Реферат

на тему:

“Югославія 1918-1939 рр.”

ПЛАН

1. Розпад Австро-Угорщини та формування держави словенців, хорватів і
сербів

2. Виникнення Королівства сербів, хорватів і словенців

3. Конституція 1921 р.

4. Політичні сили тогочасної Югославії

5. Внутрішньодержавна боротьба

Висновок

Література

***

1. Розпад Австро-Угорщини та формування

держави словенців, хорватів і сербів

Хорвати і словенці входили до складу Австрійської імперії до її розпаду
1918 р. Перша світова війна виявилася каталізатором історичних процесів
в Австро-Угорщині. Сербія і Чорногорія, що воювали на боці Антанти, в
перебігу війни значно зміцнили свій авторитет серед південнослов’янських
держав. Більшість впливових партій Хорватії, Словенії, Боснії виступали
за надання своїм країнам суверенітету або широкої автономії.

3 листопада капітулювала Австро-Угорщина. 10 листопада було повалено
монархію в Австрії, 16 листопада в Угорщині. Імперія Габсбургів
припинила своє існування, на її руїнах почали створюватися національні
держави. На той час Сербія, навпаки, консолідувала свої сили, а її
армія, перейшовши у наступ, розпочала звільнення батьківщини, що була
окупована до 1915 р. країнами Центральної коаліції. 1 листопада до
визволеної столиці Белград вступили сербські війська, що, розвиваючи
наступ, почади визволяти Воєводину, Чорногорію, рухаючись до кордонів
Хорватії. На цей час сербський уряд розробив нову програму вирішення
південнослов’янського питання, узгодивши її з емігрантським
Південнослов’янським комітетом.

За Корфською декларацією, підписаною 20 липня 1917 р. головою Ради
міністрів Сербії Миколою Пашичем і головою Південнослов’янського
комітету Анте Трумбічем (представник Хорватії), передбачалося створення
об’єднаної південнослов’янської держави, до складу якої повинні були
увійти Сербія, Чорногорія і південнослов’янські землі Австро-Угорщини:
Хорватія, Словенія, Боснія, Герцеговина та інші. Главою держави
передбачалося обрати представника сербської династії Карагеоргієвичей, а
саму державу назвати Королівством сербів, хорватів і словенців.
Корфська декларація виходила з принципу дотримання конституційних прав і
політичних свобод, повної рівності трьох народів — сербів, хорватів і
словенців, визнавала свободу віровизнання: православного (серби і
чорногорці), католицького (хорвати, словенці), мусульманського
(потуречені серби Боснії). Поряд з Корфською декларацією в
південнослов’янських землях Австро-Угорщини наприкінці війни існували
інші програми вирішення південнослов’янського питання, що вирізнялися
меншим радикалізмом поглядів.

Ще в серпні 1918 р. партії Словенії створили Народну раду, 5 жовтня
виникло Народне віче Хорватії, що стало представницьким органом усіх
південнослов’янських земель і отримало функції координаційного центру.
Незабаром воно дістало назву Народного віча словенців, хорватів і сербів
й 29 жовтня 1918 р. оголосило про розрив зв’язків з Австро-Угорською
монархією, про утворення незалежної Держави словенців, хорватів і
сербів.

Проте нова держава виявилася нежиттєздатною. Вона проіснувала лише один
місяць і два дні й не змогла виконати жодної своєї обіцянки. Ця держава
не отримала офіційного міжнародного визнання.

2. Виникнення Королівства сербів, хорватів і словенців

В умовах військових дій, територіальних претензій з боку Італії, що
захопила слов’янські землі на узбережжі Адріатичного моря, молода
держава змушена була піти на союз із Сербією. Сербія не приховувала
планів об’єднати всі південнослов’янські землі під своєю егідою. 1
грудня 1918 р. було підписано угоду між Державою словенців, хорватів і
сербів та Сербією про створення спільної держави — Королівства сербів,
хорватів і словенців.

До його складу ввійшли: Сербія, Словенія, Боснія, Герцеговина, Хорватія,
Далмація, частина Македонії та Чорногорія.

Нова держава була конституційною монархією на чолі з сербською
королівською династією Карагеоргієвичей, і король мав право разом з
парламентом (скупщиною) на законодавчу владу.

У політичному, економічному й культурному житті відразу виникли складні
проблеми, пов’язані з боротьбою між великосербською буржуазією, що
прагнула посісти панівне становище в країні, та хорватськими,
словенськими сепаратистами. Сербська влада виступала за створення
централізованої держави і обмеження прав органів влади в національних
районах. Народне віче у Загребі та Народна рада в Любляні припинили своє
існування втратила самостійність і Чорногорія.

В уряді Королівства провідні позиції займали сербські політики, ряд
міністерських постів було віддано хорватам і словенцям, що були
прибічниками централізації. Важливу роль відігравали королівський двір і
владолюбний регент Олександр, що керував державою замість перестарілого
короля Петра Карагеоргієвича.

В державному апараті, поліції та армії переважали серби. В економічному
плані найбільш розвиненими регіонами були Словенія і Хорватія, яких не
влаштовувала відсутність реальної влади у новій державі. Гострі
протиріччя намітилися в зовнішньополітичній діяльності. Хорватія
традиційно орієнтувалася на Німеччину, Словенія — на Австрію, Сербія —
на Росію, а Боснія на мусульманські країни. Ця орієнтація склалася
історично й продовжувала зберігатися в майбутньому.

Найгострішими були релігійні суперечності, що пояснювалися належністю
народів Королівства до різних віросповідань. Католиками були хорвати і
словенці, серби сповідували православ’я, деякі жителі Боснії — іслам. У
країні почала складатися взаємна релігійна нетерпимість народів.
Утворення нової держави на карті Європи було безумовно прогресивним
явищем. Однак до існуючих сторіччями суперечностей і проблем додалися
нові, що призвели до трагічної розв’язки вже у наші дні.

3. Конституція 1921 р.

У листопаді 1920 р. в країні відбулися вибори до Установчих зборів, в
перебігу яких перемогу одержали сербські політичні партії, що виступали
на захист політики централізації держави. 28 липня 1921 р. на день св.
Віда (у річницю битви на Косовому Полі 1389 р.) Установчі збори прийняли
конституцію, що дістала назву Відовданської. «Сербо-хорвато-словенська
держава, — проголошувалося в 1-й статті конституції, — є конституційною,
парламентською і спадковою монархією». Королю, особа якого
проголошувалася недоторканою, конституція надавала великі права: спільно
зі скупщиною він здійснював законодавчу владу, через Раду міністрів —
виконавчу. Королю належало право проведення зовнішніх відносин, він був
верховним головнокомандувачем збройними силами. Держава була поділена на
33 жупанії (губернаторства) на чолі з жупанами, що призначалися королем.
Конституція закріпила унітарний державний устрій і визнала наявність в
країні єдиного сербо-хорвато-словенського народу. Депутат Народної
скупщини був зобов’язаний говорити і писати «сербо-хорвато-словенською
державною мовою». Особи, що не належали до «сербо-хорвато-словенської
національності», повинні були прожити на території Королівства не менше
10 років, щоб дістати право стати депутатами. Прийняттям Відовданської
конституції завершилося формування Югославської держави. Конституція
містила положення про демократичні свободи й громадянські права,
рівність всіх громадян перед законом. Хоча незабаром було прийнято закон
про заборону діяльності КПЮ.

4. Політичні сили тогочасної Югославії

Королівство сербів, хорватів і словенців 1918 р. не було випадковим
конгломератом різних земель. Його виникнення було наслідком свідомого
прагнення південнослов’янських народів до об’єднання. Напр. XIX — на
поч. XX ст. прихильників ідей національної єдності південнослов’янських
народів — сербів, хорватів, словенців — було незрівнянно більше, ніж
прибічників концепцій створення «Великої Сербії» або «Великої Хорватії».

Особливою популярністю серед багатьох політичних сил користувалася ідея
Балканської Федерації. У новій державі, однак, з усіх можливих форм
політичного устрою перемогла центристська модель. Унітарне Югославське
королівство на чолі з сербською династією Карагеоргієвичей не
враховувало особливостей історичного розвитку та політичного стану
народів і територій, що входили до нього. Тому національне питання
протягом всього міжвоєнного часу було віссю, навколо якої оберталося
внутрішньополітичне життя країни. Кризи на соціальному й національному
фунті регулярно струшували країну. Визначальними були сербо-хорватські
протиріччя. Поступка у вигляді надання Хорватії прав обмеженого
самоврядування лише тимчасово узгодила ці суперечності. Ряд опозиційних
хорватських, словенських і мусульманських партій виступали з вимогами
вирівнювання прав національностей.

Популярність ХРКП зросла після того, як влітку 1924 р. її лідер С. Радіч
поїхав до СРСР і заявив про вступ партії до Селянського Інтернаціоналу.
Прагнучи внести розкол у опозиційний рух, король і сербські партії пішли
на компроміс з Радічем. Він та інші представники цієї партії були
включені до складу уряду, партія перестала називати себе
республіканською, визнала Відрвданську конституцію й вийшла з
Селянського Інтернаціоналу.

Проте компроміс був тимчасовим. 20 червня 1928 р. під час бурхливої
дискусії в Скупщині депутатом від правлячої партії було смертельно
поранено С. Радіча, а двох інших парламентарів Хорватської Селянської
партії убито. В Хорватії почалися масові мітинги протесту.

Вибухонебезпечна обстановка складалася сторіччями в Косово, де після
поразки від турків в 1389 р. припинила існування Сербська держава. У
національному самовизнанні сербів Косово посідало особливе місце, тут
знаходився центр сербської державності. Проте з кінця XVII ст. з різних
причин сербське населення почало залишати свою прабатьківщину,
переселяючись головним чином до Воєводіни, а на їхнє місце турецька
адміністрація почала поселяти албанців. З плином часу албанці стали тут
більшістю.

Албанізація Косово — відкрита рана в сербській національній свідомості.
У міжвоєнний період виникали численні конфлікти між сербами та албанцями
в цьому регіоні. Прогресивні сили і в Хорватії, і в Словенії, підіймаючи
прапор націоналізму, прагнули суверенітету і незалежності, що
відповідало настроям значної частини жителів цих районів Королівства.
Загострення національних суперечностей призвело до
військово-монархічного перевороту в січні 1929 р.

5. Внутрішньодержавна боротьба

6 січня 1929 р. в країні відбувся державний переворот. Того дня король
Олександр опублікував маніфест, у якому заявив, що парламентаризм «став
перепоною для будь-якої плідної діяльності в державі». Скасувавши
Відовданську конституцію й розпустивши Народну скупщину, король взяв усю
повноту влади до своїх рук. Усі політичні партії та організації,
підозрювані в антидержавній діяльності, розпускалися. Королівство
сербів, хорватів і словенців було перейменоване на Королівство
Югославія, що мало символізувати державну й національну єдність
«трийменного народу». Введення нового адміністративного поділу мало на
меті стерти навіть в назвах областей будь-яку згадку про окремі народи.
Дев’ять нових областей — «бановін» — було названо за назвами рік.
Кордони проведено з таким розрахунком, щоб сербське населення складало в
них більшість. Основою всього правопорядку в країні став надзвичайний
«Закон про захист держави». Встановлення «диктатури 6 січня», як
називали переворот 1929 р. в Югославії, означало перехід від
парламентської монархії до абсолютного диктаторського режиму,
покликаного зміцнити панування сербської влади. Переворот відбувся
порівняно легко, майже без опору.

Встановлення монархічної диктатури збігалося із світовою економічною
кризою. За умов економічної кризи диктаторський режим змушений був
удатися до політичних маневрів з метою поширити свою масову базу, надати
подобу законності сваволі, що царювала в країні. З жовтня 1931 р. король
Олександр «дарував» народові конституцію. Нова конституція по суті
нічого не змінювала в державному устрої. Вона лише закріплювала
реакційні порядки в країні, трохи прикривши їх подобою парламентського
правління. Певні сили в югославській державі, зацікавлені в розширенні
торгівлі сільськогосподарською продукцією й мінеральною сировиною,
почали вимагати економічного співробітництва з Німеччиною.

В травні 1934 р. обидві сторони підписали торговий договір. Однак король
Олександр і більша частина правлячих кіл були схильні продовжувати
традиційний профранцузький курс. Тоді гітлерівці організували в жовтні
1934 р. вбивство в Марселі югославського монарха і французького міністра
Л. Варту. Вони стали жертвами терористичного акту хорватських усташів
(фашистів), що інспірувався гітлерівською Німеччиною (операція
«Тевтонський меч»), але документально це було підтверджено лише 1957 р.
(У 30-ті роки відповідальність за вбивство покладалася на Італію та
Угорщину, на території яких знайшли притулок усташі.)

Після вбивства Олександра королем було проголошено його 11-річного сина
Петра, а на чолі регентства поставлено дядька малолітнього монарха
принца Павла. Підвалини держави похитнулися. Диктатура відчувала свою
слабість. Активізувалися опозиційні уряду Стоядіновича сили. Ліві партії
вели боротьбу за створення Народного фронту. Укладання договорів з
Болгарією та Італією 1937 р. значно загострило стосунки між державами
Малої Антанти (Югославією, Чехословаччиною, Румунією).

Уряд Стоядіновича в березні 1938 р. заявив, що розцінює «аншлюс» Австрії
як «суто внутрішню справу німецького народу». Під час чехословацької
кризи югославська влада радила своєму союзнику по Малій Антанті
налагодити відносини «доброго сусідства» з гітлерівською Німеччиною.

1938 р. Мала Антанта припинила своє існування. Крен зовнішньої політики
Югославії вбік фашистських держав ставав очевидним.

Висновок

Югославія утворилася внаслідок об’єднання ряду югославських земель.
Серед них були як незалежні держави — Сербія, Чорногорія, так і землі,
що входили до складу Австро-Угорщини, — Хорватія, Боснія й Герцеговина,
Словенія та інші. Утворення нової держави на карті Європи було безумовно
прогресивним явищем. Однак до існуючих сторіччями суперечностей і
проблем додалися нові, що призвели до трагічної розв’язки вже у наші
дні. У листопаді 1920 р. в країні відбулися вибори до Установчих зборів,
в перебігу яких перемогу одержали сербські політичні партії, що
виступали на захист політики централізації держави. 28 липня 1921 р. на
день св. Віда (у річницю битви на Косовому Полі 1389 р.) Установчі збори
прийняли конституцію, що дістала назву Відовданської.
«Сербо-хорвато-словенська держава, — проголошувалося в 1-й статті
конституції, — є конституційною, парламентською і спадковою
монархією».Королівство сербів, хорватів і словенців 1918 р. не було
випадковим конгломератом різних земель. Його виникнення було наслідком
свідомого прагнення південнослов’янських народів до об’єднання. 6 січня
1929 р. в країні відбувся державний переворот. Того дня король Олександр
опублікував маніфест, у якому заявив, що парламентаризм «став перепоною
для будь-якої плідної діяльності в державі». Скасувавши Відовданську
конституцію й розпустивши Народну скупщину, король взяв усю повноту
влади до своїх рук. Усі політичні партії та організації, підозрювані в
антидержавній діяльності, розпускалися. Королівство сербів, хорватів і
словенців було перейменоване на Королівство Югославія, що мало
символізувати державну й національну єдність «трийменного народу».
Введення нового адміністративного поділу мало на меті стерти навіть в
назвах областей будь-яку згадку про окремі народи. Дев’ять нових
областей — «бановін» — було названо за назвами рік. Кордони проведено з
таким розрахунком, щоб сербське населення складало в них більшість.
Після вбивства Олександра королем було проголошено його 11-річного сина
Петра, а на чолі регентства поставлено дядька малолітнього монарха
принца Павла. Підвалини держави похитнулися. Під час чехословацької
кризи югославська влада радила своєму союзнику по Малій Антанті
налагодити відносини «доброго сусідства» з гітлерівською Німеччиною.

Література

Всесвітня історія. 1918-1939 рр. Посібник. – К., 2000.

Історія Югославії з ранніх часів по наш час. – М., 2001.

Словник-довідник з Новітньої історії. – К., 1999.

PAGE

PAGE 10

Похожие записи