обираються на 2 роки Генеральною Асамблеєю 00Н.
Сьогодні місце СРСР в Раді Безпеки посідає Росія. Генеральна Асамблея,
окрім того, обирає Економічну і соціальну раду, Раду з опіки,
Міжнародний суд, Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем ООН. За
пропозиціями Ради Безпеки Генеральна Асамблея приймає до 00Н нових
членів та виключає тих, котрі порушили Статут. Але з усіх інших питань
постанови, що їх ухвалює Генеральна Асамблея, мають лише дорадчий голос,
її функції полягають у вивченні, обговоренні, рекомендації та з’ясуванні
стосунків. Рада Безпеки є за Статутом постійно діючим органом ООН, на
який покладена безпосередня відповідальність за підтримку міжнародного
миру і безпеки, її рішення приймаються на основі принципу одноголосності
постійних членів і обов’язкові до виконання всіма членами ООН. Для
виконання своїх повноважень Рада Безпеки має право вдаватися до санкцій,
вводити блокаду і застосовувати проти агресора силу. ООН має досить
розгалужену структуру різноманітних міжнародних інститутів, основне
призначення яких сприяти взаємодопомозі та налагодженню співробітництва
всіх країн світу. Наприклад: ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з
освіти, науки і культури), ВООЗ (Всесвітня організація охорони
здоров’я), ЮНІСЕФ (дитячий фонд ООН) тощо. Фінансування ООН здійснюється
за рахунок відрахувань країн-учасниць залежно від величини їхнього
валового національного продукту. Головні структури ООН розміщені в
Нью-Йорку, низка служб — в Женеві, Відні, Парижі.

Уже перші роки діяльності ООН засвідчили її позитивну роль у вирішенні
міжнародних проблем. Так, 1946 р. ООН добилася виведення англійських та
французьких військ з Сирії та Лівану. 1948 р. під час арабо-ізраїльської
війни вперше були використані сили ООН («голубі каски») для підтримання
миру на Близькому Сході. ООН з початку її діяльності стала центром
міжнародного обговорення проблеми роззброєння. В січні 1946 р. за
пропозицією СРСР Генеральна Асамблея ООН створила Спеціальну комісію з
ядерної енергії. Радянський Союз пропонував виключити з національних
озброєнь озброєння масового знищення, а всі його запаси знищити. Проте в
умовах наростання конфронтації, активної таємної діяльності СРСР із
створення атомної зброї радянські пропозиції були нереальними.
Пропозиції США про створення міжнародного тресту, який контролював би
усі запаси атомної сировини та компоненти, необхідні для виробництва
атомної енергії («план Баруха»), наштовхувалися на протидію СРСР.
Проблема роззброєння в діяльності ООН на довгі роки перейшла у площину
безплідних дискусій.

Похожие записи