Україна в умовах десталінізації (1953-1964)

План

1. Початок десталінізації та демократизації суспільного життя в Україні,
ХХ з’їзд КПРС і Україна.

2. Характер і між демократизація державного життя.

3. Україна на міжнародній арені.

4. Демократизація культурного-духовного життя в республіці.

5. Суперечливість ідеологічних та культурних перетворень. Посилення
революції. Антицерковна кампанія.

6. Зародження диседентного руху в Україні „Шистидесятники”. Значення
діяльності диседентників.

1. Початок десталінізації та демократизації суспільного життя в
Україні, ХХ з’їзд КПРС і Україна.

Частковий відхід від сталінізму, який проходив протягом 1953—1955 рр.,
не змінив тоталітарної суті суспільного ладу в СРСР. Критика на адресу
Й.Сталіна була вкрай непослідовною і поміркованою, ім’я його, як і
раніше, згадувалося поряд з іменами Маркса, Енгельса, Леніна. Разом з
тим найбільш далекоглядні керівники партії і держави розуміли, що без
певної демократизації суспільного життя абсолютно неможливе оновлення
країни, прискорення економічного розвитку, підтримання високого рівня
військової, могутності.

Переломною подією в суспільно-політичному життя Радянського Союзу став
ХХ з’їзд КПРС, який відбувся у лютому 1956 року. В історію цей з’їзд
увійшов насамперед завдяки надзвичайно відвертій доповіді на закритому
його засіданні тодішнього першого секретаря ЦК партії М.Хрущова «Про
культ особи Й.Сталіна та його наслідки». З’їзд засудив широку репресивну
практику тоталітарного режиму, охарактеризовану як «культ особи
Й.Сталіна», гостро виступивши проти масових репресій ЗО — 40-х років.

Уперше на такому високому рівні були наведені численні факти злочинів і
прямих зловживань Й.Сталіна і його оточення, абсолютного нехтування
законами.

У доповіді наводилася велика кількість прикладів, коли Й.Сталін та його
«соратники» підписували списки на знищення цілих груп керівників різних
рангів. Делегатів з’їзду вразила інформація про можливу причетність
Й.Сталіна до вбивства С.Кірова в 1934 р., винищення командних кадрів в
армії, еліти господарських керівників, про трагічний вплив культу особи
на хід Вітчизняної війни. М.Хрущов звинуватив сталінську владу в
незаконних переслідуваннях народів у роки війни, розпалюванні
національної ворожнечі, численних репресіях повоєнного часу.

Однак це засудження було все ж таки неповним, обмеженим, дозованим,
певною мірою половинчастим. Без належних мотивів, безпідставно
стверджувалось, що культ особи не змінив «глибоко демократичного, дійсно
народного характеру радянського ладу». Хоча цей лад вже на початку свого
існування був тоталітарним, адже комуністична ідеологія не визнає
справді демократичних принципів і цінностей.

Незважаючи на обмежену критику сталінізму, з’їзд започаткував важливі
зміни у суспільстві. Боротьба за утвердження демократичних засад у всіх
сферах життя, ліквідація жахливої спадщини сталінізму були оголошені
стратегією політичного курсу партії.

В Україні рішення XX з’їзду КПРС були сприйняті більшістю населення з
ентузіазмом і надією. Народ чекав повної правди, послідовної
демократизації суспільства, гарантій від повторення трагедії. Впродовж
короткого часу в республіці були знищені тисячі сталінських бюстів і
пам’ятників, ім’я Сталіна було викреслено з найменувань майданів,
вулиць, заводів, колгоспів, установ тощо. Але перебудова психології,
особливо людей старшого покоління, не скрізь здійснювалася швидко.
Частина ветеранів громадянської війни і революції, колишніх фронтовиків,
та й взагалі — значна кількість людей, одурманених комуністичною
пропагандою, ставилась до змін з певною обережністю.

Ці настрої швидко знайшли відгук у партійному та державному апараті. В
його вищих ешелонах виник справжній опір послідовному розвінчанню
сталінізму.

Так, перший секретар Київського міськкому партії М.Синиця, доповідаючи в
ЦК КП України про підсумки обговорення доповіді М.Хрущова, категорично
виступив проти критики ситуації в республіці у 40-ві — на початку 50-х
років, закликав не допустити реабілітації творчих працівників,
звинувачених в українському буржуазному націоналізмі. Інформація про
холодну реакцію на рішення з’їзду надходила і з інших регіонів
республіки. Подібного характеру записка була надіслана О.Кириченком,
першим секретарем ЦК КП України, в ЦК КПРС. Критика минулого багатьма (а
особливо «старою гвардією») в КПРС кваліфікувалася як наклеп на
радянський лад, на керівництво партії і держави. Такий підхід значною
мірою визначив і оцінку культу особи та його наслідків у суспільних
науках, у художній літературі, на сторінках періодики. Тоталітарна
система дозволяла критикувати свого творця суворо дозовано, у визначених
нею рамках, вихід за які не допускався.

Проявом цього стала фактична заборона для вітчизняного читача (аж до
1989 року) доповіді М.Хрущова на XX з’їзді. Громадянам СРСР було
запропоновано її «полегшену» версію: у липні 1956 р. було опубліковано
постанову ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків». За
змістом і гостротою викладу цей документ був кроком назад порівняно з
доповіддю. Та й сам М.Хрущов поступово став змінювати тональність
виступів. У ряді промов він почав говорити, що Сталін — це «великий
революціонер», «великий марксист-ленінець» і партія не дозволить
«віддати ім’я Сталіна ворогам комунізму».

2. Характер і межі демократизації державного життя

Одразу ж після XXII з’їзду КПРС почалося широке впровадження так званих
«громадських засад» у різних галузях господарської, політичної,
культурної діяльності, в партійних організаціях, радах, редакціях газет.
За статутом КПРС передбачалося на кожних чергових виборах оновлення не
менш як на чверть складу ЦК і його президії та обрання керівників
парторганів лише на три строки, а секретарів первинних парторганізацій —
не більш як на два. Це обмежувало повновладдя партійних чиновників і
викликало у них незадоволення, а згодом і опозиційність політиці
Хрущова.

Схвальний відгук населення викликали заходи керівництва щодо скорочення
і «здешевлення» адміністративно-управлінського апарату. В Україні
1957-1959 рр, шляхом укрупнення і об’єднання було ліквідовано близько 13
тис. господарських організацій, установ, 164 сільські і районні ради та
майже 4 тис. колгоспів. За три роки штати управлінського апарату
скоротилися на 130 тис. чоловік, що давало річну економію понад 1 млрд
крб.

Незважаючи на певну активізацію діяльності рад, профспілок, комсомолу,
Добровільного товариства сприяння армії, авіації, флоту (ДТСААФ),
Товариства Червоного Хреста, появу нових добровільних об’єднань,
помітної демократизації політичного життя в Україні все ж таки не
відбулося. Партійні апаратники торпедували нові статутні норми, а згодом
вони були взагалі зняті. Апарат рад і надалі користувався різними
пільгами, у тому числі 30-процентною вартістю путівок до санаторіїв,
персональними службовими автомобілями, позачерговим отриманням житла
тощо. Для них споруджувалося житло поліпшеної комфортності, надавалась
можливість придбати за пільговою чергою, а то й поза нею, легковики
тощо.

3. Україна на міжнародній арені.

Друга половина 50-х рр. стала поворотним пунктом у новітній історії
літератури, кіно, живопису, інших видів мистецтва. Розриваючи сталінські
ідеологічні пута, митці поверталися до осмислення і відображення
загальнолюдських цінностей та ідеалів, до реальної людини з її
багатогранними інтересами, запитами. Можливість мати власну, а не
сформульовану в кабінетах чиновників від культури думку сприяла
духовному розкріпаченню митців. В Україні були широко відомі твори
О.Твардовського, В.Дудінцева, А.Вознесенського, Б.Окуджави, інших
відомих російських письменників, творчість яких сприяла пробудженню
критичної думки у суспільстві, пошукам правди життя, осмисленню буття.
Саме у цей час починається «новітнє українське» відродження. У
літературу і мистецтво приходить блискуче, талановите покоління
«шістдесятників». «Шістдесятництво» — прояв політичних форм опору різних
соціальних верств населення існуючому режиму. Найактивніше і найширше у
цьому русі брала участь творча інтелігенція, зокрема письменники, певною
мірою художники, вчителі тощо. Вони виступали проти русифікації,
ущемлення демократії, прав людини, нерівності в становищі республік,
жорстокості суворо централізованої тоталітарної системи, недотримання
існуючої Конституції, за свободу в питаннях художньої творчості. Це в
кінцевому рахунку був опозиційний рух проти існуючої державної влади та
характеру її діяльності.

«Відлига» в українській літературі почалася влітку 1955 р., коли
московська «Літературна газета» опублікувала статтю Олександра Довженка
«Мистецтво живопису і сучасність», у якій кінодраматург закликав
«розширювати творчі межі соціалістичного реалізму». Цей виступ знайшов
жвавий відгук серед письменників.

«Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір і
демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші
незвичайні і незрозумілі так, наче його не вчили, про що і як треба
писати… Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної
щирості й відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій
народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка
виступала з віршами, але то були вірші такого звучання, наче вся
радянська поезія для неї неістотна… Валерій Шевчук писав блискучі
психологічні новели «ні про що».

Центром українського «шістдесятництва» став заснований в 1959 р.
київський клуб творчої молоді «Сучасник», ініціатором і натхненником
створення якого був театральний режисер Лесь Танюк. Клуб здійснював
значну просвітницьку роботу, проводив святкування ювілейних дат видатних
українських діячів, сприяв організації виставок молодих. У 1962 р.
аналогічний клуб «Пролісок» виник у Львові, надалі творчі осередки
«шістдесятників» з’явилися в Одесі, Запоріжжі, Дніпропетровську, інших
містах республіки.

У 60-х рр. ім’я письменника В.Некрасова тісно пов’язувалося з найбільш
опозиційно-демократичним журналом «Новый мир», головним редактором якого
був О.Твардовський. Тут було опубліковано його подорожні нотатки,
роздуми про минуле й сучасне Києва. Роздуми В.Некрасова відрізнялися
прямотою, правдивим висвітленням війни, відмовою від відкрито «чорного»
зображення західного способу життя. Це й стало однією з причин нападок
на письменника, що спонукало його у 1977 р. емігрувати.

Поступове згортання «хрущовської відлиги» на початку 60-х рр. знайшло
відображення і в українській літературі. Після зустрічі Хрущова з
представниками творчої інтелігенції у Москві наприкінці 1962 р.,
розціненої як «закручування гайок», посилюється наступ на нову
літературу в Україні. Різкій критиці партійне керівництво піддало
творчість І.Драча, М.Вінграновського, І.Світличного, С.Голованівського,
С.Сверстюка.

Українськими композиторами в 50-ті роки було створено багато талановитих
творів. До них слід віднести написану в 1955 р. Третю симфонію
композитора Б.Лятошинського, опери Г.Майбороди «Мілана» та Ю.Мейтуса
«Украдене щастя».

У 1958 р. ЦК КПРС прийняв постанову, в якій визнав неправильною і
однобокою оцінку опери К.Данькевича «Богдан Хмельницький». Однак і цього
разу партійне керівництво не утрималося від менторського тону щодо
митців, заявивши про неприпустимість відхилень у сфері музичного
мистецтва від принципів соціалістичного реалізму.

Великої популярності серед населення набули твори композиторів
П.Майбороди, А.Філіпенка, А.Штогаренка І.Шамо та інших майстрів.

Тривало переманювання видатних українських митців до Москви.
О.П.Довженка забрали туди примусово. На той час ним було підготовлено
сценарій кінофільму, «Антарктида», кіноповісті «Зачарована Десна» та
«Поема про море». За останню у 1959 р. (посмертно) митця було удостоєно
Ленінської премії.

4. Демократизація культурного-духовного життя в республіці.

У 50-ті роки у розвитку світової цивілізації розпочався якісно новий
етап, спричинений так званою науково-технічною революцією (НТР), що
супроводжувалася широким впровадженням у виробництво розробок нової
техніки, інтенсифікацією виробничих процесів, механізацією і
автоматизацією трудомістких робіт. НТР дала життя новим галузям
промисловості, пов’язаним із виробництвом автоматичних і телемеханічних
пристроїв, електронно-обчислювальних машин, штучних матеріалів,
розвитком атомної енергетики та ін. Традиційні галузі індустрії —
класична металургія, видобуток вугілля, важке машинобудування — вже не
визначали рівень економічної могутності держави. Проте ці галузі були
найрозвинутішими в Україні. Саме тому на перший план вийшли питання
модернізації, структурної перебудови промисловості УРСР.

Та впровадження досягнень НТР вступило в суперечність з існуючою
централізованою системою управління народним господарством, котра
гальмувала цей процес. Дріб’язкова опіка підприємств, часте коригування
планів, концентрація у міністерських кабінетах більшості оперативних
функцій були основними перешкодами на шляху НТР.

Реорганізація управління промисловістю і утворення раднаргоспів на
перших порах сприяли пожвавленню економічного життя. Це була одна з
небагатьох раціональних реорганізацій хрущовського часу, що відповідала
інтересам України. Навіть за умов тотального контролю державної
бюрократії над економікою реформа позитивно позначилася на виробництві.
Прибутки накопичувалися на рахунках підприємств і раднаргоспів, а не
йшли в центральні відомства для подальшого перерозподілу. В результаті
заводи і фабрики здобули більше можливостей для придбання найновішого
устаткування, раціонального використання місцевих ресурсів і
науково-технічних кадрів.

Зазначені новації справили позитивний вплив на розвиток індустріального
потенціалу республіки. Друга половина 50-х років стала періодом
помітного зростання економіки України. Цьому значною мірою сприяла
політика десталінізації, розкриття творчого потенціалу і можливостей
трудящих.

5. Суперечливість ідеологічних та культурних перетворень.

Процес десталінізації створив нову духовну атмосферу в суспільстві,
відкривши ширші можливості для розвитку української культури.

Лібералізацію суспільного життя, припинення терору та реабілітація жертв
політичних репресій, часткове подолання сталінської „Залізної завіси” та
розширення контактів із зовнішнім світом, спроби реформування
консервативної моделі держекономіки сприяли активізації творчих сил,
піднесенню культурного життя.

Але обмеженість і непослідовність М.Хрущова і його оточення в здійсненні
економічних реформ несприятливо позначилися на стані народної освіти,
науки, літератури, мистецтві. Згубний вплив на національну культуру
справила русифікація України, яка проводилася під гаслами
„інтернаціоналізму”, „зближення і злиття націй”. М.Хрущов був
переконаний, що без впровадження в усі сфери життя союзних республік
російської мови і культури комунізм неможливий. Його переконання
розділяло партійно-державне керівництво України.

Істотний вплив на культурний процес України справляв оголошений у 1961
р. у новій програмі КПРС курс на „формування нової людини” як неодмінної
частини комуністичного будівництва. Будь-які відхилення від офіційної
ідеології в науці, освіті, літературі, мистецтві, як і раніше,
заборонялися і переслідувалися.

Далекосяжні задуми керівництва КПРС реалізувалися в умовах, коли
бюджетні асигнування на найнеобхідніше – освіту, науку, культмасову
роботу, не кажучи вже про театр, живопис, кіно та інші види мистецтва –
в Україні у розрахунку на душу населення були нижчими, ніж у Росії
деяких інших республіках СРСР, зокрема в Прибалтиці. „Залишковий
принцип” забезпечення соціально-культурної сфери, характерний для СРСР у
цілому, особливо гостро і пекуче відчувався в Україні.

Посилення революції. Антицерковна кампанія.

Політика десталінізації, яка проводилася в СРСР, не передбачала
гармонізації відносин держави з церквою. Пануюча ідеологія, що
базувалася на грубо матеріалістичному світогляді, неминуче вступала в
суперечність з релігійною свідомістю. Саме це стало причиною чергової
антирелігійної кампанії, яка проходила на зламі 50 — 60-х рр.

Газети, радіо, культурно-освітні заклади, інші засоби впливу на
населення були зорієнтовані на посилення атеїстичної роботи. Починаючи з
другої половини 50-х рр., а значно ширше і активніше наприкінці 50-х —
початку 60-х рр., у редакціях газет, на радіо організуються відділи
атеїзму. Товариство «Знання», окрім спеціальних університетів на
громадських засадах, створює науково-методичні ради, секції пропаганди
науково-атеїстичних знань. У багатьох обласних і районних центрах
створюються атеїстичні музеї та планетарії. У вузах відкриваються
кафедри наукового атеїзму. Курс лекцій з наукового атеїзму
запроваджується не тільки у вищих, а й у середніх спеціальних навчальних
закладах, у старших класах загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних
училищ, на курсах перепідготовки кадрів різних ланок. У мережі
політичної освіти для дорослих і для працюючої молоді організуються
теоретичні семінари, гуртки, масові школи з антирелігійною тематикою,
кількість слухачів яких постійно збільшувалася.

На початку 1962 р. істотні зміни було внесено і до законодавства.
Обмежувалося відкриття церков та молитовних будинків. Питання ж про
припинення діяльності храму вирішувалося не в центрі (як було до того),
а виконкомом обласної ради. Ця процедура спрощувалася. Культовий об’єкт
міг бути закритий на підставі акта технічної комісії та висновку
уповноваженого у справах церкви при облвиконкомі. Культові споруди
закривалися і навіть демонтувалися «у зв’язку з реконструкцією населених
пунктів», як мотивували свої дії власті. Священики позбавлялися
можливості контролювати фінанси релігійних громад, не мали права
керувати їх практичною діяльністю. Державні податки на релігійні громади
сягали понад 80%. Релігійна громада мала право наймати священнослужителя
тільки тоді, коли він отримував реєстраційне посвідчення уповноваженого
в справах культів при облвиконкомі.

Особливо сильних утисків зазнала православна церква. Протягом 1957-1964
рр. в Україні було закрито 46% православних храмів. Найбільше це
торкнулося центральних та південно-східних районів республіки, де опір
населення антицерковним акціям не був значним. Так, у Запоріжській
області залишилося 9 храмів, на Дніпропетровщині — 26, у Криму — 14.
Церкви, костьоли, синагоги і молитовні будинки активно закривалися в
усіх без винятку регіонах.

Народ намагалися переконати, що у вік космічних польотів і блискучих
наукових досягнень XX століття релігійне мислення е проявом відсталості,
реакційності і суперечить природі радянської людини — будівника
комунізму.

Все це отруювало свідомість, вносило дискомфорт у життя мільйонів людей,
особливо старшого віку.

6. Зародження диседентного руху в Україні „Шистидесятники”. Значення
діяльності диседентників.

Через прагнення будь-що втримати суспільство під своїм контролем та
проводити десталінізацію тільки у визначених межах, тоталітарний режим
вступив у конфлікт з інтелігенцією. Результатом цього стала поява
наприкінці 50-х — на початку 60-х рр. руху українських інакодумців —
дисидентів.

Чесні, талановиті письменники, поети, художники, юристи, представники
інших категорій інтелігенції, незалежно мислячі робітники та селяни
гостро відчували наростання неблагополуччя в суспільстві, засилля
центру, його дискримінаційну політику щодо України. Вони відкрито
висловлювали свої погляди, вимагали від властей зміни політики.

Помітний вплив на формування інакодумства в Україні справляли зовнішні
фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах
так званого «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім
Польщі, Східній Німеччині, Чехословаччині, розпаду світової колоніальної
системи на рубежі 50-60-х рр., розгортання світового правозахисного
руху, стимульованого прийнятою 1948 р. та з 1963 р. розповсюдженою в
Україні «Загальною декларацією прав людини».

Дисидентський рух в Україні неминуче набув національно-демократичного
забарвлення. Він заявив про себе ще в середині 50-х — на початку 60-х
років, навіть раніше, ніж у Ленінграді, Москві та інших містах Росії.

Як форма національно-визвольного руху, українське дисидентство
відзначалося притаманними йому рисами.

По-перше, це була мирна, опозиційна ненасильницька форма боротьби,
боротьби за розум і душу людей. Підтримуючи ідеали
національно-визвольної боротьби, дисиденти прагнули досягти мети
конституційними методами, шляхом проведення агітаційно-пропагандистських
акцій.

По-друге, цей рух уже мав свої чітко визначені організаційні форми
(гуртки, спілки, об’єднання, комітети).

По-третє, дисидентство було загальноукраїнським явищем і проявлялося в
усіх регіонах України: в центрі і на сході (Київ, Харківщина, Донеччина,
Луганщина); в західній частині (Львівщина, Івано-Франківщина,
Тернопільщина, Буковина); на півдні (Одеса, Миколаїв, Херсон).

По-четверте, дисидентство, як політично-національна течія, охоплювало
різні соціальні прошарки населення — інтелігенцію ( письменники,
журналісти, літературознавці, вчителі, юристи, спеціалісти різних
галузей народного господарства), студентство, робітництво тощо.

У травні 1961 р. у Львівському обласному суді відбувся судовий процес
над Українською робітничо-селянською спілкою (УРСС), організованою у
1959 р. Левком Лук’яненком. УРСС ставила за мету домогтися виходу
України зі складу СРСР, це право було

зафіксовано конституційними положеннями. Організатор спілки Л.Лук’яненко
був засуджений-до страти, згодом заміненої 15-річним ув’язненням у
таборах та 10-річним засланням. До різних строків були засуджені й інші
члени спілки.

Група Л.Лук’яненка була не єдиною самостійницькою організацією України.
Подібні позиції обстоювали Об’єднана партія визволення України, що
існувала у 1953-1959 рр., створені у 60-х роках Український національний
комітет (УНК), Український національний фронт (УНФ) та інші організації.
Судові процеси над інакодумцями відбувалися у різних регіонах
республіки. У 1961 р. в Донецьку засуджено групу громадян, яку очолював
журналіст Григорій Гайовий. У 1962 році в Запоріжжі пройшов суд над
групою з шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир
Чернишов та інші. Аналогічні політичні процеси відбувалися в Рівному,
Тернополі, Чернівцях, Луганську, Києві. На основі судових рішень
більшість підсудних була репресована. І при цьому радянський уряд без
кінця лицемірно заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової
відповідальності з політичних мотивів, що в СРСР немає політичних
в’язнів. У числі дисидентів виявилося чимало «шістдесятників».

У 1962 і 1963 рр. М.Хрущов провів широко розрекламовані зустрічі з
діячами літератури і мистецтва. На них він роздратовано, сердито,
вживаючи навіть нецензурну лайку, засудив як «відступи від
соціалістичного реалізму», так і «прояви формалізму і абстракціонізму».

Слід сказати, що партійний вождь, м’яко кажучи, слабенько орієнтувався у
мистецтві. Згодом, вже перебуваючи в опалі, він це визнав. «Я ничего не
понимал», — так охарактеризує він незадовго до смерті своє тодішнє
розуміння процесів, що відбувалися у мистецькому житті.

Однією з жертв критиканства М.Хрущова був талановитий російський
скульптор Ернст Нєізвєстний. Але, як відомо, доля часто кепкує над
людьми. Трапилось так, що пам’ятник на могилі М.Хрущова на Новодівочому
кладовищі в Москві виготовив розкритикований ним той-таки Е.Нєізвєстний.

Слідом за московськими «проробками» відбулася ревізія «відхилень» у
творчості митців України. Проходила вона під виглядом «задушевних» бесід
у відповідних спілках у Києві, Львові, Харкові, відвідин майстерень
художників, розмов у державних та партійних кабінетах. Засоби масової
інформації критикували за «формалістичні викрутаси» Л.Костенко,
М.Вінграновського, І.Драча та інших.

Головними акціями, проведеними українськими дисидентами, стали
конференція в Київському університеті з питань культури мови, що
перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, виступи інтелігенції
біля пам’ятників Т.Шевченкові в Києві та Каневі.

Широку хвилю протестів у середовищі прогресивної української
інтелігенції викликала пожежа у фонді українських рукописів Київської
публічної бібліотеки Академії наук УРСР. Характерно, що підпалили
бібліотеку під час шевченківських свят 24 травня.

Не всі дисиденти відкидали ідеологічні основи існуючої системи. Більше
того, деякі з них звинувачували владу у відході від «справжнього»
марксизму. Зрештою, вони самі були продуктом системи і в її
«покращенні», «вдосконаленні» вбачали сенс свого життя.
Дисиденти-«шістдесятники» прагнули «соціалізму з людським обличчям», як
вони говорили. Та, незважаючи на це, всі вони потрапили в поле зору
каральних органів режиму.

Залежно від «провини» і «впертості» (стояв чи не стояв «на своєму»;
засуджував чи не засуджував свою попередню діяльність) визначалася і
міра покарання. Одних було «профілактовано» в КДБ чи кабінетах партійних
функціонерів, інших притягли до судової відповідальності.

Після усунення від влади М.Хрущова стала швидко проявлятися тенденція до
посилення репресій щодо дисидентів. У серпні—вересні 1965 р. було
проведено арешти близько двох десятків правозахисників. Серед них були
літературний критик Іван Світличний, художник Опанас Заливаха, історик
Валентин Мороз, поет-перекладач Святослав Караванський.

Репресіям піддано і одного з лідерів українського дисидентського руху
генерала Петра Григоренка. У відповідь на правозахисну діяльність,
виступу на підтримку справедливої боротьби кримських татар за повернення
на історичну батьківщину його спочатку було запроторено до психіатричної
лікарні, а влітку 1964 р. позбавлено генеральського звання. Коли у
квітні 1965 р. його припинили примусово «лікувати» і тодішній Голова
Ради Міністрів СРСР О.Косигін дав вказівку поновити П.Григоренка в
генеральському званні, Л.Брежнєв заявив: «Цього генерала я знаю… Рано
його відпустили. Жаль». Арешти свідчили про початок рішучого наступу
системи, кінець «відлиги». Однак реакція на це українських дисидентів
засвідчила їхнє непохитне бажання продовжувати боротьбу.

Своєрідним підсумком діяльності дисидентів часів «відлиги» була праця
літературного критика з Києва Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи
русифікація?», перекладена потім на кілька європейських мов. Книга була
своєрідним протестом проти проведених у 1965 р. арештів українських
дисидентів, звинувачення їх в антирадянській діяльності. Свій твір
І.Дзюба адресував П.Шелесту, тодішньому першому секретареві ЦК КП
України. Автор сміливо засуджував практику нехтування громадянськими
правами українського народу. Гострій критиці була піддана національна
політика Комуністичної партії в Україні. Праця, хоч і базувалася на
ідеологічних засадах націонал-комунізму, дала могутній поштовх
подальшому розгортанню правозахисного руху. Не випадково письменник
Б.Антоненко-Давидович назвав працю І.Дзюби референдумом покоління.
Вустами молодого публіциста найактивніша частина української молоді
заявила про свій розрив з тоталітарною системою.

Багатьом цей розрив коштував кар’єри; когось він повів страдницьким
шляхом в’язнів сумління; деякі поплатилися за нього найвищою платою
-власним життям. Але то не були даремні жертви. «Віра виникає тоді, коли
є мученики», а «знищені стають прапором», —писав про українських
дисидентів Валентин Мороз.

У цьому істинне значення їхньої діяльності.

Похожие записи