РЕФЕРАТ
На тему:
Внутрішня та зовнішня політика Сербії на початку XX ст. Сербія в
балканських війнах.
1. Зміна династії сама по собі не розв’язала відразу всі проблеми та
суперечності, наявні в країні, але завдяки їй було зроблено важливий
крок у напрямі відновлення чинності конституції, зміцнення режиму
законності, забезпечення нормального функціонування органів державної
влади. Королю Петру Карагеоргієвичу симпатизувала значна частина
населення Сербії ще від герцеговинського повстання 1875 р., в якому він
брав безпосередню участь. Зростанню його популярності сприяли й деякі
інші факти особистої біографії (шлюб з чорногорською принцесою, тривале
перебування за кордоном тощо), а також підкреслено демократичний стиль
правління, що виразно контрастував з авторитаризмом останніх
Обреновичів.
Після приходу до влади династії Карагеоргієвичів нація об’єднується
навколо сербської національної ідеї. Піднесення економіки створило
реальні перспективи для втілення цієї ідеї на практиці.
На початку XX ст. Балкани залишаються однією з актуальних тем великої
європейської політики. Знесилена Османська імперія остаточно втратила
важелі впливу на свої європейські провінції. Активно підтримувана
Німеччиною, Австро-Угорщина, майже не криючись, готується до рішучих
кроків, спрямованих на встановлення власного контролю над регіоном.
Намагаючись запобігти посиленню Габсбурзької монархії й не допустити її
територіального розширення за рахунок територій на Балканах, інші великі
держави, в тому числі Росія, висувають гасло: “Балкани — балканським
народам”.
Підбурювані по черзі кожною з великих держав, країни та народи Балкан
формулювали програми перетворень на півострові, виходячи передусім із
власних інтересів та з реальних можливостей, що відкрилися у зв’язку з
наявністю суперечностей між європейськими грандами.
Для Сербії така програма в умовах, коли приєднання Боснії та Герцеговини
після їхньої тимчасової окупації Австро-Угорщиною стало неможливим,
насамперед полягала у визволенні сербів, котрі проживали в областях під
владою Порти, та приєднання цих територій до себе.
У втіленні цих планів серби зіткнулися з протидією болгар, які також
претендували на південну частину півострова (Косово, Македонія, Північна
Албанія). Сербсько-болгарські відносини у зв’язку з цим ще більше
ускладнилися і загострилися. Політична та дипломатична боротьба
доповнювалася збройними сутичками болгарських і сербських загонів — чет
— на теренах Старої Сербії та Македонії в 1906—1908 рр. Участь у четах
вважалася справою честі кожного справжнього серба, виявленням
патріотизму та людської гідності.
Ситуація на Балканах загострюється впродовж: 1903— 1904рр. В умовах
наростання загального напруження одна за одною відбуваються важливі
події: Ілінденське повстання в Македонії, заворушення в європейських
провінціях Османської імперії, російсько-австрійська та
австрійсько-німецька зустрічі на вищому рівні, активізація приготувань
до проведення реформ в Османській імперії, надання Портою Німеччині
концесії на будівництво залізниці в Малій Азії тощо.
Погіршилися двосторонні австрійсько-сербські відносини. Сербія у своїй
зовнішній політиці знову починає орієнтуватися на Росію, намагається
об’єднати з метою спільного протистояння загрозі австрійської експансії
всі балканські держави. Ідея заснування політичного союзу Сербії,
Чорногорії, Болгарії та Греції невдовзі стає першорядним завданням
моменту.
У Сербії в цей час тривав процес частих змін урядів: протягом 1905-1908
рр. по черзі, перебуваючи при владі не більше року, пішли у відставку
чотири кабінети. На авансцені політичного процесу продовжувала
перебувати Радикальна партія, яка незадовго перед тим розпалася на три
фракції — “старих”, “молодих ” і “самостійних “, — кожна з яких
намагалася проводити власну політику. В царині міжнародних відносин
діяльність усіх сербських урядів позначалася послідовністю і
наполегливістю.
Цей період характеризується, крім іншого, тим, що, всупереч
несприятливим зовнішнім чинникам, поступово активізуються і набувають
конструктивності двосторонні контакти між окремими балканськими
країнами. Першими розпочали серйозні переговори Сербія та Чорногорія
(1903—1904рр.); 30 березня 1904 р. в Белграді укладено договір про
економічне співробітництво між Сербією та Болгарією.
Сербсько-болгарський договір мав таємну частину, в якій сторони
зобов’язалися спільно захищатися проти будь-якої можливої агресії. До
загального процесу пошуків союзників прилучилася й Османська імперія,
котра двічі протягом 1904 р. пропонувала переговори Сербії та
Чорногорії.
2. В умовах нової міжнародної ситуації в Європі — під впливом анексії
Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини (1908), поглиблення
внутрішньополітичної кризи в Османській імперії та проголошення гасла
“Балкани — балканським народам ” — Сербія, яка на той час остаточно
перетворилася на провідну субрегіональну силу, заохочувана Росією,
перебрала в свої руки ініціативу у розв’язанні “східного питання”. Після
складних, тривалих і не завжди успішних переговорів з іншими
балканськими країнами, в тому числі й з Османською імперією, метою яких
у певний момент стало суто практичне питання, пов’язане з утворенням
міждержавного союзу, здатного забезпечити захист півострова від
експансіоністських зазіхань Австро-Угорщини, серби домовилися про
взаємопідтримку та спільні дії з болгарами.
Підписаний у лютому 1912 р. сербсько-болгарський договір передбачав
військове співробітництво та можливість спільної воєнної акції як проти
Порти, так і проти іншої сторони, яка намагатиметься заволодіти
турецькими територіями у Європі. Договір нарешті визначав межі можливого
розширення кордонів двох держав за рахунок європейських провінцій
Туреччини, започаткувавши процес створення коаліції балканських країн,
до якої згодом увійшли Сербія, Болгарія, Чорногорія та Греція.
Коаліція остаточно сформувалася всього за кілька місяців, протягом яких
було підписано двосторонні угоди між її учасниками. Всі ці угоди тією чи
іншою мірою спрямовувалися проти Порти, а головна мета коаліції полягала
в боротьбі за визволення християнського населення Османської імперії,
інакше кажучи, за перерозподіл на користь країн-учасниць її європейських
провінцій.
Скориставшися як приводом відмовою Стамбула надати автономні права
населенню Македонії та Фракії, а також зупинити оголошену мобілізацію,
союзники розпочали бойові дії проти турків (першим 4 жовтня оголосив
війну король Чорногорії Школа).
Одна із сербських армій, очолювана генералом Р. Путником, уже через
кілька днів після початку війни (10—11 жовтня) розбила турків у битві
під Куманово. Протягом наступного місяця серби здобули ще кілька
блискучих перемог у битвах під Прилепом, Бітолем та ін., оволоділи
територією всієї Старої Сербії та Македонії; окремі підрозділи вийшли на
узбережжя Адріатичного моря, захопивши порти Леш і Драч.
Вдалими були дії й інших союзницьких армій, що змусило Туреччину піти на
переговори, котрі закінчилися підписанням у Лондоні мирної угоди (1913),
за якою вона відмовлялася практично від усіх своїх європейських
провінцій, крім частини Фракії, Константинополя та проток Босфор і
Дарданелли.
Визволені з-під турецької влади території поділили між: собою
країни-переможниці. Частину цих територій приєднала до себе Сербія, її
здобутки могли б бути й більшими, та Австро-Угорщина доклала чимало
зусиль, щоб обмежити сербський вплив.
Відень вимагав від Сербії відвести її армії з Адріатичного узбережжя,
погрожуючи навіть оголосити війну у разі невиконання цієї вимоги.
Аналогічні вимоги були поставлені й перед Чорногорією. Наступним кроком
у цьому напрямі стало проголошення незалежності Албанії (28 листопада
1912 р.) під патронатом та за безпосередньої участі Австро-Угорщини, —
мета якого полягала знову ж таки в недопущенні Сербії до моря.
Одразу після тріумфального для балканських країн завершення війни з
Туреччиною загострилися суперечності між Сербією і Болгарією, що
призвело влітку 1913 р. до воєнного конфлікту між ними. Цей конфлікт
увійшов до історії під назвою Друга Балканська війна, її учасниками
стали Сербія та Греція, з одного боку, і Болгарія, з іншого. Невдовзі у
війну проти Болгарії вступила також Румунія.
Війну розпочали болгари, підбурювані Австро-Угорщиною. 17 червня без
попереднього оголошення війни болгарські війська здійснили напад на
сербів та греків. Ситуація для Сербії стала критичною, проте після
перемоги в битві на річці Брегалниця, яка тривала вісім днів, їй вдалося
перехопити ініціативу. Серби перейшли в наступ і вступили на болгарську
територію. Болгарія змушена була розпочати переговори, які закінчилися
підписанням 28 липня 1913 р. в Бухаресті мирного договору, згідно з яким
Сербія одержала велику частину Македонії.
Перемога Сербії у Другій Балканській війні ще більше зміцнила її
позиції, поставивши на порядок денний питання про об’єднання в одній
державі всіх історичних сербських теренів, а також про створення
південнослов’янської держави, до складу якої увійшли б і “австрійські”
слов’яни.
ЛІТЕРАТУРА
Балканы в конце XIX — начале XX века. Очерки становления национальных
государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. Москва,
1991.
Донченко С. Й. Развитие сербской государственности и Россия. 1878—1903.
Москва, 1996.
История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
Очерки истории культуры славян. Москва, 1966.
Павлюченко О. В. Россия и Сербия. 1888—1903. Дипломатические отношения,
общественные связи. Киев, 1987.
Шемякин А. Л. Идеология Никели Пашича. Москва, 1998.
Яровий В. І. Історія західних та південних слов’ян у XX ст. Київ, 1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
