.

Утворення московської держави

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 5313
Скачать документ

11

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

УТВОРЕННЯ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

(XIV — початок XVI ст.)

ПЛАН.

1. ПОЧАТОК ОБЄДНАННЯ РОСІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ.

2. ПРАВЛІННЯ ІВАНА КАЛИТИ.

3. ДРУГИЙ ЕТАП ОБЄДНАННЯ.

4. ЗАВЕРШАЛЬНИЙ ПЕРІОД У ЗБОРІ МОСКОВСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ.

5. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА.

1. ПОЧАТОК ОБЄДНАННЯ РОСІЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ.

Процес об’єднання російських земель в єдину централізовану державу
розпочався в XIV ст.

У другій половині ХІІІ ст. знову спалахнули феодальні усобиці.
Великокнязівська влада владимирських князів значно послабшала. На
периферії Північно-Схід-ної Русі сформувалися нові князівства, передусім
Московське і Тверське.

Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих
князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до
монголо-татар-ського іга. Вагомим стимулом до створення єдиної

держави стало прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди.

Традиційно виділяють три об’єднувальних етапи: 1) кінець XIII — 80-ті
рр. XIV ст.; 2)80-ті рр. XIV ст. — 1462 р.; 3) 1462—1533 рр.

Перший етап об’єднання — кінець XIII — 80-ті рр. XIV ст. У цей час у
Північно-Східній Русі розгорнулася боротьба за велике владимирське
княжіння між Рязанським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і
Московським князівствами. У ході цієї боротьби повинне було вирішитися
питання про те, яке князівство стане політичним центром об’єднання
російських земель. Наприкінці XIII ст. значними перевагами в
господарському розвитку, а отже, і реальними можливостями стати таким
центром володіло Тверське князівство. Однак незабаром у нього з’
являються суперники, насамперед Московське князівство.

Московські великі князі майже всі без винятку уміли поєднувати позірну
покірність з відчайдушно сміливими, зухвалими, але таємними діями,
спрямованими на підрив своїх потенційних противників: Тверського або
Рязанського князівств, Новгородської республіки або Орди.

Звичайні для доби середньовіччя політична виверткість, зрада союзників,
а також готовність піти на приниження, уявні виявлення покірності і
вірності сформували зрештою психологію підступності і лицемірства як
основну рису тодішніх умілих дипломатів, якими і були московські князі.

Фундатор династії московських князів молодший син Олександра Невського
Данило (1276—1303) не міг розраховувати на владимирський стіл за правом
старшинства. Як далекоглядний політик, він вважав за краще розширити
свої удільні володіння: 1301 р. Данило Олександрович відвоював Коломну у
Рязанського князівства, 1303 р. — Можайськ у Смоленського.

Так московському князеві підпорядковувалася територія за течією
Москви-ріки — важливого торговельного шляху. Посилило позиції
Московського князівства і мирне приєднання багатого Переяславльського
уділу.

Ставши московським князем після смерті свого батька, Юрій Данилович
повів боротьбу з Твер’ю за великокнязівський владимирський стіл, а
фактично — за політичне верховенство в процесі об’єднання. Понад 20
років тривала ця боротьба, арбітрами в якій виступали золо-тоординські
правителі.

1325 р. в Орді від руки тверського князя Дмитра загинув Юрій Данилович,
і на московський престол зійшов Іван Данилович (Іван І), який отримав
прізвисько Калита. Він не тільки одержав 1328 р. ярлик на велике
княжіння, а й надовго вивів Твер з боротьби за нього, завдавши за
допомогою ординського загону удар своєму головному суперникові.

2. ПРАВЛІННЯ ІВАНА КАЛИТИ.

Правління Івана Калити (1325—1340) відіграло особливу роль у посиленні
влади московських князів. Він був першим з російських князів, хто
отримав право збирати з усіх російських земель ординську данину і
відправляти її в Орду. Він зумів установити союз московської
великокнязівської влади з Церквою. Переселення двох митрополитів
Київських: українця Кирила і грека Максима спочатку до
Владимира-на-Клязьмі, а потім митрополита Київського — українця Петра —
до Москви відіграло велику роль в утворенні єдиної держави.

Іван Калита розширював московські володіння різними способами:
військовою силою він підкорив Ростовське князівство, купував ярлики на
окремі землі — Галич, Углич, Білоозеро. Йому вдалося зміцнити вплив
Москви в Новгороді. Іван І також купував у інших князівствах окремі
села, що ставали потім опорними пунктами в об’єднанні земель навколо
Москви. Іван Калита утверджував могутність і право Московського
князівства бути центром об’єднання російських земель, по суті, за
підтримки Орди, якій справно виплачував данину. Він заклав основи такої
політики в боротьбі зі своїми противниками, що робила московських князів
провідниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації.

Продовжувачами політики Івана Калити стали його сини — Семен Гордий та
Іван II Красний. Після Івана II московським князем став 9-літній Дмитро
Іванович (1359—1389). Водночас ярлик на велике княжіння отримав від
золотоординського хана суздальсько-нижньогородський князь Дмитро
Костянтинович. Розгорнулася гостра боротьба між ним і московським
боярством, яке підтримував митрополит Олексій (останній, фактично
очолював московський уряд). 1363 р. Москва здобула остаточну перемогу.

У роки правління Дмитра Івановича було зведено московський Кремль
(1367—1368). Це ще більше зміцнило позиції Москви в боротьбі з
противниками всередині російських земель, а також з Литвою і Ордою, які
виступили союзниками Тверського князівства, що поновило в кінці 60-х
років свої спроби досягти верховенства в російських землях. Дмитро
Іванович, спираючись на підтримку численних російських князів, що
визнали верховенство московського князя, в 1375 р. примусив Твер
підкоритися Москві.

Зі зміцненням становища Московського князівства як “збирача” російських
земель, змінювалася його політика щодо Золотої Орди. З 1374 р. Дмитро
Іванович припинив виплату їй данини. А у вересні 1380 р., зібравши під
свої знамена полки майже всіх російських земель, Дмитро Іванович здобув
перемогу в битві з ординцями на Куликовому полі на березі правої притоки
Дону — р. Непрядви.

Історичне значення цієї перемоги було величезне. Вона хоч і не визволила
від ординського володарювання, але зміцнила авторитет Москви як центру
об’єднання розрізнених російських князівств. Поразка, якої зазнали
основні сили Золотої Орди, прискорила її розпад. Золота Орда зменшила
розміри данини і визнала право московських великих князів передавати
велике Владимирське княжіння у спадщину.

3. ДРУГИЙ ЕТАП ОБЄДНАННЯ.

Другий етап об’єднання російських земель — 80-ті рр. XIV в. — 1462 р.
характеризується подальшим територіальним розширенням Московського
князівства.

Дмитро Іванович (що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько
Донськой), приєднавши Дмит-ров, Стародуб, Углич, Кострому та інші
території, вжи-

вав заходів для посилення влади великого князя. Він ліквідував залишки
місцевого самоврядування і цілком підпорядкував міста великокнязівській
владі, визначив розміри данини з князівств для сплати Орді, встановив
новий територіальний принцип формування ополчень: відтепер бояри і
дворяни повинні були виступати з тими князями, у володіннях яких
знаходилися їхня вотчина і маєтки. Удільних князів він зобов’язав
служити великому князеві московському.

Старший син Дмитра Донського Василь І став правителем за заповітом
батька, без санкції Золотої Орди. За період його правління до Москви
були приєднані Нижній Новгород, Муром, Городець і Таруса. Тоді ж, на
початку 90-х рр., активізувалися спроби Московського князівства обмежити
самостійність Великого Новгорода. Боротьба, що тривала кілька років зі
змінним успіхом, привела до укладення 1398 р. мирного договору.

Наприкінці XIV ст. Москва поширила свій вплив на землі комі-зирян
(басейн р. Вичегда) та комі-перм’яків (землі вздовж Верхньої Ками і р.
Чусової).

Після смерті Василя І велике княжіння перейшло до його сина Василя II
Темного, під час правління якого вибухнула феодальна війна. Головне
питання, що вирішувалося під час військових зіткнень, полягало в тому,
кому з князів правити у Москві — визнаній столиці Пів-нічно-Східної
Русі. Претенденти на великокнязівський московський престол виражали дві
протилежні тенденції подальшого розвитку країни: галицькі князі (дядько
Василя II — Юрій і сини Юрія — Василь Косий і Дмитро Шем’яка), що
виступили проти Василя II, спиралися значною мірою на торговців,
ремісників і вільне селянство Півночі; Василя II підтримували
військовослужбові землевласники центральних регіонів. Перемога Центру
над Північчю провіщала перемогу кріпосницьких відносин.

До кінця правління Василя II територія, що перебувала під його владою,
значно перевищувала володіння інших князів, які до цього моменту
втратили суверенітет. Політичну залежність від Москви вимушений був

визнати 1456 р. і Великий Новгород, а 1460 р. Псков звернувся до
великого князя Василя II за захистом від Лівонського ордену.

З середини 50-х років XV ст. удосконалюється система державного
управління. Відбувається поступовий перехід від уділів до системи
повітів. Влада в них концентрується в руках намісників, якими, як
правило, стають бояри великого князя. З,приєднанням до Москви уділів
влада намісників поширюється і на них.

Права і привілеї намісників визначалися статутними грамотами, норми яких
були започатковані ще “Руською Правдою”. Зміни в системі місцевої
адміністрації випереджали реорганізацію центрального апарату.

У роки правління Василя II неухильно зростала роль московського
боярства. Бояри очолювали Государів двір, що являв собою
військово-адміністративну корпорацію.

До виконання державних доручень, нарівні з боярами і дітьми боярськими
(дворянами), почали залучатися так звані служилі князі, що втратили
спадкові уділи.

Певних змін зазнала судова система. Також була проведена монетна реформа
і відновлений випуск загальнодержавної монети на великокнязівському
дворі. Загалом це сприяло подальшому зміцненню влади великого князя
московського.

4. ЗАВЕРШАЛЬНИЙ ПЕРІОД У ЗБОРІ МОСКОВСЬКИХ

ТЕРИТОРІЙ.

Третій етап об’єднання російських земель навколо Москви, їхнє звільнення
від ординського володарювання й одночасно формування державного апарату
великокнязівської влади, оформлення Московської держави припадає на
1462—1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів
Івана III (1462— 1505) і Василя III (1505—1533).

За Івана III, що став співправителем Московської держави ще за життя
батька, Василя Темного, тривало збирання земель “під руку” Москви. Цей
московський князь приєднав Ярославль (1463 р.), Ростов (1474 р.), Твер
(1485 р.). В’ятку (1489 р.), ліквідував незалежність Великого Новгорода,
спочатку оточив і взяв місто 1478 р., а потім поступово конфіскував
землі новгородського боярства і переселив їхніх власників у центральні
райони.

31476 р. Іван III припинив виплачувати данину Орді. А 1480 р. майже
безкровно закінчилося протистояння росіян і ординських військ біля
однієї з приток Оки — “стояння на У грі”, визначивши остаточне
звільнення Русі від васальної ординської залежності.

Іван став фактичним творцем Московської держави. Саме він заклав основи
російського самодержавства, не тільки значно розширивши територію країни
(до її складу увійшли землі марі, мордви, комі, карелів та ін.), а також
укріпив її політичний устрій і державний апарат, значно зміцнив
міжнародний престиж Москви.

Падіння Константинополя під ударами турків 1453 р. і одруження Івана III
на візантійській принцесі Софії Палеолог 1472 р. дозволили великому
московському князеві проголосити себе наступником візантійських
імператорів, а Москву — столицею усього православного світу. Це знайшло
відображення в концепцїї “Москва — третій Рим”, сформульованій на
початку XVI ст. Державним гербом Московської держави став (як у
Візантії) двоголовий орел, а сам великий князь 1485 р. йменувався
великим государем всієї Русі.

Прагнучи подолати феодальну знать, Іван III послідовно формував систему
служилих станів. Бояри, присягаючи на вірність великому князеві,
завіряли свою вірність особливими “клятвеними грамотами”. Московський
государ міг позбавляти їх державних посад, конфіс-ковувати вотчину.

За Івана III запроваджено помісну систему — дарування служилим людям
(дворянам) у володіння на правах неуспадкованої особистої власності
вільних земель (маєтків) за несення військової або цивільної служби.
Таким чином, у Московській державі склалися, крім удільної, три системи
землеволодіння: державна, що включала двірцевий великокнязівський уділ,
церковно-монастирська та помісна.

Поступово ускладнювались функції державного управління. З’явилися посади
казенного дяка — керівника Казенного двору — і піддячих, що відали
діловодством. З кінця XV ст. сформувалася Боярська дума —

вищий державний консультативний орган при государі. У Думу крім
московських бояр входили також колишні удільні князі.

З метою централізації та уніфікації судово-адміністративної діяльності
1497 р. було запроваджено новий збірник законів — Судебник, що встановив
єдині податкові норми, загальний порядок ведення слідства і суду.
Судебник Івана III передусім захищав життя і власність
феодала-землевласника.

Судебник обмежував право селян йти від свого феодала на інші землі
суворо певним терміном — за тиждень до осіннього Юр’ївого дня (26
листопада) і впродовж тижня після нього з обов’язковою виплатою
“пожилого”.

Чинність Судебника означала початок прикріплення Селян до землі.

У XVI в. тривав процес розширення території Московської держави. Після
перемоги над Литвою 1503 р. до Москви відійшли землі за верхньою течією
Оки, вздовж берегів рік Ясен, Сож і Дніпра. Усього до складу Московської
держави увійшло 25 міст і 70 волостей. 1610 р. було ліквідовано
самостійність Пскова, а 1514 р., після чергової війни з Литвою, до
Москви відійшов Смоленськ. Нарешті, 1521 р. припинило своє існування
Рязанське князівство.

Таким чином, територія країни збільшилася настільки, що вона
перетворилася на найбільшу державу Європи. З кінця XV ст. “Московія”, як
раніше її називали іноземці, почала іменуватися Росією.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Баландин Рудольф Константинович. Всемирная история: 500 биогр. :
Знаменитые правители, полководцы, нар. герои, мыслители и
естествоиспытатели, политики и предприниматели, изобретатели и
путешественники, писатели, композиторы и художники всех времен и народов
/ Р. К. Баландин. — М. : Современник, 1998. — 315

2. Абдулатипов Рамазан Гаджимурадович. Федерализм в истории России: [В 3
кн.] / Р. Г. Абдулатипов, Л. Ф. Болтенкова, Ю. Ф. Яров. — М. :
Республика, 1992.

3. Бобович Ирина Михайловна. Экономическая история России, 1861-1914
годы: Учеб. пособие / И. М. Бобович; Санкт-Петербург. ун-т экономики и
финансов, Каф. экон. истории. — СПб. : Изд-во Санкт-Петербург. ун-та
экономики и финансов, 1995. — 135,[1] с.

4. Аграрная эволюция России и США в XIX – начале XX века: Материалы
сов.-амер. симпозиумов / Отв. ред. И. Д. Ковальченко, В. А. Тишков. — М.
: Наука, 1991. — 358,[1] с

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020