РЕФЕРАТ

на тему:

“Закінчення демократії

в 1919-1939 рр.”

ПЛАН

Становище США після І світової війни.

Соціально-економічне та політичне життя Великобританії.

Франція у 1919-1939 рр.

США вступила в війну у квітні 1917 р., коли вона наближалася до
закінчення. В Європі американська армія розпочала військові дії тільки
у червні-липні 1918 р. Під час бойових операцій США втратила 130 тис.
чоловік вбитими і близько 200 тис. пораненими. Більшість американського
суспільства майже нічого не знала про криваві страхіття світових війн.

Закордонні капіталовкладення порівняно з довільним часом збільшилися у 6
разів.

США із боржника перетворились на найбагатшого кредитора. Промисловість
зростала швидкими темпами. Особливо успішно працювала важка індустрія,
яка обслуговувала військовій потреби. Значно збільшили виробництво
автомобільна, гумова, хімічна, сталеливарна та інші галузі
промисловості. Індустріальний розвиток характеризувався зосередженням
найважливіших галузей промисловості у руках невеликої американської
нації створювався важкою працею фермерів, яких у 1920 р. налічувалося
майже 8 млн. чол., та зусиллями інших категорій трудящих, у тому числі й
емігрантів.

Після закінчення війни президентом США до 1920 р. залишався Вудро
Вільсон (12856-1924), яки обіймав цю посаду ще з 1912 р. Його політика
була спрямована на зміцнення позицій американських фінансових кіл. У
галузі зовнішньої політики США проводили експансіоністський курс у
Латинській Америці, та на Далекому Сході. У квітні 1917 р. американський
президент оголосив про вступ США у війну з наміром “врятувати світ для
демократії”. У січні 1918 р. президент проголосив “14 пунктів мирного
врегулювання. Програма миру В.Вільсона передбачала зміцнення провідних
позицій США у світовій торгівлі й політиці через посередництво Ліги
Націй.

У роки війни демократична і республіканська партії підтримували
В.Вільсона. Згодом ця одностайність була порушена. Деякі представники
правлячих кіл (Т.Рузвельт, К.Лодж) висловлювалися за розширення
зовнішньополітичної активності США, інші – за повернення США до політики
ізоляціонізму, невтручання у справи Європи. На проміжних виборах проти
В. Вільсона виступила досить сильна опозиція. Більшість опозиціонерів в
обох палатах конгресу опинилася на боці республіканців, що ускладнювало
проведення президентом його політики.

В.Вільсон був одним зі організаторів боротьби проти більшовицького
режиму в Росії. У квітні 1918 р. збройні сили США спільно з військами
Англії, Франції та Італії висадилися в Мурманську та Архангельську, а в
серпні цього ж року американський корпус під командуванням генерала
Гревса прибув на Далекий Схід. Однак невдовзі уряд США відмовився від
політики збройного втручання у далекосхідні події. Натомість США
збільшила матеріальну допомогу адміралу Колчаку, надали кредити Польщі,
проводили активну дипломатичну роботу на Паризькій мирній конференції.

Проте далекосяжні плани США на цій конференції провалилися. На заваді
намірам В.Вільсона стали Англія та Франція. У відповідь Конгрес США
відмовився ратифікувати Версальський договір і США не вступили до Ліги
Націй.

В економічній сфері США вели вперту боротьбу за світові ринки, що
найбільше зачіпало інтереси Англії. Після війни ділові кола США скупили
багато промислових і торгових підприємств у Німеччині, Австрії, Італії,
Бельгії, Швейцарії та ін. Країнах Європи. Економічний і політичний тиск
СГА посилювався також і на країни Центральної та Пд. Америки.

Найбільшою профспілковою організацією США була Американська федерація
праці (АФП), керівники якої у червні 1918 р. висунули програму, що
передбачала участь представників профспілок у народах керівництва
підприємств.

Головним завданням, яке ставили перед собою американські профспілки у
післявоєнний період, було розширенням громадських прав і поліпшення умов
праці трудящих.

У серпні 1919 р. ліві соціалісти, прихильники Джана Ріда, утворили
Комуністичну робітничу партію Америки, а у вересні виникла Комуністична
партія Америки на чолі з Рубенбергом. У 1920 р. обидві партії, оголошені
поза Законом, перейшли на нелегальне становище. У травні 1921 р. вони
об’єдналися в єдину Комуністичну партію США, У цьому ж році комуністи
створили легальну Робітничу партію, яку згодом перетворили на робітничу
(комуністичну) партію США.

За президентства В.Вільсона відбулися численні судові процеси над
комуністами.

Судові переслідування, судові процеси затягнулися на декілька років.

Загостр6ння соціальних проблем було викликане економічною кризою, що
розпочалася у 1920 р. Промислове виробництво знизилось, кількість
безробітних зросла, різко погіршилось становище фермерів.

У листопаді 1020 р. до влади прийшла республіканська партія. Президентом
США став її представник Уоррен Гардінг.

Його уряд здійснив ряд заходів в інтересах промислових магнатів. Питання
прийому і звільнення з роботи, поліпшення умов праці, заробітної плати
вирішувалось без участі профспілок. Такі дії власників підприємств
викликали хвилю протестів і страйків.

Великий попит у європейських державах на американські товари і кредити
сприяв значному господарському піднесенню країни. Обсяг індустріального
виробництва у 1923-1929 рр. Зріс на 20%. США випускали промило свої
продукції більше, ніж Німеччина, Франція, Англія, Японія та Італія разом
узяті.

Американські підприємці впроваджували у виробництво нову техніку й
технологію, удосконалювали виробничі процеси.

Прискореними темпами йшла концентрація виробництва й капіталів. Зріс
вивіз капіталів за межі США. Економічне зростання США у 20-х роках
американці називали “ерою процвітання”.

У 1923 р. за загадкових обставин помер президент Гардінг. Вищу державну
посаду США посів віце-президент Каяв ін Кулідж, який продовжував
політику свого попередника. На виборах 1924 р. він був обраний
президентом на черговий строк (1925-1929).

Кулідж заохочував зовнішню торгівлю, надавав пільги корпораціям, що
працювали на експорт, сприяв розвитку торгового флоту, проводив політику
жорстокого протекціонізму.

На початку 30-х років американські капіталовкладення в Латинській
Америці досягли 7,5 млрд. дол. Фінансові системи більшості
латиноамериканських держав потрапили під безпосередній контроль США.

У 1928 р. в США відбулися президентські вибори, які проходили під знаком
“проспериті” (процвітання) Америки. Новим президентом став
республіканець Г.Гувер (1929-1933). Він висунув програму ліквідації
злиднів. Проте далекосяжні задуми нового президента були приречені на
провал, оскільки роки його правління співпали з найбільшою світовою
економічною кризою. Восени 1929 р. на нью-йоркській біржі почалося
стрімке падіння курсу акцій. За чотири роки депресії збанкрутував 5761
банк із загальною сумою вкладів 5 млрд. дол. Навесні 1933 р. всі банки
США були закриті. Кризові явища поширилися на всі галузі економіки. До
1933 р. промислове виробництво у США порівняно з 1929 р. скоротилося на
46%. Занепадало аграрне виробництво.

Для виходу з кризової ситуації уряд США вживав невідкладних заходів.
Зокрема, 8 млрд. Дол.. виділялося для капітального будівництва. № млрд.
дол. Вклали у власні підприємства промисловці і залізничні монополії.
Була створена національна кредитна корпорація. Однак усі державні
регулюючі заходи не привели до помітної стабілізації
соціально-економічного становища в країні. “Велика депресія” негативно
позначилася на життєвому рівні населення. У 1931-1932 рр. Загальне
невдоволення народу вилилося у “голодні походи” на Вашингтон. Роки кризи
були найважчим періодом американської історії. З іншого боку, вони
значно вплинули на урядову політику і поведінку правлячих кіл, а отже, і
на зміну політичного становища у світі.

З 1932 р. президентом було обрано Франкліна Делано Рузвельта
(1882-1945), який всупереч традиціям, обирався аж чотири рази підряд.
Він домігся прийняття Конгресом 70 законодавчих актів, спрямованих на
оздоровлення промисловості, сільського господарства, торгівлі,
кредитно-грошової системи. Всі ці заходи отримали назву “нового курсу”,
мета якого полягала у здійсненні державного регулювання економіки. Була
створена Національна адміністрація відбудови промисловості, яка
здійснила примусове картелювання на основі “кодексів чесної
конкуренції”.

Ф.Рузвельт створив Адміністрацію громадських робіт, котра займалася
тимчасовим працевлаштуванням людей. Щоб подолати сільськогосподарську
кризу, було ухвалено закон про допомогу фермерам, а також засновано
Адміністрацію для регулювання сільського господарства.

Адміністрація Ф.Рузвельта збільшила заробітну плату, надала право на
оплачувані відпустки й підвищила плату за понаднормові роботи. Конгрес
США 1935 р. схвалив закон про соціальне страхування. Відповідно до цього
закону робітникам встановлювалися пенсії по досягненні 65 років. Грошове
забезпечення гарантувалося також безробітним, інвалідам, сиротам та
вдовам.

Уряд Ф.Рузвельта проводив гнучку і реалістичну зовнішню політику. Одним
із зовнішньополітичних актів нового президента, який викликав
суперечливу реакцію американського суспільства та міжнародної
громадськості, було встановлення дипломатичних і торгових відносин з
СРСР. У 1933 р. США визнали Радянський Союз і обмінялися з ним послами,
а в 1935 і 1937 рр. Між цими державами були укладені двосторонні
торговельні угоди.

США зміцнювали свої позиції в Латинській Америці. Ідеї панамериканізму
сприяли успішному подоланню конкуренції з Англією, Німеччиною та Японією
в цьому регіоні.

Напередодні другої світової війни загострилися відносини США з
Німеччиною та Японією. Уряд США розгорнув активну підготовку до можливої
війни, збільшивши виробництво озброєнь та кількість військових баз на
островах Тихого океану. В 1938 р. військове міністерство США розробило
“план промислової мобілізації” на випадок війни. На початку 1939 р. були
проведені заходи, спрямовані на посилення армії та військово-морського
флоту і створення потужних військово-повітряних сил.

Водночас в американському суспільстві наростали антивоєнні настрої.
Влітку 1937 р., коли Японія розпочала масований наступ на Китай,
американці організували рух солідарності з китайським народом. Під рухом
миролюбних сил уряд Ф.Рузвельта у липні 1939 р. розірвав з Японією тор
вий договір.

У листопаді 1939 р. Конгрес США скасував закон 1935 р. про нейтралітет,
дозволивши продаж американської зброї жертвам агресії.

Проте у США були впливові сили, які протистояли курсу Ф.Рузвельта на
союз з антифашистськими державами. На таких позиціях стояли, зокрема.
Ізоляціоністи. Частина з них виражала інтереси фермерських штатів, що
орієнтувалися на внутрішній ринок. Інші були пов’язані з великими
монополіями, інтереси яких перепліталися з інтересами німецьких та
японських трестів. Політика ізоляціонізму не сприяла організації
колективної відсічі фашистським державам, створенню гарантій миру й
безпек4и у світі.

Однак американському президентові вдалося збалансувати інтереси різних
сил і значно посилити вплив США на розвиток міжнародних подій. Невдовзі
були закладені принципи нової американської зовнішньої політики, які
успішно реалізував Ф. Рузвельт.

2.Після закінчення першої світової війни Німеччина – головний конкурент
Англії – була розгромлена. Територія Британської імперії збільшилась за
рахунок колоніальних володінь на 2,6 млн. кв. км, а населення – майже на
13 млн. чол. Економічні втрати Великобританії під час війни були
меншими, ніж у інших європейських держав.

Однак перемога у війні далася значною напругою сил. В ній загинуло 875
тис. чол., понад 2 млн. були поранені. 70 відсотків англійського
торгового флоту було знищено. До того ж Англія в період війни
користувалася американською фінансовою допомогою, внаслідок чого вона
перетворилася із кредитора на боржника.

В країні знизився обсяг промислового виробництва, конкурентоспроможність
англійських товарів на світовому рику знизилася, біль ніж у 1 рази
скоротився зовнішньоторговий оборот Великобританії.

Усі ці труднощі випали на долю коаліційного уряду Великобританії (до
нього увійшли консерватори, ліберали, лейбористи), який очолював лідер
ліберальної партії Д.Ллойд-Джордж. Наприкінці 1917 р. він виступив з
ідеєю проведення економічної і політичної реконструкції країни. На
початку 1918 р. уряд Д. Ллойд-Джорджа здійснив виборчу реформу, яка
надавала право голосу чоловіка з 21 року, а жінкам у 30 років. Було
запроваджено обов’язкове навчання дітей до 14 років, встановлено Персії
колишнім солдатам, розпочалася демобілізація армії.

Очоливши виборчу компанію, Д.Ллойд-Джордж закликав гідно зустріти героїв
війни та “забезпечити їм світле майбутнє”. Англійський прем’єр-міністр
вимагав, щоб Німеччина заплатила контрибуцію в сумі 240 млн. золотих
марок. Популярним стало гасло “За все заплатять боші!” (тобто – німці).
Перші післявоєнні вибори увійшли в історію як вибори “хакі” (за
командою). Вони принесли переконливу перемогу консервативно-ліберальній
коаліції, яка утримувала владу майже чотири роки.

На рубежі 1917-19128 рр. Великобританією прокотилась хвиля мітингів з
вимогою припинення війни. Організація фабрично-заводських старост (шоп
стюарди) і профспілки висунули гасло миру. Невдоволення війною росло
серед моряків британського військового флоту. Розмаху набирав страйковий
рух. Соціально-політичне становище Великобританії ускладнювалося
національно-визвольною боротьбою в її колоніях. Нестабільність
соціально-політичних настроїв англійського суспільства значною мірою
зумовлювалася економічною кризою, яка охопила економіку країни
наприкінці 1920 р. ы продовжувалася до 1922 р.

Коаліційний уряд Д.Ллойд-Джорджа у жовтні 1922 р. змушений був піти у
відставку. Парламент було пропущено і призначено нові вибори.

Під час виборчої кампанії 1922 р. всі політичні партії, що раніше
утворювали блоки, виступили самостійно. Вибори принесли перемогу
консерваторам, котрі отримали 346 місць у парламенті. Лібералам на чолі
з Д.Ллойд-Джорджем дісталося лише 57 місць.

Новий уряд, сформований консерваторами. Очолювали Бонар Лоу та Стенлі
Болдуїн. Основне своє завдання вони вбачали у відновленні й оздоровленні
економіки країни. У зовнішній політиці консерватори проводили курс на
підтримку світового панування Великобританії. Реалізація такої політики
наштовхнулася на протидію з боку Франції і США. У ставленні до
Радянського Союзу консерватори проводили тверду політику тиску, що
знайшло відображення в “ультиматумі Керзона”. Вивести економіку зі стану
застою не вдалося. Все це призвело до того, що політичне становище в
державі було досить нестабільним.

Парламентські вибори 1923 р. відбулися у складних умовах. Оздоровлення
економіки мало відбуватися за рахунок розвитку нових галузей: авіа — та
машинобудування, хімічної промисловості тощо. Основні галузі
промисловості переживали занепад. Зовнішня торгівля так і не досягла
довоєнного рівня.

На виборах до палати общин було обрано 258 консерваторі, 158 лібералів і
191 лейборист. Формування нового кабінету було доручено лейбористам, 23
січня 1924 р. лідер лейбористської партії Рамзей Макдональд сформував
уряд. Але задовольнити потреби різних верств англійського суспільства
лейбористам не вдалося, що викликало розчарування виборців. 9 жовтня
19245 р. Р.Макдональд подав у відставку . У грудні відбулися нові
парламентські вибори, на яких перемогли консерватори. Вони отримали 413
місць. Лейбористам дісталось 151, а лібералам – 40. Консерватори були
при владі досередини 1929 р.

Економічна криза та низький рівень життя населення зумовлювали посилення
страйкового руху. Основною вимогою страйкарів була вимога ліквідувати
безробіття.

Політика підприємців й нового консервативного уряду по відношенню до
робітництва призвела до того, що 1926 р. став для Англії періодом
найбільш масових робітничих виступів. Англійський уряд утворив
королівську комісію на чолі з лібералом Гербертом Семюелом для вивчення
становища у вугільній промисловості. Вона підготувала звіт, в якому
відхилила вимоги робітників щодо націоналізації вугільної промисловості
і визнала слушними вимоги власників шахт стосовно зниження заробітної
плати. 1 травня 1926 р. власники шахт оголосили локаут.

Шахтарі відповіли страйком. Представники Генеральної ради розпочали
переговори з прем’єр-міністром С.Болдуїном, сподіваючись досягти
компромісу. У ніч на 4 травня 1926 р. розпочався загальний страйк. В
якому взяло участь понад 5 млн. чол. Це був найбільший масовий виступ
англійського робітництва за всю його історію.

12 травня 1926 р. Генеральна рада звернулася до страйкарів із закликом
приступити до роботи, запевнивши їх, що уряд зобов’язується розв’язати
конфлікт на користь шахтарів. Більшість робітників повірила Генеральній
раді і припинила страйк.

Наступного дня кабінет міністрів заявив, що жодних зобов’язань перед
Генеральною радою він не має. Страйк відновився і продовжувався 8
місяців. Його результати були невтішними: заробітна плата знизилась, а
робочий день збільшився з 6 до 8 годин.

Значення страйку 1926 р. в Англії виходило далеко за національні межі.
Голландські, бельгійські, німецькі моряки, солідаризуючись зі
страйкуючими. Не випускали жодного англійського корабля зі своїх портів.

У 1927 р. уряд прийняв закон “Про промислові конфлікти ц профспілки” ,
за яким страйк, організований з метою тиску на уряд, оголошувався
незаконним. На початку 1928 р. представники Генради і промислових кіл
провели конференцію, учасники якої виступили за зміцнення
конкурентоспроможності британської індустрії на світовому ринку. Цього
можна було досягти за рахунок зниження цін на англійські товари і
зменшення заробітної плати робітників. Така економічна політика увійшла
в історію під назвою “мондизм”.

Внаслідок світової економічної кризи обсяг промислового виробництва
Англії скоротився на 15%. Найбільших втрат зазнали вугільна та
металургійна промисловість. Обсяг англійської зовнішньої торгівлі
скоротився вдвічі, безробіття у 1932 р. досягло 30-35%. Припинення
обміну англійської валюти на золото зумовило швидке знецінення паперових
грошей, вартість яких до кінця 1931 р. впала на 30% нижче золотого
еквівалента.

Економічна криза спричинила розпад єдиної валютної системи Європи на
ворожі валютні блоки. Найбільшим із них був “стерлінговий блок”,
створений Англією в 1931 р. Він об’єднував Британську імперію, декілька
держав Європи, Азії і Латинської Америки з населенням понад 600 млн.
чол.

З метою подолання кризи англійський уряд відмовився від принципу вільної
торгівлі і перейшов до політики протекціонізму. Запроваджені у 1931 р.
високі протекціоністські мита повинні були захистити внутрішній ринок
Англії від напливу іноземних товарів і сприяти продажу продукції
місцевого виробництва.

У травні 1929 р. на парламентських виборах знову перемогли лейбористи.
За них віддали голоси 8,4 млн. виборців, забезпечивши лейбористам 287
місць у парламенті. У червні Р.Макдональд сформував другий
лейбористський уряд.

Економічна політика його кабінету передбачала надання промисловим
компаніям субсидій і пільгових кредитів, що стримувало спад виробництва.
Новий закон про страхування (1930 р.) дещо поліпшив становище
безробітних. Проте страйковий рух в Англії не припинявся і в роки
правління лейбористського уряду. В 1930 р. відбулося 442 страйки в яких
брало участь 300 тис. чол., а в 1931 р. страйкувало вже 500 тисяч чол.

1931 р. став найважчим для англійської економіки. Народ вимагав від
уряду Р.Макдональда вжити рішучих заходів щодо пом’якшення і ліквідації
кризи. Макдональд подав у відставку. 27 жовтня 1931 р. в Англії
відбулися нові парламентські вибори, на яких перемогла національна
коаліція.

Економічна політика уряду Р.Макдональда не користувалася популярність
серед населення. У травні 1932 р. безробітні провели конференцію і збір
підписав під петицією, в якій вимагали збільшення допомоги по
безробіттю. А восени 1932 р. вони провели “голодний похід” на Лондон.

Криза позначилася і на зовнішньополітичному становищі Англії.
Поглибилися протиріччя між Великобританією та ін. державами. Значно
похитнулися англійські позиції в домініонах. У 1931 р. англійський
парламент прийняв “Вестміністерський статут”, який декларував юридичну
рівноправність метрополії й домініонів, формально визнавав їх
самостійність у сфері внутрішньої і зовнішньої політики.

Російсько-англійський договір 1930 р. стосовно надання радянському
експортові режиму найбільшого сприяння у жовтні 1932 р. було
денонсовано, а у квітні 1933 р. Англія наклала ембарго (заборону) на
експорт із СРСР.

В європейській політиці Англія підтримувала Німеччину. Завдяки її
зусиллям остаточно було знять питання про виплату Німеччиною репарації.
У 1930 р. з ініціативи Англії і США була здійснена (на 5 років раніше
встановленого Версальським мирним договором терміну — евакуація союзних
військ із Рейнської зони.

В азійській політиці Великобританія орієнтувалася на Японію. Вона не
протестувала проти воєнних дій Японії на півночі Китаю.

Зовнішня політика Англії значною мірою визначалася економічним станом
держави. У 1934 р. обсяг англійської промисловості досяг рівня 1929 р.,
зростали темпи господарського розвитку. Дещо скоротилася кількість
безробітних. Економічному пожвавленню, зміцненню англійських позицій на
світовому ринку сприяли політика протекціонізму, заборону вивозу
капіталу, підвищення ефективності виробництва, швидке відновлення
основного капіталу. Англійський уряд вкладав кошти у нові галузі
виробництва – автомобіле – і літакобудування, радіо індустрію,
будівництво двигунів та ін.

У боротьбі Анг7лії за провідну роль у світі її серйозними конкурентами
були США, Німеччина, Італія та Японія.

У листопаді 1935 р. в Англії відбулися останні перед другою світовою
війною парламентські вибори. Партії, які підтримували уряд, втратили
багатьох своїх прихильників. С.Болдуїн змінив Р.Мандональда на посаді
прем’єр-міністра, ще напередодні виборів (у червні 1955 р.).

У 30-х роках широкого розмаху набув антифашистський рух. Проведений в
Англії у Червні 1935 р. “плебісцит миру”, в яку взяло участь 11 млн.
чол., засвідчив що більшість англійців (понад 90%) виступають проти
загрози війни, агресії фашистів в Іспанії, за роззброєння і мир. У 1935
р. англійський уряд прийняв “закон про заколоти”, спрямований проти
антивоєнної пропаганди, а законом 1937 р. заборонялись фашистські
демонстрації в середині країни.

У липні 1936 р. на пропозицію англійського уряду Ліга Націй скасувала
економічні та фінансові санкції проти Італії. В період італо-німецької
інтервенції в Іспанії Англія проводила політику “невтручання”. На
початку 1937 р. вона підписала особливу угоду з Італією, у відповідності
з якою обидві сторони зобов’язувалися поважати інтереси одна одної в
регіоні Середземного моря. У наступному році прем’єр Н.Чемберлен під час
візиту до Рима зробив ще одну поступку Муссоліні, офіційно визнавши
завоювання Італією Ефіопії. І, нарешті у вересні 1938 р. на конференції
в Мюнхені Н.Чемберлен і французький прем’єр Е.Даладьє погодилися на
розчленування і окупацію німцями Чехословаччини. Внаслідок такої
політики міжнародне становище Англії перед початком другої світової
війни значно ускладнилося.

Навесні 1939 р. серйозно загострились англо-німецькі протиріччя.
Німеччина стала відкрито вимагати повернення своїх колишніх колоній.
Уряд Н.Чемберлена змушений був провести низку заходів для зміцнення
оборони країни, зокрема запровадити загальну військову повинність і
збільшити асигнування на військові потреби. З метою зміцнення своїх
позицій в Європі Англія уклала військові союзи з кількома європейськими
державами, гарантуючи допомогу Польщі, Румунії, Греції і Туреччині в
разі Англії проти них.

У березні 1939 р. Н.Чемберлен запропонував СРСР обговорити питання про
створення Троїстого пакту проти фашистської агресії. Однак переговори у
Москві влітку 1939 р. не дали позитивних результатів.

3.Франція закінчила першу світову війну з величезними економічними і
людськими втратами. Її північні райони були розорені. Промисловість,
транспорт, фінанси, сільське господарство були підірвані.

Разом з тим, повернення французам Ельзасу і Лотарингії зміцнило
індустріальний потенціал країни. Французька економіка розвивалася
швидкими темпами, посідаючи четверте місце у світському промисловому
виробництві.

У Франції з’явилися нові трести і концерни. Три великі концерни, в тому
числі “Коміте де Форж”, контролювали металургійну промисловість. В
автомобільному виробництві найбільша частка припадала на долю компаній
“Сітроен”, “Пежо” і “Рено”. 200 сімей зосередили у своїх руках акції
французького банку, перетворились на фактичних господарів країни.
Водночас у Франції й надалі існувала значна кількість лихварів. Понад
50% населення становили сільські жителі. Значним було безробіття серед
промислових робітників.

З листопада 1917 р. по січень 1020 р. при владі перебував уряд
Ж.Клемансо. У цей період Франція брала участь у боротьбі проти
більшовицької Росії. У листопаді 1918 р. французький військовий флот у
складі 70 кораблів прибув до чорноморських берегів Росії. Стотисячна
французька армія висадилася у Севастополі і Одесі і розпочала бойові дії
на півдні України. Французькі війська діяли й на Далекому Сході.
Представники Ж.Клемансо були при російських білогвардійських арміях
Колчака і Денікіна.

На Паризькій мирній конференції (1918 р.) французькі дипломати
домагалися встановлення гегемонії Франції в Європі.

У внутрішньополітичному житті Франція відбулося перегрупування основних
політичних партій. До “національного блоку” увійшла Партія
національно-республіканської дії, що спиралася на підтримку
фінансово-промислової групи Шнейдер-Крезо та нафтових компаній.
Керівництво партії відстоювало інтереси великих монополістичних
об’єднань. Республікансько-демократична партія, очолювана Р.Пуанкаря, в
основному представляла інтереси середніх підприємців. Партія роялістів,
що також увійшла до блоку, виступала від імені дворянства та вищих
військових чиновників. Вона не відмовлялася від ідеї відновлення
монархічної влади в державі.

На виборах до палати депутатів у листопаді 1919 р., а в січні 1920 р. –
до сенату “Національний блок” здобув перемогу. В січні 1920 р.
закінчилися повноваження президента Р.Пуанкаре. Передвиборна боротьба
між Ж.Клемансо і А.Мільєраном завершилася перемогою останнього у вересні
1020 р.

Економічна криза 1921 р. серйозно погіршила становище Франції.
Промислове виробництво скоротилося до 34% від довоєнного рівня.
Населення висловлювало невдоволення урядом А.Бріана. Серед депутатів
французького парламенту його політика в репараційному питання й згода на
скликання Генуезькї конференції також не знаходили підтримки, що й
призвело до його відставки. З січня 1924 р. до липня 1924 р. при владі
перебував уряд Р.Пуанкаре.

Широкого розмаху у Франції, як і в інших європейських країнах, набув
страйковий рух. У 1919 р. у ньому взяло участь понад 1 млн. чол.
Французькі робітники вимагали скорочення робочого дня, підвищення
заробітної плати, визнання прав профспілок. Уряд задовольнив ряд вимог
робітників. Широкі кола громадськості Франції засуджували військове
втручання країни у російські справи. Найбільшими виступами робітництва
стали страйки залізничників у лютому і травні 1920 р.

У 1920 р. кількість членів загальної конференції праці. (ЗКП) зросла до
2,4 млн. чол. Восени 1921ё р. у Франції відбувся тримісячний загальний
страйк, але закінчився невдало. У ЗКП стався розкол, що дестабілізувало
робітничий рух. У 1992 р. окремі профспілкові організації, виключені з
рядів ЗКП утворили Унітарну загальну конференцію праці, яка перебувала
під значним впливом комуністів і невдовзі приєдналася до Профінтернету.

Активну участь у страйках брали члени Соціалістичної партії Франції,
окремі діячі якої виступали за всту4п до ІІІ Інтернаціоналу. Відомий
партійний діяч Л.Блюм категорично виступив проти приєднання соціалістів
до комуністичного руху.

Ж.Лонге, П. Фор і деякі соціалісти, що пішли за ІІ Інтернаціоналом і
стояли на промосковських позиціях, утворили 30 грудня 1920 р. Французьку
комуністичну партію. Цьому сприяла поїздка редактора газети “Юманіте”
М.Кашена до Москви. Прорадянську позицію окремих політиків підтримував
відомий французький письменник, керівник групи “Кларте” А.Барбюс, котрий
пізніше писав панегірики на честь. Й.Сталіна.

У роки часткової стабілізації економіки (1924-1930 рр.) у Франції
значного рівня розвитку досягли металургійна, машинобудівна,
автомобільна, авіаційна та хімічна галузі промисловості. А легка
промисловість переживала занепад. Складним було фінансове становище, а
сільське господарство так і не вийшло із кризового стану. Інтенсифікація
праці й посилення визиску колоній були головними чинниками поліпшення
економічного становища країни. Внаслідок часткового економічного
піднесення відбулася стабілізація курсу франка. Франція надала кредити
Польщі, Італії, Чехословаччині, Німеччині та Бельгії, збільшився золотий
запас країни. Разом з тим наприкінці 20-х років з’явилися тривожні
симптоми нової економічної кризи.

У політичному житті післявоєнної Франції відбулися серйозні зміни.
Оскільки “Національний блок” скомпрометував себе в очах виборців
провалом “руської авантюри”, радикал-соціалісти ц 1923 р. покинули його
і разом з соціалістами та партією республіканців-соціалістів створили
новий “Лівий блок”.

У травні 1924 р. відбулися парламентські вибори. За “Лівий блок”
проголосувало виборці менше. У червні 1924 р. відомий діяч
радикал-соціалістичної партії Едуард Ерріо очолив новий уряд. У роки
правління “Лівого блоку” була проведена часткова амністія політичних
в’язнів, надано право державним службовцям створювати свої профспілки,
законодавча, обмежувалася нічна праця жінок та дітей. Крім того, жінки
одержали право брати участь у виборах до муніципальних і кантональних
органів влади. Однак спроби уряду Е.Ерріо оздоровити фінанси шляхом
запровадження податку на капітал наштовхнулися на сильну протидію
частини сенаторів. У квітні 1925 р., коли сенат провалив фінансовий
проект уряду, Е.Ерріо подав у відставку.

У зовнішній політиці уряд Франції змушений був рахуватися з позицією США
і Великобританії. Він погодився з планом Дауеса і Локарнськими угодами,
внаслідок чого Франція недоотримала частину репарацій. Загострення
протиріч із США і Англією призвело до того, що у 1924 р. Франція
встановила дипломатичні відносини з СРСР.

Важливим напрямом французького зовнішньополітичного курсу залишалася
колоніальна політика. Колоніальні війни обійшлися Франції на суму понад
1 млрд. франків, що погіршило фінансовий стан країни. А це призвело до
падіння уряду “Лівого блоку”.

У липні 1926 р. було сформовано уряд “національної єдності” на чолі з
Р.Пуанкаре, який перебував при владі до кінця 1928 р. В березні 1927 р.
на пропозицію соціаліста Поля Бонкура було прийнято закон про
мобілізацію нації під час війни та збільшення видатків на оборону.

Вплив світової економічної кризи на французьке господарство був особливо
сильним у 1930-1936 рр. Збанкрутувало декілька великих банків. Зовнішня
торгівля скористалася на 60%. Промислова криза доповнилася аграрною. Все
це негативно вплинуло на життєвий рівень населення.

Загострилося внутрішньополітичне становище. У 1932 р. російський
емігрант Горгулов убив президента Франції Поля Думера. У цьому ж році
виникла фашистська партія “Французька солідарність”. Активізувалися
профашистські організації “Вогняні хрести”, “Французька дія” та ін.

Економічна криза дестабілізувала і владні структури. У 1931-1932 рр. У
Франції змінилося 7 кабінетів міністрів.

Серед французьких політиків дискутувалося питання про необхідність
обмеження парламентської демократії та розширення повноважень
президента. Ідеї “уряду твердої руки” знайшли своє втілення у
фашистському путчі 1934 р. 6 лютого, щоб розігнати палату депутатів.
Уряд Е.Даладьє не зміг вжити рішучих заходів проти заколотників, тому в
боротьбу з ними вступили понад 25 тис. робітників, котрі завдали
фашистам рішучої поразки. Внаслідок путчу влада перейшла до уряду
“національної єдності” на чолі з Тастаном Дум ергом. Він спирався на
підтримку промисловців та правих радикалів і виступав за посилення влади
президента шляхом обмеження повноважень парламенту.

З приходом до влади в Німеччині націонал-соціалістів посилилася
небезпека для державної цілісності Франції. Об’єктивно перед нею
постало завдання пошуку союзників для протидії Німеччині. Міністр
закордонних справ Франції Л.Барту розпочав здійснення заходів для
гарантування безпеки Франції. Але ц 1934 р. він був убитий терористом.
Його наставник П.Заваль у 1935 р. підписав договір із СРСР і
Чехословаччиною про взаємодопомогу.

На муніципальних виборах у травні і червні 1935 р. Французькі ліві
домоглися значного успіху, внаслідок чого 48 партій і організацій Лівого
стримання об’єдналися у Народний фронт. У липні 1935 р. прихильники
Народного фронту організували у Франції масові антифашистські
демонстрації.

Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депутатів у
квітні-травні 1936 р. Уряд Фронту очолив соціаліст Леон Блюм.

Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці
соціальних заходів та законів. Ці зміни і нововведення відповідали
інтересам усього народу. У міжнародних справах Л.Блюм виступав
ініціатором політики невтручання у внутрішні справи інших держав. У
березні він запропонував зробити “перепочинок” у реалізації програми
Народного фронту, а червні 1937 р. був змушений подати у відставку.

Його наступником став радикал Шатан за правління якого фашистські
організації спробували вчинити новий заколот. Вони мали детальний план
захоплення влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими
діячами, як Петен, Вейган та ін.

У квітні 1838 р. до влади повернувся Е.Даладьє, котрий виступив проти
програми Народного фронту. Партія радикалів вийшла з Народного фронту.
Кабінет Е.Даладьє схвалив надзвичайні декрети, згідно з якими були
збільшені податки, скасовано 40-годинний робочий тиждень. Підприємці
стали зменшувати заробітну плату і виступати проти колективних
договорів. З ініціативи ЗКП 26 листопада 1938 р. у Франції відбувся
Національний день протесту проти наступу реакції. Було проведено
24-годинний страйк, на який уряд відповів запровадженням надзвичайного
стану. Почалися масові звільнення з роботи службовців та робітників.

Основним завданням зовнішньої політики Франції у перші післявоєнні роки
була боротьба за гегемонію на Європейському континенті. Намагаючись
отримати якомога більше репарацій від Німеччини, Франції все ж змушена
була під тиском Англії і США йти на поступки. У відповідності з “планом
Дауеса” та “планом Юнга” французький уряд позбавлявся контролю за
виплатою репарацій, а їх суми було зведено до мінімуму. Після
Локарнської угоди 1925 р. Франція була змушена вивести війська з
Рурської області.

Головним досягненням зовнішньої політики Парижа 20-х років вважалися
Локарнські угоди 1924 р., які гарантували безпеку Франції. З її
ініціативи у 1927 р. в Парижі був підписаний міжнародний договір про
заборону війни, відомий під назвою “пакт Бріана Келлога”. Французький
уряд наполегливо домагався створення міждержавного об’єднання
“Пан-Європа”, яке повинне було забезпечити лідерство Франції на
континенті.

В умовах зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашистської
Італії у французькій зовнішній політиці спостерігались дві протилежні
тенденції: одна – за поступки Німеччині та зближення з нею, інша – за
консолідацію антифашистських сил. Вони породжували суперечливі,
невиважені кроки офіційного Парижа. Так, Лді Барту шукав шляхів до
об’єднання антифашистських сил і збереження незалежності Франції. З його
ініціативи Франція приєдналася до Східного пакту за участю Польщі, СРСР,
Чехословаччини, Фінляндії, держав Прибалтики та Німеччини.

П.Заваль, який змінив Барту на посаді міністра закордонних справ,
схилявся до співпраці з Німеччиною. Це не принесло успіху.

Реваншизм, який посилився з приходом гітлерівців до влади, змусив
Францію шукати нових союзників. У 1935 р. П.Лаваль змушений був
підписати франко-радянський пакт про взаємодопомогу, підготовлений
Л.Барту Спроба створити антигітлерівський союз за участю Франції, Англії
та СРСР наприкінці 30-х років успіху не мала. Радянський Союз, як
відомо, підписав з Німеччиною пакт про ненапад, поховавши останню надію
на створення системи колективної безпеки в Європі.

ЛІТЕРАТУРА:

Внешняя политика СССР. 1917-1945 гг. Сборник документов. Т.3. М., 1944,
с. 23-24. Із радіограми Керзона…

Табун Ж. 20 лет дипломатической борьбы. М., 1960, с. 97-98. Сполучені
Штати Америки.

Всесвітня історія. Новітні часи. 1914-1945. К. Видавництво “Генеза”.
2000, с. 52-72.

Хрестоматия по новейшей истории. Документы и материалы. Т.1. М., 1960,
с. 338-339, 375-376, 524.

Хрестоматия по новейшей истории. Документы и материалы. Т.2. М., 1960,
с. 496-497.

Похожие записи