РЕФЕРАТ

На тему:

Внутрішня політика порти на загарбаних землях (XIV — перша половина XVII
ст.)

Соціально-економічне становище поневолених народів.

ВНУТРІШНЯ

ПОЛІТИКА ПОРТИ

НА ЗАГАРБАНИХ

ЗЕМЛЯХ (XIV — ПЕРША ПОЛОВИНА XVII ст.)

_________________________________________________________

Османське іго протрималося на більшості південнослов’янських земель до
1878р. Турецькі завоювання буквально вимостили трупами підкорених
народів Ватиканський півострів. Десятки тисяч людей загинули від
османської зброї, інші перетворилися на рабів, стали біженцями,
зубожіли. Скорочення кількості населення супроводжувалося занепадом
сільського господарства, ремесла, торгівлі. Релігійні відмінності
переможців і переможених надавали турецькому пануванню особливо
деспотичного характеру.

Всі ці негативні риси османського ярма зовсім не згладжувалися
внутрішнім громадянським миром, який прийшов на зміну колишнім чварам
слов’янських феодалів. Активна зовнішня політика Порти найзгубнішим
чином позначалася на становищі балканських народів — й історія
Османської імперії ще довго писалася слов’янською кров’ю.

Адміністративну й соціальну структуру Османської держави докладно описує
«Кануннаме». Цей звід законів, виданий за розпорядженням Мехмеда II у
1476 р., закріплював панівне становище турецької людності імперії.

Єдиної системи управління на загарбаних землях не існувало. Місцеві
умови, особливості суспільних відносин, ступінь розвитку економіки,
ландшафт регіонів, їхня близькість чи віддаленість від столиці імперії
(Стамбула) істотно впливали на особливості адміністративного устрою.
Наприклад, на територію Болгарії, завойовану раніше за інші
південнослов’янські країни, яка до того ж межувала з власне турецькими
володіннями, поширювалися загально-османські закони. Нею керували
турецькі чиновники. Водночас на окраїнах імперії, наприклад у
Чорногорії, де зберігалися пережитки первіснообщинного ладу, тривалий
час діяло широке внутрішнє самоврядування.

В адміністративному відношенні держава поділялася на провінції, які
спочатку називалися «бейлербействами», а з кінця XVI ст. — «еялетами».
Бейлербеї, котрі їх очолювали, призначалися султаном і, окрім
громадянської влади, розпоряджалися значною військовою силою. Завойовані
території Волконського півострова входили до Румелійського бейлербейства
(еялету) — Румелією османи на свій лад називали Візантію.
Адміністративним центром Румеліїу XVI ст. стала Софія. Усередині й
другій половині XVI ст. було утворено ще три еялети, які включали
слов’янські землі, — Будський, Тимішоарський і Боснійський.

Бейлербейства (еялети) поділялися на «санджаки» («знамена»), які
очолювалися особливими чиновниками — «санджакбеями». У містах
найважливішим чиновником вважався «мухтесіб «, який розпоряджався усім
міським господарством.

Судовий устрій імперії вирізнявся своєрідністю. Суд здійснювали духовні
судді мусульман — «каді», що розглядали справи за законами шаріату. Каді
судили не тільки турків, а й християн, якщо ті виступали позивачами або
відповідачами мусульман. Коли християнин судився з християнином, право
верховної судової влади над ним належало патріархові та єпископам.
Православне населення в «Кануннаме » називалося «руммілеті» (грецька
община) незалежно від походження.

Однією з характерних особливостей внутрішньої політики османів були
потуречення та ісламізація християнської людності. У перші роки
османського панування іслам прийняло багато південнослов’янських
феодалів, які бажали таким чином зберегти свою владу. Відповідно, вони
зливалися з панівним класом турків («аскері»). Інша категорія населення
імперії називалася «райя» або «реайя» («паства», пізніше — «стадо»). До
райя належали всі платники податків. Серед райя траплялися й мусульмани,
але становище християн було значно важчим. Християни сплачували більші
збори. Вони, за рідкісним винятком, не мали доступу до системи
державного управління, їм заборонялося їздити верхи, носити зброю,
вдягатися ошатніше за мусульман, споруджувати будинки, вищі за турецькі,
відкрито пити вино й споживати свинину. Християнин був зобов’язаний
виявляти повагу при спілкуванні з завойовниками. Система подібних
заходів мала закріпити у свідомості жителів Балкан почуття
неповноцінності перед османами. Не всі витримували тягар подібної
дискримінації. Опріч феодалів, до ісламу переходила більшість купців та
ремісників. Як наслідок — південнослов’янські міста все частіше набували
типово турецьких рис.

Одним із способів насильницької асиміляції слов’ян був особливий
«податок кров’ю » — «девшурме «. Раз на п’ять років, а іноді й частіше,
турки забирали у батьків-християн сильних і здорових хлопчиків. Цих
10—12-річних дітей насильно навертали в іслам, і, навчивши військовій
справі, зараховували в яничари. Тільки багаті міста відкуповувалися від
девшурме.

На селі ісламізація відбувалася значно повільніше, ніж: у містах. За
винятком Боснії, де частина селян прийняла віру завойовників,
слов’янське сільське населення, як правило, зберігало вірність
християнству.

Турки неодноразово здійснювали спроби насильно зробити мусульманами всіх
«гяурів», або «невірних», як пихато вони називали християн. Ті, що
прийняли іслам, звільнялися від рабства, мали низку торговельних
привілеїв, сплачували менші податки. Але навіть ці заходи «батога і
пряника» не змінили кардинально конфесійну ситуацію на
південнослов’янських землях.

Духовною опорою слов’ян Османської імперії, захисницею народних традицій
упродовж багатьох століть виступала православна церква. Багато храмів і
монастирів було зруйновано або закрито в ході османського завоювання.
Нерідко турки перетворювали їх на мечеті. Християнська церква втратила
чимало земель, хоча й надалі залишалася великим феодалом.

Після завоювання Болгарську православну церкву було позбавлено власної
(Тирновської) патріархії й підпорядковано Константинопольській. Це
призвело до еллінізації Болгарської церкви, особливо її ієрархів.
Болгари могли дістати лише нижчі церковні сани. У трохи кращому
становищі перебувала Сербська православна церква. Вона зберігала свою
самостійність до 20-х років XVI ст., відколи потрапила під зверхність
архієпископа Охридського, який також підлягав патріархові
Константинопольському. В 1557р. сербська церква відновила власну
патріархію в м. Печ, якій підпорядковувались православні приходи Сербії,
Чорногорії, Боснії і Герцеговини, частини Болгарії та Македонії.
Відносна самостійність сербської церкви дала можливість згодом
згуртувати православні південнослов’янські народи, зберегти їхню мову,
звичаї, культуру.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ

СТАНОВИЩЕ ПОНЕВОЛЕНИХ

НАРОДІВ

__________________________________________________________

Османське завоювання завдало економіці південнослов’янських народів
відчутної шкоди. Воно на декілька століть затримало тут процес розкладу
феодальних відносин. Цими обставинами головним чином пояснюється значне
господарське відставання південнослов’янських земель від країн Західної
Європи. Військово-феодальний характер Османської імперії вимагав
завоювання і пограбування все нових і нових земель. Тому припинення з
середини XVI ст. зростання території імперії неминуче мало привести її
до поступового економічного занепаду.

Імперські земельні відносини вирізнялися тим, що більша частина земель
вважалася власністю держави. Інша частина земельного фонду («вакф»)
передавалася на релігійні або благодійні цілі й належала мусульманському
духовенству. Ще одна частина («мюльк») роздавалася у власність окремим
світським особам. Дві перші форми земельної власності переважали.

Саме з державних земель проводилися ленні дарування турецьким феодалам
за відбування ними військової служби. Такі феодали називалися «сіпахи »
(спахії), а військово-ленна система, що встановилася в Османській
імперії — сіпахійською. Сіпахи служили у султанському кавалерійському
корпусі. Ця обставина, а також умовний характер земельного користування
робили їх схожими на західноєвропейських бенефіціаріїв. Роздаючи сіпахам
землі на час їхньої служби, султан залишався верховним власником землі.
Таким чином, він міг у будь-яку мить відібрати лени в одного
тримача-сіпаха й передати іншому. Подібна практика мала міцніше
згуртувати військово-феодальну верхівку імперії.

Лени поділялися за прибутками на три категорії: «тимари » (прибуток 3-20
тис. акча), «зеамети» (20-100 тис. акча) і «хаси » (понад 100 тис.
акча). Хасами володіли найвшшвовіші чиновники, у тому числі візири,
бейлербеї, санджакбеї. Співвідношення тимарів і зеаметів на загарбаних
слов’янських землях становило приблизно дев’ять до одного. Тимари й
зеамети передавалися від батька до сина, якщо той відбував військову
службу. Поступово спадковими стали й хаси, які батько передавав синові
разом з посадою.

Етнічний склад панівного феодального класу не був однорідним. Поряд з
турками, котрі чисельно переважали, серед феодалів імперії з’явилося
чимало «потурченців» — колишніх православних боляр, які прийняли іслам.
Кількість слов’янських феодалів, що залишалися християнами з кінця XVI
ст., була незначною.

Селянство слов’янських земель, завойованих османами, майже повсюди
потрапило у феодальну залежність. За користування наділами, які
переходили у спадок, селяни відробляли різноманітні повинності.
Практикувалися всі три види феодальної ренти: грошова, натуральна та
панщина. З XVI ст. грошові податки почали переважати над натуральними.
Свою частку податків отримували й держава, й феодал. Основними податками
феодальне залежних селян були:

1) поземельний натуральний податок — «йошур», або десятина, що
сплачувався феодалові й сягав у християнських селах третини врожаю;

2) поземельний натуральний податок — «харадж», що сплачувався не
феодалові, а державі й формально вважався викупом християн за звільнення
від військової служби;

3) загальний грошовий податок — «джиз’я «, що сплачувався християнським
населенням державі (у XVIII ст. злився з хараджем);

4) грошовий податок — «іспендже «, що йшов у доход феодалові.

Поряд з основними податками й «податком кров’ю » селян обтяжували
екстраординарні податки, кількість яких у різний час й у різних регіонах
Балкан сягала кількох десятків. Покинути феодала де-юре селянин не міг.
Сільська людність від середини XVI ст. остаточно прикріплялася до землі.
Держава запроваджувала суворі закони, покликані утримати селян від
утечі. Втікачів, спійманих протягом десяти (в деяких районах 15) років,
повертали колишньому господареві. В містах утікачів мали право шукати до
20 років. З XVII ст. пошук збіглих, наприклад у Північній Сербії, стає
безстроковим.

Життя селян на землях сіпахів було найважчим, тоді як вакуфні селяни, що
належали непідконтрольним державі вакфам, не сплачували державних
податків і перебували в трохи кращому становищі.

Поряд з цими категоріями існувало кілька нечисленних груп селян, які
замість грошових і натуральних податків виконували військову й трудову
повинність на користь держави. У найбільш привілейованому становищі
серед цих селян були «войнуки «. Вони відбували допоміжну військову
службу й мали право внутрішнього самоврядування. Без особливого дозволу
їхнього воєводи озброєний турок навіть не міг зайти до поселення
войнуків. До загонів войнуків часто вливалися скотарі-волохи, які
розселилися в Сербії, Боснії та Герцеговині й також належали до
привілейованого прошарку сільського населення Балкан.

Загальний рівень соціально-економічного розвитку південнослов’янських
земель різнився, а тому поземельні відносини й ступінь експлуатації в
окремих регіонах також суттєво відрізнялися.

У найтяжчому становищі перебувала Болгарія, яку турки підкорили раніше
за інші південнослов’янські держави. У XV—XVI ст. тут повсюди
занепадають ремесла та сільське господарство.

Значне скорочення чисельності болгарського населення та його міграція, а
також міркування про безпеку держави змушували султана сприяти
переселенню мусульман до Болгарії. Переселенці осідали у найважливіших
економічних і стратегічних районах: на Чорноморському узбережжі, в
долинах Мариці, Дунаю тощо. Особливо багато турків переселилося до міст.
Вже у XVI ст. турки становили більшу частину населення таких міст, як
Софія, Відин, Пловдив, Нікополь. Колишні центри ремесла й торгівлі
перетворювались на адміністративні осередки та фортеці, ставали опорними
пунктами османського проникнення у Європу. Деяке пожвавлення міського
ремесла на межі XVI—XVII ст. пов’язане із зростанням державних замовлень
на виготовлення військової амуніції та зброї і втечами до міст селян, що
розорилися.

Однак загальна економічна ситуація в Болгарії залишалася вельми тяжкою.
Турецьке загарбання змінило маршрути торговельних шляхів, які з’єднували
країни Сходу з Європою. Це завдало відчутного удару болгарським містам,
так само як і всій східно-середземноморській торгівлі, яка до того ж
відчутно потерпіла унаслідок Великих географічних відкриттів XV— XVI ст.
Сплески торговельної активності наприкінці XVI— в першій половині XVII
ст., викликані деяким піднесенням економіки, збагачували, насамперед,
турків та іноземних купців. Саме іноземці, а також місцеві греки
відігравали провідну роль у зовнішньоторговельних зв’язках Болгарії із
Заходом. При цьому вони отримали від османського уряду низку пільг і
привілеїв.

Сербію турки підкорили пізніше, ніж болгарські землі, а тому вона
опинилася в кращому становищі. У Сербії не відбувалися бурхливі
міграційні процеси, характерні для Болгарії. Турецький елемент не дуже
змінив етнічну картину в сербських землях, оскільки їх заселення
османами не мало масового характеру. Практично турки мешкали тут лише в
містах.

Більшою мірою османське завоювання вплинуло на релігійну ситуацію в
Сербії. Щоб не втратити прибутки, багато сербських купців і ремісників
перейшли в іслам. Оскільки в містах Османської імперії городяни різних
віросповідань проживали в окремих кварталах — махалах — це ще більше
сприяло зближенню сербських мусульман із завойовниками, поступовій
втраті ними рідної мови і культури.

У перші десятиліття після завоювання міста Сербії, як і Болгарії,
відігравали переважно роль адміністративних центрів і фортець. Але вже у
XVI—XVII ст., як і скрізь в імперії, в них розпочалося певне економічне
пожвавлення. Збільшилася кількість ремесел, прогресувала технологія
виробництва, відбувалися структурні зміни. Ремісники утворювали
корпорації, подібні до західноєвропейських цехів. Вони дістали назву
еснафів (руфетів) і поділялись як за професійним, так і за релігійним
принципом. Аналогічні об’єднання створювали й купці, їхні особливі права
закріплювалися в султанських фірманах (указах). Найбільшими центрами
ремесла і торгівлі в Сербії були Белград, Ніш, Ужице та інші міста.

На відміну від економічно розвинених північних районів, Південна Сербія
зберігала аграрний характер. У цій гірській місцевості, де основою
господарства залишалося скотарство, існували значні патріархальні
пережитки. Особливості соціально-економічного розвитку й
природнокліматичні умови південних регіонів Сербії сприяли збереженню
тут широкого місцевого самоврядування. Глави цього общинного
самоврядування — кнези — часто відстоювали інтереси своїх селян у
фіскальних суперечках з османською адміністрацією. Поряд з
адміністративними кнези мали судові повноваження й відали збиранням
податків.

Найбільшою мірою ісламізації зазнали Боснія і Герцеговина. Крім
більшості феодалів, іслам тут прийняло й багато селян. Така політика
османських властей пояснювалася стратегічно важливим положенням
боснійських земель, які межували з християнським світом. Османи були
заінтересовані в лояльності автохтонного населення, а тому не поспішали
ліквідовувати систему місцевого самоврядування. Тільки після утворення
наприкінці XVI ст. окремого Боснійського еялету турецькі можновладці
поступово централізують систему управління Боснією і Герцеговиною. Майже
одночасно із заснуванням нового еялету в його західних районах
османський уряд створив особливі військово-адміністративні округи —
капітани, їм належало стати османськими форпостами в Європі.

Особливе становище в Османській імперії тривалий час посідала
Чорногорія. Після народного повстання 1513р., викликаного запровадженням
тут турецьких порядків, Чорногорія здобула внутрішню автономію і була
виділена в окремий санджак.

При цьому політичні вигоди володіння Чорногорією значно перевершували
економічні: вона залишалася слаборозвиненою країною, а основа її
господарства — скотарство — не сприяло надходженню до османської
скарбниці великих доходів. Ці чинники спонукали Порту скасувати тут
низку податків, наприклад харадж. Замість них було запроваджено податок
з кожного будинку (фірулія), який до цього сплачували лише волохи. Однак
навіть фірулію турецькі чиновники не завжди збирали вчасно і в повному
обсязі.

Гірський ландшафт Чорногорії сприяв її ізольованості від зовнішнього
світу. Тут ще більшою мірою, аніж у Боснії, законсервувалися
патріархальні відносини. Одним із таких пережитків була, наприклад,
кревна помста. Населення Чорногорії складалося з «племен » —
територіальних громад, кожна з яких включала кілька патріархальних сімей
— задруг. Керували громадами вожді (кнези). Серед «племен» не було
внутрішньої єдності, і вони часто воювали одне з одним за
сільськогосподарські угіддя.

Македонію османи остаточно підкорили наприкінці XIV ст. В
адміністративному відношенні вона входила до Румелійського еялету й
перебувала в такому ж безправному становищі, як і Болгарія. Разом з тим,
вигідне географічне положення Македонії та її головного міста — Скоп’є,
розташованих на перехресті торговельних шляхів, сприяли розвиткові
ремесла й торгівлі. Тимчасовому пожвавленню економіки Македонії сприяла
й урядова програма розвитку гірництва. Кратівські копальні відігравали у
XVI—XVII ст. вельми помітну роль, постачаючи метал для армії. Однак
відсталість виробничого процесу й загальний економічний занепад імперії
призвели до згортання наприкінці XVI ст. гірничої промисловості
Македонії.

Особливий статус серед південнослов’янських земель мало купецьке
місто-республіка Дубровник. З середини XV ст. його жителі сплачували до
османської скарбниці щорічний харадж, але зберігали внутрішню автономію.
Лише після поразки угорців у битві з турками при Мохачі (1526) і розпаду
Угорської держави Дубровник перейшов під зверхність Порти. Проте османи
не поспішали втручатися у самоврядування Дубровника. Навпаки, місто
перетворилося в XVI ст. на найбільший торговельно-промисловий центр
Адріатики. Дубровчани активно торгували не тільки в Середземномор’ї, а й
у межах усієї Османської імперії. Купці Дубровника, подібно до греків,
генуезців та венеційців, користувалися значними торговельними привілеями
й за ввіз товарів до імперії сплачували символічні мита (2-3 %).

Таким чином, долі підкорених турками південнослов’янських народів мали
як спільні, так і відмінні риси. Однак за всіх відмінностей у їхньому
становищі прагнення болгар, сербів, боснійців, чорногорців до
національного визволення міцнішало впродовж багатьох століть.

ЛІТЕРАТУРА

Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 9, 11.

История Болгарин: В 2 т. Москва, 1954. Т. 1. История Югославии: В 2 т.
Москва, 1963. Т. 1.

Косев Д. Краткая история Болгарин. София, 1963.

Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1987. Погодин А. Л. История Болгарин. Санкт-Петербург, 1909.

Погодин А. Л. История Сербии. Санкт-Петербург, 1909.

Разин Е. А. История воєнного искусства: В З т. Москва, 1957. Т. 2.

Похожие записи