Реферат

на тему:

“Суспільний і державний лад Римської Республіки”

1. Державний устрій Риму до початку ІІІ ст до н.е.

Рання Республіка

Політична історія V-IV ст. характеризується зміцненням республіканського
ладу і боротьбою плебеїв за його демократизацію. Але, незважаючи на
успіхи плебса, державний лад залишався аристократичним.

Римська община мала три типи народних зборів. Куріатні коміції втратили
своє значення ще на початоку Республіки. За ними зберігалося вирішення
лише деяких питань сімейного права, такі як: усиновлення, затвердження
заповітів і обряд наділення вищою владою (imperium) магістратів, що
зводився до чистої формальності. У кінці Республіки для цієї церемонії
членів куріатних коміцій замінюють три авгура з тридцятьма ликторами, що
ймовірно представляють курії.

Центуріальні коміції, що скликалися вищими магістратами (консулами,
диктаторами, преторами), продовжували збиратися за центуріями, як це
було встановлене реформою Сервія Туллія. У ранню епоху військова
організація співпадала з політичною. Згодом це положення зберігалося як
пережиток. Збори по центуріях скликалися за межею міста, на Марсовому
полі. Громадяни збиралися на світанку; спочатку всі вони були озброєні.
Голосування відбувалося по центуріям, причому кожна центурія мала один
голос. Рішення центуріальних коміцій було законом (lex), який входив в
силу лише після формального схвалення його сенатом (aucto-ritas patrum).
Після видання закону Гортензія законодавча діяльність відходить
поступово до трибутних коміцій, і тільки питання війни і миру
розглядалися завжди центуріатними коміціями. Вирішальне значення в цих
коміціях по сервіанському устрою мали громадяни, що володіли високим
майновим цензом [II. 5; 119].

З середини V ст. набули значення збори по трибам – трибутні коміції
(comitia tributa). Спочатку в них брали участь тільки плебеї, що
збиралися по трибам для вибору плебейських магістратів. Згодом нарівні з
плебейськими зборами (concilia plebis) скликалися по трибам збори всіх
громадян.

У давнину трибутні коміції обирали лише нижчих магістратів, але потім їх
роль в законодавчій діяльності Республіки збільшилась. Після ряду
законів, останній з яких був проведений Гортензієм в 287 р., було
встановлено, що рішення плебса по трибам мають силу закону, тобто
прирівнюються до постанов центуріатних коміцій. Трибутні коміції
збиралися в різних місцях: на Форумі, на Капітолії, іноді за містом. У
кінці Республіки для виборів магістратів вони проводилися на Марсовому
полі. Скликали і головували на них курульні магістрати (консул,
диктатор, претор, курульний еділ) або ж плебейські магістрати (народний
трибун, плебейський еділ). У першому випадку збори називалися comitia
tributa, у другому concilia plebis. Голосування проходило по трибам.
До уваги приймався голос окремої триби. Якщо за пропозицію
висловлювалася більшість триб, воно ставало законом. Спочатку рішення
називалося plebiscitum, згодом – lex plebeive scitum або просто lex
[II. 7; 20].

На народних зборах відбувалися вибори магістратів і вирішувалися лише
найважливіші питання. Порядок проведення засідань виключав можливість
всебічного обговорення питань. Сфера компетенції різних видів народних
зборів не була точно розмежована. Завдяки цьому безпосередній вплив
народу на політичне життя був обмежений. Римські громадяни по суті були
позбавлені політичної ініціативи, бо на народних зборах вирішували
тільки ті питання, які підіймали магістрати, які збирали збори. Питання
поточного політичного життя вирішувалися магістратами і сенатом.

Магістратури ділилися на ординарні (звичайні) і екстраординарні
(надзвичайні).

Магістрат, як показує саме слово (magister – начальник), стоїть над
народом, разом з народом він є носієм державної «величі». Образа його
прирівнюється до образи величі римського народу. Під час перебування на
своїй посаді магістрат не може бути притягнутий до відповідальності і не
може бути зміщений. “Виконання обов’язків магістрату не служба, а
honor – честь, пошана [II. 5; 122]”. Всі магістратури були
неоплачуваними, виборними, терміновими (крім цензора всі ординарні
магістрати обиралися на один рік), крім диктатури всі були
колегіальними. Загальне поняття влади позначалося терміном potestas;
вища ж влада, що включає верховне командування армією, вищу цивільну
владу, а також певні релігійні функції (право ауспіції), носила назву
imperium.

Спочатку два консули (які називалися також praetores, judices) були
єдиними виборними магістратами, яким належала вся повнота влади. Після
появи інших виборних посадових осіб консули залишаються вищими
магістратами, їм належить imperium majus, тобто вища цивільна влада, а
під час війни вони керують арміями. По законах Ліцинія і Секстія (367
р.), один консул став обиратися з плебеїв. Консули обиралися
центуріатними коміціями. У знак вищої влади попереду консула йшли 12
лікторів зі зв’язками лозин (fasces), в які за міською межею вкладалися
сокири. Поза Римом консул мав необмежені повноваження у всіх відносинах,
включаючи питання життя і смерті римських громадян, тим часом як в місті
права консулів обмежувалися певними нормами.

З 366 р. патриції добилися того, щоб з їх середовища центуріатними
коміціями обирався один претор, який мав imperium minus і був молодшим
колегою (collega minor) консулів, їх заступником. Головним обов’язком
преторів була custodia urbis, тобто правоохорона в місті, а звідси
витікала карна і цивільна юрисдикція, що стала згодом основною
компетенцією претора. Посада претора стала доступна плебеям з 337 р.
Попереду претора шли звичайно шість лікторів; в тих же випадках, коли
він судив в Римі, при ньому знаходилися два ліктора.

З 443 р. центуріатними коміціями стали обиратися два цензори, спочатку
тільки серед патріціїв. Вони обиралися один раз в п’ять років терміном
на півтора року. У їх компетенцію входило виробництво цензу і розподіл
громадян по трибам і центуріям, а згідно із законом Овінія (біля 312 р.)
вони стали складати і списки сенаторів. У зв’язку з цими обов’язками
розвивається нова функція цензорів спостереження за вдачами (сurа
mоrum). Нарешті, цензори беруть участь в фінансовому управлінні
Республіки (визначення величини податків, мита). Посада цензора стала
доступна плебеям з 351 р., а закон Публілія Філона 339р. встановив, що
один з цензорів повинен бути обов’язково плебеєм. Рішення цензорів не
могли бути опротестовані народними трибунами. Влада їх означалася як
potestas, їм не привласнювався imperium, як консулам і преторам, тобто
вони не мали права командування військом, але на цю посаду вибирали
видатних громадян, часто тих, хто раніше займав вже консульську посаду,
так як з часом цензура набула великого значення в політичному житті
Рима. Особливе значення мав трибунат.

Питання про походження трибуната вирішується по-різному. Едуард Мейер
вважав трибунат старовинною плебейською посадою, що з’явилася задовго до
сецессії плебеїв. На старовину цього інституту вказує те, що трибун
вважався sacrosanctus, тобто недоторканним, і дія проти трибуна
вважалася порушенням релігійних заборон. Спочатку чотири трибуни
представляли чотири триби. Після сецессії плебеїв трибунат був визнаний
посадою загальнодержавною.

Більшість сучасних дослідників (Белох, Стюарт Джонс та інш.) зв’язує
народний трибунат з військовим трибунатом. Військові трибуни були
командирами плебса. Вони зіграли велику роль в плебейських страйках.
Знов створена посада отримала популярне найменування. Пояснення цього
заслуговує уваги.

Народні трибуни обиралися плебейськими зборами по трибам. Посада ця була
доступна тільки плебсу. Спочатку обиралося два трибуни (по іншій версії
чотири); згодом їх обирається десять. Особистість трибуна вважалася
недоторканною. Головна функція народних трибунів захист інтересів
плебеїв (jus auxilii). Звідси витікає право втручання в дії всіх
магістратів (jus intercessionis), крім диктатора і цензора. Veto
(забороняю) народного трибуна відміняло розпорядження магістрату,
постанову народних зборів і сенату. Народним трибунам належало навіть
право арешту магістрату (jus prensionis). Житло трибуна було місцем
притулку для всякого плебея; воно повинне було бути відкрито всю добу.
Але за межею міста трибуни втрачали свою владу. Трибуни мали право
скликати плебейські збори («право діяти з плебсом» — jus agendi cum
plebe). Вони могли опротестувати рішення сенату, але спочатку не мали
права виступати в сенаті, їм дозволено було лише знаходитися перед
дверима того приміщення, де відбувалося сенатське засідання. Згодом
трибуни дістали право входити в сенат, брати участь в суперечках і
навіть скликати сенатські засідання (jus agendi cum patribus). У
середині IV ст. трибуни вже користувалися цим правом. Трибуни не були
магістратами в суворому значенні цього слова.

Разом з трибунами була введена посада плебейських едилів, що були
спочатку помічниками народних трибунів. Спочатку едили були охоронцями
храму богині Церери. З 366 р. крім двох плебейських едилів стали
обиратися ще два курульних едила спочатку тільки з патріціїв, але дуже
скоро вони склали з плебейськими едилами єдину колегію. Головні
обов’язки эдилів були: ”cura urbis спостереження за порядком в місті;
cura annonae – турбота про продовольство міста і спостереження за
ринками; cura ludorum – турбота про устрій суспільної гри. Едили
обиралися трибутними коміціями [II. 7; 23]”.

Квесторы спочатку призначалися консулами і були їх помічниками. З 447 р.
трибутні коміциії стали обирати чотирьох квесторів. З 409 р. ця посада
стала доступна плебсу. Квестори управляли державною скарбницею, вели
прибутково-видаткові книги, були охоронцями державного архіву,
супроводжували в походи консулів і управляли касою армії, а також
розподілом і продажем військової здобичі.

З екстраординарних магістратур потрібно назвати диктатора. Час
виникнення цієї посади невідомий. Ймовірно, вона належить до числа
латинських магістратур. Формально диктатор призначався консулом,
фактично ж він обирався сенатом. Призначення диктатора відбувалося у
разі надзвичайних обставин (війна, внутрішні хвилювання). Влада
диктатора була обмежена тільки терміном (не більш шести місяців). Всі
магістрати знаходилися в його підкоренні. По відношенню до його
розпоряджень було недійсно veto народних трибунів. Він мав всю повноту
влади (summum imperium). Спочатку диктатори призначалися з патріціїв; з
плебеїв перший диктатор був призначений в 356 р. Диктатор називався
також magister populi. У знак виняткової його влади попереду нього йшли
24 ліктора зі зв’язками, в які були вкладені сокири. Звичайно він
призначав собі помічника, начальника кінноти (magister equitum).

Особливе значення мав в житті римської держави сенат. До складу його
входили головним чином колишні магістрати. Складання списку сенаторів
знаходилося спочатку у веденні консула, а потім перейшло до цензорів.
Список носив назву album, в ньому сенатори записувалися в суворому
порядку в залежності від рангу. Спочатку вносилися колишні консули
(consulares), які потім були преторами (praetorii) і т. д. Сенатор, що
стояв в списку першим, називався princeps senatus. Скликати сенат могли
вищі магістрати: диктатор, консул, претор; згодом це право отримали і
народні трибуни. Після доповіді магістрату, що зізвала сенат,
відбувалося його обговорення. Кожний з сенаторів, в залежності від свого
місця в списку, висловлював свою думку, після цього відбувалося
голосування і виносилося рішення (senatus consultum, decretum).

Формально сенат був дорадчою установою при магістратах, фактично ж він
перетворився у вищу установу Республіки. Він керував питаннями релігії і
культу, державними фінансами, питаннями внутрішньої безпеки. У його
руках знаходилася зовнішня політика. Народні збори лише формально
вирішували питання про війну і мир. З самого початку Республіки сенат
був оплотом аристократії.

Питання релігії не були відділені в Римі від політичного життя. Всім
вищим магістратам були властиві ті або інші релігійні функції. Жрецтво
як стан в Римі не існувало. Жрецькі колегії були свого роду
магістратурами, але тільки релігійними. Особливе значення придбала
колегія понтифіків, що складалася спочатку з трьох, а потім з шести
чоловік, і особливо голова її – великий понтифік (pontifex maximus) [II.
3; 29].

Повноваження великого понтифіка були різноманітні. У релігійному
відношенні він був як би pater familias римської держави. Він здійснював
різні релігійні церемонії, був присутнім при релігійних обрядах, що
здійснюються різними магістратами, давав ради магістратам з питань
культу, відповідав за календар, вів погодні записи і т. д. По всім
питанням він радився з колегією понтифіків. Великий понтифік жил в
будинку, який, за переказами, був палацом Нуми (Regia). Понтифіки
призначалися шляхом кооптації, а великий понтифік з кінця III ст. до н.
е. обирався на особливих коміціях. Понтификат був тісно пов’язаний з
аристократією і представляв її інтереси, але внаслідок діяльності Гнея
Флавія права понтифіків були дещо обмежені, а в 300 р. згідно із законом
Огульніїв понтифікат став доступний плебеям. Треба, однак, зазначити, що
перший понтифік з плебеїв був призначений лише в 252 р.

Пережиток царської влади залишався в титулі rex sacrorum. Це був
передусім жрець Януса, однак у нього були і інші функції. Rex sacrorum
був підлеглий великому понтифіку. Посада його завжди залишалася
патріціанською.

Жреці різних храмів носили назву фламінів. Особливе значення мали серед
них фламін Юпітера (flamen Dialis), фламін Марса (flamen Martialis) і
фламін Квіріна (flamen Quirinalis).

Великою пошаною відзначалися римлянами жерці богині Вести (virgines
vestalas). Особлива колегія жерців (два, а з ІV ст. з десяти чоловік)
займалась Сівіліними книгами. Окрім того існувала ще колегія авгурів –
жерців-віщунів. Авгури дещо впливали і на політичне життя, так як іх
тлумаченнями різних гаданнь та “знаків” керувалися при визначенні
строків зборів та виступів у походи. Довгий час авгури обирались зі
складу патріціїв та лише за законом Огульніїв плебеї отримали доступ в
колегію авгурів.

2. Римське суспільство в період Республіки

Доступ плебеїв до всіх магістратур, крім деяких жрецьких посад, що не
мали політичного значення, не означав ще повної демократизації римського
суспільного устрою. Неоплачуваність магістратурних посад була заставою
того, що фактично посади ці не могли бути доступні незаможним плебеям.
Обиралися лише багаті плебеї. До кінця IV ст. патриціанські роди, що
збереглися разом з верхівкою плебеїв складали привілейоване соціальне
угрупування – нобілітет, з середовища якого звичайно обиралися
магістрати.

Термін «нобілітет» (nobilitas) має різне значення в латинській мові.
Іноді він має значення знання взагалі, іноді більш вузьке значення.
“Деякі дослідники (наприклад, Герье, Гельцер, Мюнцер, Сайм та інш.)
вказують, що nobiles називалися не всі представники сенаторського стану,
але найбільш видатні, ті, які належали до людей, що займали консульську
посаду [II. 5; 106]”. Це спостереження має деякі основи. Але ми вживаємо
слово нобілітет для позначення всього римського знання, сенаторської
аристократії. У такому значенні цей термін: зустрічається у Моммена,
Віллемса, Релоха, Віппера, Сергеєва та ін. Патріціат не втратив свого
політичного значення. Його вплив грунтувався на великій земельній
власності, розвинених клієнтських зв’язках, взаємній підтримці
представників одного і того ж роду. Деяким родам властива була певна
політична лінія. Так, Фабії виступали як палкі прихильники
аристократичної політики. Для Емілієв характерна політика компромісу з
плебеями і т. д. Видатні діячі впливових родів дуже часто проводять на
вищі посади своїх родичів і осіб, що знаходяться з ними в клієнтських
зв’язках. По мірі посилення плебса поруч з патріціанськими з’являються
видатні плебейські роди, політика яких мало відрізняється від політики
патрицианских родів; в IV ст. особливим впливом користуються роди
Ліцініїв, Лівієв і Генуциєв. Випадки, коли висувалися такі люди, як
Маній Курій Дентат, не пов’язані з патріціанскою або плебейською знаттю,
є виключенням. Римський нобілітет був тісно пов’язаний з
аристократичними родами латинських і деяких італійських народів. У ранню
епоху латинські і сабінські роди увійшли в склад патріціата. Але рід
Клавдіїв був, напевне, останнім, що удостоївся цієї пошани, у середини V
ст. латинські, а потім різні італійські роди прираховувалися до
римського плебсу.

З італійськими містами, що ввійшли в склад римської держави, велися
пожвавлені комерційні стосунки, а початок III ст. характеризується
розвитком торгового і лихварського капіталу. У зв’язку з розвитком
грошового господарства в Римі з’являється карбована монета, спочатку
мідна, а потім срібна. Довгий час у римлян були у обігу злитки
необробленої міді (aes rude). “Регулярне карбування мідних ассів
припадає на другу половину IV ст. У часи війни з самнитами і з Пірром в
Римі ходять срібні драхми з Кампанії і Великої Греції. Після перемоги
над Пірром, в 268 р., римляни перейшли до карбування срібної монети,
Було встановлене відношення срібла до бронзи, як 1:120 [II. 5; 117]”.
Одиницею грошової римської системи був встановлений денарій, відповідний
аттичній драхмі і рівний 10 бронзовим ассам. Дрібною срібною монетою був
сестерцій, рівний 1/4 денарія. У порівнянні з грецькими містами Рим
пізно переходить до карбування монети, а це свідчить про те, що в Римі,
незважаючи на розвиток торгівлі і велике поширення лихварських операцій,
переважали ще натурально-господарські відносини. Рабовласництво широко
впроваджувалося в господарство. Число рабів не було ще значним, але
війни збільшували їх притік, і встановлений в 357 р. податок на відпуск
рабів на волю вказує на розвиток торгівлі рабами.

Основою господарства було землеробство. Для IV ст. характерна наявність
державної громадської власності і розвиток приватної власності.
«Громадська власність як державна власність, ager publicus відділена
тут від приватної власності. Власність окремої людини сама безпосередньо
не є тут громадською власністю…» (Маркс, Форми, попередні
капіталістичному виробництву, «Пролетарська революція» № 3, 1939, стор.
153). Значення римського аграрного законодавства як раннього, так і
більш пізнього полягає передусім в забезпеченні більшого числа
громадян спадковою землею.

Розвиток рабовласництва і лихварства веде до концентрації земельної
власності і до спроб фактичного розширення її за рахунок державного
земельного фонду (ager publicus). Але керівники плебса виступають проти
цих спроб, захищаючи інтереси селянства. Завоювання, що супроводилося
конфіскацією земель підкореного населення, лише сповільнювало цей
процес, але не могло його зупинити, оскільки кращі землі захоплювалися
представниками нобілітета, серед яких нерідко зустрічалися навіть ті,
хто виступав на стороні плебеїв. Можна указати на Ліцинія, осудженого за
те, що він порушив ухвалений з його ж ініціативи закон про земельний
максимум. Розвиток рабовласництва і мінового господарства веде до
посилення лихварського капіталу. Плебеям вдалося добитися скасування
боргового рабства, але закони, що неодноразово повторяються проти
лихварства не могли припинити посилення його гніту.

Боротьба патриціїв і плебеїв привела до рівняння в політичних правах
нижчого стану. Виграла від цього передусім верхівка плебса, яка
об’єдналася з патріціанськими родами, що збереглися. Плебейська маса
добилася визнання прав особистості, але економічне становище її не
поліпшилося. Виходу з цього плебеї шукали в завоюванні. У деяких
випадках плебс був настроєний більш агресивно, ніж сенаторський стан.

Населення Рима і завойованих ним областей ділилося на декілька груп, які
розрізнялися по мірі правоздатності.

Повною правоздатністю володіли римські громадяни (cives). “Повна
правоздатність характеризувалася наступними рисами:

a) jus connubii — право браку, тобто квиритський шлюб, що
супроводжувався певними юридичними наслідками (батьківська влада, право
дітей на спадщину батька сім”ї і т.д.);

б) jus commercii — повна майнова правоздатність з правом звертатися до
римського суду для захисту своїх матеріальних інтересів;

в) jus suffragii — право голосу, тобто право участі в народних зборах;

г) jus honorum — право висувати свою кандидатуру на магістратури [III.
2; 26]”.

Патриції і плебеї до початку III ст. по своїй правоздатності не
розрізнялися. Вони були повноправними громадянами (cives optimo jure).
Категорію неповноправних громадян (cives mіn optimo jure) складали
вільноотпущенники (libertini), які не мали права шлюбу (jus connubii),
не могли бути магістратами (не мали jus honorum) і були обмежені
відносно права голосування (jus suffragii); вони брали участь лише в
трибутних коміціях, і то тільки в чотирьох міських трибах.

Поняття «латини» (latini) відносилося спочатку до жителів вільних
латинських міст. За договорами з Римом їм надано було jus commercii
(майнова правоздатність), а деяким надавалося і jus coniiubii (право
шлюбу).

Після Латіпської війни (340-338 рр.) деякі жителі міст Лація дістали
право римського громадянства, інші ж продовжували називатися латинами.
За ними зберігалося право шлюбу і майнова правоздатність, рівна з
римлянами, бо вони не брали ніякої участі в римському політичному житті.
Так утворилася категорія латинського громадянства, яка поширюється на
різні категорії населення.

Раби не користувалися ніяким захистом держави. Вони були виключені з
цивільного життя. З точки зору римських рабовласників, між рабами і
тваринними не було ніякої відмінності; пан був вільний в житті і смерті
своїх рабів. На відміну від грецьких держав в Римі раб ніде не міг
знайти притулку, ніхто не міг його захистити.

Підкорення Римом італійських племен і міст не означало ще створення
суворо централізованої держави. Міста і племена продовжували жити
самостійним, відособленим життям. Рим залишався і надалі
містом-державою, з якою підлеглі міста і області знаходилися в
договірних відносинах. Договір цей (foedus) був примусовим. Різні
племена і міста увійшли в цю федерацію не на однакових основах. Одним з
них було дароване право римського громадянства. Такі міста називалися
муніципіями. Муніципії зберігали автономію у вирішенні питань
внутрішнього життя. Деякі з них користувалися повними правами, інші не
мали політичних прав – громадяни їх не могли брати участі в римських
коміціях вони були містами без права голосування (civitales sine
suffragio). Нижче за міста, що отримали римське громадянство, стояли
міста, що мали латинське громадянство. Третю категорію складали союзники
(socii). До них належала більшість. Умови союзних договорів також були
не однаковими. Загальним було те, що всі союзні міста позбавлялися права
вести самостійну зовнішню політику і зобов’язані були виставляти
війська, що складали особливі допоміжні загони.

Особливу категорію міст складали колонії. Перші колонії були виведені
латинським союзом. У числі поселенців в цих колоніях могли бути і латини
і римляни. Згодом і самі римляни виводили колонії, які називалися
латинськими. Це були військово-землеробські поселення, засновані у
новозавойованих областях. Колонії володіли автономією аж до карбування
монети і мали міський устрій, той, що нагадував римський. Особи, що
відправляли в латинських колоніях річні магистратури, діставали права
римського громадянства. “У латинські колонії виводилося від 2 до 6 тисяч
чоловік; кожний поселенець володів дільницею від 30 до 50 югерів і
зобов’язаний був нести гарнізонну службу [III. 5; 209]”.

До вищого рангу відносилися колонії римських громадян. У епоху ранньої
Республіки вони являли собою військові пости по берегах морів. Такими
були Остія, Антій, Сіна Галльська та інш. Спочатку у них, ймовірно, не
було свого управління; згодом вони стали управлятися двуумвірами, що
нагадували римських консулів, і радою декуріонів, що відповідала
римському сенату.

Головна мета заснування колоній в ту епоху була стратегічною. Розкидані
в різних пунктах завойованих земель, вони повинні були захищати римські
інтереси, втримувати населення від виступів проти Рима, а у разі
повстань придушувати їх.

Своїм піднесенням у багатьох відносинах Рим зобов’язаний був міцній і
дисциплінованій армії. У давню епоху римське військо, що ділилося по
родам та племенам, складалося з родичів, здатних носити зброю. У ході
історичного розвитку з’являється цивільне ополчення, що складалося
переважно з селян, в яке збиралось все вільне населення і яке ділилося
згідно майновому цензу. Традиція приписує цей розподіл на класи Сервію
Туллію, але воно було результатом тривалого історичного розвитку. У
ранній період Республіки нарівні з майновим розподілом з’являється і
розподіл за віком. Всі громадяни у віці від 17 до 46 років зобов’язані
були брати участь у всіх походах, як би часто вони не здійснювались.
Набір війська здійснювався консулами, що комплектували армію на основі
цензорських списків. Основною бойовою одиницею римського війська був
легіон, в якому перебувало звичайно з 4500 чоловік, з них 3 тисячі було
піхотинців, 300 кавалеристів і 1200 легкоозброєних. Важкоозброєні
піхотинці ділилися на три групи: молодші називалися гастати (hastati від
hasta спис), люди середнього віку принципи (principes) та старші по
роках триарії (triarii). Гастів і принципів в легіоні було по 1200, а
триаріїв 600. Спочатку легіон ділився тільки на цептурії, до кінця ж
періоду (ймовірно, в ході Самнітських війн), легіон складався з 30
маніпулів, а кожний маніпул з двох центурий; центурієй командував
центуріон – сотник, причому один з центуріонів командував правим, а
інший лівим крилом маніпула, іноді ж один центуріон міг командувати
всім маніпулом. Кіннота, що додавалась до кожного легіону ділилася на
десять турм, по 30 чоловік в кожній.

Старшими начальниками у війську були військові трибуни, які перший час
призначалися консулами, а потім стали обиратися народними зборами. До
епохи Пунічних війн основні збройні сили складалися у римлян з чотирьох
легіонів, та нарівні з римським військом все більше і більше значення
набувають війська союзників, які зобов’язані були виставляти визначені
контингенти.

Бій починався легкоозброюваними піхотинцями (velites), що метали
дротики у ворога і що відходили на фланги, на, яких розташовувалася
кіннота. Після цього вступали в бій гастати, за ними принципи, триарії ж
брали участь в битвах лише у виняткових випадках. Зброєю служили мечі,
списи і дротики, для захисту від ворогів користувалися щитами, надівали
на себе панцир і шолом.

Велику роль грали римські укріплені табори, що створювалися за певним
планом. Вони служили для ночівок або для притулку у разі відступу, а
також були опорним пунктом у всіх військових операціях.

Особливо велике значення мала в армії дисципліна. Вона не порушувалась
політичною і соціальною боротьбою, що відбувалася в Римі. У поході
солдат був цілком підлеглий своєму начальнику. Дисципліна підтримувалася
суворими покараннями. Командуючий армією, консул або претор, а тим
більше диктатор міг по своєму розсуду засудити винного до смертної кари,
за межами міста Рима не було права апеляції до народних зборів, не
діяла тут і влада трибунів. Центуріони могли карати по своєму розсуду
солдат за всяку провину; широко застосовувалися в армії тілесні
покарання. Але не тільки покарання підтримували дисципліну. Римська
армія складалася з вільних людей, зацікавлених в перемозі над ворогом,
бо справа йшла про захист рідного міста (як це було під час галльського
нашестя або війни з Пірром) або ж про захоплення нових земель під ріллю
і пасовища [II. 2; 47]. Швидко вводиться платня солдатам (stipendium).
За переказами, в момент війни з Вейями, вже в епоху третьої Самнітської
війни, під час завоювання землі сабінян, римляни уперше, зі слів Фабія
Піктора, які передає Страбон, «спробували багатства».

У римській армії нарівні з покараннями існували і нагороди. Полководець,
що мав imperіum і що виграв війну із зовнішнім ворогом, оголошену за
певними правилами, діставав право на тріумф: так називався урочистий
хід, в якому полководець в лавровому вінку і пурпурній, прикрашеній
золотом тозі на колісниці в’їжджав у супроводі звитяжного війська. Хід
закінчувався в Капітолії, де здійснювалися урочисті жертвоприношення.
Малий тріумф називався овацією. У цьому випадку полководець вступав в
Рим на коні або ж пішим, на голові його був миртовий вінок і одягнутий
він був в звичайну тогу.

Солдати, що відзначилися і офіцери могли отримати різні нагороди за
порятунок римського громадянина: на голову покладали вінок з дубового
листя (corona civica), золотим вінком нагороджувався той, хто перший
піднявся на стіну ворожого міста (corona muralis).

Часті війни сприяли тому, що військове життя було повсякденним, солдати
не відвикали від військової служби, а загартовувалися і набиралися
військового досвіду. Для вищого стану римлян тільки служба в армії могла
відкрити політичну кар’єру. У III ст. військову справу ще не перетворили
в професію, армія зберігала колишній селянський характер, і по
закінченні походів більшість солдат прагнуло повернутися до рідних
вогнищ.

Так виглядало римське суспільство до початку ІІІ ст до н.е.

Похожие записи