Реферат на тему:
“Віденський конгрес”
У січні 1813 р. російська армія вступила на територію Пруссії.
Деморалізовані залишки французьких військ відходили на захід. У січні —
лютому від французів були очищені Східна Пруссія і Польща, Під впливом
успіхів російських військ командир прусського корпуса колишньої Великої
армії генерал Йорк повернув зброю проти французів, а слідом за цим і
прусський король уклав союз з Росією проти Наполеона. У березні — квітні
1813 р. союзна російсько-прусська армія звільнила від французів майже
всю Пруссію і вступила в Саксонію, зайнявши саксонську столицю Дрезден.
У цей же час угруповання російських військ під командуванням
Барклая-де-Толлі взяла міцність Торн — найважливіший оплот французів у
Польщі.
16 квітня 1813 р. у маленькому прусському містечку Бунцлау відбулася
сумна подія. Умер головнокомандуючий російською армією Михайло
Ілларіонович Кутузов. Замість нього союзні війська очолив не настільки
обдарований полководець генерал Вітгенштейн.
За ці місяці Наполеон отямився і зі скаженою енергією прийнявся за
створення нової армії, У короткий термін йому удалося поставити під
рушницю майже все чоловіче населення Франції, включаючи підлітків.
Наполеонівська армія знову стала грізною силою. До того ж дії союзних
армій ускладнювалися постійним утручанням пануючи Олександра I і
прусського короля Фрідріха Вільгельма III, що знаходилися у військах. З
ними у війська прибутку придворне оточення, штабні генерали, що ніколи
не водили солдатів у бій, різного роду дармоїди.
20 квітня під Люценом знову створена 100-тисячна французька армія
завдала серйозної поразки військам союзників. А після кровопролитного
дводенного бою під Бауценом союзна армія змушена була відступити. Після
цього між союзниками і Наполеоном було укладене перемир’я, що протривало
два місяці. За цей час була створена 6-я коаліція проти Наполеона. Крім
Росії і Пруссії в не ввійшли Австрія, Англія і Швеція.
Головнокомандуючим з’єднаною армією став австрійський генерал
Шварценберг, що ще недавно воював разом з Наполеоном проти Росії. Усі
важливі посади в союзних військах зайняли австрійці і пруссаки. По
закінченні перемир’я в першому ж серйозному бої під Дрезденом 14—15
серпня союзні армії були розбиті і відступили із Саксонії. 6-я коаліція
виявилася в скрутному стані. Наполеон почав тіснити союзників із заходу;
одночасно він направив 37-тисячну колону в тил союзних військ, для того
щоб вона перерізала їм шляху до відступу. У випадку успіху такого плану
союзна армія мала всі шанси бути розгромленої. Однак шлях цій колоні
французьких військ у містечка Кульм перепинив 19-тисячний російський
загін на чолі з генералами Остерманом-Толстим і Ермоловим. Незважаючи на
кількісну перевагу, французи не змогли прорвати заслін, поставлений
російськими генералами — героями війни 1812 року. Під час контратаки
генералу Остерману відірвало руку. Російські солдати не здригнулися і
протрималися до підходу підкріплення на чолі з Барклаем-де-Толли.
Французька колона була оточена і розгромлена. Через якийсь час союзна
армія перейшла в настання на широкому фронті.
4—7 жовтня під Лейпцигом йшло одне з найбільших у світовій історії боїв,
відоме усьому світу за назвою «битва народів», тому що в ньому брали
участь армії майже всіх європейських країн. По обидва боки в
Лейпцігському бої брало участь близько 500 тис. чоловік. На самому
початку бою був смертельно поранений хоробрий командир 27-й піхотної
дивізії, герой Смоленська генерал Неверовський. Довгий час було неясно,
на чиїй стороні успіх. Але зрештою перевага одержали союзники. Французи
втратили убитими, пораненими і полоненими понад 60 тис. чоловік,
союзники — 50 тис.
солдата. Лейпцігський бій стало вирішальним у війні. Після нього вся
Німеччина була звільнена від французького панування. Незважаючи на
запеклий опір, Наполеон не міг стримати настання союзників — вони
наближалися до границь Франції.
У січні 1814 р. армії 6-й коаліції, у тому числі і російська, увійшли на
територію Франції. Тут війна стала ще більш запеклої і кровопролитний,
тому що французи тепер боролися за свою землю. Але союзники до цього
часу мали вже гнітючу кількісну перевагу, і зібрані нашвидкоруч
Наполеоном поповнення не могли довго протистояти їм.
Перша велика битва відбулася 17 січня під Брієнном, у 200 км східніше
Парижа. Незважаючи на те що в бої Наполеон ледь не потрапив у полон
(йому довелося самому відбиватися шпагою від козаків), ніхто не міг із
упевненістю назвати себе переможцем. Але вже через три дні австрійці,
пруссаки, російський корпус під командуванням Барклая завдали важкої
поразки добірним французьким військам у Ла-Ротьера і примусили їх до
відступу.
Наполеон усе ще сподівався в декількох боях розбити по черзі союзні
війська. Він бився з запеклою мужністю пораненого лева. Часом відомі їм
у бій французи здобували окремі перемоги, однак союзники нестримно
просувалися до Парижа.
У березні в боях при Арсисюр-Об і Фер-Шампенуазе Наполеон був розбитий.
Головну роль у цьому зіграла російська армія. Особливий жах на французів
наводили козаки, яких Наполеон називав «кращими легкими військами в
Європі».
18 березня союзні війська вступили в Париж, через кілька днів Наполеон
склав зброю і відрікся від престолу. Війна, а з нею і Закордонний похід
російської армії були закінчені повним розгромом наполеонівської
Франції. Після участі в урочистому параді в Парижеві російська армія
повернулася в Росію.
Незважаючи на те що Росія, Австрія, Пруссія й Англія разом бороли з
Наполеоном, протиріччя між урядами цих країн поступово наростали:
занадто по-різному бачилося союзникам пристрій післявоєнної Європи. Поки
Наполеон залишався загальним супротивником, ці протиріччя заслонялися
першочерговою задачею боротьби з Францією: у кожного європейського
монарха були свою особисту рахівницю з Наполеоном. Так, російський
імператор Олександр I любив повторювати: « Наполеоне чи я, я чи
Наполеон, але разом ми не можемо царювати». Олександр I ненавидів
Наполеона і прагнув скинути його з французького престолу. З ним були в
основному згодні правителі інших держав коаліції, що не без основ
побоювалися, що якщо Наполеон залишиться у влади у Франції, він буде
представляти надалі постійну погрозу їх благополуччю.
Після поразки Наполеона і його зречення від престолу всі протиріччя
вийшли на поверхню. Стало ясно, що найсильнішою державою в Європі є
Росія. Олександр I, що здобував славу переможця самого Наполеона і
спирався на могутню армію, був упевнений, що зможе диктувати всім
країнам Європи свої умови. Однак інші держави коаліції, насамперед
Англія й Австрія, не захотіли миритися з таким розвитком подій.
Перше зіткнення відбулося ще в лютому — березні 1814 р. по питанню про
післявоєнний пристрій Франції. Усі монархи були згодні, що, по-перше, із
французького престолу повинний бути усунутий Наполеон Бонапарт і,
по-друге, територія Франції повинна бути зменшена до границь 1792 р.
(тобто до початку воєн, що вела революційна Франція з усією Європою).
Але далі починалися розбіжності. Олександр I виступив проти повернення
до влади у Франції скинутої під час революції династії Бурбонів. Він
також зажадав, щоб у Франції діяла конституція й існував парламент, що
обирається. Російський імператор побоювався нової революції в результаті
відновлення у Франції абсолютної монархії. Однак всі інші держави,
головним чином Австрія, більше інших, що наполягала на так називаному
принципі легітимізму (тобто на поверненні Європи до стану, що існували
до Французької революції), не підтримали цю пропозицію Олександра I. У
результаті Бурбони повернулися в Париж, королем Франції став Людовик
XVIII, а Наполеон був відправлений у посилання на острів Ельба. Правда,
новий король пообіцяв «дарувати» Франції конституцію.
Непереможна на поле бою, Росія зазнавала невдачі за невдачею на
дипломатичній арені.
1 жовтня 1814 р. у Відні відкрився міжнародний конгрес, що повинний був
визначити пристрій післявоєнної Європи. У ньому формально брали участь
представники всіх європейських держав, навіть малюсіньких німецьких і
італійських князівств. Але на ділі всі рішення приймалися великими
державами: Росією, Австрією, Пруссією й Англією. Інші учасники
Віденського конгресу в основному віддавалися світським звеселянням, тому
сучасники часто називали конгрес «танцюючим».
Франції, що представляв досвідчений і виверткий дипломат Талейран, що
зрадив Наполеона і ставший міністром іноземних справ нового
королівського уряду, удавалося із самого початку Віденського конгресу
впливати на рішення великих держав. Вона домоглася цього,
використовувавши розбіжності колишніх членів коаліції.
Недавні союзники переслідували на Віденському конгресі зовсім різні
цілі. Імператор Росії Олександр I прагнув збільшити свої володіння. Для
цього він хотів створити в складі Російської імперії Польське
королівство, об’єднавши всі польські землі, у тому числі і ті, що
належали Пруссії. Як компенсацію Олександр пропонував передати Пруссії
королівство Саксонію.
Однак цей план не влаштовував Австрію, Англію і Францію. Австрія, що
прагнула до панування в Німеччині, не бажала приєднання Саксонії до
Пруссії, розуміючи, що в такому випадку Пруссія стане дуже небезпечним
суперником. Англія, проводячи свою традиційну політику лавірування,
боялася надмірного посилення Росії. Франція ж в особі Талейрана
виступила проти устремлінь Олександра I, оскільки вони суперечили
принципу легітимізму, а тільки цей принцип запобігав розчленовуванню
Франції:
вона зберігалася у своїх дореволюційних границях.
Ґрунтуючись на загальних інтересах, Австрія, Англія і Франція уклали
таємний союз, спрямований проти Росії і Пруссії. У підсумку велика
частина Польщі відійшла до Росії (вона одержала назву Царства
Польського; Олександр I пообіцяв «дарувати» йому конституцію і
проголосити його автономним утворенням у складі Російської імперії),
Пруссія одержала лише частину Саксонії. Таким чином, план Олександра I
удався лише частково. Це було серйозною поразкою російської дипломатії.
Серед інших питань, що обговорювалися у Відні, найважливішої була
німецька проблема. Народ Німеччини, натхнений визвольною боротьбою проти
Наполеона, сподівався на об’єднання країни. Однак замість єдиної
Німеччини був створений розпливчастий Німецький союз з чотирьох десятків
незалежних дрібних німецьких князівств. Головувати в цьому союзі
повинний був австрійський імператор. За рішенням Віденського конгресу
політично роздробленої залишилася й Італія. Європейські монархи панічно
боялися революцій і робили всі, щоб їх запобігти. Вони прагнули стерти з
карти Європи всі наслідки Французької революції.
Навесні 1815р. конгрес приступив уже до підведення підсумків, як раптом
його учасники були вражені несподіваною звісткою: Наполеон Бонапарт
таємно втік з острова Ельба і 1 березня висадився у Франції. Усі вислані
французьким королем загони, що повинні були захопити Наполеона, перейшли
на його сторону. За час короткого панування Бурбонов французький народ
устиг їх знову зненавидіти. Фактично без єдиного пострілу 20 березня
Наполеон вступив у Париж. Король Людовик XVIII і його наближені в жаху
бігли. Імперія була відновлена. Наступив період, відомий в історії за
назвою «Сто днів», тому що Наполеонові цього разу удалося протриматися
на французькому престолі лише сто днів: з 20 березня по 22 червня 1815
р.
Наполеон розумів, що нова єдина коаліція всіх європейських держав
неминуче скине його з престолу. І тому він спробував поглибити вже
існували протиріччя між союзниками. Він відправив у Росію виявлений їм
екземпляр секретного договору, укладеного королівським урядом Франції з
Австрією й Англією проти Росії. Імператор Олександр I був розлютований,
але порахував, що в сформованих умовах союзникам треба забути колишні
розбіжності і знову об’єднатися проти загального ворога. Ця позиція
Росії дозволила створити 7-ю коаліцію європейських держав проти
Наполеона.
Російська армія уже виступила в похід у Францію, але 18 червня 1815 р.
французькі війська під початком Наполеона в битві під Ватерлоо потерпіли
нищівна поразка від з’єднаної англо-прусської армії. Наполеон знову
відрікся від престолу і був засланий на далекий острів Святої Олени —
малюсіньке англійське володіння в Атлантичному океані. Російська армія
повернулася додому, так і не прийнявши цього разу участі в бойових діях.
Повернення Наполеона подіяло на учасників Віденського конгресу. Вони
постаралися якомога швидше розв’язати всіх спірних проблеми. 28 травня
відбулося останнє засідання конгресу, на якому був підписаний Заключний
акт, що зафіксував усі прийняті рішення.
Віденський конгрес створив нову систему міжнародних відносин у Європі,
засновану на пануванні чотирьох «великих держав» (Росії, Англії,
Австрії, Пруссії), до яких у 1818 р. після виводу союзних військ
приєдналася Франція. Перший час після Віденського конгресу вирішальну
роль у цій системі грала Росія, який не було рівних на міжнародній арені
після наполеонівських воєн. Значний вплив на європейську політику робили
також Англія й Австрія. Пруссія тільки починала зміцнюватися, а Франція
була істотно ослаблена умовами мирного договору, відповідно до якого
незалежність Франції визнавалася, але лише «настільки, наскільки вона
сумісна з безпекою союзників і загальним спокоєм Європи». На ділі це
означало можливість утручання у внутрішні справи Франції з боку інших
великих держав. Так, у Франції аж до 1818 р. були розміщені війська
союзників.
Однак «Віденська система» виявилася неміцною. Загальний ворог зник, а
найгостріші розбіжності між різними країнами зберігалися. Жодна з держав
не була цілком задоволена підсумками Віденського конгресу: старі
протиріччя перемінилися новими.
Англія, що одержала значну частину французьких колоній, підсилила свою
експансію по усьому світі, що неминуче приводило її до конфліктів з
іншими державами. Інтереси Австрії, що домоглася панування в Німеччині,
вступали в протиріччя з інтересами Пруссії. І всі держави боялися того,
що російський імператор стане одноособовим володарем Європи.
Для запобігання можливого конфлікту великим державам була необхідна
загальна мета, яка б їхній поєднувала. І такою метою стала боротьба
проти революцій і визвольного руху в Європі.
Ініціатором подібного об’єднання виступив Олександр I. 14 вересня 1815
р. він направив королю Пруссії й імператору Австрії декларацію, у якій
призвав їх «у всіх випадках і у всякім місці» захищати абсолютну
монархічну владу і бороти проти революцій і народних рухів. Це було
вигідно всім монархам, що із задоволенням підтримали ініціативу
російського імператора і створили так називаний Священний союз. Офіційно
в нього ввійшли правителі Росії, Австрії і Пруссії, що зобов’язалися у
випадку погрози кому-небудь з них «подавати один одному посібник,
підкріплення і допомога». Фактично Англія також брала участь у
діяльності Священного союзу. Створення Священного союзу цілком не
знімало протиріч між його членами. Вони виявлялися в міру ускладнення
політичної ситуації в Європі.
Політика Росії в Європі в цей час була двоїстої, що зв’язано з
особистістю і політичними поглядами імператора Олександра I. З одного
боку, Росія була активною учасницею Священного союзу, підтримувала його
заходу щодо придушення визвольних рухів. З іншого боку, у міжнародній
політиці Олександра I були елементи лібералізму. Так, Олександр I увів
конституцію в Царстві Польському, що стало частиною Росії після
Віденського конгресу. Невизначеної була політика Олександра I і стосовно
національно-визвольного руху, що розгорався в Греції, що прагнула
скинути турецький гніт і стати незалежною державою. З погляду принципів
Священного союзу, Росія повинна була підтримати турецький уряд. Але
складність полягала в тому, що греки були православними, а турки —
мусульманами, і боротьба греків за незалежність користалася великою
популярністю і підтримкою в російському суспільстві. До того ж політично
Росії було вигідно підтримувати греків, тому що звільнення православної
Греції могло зміцнити російський вплив на Балканському півострові.
У 1820—1821 р. в австрійських містах Троппау (нині місто Опава в Чехії)
і Лайбахе (нині Любляна) відбувся конгрес Священного союзу. Він проходив
в обстановці підйому революційного руху в Європі. У 1820 р. прогриміли
повстання в Іспанії й Італії. Продовжувалася боротьба греків за
незалежність. Навіть у Росії саме під час роботи конгресу спалахнули
хвилювання солдата в гвардійському Семеновском полку. Вага це на час
згуртувало великі держави, і вони одностайно засудили повсталих греків.
Олександр I всупереч інтересам Росії підтримав цю думку, однак через
кілька років змінив свою позицію: грекам була зроблена дипломатична
підтримка, що сприяла їх звільненню від турків. Але протиріччя між
великими державами знову не були усунуті, і згодом вони тільки
загострювалися. Священний союз виявився неміцним утворенням. Політичний
порядок у Європі, заснований на монархічних принципах Священного союзу,
протримався зовсім недовго.
Список літератури:
Соловйов С.М. Про історію нової Росії. М.:Освіта,1993.
Мальків В.В. Посібник по історії для поступающих у вузи. М.:Вища
школа,1985.
Анісімов Е.В. Час петровських реформ. – Л.:Лениздат,1989.
Анісімов Е.В., Каменський А.Б. Росія в XVIII – першій половині XIX
століття: Історія. Історик. Документ. – М.:МИРОС,1994.
PAGE 1
PAGE
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
