Реферат з світової історії

Цікаве із історії Японії

Рання Японія (40000 р. до н.е. — 300 р. н.е. )

Перший період історії Японії називається Івадзюку (40.000 р.– 13.000 р.
до н.е. ). Це час первісного заселення островів. Період названий за
місцем першої знайденої палеолітичної стоянки.

Протягом періоду Дземон (13000 р. до н.е. — 300 р. до н.е. ) населення
Японських островів займалося збиранням, полюванням, рибальством.
«Дземон» — назва глиняних виробів того часу. Цей період приблизно
відповідає неоліту.

У період Яеї (300 р. до н.е. — 250 р. н.е. ) на острів Кюсю разом з
емігрантами з Кореї й Китаю прийшла ковальська справа, рисосіяння й інші
«високі технології» того часу. Назва цьому періоду також дали глиняні
вироби, вперше виявлені в Яеї (район Токіо). Початок рисосіяння
відносять до 100 року до н.е.

З появою сільського господарства племінні союзи почали створювати перші
японські держави. Центром країни ненадовго став Кюсю. Китайські
мандрівники часів правління династій Хань і Вей повідомляли, що в ті
роки правителькою країни (точніше, одного з найбільш впливових племінних
союзів Кюсю) була жриця по імені Піміко або Хіміко.

Пізніше центр правління перемістився на схід, на родючі землі району
Кінай (нині — Кансай). Країна почала об’єднуватися під владою племені
Ямато, що правило в однойменній провінції (нині — префектура Нара).
Традиційно початок правління першого імператора Дзімму відносять до 660
року до н.е. Однак сучасні історики датують заснування династії Ямато —
середина 1 століття до н.е.

Період Ямато (300 — 710)

В основному країна була об’єднана під владою імператора до 300 року н.е.
Від нього веде літочислення період Ямато (300 — 710). Цей період також
називають періодом Кофун, тому що в ті часи для поховання правителів
будувалися більші кургани (яп. «кофун»).

Імператор правив державою, живучи в столиці. Столиця, у свою чергу,
переїжджала разом з кожним новим правителем — звичай забороняв
імператорові жити там, де перебувала могила його попередника.

Згодом реальна політична влада виявилася в руках могутнього клану Сога,
а імператорові залишилася тільки роль верховного жерця синтоїзму. Така
ситуація зберігається в Японії донині — імператор виконує найважливіші
релігійні обряди, а політична влада перебуває в руках міністрів,
сьогунів, парламенту й так далі.

У період Ямато Японія простягалася від острова Кюсю до полів Китаю, але
ще не включала райони Канто й Тохоку. Вона також контролювала невелику
частину півдня Кореї. Завдяки цьому й дружнім відносинам з корейською
державою Пекчьо, вплив Китаю й Кореї в країні ріс. Навіть коли в 662
році Японія повністю втратила свої позиції на Корейському півострові,
вплив материкових держав залишався досить сильним.

Буддизм був привезений у Японію між 538 й 552 роками. Нова релігія
віталася частиною правлячого класу. Однак жрецька синтоїстська
аристократія всіляко перешкоджала поширенню навчання Дхарми. Тому
введення буддизму супроводжувалася конфліктами й навіть декількома
війнами.

Величезну роль у поширенні буддизму зіграв принц Сьотоку-тайсі, регент у
період правління імператриці Суйко. В 604 році він написав «Укладення
сімнадцяти статей», у якому проповідував буддизм і китайські ідеали
державності. Останнім часом, втім, авторство принца рядом учених
заперечується.

Зрештою буддизм знайшов велику кількість послідовників у вищих шарах
суспільства й став державною релігією. Однак прості селяни довго не
могли з його складних догм.

В 645 році Накатоми-но-Каматари привів до влади аристократичний клан
Фудзівара, що фактично правил Японією аж до приходу до влади в XІ
столітті військових (самурайських) кланів. У тому ж році були проведені
реформи Тайка: впроваджені китайські схеми пристрою державного апарата й
адміністрації, всі землі були викуплені державою й нарівно розділені між
селянами, введена нова (за китайським зразком) система оподатковування.

Тоді ж з Китаю й Кореї в Японію прийшли даосизм, конфуціанство й
ієрогліфіка — кандзі.

В 622 році імператор Тенти прийняв «Кодекс Тенті» — перше відоме нам по
хроніках законодавче укладення в Японії.

Періоди Нара й Хайям (710 — 1185)

В 710 році перша постійна столиця Японії була заснована в місті Нара.
Нове місто було побудовано за зразком китайської столиці.

У Наре були споруджені найбільші в країні буддійські монастирі й храми.
Незабаром їхній політичний вплив настільки посилився, що заради
збереження влади імператора столиця була перенесена в 784 році в місто
Нагаока, а в 794 році — у Хэйан (Кіото), де й залишалася протягом тисячі
років.

Одним з характерних ознак періодів Нара й Хэйан був відхід від сліпого
копіювання Китаю й підйом національної самосвідомості. Навіть коли вплив
Китаю був ще сильним, багато хто із привнесених ідей та установ ззовні
були «японізовані»: наприклад , було створено кілька додаткових
міністерств, що відали специфічно японськими потребами.

У мистецтві також росла популярність національних культурних традицій.
Розробка абеток «кана» дала можливість створювати літературні твори
японською мовою .

У період Хэйан набрало силу кілька нових буддистських шкіл, запозичених
з Китаю, які пройшли «японізацію».

Акцент у реформах Тайка був зроблений на нову систему управління землею
й податковою системою, однак нововведені високі податки змушували
збіднілих селян продавати свої наділи й ставати орендарями у великих
землевласників. Крім того, багато аристократів і буддиських монастирів
добились дозволу не платити податки. У результаті доходи держави
постійно знижувалися, і через кілька століть влада фактично перейшла з
рук імператора в руки великих незалежних землевласників.

Клан Фудзівара протягом декількох століть періоду Хейан контролював
політичну ситуацію в країні, видаючи дівчат зі свого роду заміж за
імператорів і займаючи усе більше постів у Кіото й провінції. Вплив
клану досяг апогею в 1016 році, коли Фудзівара Мітінага став регентом
(кампаку).

У результаті панування Фудзівара в уряді постійно виявлялися нездатні до
керування люди. Влада вже не могла підтримувати порядок у країні, тому
багато землевласників наймали самураїв для захисту своєї власності.
Вплив військових неухильно ріс, особливо в Східній Японії.

Влада клану Фудзівара закінчилася в 1068 році, коли новий імператор
Госандзе вирішив управляти країною самостійно й Фудзівара не змогли
підкорити його своїй владі. В 1086 році Госандзе відрікся від престолу й
став ченцем, але продовжував правити країною з монастиря. Почалася епоха
інсей («імператорів-ченців»). Ченці політично впливали на управління аж
до 1156 року, коли Японію очолив Тайра Кійоморі.

В XІІ столітті особливо виділялися два впливові військові клани: клани
Мінамото (або Гендзі) і Тайра (або Хейке). Тайра зайняли безліч
державних постів під час правління клану Фудзівара. З іншого боку, клан
Мінамото отримав великий військовий досвід, завоювавши для Японії
частину земель на півночі острова Хонсю в ході Дев’ятирічної (1050 —
1059) і Трирічної (1083 — 1087) воєн.

Після повстання Хейдзі (1159 р.), битва за владу між двома кланами,
Тайра Кієморі очолив країну й правив нею з 1168 по 1178 рік, повністю
підкоривши собі імператора. Основними супротивниками Тайра були клан
Мінамото й буддиські монастирі. Останні створили цілі армії
монахів-бійців, які постійно порушували громадський спокій смутами й
міжусобними війнами.

Після смерті Кіеморі клани Тайра й Мінамото в ході боротьби за владу
розв’язали війну Гемпей (1180 — 1185). Клан Мінамото здобув перемогу, і
країну очолив Мінамото Йорітомо.

Період Камакура (1185 — 1333)

В 1192 році, після нейтралізації всіх своїх потенційних супротивників,
включаючи деяких членів родини, Ерітомо був проголошений сьогуном
(військовим правителем). Новий уряд був заснований у його рідному місті
Камакура. Сьогунат був організований простіше, ніж уряд за китайським
зразком, а тому працював набагато ефективніше.

Зі смертю Ерітомо в 1199 році почалися війни між сьогунатом Камакура й
імператорським двором у Кіото. Ця боротьба за владу припинилася тільки
під час смути Дзекю 1221 року, коли війська сьогуна вщерть розбили армію
імператора.

Правителі (сіккен) із клану Ходзе в Камакуре взяли Японію під свій
контроль. Перерозподіляючи землі, захоплені під час перевороту, вони
заручилися підтримкою всіх впливових людей країни. Імператор і залишки
уряду в Кіото повністю втратили владу над Японією.

Вплив Китаю зберігався й у період Камакура. З’явилися нові буддиські
течії: навчання Дзен (привезене з Китаю в 1191 році) отримало велику
кількість послідовників серед самураїв, пануючого тоді класу. Інша
буддистка школа — радикальна й непримиренна секта Лотосової Сутри — була
заснована ченцем Нітіреном в 1253 році. Згодом її перейменували в секту
Нітірен. Її відрізняло вороже ставлення до інших буддиських течій і
яскраво виражений націоналізм.

В 1232 році був прийнятий «Дзей Сікімоку» («Звід законів»). Він
установив особливу значимість вірності панові й призначався для боротьби
з падінням моральності й дисципліни. Клан Ходзе контролював всю країну,
і будь-яка спроба заколоту негайно присікалася.

Сьогуни залишалися в Камакуре й не мали особливої влади, а їхні
представники перебували в Кіото й Західній Японії. Губернатори й поліція
жорстко тримали в руках владу в провінції. Регенти клану Ходзе змогли
забезпечити кілька десятиліть миру й економічного процвітання, поки
Японії не почали загрожувати зовнішні вороги.

В 1259 році монголи завоювали Китай і почали «цікавитися» Японією. Вони
послали уряду Камакура кілька письмових ультиматумів, але японці не мали
наміру здаватися без бою.

В 1274 році монголи почали першу спробу завоювати острів Кюсю. Однак
після декількох годин бою флотилія була змушена відступити — почався
сильний шторм. Ця бура врятувала Японію, тому що в японців не було
шансів проти величезної й добре озброєної монгольської армії.

Після ретельних приготувань японці були здатні протистояти другій
інтервенції монголів в 1281 році. Однак знову загарбники були змушені
відступити через погану погоду. Острів Кюсю готувався й до третього
нападу, але в монголів на той час з’явилося занадто багато проблем на
континенті, щоб продовжувати думати про завоювання Японії.

Результати багаторічних військових готувань були згубні для уряду
Камакура, тому що не приносили прибутку й вимагали більших витрат.
Впливові військові начальники, що боролися за регентів, чекали нагород і
пожалувань, але скарбниця була порожня. Саме фінансові проблеми й
зниження довіри з боку влади стали найважливішими із причин падіння
уряду Камакура.

Період Муромати (1333 — 1573)

До 1333 року вплив регентів Ходзе впав настільки, що імператор Годайго
зміг відновити колишню владу імператора й змістити сьогунат Камакура.
Однак відроджені під час Реставрації Кемму (1334 рік) імперські
міністерства не проіснували довго через застарілий державний апарат, а
некомпетентні міністри не знайшли підтримки серед могутніх
землевласників.

Асікага Такаудзі, що раніше боровся разом з імператором, повстав проти
двору й завоював Кіото в 1336 році. Годайго втік на південь в Йосіно й
заснував там Південний двір. У той же час у Кіото зійшов на престол
інший імператор. Це стало можливим у результаті суперечки про
спадкування між двома галузями імперської родини після смерті імператора
Госага в 1272 році. В 1338 році Такаудзи сам призначив себе сьогуном і
заснував у Кіото новий уряд. Район Муроматі, де з 1378 року перебували
урядові будинки, дав назву всьому історичному періоду.

Два імператорських двори (Південний і Північний) проіснували в Японії
більше півстоліття. Вони вели нескінченні війни один проти одного.
Звичайно Північний двір виявлявся сильнішим, але все-таки Південному
двору вдалося кілька разів ненадовго захопити Кіото. Південний двір
остаточно здався в 1392 році, і країна знову об’єдналася під владою
імператора й сьогунів Асікага.

У період правління сьогуна Асікага Йосіміцу (1368 — 1408) сьогунат
Муроматі ще міг контролювати центральні провінції, але втратив свій
вплив на інших землях. Есіміцу встановив гарні торговельні зв’язки з
Китаєм династії Мін. Внутрішній валовий продукт ріс за рахунок розвитку
сільського господарства й нової, більше ефективної схеми спадкування. Як
наслідок, розвивалася торгівля, з’являлися нові міста й соціальні групи.

Протягом XV та XVІ вв. вплив сьогунів клану Асікага й уряду в Кіото
практично звівся до нуля. Новими гравцями на політичній арені періоду
Муроматі стали невеликі клани воїнів-землевласників — «дзі-самураї».
Почавши об’єднуватися, вони швидко перевершили по силі губернаторів і
поліцію, а деякі поширили свій вплив на цілі провінції. Цих нових
феодалів називали «дайме». Вони поділили між собою Японію й кілька
десятків років неспинно боролися один з одним (період Сенгоку Дзидай —
«Громадянських війн»).

Самими впливовими дайме були Такеда, Уесуги й Ходзе на сході й Оути,
Мори й Хосокава на заході

В 1542 році перші португальські купці й місіонери-єзуїти з’явилися на
Кюсю й привезли в Японію вогнепальну зброю й християнство. Єзуїт
Франциск Ксав’є приїхав у Кіото з місією в 1549-1550 роках. Багато дайме
прийняли християнство, тому що були зацікавлені в розвитку торговельних
відносин із заокеанськими країнами (у першу чергу мова йшла про
закупівлю зброї). Місія на Кюсю успішно розширювала свій вплив.

У середині XVІ століття дайме все частіше й частіше прагнули одержати
владу над всією країною. Самим везучим з них виявилася Ода Нобунага.

Період Адзути Момояма (1573 — 1603)

В 1559 Ода Нобунага одержав управління провінцію Овари (район сучасного
міста Нагоя). Як і багато інших дайме, він мріяв об’єднати Японію.
Завдяки своїм стратегічно вдало розташованим володінням в 1568 році йому
вдалося захопити столицю.

Перемістившись у Кіото, Ода продовжив знищувати своїх ворогів. Проти
нього були вороже налаштовані деякі войовничі буддійські школи, особливо
секта Ікко, що фактично правила декількома провінціями. В 1571 р. Ода
повністю зруйнував монастир Енрякудзи. Його протистояння із сектою Ікко
тривало до 1580 року. Одночасно із цим в 1573 році Ода скинув сьогунат
Муроматі.

Нобунаге дуже повезло із двома його самими небезпечними супротивниками
на сході: Такеда Сінген й Уесугі Кенсін померли, не встигнувши
поборотися з військами Нобунагі. Після смерті Сингена Ода розбив клан
Такеда в битві під Нагасіно в 1575 році, активно використовуючи
вогнепальну зброю, куплену в європейців.

В 1582 році генерал Акети вбив Оду й захопив його замок Адзуті. Проте
владу Нобунагі успадкував Тоетомі Хідзьосі, сподвижник покійного, що
розгромив війська Акеті. Хідзьосі швидко знищив своїх супротивників. Він
підкорив собі північні провінції й острів Сікоку в 1583, а також Кюсю в
1587 роках. Після перемоги над кланом Ходзе в бої при Одавара в 1590
році Японія була остаточно об’єднана.

Намагаючись установити контроль над всією країною, Тоетомі Хідзьосі
зруйнував безліч замків, збудованих по всій країні в часи громадянських
воєн. В 1588 році він конфіскував всю зброю в селян і ченців у ході так
званого «Полювання за мечами». Він заборонив самураям займатися
землеробством і змусив їх переселитися в міста. Введення чітких границь
між класами підсилило контроль уряду над народом. До того ж, в 1583 році
почалася ревізія всіх земель держави, а в 1590 році був проведений
перепис населення. Тоді ж було завершене будівництво величезного замка
Тоетомі в місті Осака.

В 1587 р. Хідзьосі своїм указом вигнав всіх християнських місіонерів.
Однак францисканці в 1593 році змогли повернутися в Японію, а єзуїти
зберегли свої позиції на заході країни. В 1597 році Хидеесі посилив
переслідування християнських місіонерів, заборонив міняти віру і, як
попередження, стратив 26 францисканців. Він вважав, що християнська
церква може перешкодити встановленню повного контролю над суспільством;
до того ж, багато єзуїтів і францисканці нетерпимо ставилися до
традиційних релігій: синтоїзму й буддизму.

Наступною метою Хідзьосі після об’єднання країни було захоплення Китаю.
В 1592 році армія Японії вторглась у Корею й за кілька тижнів окупувала
Сеул, однак уже в наступному році була розбита армією Китаю. Хидеси
виявляв впертість і не здавався до останньої поразки й виводу військ з
Кореї в 1598 році. У тому ж році він помер.

Період Едо (1603 — 1867)

Токугава Іеясу, сподвижник Тойотомі Хідзьосі й Оди Нобунагі, взяв владу
у свої руки як найбільш впливова людина в Японії. Коли Хідзьосі вмирав,
він попросив Іеясу вічно піклуватися про його сина-спадкоємця Хідейорі й
про родину Тойотомі.

Зрозуміло, Токугава порушив свою обіцянку й не підтримав спадкоємця
Хідзьосі, тому що хотів править Японією сам. У битві під Секігахара в
1600 році Іесу розбив прихильників Хидери й других своїх супротивників
із заходу. У такий спосіб геть отримав необмежену владу над країною. В
1603 році владою імператора Іеясу був проголошений сьогуном. Він
заснував свій уряд в Едо (нині — Токіо). Сьогунат Токугава правив
Японією протягом 250 років.

Ієясу строго контролював всю країну. Він уміло розподілив землю між
дайме: найбільш вірні васали (ті, хто підтримував його ще до битви під
Секігахара) отримали стратегічно більше важливі ділянки. Для повного
контролю над суспільством у період Едо була створена система з 5- ти
класів: на вершині соціальної піраміди стояли самураї, потім ішли
селяни, ремісники й купці. Парії -«ета», що займалися «брудною» за
буддиськими канонами роботою, утворювали самий дискримінований, п’ятий
клас. Громадянам країни заборонялося міняти свій соціальний статус.
Сьогун Іеясу продовжував розвивати міжнародні торговельні відносини. Він
встановив торговельні зв’язки з Англією й Німеччиною. У той же час в
1614 році геть домігся повної заборони християнства, щоб запобігти
небезпечному впливу ззовні. Після знищення клану Тойотомі в 1615 році й
взяття Осаки Іеясу і його спадкоємці практично не мали супротивників, і
період Едо можна назвати часом миру. Воїнів (самураїв) навчали не тільки
бойовим мистецтвам, але й літературі, філософії, мистецтву. Дзен-буддизм
і неоконфуціанство прививали їм принципи самодисципліни, моралі й
відданості.

В 1633 році сьогун Іеміцу заборонив далекі плавання й майже повністю
ізолював Японію в 1639 році, обмеживши зв’язки із зовнішнім світом
торгівлею з Китаєм і Голландією через порт міста Нагасакі. Були
заборонені всі іноземні книги.

Завдяки ізоляції поліпшувалася якість місцевої сільськогосподарської
продукції, розвивався внутрішній ринок, процвітала культура. Серед
міського населення набирали популярність такі форми мистецтва, як театр
кабукі й укійое — картинки на побутові теми.

Уряд Токугава залишався незмінним протягом століть, однак згодом його
становище ставало все більше хитким. Купецтво розвивалося настільки
швидко, що незабаром багато самураїв стали від нього фінансово залежати.
У результаті класові розходження між купцями й самураями згладжувалися,
а могутність останніх поступово занепадала. До тому ж, високі податки й
голод послужили причиною росту числа повстань селян.

В 1720 році була знята заборона на іноземну літературу, і в Японії
поширилися нові філософські вчення з Китаю і Європи (Німеччина).
Наприкінці XVІІІ століття почав наростати тиск із боку зовнішнього
світу. Спочатку Росія безуспішно спробувала встановить торговельні
стосунки з Японією. Її приклад в XІ столітті наслідували європейські
держави й США.

Американському офіцерові, комодору Перрі, в 1853 й 1854 роках силою
вдалося заставити японський уряд відкрити кілька портів для морської
торгівлі, однак зовнішні торговельні відносини однаково оставалися
незначними до Реставрації Мейдзі в 1868 році.

Дії Перрі породили хвилю антизахідник настроїв і критику сьогуната
Токугава, а також зростав рух на підтримку реставрації імператорської
влади.

Антизахідний і проімперський рух «Сонно Дзьої» («Хай живе імператор!
Смерть варварам!») широко поширилося серед самураїв провінцій Тесю й
Сацума. Більш стримані політики, втім, зрозуміли значення досягнень
науки й військового мистецтва Заходу й відкрили Японію зовнішньому
світу. Незабаром і консерватори, взявши участь у декількох битвах з
європейським й американським флотами, також усвідомили переваги нових
технологій.

Період Мейдзі (1867 – 1912)

В 1867-1868 роках уряд Токугава під тиском військових пішов у відставку,
і влада імператора Мейдзі була відновлена. Після Реставрації імператор
покинув Кіото й переселився в нову столицю — Токіо. Політична влада
перейшла з рук сьогуната Токугава в руки невеликого угруповання знать і
колишні самураї. Нова Японія рішуче початку доганяти Захід в
економічному й військовому розвитку. Масштабні реформи пройшли по всій
країні. Новий уряд прагнув зробити Японію демократичною країною
загальної рівності. Границі між соціальними класами, створені сьогунатом
Токугава, були стерті. Найбільш незадоволені цією реформою були самураї,
тому що втратили всі свої привілеї. Також були проголошені гарантії прав
людини, наприклад, в 1873 році була оголошена воля релігії. Заради
стабілізації нового уряду всі колишні феодали-дайме повинні були
повернути свої землі імператорові, взамін отримавши солідні грошові
компенсації. Цей процес завершився до 1870 року. Потім країна була
поділена на префектури.

Система освіти реформувалася спочатку за французьким, а потім за
німецьким зразком. Було введено обов’язкову початкову освіту. Приблизно
після 20-30 років інтенсивної «західнинщини» уряд прислухався до
консерваторів і націоналістів: у програмах освітніх установ був
зроблений ухил на вивчення й шанування конфуціанства й синтоїзму
(включаючи культ імператора).

Для Японії було надзвичайно важливо зрівнятися у військовому відношенні
з імперіалістичними державами. Адже, як й інші азіатські країни, Японію
змушували підписувати невигідні угоди силою. Була введена загальна
військова повинність, сухопутна армія була реорганізована за зразком
прусських військ, а флот — за зразком британських ВМС. Ради прискорення
перетворення Японії із сільськогосподарської країни в індустріальну —
частину студентів відправляли на Захід вивчати науки й мови, а для
навчання інших були запрошені іноземні викладачі. Величезні кошти були
вкладені в розвиток транспорту й засобів зв’язку. Уряд підтримував
розвиток бізнесу й промисловості, особливо монополій-дзайбацу, японських
олігархій.

Величезні бюджетні витрати привели до фінансової кризи середини 1880- х,
за яким пішла реформа грошової системи й установи Банку Японії.

До Другої світової війни швидше всього розвивалася текстильна
промисловість. Умови праці на фабриках були поганими, а поява
ліберальних і соціалістичних рухів безжалісно придушувалися правлячим
угрупованням Генро, що складалося з найближчих сподвижників імператора —
нових японських «олігархів».

Японія отримала свою першу Конституцію в 1889 році. З’явився парламент,
але імператор зберіг свою незалежність: він стояв на чолі армії, флоту,
виконавчої й законодавчої влади. Однак основна політична влада
залишилася в руках членів Генро — імператор Мейдзі погоджувався з
більшістю їхніх дій. Політичні партії поки не мали достатнього впливу, в
першу чергу — через постійні внутрішні чвари.

Конфлікт між Китаєм і Японією через розділ сфер впливу в Кореї привів до
Японо-китайської війни 1894-1895 років. Японці перемогли й захопили
Тайвань, але західні держави змусили їх повернути інші завойовані
території Китаю. Це заставило японську армію й флот прискорити
переозброєння. Новий конфлікт інтересів у Китаї й Манчжурії, цього разу
з Росією, привів до Російсько-японської війни 1904-1905 років. Японія
виграла й цю війну, збільшивши свою територію й отримавши міжнародну
повагу. Пізніше Японія посилила свій вплив у Кореї й приєднала її в 1910
році. Ці військові успіхи привели до небувалого підйому націоналізму. В
1912 році імператор Мейдзі помер. Ера правління Генро завершилася.

Мілітаризм і Друга світова війна

Під час правління слабкого імператора Тайсе (1912 — 1926) політична
влада поступово переходила від олігархів з Генро до парламенту й
демократичних партій. У Першу світову війну Японія приєдналася до
Антанти, але в боях з німецькими військами в Східній Азії зіграла досить
незначну роль.

Після війни економічна ситуація в Японії погіршилася. Великий землетрус
у Канто 1923 року й Всесвітня економічна криза 1929 року поставили
країну на край прірви. Одним зі шляхів вирішення проблем Японії була
територіальна експансія: після війни західні країни мали колонії по
всьому миру.

В 1930- і роки військові встановили майже повний контроль над урядом, у
той же час зберігаючи незалежність от нього. Їхні політичні вороги були
вбиті, комунізм переслідувався. Ідеологічна обробка й цензура утворенні
й засобах масової інформації були жорсткими. Пізніше офіцери армії й
флоту зайняли багато важливих урядових кабінетів і навіть пост
прем’єр-міністра.

Головною метою експансії Японії був Китай. Раніше японський уряд
змушував Китай робити економічно й політично невигідні для нього кроки.
До того ж, раніше багато японців емігрували в Китай, особливо в
Манчжурію.

В 1931 році японська армія окупувала Манчжурію. На наступний рік
маріонеткову державу Манчжоу-го було оголошено протекторатом Японії. У
тому ж році японські ВВС почали бомбити Шанхай, нібито захищаючи
японців, живлющих у Китаєві, від антияпонського руху. В 1933 році Японія
вийшла з Ліги Націй, тому що її жорстко критикували за дії в Китаї.

У липні 1937 року почалася Друга японо-китайська війна. Невеликий
інцидент переріс у повномасштабні військові дії, причому армія діяла не
залежно від поміркованого уряду Японії.

Японські війська повністю окупували узбережжя Китаю й звірствували над
місцевим населенням, особливо після взяття Нанкіна. Однак китайський
уряд не здавався, і війна тривала до 1945 року.

Наступним кроком Японії було завоювання Південно-Східної Азії й
встановлення «Великого пояса азіатського процвітання», а також
звільнення Північно-Східної Азії від європейців. В 1940 році Японія
окупувала французький Індокитай (В’єтнам) і приєднавшись до Осі (союз
Німеччини й Італії). Ці дії прискорили розгорання конфлікту між Японією,
США й Великобританією, що влаштували Японії нафтовий бойкот. Тому
японський уряд вирішив захопити голландську Східну Індію (Індонезію) —
регіон, багатий на нафту, ризикуючи розв’язати війну зі США й
Великобританією.

У грудні 1941 року Японія напала на США в Перл-Харборі й за півроку
розповсюдила свій контроль на величезну територію — до границь Індії на
заході і Нової Гвінеї на півдні.

Поворотним пунктом Тихоокеанської війни стала битва біля атолу Мідей у
червні 1942 року. Військові сили США Перехопили і розшифрували
радіограми японської армії, а тому перемогти ворога, який поніс
величезні втрати. Після цього бою союзники поступово відвоювали всі
захоплені Японією території.

В 1944 році почалися потужні бомбардування Японії, і в розпачі японці
почали використати проти союзників льотчиків-самогубців (камікадзе).
Війна була закінчена на Окінаві в 1945 році.

27 липня 1945 року союзники запропонували Японії підписати Потсдамською
декларацію в капітуляції, погрожуючи продовжити знищення країни. Але
військові й не думали здаватися, навіть після того, як США скинули дві
атомні бомби на Хіросіму й Нагасакі 6 й 9 серпня, і після оголошення
Радянським Союзом війни Японії 8 серпня.

Проте 14 серпня тверезомислячий імператор Хірохіто прийняв рішення в
беззастережній капітуляції.

Післявоєнний період

Після Другої світової війни Японія була повністю розорена. Всі великі
міста (крім Кіото), промисловість, транспортна й інформаційна мережа
були зруйновані. Окупація Японії силами союзників почалася в серпні 1945
року й закінчилася у квітні 1952 року. Операція переважно була
розроблена й проведена силами армії США під командуванням генерала
Мак-Артура.

Територія Японії після війни нагадувала 1868 рік — без Курильських
островів, окупованих Радянським Союзом, і островів Рюкю, включаючи
острів Окінава, що перебували під контролем США. Залишки японської армії
були знищені. В 1948 році був проведений Токійський процес — аналог
Нюрнберзького. Понад 500 військових офіцерів здійснили самогубство
відразу після капітуляції Японії, сотні інших були засуджені до смерті
рішеннями міжнародного трибуналу. Однак імператор Хірохіто не був
оголошений військовим злочинцем.

Метою Мак-Артура було створення стабільної демократії. Тому в 1947 році
набула чинності нова Конституція. Імператор втрачав всю свою політичну й
військову владу й ставав як би «символом» держави. Гарантувалися
загальне виборче право й права людини. Мак-Артур децентралізував
економіку, роздрібнивши фінансові групи й інші великі компанії,
реформував систему освіти й поліцію. Земельна реформа знищила велике
землеволодіння. Крім того, держава було повністю відділена від
синтоїзму. Також Японії було заборонено починати війну й навіть мати
свою армію.

Військове співробітництво Японії й союзників було вигідним обом
сторонам. Потік критики почав наростати тільки після того, як США
посилили дії по захисту своїх інтересів у холодній війні: переглянувши
своє відношення до комунізму, вони розмістили додаткові військові бази
на островах Японії й примушували Японію створити власні сили оборони
країни з порушенням Конституції.

З іншого боку, багато консервативно мислячих японців підтримували
ініціативу перегляду Конституції.

Окупація закінчилася із вступом у силу в 1952 році мирного договору.
Незабаром правляча партія консерваторів під керівництвом
прем’єр-міністра Йосіди провела через парламент закон про запобігання
підривної діяльності проти держави. Десять тисяч чоловік, звинувачених у
симпатії до комунізму, були зміщені із займаних ними постів в уряді,
промисловості й пресі. В 1954 р. були створені Японські сили
самооборони, і в тому ж році пройшов масштабний показовий військовий
парад.

Після Корейської війни економіка Японії швидко відновлювалася. Обсяг
експорту неухильно ріс. Дисбаланс, що виник у торговельних відносинах з
іншими країнами, особливо зі США, став надалі приводом для численних
конфліктів. Підйом економіки зміцнив позиції правлячої
Ліберально-демократичної партії (ЛДП) і підвищив рівень життя населення.
Однак, за всі ці досягнення довелося заплатить забрудненням
навколишнього середовища.

Відносини між Японією й Радянським Союзом нормалізувалися в 1956 році,
між Японією й Китаєм — в 1972 році. У тому ж році острів Окінава був
повернутий Японії (раніше він був окупований США). Паливна криза 1973
року боляче вдарила по економіці Японії, що залежить від зовнішніх
поставок нафти. Японія відреагувала на це бурхливим розвитком ринку
високих технологій. В 1980- х роках Японія продемонструвала чудеса
економічного процвітання. Однак в 1990- початку х у Японії почалася
економічна й політична криза, що триває донині. Втім, це не заважає
Японії входить у Вісімку найрозвиненіших країн світу.

 

Похожие записи