2

Тема № 8. Україна під владою Польщі

План:

Вступ………………………………………………………….
…………………………………………….3

1. Загарбання етнічних українських земель Польщею, Молдавією,

Угорщиною, московським царством, Туреччиною та Кримським

ханством (XIV – XVI
ст.)…………………………………………………………..
…………….. 4

2. Посилення соціально-економічного, політичного та національно —

релігійного гніту українського
народу……………………………………………………10

3. Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для
України……………….17

Висновки……………………………………………………….
………………………………………..24

Список використаної
літератури……………………………………………………..
…….25

Вступ.

Темою моєї контрольної роботи є тема „Україна під владою Польщі”.

Актуальність розгляду даної теми викликана тим, що дозволяє дослідити
процеси становлення української нації, етапи її боротьби з
поневолювачами, становлення релігії.

У XIV – XVI ст. південно-західні руські землі, на яких тоді формувалася
українська народність, стали об’єктом активних зовнішньополітичних
інтересів феодальних держав — Польщі, Угорщини, Московського царства,
Туреччини та Кримського ханства, які намагалися кожна зі своєї сторони
загарбати якомога більше української землі.

Слід зазначити, що у другій половині XVI — першій половині XVI ст.,
незважаючи на роз’єднаність різних частин України і тяжкий іноземний
гніт, на українських землях зростали продуктивні сили в сільському
господарстві, розвивалося ремесло, зароджувалося мануфактурне
виробництво, поглиблювався поділ праці між містом і селом, розширювалися
товарно-грошові відносини, посилювалася експлуатація селянських мас. Як
і в кожній країні за доби феодалізму, населення України поділялося на
два основні класи-стани, що було закріплено в законах: панівний — клас
феодалів і експлуатований клас — селянство.

Важливе значення для подальшого розвитку українського народу мали
Люблінська та Берестейська унії, перша з яких стала юридичним
закріпленням довготривалої влади над українськими землями Польщі, а
друга – стала документом, що ознаменував створення греко-католицької
церкви.

Метою розгляду обраної теми буде висвітлення таких питань як загарбання
етнічних українських земель Польщею, Молдавією, Угорщиною, московським
царством, Туреччиною та Кримським ханством (XIV – XVI ст.),

посилення соціально-економічного, політичного та національно-релігійного
гніту українського народу, Люблінська та Берестейська унії та їх
наслідки для України.

1. Загарбання етнічних українських земель Польщею, Молдавією, Угорщиною,
московським царством, Туреччиною та Кримським ханством (XIV – XVI ст.).

Загарбання етнічних українських земель бере свій початок з 1340 р. Як
зазначає В.А. Смолій, боярська змова, через яку загинув у квітні 1340 р.
галицько-волинський князь Юрій II Болеслав, стала своєрідним сигналом до
вторгнення Польщі в українські землі. Експансія здійснювалася під
прикриттям гасла захисту католиків Галичини. Захопивши Львів та
пограбувавши княжий палац на Високому Замку, польський король Казимир
III готував розширення агресії з метою оволодіння землями краю. У
відповідь на такі зухвалі дії поляків місцеве населення підняло
повстання, на чолі якого став боярин Дмитро Дедько. Повстанці не тільки
визволили власні землі, а й, запросивши на допомогу татар, спустошили
територію Польщі аж до Вісли. Протистояння закінчилося компромісом:
Казимир III був змушений визнати Дедька правителем Галичини, а той —
формальне верховенство польського короля. На деякий час на теренах
колишнього Галицько-Волинського князівства виникли два державних
утворення: Волинське князівство, на чолі якого стояв князь литовського
походження Любарт (Дмитро) Гедемінович і олігархічна боярська автономна
республіка у Галичині, лідером якої був «управитель і староста Руської
землі» Дмитро Дедько.

Смерть 1344 р. Дмитра Дедька стала приводом для активізації боротьби
Польщі, Угорщини та Литви за спадщину Галицько-Волинського князівства.
Уклавши мир з хрестоносцями, домігшись нейтралітету Золотої Орди,
Казимир III розпочав 1349 р. другу широкомасштабну експансію в
українські землі. Ідеологічним підґрунтям вторгнення стало поширення
католицизму на Схід, саме тому король проголосив себе «щитом
християнства», а завойовницький напад називав хрестовим походом проти
язичників-литовців та схизматиків-православних.

У 1366 р. після тривалого збройного протистояння, під час якого Польщу
підтримувала Угорщина, а Литву — місцеве українське населення, польська
держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Внаслідок
експансії до коронних польських земель було доточено майже 52 тис. км2
із населенням 200 тис. осіб, що збільшило територію Польщі майже в 1,5
рази. Історія України / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997 – с.
145-146

Польське проникнення в українські землі кардинально відрізнялося від
литовського: польський уряд з самого початку утвердження в цьому регіоні
намагався зробити його своєю провінцією, нав’язати польське право та
адміністративну систему, витіснити православ’я шляхом утвердження
католицизму, що викликало опір та протидію місцевого населення.

Черговий історичний поворот у долі Галичини стався 1370 р., коли після
смерті Казимира внаслідок династичної угоди цей край перейшов під владу
Угорщини. Однак після укладення Кревської унії (1385) Польща знову
набирає силу і 1387 р. остаточно приєднує Галичину до своїх володінь.
Розпочинаються ополячення та окатоличення. На галицьких землях
утворюється Руське воєводство, яке згодом перетворилося на провінцію
Польського королівства. Латина стає офіційною мовою, всі привілеї та
права надаються винятково польській шляхті та католицькому населенню. Ці
обставини підштовхнули частину галицьких бояр до прийняття католицизму,
який давав змогу отримати рівний з поляками правовий статус.

Після смерті Вітовта, коли на князівський трон у Литві сів Свидригайло,
Ягайло з великим польським військом рушив 1431 р. на Волинь з метою
максимального проникнення в українські землі. Чергове польсько-литовське
протистояння закінчилося перемир’ям, відповідно до умов якого західне
Поділля відходило до Польщі, а східне — залишалося під контролем Литви.
Завоювання супроводжувалося активною полонізацією: у Галичині було
утворено три воєводства — Руське, Бєлзьке та Подільське. З 1434 р. в
руських провінціях було запроваджено польське право, нав’язано польський
адміністративний апарат, створено шляхетське самоуправління.

У другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси
централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви.
Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар,
невщухаюча боротьба за великокнязівський престол поставили Велике
князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути,
литовці звернулися по допомогу до Польщі. Драматичні й гострі
польсько-литовські переговори закінчилися 1569 р. компромісом —
укладенням Люблінської унії, яка об’єднала Польську державу і Велике
князівство Литовське в єдине ціле — Річ Посполиту.

Отже, польське проникнення в українські землі наприкінці XIV — в
середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки в основу
свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію, полонізацію і
колонізацію краю, чим запрограмували загострення релігійних, соціальних
та етнічних відносин. Рибалка І.К. Історія України Дорадянський період:
Підручник 2- ге вид переробл. К. Вища школа, 1991 – с.206

Українські землі були одним з основних об’єктів татарських набігів.
Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було
своєрідним плацдармом для розгортання експансії у глиб українських та
російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої
перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити
свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були в
запустінні, гарнізони укріплених замків слабкі, наймане військо
налічувало лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти мобільній та
численній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів
шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало
бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію, ці формування, як
правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими
загонами, які поверталися додому з награбованим і за викуп віддавали
полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки блокувала
татарські напади, скільки потурала їм.

У 1448 р., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя
Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля.
Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви
і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили
й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі
за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На
початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває рис
систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і
спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило
всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482
р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія
принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства,
захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство.
Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556
року татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські
землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому
існуванню українського народу.

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для
нього головним об’єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка
ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні
потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що
підштовхувало правлячу верхівку вирішувати внутрішні проблеми країни за
рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та
грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також
географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка
Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити
свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI
ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами
загрожувала життєдіяльності українських земель. Остафійчук В.Ф. Історія
України: сучасне бачення: Навч. посібн. К.: Знання – Прес, 2002 – с.
185-186

У боротьбі проти турецько-татарських нападів на українські землі, як і в
боротьбі проти польсько-литовського гноблення, народні маси України
діставали допомогу від Російської держави. Російська держава з самого
початку свого виникнення стала центром притягання для українського і
білоруського народів у їхній боротьбі проти іноземних загарбників і
поневолювачів. Рятуючись від гніту литовських феодалів, українські
селяни, міщани часто переселялися в прикордонні райони Російської
держави. Уряд підтримував як переселення простих людей, так і перехід із
землями з-під влади Литви під владу Москви руських князів з
прикордонних, зокрема чернігово-сіверських земель.

Так, наприкінці XV ст. під владу Москви перейшли із своїми володіннями
чернігово-сіверські князі — Новосильські, Одоєвські, Воротипські та ін.
У 1503 р. за шестилітнім перемир’ям між Російською державою і Литвою,
яка зазнала поразки у війні, вся Чернігово-Сіверщина була закріплена за
Російською державою.

У 1508 р. група українських і білоруських феодалів зробила спробу
визволити українські, білоруські і російські землі з-під влади Литви і
включити їх до складу Російської держави. Очолив цей виступ один з
найбагатших князів Михайло Глинський, який мав великі володіння на
Полтавщині (прізвище походить від м. Глинська на Ворсклі). У 1508 р.
Глинський і його прихильники підняли повстання в Білорусії і на
Київщині, але українське й білоруське православне шляхетство їх не
підтримало, союзник кримський хан допомоги не подав, допомога російських
військ була недостатньою, і повстанці зазнали поразки. Михайло Глинський
утік до Москви.

Великі князі московські продовжували політику об’єднання російських
земель. У 1514 р. було відвойовано у Литви Смоленськ, населення якого
відкрило ворота російським військам. Одночасно з цим Російська держава з
кінця XV ст. стала приділяти багато уваги захистові своїх південних
земель від спустошливих набігів турків і кримських татар. Розгорнулося
будівництво оборонних ліній, що складалися з системи міст, острогів,
острожків і сторожових башт, а також із завалів з дерев (засіка).

На оборонних рубежах несли службу служилі люди, які разом з місцевим
населенням, зокрема за участю українських козаків, відбивали напади
кримських татар і турків. Найпівденніше була розташована оборонна лінія,
яка йшла від Алатиря до Новгорода-Сіверського і Путивля.

Разом з тим уже в 50-х рр. XVI ст., за часів Івана IV, російські війська
зробили кілька походів на Крим. У 1556 р. загони російських військ під
начальством дяка Ржевського прийшли на р. Псьол, а потім разом з
кількома сотнями черкаських і канівських козаків, на чолі яких стояли
отамани Млинський і Єськович, спустилися вниз по Дніпру. У 1558 р.
російські війська під командуванням українського князя Дмитра
Вишневецького, що кілька років перебував па службі у російського уряду
здійснили успішний похід проти татар на Крим, під Перекоп. В наступному
році загони російських військ під начальством окольничого Данила Адашева
спустилися на човнах в гирло Дніпра, висадились у Криму, оволоділи
кількома татарськими містами і звільнили багатьох невільників. Боплан Г.
Опис України. – К.: 1990 – с. 145-146

У цілому ж українське і білоруське населення, що перебувало під владою
Литви і Польщі, діставало підтримку російського народу у боротьбі проти
турецько-татарської і польсько-литовської феодально-католицької агресії,
у відстоюванні своєї національної самобутності.

2. Посилення соціально-економічного, політичного та
національно-релігійного гніту українського народу.

Еволюція феодальних відносин зумовила в XIV-XVI ст. зростання великого
феодального землеволодіння, причому не тільки князівського, а й
боярського. Цей процес був досить динамічним: так, якщо наприкінці XIV
ст. в українських землях налічувалося лише кілька десятків великих
феодальних латифундій, то вже в першій половині XVI ст. крупними
землевласниками були понад сто магнатських родин, а також тисячі
шляхтичів. Основними джерелами такого зростання великого феодального
землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення феодалами
общинних земель, купівля маєтків у інших власників, освоєння нових
земель.

Про масштаби магнатського землеволодіння свідчить статистика: у XV—XVI
ст. в Руському воєводстві 55 родин великих феодалів володіли понад 1500
сіл, міст та містечок, тобто більшою частиною всіх поселень краю.
Особливо процес зростання феодального землеволодіння посилився після
Люблінської унії 1569 р.

Концентрація земель у руках магнатів зумовила широкомасштабний наступ
феодалів на територію та права селянських общин. Тиск феодалів на
селянську общину, що розгорнувся в XIV—XVI ст., виявлявся в привласненні
общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх
старост та намісників, обмеженні та ліквідації копних (громадських)
судів тощо. Внаслідок цього в середині XVI ст. вільних общинних земель в
Україні практично не лишилося.

Кількісне зростання феодального землеволодіння супроводжувалося якісними
змінами у формах організації праці. У XIV—XVI ст. прогресував розвиток
товарно-грошових відносин, бурхливо зростав ринок сільськогосподарської
продукції. За цих умов, намагаючись адекватно реагувати на потреби
внутрішнього і зовнішнього ринку, феодали перетворили свої земельні
володіння на фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, що
базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були
орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси
натурального господарства. Історія України / під ред. В.А. Смолія, К.
Альтернативи, 1997 – с. 149-150

За польсько-литовської доби поглибився суспільний поділ праці,
активізувалася урбанізація. У XIV—XV ст. міста України в основному ще
зберігали феодально-аграрний характер (жителі міст займалися
землеробством, скотарством, промислами і частково ремеслом та торгівлею;
перебували у феодальній залежності й подібно до селян виконували різні
повинності, сплачували податки натурою і грішми). Водночас за міськими
мурами відбувалися значні зрушення, зароджувалися та прогресували нові
явища та процеси: поглиблювалася спеціалізація ремісництва (якщо в
давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у
XV ст. — 200, а на початку XVII ст. — до 270). У XV ст. набули поширення
ярмарки, що було першою ознакою становлення внутрішнього ринку (постійні
ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.); виникли фахові
ремісничі об’єднання — цехи, виникають перші зародки мануфактурного
виробництва; у містах запроваджено Магдебурзьке право. На українському
ґрунті з XV ст. дедалі більше приживаються елементи нової торговельної
культури — набуває поширення продаж товарів у кредит, під заставу,
укладаються торгові контракти, з’являються векселі, зароджується
іпотечна система (земля здавалася під заставу).

Зрушення в економіці XIV—XVI ст. були тісно пов’язані з соціальними
процесами. В соціальній сфері українських земель активно формувалися
станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав,
привілеїв та обов’язків.

На вершині соціальної ієрархії перебував військово-службовий стан
(шляхта), до якого належали представники з різних соціальних груп, що
несли військову службу в князя і могли утримувати себе під час походів.
Формування шляхти тривало від XIV до XVI ст. За цей час вона пройшла
шлях від соціально-неоднорідної, юридичне невизначеної, відкритої
верстви до консолідованого, чітко окресленого законодавче, майже
замкнутого привілейованого стану. Своєрідним стрижнем шляхетського стану
в українських землях, які входили до Великого князівства Литовського,
були майже 30 княжих родів литовської та давньоруської династій
(Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі).

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани. До цієї категорії
шляхти належали члени великокнязівської ради (пани радні) та
найзаможніші феодали, які у воєнні походи виїжджали не в складі
повітової шляхти, а окремо зі своїми загонами під власними корогвами
(пани-хоруговні). Князі та пани утворювали порівняно нечисленну елітну,
аристократичну групу, яка була основою для формування верхівки
державного апарату і підлягала тільки суду Великого князя.

Найнижчий щабель займала дрібна шляхта (зем’яни). Свій родовід ця
верства, що налічувала тисячі родин, вела від колишніх вихідців із селян
чи міщан, які за свою військову (боярську) службу одержали статус шляхти
та земельні володіння. Верхівка зем’ян (бояр) володіла вотчинами, мала
права приватної власності на землю, а решта володіла удільними землями,
тобто користувалася землею лише за умови виконання військової
повинності. Отже, зем’яни за походженням та способом життя були
найближчими до суспільних низів і становили проміжну ланку між
селянством і аристократичною верхівкою військово-служилої верстви. У XVI
ст. процес оформлення шляхти в привілейований стан вступив у вирішальну
фазу.

Важлива роль та особливе місце в українському суспільстві належали
духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. «Церковні
люди» не підлягали світському суду, в разі потреби їх судив суд
єпископа. У польсько-литовську добу духовний стан був численний, до
нього належала майже десята частина населення. У цілому духовенство
поділялося на дві категорії: біле (парафіяльні священики, які не давали
обітниці безшлюбності) і чорне (ченці, здебільшого високі духовні
ієрархи).

Третім станом, що в XIV—XV ст. виділився в окрему верству населення,
стали міщани. Ця верства не була однорідною. На вершині міської піраміди
перебував патриціат. Цей аристократичний прошарок сформувався з
найбагатших та найвпливовіших купців та промисловців. Середньою ланкою
міщанства було бюргерство — цехові майстри та торгівці середньої
заможності. Основу соціальної піраміди міста становило міське
поспольство, або плебс (ремісники, дрібні торгівці та селяни).
Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібн. К.:
Знання – Прес, 2002 – с. 190-194

Характерною рисою міського життя була цехова організація. Відповідно до
західноєвропейських зразків населення українських міст об’єднувалося в
цехи: зброярів, будівельників, шевців, аптекарів. Кожен цех мав свій
статут, органи управління з виборними «цехмайстрами» на чолі. Перша
згадка про існування цехової організації в українських землях датується
1386 р. — у грамоті йде про цех шевців Перемишля.

Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке, так само як
шляхта і міщанство, було неоднорідним. Залежно від форм феодальної
експлуатації, характеру повинностей його поділяють на три групи:

1. Чиншові селяни, або данники, які сплачували феодалам натуральну й
грошову ренту (чинш). Данники — це особисто вільні та економічно
незалежні селяни-общинники. У ході формування фільваркової системи
сільського господарства ця категорія селянства поступово зникає.

2. Тяглі селяни, які вели господарство на земельних ділянках, що
належали феодалам. Основними формами експлуатації цієї категорії
селянства були відробіткова рента (панщина), державні податки
(серебщина), державні повинності (будування мостів, прокладання доріг,
ремонт замків тощо).

3. Службові селяни — ремісники, рибалки, конюхи, бортники, які
обслуговували двір феодала. Вони об’єднувалися в сотні, керовані
сотниками і, крім виконання основної спеціальної служби, залучалися до
відбування панщини та сплачували данину.

Для заснування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно
було багато землі і робочих рук. Тому одночасно із зростанням фільварків
йшли два процеси: обезземелення селянства і збільшення панщини,
посилення і юридичне оформлення кріпацтва.

Феодали обезземелювали селян, зганяючи їх з їхніх ділянок або примусово
«скуповуючи» селянські землі, що часто по суті було однаковим. Внаслідок
цього землезабезпеченість селян зменшувалася, кількість малоземельних і
безземельних селян — підсусідків, городників, комірників, халупників та
ін. збільшувалася.

Поряд з відбиранням селянських земель під фільварки феодали швидко
збільшували панщину та грошові і натуральні побори. Якщо на початку XV
ст. у Східній Галичині селяни здебільшого відробляли 14 днів панщини на
рік з лану або волоки, то в кінці століття — 2 дні на тиждень (104 дні
на рік), а в середині XVI ст. в багатьох фільварках панщина вже доходила
до 4 днів на тиждень, тобто 208 днів на рік. У Підляшші, яке входило до
складу Литви, у першій половині XV ст. селяни відбували на панщині 14
днів з волоки на рік, а в кінці століття — 1 день на тиждень, тобто в 4
рази більше.

Одночасно з обезземеленням селянства і збільшенням панщини феодали
намагалися перетворити вільних і залежних селян, селян „похожих” на
кріпаків, на „непохожих”, „отчичів” і юридично оформити кріпацтво. За
загальноземським привілеєм 1447 р. великий князь литовський й король
польський — Казимир обіцяв не приймати в свої маєтки селян, які втекли з
маєтків феодалів, а феодали не повинні були приймати втікачів з
великокнязівських володінь. Поступово право селян на переходи дедалі
зменшувалося, а потім воно було взагалі скасоване.

Феодали дедалі більше посилювали свою владу над селянами, руйнували
общину, ліквідовували копний суд і добивалися права вотчинного суду над
селянами, витісняючи великокнязівський або королівський суд. Ще в 30-х
рр. XV ст. право вотчинного суду дістала галицька шляхта. У 1447 р. за
згаданим привілеєм Казимира право вотчинного суду дістали феодали
литовських, українських, білоруських і російських земель, що входили до
складу Литви. А на початку XVI ст. селяни втратили право навіть
скаржитися королеві або великому князеві литовському і, отже, перебували
в повній залежності від волі феодала. Борисенко В.Й. Курс Української
історії. З найдавніших часів до ХХ ст.. Навч. посібн. К. Либідь, 1996 –
с.354-356

У процесі зростання феодального землеволодіння, утвердження фільваркової
системи господарювання (виробництво та переробка сільськогосподарської
продукції, засновані на щотижневій панщині та чітко орієнтовані на
ринок) відбувалося зближення між різними категоріями селянства, а його
феодальна залежність поступово переросла та юридичне оформилася в
залежність кріпосну. Суть кріпацтва полягала в прикріпленні селян до
землі, запровадженні обов’язкових селянських робіт на пана (панщини),
остаточному обмеженні громадянських прав і свобод селянства. Його
юридичне оформлення вступило в завершальний етап у XVI ст. Характерно,
що в українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи
швидше, зокрема польські сейми 1505 і 1520 рр. заборонили селянам
покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дводенну панщину.
Литовські статути (1529, 1566) обмежили право власності селян на землю.
«Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно
обмежила права селян щодо зміни місця проживання, тобто юридично
закріпляла належність селян феодалові. Останню крапку в законодавчому
оформленні кріпосного права було поставлено «артикулами» польського
короля Генріха Валуа (1573) та третім Литовським статутом (1588).
Відповідно до цих документів тривалість панщини визначалася волею пана;
селяни позбавлялися прав розпоряджатися своїм майном, заповідати або ж
відчужувати його без дозволу феодала; шляхтич отримав право карати на
смерть своїх кріпаків; селян-утікачів розшукували протягом 20 років.

Селяни реагували на процес закріпачення пасивною непокорою (письмові
скарги польському королю та литовському князю щодо зловживання шляхти;
втечі на Подніпров’я; відмова від виконання панщини та інших повинностей
тощо) та активною протидією (напади на маєтки, знищення майна шляхтичів,
вбивство панів, організація повстань: 1431 р. повстання селян Бокотської
волості на Поділлі, 1490—1492 рр. — повстання під проводом селянина
Мухи).

Суспільні процеси XV—XVI ст. зумовили виникнення в соціальній структурі
принципово нової верстви — козацтва, яка, поступово набираючи силу,
згодом стала впливовим фактором суспільного життя, активним чинником
історичного процесу.

Отже, в період XIV—XVI ст. під впливом кардинальних зрушень у
європейській торговельній кон’юнктурі відбулися масштабні зміни не
тільки в техніці та технології господарювання, а й у сфері форм
земельної власності та організації праці. Концентрація земель у руках
феодалів, обезземелення селянства, посилення його феодальної залежності
стали підґрунтям для формування фільваркової системи сільського
господарства. Активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ
та тенденцій: поглиблення спеціалізації ремісництва; утворення цехів;
виникнення перших зародків мануфактурного виробництва тощо. Історія
України: Посібник для абітурієнтів /авт-упорядн. О.В. Гісем, —
Кам’янець-подільський, Абетка, 2002 – с. 189

3. Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для України.

Розвиток феодального землеволодіння, посилення процесу прикріплення
селян до землі сприяли формуванню та зростанню панівної феодальної
верстви. У різних країнах ці процеси мали свої особливості. Так, якщо у
Польщі ще наприкінці XIV — на початку XV ст. в межах привілейованої
верстви було ліквідовано різницю між ступенями шляхетства, то в
українських землях, які входили до складу Литовської держави, еліта
поляризувалася. На одному полюсі — невеличка група крупних
землевласників-магнатів, що володіла широкими правами та привілеями:
економічними (величезні підвладні території та значні резерви робочої
сили), політичними (можливість обіймати найвищі державні посади —
канцлер, гетьман, підскарбій та ін.) та юридичними (підлягання суду
безпосередньо великого князя, а не місцевої адміністрації). На іншому
полюсі перебувала значна група середніх та дрібних землевласників
шляхта. Вона концентрувала у своїх руках (порівняно з магнатами) менші
економічні важелі (землі та робочу силу), підлягала юрисдикції місцевих
великокнязівських намісників — воєвод та старост, раз по раз потерпала
від «наїздів» магнатів на маєтки дрібних та середніх землевласників.
Саме тому українська шляхта Литовської держави із заздрістю дивилася на
польську, яка стала для неї омріяним ідеалом «шляхетської рівності».
Різниця справді була суттєвою. Якщо українська (як і литовська та
білоруська) шляхта мусила не тільки сплачувати податки на утримання
війська (серебщину), а й відбувати військову службу в
загальношляхетському ополченні («посполитому рушенні»), то в Польщі
утримання війська оплачував король за рахунок чверті доходів від власної
маєтності. До того ж польська провідна верства мала ширші права,
внутрішню однорідність, політичну незалежність.

Неоднорідність української еліти в Литовській державі суттєво вплинула
на розвиток історичних подій. Так, у січні 1569 р. знекровлена
Лівонською війною (1558—1583) з Московською державою, Литва змушена була
піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі, який мав винести
остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі.
Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мало
інкорпоруватися до складу Польської держави, на чолі якої мусив стояти
один володар і спільний сейм, а в Литві залишалася власна адміністрація
та судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє
всевладдя, звужуватиме спектр привілеїв, сприятиме процвітанню
конкурентної польської провідної верстви, литовські, українські та
білоруські магнати, які брали участь у переговорах, намагалися
саботувати це рішення. А щоб остаточно зірвати сейм, після місячних
переговорів вони таємно залишили Люблін.

Проте Польща не розгубилася після такого демаршу литовської сторони.
Навпаки, відчуваючи власну силу, вона переходить у наступ. Спираючись на
українську шляхту, яка бажала припинення постійних прикордонних
конфліктів, обмеження всевладдя власних магнатів, отримання широких
прав, якими користувалася польська еліта, польський король терміново
видає кілька універсалів про відокремлення Підляшшя, Волині, Київщини та
Брацлавщини від Литви і включення їх до складу Польщі. Водночас
піднімалося питання навіть про початок воєнних дій проти Литви із
залученням до них татарських формувань.

Литовська делегація повернулась у сейм, коли всі українські землі
опинилися поза державними кордонами Литви. 1 липня 1569 р. було укладено
польсько-литовську унію, яка юридичне закріпила появу нової держави —
Речі Посполитої. Згідно з унією обирався спільний король, єдиними для
новоствореної держави мали бути сейм, сенат, гроші. Польська та
литовська шляхта отримувала право володіти землями в будь-якій частині
держави. Незважаючи на польський тиск, литовське князівство частково
зберігало ознаки своєї колишньої державності — печатку, герб, фінанси,
адміністрацію та військо. Урядовою залишалася руська мова, а правовою
основою — Литовський статут.

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнати — О.
Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький, К. Вишневецький. Каменем
спотикання стали привілеї та православна віра. Під тиском обставин ці
магнати змушені були погодитися з унією, але у своїй заяві зазначили:
«…ми приєднуємось як вільні і свобідні, з тим, щоб ми не були понижені
в наших шляхетських почестях», крім того, враховуючи, «що ми різних
релігій, просимо, щоб нас через те не понижували і до іншої релігії не
примушували».

Отже, за порівняно невисоку ціну (урівняння в правах з польською
шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови в
офіційному діловодстві) українська шляхта всупереч українським магнатам
не тільки не противилася, а й сприяла переходу Волині, Київщини,
Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі. Основну роль у цьому процесі
відігравали егоїстичні вузькостанові інтереси, але для української еліти
можливості вибору надзвичайно звузилися: порівняно демократична, але
слабіюча Литва; набираюча силу, але жорстко централізована Московська
держава і відносно стабільна, зберігаюча громадянський мир та внутрішню
єдність, Польща. Українську шляхту приваблювали в польській моделі
державності гарантовані політичні свободи та станові привілеї,
обмеженість королівської влади, відносна релігійна толерантність. До
того ж у середині XVI ст. на тлі кривавих релігійних протистоянь в
Англії, Німеччині та Франції, жахів інквізиції в Іспанії та трагедій
опричини у Росії внутрішнє становище в Польщі було стабільнішим. Того
часу ще не чітко виявили себе ті тенденції, які згодом призвели до кризи
польської державності. Хрестоматія з історії держави і права / за ред.
А.С. Чайковського: у 3- х кн. Кн.. 1 — К.: 2000 – с.284-287

Укладення Люблінської унії відкрило новий етап у житті українських
земель, етап згортання політичного життя, економічних утисків,
прогресуючої втрати національних традицій та культури.

З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку
гілки ідея унії (об’єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо
православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від
ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою
католиків було визнання православними зверхності Папи.

Після церковного розколу слабіюча православна церква через критичні
обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви
католицької. Так сталося 1274р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна
унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у
Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного
світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє
значення полягає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об’єднання
церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці
XVI ст. унійний рух мав уже свою доволі довгу історію, протягом якої
неодноразово доводив актуальність та доцільність об’єднання.

Після укладення Люблінської унії популярність ідей уніатства в Речі
Посполитій посилилася. Зміцнення католицизму на тлі втрати православ’ям
своїх позицій дало змогу Ватикану розставити свої акценти в питанні
церковного об’єднання. Метою унії було приєднання православної церкви до
католицької з обов’язковим визнанням верховенства Римського Папи, тобто
розширення сфери впливу Ватикану на Схід та помітне збільшення церковних
володінь. Ідею унії активно підтримував польський король, адже вона
відкривала шлях для окатоличення та ополячення українських та
білоруських земель, тим самим сприяючи консолідації Речі Посполитої.

Кризовий стан православної церкви створював у цей час умови не тільки
для поширення ідей церковного єднання в українському суспільстві, а й
для появи в ньому прихильників цієї ідеї. Наприклад, палкий прибічник та
захисник православ’я князь К. Острозький у своєму листі до Папи
зазначав: «Нічого не бажаю гарячіше, як єдності, віри і згоди всіх
християн». З огляду на реалії такі настрої цілком зрозумілі. Люблінська
унія посилила процес окатоличення та ополячення української еліти. І
хоча мотиви тих, хто переходив у католицьку віру, були різними (для
одних це шлях до привілеїв і посад, для других — урівняння в правах з
поляками, для третіх -прилучення, як вони вважали, до більш розвинутої
культури), наслідок для православ’я був один — різке звуження каналів
матеріальної підтримки. Адже саме князі та багаті роди свого часу
будували храми, фінансували монастирі, відкривали школи при церквах.
Особливістю цього періоду було те, що патронат-опіка, своєрідне
середньовічне спонсорство церкві, поступово деформуючись, перетворюється
на звичайне володіння церквою чи монастирем. Ці релігійні осередки
заставляли, давали в посаг, у спадщину, здавали в оренду, обмінювали та
продавали. Світська влада дедалі активніше проникає в церковне життя.
Тепер вже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж пани —
рада, або ж сам Великий князь, що відкрило доступ до вищої ієрархії
світським особам, які не тільки не переймалися церковно-релігійними
інтересами, а виявляли виключно матеріальну заінтересованість,
зберігаючи при цьому свої світські звичаї — полювання, банкети,
насильства, розпусне життя та ін.Такі обставини спричинили моральну
деградацію церковної ієрархії, загальну дезорганізацію та занепад
православної церкви. Вона вже не могла бути гарантом збереження
національних традицій та осередком культурного життя. Церковна криза
зумовила втручання в релігійні справи міщанства, організованого в
братства. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців,
братства спробували взяти під свій контроль церковне життя, особливо
діяльність церковної ієрархії. Почин братчиків було підтримано
Константинопольською патріархією, яка надала Львівському Успенському
братству права ставропігії (автономність, залежність безпосередньо від
патріарха) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Поступово в
частини вищої церковної ієрархії православної церкви визріває думка про
доцільність унії з католицькою церквою. В основі таких настроїв були
хитросплетіння егоїстичних інтересів духовенства та реальних потреб
церкви. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало й утворення
1589р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати
на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і
залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Два чинники сприяли активізації унійного руху в середині XVI ст.
Спочатку, намагаючись убезпечити себе від реформації, польський король
дозволяє єзуїтам розгорнути свою діяльність у Польщі (1564), а згодом і
у Литві (1569). Внаслідок цього Річ Посполита за короткий час
вкривається мережею єзуїтських навчальних закладів. Широкого розголосу
набуває релігійна полеміка. Талановиті проповідники активно працювали на
ідею унії. Так, Венедикт Гербест ще 1567 р. цілком резонно вказував
православному духовенству на його неуцтво і темноту, як вихід із
критичного становища він пропонував церковну унію. Інший відомий
проповідник Петро Скарга обстоював цю ж ідею у своєму відомому трактаті
«Про єдність церкви Божої» (1577).

Поглиблювала розкол суспільства так звана «календарна реформа»,
проведена Папою Григорієм XIII 1582 р., яка суттєво розвела у часі
релігійні свята католиків та православних. Намагаючись підняти престиж
православного духовенства, подолати дискримінацію православних віруючих,
водночас бажаючи вирішити низку власних інтересів, львівський єпископ
Гедеон Балабан на з’їзді в Белзі (1590) став ініціатором підписання
унії. До нього приєдналися луцький, турово-пінський та холмський
єпископи. У 1595р. Папа Климент VIII офіційно визнав унію.

Юридичне оформлення унії мало відбутися 1596 р. у м. Бересті. Однак
собор розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська
частина затвердила акт об’єднання церков та утворення греко-католицької
церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні
догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишилися
православними, а церковнослов’янська мова — мовою богослужіння.
Уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від сплати податків,
уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні
посади. Крім того, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.
Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Усі спроби
примирення були марними: незабаром сторони прокляли одна одну. Внаслідок
цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства,
започаткувала нову площину розшарування.

Після укладення унії розпочався масовий наступ на православну церкву.
Унія насаджувалася силою, православні церковні маєтності передавалися
уніатам, православні залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас
уніати перебували в стані невизначеності, ніби між двома вогнями.
Православні вбачали в них зрадників, а католики не вважали їх
повноцінними громадянами, до того ж не виконали значної частини своїх
обіцянок на Берестейському соборі. Католицька верхівка вбачала в
греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не
самостійну церковну організацію. Уклавши Берестейську унію, вона
спочатку об’єктивно сприяє поширенню католицизму та ополяченню, але
згодом прірва між українцями греко-католиками та поляками римокатоликами
надзвичайно поглиблюється. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого
оточення призводить до того, що 1848 р. розпочинається корінний злам:
греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а
уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє
про себе як про національну українську церкву.Отже, форсований наступ
католицизму на українські землі, що посилився після укладення
Люблінської унії, мав своїм наслідком ополячення та окатоличення
українського народу, вів до загальної дезорганізації та занепаду
православної церкви, яка катастрофічне втрачала роль осередку
культурного життя, гаранта збереження національних традицій.
Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в
українських землях, розширення сфери впливу католицизму, а для частини
православного духовенства — спробою підняти його престиж, подолати
дискримінацію православних віруючих, вивести православну церкву з кризи.
Огієнко І. Українська церква. – К.: 1993 – с.112-116

Висновки.

Розглянувши питання теми „Україна під владою Польщі” можна зробити
наступні висновки. Загалом можна сказати, що питання даної теми
висвітлені у науковій літературі досить повно і цікаво.

Слід зазначити, що польське проникнення в українські землі наприкінці
XIV — в середині XVI ст. суттєво відрізнялося від литовського, оскільки
в основу свого курсу поляки одразу поклали тотальну католизацію,
полонізацію і колонізацію краю, чим запрограмували загострення
релігійних, соціальних та етнічних відносин.

У польську добу відбуваються важливі процеси і в соціальній сфері:
формуються шляхетський та міщанський стани; православне духовенство
починає втрачати позиції і активно витісняється католицьким; різні
категорії селян перетворюються на одну верству — кріпаків.

Велику роль в українській історії відіграли Люблінська та Берестейська
Унії. Так після Люблінської унії 1569 р. більшість українських земель
опинилася в складі шляхетської Польщі. Це були Східна Галичина, Волинь,
Поділля, Київщина, частина Лівобережної України (майбутня Полтавщина).
Поза межами Польщі залишилися: 1) Закарпатська Україна в складі
Угорщини, 2) Північна Буковина під владою Молдавії і 3) Чернігівщина, що
входила до складу Російської держави. Берестейська унія мала на меті
об’єднання православної церкви з католицькою під зверхністю римського
папи, але замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства,
започаткувала нову площину розшарування. Після укладення унії розпочався
масовий наступ на православну церкву. Унія насаджувалася силою,
православні церковні маєтності передавалися уніатам, православні
залишилися без вищої церковної ієрархії. Водночас уніати перебували в
стані невизначеності, ніби між двома вогнями. Православні вбачали в них
зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами, до того ж
не виконали значної частини своїх обіцянок на Берестейському соборі.

Список використаної літератури:

1. Борисенко В.Й. Курс Української історії. З найдавніших часів до ХХ
ст.. Навч. посібн. К. Либідь, 1996 – 616 с.

2. Боплан Г. Опис України. – к.: 1990 – 302 с.

3. Історія України / під ред. В.А. Смолія, К. Альтернативи, 1997 – 424
с.

4. Історія України / керівник авт. кол. Ю.Зайцев вид. 2-ге зі змінами –
Львів, Світ, 1998 – 488 с.

5. Історія України: Посібник для абітурієнтів /авт-упорядн. О.В. Гісем,
— Кам’янець-подільський, Абетка, 2002 – 348 с.

6. Історія України: Навч. посібн. / За ред. Б.Д. Лановика, 2 — ге вид.
переробл. К.: Т-во Знання КОО, 1999 – 574 с.

7. Остафійчук В.Ф. Історія України: сучасне бачення: Навч. посібн. К.:
Знання – Прес, 2002 – 348 с.

8. Огієнко І. Українська церква. – К.: 1993 – 254 с.

9. Рибалка І.К. Історія України Дорадянський період: Підручник 2- ге вид
переробл. К. Вища школа, 1991 – 607 с.

10. Хрестоматія з історії держави і права / за ред. А.С. Чайковського: у
3- х кн. Кн.. 1 — К.: 2000 – 405 с.

Похожие записи