Реферат на тему:

“Війна в Афганістані. Позиції сторін”

ПЛАН

ВСТУП

1. КОРОТКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЕКСКУРС В АФГАНСЬКУ ПРОБЛЕМУ

2. РАДЯНСЬКІ БОЙОВІ ДІЇ В АФГАНІСТАНІ

3. ОСОБЛИВОСТІ НОВОЇ ВІЙНИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ

Афганістан завжди був країною проблем. Країною, на території якій, як на
шаховій дошці інші країни мірялися між собою силою, залучаючи до бойових
дій ті чи інші сторони місцевого населення.

Спочатку Російська імперія змагалася з Великобританією, пізніше
Радянський Союз із Сполученими Штатами Америки, сьогодні світове
співтовариство на чолі з США із терористами.

Короткі відомості про країну: офіційна назва — Ісламська Держава
Афганістан (The Islamic State of Afghanistan). Географічне положення —
розташована на Середньому Сході у північно-західній частині Центральної
Азії. Межує з Пакистаном на півдні і сході, Іраном — на заході,
Туркменістаном, Узбекистаном і Таджикистаном — на півночі, Китаєм та
Індією — на крайньому північному сході.

Площа території — 652,2 тис. кв. км. Столиця — Кабул (Kabul) — близько
750 тис. жителів (2000 р.). Інші великі міста — Кандагар (339,2 тис.),
Мазарі-Шаріф (239,8 тис.), Чарікар (196,7 тис.), Герат (166,6 тис.).
Адміністративний поділ — 29 провінцій (province). Релігія: населення
сповідує в основному іслам сунітського спрямування (суніти — 74%, шиїти
— 15%, індуїсти, іудеї.)

1. Короткий історичний екскурс в афганську проблему

Після завоювання Росією центрально–азіатських ханатів у середині XIX
сторіччя Великобританія з метою захисту Індії розширила на північному
заході границі свого панування до Гіндукушу. Для забезпечення
англо–індійської території вирішальним було збереження позицій у регіоні
Кабулу і Герата. Тому що історичний шлях в Індію проходив через
Афганістан, Великобританія намагалася створити, провівши для цієї мети
дві війни (1839-42р. і 1878-80р.), з афганських племен маріонеткову
держава. Після другої війни це частково вдалося: між границями
Британської і Російської імперій виник Афганістан, границі якого були
встановлені в 1896 році. Для того, щоб Афганістан міг виконувати роль
буферної держави впритул, до Паміру, емір Афганістану одержав на
володіння район Вахан, що граничив Синьцзян. Зовнішню політику
Афганістану визначала Великобританія, але усередині країни панував емір
Абдул Рахман Хан, що створив міцну державну структуру і сильну армію.

По закінченні першої світової війни король Афганістану Аманулла Хан
спробував скинути британську опіку і почав третю англо–афганську війну.
У результаті її (1919р.) англійці пішли з Афганістану і припинили
контроль над афганською зовнішньою політикою, але одночасно зупинили і
регулярні субсидії афганському еміру.

Утворення Пакистану після відходу англійців з Індії привело до складних
зовнішньополітичних конфліктів. У нову державу ввійшли опуштунські
області на захід від Інду, які відносилися до Афганістану. У
п’ятидесятих роках Афганістан лавірував у зовнішній політиці між СРСР і
США. Через конфліктну ситуацію між Пакистаном і Афганістаном із приводу
пуштунських областей США поступово припинили свою економічну допомогу
Афганістану. У цей же час СРСР цілком став на сторону Афганістану в
питанні його територіальних домагань. Завдяки економічній підтримці США
і СРСР – в Афганістані була відбудована мережа доріг. Радянський Союз
відбудовував обидві вітки Кушка – Герат – Кандагар і Термез – Мазарі –
Шаріф – Кабул – Джелалабад, до пакистанської границі (з бетонним
покриттям для навантажень до 60 тонн), а США провели лінію Кабул –
Кандагар.

У шістдесятих роках в Афганістані була створена комуністична партія під
керівництвом Нур Мухаммед Таракі з назвою Халк (народ). У 1967 році
партія розкололася на двох частин Халк і Парчам (прапор.). Просоветской
фракцією Парчам керував генеральський син Бабрак Кармаль.

17 червня 1973р. монархія була ліквідована: державний переворот зробив
Мухаммед Дауд Хан, двоюрідний брат короля. 27 квітня 1978р. Дауд був
скинутий в результаті військового путчу, проведеного фракціями
комуністичної партії, що об’єдналися за назвою «Демократична Народна
Партія Афганістану». Дауд і 30 членів його родини були страчені. У
результаті цієї «квітневої революції» президент став комуніст Таракі.
Бабрак Кармаль став віце–президентом. У тому ж році обидві фракції знову
розділилися. Бабрак Кармаль був відправлений послом у Чехословаччину.
Таракі одержав економічну і фінансову допомогу від СРСР. Тисячі
радянських «радників» прибули в Афганістан. Комуністичний уряд хотів
швидко перетворити Афганістан у сучасну соціалістичну державу. Декретами
були проведені земельна, соціальні й освітні реформи. Але ця прискорена
програма не була здійснена. Ні фракції Халк, ні фракції Парчам не
вдалося створити собі базу серед віруючого мусульманського населення.
Члени партії разом складали менше половини відсотка населення
Афганістану.

У квітні 1979 року, через рік після «квітневої революції», одночасно у
всіх провінціях почалося повстання проти комуністичного режиму. Уряд зі
своїми 90.000 чоловіками контролював тільки міста, але втратив владу
над важкодоступною центральною частиною країни.

У травні 1979 року прем’єр–міністром став Хафізулла Амін. Він жорстоко
придушував повстання. В’язниці були переповнені, але повстання
розширювалося. Можна було очікувати швидкого падіння комуністичного
режиму в Афганістані. У той час як на Заході ніхто на це не реагував,
радянський уряд стурбувався такою перспективою. Падіння Кабулу і прихід
до влади ісламських фундаменталістів могли привести до безладь серед
мусульманського населення радянських центрально–азіатських республік.
Узбеки, туркмени і таджики географічно і по вірі близькі афганцям. Крім
того, у них ще з часів басмацького руху двадцятих років продовжують
існувати родинні зв’язки з афганцями.

2. Радянські бойові дії в Афганістані

Першою реакцією радянського керівництва було відправлення декількох
тисяч військових радників в Афганістан. Одночасно Таракі було
запропоновано забрати ненависного народу, але національно налаштованого
Аміну. Але Амін реагував швидше. 14 вересня 1979р. він штурмував палац.
Таракі був важко поранений і вмер 17 вересня. Почалися приготування до
радянського вторгнення в Афганістан. Розташовані в середньоазіатських
республіках дивізії були поповнені і посилені, в основному, узбеками і
туркменами. У той же час радянське керівництво намагалося переконати
Аміну до дня вступу радянських військ віддати владу Бабраку Кармалю. З
цією місією 2 грудня 1979р. у Кабул відправився генерал–лейтенант МВС
Віктор Папутін.

Радянське вторгнення було проведено за зразком вторгнення в
Чехословаччину в 1968 р. Першими висадилися 24 грудня 1979р. на
аеродромі Баграм, у 50 км до півночі від Кабулу, частини 105-ої
гвардійської повітряно–десантної дивізії. Одночасно радянські «радники»
нейтралізували афганські частини: під приводом заміни озброєння були
приведені в небоєздатне стани афганські танки, блоковані лінії зв’язку,
а керівний склад афганської армії зібраний на свято з частуванням і
напоями. 25 і 26 грудня вся 105-а дивізія була доставлена в Баграм за
допомогою транспортних літаків ЯК–76, Ан–22, і Ан – 12.

Критичним днем було 27 грудня 1979р. У той час як частини що висадилася
105-й дивізії в’їжджали на своїх БМД у Кабул і займали вузлові
стратегічні точки, інші частини на танках АСУ – 85, оточили палац
Даруломан південніше Кабулу. За кілька днів до цього Папутін під
приводом безпеки порадив Аміну переїхати туди. Папутін намагався умовити
Аміну офіційно звернутися до СРСР за військовою допомогою на підставі
укладеного в грудні 1978р. договору і подати у відставку на користь
Кармаля. Амін став проти цього. Папутін був убитий охоронцем Аміну.
Після цього радянські десантники штурмували палац і убили Аміну. Таким
чином, офіційний заклик про допомогу так і не відбувся. З цього моменту
сценарій став усе різкіше відрізнятися від чеського. Кермаль у всіх
відносинах був просто радянською маріонеткою. Незважаючи на реформи і на
звільнення великого числа ув’язнених, населення не підтримувало Б.
Кармаля. Навпаки, народ, який звик боротися проти загарбників, став
ненавидіти його.

Одночасно з висадженням 108-й повітряно–десантної дивізії в Афганістан
вступили через Кушку і через інші прикордонні пункти 357-а і 66-а
моторизовані стрілецькі дивізії. Вони зайняли Герат і Фарах на заході. У
той же час 360-а і 201-а мотострілкові дивізії, настаючи на Термез,
переправилися через Аму–Дар’ю і просувалися далі, тому що парашутисти
захопили тунель Саланг. Танки цих дивізій перевозилися на сідельних
тягачах. Афганська армія чинила інтервентам завзятий опір. У лютому 1980
р. контингент радянських військ в Афганістану досяг 58.000 чоловік, а в
середині 1980р. в Афганістан були введені додатково 16-а і 54-а
мотострілкові дивізії. У 1981р. 357-а дивізія була замінена 346-ий
дивізією і додатково була введена в Афганістан 5-а мотострілкова
дивізія. У 1984р. число радянських військ в Афганістану досягло 135.000
– 150.000 чоловік. Крім того, в азіатських республіках стояли ще 40.000
солдати, призначених для спеціальних операцій у Афганістані чи для
забезпечення тилових задач.

Вторгнення радянських військ в Афганістан наприкінці грудня 1979 року
потрясло світове співтовариство. Президент США Картер в одній зі своїх
перших заяв з цього приводу сказав: «…воно змінило моє відношення до
зовнішньої політики СРСР більше, ніж що-небудь інше за роки мого
перебування на посаді». Західна преса історики політики і більш широкі
шари громадськості мали свою, майже ніким, що заперечується не за межами
соціалістичного табору точку зору на події, що відбулися: у 1978 році в
Афганістані відбувся державний переворот під керівництвом комуністичної
партії при безсумнівному пособництві СРСР. У результаті до влади прийшов
прорадянський режим на чолі з Нуром Мухамедом Тараки і, пізніше,
Хаджимуллою Аміном.

Радянський Союз постачав нових правителів технічною і військовою
допомогою і радниками для боротьби з набираючим все більшу силу
опозиційним рухом.

У західній, а пізніше й у вітчизняній пресі з легкої руки журналістів ця
війна часто називалася «радянським В’єтнамом». Ніхто не сумнівався, що
«росіяни» на своїх бойових вертольотах могли досягти навіть самих
віддалених районів цієї ізольованої від усього світу країни. Але навіть
самі об’єктивні прогнози зводилися до одного: якщо радянські війська
хочуть одержати вигідні для себе довгострокові наслідки, їм треба «зійти
на землю». Інакше їм ніколи не справитися зі збройними повстанцями в
себе в тилу. Моджахеди не були єдині у своїй боротьбі. Але, як це не
може видатися парадоксальним, досвід не тільки радянсько-афганської
війни показує, що сила не завжди в єдності. Одне плем’я чи аул могли,
побачивши для себе в цьому вигоду, або під тиском сили укласти союз із
завойовниками, але інші продовжували боротьбу, тому що в цій країні
протягом багатьох сторіч кожний сам забезпечував собі виживання.

Положення в Афганістані по оцінці західної преси «різко загострило
відносини між Сходом і Заходом і призвело до переоцінки міжнародної
ситуації в цілому в зв’язку з новим і більш тверезим поглядом на ту
небезпеку, що політика СРСР представляє для глобальної стабільності і
міжнародного світу». Відразу і надовго погіршилися, на приклад,
відносини між двома ядерними наддержавами в області двосторонніх угод по
обмеженню озброєнь.

Особливу паніку в Західному світі викликало початок кризи, тому що
розцінювався як переломний момент у радянській зовнішній політиці і
новий етап міжнародних відносин в усьому світі. Уперше Радянський Союз
застосував організовану збройну силу за межами своїх границь і країн
усіма визнаного прорадянського блоку в Східній Європі. Введення
обмеженого контингенту радянських військ в Афганістан було, безсумнівно,
нічим не прикритою спробою грубою силою вирішувати долю суверенної і
формально неспілкової країни, який приписувалися далеко йдуть наслідки.

Природною реакцією Західного світу була протидія радянської агресії, що
штовхало капіталістичні країни на зближення. Виняткове місце в цьому
формальному (у рамках ООН і НАТО) і неформальному союзі займали США, які
ще більше утвердилися у своєму положенні наддержави. Після декількох
раундів нарад зі своїми європейськими союзниками, що усе-таки не хотіли
просто виконувати те, що їм скажуть американці, адміністрації Картера
удалося виробити основні напрямки спільної політики, спрямованої на
утихомирення агресора і стабілізацію положення в регіоні і в усьому
світі в цілому. Передбачалося, по-перше, робити усіляку військову й
економічну допомогу Пакистану. По-друге, поставити Радянський Союз перед
вибором: або продовжувати свою агресивну політику в Афганістану і
поплатитися за це своїми відносинами із Заходом, або зберегти добре ім’я
в системі міжнародних відносин. По-третє, як більш віддалену перспективу
США вже без своїх союзників планували підсилити свою військову
присутність і розвинути мережу оборонних систем і військових інститутів
у регіоні .

Ще один удар по СРСР нанесли країни третього світу. Наприклад,
конференція ісламських країн в Ісламабаді більшістю голосів засудила дії
Радянського Союзу як агресивні, не дивлячись на зроблену їм тривалу
допомогу багатьом з цих країн. Єдність мусульманських держав, однак,
було істотно порушене недавньою Ірано-Іракською війною, і тому вони не
могли в як або значного ступеня впливати на зовнішню політику СРСР.

Лідируючу роль у підштовхуванні СРСР до переговорів про вивід військ з
Афганістану грали Західні країни.

Після введення обмеженого контингенту в Афганістан «четверта влада» США
розгорнула кампанію активної критики вищого керівництва країни.

У результаті агресії СРСР відносини між США і Пакистаном до великого
задоволення адміністрації і самого Президента різко покращилися,
піднявшись з найнижчого рівня за весь післявоєнний період.

На початку січня 1980 року США взяли на себе ініціативу виступу перед
Радою Безпеки ООН, що кваліфікував акцію Радянського Союзу як відкрите
застосування збройної сили за межами своїх границь і військову
інтервенцію.

Радянсько-американська заява від 13 вересня 1991 року проголосила право
афганського народу визначати свою долю без втручання ззовні, підкреслило
необхідність припинення воєнних дій, негайного проведення вільних
виборів і створення перехідного механізму під егідою ООН. У той же день
були взаємно припинені постачання зброї в Афганістан. 15 листопада 1991
на переговорах між делегаціями від моджахедів і від СРСР і РСФСР
представники афганської опозиції в прийнятій спільній заяві заявили про
свою згоду з перерахованими в радянсько-американському документі
заходами щодо врегулювання ситуації в регіоні.

14 квітня 1988 року була прийнята спільна радянсько-американська угода
«Про взаємозв’язок для врегулювання положення, що відноситься до
Афганістану». До 15 лютого 1989 року з Афганістану було виведено всі
радянські війська.

Прогнози Заходу про те, що кабульський режим відразу після припинення
радянської військової присутності упаде через свою повну
нежиттєздатність, а коаліційний уряд угруповань моджахедів приведе
країну до миру після вигнання «комуністичної чуми», виявилися
неспроможними.

3. Особливості нової війни

Наддержави минулого — від Британської Імперії до Радянського Союзу на
власному досвіді переконалися, що війна в Афганістані загрожує
небезпечними наслідками. Проте, цілі запланованої американської чи
міжнародної операції в Афганістані відрізняються від цілей, що ставили
перед собою Лондон або Москва. СРСР і Британська імперія намагалися
встановити над країною повний контроль, керуючись імперськими
ідеологічними мотивами. Задачі запланованої операції дещо інші — змусити
талібів відмовити в «гостинності» Усамі бін Ладену, який підозрюється в
організації терактів проти Америки й інших країн. Але ця обмежена задача
робить місію ще більш нездійсненною.

Гори займають велику частину Афганістану. У силу складного рельєфу
місцевості, особливо в центрі і на північному сході країни, пересування
по Афганістану представляється непростою задачею. До цих проблем
додається й етнічна роздробленість країни. Пуштуни, до яких належить
більшість прихильників талібів, — сама численна етнічна група країни.
Вона складає до 40% населення. Чверть населення складають таджики, і
більшість з них підтримує антиталібсбкий Північний альянс. П’ята частина
населення — хазорейци-шиїти і 5% — узбеки.

Так що будь-яка наземна операція стикнеться з неймовірними труднощами,
особливо, якщо плацдармом буде північний Пакистан. На цьому напрямку
Афганістан захищений важкопрохідними, але горами, що легко обороняються.
Вторгнення в Афганістан було б легше починати з півночі, з берегу ріки
Пяндж. Але Таджикистан і Росія поки виступили категорично проти надання
своєї території для міжнародної операції.

Чи можуть США і їх союзники обмежиться лише серією ударів з повітря,
застосувавши бомбардувальну авіацію і крилаті ракети? З технічної точки
зору це — легко. Ніякої, скільки-небудь розвинутої системи ПВО в талібов
немає, оборонних споруджень також. Арсенали й авіабази можуть бути легко
знищені з повітря. Але армія талібів, у чималому ступені — армія
партизанська. У неї лише кілька літаків і невеликий танковий парк. І
вона не занадто сильно залежить від важкого озброєння й інфраструктури.
Поки, єдиним, хто міг більш-менш успішно протистояти талібам, був лідер
Північного альянсу Ахмед Шах Масуд, який не так давно був убитий,
ймовірно, агентами бін Ладена. Смерть Масуда зробило задачу вторгнення в
Афганістан ще більш складною. При відповідній міжнародній підтримці,
Массуду, імовірно, удалося б здолати талібів.

Представники США обіцяли, що війна проти тероризму стане війною нового
типу і може протривати протягом довгих років. Перед США стоять непрості
задачі. Важливу роль має бути зіграти сухопутним військам, чиї елітні
підрозділи повинні будуть атакувати ретельно відібрані цілі. Необхідно
було уникнути великого числа жертв серед цивільного населення, а також
постаратися не загрузнути в наземних боях з армією талібів. У той же час
потрібно було організувати підготовку і навчання сил Північного альянсу,
що уже протягом багатьох років ведуть боротьбу з правлячим в Афганістані
режимом. Одночасно з розгортанням театру воєнних дій потрібно було
організувати великомасштабну гуманітарну операцію для забезпечення
продуктами голодуючого населення Афганістану.

Зі слів організаторів військові дії в Афганістані переслідують дві цілі:
підрив діяльності ісламського екстремістського угруповання «Аль-Каіда» і
ослаблення правлячого режиму в Афганістані. Якщо з останнім щось вдалося
зробити, то протистояння “народних партизанів” залишається затятим і
безнадійним як для америнських військ, так і для союзників.

Висновки

Афганістан завжди мав обмежені торговельні зв’язки з іншими державами.
Країна змушена імпортувати продовольство і широкий спектр промислових
товарів, включаючи автомобілі, нафтопродукти і тканини.

      Коли в 1980-х роках через воєнні дії економіка країни прийшла в
занепад і почався відтік селян із сіл, сталося різке скорочення
виробництва сільськогосподарської продукції, відповідно зросла
залежність країни від поставок продовольства з-за кордону.

Сьогодні в країні відбувається протистояння “цивілізованого світу” з
окремими партизанськими угрупуваннями, які підтримуються арабськими
силами. В свою чергу, втрачаючи живу силу, США успішно використовують
нафтові ресурси Афганістану, продовжують грати роль “дбайливого
демократа”, який готовий зробити все для афганського народу та цілого
світу (навіть зі зброєю в руках), щоб знищити “терористів”, яких пригрів
саме Афганістан. Скільки ще триватиме ця політична блюзнірська гра
покаже час. Єдине залишається незмінним: економічний та духовний занепад
Афганістану, та незрозумілі перспективи для його населення, яке звикло
десятиліттями відвойовувати своє право на існування.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Гарєєв. М. Афганська проблема — три роки без радянських військ //
Міжнародне життя. — № 2. — 1992.

Георгій Брудерер. Афганська війна. – Possev-Verlag, V. Gorachek KG,
1985.

США і регіональні конфлікти. — М.: Наука, 1990.

Якименко С.І. Афганістан вже давно забув про мир. – К., 2003.

дана робота заслуговує на те, щоб знали її автора – МІR-ratio (сайт
ukrreferat.com – лідер серед українських рефератних сайтів!)

PAGE

PAGE 13

Похожие записи