Реферат

на тему:

Загострення політичного протистояння в Латинській Америці у 60-70-і рр.
XXст.

Кубинська революція 1956-1959 рр. та її міжнародні й регіональні
наслідки.

На зламі 50-60-х рр. минулого століття Л.А. увійшла у чи не
найдраматичніший період своєї історії, позначений кривавими суспільними
конфліктами, військовими переворотами і громадянськими війнами,
попранням ідеалів ліберальної демократії та торжеством диктаур і
насильницьких методів у вирішенні нагальних соціально-економічних
проблем, передусім аграрного питання. В окремих країнах регіону й досі
не вдалося остаточно подолати руйнівні наслідки безперервних «революцій»
і «контрреволюцій», які на третину століття загальмували процеси
модернізації та формування громадянського суспільства.

Безпосереднім поштовхом до грандіозних катаклізмів, що струснули
континент, стала Кубинська революція 1956-1959 рр., яка спершу зовні не
відрізнялася від десятків інших збройних захоплень влади. Проте досить
швидко, через півтора місяця після повалення диктаторського режиму
Батісти, лідери поміркованого крила революції були усунені від влади,
котра зосередилася в руках керівника Повстанської армії і
прем’єр-міністра країни Фіделя Кастро (нар. 1926 р.). 17 травня 1959 р.
він підписав закон про аграрну реформу, що покінчив з латифундизмом
(максимум землеволодіння — 400 га) і ліквідував іноземне землеволодіння.
Вашингтон висунув вимогу перегляду цього закону і, діставши відмову,
заявив про скорочення поставок на Кубу нафти, промислових товарів і
продовольства, а також відмовив у кредитах на індустріалізацію.

Тоді в червні 1960 р. Кастро націоналізував нафтопереробні заводи, що
належали північноамериканцям, а в серпні-жовтні — цукрові заводи,
фабрики, залізниці, крупні торговельні підприємства та банки. 16 квітня
1961 р., напередодні висадки антикастрівського десанту в бухті Кочінос,
було офіційно проголошено соціалістичний характер Кубинської революції.
Таким чином, уже на початку 60-х рр. в країні була запроваджена
планово-регульована державна економіка, ліквідоване безробіття та
вирішені окремі соціальні проблеми (безплатні освіта і медичне
обслуговування, соціальне страхування та ін.).

Зіткнувшись зі спротивом з боку обуреного і ошуканого Вашингтона, Кастро
миттєво пішов на зближення з Москвою (за збереження традиційної
залежності кубинської економіки від експорту цукру, але вже не до США, а
до СРСР) і взяв на озброєння комуністичну риторику. Без зайвого галасу
Гавана стала на шлях експорту революції в регіоні, а на секретних
переговорах з кремлівськими емісарами наприкінці травня 1962 р.
кубинське керівництво погодилося прийняти на острові 60 радянських
комплексів оперативно-стратегічних ракет Р-12 і Р-14 (до початку
Карибської кризи 22-24 жовтня на Кубу було переправлено 42 комплекси).

Ряд спроб США ізолювати Кубу, використовуючи структури ОАД, зазнали
невдачі, -під тиском держдепартаменту в 1960 р. тільки Гватемала, Гаїті,
Домініканська Республіка, Нікарагуа, Сальвадор, Парагвай і Перу
розірвали дипломатичні зносини з Гаваною. Лише через два роки на VIII
консультативній нараді міністрів закордонних справ ОАД Куба була
виключена з «міжамериканської системи», а на IX нараді ОАД у липні 1964
р. Кастро звинуватили в організації змови проти венесуельського уряду.
Всі латиноамериканські держави, за винятком Мексики, розвірвали тоді з
Кубою дипломатичні й торговельні стосунки.

Розроблення і реалізація програми «Союз заради прогресу».

Але в більшості країн Л.А. тоді продовжувала існувати революційна
ситуація, про це всі знали, а сама думка про те, що подібне становище
протриває не надто довго, вже сама по собі слугує могутнім фактором
змін. За винятком Болівії, Бразилії, Мексики, Чилі та, зрозуміло, Куби
традиційна олігархічна влада пануючих класів на початок б0-х рр.
збереглася в усіх латиноамериканських державах. Багатьма країнами
регіону олігархія не просто управляла, а володіла, оскільки земля, все,
що на ній росло, і всі її надра належали на правах приватної власності
обмеженій групі осіб; у різних державах від 60 до 90 %
сільськогосподарських угідь знаходилось у руках власників, які становили
всього 10 % населення.

Сільська біднота знаходилася на межі й навіть за межею повного
злиденства; вона або животіла в принизливих умовах за повної безвиході,
або ж стікалася до міст, де її становище не кращало, оскільки бідарі не
були піготовлені до роботи за наймом. Державна освіта в Л.А. в цілому
була розвинена настільки слабо, що лише менше 1/10 населення закінчувало
початкову школу; зазвичай рівень неграмотності складав 50 %, а в окремих
випадках досягав 90 %. Продовжувало стрімко зростати безробіття, не лише
внаслідок економічних причин (вузькість внутрішнього ринку), а й тому,
що демографічний вибух тут був найсерйозніший у світі: населення Л.А.
подвоювалося кожні 25 років.

До того ж глибинний конфлікт між вузькою групою обраних і широкими
народними масами в тогочасній Л.А. неможливо було врегулювати за
посередництвом середнього класу, котрий у Західній Європі змів
олігархію, не застосовуючи надмірного насилля. Кубинський же приклад,
здавалося, переконував у тому, що прогресивні соціально-економічні
перетворення в Л.А. неможливі без революції. Сили, які прагнули до змін,
являли собою порівняно пасивний сільський і міський пролетаріат,
активними лідерами могли стати невдоволені існуючим становищем вихідці з
правлячих соціальних груп (як, наприклад, сам Кастро — син великого
землевласника), чи середнього класу, що зароджувався (як, приміром, Че
Гевара (1928-1967 рр.) — син заможного архітектора).

13 листопада 1960 р. група молодших офіцерів гватемальської армії
підняла повстання на військовій базі неподалік столиці, а після його
поразки перейшли до ведення партизанських дій. Вони виступали проти
намірів уряду дозволити використати територію країни для підготовки
антикубинської акції, за ліквідацію реакційного режиму і загальне
оздоровлення внутрішньополітичної обстановки. Репресії лише призвели до
виникнення нових партизанських загонів, на базі котрих на початку 1963
р. були створені Повстанські збройні сили на чолі з колишніми офіцерами
Йоном Сосою і Турсіосом Лімою, політичне керівництво ними здійснювала
Гватемальська партія праці.

В липні 1961 р. групою нікарагуанських патріотів під керівництвом
Карлоса Фонсеки і Томаса Борхе був започаткований Сандіністський фронт
національного визволення. Його головними цілями проголошувалися
повалення тиранії Анастасіо Сомоси-молодшого збройним шляхом, створення
уряду національної єдності, ліквідація економічної й політичної
залежності країни від іноземного капіталу, передача землі селянам та
індустріалізація Нікарагуа. Активізувалися бойові дії селянських загонів
самооборони в Колумбії, які тривали ще з осені 1949 р., в 1962 р.
партизанська війна спалахнула у містах Венесуели, час від часу робилися
спроби повторити кубинський варіант у Домініканській Республіці.

Навіть там, де політична боротьба здійснювалася в конституційних рамках,
як у Бразилії, відбувалися суттєві зрушення. Уряд президента Жуана
Гуларта (1918-1976 рр.), голови Бразильської трабальїстської партії
(португальською trabaljo — праця), що об’єднувала прихильників
націонал-реформістського курсу Ж.Варгаса, обмежив вивезення з країни
прибутків на вкладений іноземний капітал, запровадив державну монополію
на нафту і нафтопродукти, націоналізував необроблювані землі вздовж
залізниць та ін.

Швидка радикалізація внутрішньої ситуації в Л.А. вимагала негайних
стабілізаційних кроків з боку СІЛА, корінної переоцінки основних форм і
методів їхньої політики в регіоні. Іще рішенням сенату від 2 лютого 1959
р. з цією метою були мобілізовані науково-дослідні центри, приватні
організації та окремі державно-політичні діячі під загальним патронажем
заступника держсекретаря з латиноамериканських справ Нельсона
Рокфеллера. Головні рекомендації зводилися до відмови США від ставки на
військово-диктаторські режими, переорієнтації на ліберальні угруповання
національної буржуазії та представницьку демократію.

Вони повністю відповідали запропонованій тоді ж соціал-демократичним
урядом Бразилії «панамериканській операції», сутність якої полягала в
тому, щоб у найближчі 20 років подвоїти доход на душу населення в
країнах Л.А. Шлях до цього автори проекту з оточення президента Жуселіно
Кубічека (1902-1976 рр.) вбачали у різкому збільшенні капіталовкладень
США у вигляді довгострокових позик. Реформістські ідеї дістали значну
підтримку з приходом до влади адміністрації президента Джона Кеннеді.
Надзвичайна сесія міжамериканської економічної і соціальної ради ОАД в
Пунта-дель-Есте (Уругвай) 17 серпня 1961 р. схвалила запропоновану
Кеннеді програму «Союз заради прогресу» (своєрідний латиноамериканський
план «Маршалла»).

Вона була розрахована на 10 років і передбачала забезпечення щорічного
приросту ВНП на душу населення на 3,6 %, ВВП — на 2,5 %, створення в
країнах Л.А. багатогалузевої економіки, здійснення індустріалізації,
економічної інтеграції, аграрної й податкової реформ, ліквідацію
неграмотності, розгортання житлового будівництва і демократизацію
суспільно-політичних інститутів. На фінансування програми передбачалося
виділити 100 млрд. дол., з котрих 20 млрд. мали надати США у вигляді
державних кредитів і приватних капіталовкладень, міжнародні фінансові
організації, країни Західної Європи та Японія, а 80 млрд. дол.
латиноамериканські країни зобов’язались мобілізувати з власних ресурсів.

Реалізація «Союзу заради прогресу» дала суттєві позитивні результати: до
1967 р. було відкрито 186 тис. шкіл і підготовлено 800 тис. учителів,
зростання доходів на душу населення протягом 60-х рр. становило 1,7 %, в
15 країнах регіону здійснювалися аграрні реформи (найбільший успіх вони
мали у Венесуелі та Колумбії), будувалися дороги, електростанції,
системи водозабезпечення і каналізації. Але в цілому програма не
вирішила основних соціально-економічних і політичних проблем: зовнішня
заборгованість країн Л.А. зросла з 10 млрд. дол. у 1960 р. до 17,6 млрд.
дол. у 1970 р., частка регіону на ринку США за той же час знизилась з 21
% до 13 %. Не були реалізовані й плани обмеженої ліберальної
демократизації.

Особливості політичної боротьби в країнах регіону.

Авторам «Союзу заради прогресу» не вдалося послабити соціальну напругу в
регіоні, програма викликала гостру критику як з боку крайньо правих
місцевих кіл, що виступали проти реформ і вбачали в них загрозу своїм
позиціям, так і з боку лівих сил, які вимагали негайного здійснення
радикальних перетворень. Олігархічним кола здійснили низку правих
військових переворотів: у 1963 р. — в Еквадорі, Гватемалі, Гондурасі,
Домініканській Республіці, наступного року — в Бразилії та Болівії, в
1966 р. — в Аргентині. Як правило, вони супроводжувалися фактичним
скасуванням чинності конституції, «призупиненням» демократичних гарантій
і політичних прав громадян, розпуском усіх політичних партій і забороною
непокірних профспілок, арештами й стратами противників диктатури.

Ліворадикальні угруповання, користуючись фінансово-матеріальною
підтримкою Куби, активізували партизанську війну, особливо широкого
розмаху вона набула у Гватемалі, Бразилії, Венесуелі, Колумбії та Перу.
На початку листопада 1966 р. до Болівії прибув відомий теоретик і
практик партизанської боротьби Ернесто Че Гевара, щоб у рамках свого
“Андського проекту” очолити Армію національного визволення і перебрати
на себе координацію боротьби в континентальному масштабі. До початку
70-х рр. урядовим силам за активного сприяння США вдалося подолати першу
хвилю герильї (іспанською — «партизанська війна»), але вона спричинила
глибокі зрушення в суспільній свідомості.

У середовищі латиноамериканської католицької церкви виникли ліві течії,
чиї представники виступали за глибокі соціально-економічні перетворення
і нерідко брали безпосередню участь у революційному русі (Рух імені
Каміло Торреса). Друга Генеральна асамблея Латиноамериканської ради
єпископів у Медельїні у серпні-вересні 1968 р. визнала невідкладну
потребу глибоких суспільних змін у Л.А. Найрадикальніше налаштовані
служителі культу відверто виступали проти «офіційної» церкви, ратуючи за
її кардинальне оновлення шляхом повернення до принципів раннього
християнства.

Характерною рисою суспільного життя Л.А. другої половини 60-х — 70-х рр.
стало зміцнення позицій і вихід на перший план лівонаціоналістичної
течії у збройних силах. Феномен активної участі латиноамериканської
армії в державно-політичному житті (до початку 80-х рр. збройними силами
було здійснено біля 580 державних переворотів, більше 100 з них припало
на час після Другої світової війни) пояснюється тим, що після Визвольної
війни початку XIX ст. нові південноамериканські держави, розв’язавши
кілька міжусобних війн, не стикалися із зовнішньою загрозою. Тому їхні
армії взяли на себе роль внутрішньополітичної сили, а не виконання
функцій із забезпечення національної оборони. Офіцери з властивими їх
касті консерватизмом і власними соціальними амбіціями, що підмінили
більш відповідальне несення військової служби, бачили в собі хранителів,
«хресних батьків» держави, причому держави непорушної, яка зберігає
статус-кво.

Але з ростом чисельності збройних сил відбувалася демократизація
офіцерського складу, військові почали розуміти всю неблаговидність своєї
участі у так званих «антипідривних діях», під прикриттям котрих нерідко
здійснювалася розправа з патріотичними силами. Цьому сприяло і
неупереджене вивчення проблем національної дійсності у
військово-дослідних центрах. У гострих суспільно-політичних конфліктах
60-70-х рр. військо нерідко ставало на бік демократичної опозиції,
вперше це сталося наприкінці квітня 1965 р., коли підрозділи
домініканської армії на чолі з полковником Деньо Кааманьо виступили
проти проамериканської хунти на захист демократичної конституції. Лише
відрядивши на острів 30-тисячний корпус і так звані «міжамериканські
збройні сили», США вдалося утримати Домініканську Республіку під своїм
контролем.

Але невдовзі військові режими лівореформістської орієнтації прийшли до
влади у жовтні 1968 р. в Перу на чолі з генералом Хуаном Веласко
Альварадо (1909-1977 рр.) та в Панамі на чолі з генералом Омаром
Торріхосом (1929-1981 рр.), у вересні наступного року — в Болівії
(генерал Овандо Кандія, в жовтні 1970 р. президентом країни став генерал
Хуан Торрес), в 1972 р. — в Еквадорі (генерал Родрігес Лара) та
Гондурасі (генерал Лопес Арельяно). Протягом недовгого часу свого
існування вони здійснили низку заходів, спрямованих на поліпшення умов
життя народних низів і захист національних інтересів.

Так, Революційний уряд збройних сил Перу законом 1969 р. встановив
максимум землеволодіння у 15-150 га зрошувальних земель (в залежності
від природно-кліматичних зон) і ліквідував усі форми феодальної
експлуатації, включно з відробітковою рентою і особистими послугами за
користування угіддями. За невелику плату, а з початку 1973 р.
-безкоштовно, вилучена земля передавалась безземельним і малоземельним
селянам, які об’єднувалися в кооперативи або общини. Згідно Основного
закону про промисловість були одержавлені її головні галузі, а закон про
промислову общину передбачав участь представників трудящих в управлінні
крупними і середніми підприємствами. У відповідності з планом «Інка»
нафтопромисли, телефонно-телеграфна мережа і залізниці були
націоналізовані, здійснена «перуанізація» банківської системи і
встановлений державний контроль над валютними операціями.

Аналогічні соціально-економічні перетворення відбулися і в Панамі, а у
вересні 1972 р. її Національна асамблея ухвалила нову конституцію, в
котрій зафіксовано, що «територія країни ніколи не може бути віддана чи
вивласнена, тимчасово або частково, іноземній державі». Тоді ж
розпочався новий тур американо-панамських переговорів, котрі увінчалися
підписанням 7 вересня 1977 р. Договору про Панамський канал і Договору
про його постійний нейтралітет та функціонування. Вони передбачали
відміну всіх раніше укладених угод щодо каналу, перехід його з 1 січня
2000 р. під повний контроль Панами і ліквідацію американської зони
каналу. Щоправда, Вашингтон зберіг право втручання у випадку виникнення
загрози судноплавству Панамським каналом.

Помітний слід в історії Л.А. минулого століття залишив уряд блоку
Народної єдності в Чилі (вересень 1970 — вересень 1973 рр.) за участю
соціалістів, комуністів, соціал-демократів і радикалів під керівництвом
президента Сальвадора Альєнде (1908-1973 рр.). Це була досить смілива,
проте економічно не прорахована, спроба конституційного, парламентського
і поступового переходу до соціалістичних відносин. Але кривавий
військовий переворот, здійснений головнокомандувачем сухопутними
військами країни генералом Аугусто Піночетом (1915р. нар.), поклав їй
край. У цілому ж на кінець 70-х рр. майже % населення Л.А. проживало під
владою військових диктаторських режимів, переважно правоконсервативних,
— Бразилія, Аргентина, Чилі, Болівія, Уругвай, Парагвай, Нікарагуа,
Гватемала, Сальвадор і Гаїті. Зрозуміло, що така ситуація була аномалією
суспільного розвитку і рано чи пізно мала змінитися.

Похожие записи