2

ПЛАН:

Вступ. 2

1. Передумови виникнення українського козацтва. 4

1.1. Думка М.Грушевського щодо походження козацтва 4

1.2. Думка інших істориків щодо розвитку козацтва 7

1.3. Уходництво 10

1.4. Розвиток господарства та січі в цілому, соціальні та економічні
проблеми 12

2.Адміністративна влада Запорізької Січі 19

2.1.Особливості адміністративного устрою на Січі 19

2.2.Козацьке самоврядування 22

3. Суд і судочинство на Запорізькій Січі 25

3.1.Принципи судочинства 25

3.2.Судова діяльність в Запорізькій Січі 34

3.3. Розгляд справ у суді 38

Висновок. 42

Література: 44

Вступ

Важко назвати іншу тему з історії України, що викликала б такий великий
інтерес, як історія запорозького козацтва. Йому присвячені численні
наукові і популярні, історичні і літературні праці, твори образотворчого
мистецтва, драматургії, музики, усної народної творчості.

Вже у XVI столітті з’явилися твори, автори яких прагнули з’ясувати
причини виникнення козацтва, характер тогочасного суспільного устрою,
взаємини між козаками та іншими верствами суспільства — селянством,
міщанством, шляхетством, роль козаків в історичних подіях. Першою була
хроніка Мартіна Бєльського (1494 — 1575).

Термін «козак» вперше згадується у джерелі XIII ст. (в початковій

монгольській хроніці 1240 року) і походить з тюркських мов. Він
означав «одинокий», «схильний до розбою, завоювання». У словнику
половецької мови «Соdeх Сumanicus» (1303 р.) «козак» перекладено як
«страж, конвоїр».

Цікава така деталь. Східні старовинні джерела називають половців
«жовтою ордою». Поклонялися половці Вічно Блакитному Небу. З 1055
року половці почали переможно оволодівати степовими просторами
України. Йшли вони курінями (так в половців називалися роди), які
ділились на коші (сімейства), і називались вони козаками («ко» —
небо», «зак» — захищати). З часом, коли половці почали приймати
християнство, поганський термін «захисники неба» став непотрібним.
Корінь слова «коз» (вільна людина) був зрозумілим та актуальним. В
степу на південно-східних рубежах Русі в кінці XII ст. виникають
військові об’єднання з русів і половців, які формувались не по родовій
або етнічній ознаці, а як спільна сила, яка захищала кордони Київської
Русі. В цьому середовищі народилося і слово «гетьман» (вожак).

Козаки, тобто спільні прикордонні загони половців та русів, стали тією
силою, яка першою вчинила відчайдушний опір
монголо-татарським завойовникам.

Отже, корені українського козацтва сягають ще в часи половецьких

куренів. Період кінця XII — першої половини XIII ст. характеризується
як перший етап формування та розвитку українського козацтва.

1. Передумови виникнення українського козацтва.

1.1. Думка М.Грушевського щодо походження козацтва

Ось так М. Грушевський описував передумови виникнення козацтва Козацтво
– явище дуже цікаве, але дуже складне. Внаслідок своєї оригінальності, а
також дякуючи гучної ролі, відіграної їми в історії Східної Європи,
воно звертало на себе увагу дуже давно; їми займались немало, але
нез’ясованого все ж залишалось в ньому до останнього часу дуже багато, і
в літературі з цього приводу вимовлялися не рідко судження дуже смутні
та помилкові.

Осередком козацтва було середнє Подніпров’я, його предстепна полоса
нижче Києва, яка входила в ХІV – ХV ст.. ст.. у склад Київського
князівства, пізніше – Київського воєводства, а підґрунтя для нього
приготували колонізаційні умови цього краю.

Починаючи з половини Х ст.. він жив тривожним, войовничим життям на
кордоні з осілою колонізацією, у вічні боротьбі з кочовиками. К
населенню його немає більш підходящої характеристики, ніж яка дана
«Словом о полку Игореве» :

А мои ти куряне сведоми кмети:

Под трубами повити, под шеломы взлееяни,

Конец копия вскормлени;

Пути им ведомы, яругы им знаеми,

Луци у них напряжении, тулии отворении,

сабли озострени.

І слово «козак» — тюркське, здавна вживалося кочовим населенням наших
степів, відоме вже в половецькому словнику 1303 року в значенні
«сторож», «воин», — цілком підходило це значення к порубіжному
населенню, передовій стражі України. Разом з войовничістю та
витривалістю порубіжжнє життя розвивала особистість, відчуття свободи.
Надані княжо-дружинним правлінням своїми власними силами, ці
прикордонники дуже чуткі були до його притягань. В ХІІІ ст.. як раз
прикордонні зі степом території бачимий серед «людей татарських» і ці
прикордонні вороги княжо-дружинного строю є прототипом козацтва, а союз
їх з Одою предвосхищає політику вождів козацтва ХVІ – ХVІІІ ст.. ст.. в
їх намаганнях знайти в турецько-татарських силах допомогу проти
соціально-політичного строю Польщі і центарлізаційної політики Москви.

З занепадом державного життя у Подніпров’ї в середині ХІІІ в. населення
цих прикордонних зі степом просторів було ще більш предоставлено собі, а
життя під татарською протекцією не відрізнялось спокоєм, особливо в
періоди разкладу Орди. В. кн. Литовське, приєднав ці простори, також
дуже мало займалось ними, а відновлене під владою князів Гедиминовой
династії Київське князівство дуже послабшало, насаджало тут
привілегійоване володільчиськое сослов’я і ще слабше правило форми, і
результати соціальної еволюції В. кн. Литовское. Страшні періодичні
набіги татар кримської орди Менгли-герия, с 1482 г. обвалюючиєеся на
українські земли а потім в декілька послабілих формах продовжуються
майже всі ХVI сторіч, змели з обличчя землі і ці слабкі результати
правлінських намагань і разом з ними – всю осілу колонізацію предстепної
полоси Подніпров’я –до Києва, Чернігова, Житомира, Вінниці, Летичева.

Територія по обох сторонах Дніпра до Києва і навіть вище за нього
перетворилася на досконалу пустелю і у такому вигляді пролежала до
останньої чверті ХVI в. Єдиними осілими поселеннями були городки,
забезпечені замками, невеликими гарнізонами і артилерією, — Київ, Канів,
Черкаси, Житомир, Браслав, Вінниця – на правій стороні Дніпра, Остер і
Чернігів – на лівій. Під стінами цих зміцнень тулилося все населення цих
обширних пространств6 тут жили селяни сусідніх сіл і звідси виходили на
польові роботи. Все населення жило під постійним стразом татарських
набігів, на військовому положенні: міщани і селяни цих прикордонних
місцевостей зобов’язані мати коней і брати участь в походах і гонитві за
татарами, і вони дійсно «мають рушниці і уміють добре стріляти», як
свідчать ревізори половини ХVI в. Землеробське і всяке інше господарство
поза стінами міста велося озброєну рукою – як описує мандрівник кінця
ХVI в. прикордонних селян Волині: «виходячи на роботу, він несе на плечі
рушницю, а до боку привішує шаблю або тесак».

Але природні багатства цих невинних країн на обох сторонах Дніпра
увльовалі населення далеко від замків, в так звані «відходи» — рибні
лови і місць полювання, до влаштованих в степовому привіллі бортям і
пасікам. Ті ці промисловці проживали довго, з’єднувалися в озброєні
партії, будуючи для оборони блокгаузи, городки і засічи. Оборона в цих
степах, сусідні з кочев’ямі татар, в районі їх нападів непомітно
переходила в напади на таких же промисловців осоружної, татарської
сторони, в дрібні степові війни – «лупленье татарських вівчарів», як
вони технічно називалися. Щороку весною прикордонне населення і
промисловці з віддаленіших місцевостей, що привертаються привіллям і
природними багатствами цього краю, розповзалися по цих «відходах» на
десятки миль, до дніпровських порогів, Ворскли, Орелі, Самари і т.п.;
вони проживали тут цілі місяці, уявлені собі самим, не знаючи ніякої
влади і поверталися в замки тільки на зиму. Це рухоме, кочове,
загартоване в знегодах військово-промислове населення і склало основу
козацтва.

1.2. Думка інших істориків щодо розвитку козацтва

Також можна висловити думку інших істориків щодо розвитку козацтва.
Почата Грабянкою, продовжена автором «Історії Русів» теорія хозарського
походження козаків у наш час знайшла в особі видатного російського
історика Л. М. Гумільова свого палкого захисника. Він пов’язує козаків
з бродниками — «народом русько-хозарського походження» і таким чином
відроджує «бродницьку теорію», яку відстоював польський історик А.
Яблоновський. Ось основні аргументи Л. М. Гумільова: бродники, нащадки
стародавніх хозар-християн, воювали на боці київських князів у війнах з
половцями. У зв’язку з тим що київські князі пішли на союз з половцями,
бродники мусили шукати дружби з монголами, за допомогу яким бродникам
дозволялося спокійно жити по берегах Дону і Терека. Вже з XVI століття
нащадки бродників звуться тюркським словом «козаки». Разом з тим Л. М.
Гумільов не відкидає й того, що донські козаки — це насамперед російські
селяни-втікачі. «Справді, — читаємо у нього, — значна частина козаків
склалася саме у такий спосіб. Але втікачі, прийшовши на Дон, потрапляли
в пустелю… Зрозуміло, на Дону були місця, де захожий міг спокійно
звикнути до нових умов і до нового життя. Це означає, що з XIII до XVI
століття там жили нащадки бродників, які воювали з степом і мали потребу
в поповненні. У зв’язку з цим вони приймали в своє середовище
одновірців, забезпечуючи їм на перший час притулок, виучку і безпеку від
ногайських мурз і російських бояр».

Зупинимося ще на «болоховській теорії», яку розвивав київський професор
М. Дашкевич. Він називав землі у верхів’ї річок Бугу, Случі і Тетерева,
про які глухо згадується в літописах, колискою козацтва Дашкевич М. П.
Болоховская земля и ее значение в русской истории // Труды III
Археологического Съезда, бывшего в Киеве. К., 1874. Т. 2. С. 120..

Населення цього краю, яке одні вчені називали половцями, інші — сумішшю
хрещених половців і руських втікачів, а деякі — навіть румунами, на
думку М. П. Дашкевича, було чисто слов’янським. Болоховські князі
боролися з Галицько-Волинським князівством за свою незалежність і,
шукаючи підтримки в цьому, добровільно піддавались під владу татар,
ставали «людьми татарськими».

Теорії етнічного походження козаків, без сумніву, розширюють наші
уявлення про передісторію козацтва, однак, керуючись лише ними, важко
пояснити причину появи його в зв’язку із самим ходом історії
українського народу.

Не можна також зводити генезис козацтва лише до втеч селян від
феодального утиску, як і навпаки — недооцінювати цього
загальноєвропейського процесу.

В Україні, як і в інших країнах Східної і Західної Європи,
селяни-втікачі були джерелом зростання міського населення, що і сприяло
зростанню міст. Але в Литві, Польщі і Росії втечі селян через порівняно
малу кількість міст не могли набути такого значення, як на Заході. До
того ж у Литві і Польщі значна частина міст була володінням окремих
феодалів. Інакше кажучи, міста Східної Європи не могли прийняти всю масу
втікачів. Натомість тут перед втікачами відкривалися такі можливості,
яких не знала Західна Європа: можливість освоєння величезних просторів
на південних і південно-східних околицях Литви, Польщі і Росії. Якщо на
Заході, підкреслимо, втечі селян сприяли розвитку міського ремесла, то в
Східній Європі вони сприяли насамперед господарському заселенню нових
районів, розвиткові сільського господарства і промислів.

Прогресивне значення втеч кріпаків і тут і там виявилось не тільки в
тому, що вони сприяли розвитку виробничих сил суспільства. Втечі були
ознакою розкладу, хай навіть мало розвинутого, феодально-кріпосницького
ладу, стверджуючи цим прагнення селян визволитись від тяжкого
феодального гніту. Вже сама поява у країні такого вільного, як козацтво,
населення (переважно сільського) свідчила про можливість обійтися без
феодалів. Це мало велике революціонізуюче значення для покріпачених
людей. До цього додамо, що козаками ставали не тільки втікачі від
феодального гніту. На вільні й багаті природою землі переселялися всі
ті, хто мав надію на покращання свого становища. Серед такого строкатого
люду були й українські шляхтичі, невдоволені з різних причин своїм
становищем, міщани різного статку, торговці, представники різних вільних
професій, тодішня інтелігенція тощо.

1.3. Уходництво

Характеризуючи витоки козаччини, не забудьмо про таке цікаве явище, як
уходництво. Щодалі на південь України, то більше значення у господарстві
мали промисли. До масового заселення південно-східної частини Київщини і
Лівобережжя уходниками були здебільшого селяни з маєтків
південно-західної Київщини та суміжних з нею місць, а також ті з міщан,
хто займався промислами. В цих районах, де фільварочного господарства у
другій половині XV — на початку XVI століть не існувало, або воно лише
починало розвиватися, важливим засобом визиску уходників слугувала
продуктова рента, джерелом якої був саме промисел. Збільшення ренти
змушувало оброчників — селян і міщан — освоювати нові промислові угіддя.

Водночас з цим розвивалось і промислове підприємництво. Заможні міщани
наймали (за частку здобичі або за вартість цієї частки) ватаги так
званих гультяїв і разом з ними прямували на пошук угідь, заглиблюючись
усе далі в степи.

Уходники розвідували і освоювали нові місця, допомагаючи у такий спосіб
колонізувати південно-східні степи. Пориваючи зв’язки з феодалами і
феодальною владою, уходники утворювали общини, які надалі ставали
козацькими. Отже, уходники відіграли також певну роль у формуванні
козацтва.

Пошуки нових місць набули, особливо з другої половини XV століття,
широкого розмаху. Українські селяни і міщани цілими гуртами, родинами і
навіть цілими селами уходили в майже безлюдні східні та південні околиці
Подолії, Брацлавщини, Київщини. Щодалі втечі частішали. Про це маємо
певну можливість судити із слів польського поета П. Збилітовського,
який, передаючи занепокоєння феодалів у зв’язку з втечею українських
селян, писав:

Що нас жде, якщо будемо села свої руйнувати,

Своїх хлопів, як завжди, в біді полишати?

Вже неорана нива батьків бур’яном заростає,

Бо останній наш хлоп із неволі тікає .

За втікачами влаштовувалися погоні. Спійманих вішали, садовили на палі і
т. д. З 1451 року в Польщі справи про біглих селян становили компетенцію
міських (городских) судів. Нешавський статут (1454 рік) передбачав
великі штрафи для кожного, хто наважився б сховати втікача. З другої
половини XV століття закони проти втікачів видавались один за одним.
Згідно з Судебником великого князя Казимира Ягеллона від 1467 року,
осіб, що підбурювали селян до втечі, засуджували до повішання  Документы
и материалы по истории народов СССР. Законодательные акты Великого
княжества Литовского XV — XVI вв, № 2. С. 14..

Усі ці закони переслідували мету позбавити втікачів можливості знайти
притулок і примусити їх відмовитись навіть від самої думки про втечу. Та
не зважаючи на все це, втечі не тільки не припинялися, а й з кожним
роком наростали.

Вирвавшись із залежності від пана і поселившись на нових місцях, втікачі
вважали себе вільними — козаками ** Слово «козак» по-тюркски означає
«вільна людина».. С. Грондський (середина XVII століття), зупиняючись на
питанні про виникнення козацтва, писав: «Ті, з руського (українського)
народу, які …не хотіли терпіти кормигу й владу місцевих панів, йшли в
далекі краї, тоді ще не заселені, і набували собі право на волю…
засновували нові колонії і, щоб відрізнятись від підданих, залежних від
руських (українських) панів, стали називати себе козаками»  Grondski S.
Historia belli cosacco — pohonici. Pestini, 1789. S. 15..

1.4. Розвиток господарства та січі в цілому, соціальні та економічні
проблеми

У другій половині XV — на початку XVI століть у верхоріччі Південного
Буга, біля Соба і Синюхи, на Росі, Тясмині, а також на лівому березі
Дніпра — по Трубежу, Сулі, Псьолу тощо — з’являється чимало слобід і
хуторів. Їхнє населення вважало себе козаками. Невдовзі козацькі селища
зайняли значну частину східного українського кордону — від Дніпровського
лівобережжя і до Дністра. Сучасник (XVI століття) про заселення
українських земель на кордонах писав, що в той час як «велелюдні колись
землі, містечка і села середніх областей (країни) зовсім спустіли… в
безлюдні раніше простори України прибували люди на велику прикрість
колишнім їхнім панам». Приблизно тоді ж з’являється козацтво і в Росії —
на Дону, на Яїку та в інших місцях .

Про козаків Поділля, як уже говорилося раніше, відомо з 80-х років XV
століття. Сповіщаючи про похід Яна Альбрехта (сина короля Казимира IV) у
Східну Подолію проти татар в 1489 році, М. Бєльський пише, що польське
військо могло успішно рухатися в поділь/105/ських степах лише тому, що
провідниками його були місцеві козаки  Kronika Marcina Bielskiego. T.
2. S. 882. («maj?c wodz? kozaki tych tam miejse ?wiadome»).. Це
повідомлення можна було б вважати першою документальною згадкою про
українських козаків. Проте М. Грушевський бере під сумнів повідомлення
М. Бєльського про козаків Поділля, зазначаючи, що сам Бєльський на 991
сторінці своєї «Хроніки» перші відомості про козаків датує лише 1516
роком  Грушевський М. Історія України-Руси. К.; Л., 1909. T. 7. C. 89.

Найраніші відомості про козаків Київщини маємо з 1492 року, а більш
точні — з 1499 року. У грамоті великого князя литовського Олександра
(спадкоємець Казимира Ягеллона) від 1499 року про збирання мита
київським воєводою читаємо: «Котрі козаки з верхів’я Дніпра і з наших
сторін ходять водою на них до Черкас і далі і що там здобудуть, з того
зі всього воєводі київському десяте мають давати»  Акты, относящиеся к
истории Западной России. Т. І. C. 170..

Перші документальні згадки про українських козаків не є гарантованою
підставою твердити, що саме в кінці XV — на початку XVI століття
з’явилося козацтво. Датування його генезису справа досить складна. Поява
козацтва на кордонах пожвавила безлюдні, хоч і багаті природними
ресурсами, південно-українські степи. Ціною величезних зусиль козаки
освоювали навколишні простори — орали цілинні землі, порослі високою
густою травою (ковилою) і терном, торували шляхи, зводили мости,
будували селища, прикрашаючи їх садами. Це був початок розвитку
землеробства в степах. В місцях, заселених козаками, добре, розвивалося
скотарство і промисли — рибальство, звіроловство, селітроваріння тощо.
Козацькі слободи і хутори відзначалися вищим рівнем добробуту порівняно
з убогими селами покріпачених селян. Це й зрозуміло, вільна людина
більше зацікавлена в розвитку свого господарства ніж покріпачений
селянин.

Спогади про ці слободи, населення яких вважало себе вільними людьми,
збереглися в такому народному вірші:

Зараз тая серед рая слобода засіла,

Тут тишина, вся старшина ** Мається на увазі шляхта. — В. Г.

не має к їм діла;

Тут сипуга, війт п’янюга, вже не докучає

І в підводу тут із роду ніхто не хапає.

Всі подубли, що їх скубли, сільскії нахали,

Подеречі, колотнечі всі уже пропали.

Утік кураж, здирства нема ж, пропали всі драчі,

Щезло лихо, живуть тихо, не дають подачі  Киевская старина. 1882.
Апрель. Рукопись Н. В. Гоголя и А. А. Скальковского..

Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, однак серед
них було чимало й ремісників — ковалів, бондарів, кушнірів, лимарів,
ткачів, шевців, кравців і т. ін. Ремісники селилися біля поодиноких в
той час замків — Брацлава, Вінниці, Переяслава, Канева, Черкас тощо. Так
виникали містечка. Навіть набагато пізніше, в XVII столітті, значна
частина населення цих міст вважала себе козаками. Займалося козацтво
містечок і міст також торгівлею продуктами сільського господарства і
промислів. Черкаські і канівські козаки, наприклад, возили до Києва мед,
віск, шкіри, смушки, сало, солод тощо. Помітне місце займала торгівля
рибою — свіжою, в’яленою, солоною  Акты, относящиеся к истории Западной
России. T. l. С. 170..

З соціального боку козацтво не було однаковим. Економічна нерівність
серед козацтва виникла водночас з його появою, бо від кріпацтва тікали
різні за своїм станом люди: з одного боку, маса бідного, нерідко
позбавленого всіх засобів існування сільського і міського люду, а з
другого — селяни і ремісники, що мали засоби виробництва і сподівалися
знайти на нових місцях кращі умови для розвитку свого господарства.
Селяни і міщани часто тікали разом зі своїми родинами і майном —
худобою, кіньми, сільськогосподарським реманентом. Серед кріпаків,
особливо тих, хто мав засоби виробництва, була певна частина заможних і
багатих. Про них С. Грондський писав: «Найбільш заможні серед селян,
навіть батьки родин, нагромадивши якесь майно, забирали його й, не
питаючи дозволу у своїх панів, тікали в козаки, звідки їх неможливо було
повернути»  Grondski S. Historia belli cosacco — polonici. S. 21..

Таким чином, втечі селян з майном були явищем досить, частим. Більше
того, заможні селяни і ремісники нерідко тікали разом зі своїми
наймитами. Так, наприклад, 7 липня 1563 року шляхтянка М. Сенютіна
скаржилась луцькому підстарості, що її люди, зокрема «сідельник з
наймитами, Васечко з наймитом, Дмитро із синами, Прис із синами і
наймитами» та інші, спалили її садибу і «тієї ж ночі із жонами, дітьми
та з маєтностями своїми повтікали геть»  Архив Юго-Западной России. К.,
1876. Ч. VI, т. 1. С. 45 — 47..

На нових місцях соціальна нерівність серед козацтва не тільки
зберігалась, а й надалі поглиблювалась. Користуючись економічною
неспроможністю незаможних, багаті визискували їх у своїх господарствах.
Однак ця форма господарювання принципово відрізнялась від феодальної.
Тут у господарствах почала використовуватись наймана праця.
Підтвердження цього знаходимо в різних документах. Вже у статуті
Сигізмунда І від 14 серпня 1544 року читаємо, що черкаський староста
бере незаконні мита з козаків і їхніх наймитів  Архив Юго-Западной
России. К., 1890. Ч. VII. Т. 2. С. 368. Порівн.: Архив ЮЗР. Ч. VII, т.
1. С. 82, 95..

На нових землях козацтво створило своєрідні форми організації й
управління. Козаки, подібно до мешканців міст, що мали право на
самоврядування, об’єднувалися в громади, якими керували виборні особи.
Тут був свій суд, фінанси, військо, в якому служило все доросле
населення. Отже, ці громади були військовими організаціями, були і
самостійними в управлінні. Утворення козацького війська прискорювалося
потребою оборонятися від безперервних нападів турків і татар. Е. Лясота,
проїжджаючи козацькими землями наприкінці XVI столітся, писав, що кожен
хлібороб там, «ідучи на поле, вішає на плече рушницю, а до боку і шаблю
чи тесак: татари нападають дуже часто і спокою від них майже ніколи
немає» . В системі організації міського і козацького самоврядування
існували, однак, і помітні відмінності. Міським громадам у зв’язку з
їхньою територіальною розмежованістю було важко порозумітися при відсічі
ворожого нападу. Козацтво ж, яке займало чималі території, мало змогу
порівняно швидко об’єднатися для спільної боротьби. Міські громади
завжди або майже завжди зберігали певну залежність від феодалів
(виконували деякі повинності, платили мита тощо). Що ж до козацтва
(мається на увазі початковий період його існування), то воно розривало
будь-яку залежність від феодалів і навіть, до певної міри, від
феодальної держави.

Феодали, зрозуміло, не могли спокійно дивитися на посилення козацтва,
основу якого становили колишні кріпаки, які могли будь-коли подати
допомогу гнобленим. Ось чому феодали прагнули за всяку ціну знищити
козаків і повернути їх у кріпацьку кормигу. Не останню роль тут,
звичайно, відігравало і бажання захопити вже освоєні козаками землі. В
козацькі місцевості вони посилали озброєні загони своїх слуг і
найманців. Ті вдиралися в козацькі слободи, грабували населення, вбивали
тих, хто чинив опір. У такий спосіб пани вимагали від козаків покори,
повернення у неволю. Козаки протиставляли зазіханням феодалів свою
згуртованість. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною
людиною і здобував право користуватися господарськими угіддями на рівні
з усіма і брати участь в самоуправлінні, в тому числі в обранні старшини
— отаманів, суддів, писарів. Водночас кожен повинен був зі зброєю в
руках охороняти поселення, виступати в похід тощо. Козацька громада,
незважаючи на соціальну диференціацію її членів, в цілому була
демократичною організацією, яка протиставила себе феодальній державі. А
це викликало велику симпатію у всіх знедолених, пробуджувало в них
прагнення свободи.

Тим часом наступ феодалів не припинявся. Наприкінці XV — початку XVI
століть панам вдалося привласнити значну частину козацьких земель на
Поділлі, Брацлавщині, Київщині. Щоб закріпити за собою захоплені землі і
перетворити їх на свою власність, вони випрошували в уряду надавчі
листи. В різні часи такі листи були надані королем і великим князем
магнатам Язловецьким, Острозьким, Вишневецьким, Струсям, Претвичам.
Точні межі закріплених за панством земель не визначались: їм надавалося
право ці межі визначати зброєю. Козаки мужньо боронили свободу і свої
землі. Частина козацтва, що не визнавала прав панів, була помалу
відтиснута ними на південь, до пониззя дніпровських приток — Тясмина,
Росі і т. д. Саме в цей час на початку XVI століття починає помітно
збільшуватись козацьке населення навіть на південно-східних кордонах
України, головним чином в околицях Канева і Черкас. Місцевості біля
Канева і Черкас спочатку належали до одного староства. У Каневі і
Черкасах — невеликих на той час містечках — стояли замки, де перебувала
адміністрація староства. Вони повинні були перепиняти татарам дорогу в
Литву. Насправді ж замки не могли бути надійною перепоною татарам.
Литовський і польський уряди, які завжди відчували потребу в коштах, не
мали ні грошей, ні зацікавленості дбати про охорону й укріплення
фортець. Замки були страшенно занедбані, не мали належної залоги,
відповідних гармат, зарядів тощо. Великокнязівські комісари, які
ревізували степові укріплення в лютому — березні 1552 року, залишили нам
цікавий опис цих укріплень. Канівська фортеця стояла на правому березі
Дніпра, на так званій Дніпровській горі. Її стіни, кожна з яких
складалася з 26 городень (шириною 6 м, складених з колод і засипаних
землею) і становила своєрідний трикутник завдовжки 40 сажень (близько 80
м) та завширшки 20 сажень (близько 40 м). Із зовнішньої сторони для
захисту від вогню мури фортеці були обмазані товстим шаром глини. Над
стінами височіло 6 веж. Вежі мали покрівлі, а городні — примостки і
піддашшя. На вежах примостках стояли гармати, лежали інші засоби оборони
— каміння, колоди, смола, були тут і бочки (кухви) з водою, щоб гасити
пожежу. Городні використовувалися водночас і як помешкання, і як склад.
У дворі фортеці стояв будинок старости і кілька маленьких хатин для
челяді. Тут же були церква, порохові льохи, інші допоміжні приміщення.
Фортецю оточував рів. Від єдиних воріт через рівчак вів перекинутий
ланцюговий міст. При відбудові фортеці на початку XVI століття працювало
1500 робітників. Дерево для фортеці постачали плотами з верхів’я Дніпра.
У вежах і на мурах, крім гармат, була й інша вогнепальна зброя:
гаківниці (рушниця, рід пищалі, з неї стріляли як з «ложа», так і з
гака), від 3 до 20 аркебузів (важка ручна вогнепальна рушниця,
попередник мушкета). Від фортеці до Дніпра проклали тайник (підземний
хід), по якому під час облоги поставляли воду. З містом фортецю
з’єднувала вузька доріжка. Так виглядала канівська фортеця на початку
XVI століття. Однак до 1552 року вона зовсім занепала. За словами
комісарів, тут усе «згнило і поопадало». Небезпечно, було користуватися
сходами, при найменшому вітрі бруси хиталися й рипіли, загрожуючи впасти
і поховати під собою людей. Тайник був завалений землею. Непридатність
фортеці обумовлювалась ще й іншими обставинами: біля її стін на горі
були залишки старовинного валу, з якого легко було стріляти прямо в
фортецю. Залога канівської фортеці складалася в 1552 році з кількох
десятків людей — бояр (рід дрібних служебників у Литві) та іншої челяді.
У випадку нападу ворога на фортецю збирали жителів Канєва для її
оборони.

На відстані приблизно 50 км на південь від Канева, на пагорбку біля
Дніпра, стояла черкаська фортеця. Вона була і більшою за канівську, і
надійнішою. Її залога в 1552 році мала роту жовнірів і 60 служебників. У
кожному десятку вояків було двоє списоносців і 8 стрільців. До залоги
входили також місцеві бояри кінної служби. Кілька разів на рік залога
виряджала роз’їзди для огляду околиць. Обмаль фортець на
південно-східних околицях, нездатність їх до оборони насамперед тих, які
стояли біля Канева і Черкас і часто ставали об’єктом нападу татар, були
причиною того, що феодали порівняно довгий час не наважувалися тут
оселятись. Ось чому від початку XVI століття тут частіше селилися ті
козаки, яким наступ панів загрожував покріпаченням. Внаслідок цього
Канівське і Черкаське староства перетворилися в район з численним
козацьким населенням. Не випадково саме район Канева і Черкас вважався
сучасникам головним місцем українського козацтва; тому в Росії від XVI
століття самі назви «черкасець», «черкашенин», «черкасці», «черкаси»
стали вживатися для всього українського козацтва (пізніше «черкасами»
називали в Росії взагалі українців).

Значне місце в господарстві населення Канівського і Черкаського староств
займало землеробство. У названому раніше описі (люстрації) канівської
фортеці. (1552 р.) сказано, наприклад, що «земля по полях, над містом,
міщанам на пашню здавна була вольна». Слово «міщани» не має нас
дивувати, бо опис складався у той час, коли частина козаків, яких
примушували до відбуття міських повинностей, була старостою названа
«міщанами». Такі «міщани» не визнавали ні свого нового статуту, ані цієї
назви і далі іменували себе козаками .

2.Адміністративна влада Запорізької Січі

2.1.Особливості адміністративного устрою на Січі

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили
органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької
адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків,
так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях —
«паланках». Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали
виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання
військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях
Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім
будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того
чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на
рік — 1 січня і 1 жовтня — вона збиралася обов’язково.

Існували також ради на рівні куренів, які звали «сходками», і вони
збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей
скликали і сходки в паланках.

Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася
з військової організації, тому державні органи,
адміністративно-територіальна система, посади були як військовими
одиницями, так і державними. Кошовий отаман (гетьман), військовий суддя
і військовий писар складали так звану військову старшину. Вони обиралися
Військовою радою щорічно 1 січня. В мирний час військова старшина
виконувала адміністративні та судові функції, а під час військових
походів очолювала Запорізьке Військо, передаючи свої повноваження
наказній старшині.

Кошовий отаман (гетьман) зосереджував у своїх руках вищу військову,
адміністративну і судову владу. Його влада не була абсолютною: він
звітував перед Військовою радою, його повноваження обмежувалися річним
терміном перебування на посаді. Військовий суддя був другою службовою
особою на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками і призначав
начальника артилерії. Військовий писар завідував канцелярією і вів всі
письмові справи Запоріжжя. Військовий осавул слідкував за дотриманням
козаками порядку в Січі, відав охороною кордонів, заготівлею
продовольства для війська тощо.

Під кінець XVI ст. на Запоріжжі вже існувало військо . зі стрункою
організацією. Очолював його кошовий отаман (пізніше — гетьман). Основною
військовою одиницею був полк з 500 мушкетів. Полк поділявся на сотні, а
ті в свою чергу — на десятки. Посади кошового отамана (гетьмана),
полковника, сотника, отамана, який командував десятком (пізніше —
курінного отамана), були виборними. У своїх грамотах і листах вони
титулували себе «Військом Запорізьким». Основну його частину складала
піхота. Військо мало гармати. Рядовий козак був озброєний мушкетом,
пістолетом, шаблею, ножем, списом, іноді використовувався лук і стріли.

Чисельність Запорізького війська не була сталою. На кінець XVI ст. воно
нараховувало близько 15 тис. козаків. Січ мала також свій флот, який
складався з великих човнів — чайок або байдаків. Військо Запорізьке мало
свою печать — герб із зображенням козака з рушницею на плечі, з шаблею
та списом, застромленим у землю поруч з постаттю козака. Січова корогва
(прапор) була червоного (малинового) кольору: на лицьовому боці був
зображений в білий колір св. Архангел Михайло, а на зворотньому — білий
хрест, оточений небесними світилами.

На початку Визвольної війни вищим органом влади була Військова рада
Війська Запорізького. До компетенції Військової ради входило вирішення
найважливіших державних питань як воєнних, так і політичних: вона
вибирала гетьмана і генеральний уряд і мала право їхнього усунення,
вирішувала всі питання зовнішньої політики, відсилала посольства,
приймала послів, здійснювала правосуддя. Право на участь в ній мали всі
козаки.

Починаючи з 1649 р.. Військова рада скликається рідко. Є відомості про
одну раду в 1650 р., дві — в 1651 р., декілька — в 1653 р. і ще одну
(останню) в січні 1654 р. — в Переяславі.

Одночасно з падінням ролі Військової ради зростає значення старшинських
рад. І хоча це був дорадчий орган при гетьмані, його рішення були
обов’язковими для нього.

Система управління складалася з трьох ступенів: Генерального, полкового
та сотенного урядів.

Генеральний уряд був центральним органом управління. Він очолював всю
систему управління і був постійно діючим органом.

Генеральний уряд обирався Військовою радою. Очолював Генеральний уряд
гетьман: як глава держави, вищий суддя та верховний головнокомандуючий,
законодавець, оскільки він видавав універсали — нормативні акти,
обов’язкові для виконання на всій території України.

Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим та судовим органом
держави.

Окрім гетьмана, до Генерального уряду входили генеральні старшини, які
керували окремими галузями управління.

Найближчою до гетьмана державною особою був генеральний писар. Він
керував зовнішніми відносинами та канцелярією, через яку проходили всі
документи як до гетьмана, так і від нього. Генеральний обозний,
генеральний осавул та генеральний хорунжий займались військовими
справами, відповідали за боєздатність війська та його матеріальне
забезпечення. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьмана та
Війська Запорізького, а також виконував окремі доручення гетьмана.
Генеральний суддя був вищою апеляційною інстанцією за відношенням до
полкових та сотенних судів. Генеральний підскарбій очолював фінансову
систему держави.

Перераховані державні особи складали раду генеральної старшини, яка з
часом витісняє Військову раду.

2.2.Козацьке самоврядування

Запорізька Січ у своєму складі мала поділ — військовий і територіальний,
у відповідності з яким і будувалося управління нею. Як військо,
запорізька громада поділялася на 38 куренів, а територіальне — спочатку
на п’ять, згодом на вісім паланок. Слід мати на увазі, що у запорізьких
козаків слово «курінь» вживалося у двох значеннях: по-перше, як житло;
по-друге, як самостійна частина війська. Термін «паланка» також мав два
значення — невелика фортеця і певна частина території Запорізької Січі.

На Запоріжжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у
другій половині XVI — на початку XVII ст. були військові начальники —
кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман, військовий писар,
курінний отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш,
пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові
начальники-полковник, писар, осавул.

Після запорізької військової старшини йшли курінні отамани. Посада
курінного отамана також була виборною. Курінними отаманами обирали людей
здібних, хоробрих, рішучих. Обрання курінного отамана було внутрішньою
справою певного куреня і виключало втручання у цей процес козаків інших
куренів. Курінний виконував в Січі функції інтенданта: його прямим
обов’язком було забезпечення козаків усім необхідним (продовольством,
паливом тощо), збереження грошей і майна козаків у курінній скарбниці.

За військовою старшиною йшли військові чиновники, головною метою яких
було надання допомоги службовим особам військової старшини у виконанні
їх обов’язків. Військовий довбиш відав полковими литаврами, якими
збирали козаків на раду. Крім того, він був присутній при виконанні
судових вироків, забезпечував стягнення податків і торгового мита.
Військовий пушкар завідував всією запорізькою артилерією. Під його
началом знаходилася військова в’язниця. Військовий тлумач виконував
обов’язки перекладача. Інколи він відряджався у прикордонні райони для
здійснення військової розвідки. Військовий кантаржій був охоронцем
військових мір та ваг, які були однакові для всього Запоріжжя. Військові
шафарі збирали мито («перевозне») на переправах через річки Дніпро, Буг,
Самару. Військовий булавничий, бунчужний і хорунжий відповідно зберігали
булаву, бунчуки як символ влади кошового отамана, а також військове
знамено — хоругву. Військові чауші виконували функції посланників.

Безпосередньо за військовою старшиною стояла старшина похідна і
паланкова. Вона вважалась вище за рангом від військових чиновників, але
на відміну від них діяла за межами Січі в паланках. Похідну старшину
складали полковник, осавул і писар. Вони діяли під час війни. Паланкову
старшину складали полковник, осавул, писар, підосавул і підписарій. їх
влада поширювалась на козаків, які мешкали за межами Січі, у слободах і
зимівниках. Усі представники паланкової старшини обирались на свої
посади і залишали їх після загальної військової ради, тобто рівно через
рік. Влада паланкового полковника у межах його паланки була досить
широкою: він фактично виконував функції отамана, зрозуміло, в межах
території паланки.

В організації козацького самоврядування, яке склалося в Запоріжжі, можна
знайти зародки майбутньої української державної організації. Характерно,
що ця своєрідна за структурою система органів військово-адміністративної
влади мала можливість виконувати складні функції внутрішньої і
зовнішньої політики, притаманні лише державній владі. Ось чому деякі
автори вважають за можливе оцінювати Запорізьку Січ, як «своєрідне
державне утворення» в низов’ях Дніпра або «республіку з яскраво
вираженими демократичними рисами», підкреслюючи, що «в
конкретно-історичних умовах XVI—XVII ст. Запорізька Січ, як
військово-політичне утворення українського козацтва, в силу специфічної
тодішньої ситуації виконувала функції державного об’єднання і мала риси
ранньобуржуазних республік.

Військова старшина, спираючись на багате козацтво, намагалися
використати цю суспільно-політичну організацію у власних і речах. Вона
досить часто не звітувала перед козаками про свою політичну діяльність,
всупереч звичаям, що склалися, утримувала у своїх руках виборні посади
протягом кількох років. У знаряддя класового впливу старшина перетворила
також військовий суд. Однак засилля старшини не взмозі було зруйнувати
основні демократичні принципи побудови органів
військово-адміністративної влади, скасувати притаманні цій системі риси
демократизму. Запорізьке лицарське братство мало великий вплив на
процеси державотворення. Мабуть, саме це мав на увазі К.Маркс, коли
характеризував Запорізьку Січ як християнську козацьку республіку.

Багатий досвід самобутньої козацької організації самоврядування був
використаний у ході визвольної війни українського народу 1648—1654рр.

3. Суд і судочинство на Запорізькій Січі

3.1.Принципи судочинства

Історія здійснення правосуддя в Запорізькій Січі радянськими юристами
спеціальним дослідженням не піддавалась, а серед дореволюційних авторів
необхідно мати на увазі роботи Грушевського, Яворницького, Скальського,
Ригельмана, Скальковського, Слабченко, Міллера, Наріжного,
Лазаревського, Кістякова, Теліченко, Багалея та інших.

Особливе значення для розвитку української державності мало формування
звичаєвого права в житті тих українських селян, які тікали від панського
гніту на віддалені від властей простори середнього і нижнього
Піддніпров’я, Лівобережжя і називали себе козаками. Виникло навіть нове
поняття — «козацьке право» сукупність правових звичаїв, більшість з яких
склалася в Запорізькій Січі. Звичаєве право запорозьких козаків
залишається мало дослідженим.

Як відомо, існують різні форми перетворення звичаїв у правові норми:
мовчазна згода держави, фактичний розгляд справ у судах на підставі норм
звичаєвого права і, нарешті, закріплення існуючих звичаїв у законі.

Українські землі у ХІ/ — Х/ІІІ ст. входили до складу різних держав
(Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави),
зберігаючи за собою певну автономію. Однією з ознак цієї автономії було
визнання литовськими князями, польськими королями, російськими царями та
імператорами існування звичаїв на цих землях (в тому числі і на
Запоріжжі) і можливості розгляду справ у судах на підставі звичаєвого
права. Так. Статут Великого князівства Литовського 1529 р. зобов’язував
усі суди вирішувати справи «подлє давнего обычая, одно судити мают с тем
писаным правом».

У жалуваній громоті, наданій Б. Хмельницькому і старшині 27 березня 1654
р., російський цар Олексій Михайлович закріпив право українського народу
судитися за своїми звичаями: «Их права и вольности войсковіе, как
издавна бывали при великих князех руских и при королех полских, что
суживали и вольности свои имели в добрах и судах, и чтоб в те их
войсковіе суди некто не уступался, но от своих би старшин судились,
подтвердити; и прежних би их прав, какови дани духовного и мирского чину
людем от великих князей русских и королей полских не нарушить».

Документи судоводства Запорізької Січі, що дійшли до нас, свідчать про
демократичний характер козацького суду. Широко використовувалися такі
заходи, як взяття винуватця “на поруку” або зменшення покарання,
враховуючи його сімейне становище.

Велика кількість джерел, у т.ч. й «Інструкція судам» гетьмана Д.
Апостола, свідчить, що судові органи в Україні XVII-XVIII ст. (зокрема,
Запорозької Січі) були колегіальними. До складу суду входила «деяка
кількість чесних персон». Судді зазвичай обиралися населенням
безпосередньо на радах чи призначалися вищою владною структурою.
Вважалося за правильне, що обраний суддя має бути «людиною гідною,
заслуженою, непідозріливою, совісною, грамотною, в правах винахідливою,
із законного подружнього народження, чесного поводження, в словах і
справах постійною, не молодшою 25 і не старшою 75 років» .

Обраний суддя складав присягу на вірність службі й суду, клявся
розглядати справи по суті без будь-якого упередження, не допускаючи
тяганини та «сприятельства», не ухиляючись від служби, керуючись
законом, а якщо «право мовчало», тобто не регулювало конкретних
відносин, — «совістю, прикладом інших прав християнських і прецедентом»
. У спірних випадках він повинен був віддавати перевагу нормам з
м’якшими санкціями. Суддя обирався для здійснення правосуддя на певній
території, і тому його компетенція поширювалась лише на цей регіон, за
винятком випадків, коли інші особи, за власною ініціативою, зверталися
до даного суду з проханням розглянути їхню справу.

Під час судового засідання й ухвалення вироку у відповідному приміщенні
мав бути порядок. «Ніхто не мав права до судової хати, не доповідаючи,
вперто тиснутися» . На судовому засіданні обов’язково мав бути присутній
судовий писар, який обирався на тих самих засадах, що й суддя. Він вів
справи судової канцелярії, збирав докази про винуватість чи
невинуватість кожної із позовних сторін, в т.ч. й злочинця, вів судовий
реєстр, писав вироки суду.

«Розглядати справу без тяганини» , означало, насамперед — розглядати її
в порядку надходження до суду (за винятком особливо важливих випадків).
Суддя міг не з’явитися до суду лише тоді, коли хворів чи потрапляв у
надзвичайну ситуацію, яка перешкоджала прибути на службу (поширення
епідемії, чуми, стан війни, стихійне лихо тощо). Та й за цих обставин
перерва не повинна була тривати більше тижня й повторюватися більше
трьох разів. Причому вимагалося документальних підтверджень. Навіть
тоді, коли суддя перебував у відпустці, він був зобов’язаний представити
своїм колегам достовірне свідчення про це. За відсутності такого
документа суддя підлягав покаранню.

У XVII ст. судові засідання відбувалися протягом усього року, тобто і в
будні, і в свята. Під час зосередження людей у святкові дні на базарах
та ярмарках деяких з них суд запрошував для участі при вирішенні справи
як свідків та експертів. Проте вже у XVIII ст. у святкові дні й під час
перебування судді у відпустці, судові засідання не проводилися, за
винятком справ екстраординарного характеру.

Судові установи в країні у XVII-XVIII ст. складали певну ієрархічну
систему. Відповідно до «Інструкції судам» гетьмана Д. Апостола,
потерпілий, який не погоджувався з рішенням вищого суду, міг звертатися
до полкового або генерального суду. Оскаржити рішення магістрацького
суду дозволялося гетьману, його правлячій канцелярії чи генеральному
суду. На рішення судів, заснованих гетьманом Розумовським, апеляційні
скарги мали направлятися до генерального суду, а касаційні — гетьману.
Судовій процедурі цього періоду вже тоді були властиві певні
демократичні принципи, які мали свій подальший розвиток. А саме: принцип
публічності, принцип безпосередності, усності та змагальності. Вони
відображали демократичне зачинання Малоросії, її самобутність,
схильність до свободи й справедливості. На судових засіданнях завжди
було багатолюдно. Причому присутні не були пасивними спостерігачами.
Вони брали активну участь у розгляді справ. Часто складалось враження,
що судить не суд, а сама громадськість, хоча її присутність для суду не
була обов’язковою. Присутні на суді із власної ініціативи могли бути
свідками, експертами, мали право виступати з пропозиціями стосовно видів
і строків покарання, захищати чи звинувачувати підсудного. Нерідко вони
пропонували суду пом’якшити покарання, передати винного на поруки чи
провести додаткове розслідування злочину. Такими ж правами користувалися
й священики, а у XVIII ст. — і шляхетство.

Суть принципу безпосередності і колегіальності полягала в усуненні
всього того, що стоїть між судом, який ухвалює вирок, і доказами,
явищами та предметами дослідження. Суддя (суд) робив власні висновки на
підставі особистого спостереження, уважно вислуховуючи підсудного,
свідків, які були, напевно, причетні до справи, тобто отримував
інформацію з першоджерел, або знайомився з речовими доказами, висновками
експертизи.

Зазначимо, що характерною особливістю процедури українського суду того
часу було так зване приватне звинувачення. До одержання скарги від
зацікавленої особи, суд не приступав до розслідування й розгляду справи,
за винятком справ політичного характеру. Звинуваченого дозволялося
заарештувати, якщо були підстави припускати, що він ухилиться від суду.
Арешт могли проводити не лише владні структури, а й приватні особи, які
затримали злочинця на місці злочину. Якщо злочинець чинив опір, його
могли поранити й навіть убити. Коли було затримано лише одного члена
злочинного товариства, він міг утримуватися під вартою не більше шести
місяців, очікуючи арешту співучасників, яких слід було упіймати і
доставити до суду за цей час. Якщо таке було неможливим, до суду
направлявся тільки один затриманий.

Винного заарештовували лише за обставин, коли він не мав постійного
місця проживання або підозрювався у вчиненні злочину. На арешт
іногороднього необхідно було мати санкцію влади. Особи, які ухилялися
від арешту (втікачі), розшукувалися за розпорядженням суддів і
доставлялися до населеного пункту, де саме було вчинено злочин.

Застосовувалися й інші запобіжні заходи, зокрема зобов’язання про
прибуття до суду за першою ж його вимогою. Якщо особа, яка підлягала
арешту, втікала, владні структури оприлюднювали інформацію про розшук з
одночасним накладанням арешту на майно втікача. Якщо особа з’явилася до
суду не пізніше трьох місяців з дня оприлюднення інформації про її
розшук, розглядалися причини неявки. Арешт на описане майно скасовувався
за умови, коли причини неявки до суду були поважними. Арешт злочинця
здійснювався шляхом приковування його за шию до гармати, під дзвіницею,
в ямі біля церкви. За більш-менш «легкі» злочини застосовувався домашній
арешт. У місцях позбавлення волі, арешт розрізнявся: «в колодках,
скрипицях, кайданах рук і ніг» (залежно від кваліфікації злочину). За
тяжкі злочини заарештованого утримували в «глибиці», побачення з
близькими заборонялися, видавали лише хліб і воду. Допити часто
проводилися з пристрастю та застосуванням різного роду катувань, інших
видів насильства.

Розглядаючи кримінальні справи, український суд вимагав, щоб докази
винності чи невинності підозрюваного були об’єктивними й очевидними
(свідчення свідків, письмові документи, присяга, щире зізнання).
Дозволялося використовувати й «викривання з допомогою доказів» , тобто
логічних висновків на підставі аналізу всіх доказів. Кожен із свідків
міг свідчити як на користь звинуваченого, так і проти нього. Інакше
кажучи, він міг визнавати досліджувані вчинки злочинними, а міг і не
визнавати їх такими. Показання свідків тоді називалися «свядолом».

Свідками могли виступати й «свої», і «сторонні», тобто іногородні люди.
Але кожен з них мав бути «гідним віри» та непідозрюваним у вчиненні
протиправних дій. Крім того, вони мали бути «християнами», людьми
серйозними. Іновірцям дозволялося виступати лише тоді, коли не було
«єдиновірних свідків» і за умови «чесного стану». Не могли бути свідками
також «картярі, п’яниці, психічно ненормальні і вроджені дурні» . Вік
свідка не повинен був перевищувати 70 років, мінімальна межа
неповноліття законом не встановлювалася. Не могли бути свідками також
співучасники злочинів, родичі та друзі звинуваченого.

Існував інститут відводу свідка за заявою однієї із сторін. Проте
заявляти про відвід необхідно було до початку судової процедури.
Показання свідків давалися за відсутності будь-якої із сторін. Вони
записувалися до актової книги, яка зберігалась у суді. Якщо свідок був
хворим і не міг з’явитися до суду, щоб дати показання — до нього вирушав
спеціальний представник суду, який записував показання та надавав їх
суду. До XVIII ст. таким привілеєм користувалися й так звані «шановані
особи». Показання по справі свідок повинен був давати в обов’язковому
порядку. За відмову від давання показань він притягувався до
відповідальності. Кількість свідків законом не обмежувалась, показання
кожного з них вважалися рівноцінними.

У XVIII ст., коли почала утверджуватись теорія формальних доказів,
відповідно до якої показання чоловіка вважалися ціннішими за показання
жінки, а показання духовних осіб вагомішими за показання решти громадян,
становище дещо змінилося: показанням почала приділятися підвищена увага.
«Безсовісний» свідок підлягав покаранням: по-перше, він повинен був
відшкодувати всі судові витрати; по-друге, міг бути заарештованим;
по-третє, за неправдиві показання міг бути засудженим.

Великого значення надавалося письмовим доказам — різного роду договорам,
розпискам, купецьким книгам, заповітам. Якщо письмовий доказ було
втрачено, його дозволялося замінити показанням свідків, копіями
загублених документів чи показанням під присягою. Особливе значення мало
листування між звинуваченим та іншими особами з питань, що безпосередньо
стосувалися справи. Безперечним доказом вважалась присяга, яку давав
звинувачений тоді, як протилежна сторона або свідок від неї
відмовлялись. Щоб присяга була щирою та добре обміркованою, особі
давалося три дні на роздуми, «щоб вчинок не суперечив його совісті». До
присяги допускалися лише «чесні і непідозрювані люди, тверезі,
натщесерце, — в церкві перед святим Євангелієм, у присутності священика
і посланого судом представника» . Тут же мала бути присутньою й сторона,
яка приводила до присяги.

Якщо було доведено неправдивість присяги, рішення суду відмінялося, а
тому, хто присягнув неправдиво, відрубували два пальці. Крім того,
лжеприсягатель оголошувався «людиною, не гідною віри». Були випадки,
коли винного в неправдивій присязі водили від села до села із зашморгом
на шиї і записували до актової книги як злочинця. Серед усіх доказів на
першому місці за їхнім значенням було добровільне зізнання винного у
вчиненому злочині. Зізнання було «царицею доказів». До підозрюваних у
вчиненні злочину, які вперто заперечували свою вину, дозволялося
застосовувати допити «третього ступеня», тобто катування та квестію
(витончене катування). Для цих тортур (батоги, різки, розпечене залізо)
була розроблена спеціальна процедура, що закінчувалася квестією. Вона
передбачала й винятки. Не повинна була застосовуватися квестія до
важкохворих, шляхтичів, представників духовенства, управителів вищого
рангу, знатних чесних людей, душевнохворих, неповнолітніх осіб і старших
70 років, вагітних жінок. Але ці особи могли піддаватися мукам, якщо
вони звинувачувалися в політичних злочинах і навмисних убивствах та коли
докази їхньої вини були дійсно очевидними й переконливими.

Принцип загальності був якнайтісніше пов’язаний з інститутом формального
захисту, що надійшов з класичного римського права. В Малоросії XVII ст.
інституту адвокатури не було, оскільки про неї не згадується в жодному з
вивчених джерел. За свідченням Слабченка, її поява відноситься до
середини XVIII ст. Адвокати тоді називалися «пленіпотентами»,
«прокураторами». Вони «в чужій справі за дорученням і замість
зацікавленого на суді відстоювали, відповідали і розправлялися». Як
професійні чиновники, вони повинні були давати присягу «вести справу
сумлінно» . На підтвердження того, що адвокат представляє в суді свого
підзахисного, він повинен був представити належно оформлену
домовленість. Та це було обов’язковим у «серйозних справах». У незначних
— достатньо було усної заяви.

Закон розрізняв дві категорії адвокатів: згідно з договором та
призначених. Призначені адвокати обмежували свою діяльність наданням
юридичних консультацій простому неосвіченому люду. Матеріальної
винагороди за це вони не одержували, але відмовитися від виконання
такого доручення не могли. Адвокати за договором знайомилися зі справою
у повному обсязі, збирали та подавали до суду різні докази, що мали, на
їх розсуд, довести невинність підзахисного, пом’якшити вирок. Не могли
виступати адвокатами судді, члени (працівники) судової канцелярії,
священики (за винятком канонічних справ), особи, підозрювані у вчиненні
злочину, люди з порушеною психікою, євреї, особи іншої віри (винятком
були лише справи одновірців).

Якщо адвокат погоджувався захищати одну сторону в процесі, а потім
змінював рішення й брався захищати протилежну сторону, йому «врізували
язика». За програну справу через недбале ставлення до своїх обов’язків
адвокат повинен був оплатити судові витрати і, притому, його віддавали
до в’язниці. Неявка адвоката в суд без поважних причин тягла оплату
судових витрат.

На Січі суворо каралися такі злочини, як бійки та вбивства людини,
крадіжки приватного або громадського майна, втрата совісті і обов’язку,
що проявлялося в неповерненні позичених грошей або дезертирстві з поля
бою.

В залежності від розмірів злочину та наслідків, ним заподіяних, на Січі
застосовувалися такі кари:

— позбавлення членів (руки або ноги) шляхом перелому або відрубання.

— шибениця. Вона будувалася на людних шляхах майже у всіх паланках.
Приреченого підвозили верхи на коні, накидали на шию петлю і, вдаривши
коня, проганяли його. Часом вішали за ноги або залізним гаком за ребро.

— гостра паля. Це дерев’яний стовп висотою 4.5 м і більше з залізним
півтораметровим шпилем. На цей шпиль приреченого насаджували так, щоб
гострий кінець на 35 сантиметрів виходив спиною. Страчений сидів на палі
доти, доки повністю висихав. Коли віяв вітер, то він обертався навколо
своєї осі, а кістки його торохтіли. Запорожці називали смерть на гострій
палі “стовповою” смертю.

— киї. Не дуже товсті, схожі на бичі до ціпів, якими молотили хліб, з
дуба або іншого дерева. Це була найпоширеніша кара на Січі. Злочинця
прив’язували до ганебного стовпа. Це було великою ганьбою в середовищі,
де людська гідність і честь були понад усе.

Біля стовпа клали в’язанку київ, ставили їжу та різні напої. Засудженого
примушували їсти і пити. Кожний козак, проходячи повз стовпа, випивши
коряк горілки чи меду, повинен був взяти з в’язанки кий та вдарити
злочинця, приказуючи: “От тобі, вражий сину, щоб ти не крав і не
роздавав, ми за тебе цілим куренем платили”. Таким чином, засудженого
били, доки забивали на смерть.

3.2.Судова діяльність в Запорізькій Січі

Як і завжди, коли відсутні оригінальні архівні матеріали, виникають
логічні домисли. Так було і по ряду питань судової діяльності в
Запорізькій Січі. Одним з них було питання судового устрою і порядку:
хто судив винних на Україні , в тому числі і на Лівобережній? Відомий
дослідник старини Д. Міллер стверджував, що в Україні до 1648 року
громадянське населення відповідало за здійснені злочини перед судами
земськими, міськими, підкоморськими, тобто перед статутовими судами, які
діяли в той час і в інших частинах Речі Посполитої. В якості апеляційної
інстанції для цих судів був Люблінський трибунал. Разом з тим у багатьох
містах функціонували так звані міщанські суди, а у козаків козацькі. Але
А. Лазаревський в рецензії на книжку Д. Міллера «Суди земські, міські і
підкоморні в Х/ІІІ столітті» опротестував цю думку. Він говорить, що для
такого категоричного твердження у Д. Міллера не було достатніх підстав.
Більше того А. Лазаревський наводить деякі дані, які свідчать про те, що
на територію України того часу суд і розправу над громадянськими особами
творили не статутові суди, а «намісники» польських вельмож Вишневецьких,
Острозьких, Конецпольських, Жолкевських… Причому, на підставі
знайдених ним архівних матеріалів про ратушні суди Х/ІІ століття робить
висновок, що намісники або старости майже не засідали. Від їх імені
зазвичай судочинство велося війтами при участі бургомістрів і райців.
Відповідно, на думку А. Лазаревського, в Лівобережній Україні до Б.
Хмельницького статутних судів (передбачених відповідним законом) взагалі
не було.

Вирішувати спір, не маючи ніяких архівних матеріалів, неможливо. Два ці
підходи мають право на існування, але з деякими уточненнями. Аналіз
численних матеріалів показує, що судові органи на різних територіях
України були різними. Не була одноманітною і їх судова практика: різними
були суди в містах і селах, на правому березі Дніпра і в Лівобережній
Україні, для громадянських осіб, які проживали на переферії, і в
Запорізькій Січі, в мирний час і під час походів…

В місцевостях, освоєних населенням, дійсно були створені і функціонували
статутні суди. Ці суди створювались органами польської шляхти і діяли у
відповідності з існуючими законами. Але в цей же час функціонували суди
Копні, козацькі, сільські, ратушні, сотенні, полкові, генеральний суд і
суд генеральної канцелярії. Здійснювалось таке правосуддя і
командуванням частин і підрозділів впритул до кошового отамана.

Кожний з них володів зразковою концепцією і, користуючись статутним або
звичаєвим правом, міг карати і милувати злочинців. Копні суди (копа —
зібрання громадян населеного пункту) керувались звичаєвим правом. Вони
скликались в сільській місцевості по надзвичайному поводу, що порушував
нормальну діяльність та життя общини по наполяганню «потерпілого». Якщо
скликалась «Гаряча копа», тобто термінова, то вона зразу ж призначала
слідчих, які мали розкрити злочин, зібрати докази про вину чи
невинність. Якщо доказів було недостатньо, то скликалась «велика копа»,
яка сама розглядала справу. На «велику копу» скликались, як правило, всі
хазяї (голови сімей) селянських дворів населеного пункту.

До числа звичаєвих судів і «козацький радний суд».

Винного викликали на «козацьку раду», яка вислухавши сторони і свідків,
приймала рішення по суті. Іноді «козацька рада» давала дозвіл на
проведення «суду божого»: сторони виходили на відкритий бій бичами або
канчуками. Такого роду суд признавався правомочним, хоча в житті
зустрічалися рідко.

Полкові суди. Полкові суди складались з судді і полкової старшини.
Засідання проводились в спеціально призначених для цього приміщеннях.
Такі суди розглядали в основному громадянські спори, але вони могли
розглядати і кримінальні справи по малозначних злочинах.

Наряду з полковими судами були суди полкових канцелярій. В їх склад
входили: полковник і полковий старшина, в той час як в полковий суд
входив, крім того, полковий суддя, старшина і «знатні товариші». Йому
були підсудні справи полкової і сотенної старшини, а також «значкових і
знатних військових товаришів». Суд розглядав всі види громадянських і
кримінальних справ.

Генеральний суд. На відміну від інших судових постанов в засіданнях
генерального суду приймали участь два генеральних судді та «інші з
генеральної старшини або від знатних бунчукових товаришів, у праві
вправні особи». При генеральному суді був створений і третейський суд.
Його підсудність складали справи, які можна було закінчити миром, а
також інші кримінальні і цивільні справи меншої складності. У складі
третейського суду були «декілька персон з числа осіб знатних,
добросовісних і в правилах вправних».

Суд генеральної воєнної канцелярії. В його склад входили: гетьман,
декілька чоловік із генеральної старшини. Йому були підсудні найбільш
важливі справи у відношенні осіб генеральської старшини, бунчукових
товаришів і «куманських протекціонерів», тобто осіб, які знаходились під
особливим протекторатом гетьмана.

Суд гетьмана. Це найвища судова інстанція. Матеріали багаточисельних
досліджень старовини, викладені авторами Х/ІІІ — ХІХ століть у різного
роду записах, очерках, наукових книгах, говорять про те, що цей суд був
своєрідним органом кабінетної юстиції. Справи по першій інстанції він не
розглядав. У його задачу входило розглядання прохань про помилування,
заміні одних мір покарання іншими, припинення кримінальних справ та ряд
інших рішень, які входили в компетенцію верховної влади.

Судова система в той період часу не відрізнялась стабільністю і не була
однаковою на всій території України. ЇЇ зміни і уточнення залежали від
ряду зовнішніх обставин (зміна «хазяїв» України: Литва, Польща, Росія) і
внутрішніх (зміна гетьманів) накладала свій відбиток на судову систему і
застосування правових норм в Україні. Наприклад, гетьман Розумовський
ввів чисто воєнний суд, якого до нього не було. У склад цього суду
входили: генеральний єсаул, генеральний хорунжий і генеральний
бунчужний. Був створений і Верховний суд, який розглядав виключно справи
політичного характеру. У його складі були, крім генеральної старшини,
представники полкової старшини і духовенства.

Так в основному виглядала судова система України в Х/ІІ — Х/ІІІ
століттях. Вона існувала до 1763 року, коли була замінена судами
міськими, земськими, підкоморськими.

3.3. Розгляд справ у суді

Процес у старій Україні був змагальним. Це означало, що для його
виникнення і розвитку обов’язково повинен був бути приватний обвинувач.
У компетенцію держави не входила турбота про те, щоб кожна протиправна
дія мала свого обвинувача. Так було і в класичному Римі. На відміну від
розшукового процесу, у змагальному процесі громадяни самі повинні були
вирішувати: порушувати чи не порушувати справу. Звинувачений, як і
обвинувач, користувались повною свободою у зібранні і представленні суду
доказів. Причому, у якості обвинувача міг виступати кожен, хто у
встановленому порядку вказав на можливого злочинця і на сам злочин, а
також заявив про своє бажання переслідувати його.

Звинувачений запрошувався у суд, де підлягав початковому допиту. Він не
був зобов’язаний ні являтись у суд, ні відповідати на поставлені
питання. Після допиту обвинувачення формулювалось і підписувалось
обвинувачем. Під час розгляду справи у суді ніхто не мав права виходити
за рамки сформульованого обвинувачення. Його межі зберігали
неприступними. Суддя назначав дату і час слухання справи. Але обов’язок
підготовки справи до слухання повністю лежала на сторонах. Докази не
обмежувались ніякими формальними вимогами. Вони оцінювались судом, після
чого більшою кількістю голосів виносився вирок. Порядок вимагав, щоб
скарга подавалась у суд завірена підписом обвинувача або його
представника. У ній необхідно було вказати суть справи, ціль подачі
скарги і прохання про вирішення справи. Якщо скарга стосувалась
цивільного судочинства, то у цьому випадку було необхідним дотриматись
термінів давності: 10 років на нерухоме майно і 3 роки — на рухоме.
Недотримання вказаних термінів робило скаргу недійсною. Вступне слідство
було коротким: встановлювалась особа звинуваченого і проводився перший
допит. При необхідності обиралась міра застороги від неявки
звинуваченого в суд. Тоді ж суд встановлював місце і час слухання
справи. На відміну від порядку, заведеного у інших державах, старий
український суд повинен був розібратись в матеріалах справи, а при
необхідності назначити слідство, яке називалось тоді «інквізицією».
Воно, як правило, проводилось чиновниками суду або представниками влади
у присутності інших осіб, тоді ж встановлювався факт здійснення злочину
і особа, яка звинувачувалась у його здійсненні. Висновки «інквізиції»
підлягали затвердженню судом.

У другій половині Х/ІІІ століття характер розгляду справ у суді
змінився. Уточнення йшли головним чином по лінії форм проведення
процесу: скаргу представляв возний, встановлювався порядок і терміни
представлення скарги, коректувався термін розгляду справи у суді,
називались причини можливого відкладення розгляду справи, пошук доказів,
уточнялись взаємовідносини між позивачем та відповідачем.

Судове засідання проходило у встановленому порядку. Входити у
приміщення, де йшов розгляд і порушувати порядок у залі суду під страхом
накладення штрафних санкцій або арешту. Суду надавалось право вигнати із
залу засідань порушника порядку, а при його відмові — застосувати
допомогу єсаульників. Присутні у залі суду громадяни мали право
висловити своє відношення до поведінки сторін, представлених ними
доказів і навіть до назначеної судом міри покарання винному.

Судове слідство проходило таким чином: у назначений день і час у зал
засідань суду являлись судді. Склад колегію суду міг бути і неповним.
Важливим було, щоб був присутнім голова. Судив суддя, інші члени колегії
виконували роль радників. Викликані сторони пред’являли своїх свідків і
необхідні докази. Перше слово надавалось позивачу, тобто обвинувачу,
який повинен був викласти суть скарги і прохання, які обов’язково
заносились у протокол. Потім починався допит обвинуваченого. Судове
засідання являло собою дискусію сторін. Тут представлялись докази, у
тому числі речові, покази свідків, різного роду виписки із офіціальних
книг. Суд міг по власній ініціативі або по проханню однієї із сторін
зробити очну ставку, назначити експертизу. Суд мав право назначити одній
із сторін «квестію», після якої дискусія продовжувалась до тих пір, поки
діло становилось для всіх ясним. Лишень після цього суд по своїй
ініціативі або по пропозиції присутніх у залі суду громадянам звертався
до статей закону, у відповідності з якими виголошував вирок, який раніше
називався «декретом».

Декрет звичайно постановлявся єдиноголосно, але були випадки, коли він
приймався більшістю голосів. У Х/ІІ столітті «декрет» видавався
обвинувачу. Звинувачений міг отримати його копію. А у Х/ІІІ столітті
декрети про вищу міру покарання («страта по горло»)підлягали
обов’язковій апробації у вищестоящому суді, після чого приводився до
виконання. Тоді ж існувала можливість винесення вироку заочно. Обвинувач
міг сам затримати осудженого і вимагати від нього виконання декрету. Не
виключалась можливість заключення мирних угод як до, так і після
постановлення декрету. Але таке примирення або угода на зміну «ціни
покарання» повинно було проходити при свідках.

На відміну від примирення сторін, рішення третейського суду базувалось
не на законі, а на звичаї. Крім того, третейський суд вирішував справи
переважно цивільно-правового характеру.

Люба із сторін, невдоволена декретом, могла звернутись у порядку
апеляції до вищестоящого суду. Подача такої скарги призупиняла дію
декрету. У відповідності З «Інструкцією судам» гетьмана Д. Апостола і
Правам, по яким судиться український народ, установлювались терміни
подачі апеляції: в Сотенний суд — 15 днів, Полковий — 6 тижнів,
Генеральний — 7 днів. Апелянт, що подав скаргу, не мав права доповнювати
матеріали розглянутої справи. Якщо ця скарга визнана вищестоящим судом
безпідставною, людина, яка подала цю скаргу, оплачував іншій стороні
певну винагороду. Крім того, він повинен був оплатити судові витрати у
подвійному розмірі суду. Суддя, вирок якого був відмінений, виплачував
апелянту усю суму, витрачену на процедуру в апеляційному суді, у
потрійному розмірі. Винний суддя звільнявся від займаної посади.

Не важко побачити, що процедура українського суду в Х/ІІ — Х/ІІІ
століттях стояла на високому рівні. Багато з її рис досягали рівня
сучасних європейських країн, а у ряді питань (дострокове звільнення,
кримінальне осудження) стояли вище. Були у ній і недоліки. По-перше,
багато з них являлись недоліками процесуального права тогочасної Європи,
а по-друге — вони відображали рівень тогочасної української
юриспруденції. Ряд з них підлягав усуненню і були б усунені у скорому
часі. Але процес возз’єднання України з Росією і особливо з приходом до
влади Петра І не дозволив це зробити. На територію України було
розповсюджено законодавство Росії, яке нерідко вступало у протиріччя з
звичаєвим правом України і тими нормативними актами, які застосовувались
у судах.

Висновок.

Козацтво – явище дуже цікаве, але дуже складне. Внаслідок своєї
оригінальності, а також дякуючи гучної ролі, відіграної їми в історії
Східної Європи, воно звертало на себе увагу дуже давно; іми займались
немало, але нез’ясованого все ж залишалось в ньому до останнього часу
дуже багато, і в літературі з цього приводу вимовлялися не рідко
судження дуже смутні та помилкові.

В загалі можна було б сказати, що козацька ера це боротьба народу проти
поневолення, проти пригнічення особи та її моральних якостей, проти
класової нерівності та нещадного використання людей як робочої сили,
проти не свободи віри та духовного розвитку людей.

Підпорядкована Речі Посполитій, Запорізька Січ далеко не завжди
враховувала Її волю. Вже наприкінці XVI ст. вона починає
відігравати помітну роль у міжнародних справах. Зважаючи на Військо
Запорізьке як на значну політичну силу. Московська держава,
Туреччина, Венеція, Австрія, Крим встановлюють з Січчю постійні
зв’язки.

Виборча демократична система, яка склалася на Запоріжжі, була
історичною ниткою зв’язку нашої давньої історії та історії
України козацької доби. До того ж Запорізька Січ з більшою
інтенсивністю виробляла державно-національну традицію. Було зрозуміло,
що жодна держава не буде захищати український народ, а лише
грабувати й нищити його. Природно, виникла потреба створити свою
державу, яка могла б бути більш гуманною до українців.

Через те Запорізька Січ відіграла таку велику роль у формуванні
політично-державницької свідомості українців. Народ виробляв
світоглядне переконання, за яким українська держава мусила мати
демократичну владу, що повинна обиратись самим народом. У цьому
полягає ще одна історична місія Запорізької Січі. Від неї
залежала вся подальша ідейна державотворча діяльність українського
народу, створення ним політично-державницьких прагнень і готовність
до їхнього втілення в життя.

Таким чином, в організації козацького самоврядування, яке сформувалося
в Запорізькій Січі, ми знаходимо зародок майбутньої
української державності, яка заявить про себе в повний голос в роки
Визвольної війни українського народу 1648—1654 років, а згодом
відгукнеться і у ХХ столітті.

Література:

1. Голобуцький Володимир «Запорозьке козацтво» — К.: Вища шк., 1994. —
539 с.

2. Антонович В. «Розповіді про запорізьких козаків» – К., 1992.

3. Грушевський М. «Історія української козаччини» / Вітчизна. – 1989.
№1-11.

4. А. Рогожин «Історія Держави та права» – К., 1996.

5. П. Музиченко «Історія держави та права України» – Київ. – 1999.

6. В.А. Смолій «Історія України» – К., 1997.

7. Субтельний Орест Україна: історія. – К., 2001.

8. Яворницький Д. «Історія запорізьких козаків» – К., 1990-1991. –
Т.1-2.

9. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. К., 1994.

10. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX
ст.). Львів,1992.— С. 171

11. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX
ст.). Львів,1992.— С. 171.

12. Кугутяк М. Галичина: Сторінки історії. Івано-Франківськ, 1993.

13. Кульчицький В.С. і ін. Історія держави і права України. Навчальний
посібник для вузів. Львів: Світ, 1996 рік.

14. Мишецький С. Історія про запорозьких козаків. К., 1999. С. 72.

15. Наріжний Н. Судівництво і кара на Запорожжі. К., 2000. С. 69.

16. Полонська-Василенко Н. Запорiжжя XVIII ст. та його спадщина в 2-х т.
-Мюнхен. 1965. т.1. С. 101.

17. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша
запорозького. -Дн-ськ. 1994. С. 318, 334.

18. Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорозької. ВУАН,
К., 1997. С. 26.

19. Щербак В. О. Запорізька Січ як фактор консолідації українського
козацтва до середини XVII ст. // УЇЖ. — 1995. — № 5. — С. 66.

20. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. Львів, 1990-1992.
Т.1-3.

Похожие записи