Пошукова робота з історії

Замахи на життя

Адольфа Гітлера.

Деякі ключові моменти історії змушують повірити, що світом править
випадок. Столяр-червонодеревник Ґеорґ Ельзер трудився багато ночей у
підвалі мюнхенського пивного залу “Бюрґерброй”, замуровуючи в основу
стовпа, який підпирає стелю поруч із трибуною, вельми досконалу,
власноруч виготовлену бомбу уповільненої дії з двома годинниковими
механізмами. Пекельна машина детонувала 8 листопада 1939 р., у річницю
невдалого путчу 1923 р., о десятій годині вечора, точно в призначений
час, коли в переповненій залі, внизу і на балконах, сиділи три тисячі
“старих борців”. Було відомо, що фюрер говорить як мінімум півтори
години. До півночі він мусив вилетіти у Берлін. Але прогноз погоди був
несприятливий. Ад’ютант зв’язався телефоном із вокзалом, до берлінського
потягу, який відходить о пів на десяту, був підчеплений салон-вагон
фюрера. Промову у пивній довелося скоротити і почати на півгодини
раніше. О восьмій годині вдарив марш, загриміли чоботи, у залу з помпою
внесли “кривавий прапор”. Гітлер зійшов на трибуну – і встиг покинути
пивну за вісім хвилин до вибуху.

Якби не щаслива – варто було б сказати: нещаслива – випадковість, разом
зі стелею, яка обвалилася, з розтрощеною на друзки трибуною та
закатрупленим оратором завалився б і його режим. Тільки-но розпочата
війна була б припинена. Німеччина не напала би на Совєцький Союз, не
була б зруйнована і розчленована, не було б Східного блоку, холодної
війни і так далі.

Якби, каже Паскаль, ніс Клеопатри був трішки коротшим, історія Риму була
б іншою. Можна назвати скільки завгодно таких “якби”. Стрілочник (якщо
припустити існування подібного метаісторичного персонажа) через
непорозуміння чи примху перевів стрілку не в ту сторону, і потяг
повернув на інший шлях. Що таке випадок? Те, чого, судячи з усього, не
мало би трапитися. Але, проте, трапилося. Що було б, якби 20 липня 1944
р. у Вовчій норі, ставці фюрера в Східній Пруссії, доля, тепер уже
вкотре, не врятувала нацистського ватажка, якби він, нарешті, дав дуба,
замість того щоб обійтися незначними ушкодженнями? Збулася б надія
змовників відвести катастрофу, запобігти окупації, зберегти суверенність
країни? Ні, звичайно: доля Німеччини була вирішена. Але війна
закінчилася б на десять місяців раніш. Убиті не були б убиті, не
загинули б міста, уся післявоєнна історія усе ж виглядала б дещо інакше.

Опір

Про партію Гітлера не можна було сказати (як про партію більшовиків у
Росії напередодні жовтневого перевороту), що в березні 1933 р. вона
являла собою незначну купку фанатиків, і все ж на виборах їй не вдалося
зібрати більшість голосів. Сім мільйонів виборців голосували за
соціал-демократів, шість мільйонів – за католицьку партію центру і
дрібні демократичні партії, п’ять мільйонів – за комуністів. Те, що
націонал-соціалізм і в перші місяці, і в наступні дванадцять років
“тисячолітнього райху” натрапляв на більш-менш активний опір, не дивно:
незважаючи на симпатії різних шарів населення, у нього залишалося чимало
супротивників. Водночас, цей опір, від глухої опозиції до замахів на
життя диктатора, гідний подиву, бо існував за умов режиму, який,
здавалося б, придушив у зародку всіляку спробу опору. Той, хто з досвіду
власного життя обізнаний із тим, що таке тоталітарна держава, знає, що
значить суперечити цій державі. Два фактори, які, втім, важко
розмежувати, забезпечують його монолітність: страх і ентузіазм. Страх
перед усюдисущою таємною поліцією і захоплення чоботами вождя.

Змова 20 липня, якій минуло уже більше піввіку, не була єдиною спробою
радикально змінити стан справ. Вона також не була єдиним прикладом
внутрішнього опору нацизмові. Незабаром після капітуляції письменник
Ганс Фаллада розкопав у архіві ґестапо справу берлінського робітника
Отто Кванґеля і його дружини: обоє розсилали навмання поштові
листівки-відозви проти Гітлера і війни; цей випадок був покладений в
основу сюжету відомого роману “Кожний умирає поодинці”. Про мюнхенську
студентську групу “Біла троянда”, про розправу з її учасниками стало
відомо також у перші післявоєнні роки. Про багатьох інших – знову-таки в
дуже різних групах населення – довідалися лише останнім часом.

І все-таки змова 20 липня не мала собі рівних за масштабами підготовки і
розгалужености. У ній брали участь люди різного соціального стану,
світогляду, походження: юристи, теологи, священики, дипломати, генерали;
консерватори, націоналісти, ліберали, соціал-демократи; вихідці із
середнього класу і шляхетства. Те, що їх поєднувало, було важливіше від
політичних розбіжностей і вище станових амбіцій. Деякі з них пережили в
юності захоплення націонал-соціалізмом. Інші не сприймали його ніколи.
Серед численних учасників комплоту не виявилося жодного інформатора –
випадок нечуваний у державі і суспільстві цього типу. Люди 20 липня
добре знали, що їх чекає у випадку невдачі. Напередодні вирішального дня
багатьох не залишало передчуття поразки. Хоча Німеччина вела вже
оборонні бої, аґресивна міць райху була ще далеко не зломлена. Змовники
знали, що вони будуть затавровані як зрадники батьківщини. Але, як
сказав Клаус Штауфенберґ, “не виступивши, ми зрадимо наше сумління”.

Не убий

Джерела змови сягають середини тридцятих років. Час, найменш сприятливий
для успіху: режим крокував від тріумфу до тріумфу. Містична віра у
фюрера стала ледве чи не всенародною. За кілька років до нападу на
Польщу і початку Другої Світової війни опозиція виробила плани
майбутнього устрою Німеччини. Але поховати нацизм могли тільки
військові. Це означало порушити присягу; не кожний міг через це
переступити. Традиція забороняла прусському і німецькому офіцеру
втручатися в політику. Його першою і другою заповіддю були вірність і
покора. Державними справами нехай займаються інші; обов’язок солдата –
захищати батьківщину. Протиріччя зростали з розвитком подій: якщо країна
воює, як можна завдати їй удару в спину?

Іншу етичну проблему становило тирановбивство. Було зрозуміло – чи
ставало дедалі ясніше, – що поки фюрер живий чи принаймні не
знешкоджений, змінити існуючий лад неможливо. Убивство ж, майже неминуче
пов’язане із загибеллю інших, суперечило християнським переконанням
багатьох учасників змови, не виключаючи чільних, як наприклад граф
Мольтке. З іншого боку, початок війни надзвичайно утруднив доступ до
оточення диктатора. Гітлер уже не виступав привселюдно. Більшу частину
часу він проводив не в Берліні, а в надійно захищених притулках, далеко
і від уразливого для авіації запілля, і від фронту. Пробитися туди міг
лише заслужений і перевірений офіцер високого ранґу. Як ми знаємо, така
людина знайшлася.

Поки що тільки генерали

До передісторії 20 липня відносяться кілька нездійснених проектів
перевороту. Коротко про них. У 1938 р., від травня до серпня, начальник
генштабу суходільних військ генерал-полковник Людвіґ Бек у кількох
пам’ятних записках, скерованих вождеві та райхсканцлерові (офіційне
титулування Гітлера) за посередництвом верховного головнокомандувача
Браухича, намагався переконати фюрера і його оточення відмовитися від
підготовки до війни. В одному з цих листів Бек навіть попереджав, що,
якщо війна буде почата, вищий генералітет у повному складі подасть у
відставку. Але диктаторам не дають порад. Гітлер відповів, що він сам
знає, як йому треба чинити. Що стосується страйку генералів, то
обережний Браухич вирішив сховати від фюрера цю частину листа. Бек
нічого не домігся, крім того, що був знятий зі своєї посади; пізніше ми
зустрінемо його ім’я серед головних учасників змови.

Спадкоємцем Бека (з його згоди) став генерал артилерії Франц Ґальдер,
людина рішучішого способу мислення. Разом із групою однодумців він
розробив детальний план путчу.

Восени 1938 р. ще не всі були згодні з пропозицією командувача третім
берлінським військовим округом генерала (згодом генерал-фельдмаршала)
Ервіна фон Віцлебена фізично усунути фюрера. Ґальдер і офіцери
контррозвідки Остер і Ґейнц підтримали Віцлебена. План полягав у
наступному. За наказом Віцлебена частини 3-го армійського корпусу
займають вулиці та ключові установи столиці; разом із чинами свого
штабу, під захистом офіцерського загону на чолі з Ґейнцом, Віцлебен
знімає зовнішню і внутрішню охорону імперської канцелярії і, минувши
Мармурову залу, через коридор проникає в кімнату Гітлера. Арешт вождя,
після чого інсценується незаплановане убивство: навіть якщо загони СС з
якоїсь причини не чинитимуть опору путчистам, Ґейнц і його підлеглі
організують збройний інцидент, під час якого Гітлер буде убитий.

План не вдалося реалізувати через приїзд британського прем’єра
Чемберлена до Гітлера в Берхтесґаден. Після цього несподіваного візиту і
конференції представників західних держав у Бад-Ґодесберґ під Бонном
була укладена Мюнхенська угода від 29 вересня 1938 р.; війна здавалася
відтермінованою. Але змовники не покинули своїх намірів. Новий проект
перевороту був розроблений наступного року. Генерал Ґальдер, який за
посадою часто навідувався до райхсканцелярії, носив у кишені пістолет,
щоб власноручно пристрелити вождя. У Цоссені, на південь від Берліна, де
знаходилося верховне командування, у броньованому сейфі зберігалися
підготований Остером стратегічний план повстання, текст звернення до
народу й армії, склад нового уряду, список нацистських керівників, які
підлягають негайному арештові та, мабуть, розстрілові: Гітлер, Гіммлер,
Ріббентроп, Гайдріх, Ґерінґ, Ґеббельс.

Крайсау

У 1867 р. Гельмут граф фон Мольтке, переможець австрійців і саксонців у
битві під Кеніґґрецом і майбутній переможець у франко-прусській війні,
одержав від короля дотацію на придбання колишнього лицарського володіння
Крайсау біля містечка Швейдніц у Нижній Сілезії (нині – територія Польщі
[помістя-музей Кшижова біля Свидниці неподалік Вроцлава. – Прим.
перекл.]). У стародавньому, багато разів перебудованому
чотириповерховому будинку, який усе ще по старій пам’яті називали
замком, народився в 1907 р. племінник бездітного фельдмаршала Гельмут
Джеймс граф фон Мольтке-молодший. Після смерти батька він успадкував
маєток.

Мольтке був високим сухорлявим чоловіком північного типу, сірооким, із
зачесаним назад світлим волоссям, із красивим прямокутним чолом. Його
дід з материнського боку був Chief Justice (головний суддя) у
Південно-Африканському Союзі; онук перейняв від нього професію юриста.
Він одержав юридичну освіту в Оксфорді і пізніше часто бував у Англії,
став німецьким і англійським адвокатом у Берліні. Під час війни Мольтке
служив у юридичному відділі іноземної контррозвідки при верховному
командуванні вермахту. (Нагадаємо, що контррозвідку очолив адмірал
Вільгельм Канаріс, розстріляний як учасник опору польовим трибуналом СС
навесні 1945 р. у концтаборі Флоссенбюрґ.)

Райх почав Другу Світову війну 1 вересня 1939 року. До цього часу
відносяться перші проекти скинення націонал-соціалістського режиму,
укладені Гельмутом Мольтке і видрукувані на машинці його дружиною Фреєю;
надалі вона передруковувала всі документи і зуміла їх зберегти.
Приблизно з 1940 року у садибі Крайсау, у старому замку, а частіше в
сусідньому невеликому будинку, що називався Берґгауз, збиралися друзі
Мольтке. Зустріч з далеким родичем, юристом і офіцером верховного
командування Йорком фон Вартенбурґом, поклала початок регулярним зборам.
Навесні, на Трійцю, і восени приїжджало 10-12 осіб. Гостей зустрічали з
екіпажем і ліхтарями на маленькій залізничній станції. Згодом у
протоколах ґестапо ці збори, в яких брало участь загалом близько сорока
осіб, були названі Крайсауським гуртком. Під цією назвою вони увійшли в
історію.

Куди подіти фюрера?

Тут варто згадати про декого з учасників гуртка у Крайсау, які творили
його осердя. Адам фон Тротт цу Зольц, нащадок старого гессенського роду,
котрий навчався, як і Мольтке, в Оксфорді, посідав, незважаючи на свою
молодість, одну із ключових посад у міністерстві закордонних справ.
Видним дипломатом був також посольський радник Ганс-Бернд фон Гефтен.
Учитель гімназії Адольф Райхвайн, у минулому член соціал-демократичної
партії, був професором педагогічної академії. Колишнім соціал-демократом
був Юліус Лебер, син робітника з Ельзасу, у часи Ваймарської республіки
депутат райхстаґу; він устиг відсидіти чотири роки в концтаборі, потім
відновив контакти з колишніми товаришами по розгромленій партії,
зв’язався з обома мозковими центрами опору – Крайсауським гуртком і
групою Ґерделєра (про яку буде сказано далі), познайомився зі
Штауфенберґом – майбутньою центральною фігурою заколоту, разом з
Райхвайном намагався налагодити зв’язок із комуністичним підпіллям. Карл
Дитріх фон Троту був референтом міністерства економіки. Колишній
заступник начальника берлінської поліції Фріц-Дітлоф граф фон дер
Шуленбурґ цу Ціґлер (племінник німецького посла в Москві графа
Шуленбурґа-старшого, котрий теж був учасником опору) після початку війни
залишив лави нацистської партії, був штабним офіцером. Письменник Карло
Мірендорф не дожив до 20 липня: він загинув під час повітряного нальоту
в Ляйпцизі. У совєцькому таборі для інтернованих через три роки після
війни, як припускають, загинув один з активних членів Крайсауського
гуртка Хорст Ейнзідель. Гаральд Пельхау був тюремним священиком у Тегеле
(Берлін). Протестантський теолог Ейґен Герстенмаєр, діяч Сповідної
церкви, опозиційної щодо гітлеризму, порівняно пізно вступив у гурток,
але став одним з його чільних діячів. Учасниками дискусій у Крайсау були
отці єзуїти Лотар Кеніґ, Ганс фон Ґаллі й Альфред Дельп, якому
запропонував увійти до гуртка провінціал ордену Авґустин Реш. Петер граф
Йорк фон Вартенбурґ, з родини прусських воєначальників (предок був
союзником Кутузова у війні з Наполеоном), нами вже названий.

Коротка витримка з “Принципів майбутнього устрою”, датованих серпнем
1943 р., може дати уявлення про характер планів Крайсауського гуртка:

“Уряд Німецької імперії бачить основу для морального і релігійного
відновлення нашого народу, для подолання ненависти і неправди, для
будівництва европейського співтовариства націй – у християнстві…
Імперський уряд сповнений рішучости здійснити наступні вимоги.
Розтоптане право мусить бути відновлене, правопорядок повинен панувати у
всіх сферах життя. Гарантуються свобода віри і сумління. Існуючі нині
закони і положення, що суперечать цьому принципу, скасовуються… Право
на працю і власність береться під захист держави і суспільства незалежно
від расової, національної і релігійної приналежности”.

Чи можна було запровадити в життя ці принципи, не покінчивши з існуючим
ладом? Скинути ж цей лад було неможливо, не покінчивши з фюрером. Проте
граф Мольтке на відміну від більшости членів гуртка був проти замахів на
Гітлера. Мольтке вважав, що після поразки – а вона уявлялася неминучою –
убивство Гітлера і генеральський путч відродять старий міт про “удар у
спину”, зраді в запіллі, через яку нібито Німеччина програла першу
світову війну.

До Уралу і далі

Одна з багатьох книг, що вийшли в останні десятиліття про Мольтке і його
оточення, називається “Новий порядок групи опору в Крайсау”. Члени
гуртка протиставили майбутнє Німеччини і Европи, яким вони хотіли його
побачити, “новому порядкові”, як іменувався на жарґоні пропаганди режим
поневоленого Гітлером континенту. Однак проекти вождя, які правильніше
було б назвати гарячковими мареннями, ставали дедалі грандіознішими і
тепер уже сягали далеко за межі Европи. Після розгрому Англії, головного
ворога, уся величезна і розкидана по світлу Британська імперія виявиться
під пануванням Німеччини. Світ буде складатися з трьох реґіонів:
Північна і Південна Америка під контролем США, Азія у віданні Японії,
Европа, а також колишні британські й французькі колонії в Африці і за
океанами – у руках Німеччини. Росія як самостійна держава не існує.
Індія й Урал – межа сфер впливу Німеччини і Японії. Гігантські роботи з
відбудовування столиці світу – нового Берліна – за проектами
лейб-архітектора Шпеєра. Крім того, вісімдесят чотири тисячі тонн металу
повинні бути поставлені для будівництва величних споруд у “столиці руху”
Мюнхені, місті партійних з’їздів Нюрнберґу, австрійському Лінці, де
виріс фюрер, і ще в двадцяти семи містах; усе це, не чекаючи кінця
війни. У 1950 р. буде здобута остаточна перемога. Повсюдно пройдуть
паради, вулиці міст заповнять радісні народні маси і так далі. Особливі
плани були складені для окупованих країн.

Цікаво порівняти цю дику футурологію з прогнозами німецької преси після
1945 р., коли всі, чи майже усі більш-менш великі міста Німеччини лежали
в румовищах. Передбачалося, приміром, що Франкфурт буде відновлений
(якщо це взагалі вдасться) до кінця століття. Німецька промисловість не
відродиться, Німеччина стане другорядною сільськогосподарською країною.

Повернімося до початку війни. Абсолютною гарантією успіху в очах Гітлера
були міць і перевага німецької зброї. Капітуляція спадкоємного ворога –
Франції, яка ще зовсім недавно вважалася найсильнішою державою західного
табору, тріумфальний марш країнами Европи начебто підтверджували цю
певність. Тим часом воєначальники і військові експерти розуміли, що
географічне розташування райху в центрі Европи в стратегічному
відношенні обіцяє не одні лиш вигоди; майже неминуча війна на два, а то
і на три фронти може виявитися затяжною; з Росією, країною величезних
відстаней, суворого клімату і поганих доріг, зв’язуватися небезпечно;
зломити морську могутність Великої Британії непросто; вступ у війну
Сполучених Штатів Америки з їхніми невичерпними ресурсами зробить
перемогу зовсім неможливою. Люди антинацистського підпілля, офіцери і
цивільні, ясно бачили, що війна, яка так успішно почалася, буде
програна, і притому з такими втратами, які годі порівняти з катастрофою
1918 р.

Берлін

Другим мозковим центром змови, як уже сказано, був гурток Ґерделера в
Берліні. Карл Фрідріх Ґерделер, син депутата прусського ландтаґу,
народився в 1884 р. у Шнайдемюлі, головному місті провінції Познань –
Західна Пруссія (сучасному польському місті Піла), і був вихований у
старорежимних традиціях працьовитости, протестантської помірности,
порядности, бездоганній чесності, шануванні пам’яті Фрідріха Великого і
вірности монархії Гогенцоллернів. Як і батько, він став політиком
ліберально-консервативного напрямку, у часи Ваймарської республіки був
другим бурґомістром Кьоніґсберґа, потім обербурґомістром Ляйпциґа, де
його застала націонал-соціалістська революція. Досвід, репутація,
заслуги зробили Ґерделера тим, що в Німеччині називається “ґонораціор”
(шанований громадський діяч), – звідси до опозиції Гітлерові був один
крок.

Улітку 1936 р., коли в країні намітилася кризова фінансово-економічна
ситуація, Герман Ґерінґ, до численних чинів і посад якого додалася
посада “імперського уповноваженого з питань чотирирічного плану”,
призначив експертом Ґерделера. Рекомендації Ґерделера впровадили Ґерінґа
щонайменше у стан здивування: слідувати їм означало круто повернути
внутрішньополітичний курс. У цей час Ґерделер ще припускав у володарів
здоровий глузд і чесні наміри. Через рік-два від цих ілюзій не
залишилося і сліду.

До кінця сорок першого року – війна вже палахкотіла щосили, армійська
група “Центр” наблизилася до Москви, під час боїв під Києвом, Брянськом
і Вязьмою в полоні опинилися 1 мільйон 300 тисяч совєцьких солдатів,
японська коронна рада прийняла рішення почати воєнні дії проти Америки,
Великої Британії та Нідерландів, стався напад на Пьорл-Гарбор, після
початку російського контрнаступу Гітлер змістив генерал-фельдмаршала
Браухіча з посади верховного головнокомандувача і призначив верховним
себе – ми знаходимо Карла Ґерделера у ролі однієї з центральних фігур
антигітлерівського комплоту. Ґерделеру вдалося налагодити зв’язок з
різними осередками опору. У Берліні довкола нього згуртувалася купка
однодумців, серед них – відставний генерал Людвіґ Бек, дипломат, у
минулому посол у Копенгаґені, Белґраді і Римі Ульріх фон Гассель,
прусський міністр фінансів Йоґаннес Попіц. Виникли контакти з
представниками “християнських профспілок” і Фрайбурзьким опозиційним
гуртком університетських професорів. Нитки від гуртка Ґерделера
простягнулися до генерального штабу армійської групи “Центр”, де посідав
високу посаду Ґеннінг фон Треско, про якого піде окрема мова.

Два сценарії

Крайсауський гурток складався переважно з молодих людей; у берлінському
гуртку переважали “старі” – не тільки в дослівному сенсі. Між панами з
гуртка Ґерделера, яких Мольтке іронічно називав “їх ясновельможностями”,
і групою Крайсау існували значні розбіжності. Кажучи схематично,
берлінський гурток був консервативним і націоналістичним, крайсауський –
ліберальним, почасти соціал-демократичним і прозахідним. Ґерделер не був
прибічником демократії – у кожному разі, у тій її формі, яка в наші дні
одержала назву масового суспільства. Ваймарська республіка, перша
німецька демократична держава, не користувалася його симпатією.
Німеччині, що скинула нацизм, варто було, на його думку, повернутися до
традицій імперії Бісмарка. Її кордони повинні були відповідати кордонам
напередодні Першої Світової війни, територіальні втрати, завдані
Версальським договором, – тут плани їх ясновельможности співпадали з
точкою зору Гітлера – належало компенсувати. Іншими словами, майбутня
Німеччина повинна була включати Ельзас і Лотаринґію, “польський
коридор”, який відокремив Східну Пруссію від основної території райху,
повинен був зникнути з політичної карти. Анексована у 1938 р. Австрія і
населений німцями Італійський Тіроль теж повинні були належати “нам”.
Для німецьких євреїв – цікава деталь – був запропонований сіоністський
рецепт: “своя держава”. (Злочини проти євреїв значною мірою визначили
опозиційність Ґерделера – так само як Мольтке, Йорка фон Вартенбурґа,
адмірала Канаріса та багатьох інших вони спонукали зробити вибір між
конформізмом і опором.)

Таким чином, змовники відводили Німеччині після війни роль найбільшої та
наймогутнішої держави Західної Европи. У січні 1943 р. був укладений
список членів майбутнього уряду; Бек повинен був стати главою держави,
Ґерделер – головою ради міністрів. Ґерделер написав чорновий проект
конституції післявоєнної Німеччини, за яким виконавчій владі –
канцлерові та раді міністрів – надавалися значні переваги перед
райхстаґом (парламентом). Існування політичних партій не передбачалося.

Утім, і в гуртку Мольтке були люди, яких при всьому їхньому поклонінні
перед британською демократією не тішила багатопартійна система; замість
партій пропонувалося виборне представництво громад. Однак, загалом,
уявлення членів Крайсауського гуртка про майбутню вільну і
децентралізовану Німеччину, рівноправного учасника европейського союзу
націй, можливо навіть з єдиною для всієї Европи (але без Росії й Англії)
валютою і спільними збройними силами, були, звичайно, набагато ближчі до
сучасного образу та політичного курсу Федеративної Республіки, аніж
імперсько-націоналістичний проект Ґерделера, Бека й інших. Зате одним із
спільних пунктів був “ордо-лібералізм”, який вони розуміли як
приватнокапіталістичну економіку під контролем держави з метою обмеження
хижацького і непогамованого підприємництва. Після війни деякі ідеї
“ордо-лібералізму” втілилися в реформі Ергардта, з якої почалося
економічне диво.

1942 рік

Група “Центр” отримала свою назву 1 квітня 1941 р., коли їй було
визначене завдання узяти влітку Москву; командував армійською групою
генерал-фельдмаршал Теодор фон Бок, першим офіцером (I-а) генштабу був
родич Бока, 40-літній підполковник Ґеннінґ фон Треско. Прусський
дворянин Треско був вихідцем з військової родини і одружився на дочці
військового міністра. У юності він, як і багато інших, співчував
націонал-соціалізмові, у “день Потсдаму” 21 березня 1933 р., день
символічної зустрічі Гітлера з Ґінденбурґом, крокував на чолі свого
батальйону повз нацистського вождя і старого фельдмаршала, останнього
президента загиблої республіки. Незабаром ентузіазм змінився глибокою
відразою до режиму убивць, а з початком війни сюди додалося виразне
усвідомлення того, чого не могли не бачити вищі офіцери вермахту: на
чолі збройних сил стоїть дилетант; “найбільший стратег усіх часів і
народів” – усього лиш колишній унтер. Правда, на Східному фронті йому
протистояв інший дилетант, який ніколи не воював, і, подібно до Гітлера,
не мав військових знань і був позбавлений будь-яких слідів таланту
полководця.

Війна підсилила відчуття роздвоєности. З одного боку, Треско брав участь
у розробці воєнних дій, захоплювався тактичним генієм Манштайна, творця
“серпоподібної операції”, яка вирішила долю Франції; сам швидко
просунувся, мав репутацію здібного офіцера. З іншого боку, кожна нова
перемога була перемогою Гітлера. Від групенфюрера СС Артура Небе, який
був давнім недоброзичливцем вождя, Треско довідався правду про
концентраційні табори. У Борисові, неподалік від головної квартири
війська, латиський підрозділ СС учинив криваву розправу над євреями, і
це не було жодна сваволя. До початку зими сорок першого року Треско
вдалося згуртувати у штабі групу противників режиму; ад’ютант і надійний
друг Фабіан фон Шлабрендорф був відряджений з таємною місією до Берліна
– дізнатися про інші групи в запіллі. Так виникли зв’язки з гуртком
Ґерделера, де від проектів майбутнього устрою перейшли до планів
державного перевороту.

Полеглих у бою воїнів несуть на крилатих конях у Валґаллу
діви-валькірії. План “Валькірія” розробив генерал від інфантерії Фрідріх
Ольбріхт. Головними осередками повстання повинні були стати Кьольн,
Мюнхен, Відень і, звичайно, Берлін. Війська, розквартировані у
Франкфурті-на-Одері, займуть східну половину столиці, дивізія
“Бранденбурґ” ізолює ставку фюрера у Східній Пруссії. Улітку наступного,
1942 р. Треско доручив своєму підлеглому, штабному офіцерові I-с
Рудольфові Крістофу барону фон Ґерсдорфові зайнятися не зовсім звичайною
справою – виготовленням вибухівки. Ґерсдорф здогадався, з якою метою;
офіційно вважалося – для боротьби з партизанами.

Знову пощастило

В останній день січня і на початку березня 1943 року капітулювали
південна і північна групи оточених під Сталінградом і в самому місті
військ; у полон потрапили двадцять одна німецька і дві румунські
дивізії. 150 тисяч німецьких солдатів були убиті, 91 тисяча на чолі з
командувачем Шостою армією Фрідріхом Паулюсом, який за день до
капітуляції отримав звання генерал-фельдмаршала, здалася в полон (з них
повернулися додому після війни лише біля шести тисяч). Гітлер оголосив
державну жалобу. Ґерінґ, патологічно гладкий, широкозадий і виряджений,
як павич, патетично порівнював Сталінград з Термопілами. Доктор Ґеббельс
проголосив тотальну війну. Німеччина усе ще контролювала величезну
територію від грецького архіпелагу до Норвеґії і від Піренеїв до
Прибалтики; у запіллі воюючої армії знаходилися західні та південні
області европейської Росії, Україна, Крим, Північний Кавказ, на Ельбрусі
майорів прапор зі свастикою. Але віра в перемогу, віра переважної
більшости німецьких громадян, була підточена.

У лютому і березні Гітлер проводив інспекційну поїздку ближнім запіллям,
побував у Запорожжі та Вінниці. Ґеннінґові фон Треско вдалося домогтися,
щоб фюрер додатково відвідав штаб групи “Центр” під Смоленськом. На
аеродромі Гітлера зі свитою, лейб-лікарем і кухарем зустріли Ґюнтер фон
Клуге, наступник Бока на посаді командувача, і перший офіцер штабу,
тепер уже полковник Треско. Після наради з армійськими командувачами і
штабними чинами відбувся обід в офіцерському казино. Треско мав намір
застрелити Гітлера. Це виявилося неможливим. Перед поверненням на
аеродром Треско попросив начальника супровідної команди взяти із собою в
літак пакет із двома пляшками коньяку в подарунок одному офіцеру в
ставці верховного головнокомандувача. До літака фюрера під’їхав
Шлабрендорф із пакетом: у пляшках, споряджених англійським детонаційним
пристроєм, знаходилася суміш тетрилу і тринітротолуолу.

Коротке прощання, “фокке-вульф” “Кондор” з Гітлером на борту і другий
літак з почтом зникли в хмарах. Шлабрендорф (якому пощастило дожити до
кінця війни) описав подробиці цієї історії. Вибух повинен був статися у
повітрі через півгодини після старту. Через дві години надійшло
повідомлення про те, що фюрер благополучно приземлився в ставці. Офіцер,
для якого нібито призначався коньяк, не був посвячений у змову.
Полковнику Треско вдалося додзвонитися до начальника супровідної
команди: трапилася, сказав він, помилка, і пакет не треба передавати за
адресою. Шлабрендорф терміново виїхав у ставку в Східну Пруссію, передав
справжній коньяк, отримав назад нерозкритий пакет з пекельною сумішшю і
переконався, що детонатор не спрацював.

Нові спроби

У День пам’яті героїв фюрер побажав оглянути виставку захоплених на
російському фронті трофеїв. Це було через вісім днів після невдачі в
літаку, 21 березня 1943 р. Виставка в берлінському Цайхгаузі була
улаштована командуванням усе тієї ж армійської групи “Центр”. Провадити
почесних гостей і давати пояснення повинен був відряджений із фронту
вищезгаданий барон Ґерсдорф. Тепер він був уже посвячений у плани
змовників і навіть висловив готовність піти на ризик загинути самому. У
лівій внутрішній кишені в Ґерсдорфа містився мініатюрний вибуховий
пристрій з кислотним детонатором, розрахованим на короткий час – десять
хвилин; терорист хотів, обравши зручний момент, розчавити в кишені
ампулу з кислотою, підкласти бомбу ближче до своєї жертви, а можливо й
вибухнути разом з вождем.

У цей час у штабі під Смоленськом Треско з годинник у руках слухав по
радіо репортаж про святкування в Берліні Дня пам’яті героїв. І знову
нічого не вийшло. Гітлер поспішав і, похапцем оглянувши виставку,
вислизнув з Цайхгаузу. Ґерсдорф, який уже включив був детонатор, встиг у
вбиральні знешкодити бомбу.

Можна коротко згадати про інші спроби. 24-річний, обвішаний бойовими
нагородами капітан Аксель фон дем Бусше-Штрайтгорст запропонував
підірвати себе і Гітлера під час демонстрації нових моделей одностроїв
для армії. Змовники чекали цієї хвилини, щоб за короткий час опанувати
Берлін. Але за день до замаху вагон з експонатами був розбитий при
повітряному нальоті. Бусше приготувався до нового замаху – вождь
зненацька відбув на дачу – фортецю Берґгоф у Баварських Альпах. Невдовзі
Бусше був важко поранений на фронті, утратив ногу; замінити його повинен
був Евальд Генріх фон Кляйст, нащадок роду, з якого вийшов великий поет
і драматург Генріх фон Кляйст. Гітлера планували застрелити під час
наради в Бергтесґадені. З якоїсь причини в останній момент охорона не
впустила Кляйста на дачу.

Невдачі не зломили волю полковника Треско, вони лише додали їй траурного
відтінку героїчного песимізму в дусі Ніцше. Що б не трапилося – потрібно
крокувати назустріч долі. Наступний, підготовлений Ольбріхтом та іншими
план “Валькірія IV” передбачав як головну опору повстання армію резерву,
зосереджену поблизу нервових вузлів імперії. Були заготовлені накази
командирам частин. Залишалося усунути найбільшого стратега. Фабіан фон
Шлабрендорф, один з не багатьох вцілілих учасників змови, зберіг для
істориків слова Треско:

“Гітлера треба спробувати убити cou te que cou te (за будь-яку ціну).
Але навіть у разі невдачі необхідно тим чи іншим шляхом здійснити
державний переворот. Річ не лише в тому, щоб знайти практичний вихід із
глухого завулку, річ у тому, що німецький рух опору повинен ціною життя
зробити цей стрибок. Все інше несуттєво… Бог обіцяв Авраамові не
знищити Содом, якщо там знайдеться десять праведників. Будемо
сподіватися, що завдяки нам Господь не спопелить Німеччину. Усі ми
готові до смерти”.

Армія і режим

Років за два до описаних подій на обрії з’явився майор Шенк фон
Штауфенберґ.

Швабський рід Штауфенберґів уперше згадують у грамоті 1317 р. Наприкінці
ХVІІ сторіччя баварська лінія роду одержала баронські привілеї, двісті
років по тому Штауфенберґи стали графами. Клаус Філіп Марія Шенк граф
фон Штауфенберґ народився в 1907 р. у Єттінґені, родовому маєтку між
Ульмом і Авґсбурґом. Його брат-близнюк помер на другий день після
пологів; молодші брати також були близнюками. Мати Клауса була
балтійською дворянкою, прапраонукою прусського полководця Ґнейзенау.
Батько – шталмейстер і камергер, згодом оберґофмаршал вюртемберґського
двору. Можна додати, що Клаус Штауфенберґ доводився двоюрідним братом
графові Йоркові фон Вартенбурґові, одній з чільних постатей
Крайсауського гуртка.

У 18 років Штауфенберґ вступив до кінного полку, потім закінчив
кавалерійську школу в Ганновері. Трохи пізніше в числі багатообіцяючих
молодих офіцерів з перспективою кар’єри в генеральному штабі він був
скерований у берлінську військову академію.

Він був високим (1 м 85 см), дуже струнким, 30-річним темноволосим і
синьооким молодим чоловіком, по-світськи вихованим; граф справляв
враження водночас мужнє і тендітне, був вершником-спортсменом і
шанувальником Стефана Ґеорґе. Вірші Ґеорґе, бездоганного майстра,
аристократа і ніцшеанця з даром провидця супроводжували Штауфенберґа усе
його недовге життя.

Граф Штауфенберґ міг нехтувати з висоти своєї офіцерської гідности
вульгарну демагогію, плебейські манери й жахливу німецьку мову
фашистського вождя, міг гидливо сторонитися людей подібного ґатунку, але
активного протесту переворот 1933 р., як і те, що за ним слідувало, у
Штауфенберґа не породив. Донедавна навіть вважали, що у молодості він
був полум’яним прихильником Гітлера. Дослідження спростовують цю версію.
Вірно, однак, що він поділяв погляди і настрої своєї касти. У
Ваймарської республіки було набагато менше прихильників, аніж ворогів.
Офіцерство ледве чи не за визначенням було її недругом. Ненависть до
демократії і демократів, войовничий націоналізм, дух аґресивної
молодости і дисциплінарний патос, заклики до національної єдности,
рішучість звести порахунки із зовнішніми і внутрішніми ворогами за усі
втрати, за приниження німецької батьківщини, яка зазнала поразки в 1918
р., як хотілося вірити, не на полі бою, а внаслідок зрадництва,
покінчити з Версальським договором, справді кабальним, – увесь цей набір
нацистських гасел, уся ця фразеологія не могли не викликати – тією чи
іншою мірою – співчуття в офіцерському середовищі. Те, що в перші ж
тижні націонал-соціалістської революції були ліквідовані політичні
партії, скасовані громадянські права, заснована люта цензура, політичні
противники запроторені в терміново створені концтабори, не занадто
хвилювало цих людей; про антисемітизм і говорити годі; більшою чи меншою
мірою його поділяли багато хто; хаотичну книгу Гітлера “Моя боротьба”,
де ще в 1924 р. була висунута програма знищення євреїв, узагалі ніхто не
читав. Коли ж із помпою проголошена Третя імперія (перша – середньовічна
Священна Римська імперія, друга – імперія Гогенцоллернів) анулювала в
однобічному порядку 160-у статтю Версальського договору і взялася
помпувати військові м’язи, коли була запроваджена загальна військова
повинність – до 1939 р. вермахт повинен був нараховувати тридцять шість
дивізій, понад півмільйона солдатів, відповідно мусив зрости і командний
склад, що відкривало можливості кар’єри для десятків тисяч офіцерів, а
там і натхненна візія нової, цього разу переможної кампанії, – серця
вояків були віддані новому режиму. І тільки вовчий вигляд режиму і
дійсність війни радикально протверезили багатьох – одних раніше, інших
пізніше.

Рубікон

Штауфенберґ брав участь у “польському поході”, у розгромі Франції; був
відряджений на Східний фронт, де відбулося знайомство з підполковником
Треско; узимку сорок третього року, у дні сталінградської катастрофи, у
Таганрозі безуспішно намагався схилити командуючого військовою групою
“Дон” Манштайна (добряче розчарованого в Гітлері) до участи в
антигітлерівському комплоті. На запитання, що робити із самим
диктатором, Штауфенберґ відповів: “Убити!”

Приїхавши додому з фронту в тритижневу відпустку, він довідався, що його
переводять до Північної Африки, у танковий дивізіон на посаду першого
штабного офіцера I-а.

Коли Африканський корпус Роммеля, уславленого “лиса пустелі”, був
зупинений на кордоні Лівії та Єгипту військами фельдмаршала Монтґомері,
почалися затяжні бої. Якось Штауфенберґ, об’їжджаючи позиції, уночі, у
цілковитій пітьмі, був обстріляний: виявилося, що він потрапив у
розташування противника. Голосно по-англійському він віддав наказ
припинити вогонь. Вирішивши, що в машині сидить високий британський чин,
солдати розступилися, Штауфенберґ проїхав мимо і, обернувшись, вигукнув:
“Можете продовжувати!”

Армія відступала; за місяць до капітуляції німецько-італійської групи
військ у Тунісі (у полон потрапило біля двохсот тисяч чоловік, більше,
ніж під Сталінградом), на початку квітня 1943 р., трапилося нещастя:
штабну машину 10-го дивізіону атакував на бриючому польоті американський
бомбардувальник у відкритому полі біля Меццуни, у п’ятдесяти кілометрах
від узбережжя. Це була та ж ділянка, де наступного дня, прорвавши фронт,
об’єдналися англійські й американські частини.

З розбитого бомбою автомобіля витягли напівмертвого Штауфенберґа. Він
вижив; йому ампутували праву руку до плеча і два пальці на лівій руці;
він утратив ліве око. Штауфенберґ виписався через три місяці з госпіталю
в Мюнхені і залишився на військовій службі. Тільки так він міг здійснити
свій непохитний намір покінчити з Гітлером. Узимку був налагоджений
зв’язок із Ґерделером і його людьми. Настав 1944 рік. У Крайсау граф
Мольтке говорив друзям: “Який рік перед нами! Якщо ми залишимося живі,
усі інші роки поблякнуть перед ним…” Дійсно, баритися і вичікувати
більше було неможливо. Зрештою, всі міркування і приготування звелися до
одного: врятувати Німеччину.

Перші відлуння грому

І справді, те, що “має трапитися”, було зовсім поруч. Вранці 19 січня
1944 р. у берлінську контору Гельмута фон Мольтке з’явилися гості з
ґестапо, він був заарештований і відвезений у підвали головного
комплексу будинків таємної поліції на Принц-Альбрехт-штрассе, щось
подібне до московської Лубянки. Арешт, судячи з усього, не мав стосунку
до гуртка в Крайсау. Довідавшись випадково, що за одним з його
приятелів, котрий дозволив собі крамольні висловлення, ведеться
стеження, Мольтке вважав своїм обов’язком попередити його про небезпеку.
Обов’язок обов’язку не рівня: на Мольтке, у свою чергу, донесли; йому
поставили у провину “нехтування обов’язками”. Через два-три тижні його
перевели у в’язницю при таборі Равенсбрюк у Мекленбурзі. Дружина
відвідувала Мольтке, він жив у стосовно стерпних умовах; після 20 липня,
однак, усе змінилося.

Хмари збиралися і над головою Карла Ґерделера. Були певні свідчення про
те, що готується арешт. У чому річ, про що могло рознюхати ґестапо,
залишалося невідомим. Ґерделер виїхав до батьків у Східну Пруссію, де
переховувався аж до 20 липня і ще певний час опісля.

Доповісти про обставу

Становище на фронтах до середини липня 1944 року було наступним.

На півдні генерал Александер, командувач силами союзників у Італії,
просуваючись вгору Апеннінским півостровом, опанував Вічне місто і
наблизився до Пізи та Флоренції. На Заході трохи більше ніж місяць тому,
після багатомісячних бомбардувань транспортних артерій у Франції та
Бельгії, англійські, американські й канадські частини під командуванням
Айзенговера висадилися в Нормандії – відкрився давно обіцяний другий
фронт. Тепер союзники перебували на підступах до Нанта і Руану. За три
дні до замаху на Гітлера генерал-фельдмаршал Роммель, призначений
командиром армійської групи “Б” у Північній Франції, був важко
поранений, його місце посів Клуґе, який не мав військового генія
Роммеля.

Капітальну загрозу, однак, являв Східний фронт, де Червона Армія,
зазнаючи великих втрат, наступала на усіх найважливіших ділянках;
тридцять вісім дивізій вермахту були перемелені за короткий час; лише на
півночі німцям удалося зупинити подальше просування. Лінія фронту
проходила уздовж колишнього кордону з Естонією, через Латвію, готувалося
вторгнення в Східну Пруссію (20 липня бої йшли приблизно в двохстах
кілометрах від ставки). Почався наступ на Варшаву, Люблін, Львів; на
півдні війська 2-го і 3-го Українських фронтів зайняли частину Молдови і
перейшли румунський кордон.

Щоночі союзна, переважно англійська, бомбардувальна авіація громила
німецькі міста, щоночі під руїнами гинули тисячі мешканців; важких
руйнувань зазнали Гамбурґ, Берлін, міста Рурського вугільного,
залізорудного і промислового басейну. Почалися систематичні нальоти на
румунські нафтові копальні, головне джерело пального для промисловости,
авіації й танків.

Вовча нора (1)

Завдання – убити відразу трьох: Гітлера, Гіммлера і Ґерінґа; після цього
одночасно в багатьох місцях повинен був спалахнути заколот. Нагода
трапилася 6 липня, коли полковникові генерального штабу графу
Штауфенберґові доручили взяти участь у двох обговореннях обстави на
фронтах в альпійській фортеці Гітлера Берґгоф у Бергтесґадені.
Штауфенберґ прилетів з бомбою в портфелі, але Гіммлер і Ґерінґ не
з’явилися. Через п’ять днів – нова нагода, Штауфенберґа знову викликали
у Берґгоф. Ад’ютант приготував машину і літак, аби негайно після
включення детонатора Штауфенберґ міг повернутися в Берлін, центр
повстання. Начальник загальновійськового управління верховного
командування генерал від інфантерії Ольбріхт, генерал-фельдмаршал
Віцлебен, Йорк фон Вартенбурґ – знайомі нам особи – чекали на сигнал.
Але Гіммлер знову був відсутній, і знову Штауфенберґ вирішив відкласти
замах.

Нарешті 15 липня Гітлер прибув у Растенбурґ (нині Кєнтшин, Польща),
повітове містечко з військовим аеродромом, в минулому цитадель
Тевтонського ордену; навколо – густі хвойні та листяні ліси, очеретяні
озера, звичайний ландшафт Східної Пруссії. У шести кілометрах від
аеродрому знаходилася головна штаб-квартира верховного
головнокомандувача, так звана Вовча нора, великий, відгороджений з усіх
боків майданчик. Власне “норою” був підземний бункер фюрера під бетонним
покриттям товщиною в сім метрів; бункер гарантував повну безпеку у разі
повітряного нальоту. Трохи віддалік стояли будинок для ад’ютантів і
повітка, де відбувалися наради. Усередині повітки коридор, кімнатка
чергового, робоче приміщення і простора (60 кв. метрів) кімната на п’ять
вікон з масивним, шестиметрової довжини прямокутним столом на двох
тумбах. У куті праворуч від входу – круглий столик стенографіста.
Повітка була дерев’яна, дах бетонований, стіни прокладені скловатою.

Отже, знову призначена нарада, Штауфенберґ, який відповідав за стан
резервної армії (її передбачали ввести в дію у випадку вторгнення росіян
на територію райху), прилетів для доповіді в Растенбурґ зі столиці, де
він жив у квартирі свого брата Бертольда і працював у генштабі
сухопутних сил на Бендлер-штрассе. Разом з одноруким полковником прибув
генерал Фрідріх Фромм, посвячений у змову. Кілька заслінних обстав і
стійок охороняли дорогу до ставки. На самій території, перед входом у
повітку – але не усередині – стояли охоронці вождя. Штауфенберґ залишив
портфель із бомбою у великій кімнаті. Цього разу він вирішив виконати
свій план, навіть якби виявилося, що Гіммлер і Ґерінґ не беруть участь у
нараді. Повідомили, що шеф таємної поліції напевно буде тут; але, до
половини третьої, коли усе закінчилося, він так і не приїхав; не було і
Ґерінґа.

Вільгельм Кейтель, генерал-фельдмаршал, начальник штабу верховного
командування (повішений за вироком Міжнародного військового трибуналу в
Нюрнберзі в 1946 р.), побажав попередньо ознайомитися з доповіддю; мова
йшла про підготовку п’ятнадцяти “народно-гренадерських” дивізій,
укомплектованих молодиками з нацистської “Гітлер-юґенд” (аналог
комсомолу). Потім усі троє – Кейтель, Фромм і Штауфенберґ – вийшли з
повітки. Незабаром у бункері з’явився Гітлер. Збереглася фотографія:
фюрер потискає руку комусь із генералів, поруч, витягнувшись струнко,
стоїть граф.

Замах і цього разу не відбувся. Вже в ході наради з’ясувалося, що
Штауфенберґ повинен доповідати останнім; встигнути включити запальний
пристрій і залишити барак не було ніякої змоги. Він повернувся в Берлін.
Через кілька днів прийшов новий наказ зі ставки: з’явитися для доповіді
20 липня.

Новий Сулла

Капітан вермахту Ернст Юнґер, прозаїк, есеїст, діарист, можливо
найзначніший з-поміж німецьких письменників, хто не еміґрував після 1933
р., від початку Другої Світової війни перебував на Західному фронті,
брав участь у поході на Францію і провів, якщо не рахувати коротких
відпусток і відрядження на Україну та Північний Кавказ, два роки в
окупованому Парижі при штабі командувача окупаційними силами у Франції
генерала Карла Генріха фон Штюльпнаґля. Юнґер приятелював зі
Штюльпнаґлем, знав про те, що той приєднався до змови з метою вчинити
державний переворот, знав інших учасників опору, але сам до нього не
приєднався. У щоденниках, які склали книгу “Випромінювання”, є запис (за
29 квітня 1944 р.), з якого видно, що Юнґер скептично ставився до цієї
авантюри. Рушійною силою змови, на його думку, є “моральна субстанція”,
релігійні та моральні переконання учасників, тоді як успіху можна
досягнути тільки за умови, що на чолі руху стане “який-небудь Сулла”,
“простий народний генерал”.

Таким Суллою, зауважує новітній біограф Юнґера П.Ноак, міг би стати
Роммель. Але в квітні 1944 р. Роммель був зайнятий підготовкою до
відсічі вторгненню, а незабаром після цього, як ми знаємо, вийшов із
гри.

Чи правий був Юнґер? Який сенс мала змова ціною у життя усіх чи майже
всіх її учасників? Це були люди, прекрасно обізнані про ситуацію; на що
вони розраховували? Доводиться знову ставити собі це запитання.

Деякі з них, наприклад, Ґерделер, усе ще гадали, що можна буде укласти
сепаратний пакт з англійцями й американцями і зупинити росіян; більшість
усвідомлювали ілюзорність цих сподівань. Ще в січні 1943 р. конференція
західних союзників у Касабланці завершилася тим, що Рузвельт висунув за
загальною згодою вимогу беззастережної капітуляції. Змовники намагалися
складними шляхами встановити із союзниками зв’язок (ми на цих спробах не
зупинялися). Нічого не вийшло: їх ніхто не хотів слухати.

Поставивши питання про сенс “авантюри” (чи була вона усього лиш
авантюрою?), доводиться погодитись, що мотиви учасників були насамперед
морального характеру. Прибрати Гітлера – означало знищити, як сказав на
суді один зі змовників, “повноважного представника Зла в історії”.
Припинити війну – означало запобігти подальшим безглуздим жертвам.
Покінчити з нацизмом – означало врятувати честь країни. У тому, що ці
люди були набагато меншою мірою політиками, аніж захисниками морального
закону, який захоплював Канта, полягала їхня слабість. У тому, що
всупереч усьому вони воліли діяти, полягала їхня велич.

Мовчання

Запитаємо себе (трохи розширивши тему): що робити чесній людині перед
лицем злочинного режиму? Комуністичні ідеали були багато в чому
протилежні ідеалам німецького націонал-соціалізму, протистояння двох
режимів маскувало в очах багатьох людей їх подібність, яка просто
кидалася у вічі; усвідомлення справжнього характеру совєцької влади,
розуміння того, що тоталітарна партія і створена нею в перші ж тижні
після захоплення влади таємна політична поліція за самою своєю природою
є злочинними організаціями, стосовно пізно спало на гадку навіть тим,
хто чесно прагнув розібратися в усьому, що відбувається. Проте принаймні
в тридцятих роках, не кажучи вже про пізніші часи, режим показав себе у
всій красі; сліпому було ясно, у якій державі він живе. Що можна було
зробити, чи можна було взагалі щось робити? Еміґрувати було пізно.
Будь-які форми відкритого протесту минулого виключені, сама думка про
скинення існуючого ладу здавалася абсурдною. Убити вождя-канібала міг
лише той, хто мав доступ до нього. Як і в Німеччині, це завдання могли б
узяти на себе тільки військові. Але нічого подібного Двадцятому липня не
було в СССР; досі ми не чули про будь-які ознаки активного опору, про
будь-які заколотницькі задуми в найближчому оточенні Сталіна чи у
військовому середовищі. Численні “вороги народу” були винаходом таємної
поліції. Архіви, які могли б дещо прояснити, залишаються недоступними
або знищені; на відміну від Німеччини, де націонал-соціалізм був
розбитий сталевою кувалдою війни, а наступні роки стали часом
радикального розрахунку з минулим, у Росії нічого подібного не
відбулося, і досі, очевидно, значна частина народу не здає собі звіту в
тому, якого роду минуле залишилося за його спиною.

Протест, сказали ми, був неможливий. І все-таки хтось протестував.
Авторові цієї статті відомі групи молоді, студентські гуртки, боязкі
спроби об’єднатися, щоб спільно усвідомити ситуацію, а там, можливо,
перейти до активніших дій. Ці хлопчики і дівчатка зникли безвісти,
система тотального стеження і усенародного виказування не помилувала
нікого. Але вони були, і, можливо, їхнє самотнє обурення до певної міри
спокутувало мовчанку дорослих.

Вовча нора (2)

Гітлер мав звичку лягати перед світанком. До десятої години ранку ніхто
не мав права будити фюрера. На ліфті у спальню подавали сніданок. Так
було і того дня 20 липня 1944 р., коли військовий літак, у якому сиділи
полковник Штауфенберґ і ад’ютант Вернер фон Ґефтен, приземлився на
аеродромі Растенбурґ. Там чекав “мерседес” із шофером.

На шляху до ставки потрібно було минути три контрольних обстави.
Штауфенберґ мав із собою портфель з паперами. Ад’ютант тримав на колінах
інший портфель, де знаходилася упакована в папір тетрилова бомба
англійського зразка розміром з товсту книгу, з детонатором, розрахованим
на вибух через тридцять хвилин після включення.

Черговий першої обстави перевірив документи. При в’їзді в другу оточену
зону Штауфенберґа зустрів командувач військовим округом генерал Тадден,
вони вирішили разом поснідати. Повз останню контрольну стійку вони
в’їхали у внутрішню зону. Вилазячи з машини, Штауфенберґ звелів шоферові
чекати: у 13 годин він повинен повернутися на аеродром.

Три чверті години пішло на попередню бесіду з Кейтелем. З бункера
подзвонив камердинер фюрера Лінґе: у зв’язку з візитом до Берліна
італійського дуче Муссоліні нарада переноситься на півгодини раніше. Тим
краще. Штауфенберґ попросив ад’ютанта Кейтеля майора Фреєнда показати
йому туалетну кімнату: потрібно опорядитися після дороги. “Поквапитеся,
Штауфенберґ!” – вигукнув майор. Штауфенберґ ввійшов у сусідню кімнатку,
де його чекав ад’ютант Ґефтен. Привезене із собою знаходилося в двох
пакетах, кожен вагою у кілограм. Один пакет устигли перекласти із сумки
Ґефтена в портфель Штауфенберґа, коли зненацька увійшов черговий
фельдфебель, щоб сказати полковникові, що йому дзвонив з бункера
Фелльґібель. (Генерал розвідувальної служби Еріх Фелльґібель був теж
посвячений у змову.) Фельдфебель помітив, що полковник і його ад’ютант
вовтузяться з якимось предметом. Другий кілограмовий пакет залишився в
портфелі Ґефтена. На годиннику була половина першої. Гітлер увійшов у
повітку.

Нарада

“Йду, йду…” – сказав Клаус Штауфенберґ, трьома пальцями покаліченої
лівої руки за допомогою спеціально виготовлених щипців розкрив ампулу з
кислотою, вставив ампулу в запобіжний штифт і з’єднав з
капсулем-детонатором. З портфелем під пахвою він увійшов до кімнати, де
вже почалася нарада. Його супроводжував, ні про що не підозрюючи, майор
Йон фон Фреєнд. “Будьте ласкаві, – сказав Штауфенберґ, – подбайте, щоб
для доповіді мені поступилися місцем ближче до фюрера…”

На великому столі була розкладена карта. Очевидець залишив докладний
опис, де хто стояв. Гітлер у центрі, напроти входу, за довгою стороною
столу. Ліворуч від нього Кейтель, праворуч основний доповідач,
генерал-лейтенант Адольф Гейзінґер. Інші навколо столу і позаду тих, хто
стояв за столом; усього були присутні 24 чи 25 осіб.

Доповіли про прихід полковника графа Шенка фон Штауфенберґа. Гітлер
глянув на полковника, кивнув на знак того, що знає його, і повернувся до
столу. Він був короткозорий і мусив розглядати карту через товсту лупу;
усі папери для фюрера друкувалися на машинці з великим шрифтом.
Гейзінґер доповідав загальну обставу на фронтах. Фреєнд допоміг
покаліченому полковникові встати праворуч від доповідача, узяв від
Штауфенберґа портфель і поставив його під стіл. Штауфенберґ пересунув
портфель так, щоб він нікому не заважав, – і ближче до себе й Гітлера.
Тепер портфель стояв, притулений до правої тумби, до її зовнішнього
боку, так що між бомбою і Гітлером знаходився тільки Гейзінґер. Сам
Штауфенберґ – праворуч і трохи позаду від Гейзінґера, ліворуч від
Штауфенберґа – полковник Брандт, котрий рік тому брав участь у невдалій
спробі Ґеннінга фон Треско підірвати літак диктатора за допомогою
мнимого коньяку.

Кілька хвилин по тому Штауфенберґ промурмотів щось, наче йому треба
терміново зателефонувати. Ходіння під час доповіді не було заборонене,
ніхто не звернув уваги на те, що полковник вийшов у сусідню кімнату.
Кашкет і портупея Штауфенберґа залишилися в кутку на стільці у великій
кімнаті, це значило, що він зараз повернеться.

Біля апаратів сидів вахмістр. Штауфенберґ зняв слухавку, підніс до вуха,
поклав слухавку на важелі, вийшов і швидко пішов до ад’ютантського
будинку, перед яким його чекав кабріолет з Ґефтеном. Штауфенберґ сів
попереду поруч із шофером. “Ви забули кашкета”, – сказав шофер.
Штауфенберґ відповідав, що поспішає; на годиннику було 12.40. Машина
під’їхала до вахти внутрішньої обстави, коли за деревами здійнялася
хмара диму і гримнув грім.

Зворотний шлях

Сигнал тривоги ще не встиг надійти на вахту. Очевидно, у метушні не
знали, що робити. У тих, хто сидів у машині, були бездоганні документи.
Упевнений вид і велична постава штабного полковника з чорною пов’язкою
на оці, з порожнім лівим рукавом, з Лицарським хрестом на шиї зробили
свою справу, машину пропустили.

Біля другої контрольної обстави черговий фельдфебель відмовився підняти
шлагбаум. Штауфенберґ підвищив голос, це не допомогло. Він вийшов з
машини і зв’язався телефоном із комендатурою. Ротмістр Меллендорф зняв
трубку. Очевидно, він теж ще не чув про те, що відбулося. Ротмістр знав
полковника. Справа залагодилася, кабріолет з піднятим верхом понісся
далі по лісовій дорозі, між озерами, але шофер помітив у бічному
дзеркалі, що Ґефтен викинув з вікна пакет. Це була друга, невикористана
половина заряду.

Поминувши на великій швидкості маєток Вільгельмсдорф і третю обставу,
досягли аеродрому. Шофер розвернувся і поїхав назад. У 13 годин 15
хвилин тримоторний “Хейнкель-111” піднявся в повітря і взяв курс на
Берлін.

Заколот

Близько другої – літак у Растенбурзі тільки-но стартував – до
генерального штабу, п’ятиповерхового будинку на Бендлер-штрассе (нині
вулиця Штауфенберґа, між Тірґартеном і набережною ріки Шпре), де
зібралися змовники, надійшла перша звістка з Вовчої нори – телефонограма
від Фелльґібеля, коротка і малозрозуміла:

“Трапилося щось жахливе, фюрер живий”.

Це звучало двозначно: жахливо, що хотіли убити фюрера, чи жахливо, що
він не убитий? Але, головне, залишалося невідомо, що робити. Чи треба
що-небудь починати? Неясно було, що з графом Штауфенберґом. Нових
повідомлень не надходило. Першим опам’ятався полковник Альбрехт ріттер
Мерц фон Квірнґейм. Не чекаючи вказівок від свого начальника генерала
Ольбріхта, він підняв за тривогою піхотне і танкове училища і віддав
наказ по військовим округам здійснити 1-й (підготовчий) ступінь плану
“Валькірія”. Тим часом літак зі Штауфенберґом і Ґефтеном приземлився на
берлінському аеродромі Ранґсдорф. Ад’ютант подзвонив з аеродрому на
Бендлер-штрассе і повідомив, що замах вдався.

Нарешті! Ольбріхт розпорядився розпочати 2-й ступінь: безпосереднє
здійснення державного перевороту. Начальники округів, а також
дислокованих навколо столиці навчальних і резервних частин, одержали
депешу:

“Фюрер Адольф Гітлер мертвий!

Кліка партійних керівників за спиною у воюючої армії спробувала
використовувати владу в своїх корисливих цілях. Уряд імперії з метою
підтримки правопорядку оголосив надзвичайний стан і передав мені разом
із командуванням вермахту виконавчу владу.

Наказую:

Владу в районах країни, де тривають бої, передати головнокомандувачу
армією резерву генерал-полковнику Фрідріху Фромму, в окупованих
областях… (далі перелічувалися імена командувачів армійськими групами
“Захід”, “Південний Захід” і “Південний Схід”, а також командувачів
військами в Україні, у Прибалтиці, у Данії і Норвеґії). Німецький солдат
стоїть перед історичним завданням. Від його енергії і витримки залежить
порятунок Німеччини.

Підпис: Верховний головнокомандувач збройними силами генерал-фельдмаршал
фон Віцлебен”.

Ніякого “уряду” повсталих поки що не існувало. Водночас був розісланий
наказ зайняти головні будинки радіо, телефону і телеграфу, заарештувати
всіх міністрів, гаулейтеров (партійні намісники, нацистський аналог
секретарів обкомів), командирів СС, начальників поліції, ґестапо, СД
(служба безпеки), обеззброїти охорону концентраційних таборів тощо. Під
наказом стояло ім’я генерала Фромма, сам Фромм про нього не знав.

Він прибув

Штауфенберґа усе ще не було: машини, замовленої для нього й ад’ютанта,
не виявилося на аеродромі. Тим часом генералу Ольбріхту вдалося
зв’язатися телефоном із Вовчою норою. Кейтель підтвердив: так, стався
замах на фюрера. Але фюрер живий, він тільки зазнав легких ушкодженнь.

О пів на четверту в будинку на Бендлерштрассе, який зазвичай називають
Бендлер-блоком, з’явився Штауфенберґ. Він вибіг сходами, прочинив двері
свого кабінету – там його чекали брат Бертольд Шенк фон Штауфенберґ,
Фріц-Дітлоф фон дер Шуленбурґ з оточення Мольтке і ще кілька осіб – і з
порога, не здороваючись: “Він вмер. Я бачив, як його винесли”.

У присутності Ольбріхта він підтвердив це Фроммові. Той похитав головою:
Кейтель запевнив його в протилежному.

“Фельдмаршал Кейтель бреше, як завжди. Я сам бачив, як Гітлера винесли
мертвим”, – сказав Штауфенберґ.

Ольбріхт оголосив Фроммові, що наказ про початок заколоту уже відданий.
Фромм, сполотнівши, запитав, хто віддав наказ. Ольбріхт відповів: “Мій
начштабу, полковник Мерц фон Квірнґейм”. Фромм звелів викликати
Квірнґейма: “Ви заарештовані”.

“Пане генерал-полковник, – заперечив Штауфенберґ, – я увімкнув детонатор
під час наради з Гітлером. Вибух був як від п’ятнадцятисантиметрової
гранати. У кімнаті нікого не могло залишитися в живих!”

“Графе Штауфенберґ, замах провалилося. Ви повинні негайно застрелитися”,
– сказав Фромм.

“Я цього не зроблю”.

Ольбріхт нагадав Фромму, що настав час діяти. Зволікання загрожує
загибеллю батьківщині.

“Виходить, і Ви, Ольбріхт, берете участь у путчі?”

Ольбріхт відповідав, що він лише представляє тих, хто бере на себе
керівництво Німеччиною.

“У такому разі я оголошую Вас усіх трьох заарештованими!”

“Ви помиляєтеся. Це ми вас відправляємо під арешт”.

Фромм замахнувся на Ольбріхта, тут з’явилися Клейст і Ґефтен. Під
цівками пістолетів генерал був виведений у сусіднє приміщення. Його
посаду мав перейняти генерал-полковник Еріх Ґепнер, звільнений свого
часу зі збройних сил за те, що віддав наказ про відступ під Москвою.

Людвіґ Бек, який повинен був стати майбутнім главою держави, – про Бека
йшлося на початку цієї статті, – з’явившись у Бендлер-блок, сказав,
звертаючись до змовників (ці слова зберіг очевидець):

“Добродії, ми на роздоріжжі історії. Становище на усіх фронтах
безнадійне. Обов’язок усіх чоловіків, усіх, хто любить цю країну, – з
останніх сил домагатися нашої мети. Не вийде, ну що ж, ми принаймні не
будемо мучитися свідомістю нашої провини. Для мене ця людина все одно
мертва. Докази, що він не убитий, не підмінений двійником, можуть прийти
зі ставки тільки через кілька годин. До цього ми встигнемо взяти у свої
руки владу в Берліні”.

Фанера, скловата

Що ж трапилося у Вовчій норі?

Масивний стіл був розтрощений і завалився, стільці поламані, на місці,
де стояв портфель Штауфенберґа, у підлозі зяяла широка дірка. Скло усіх
п’яти вікон разом з рамами вибило вибуховою хвилею. Майже усі, хто
перебував у повітці, були збиті з ніг, але нікого не викинуло назовні.
Четверо осіб були важко поранені і померли на місці чи того ж дня. Інші
одержали легкі поранення, цілком неушкодженим залишився тільки шеф
верховного командування Кейтель. Серед попелу напівобгорілого паперу і
скловати, уламків меблів, осколків скла сидів Гітлер. Його штани і
кальсони були порвані в жмуття, на лівому лікті невеликий синець, на
зворотній стороні долоні кілька саден. Тріснули обидві барабанні
перетинки, але слух не постраждав. Прийшовши до тями, він забурмотів:
“Так я і знав… Навколо зрада!”

Питається, чому він вцілів? Кілька обставин можуть це пояснити.
По-перше, вдалося використати лише половину приготовленої вибухівки.
По-друге, портфель був поставлений із зовнішнього боку тумби. По-третє,
і це головне, стіни повітки були виготовлені із занадто легкого
матеріалу, що послабило вибухову хвилю; якби нарада проводилася в
бункері (на що сподівався Штауфенберґ), не вцілів би ніхто.

Тільки через дві година підозра упала на однорукого полковника. Вахмістр
Адам доповів, що бачив, як полковник без кашкета і без свого портфеля
поспішно покинув повітку. Шофер, який відвіз Штауфенберґа й ад’ютанта
Ґефтена на аеродром, повідомив, що з вікна машини викинули якийсь
предмет. Через особливу важливість його показів шофера привели до
“секретаря фюрера” і начальника партійної канцелярії Бормана.
Спецпідрозділ служби безпеки розшукав пакет. Але далеко не відразу
ґестапо зметикувало, що йдеться не про поодинокий замах і навіть не про
спробу путчу вузького кола вищих офіцерів, а про розгалужену змову.

Судома заколоту

До шостої години вечора в Берліні вартовий батальйон “Великонімеччина”
обступив урядовий квартал, полковник Ремер, командир батальйону,
збирався заарештувати Ґеббельса. Міністр пропаганди, який посідав
водночас посади ґауляйтера Берліна і райхскомісара оборони, перебував у
себе на квартирі на Герман-Ґерінґ-штрассе. Ґеббельс визирнув у вікно,
побачив фургон із солдатами і телефоном підняв за тривогою лейб-штандарт
СС “Адольф Гітлер”. Окрім того, Ґеббельс зв’язався із Вовчою норою і
поговорив із фюрером. Але до відкритого зіткнення з вартовим батальйоном
не дійшло. Ремер зумів повернути справу так, що він начебто хотів
захистити уряд від заколотників.

Один за іншим у Бендлер-блок прибули представники різних груп опору, у
тому числі Ґерстенмаєр від Крайсауського гуртка, Отто Йон і Ганс-Бернд
Ґізевіус із контррозвідки. Бек був у цивільному. Віцлебена представляв
граф Шверін. Потім з’явився і сам Ервін фон Віцлебен у парадній формі,
при орденах, з фельдмаршальським жезлом. Реальними діючими особами
залишалися, однак, офіцери середніх ранґів – насамперед той, хто
запевняв, що Гітлер загинув.

Він не відходив від телефону. Йон чув, як він дзвонив у різні кінці.
“Біля телефону Штауфенберґ… Наказ командуючого резервною армією… Ви
повинні зайняти усі пункти зв’язку… так, будь-який опір повинен бути
подоланий… Накази з головної ставки фюрера недійсні. Вермахт узяв на
себе усю виконавчу владу. Віцлебен призначений верховним
головнокомандувачем, цілком правильно… Держава в небезпеці…”

Негайно розпочати…

У Парижі генерал Штюльпнаґль приступив до дій дуже успішно. Звістка про
державний переворот прийшла до готелю “Мажестик”, у резиденцію
командувача окупаційними силами, о 16-й годині. За наказом командувача
керівники паризьких СС і СД, а також чини ґестапо у повному складі були
заарештовані; збройні загони залишилися в казармах. Але о 20 годині
Штюльпнаґль був викликаний до фельдмаршала Клуґе, котрий повідомив, що
за тільки-но отриманими повідомленнями замах на фюрера не вдався.

Наступного дня Штюльпнаґль отримав наказ з Берліна терміново прибути
“для доповіді”. Він їхав у машині з двома унтер-офіцерами. У долині
Маасу, неподалік від Вердена, генерал вийшов з автомобіля, звелів
супроводжуючим їхати далі, після чого вистрелив собі в голову. Він був
доставлений у найближчий госпіталь, залишився живим, але осліп.

Північ

Пізно ввечері 20 липня на Бендлер-штрассе генерал-полковник Фромм,
випущений з-під варти офіцерами штабу Ольбріхта, заарештував керівників
путчу: Бека, Ольбріхта, Ґепнера, Мерца фон Квірнґайма і Штауфенберґа
разом з ад’ютантом Ґефтеном. Віцлебен встиг залишити будинок.

Бек попросив дозволу скористатися зброєю, як він виразився, “для
особистих потреб” і, приставивши пістолет до скроні, вистрелив,
похитнувся, спираючись на Штауфенберґа, вистрелив ще раз, але усе ще був
живий. Клаус Штауфенберґ не міг отямитися від гніву. Дивлячись на
Фромма, що стояв у дверях, він коротко заявив, що бере усю
відповідальність на себе: інші лише виконували його накази. Фромм звелів
ад’ютантові викликати розстрільну команду з десяти осіб. Заарештованих
вивели у двір, де стояли кілька штабних машин. Шоферам було наказано
увімкнути фари.

Першим упав Ольбріхт. Наступним був Штауфенберґ, він устиг вигукнути:
“Хай живе свята Німеччина!” Ґефтен кинувся до нього, був убитий залпом,
призначеним для Штауфенберґа, наступний залп наздогнав самого
Штауфенберґа. Бек, смертельно поранений при спробі покінчити із собою,
був добитий. Потім розстріляли Квірнґайма.

Фромм, стоячи на сидінні відкритої машини, виголосив промову перед
солдатами, тричі гавкнув “Гайль Гітлер!” і поїхав до Ґеббельса.

Епілог

Так закінчилася ця історія. Наступного дня після замаху Гітлер виступив
по радіо. “Фюрер сповнений рішучости викорінити всю цю генеральську
кліку…” – записав у своєму щоденнику доктор Ґеббельс. Не відразу,
однак, ґестапо зуміло докопатися, що змову представляли не лише
військові. За іронією долі саме таємна поліція поклала початок вивченню
історії Двадцятого липня; нині це актуальна глава історіографії нашого
століття, тема університетських курсів, предмет численних досліджень.

Крім тих, хто був розстріляний у дворі, того ж вечора у Бендлер-блоці
були схоплені Ґепнер, Йорк фон Вартенбурґ, Фріц-Дітлоф Шуленбурґ,
Ґерстенмаєр і ще кілька цивільних осіб. З них пережив кінець війни
тільки Ейґен Ґерстенмаєр, згодом один із засновників партії
“Християнсько-демократичний союз”. Разом із Шуленбурґом був страчений
його дядько, колишній посол райху в Москві; заарештований і розстріляний
був також брат Клауса Штауфенберґа Бертольд.

У різний час численні учасники змови стали перед так званим народним
судом у Берліні під головуванням відомого Роланда Фрайслера, якого
Гітлер називав “нашим Вишинським”. Наприкінці війни Фрайслер загинув у
підвалі суду під час бомбардування.

У Плецензе, на території нацистського виправного будинку, де зараз
знаходиться Меморіал героїв опору, були повішені 8 серпня 1944 р. перші
вісім засуджених, у тому числі Віцлебен, Йорк, Ґепнер. Страта знімалася
на кіноплівку для Гітлера. Усі поводилися мужньо. У наступні місяці були
повішені Мольтке, Ґефтен, Тротт цу Зольц, Лебер, Дельп, Ґассель, Попіц
та інші.

Сліпого і понівеченого Штюльпнаґля кат вів до шибениці під руку.

Треско застрелився в Білостоку наступного дня після замаху.

Ґерделера розшукали і стратили навесні наступного року.

Канаріс і Остер були розстріляні в концтаборі Флоссенбюрґ у Баварії. Там
же ж, того самого дня, незадовго до приходу американців був убитий
близький до гуртка Мольтке відомий протестантський теолог Дітріх
Бонгоффер.

Шлабренберґ зазнав тортур, але залишився живим.

Фельдмаршал Роммель, який знав про змову, був вилікуваний, після чого
йому пред’явили ультиматум: суд чи самогубство. Він волів прийняти
отруту.

Фромм, який розстріляв Штауфенберґа та інших, був, у свою чергу,
розстріляний у березні 1945 р.

Усього з 600-700 заарештованих були страчені не менш ніж 180 осіб.
Остання розправа відбулася над трьома учасниками змови в берлінській
в’язниці на Лертер-штрассе у ніч на 24 квітня 1945 р., за два тижні до
кінця війни.

Похожие записи