11

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

ВЕЛИКА ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

План.

1. ВЕЛИКА ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ. ПОВАЛЕННЯ МОНАРХІІІ ТА ВСТАНОВЛЕННЯ
РЕСПУБЛІКИ

2. ЯКОБІНСЬКА ДИКТАТУРА.

3. ПРАВЛІННЯ НАПОЛЕОНА БОНАПАРТА. ПЕРША ІМПЕРІЯ У ФРАНЦІЇ.

4. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.

1. ВЕЛИКА ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ. ПОВАЛЕННЯ

МОНАРХІІІТАВСТАНОВЛЕННЯ РЕСПУБЛІКИ.

Французька революція XVIII ст. (1789—1799) була наслідком кризи
французького абсолютизму. Причинами революції стали глибокі суперечності
між третім станом (торговці та промисловці, селянство, робітники
мануфактур, міська біднота) і пануючими привілейованими станами —
дворянством і духовенством. Інтереси і завдання тих, хто складав третій
стан, не в усьому збігалися, але всі вони були однаково політична
безправні та прагнули змінити існуючий порядок.

Невдоволення викликала система громадянської нерівності та станових
привілеїв, якими користувалися дворянство і духовенство. Так, останні
звільнялися від сплати основних податків, могли обіймати найвищі посади
в адміністрації, судах, армії.

Абсолютизм став гальмом розвитку торгівлі і промисловості, сільського
господарства: королівська влада, дворянство і духовенство чинили опір
будь-яким реформам, що могли знищити цехову систему і монопольні
привілеї, що надавалися «обраним» компаніям і власникам «королівських»
мануфактур, послабити феодальну залежність селянства.

Ідейним підгґрунтям, що відображало антифеодальні прагнення французької
буржуазії і народних мас, стало французьке Просвітительство. Ще в
середині XVIII ст. зусиллями філософів, письменників, економістів,
істо-; риків з’явилася велика кількість творів, спрямованих проти
феодально-абсолютистських порядків. Вольтер, Монтеск’є, Руссо, Дідро,
д’Аламбер обстоювали свободу і громадянську рівність.

Наприкінці XVII ст. суспільні суперечності у Франції поглибилися
фінансовою і торговельно-промисловою кризами, неврожаєм і як наслідок —
дорожнечею продуктів харчування. Щоб знайти вихід зі скрутного
становища, король Людовік XVI був змушений скликати Генеральні штати —
збори представників трьох станів, які не збиралися впродовж 175 років.
Депутати третього стану, обрані в Генеральні штати, і деякі представники
від перших двох станів проголосили себе Національними зборами, а 9 липня
Національні збори проголосили себе Установчими зборами, поставивши за
мету вироблення Конституції. Спроба короля розігнати збори спричинила
народне повстання.

Штурм парижанами 14 липня 1789 р. фортеці-в’яз-ниці Бастілії став
початком революції, що охопила всю країну. На місцях народ знищив старі
органи влади. Збройними силами революції стала Національна гвардія.

Установчі збори на початку серпня 1789 р. виробний законопроект, згідно
з яким скасовувалися станові переваги, феодальні права, церковна
десятина і проголошувалася рівність усіх перед законом у сплаті
державних податків.

У серпні 1789 р. збори прийняли Декларацію прав //шмадянина і людини, в
якій проголошувалися принципи народного суверенітету, рівність усіх
перед законом, право людини на безпеку й опір пригнобленню, свобода
слова, друку і совісті, «священне і недоторканій!» право приватної
власності.

Установчі збори завершили вироблення Конституції: нстановлювалася
конституційна монархія, законодавча илада належала однопалатним
Законодавчим зборам, никонавча — монарху і міністрам, яких він
призначав. Усі громадяни були поділені на активних і пасивних, тобто на
тих, хто мав право обирати (власники віком від 25 років, які платили
прямий податок), і тих, хто не мав цього права. Конституція затвердила і
юридично оформила соціальне і політичне панування заможних громадян, що
свідчило про розмежування в третьому стані.

1791 р. розпочали роботу Законодавчі збори, обрані відповідно до
Конституції. Праву частину Законодавчих зборів становили фельяни —
великі фінансисти, торговці, землевласники, промисловці, які були
заінтересовані у збереженні монархії та Конституції 1791 р., ліву
частину складали депутати, пов’язані з якобінцями. Незабаром депутати
поділилися на два угруповання: жирондистів (найвідоміші депутати цієї
течії були обрані в департаменті Жиронда, їх представляли купці,
промисловці і нові землевласники) і Гору (якобінців, які становили блок
середньої та дрібної буржуазії, селянства і плебейства).

Революція у Франції викликала занепокоєння й ненависть монархів і
дворянства європейських держав. 1792 р. розпочалася війна між Австрією і
Пруссією, які уклали воєнний союз, та революційною Францією. Початок
війни був невдалим для Франції: стара армія була дезорганізована, багато
офіцерів емігрували, не вистачало зброї. Прусські війська вторглися у
Францію.

Головною організуючою силою у боротьбі за батьківщину стали якобінці
Марат, Робесп’єр, Дантон.

Нездатність Законодавчих зборів і уряду очолити оборону країни 1792р.
призвела до повстання, що його очолила Комуна Парижа, створена з
паризьких секцій якобінців. Людовіка XVI було ув’язнено, міністрів
короля звільнено, створено Тимчасовий виконавчий комітет. Поділ на
активних і пасивних громадян скасовано і на основі загального виборчого
права для чоловіків призначено вибори до Національного конвенту.

Національний конвент, що зібрався 1792 р., прийняв декрет про ліквідацію
королівської влади. Францію було проголошено республікою. Напередодні,
20 вересня, революційна армія Франції біля містечка Вальмі завдала
поразки прусським військам і змусила їх відступити. До початку 1793 р.
інтервенти були вигнані за межі Франції.

У Конвенті жирондисти вели боротьбу з якобінцями. Жирондисти хотіли
загальмувати революцію, а якобінці вимагали подальшого її поглиблення.
Одним із найго-стріших питань у цих дискусіях було питання про покарання
Людовіка XVI. Король був переданий до суду Конвенту, який визнав його
винним у зраді. Французький король був страчений.

Упродовж 1789—1792 рр. революція у Франції скасувала
феодально-абсолютистську монархію і встановила в країні республіканський
лад. Державу очолили представники буржуазії. Однак революція не вирішила
проблеми найбільшої частини населення — селянства.

2. ЯКОБІНСЬКА ДИКТАТУРА.

Війна проти республіканської Франції затягувалася. 1793 р. до
антифранцузької коаліції приєдналися Англія, Іспанія, Голландія, ряд
італійських та німецьких країн. їх підтримувала Російська імперія.

Ця війна, а також поразки на фронтах штовхнули народ під керівництвом
якобінців до вигнання зі складу Конвенту депутатів-жирондистів.

Влада перейшла до якобінців. П’ять іноземних армій тіснили втомлені,
погано озброєні війська. Контрреволюційний заколот, очолюваний
дворянами-монархіста-ми, що спалахнув у Вандеї, миттєво поширився по
всій країні.

Для привернення селянства на свій бік якобінський Конвент передав
селянам общинні землі та землі емігрантів, скасував феодальні
повинності.

1793 р. Конвент затвердив нову Конституцію Франції — демократичній, ніж
Конституція 1791р. Франція проголошувалася республікою з однопалатними
зборами, що обиралися прямим загальним голосуванням чоловіками, які
досягли двадцятиоднорічного віку. У Конституції йшлося про право на
освіту, працю, необхідність допомоги нужденним. Прийнявши
найдемократичнішу конституцію, Конвент не запровадив її в життя. Крайня
напруженість боїв проти європейських монархій, жорстока громадянська
війна, що розділила країну на два непримиримих табори, вбивства, замахи
(зокрема, був убитий редактор революційної газети «Друг народа» Жан-Поль
Марат), змови — усе це вимагало інших методів організації влади.
Якобінці встановили режим диктатури.

Якобінці посилили терор проти контрреволюційних сил. Конвент прийняв
декрет про мобілізацію на війну. Конвент і створений ним Комітет
національного порятунку на чолі з Максиміліаном Робесп’єром, Сен-Жю-стом
та іншими придушили внутрішню і зовнішню контрреволюцію та вигнали
інтервентів за межі Франції.

Після усунення небезпеки реставрації дореволюційних порядків у країні
посилилося невдоволення як народних мас, так і буржуазії якобінською
диктатурою (встановленням максимуму цін, ставками заробітної плати,
реквізиціями, переслідуванням спекуляції тощо).

Внутрішня боротьба в якобінському блоці між прихильниками Робесп’єра та
«шаленими» і «поміркованими» щодо шляхів вирішення соціальних проблем
послабила якобінську диктатуру.

Криза в суспільстві та криза в Конвенті призвелщ до контрреволюційного
перевороту 9 термідора (27 липня) 1794 р. Робесп’єр і його прихильники
були, страчені.

Влада перейшла до Конвенту, в якому переважали] промисловці, фінансисти,
нові землевласники, які розбагатіли внаслідок революції.

1795 р. Конвент прийняв нову Конституцію, що скасувала загальне виборче
право і запровадила виборче право для власників майна. Влада в країні
перейшла до Директорії, яка складалася з п’яти осіб, обраних двопалатним
законодавчим органом — Радою п’ятисот і Радою старійшин. Правління
Директорії було безпосереднім продовженням панування термідоріанців,
тобто промисловців і фінансових кіл, які заволоділи багатствами колишніх
власників-аристократів і не могли допустити повернення старого,
дореволюційного режиму. 1796 р. уряд Директорії розкрив змову
«товариства рівних», яку очолював Гракх Бабеф. Він закликав до
ліквідації приватної власності, щоб досягти «фактичної рівності» людей.
Його було страчено, а «товариство рівних» розгромлено.

Характер війни проти країн антифранцузької коаліції в часи Директорії
різко змінився: розпочавшись як війна на захист Французької республіки,
з 1797 р. вона перетворилась на війну за завоювання чужих територій.
Наполеон Бонапарт, який командував армією в Північній Італії, завдав
поразки італійцям і австрійцям, вступив в Австрію і змусив противників
підписати мир- 1 ний договір. Австрія визнала перехід до Франції лівого
] берега Рейна і Бельгії. Франція підкорила собі Італію і Швейцарію.

Однак головним ворогом Франції залишалася Англія. Намагаючись підірвати
колоніальну могутність Англії, Директорія вирішила надіслати експедицію
в Індію, але для початку захопити Єгипет як шлях в Індію, що пролягав
через арабські країни. Очолив експедицію Наполеон. Він розгромив
єгипетську армію, проте спроби завоювати Сирію були невдалими.

Розгром англійським флотом французької ескадри •вів нанівець перемоги
Наполеона в Єгипті. Це прискорило створення антифранцузької коаліції у
складі Англії, Росії, Туреччини й Австрії. Навесні 1799 р. французька
армія була розбита в Німеччині, російська армія під командуванням
Суворова вигнала французькі війська з Італії.

Воєнні невдачі і небезпека зовнішнього вторгнення, а також політика
Директорії стурбували заможні прошарки Франції. Роялістські повстання,
відсутність належного законопорядку (розбій та грабежі) переконували
більшість населення у необхідності встановлення твердої влади. З
генералів найбільш прийнятною кандидатурою в диктатори виявився
Бонапарт. Він залишив напризволяще рештки своїх військ у Єгипті та
повернувся до Парижа.

У листопаді (18 брюмера) 1799 р. Бонапарт добився відставки Директорії.
Наступного дня, оточивши своїми військами приміщення, в якому засідали
депутати Ради п’ятисот і Ради старійшин, Наполеон змусив депутатів
передати владу трьом консулам на чолі з ним. Переворот 18 брюмера
завершив французьку революцію.

Велика французька революція кінця XVIII ст. знищила
феодально-абсолютистський лад у Францйі встановила республіку.
Буржуазія, яка прийшла до влади, розв’язала терор проти монархістів і
народних мас, не-вдоволених своїм становищем, здійснювала агресивну
зовнішню політику. Нетерпимість до внутрішніх противників, загарбницькі
війни проти сусідів призвели до нестабільності центральної влади і
відкрили шлях до встановлення диктатури Наполеона.

3. ПРАВЛІННЯ НАПОЛЕОНА БОНАПАРТА. ПЕРША

ІМПЕРІЯ У ФРАНЦІЇ.

9 листопада 1799 р. (за революційним календарем 18 брюмера) Наполеон
Бонапарт здійснив державний переворот. Законодавчий корпус передав владу
трьом консулам на чолі з Наполеоном. Для юридичного оформлення своєї
влади Наполеон прийняв нову Конституцію» Франція залишалася республікою,
але фактично вся І влада перебувала в руках першого консула, тобто
Бонапарта. Перший консул був головнокомандувачем армії,] призначав
членів усіх органів законодавчої влади. Місце-І ве самоврядування було
скасовано. Департаментами керували префекти, які призначалися першим
консулом. Міністри також були підзвітні першому консулу.

Наполеон зберіг ті надбання Французької революції, що були вигідні
промисловцям і заможному селянству. Встановивши диктатуру особистої
влади, він здобув підтримку тих, хто здобув у роки революції багатство і
зем-І лю. Для зміцнення своєї влади Наполеон 1801 р. скасував
відокремлення церкви від держави.

1804 р. Бонапарт був коронований імператором французів Наполеоном І.
Україні фактично було встановлено військово бюрократичну монархію, що
спиралася не на феодальне дворянство, а на буржуазію, армію, чиновників.

За Наполеоне І були прийняті зведення законів — «Кодекси Наполеона»
(цивільний, комерційний і кримінальний), що мали регулювати відносини у
суспільстві та охороняти непорушність приватної власності. Закони були
прогресивними, оскільки передбачали розвиток вільної конкуренції,
сприяли піднесенню економіки Франції. У країні розпочався промисловий
переворот, були упорядковані фінанси, засновано Французький банк. Разом
з економікою міцніла французька буржуазія.

Зовнішня політика Наполеона мала за мету забезпечити Франції економічне
і політичне панування в Європі. Армії Англії, Росії, Австрії, Пруссії не
могли протистояти французькій, що стала першою регулярною армією в
Європі.

Армію складали не найманці, як у більшості країн, а особисто вільні
селяни. її очолювали здібні командири, сам Наполеон був талановитим
полководцем. У 1800—1801 рр. Наполеон завдав кілька поразок військам
Австрії.

1805 р. Англія, Росія, Австрія та Пруссія, побоюючись встановлення
панування Наполеона в Європі, роз-і п ічали війну проти наполеонівської
Франції. Для Австрії початок війни був невдалим: частина її військ у
фортеці Ульмі капітулювала, і армія Наполеона увійшла у Відень. На морі,
біля мису Трафальгар, англійський адмі-рнл Нельсон розгромив
французько-іспанський флот. Ллє в битві біля Аустерліца 1805 р.
австрійські та російські війська зазнали нищівної поразки. Австрія
капітулювала. 1806 р. Наполеон розбив прусські війська і ішійшов у
Берлін. Там він підписав декрет про континентальну блокаду, що забороняв
Австрії, Пруссії та усім належним від Франції державам Європейського
континенту торгувати і мати будь-які зв’язки з Англією. Наполеон прагнув
підірвати могутність Англії, закривши для неї європейські ринки. У
відповідь Англія блокувала французькі порти.

На початку 1807 р. Наполеон завдав поразки російській армії. У Тільзіті
Наполеон І і Олександр І підписали договір про мир і союз між Францією
та Росією. Росія низнавала французькі завоювання в Європі і приєдналася
до континентальної блокади Англії.

У1807—1808 рр. французькі війська окупували Іспанію. Іспанський престол
посів брат Наполеона — Жо-аеф. Народ Іспанії підняв повстання і розпочав
партизанську війну. У цій війні, що тривала до 1812 р., французи
втратили близько 500 тис. осіб.

1809 р. Австрія, скориставшись невдачами Франції н Іспанії, стала на бік
Англії. Але наполеонівська Франція знову розгромила Австрію, яка
підписала важливий і принизливий для неї мирний договір.

Пануванню Наполеона в Європі перешкоджала Росія, що порушувала
континентальну блокаду, дозволяла нейтральним суднам заходити в
російські порти. Французько-російські відносини різко загострилися.

1812 р. майже півмільйонна армія Наполеона напала на Росію. Намагання
Наполеона розгромити російські війська частинами були марними. Дві
російські армії, об’єднавшись біля Смоленська і витримавши важку бит-ву,
відступили до Москви. У битві під Москвою на Бо родіпському полі війська
під командуванням Михайла Кутузова знекровили армію Наполеона, хоча й не
змогли) перемогти. Французи захопили Москву, населення якої залишило
місто. Спроби Наполеона нав’язати російському імператору мир не мали
успіху. У Москві розпочалися пожежі, що ускладнили становище французьких
військ. У тилу французів діяли партизани. Наполеон був змушений залишити
Москву і відступив. 1812 р. близько 20 тис. солдатів і офіцерів армії
Наполеона врятувалися втечею через р. Німан у Польщу.

Поразка Наполеона у війні 1812 р. зумовила подальший крах
наполеонівської імперії. Наполеон, повернувшись у Францію, створив нову
армію, що мала воювати проти російських військ, які вступили у
Німеччину. Але тепер йому довелося воювати проти всієї Європи (Росії,
Англії, Австрії, Іспанії, Пруссії, Швеції та ін.).

1813 р. під Лейпцигом відбулася вирішальна битва — «битва народів».
Французькі війська зазнали поразки. На початку 1814 р. війська союзників
увійшли на територію Франції, згодом —- у Париж. Наполеон зрікся
престолу.

На вимогу переможців і старої французької аристократії сенат відновив
королівську династію Бурбонів. Наполеона було відправлено на довічне
заслання на острів Ельба. Було укладено Паризький мир 1814 р., за яким
Франція позбувалася всіх територіальних завоювань. Спроба Наполеона
повернутися до влади в 1815 р. («сто днів») була невдалою.

У битві біля селища Ватерлоо (неподалік м. Брюсселя) наполеонівську
армію було остаточно розгромлено англійськими і прусськими військами.
Перша Наполеонівська імперія перестала існувати.

Наполеонівські війни засвідчили агресивний і антинародний характер
режиму Бонапарта. Ці війни були періодом тяжких випробувань для народів
Європи. Авантюристичні спроби досягти світового панування призвели
імперію Наполеона до краху.

Використана література.

1. Баландин Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. :
Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и
естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и
путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов
/ Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. — 315

2. Всемирная история: Великая Французская революция / И.А. Алябьева
(ред.кол.). — Минск : Харвест, 2001. — 512с.

3. Всемирная история: Возрождение и Реформация / И.А. Алябьева
(ред.кол.). — М.; Минск : АСТ, 2000. — 1000с.

Похожие записи