РЕФЕРАТ
На тему:
СТАНОВЛЕННЯ
СЛОВ’ЯНСЬКОЇ
КУЛЬТУРИ
Європейська культура в другій половині І тис. н.е. розвивалася під
впливом здобутків античної цивілізації. Германці, франки, слов’яни та
інші народи по-різному сприймали духовні цінності античності, по-різному
бачили шляхи їхнього подальшого розвитку. Племена й народи стимулювали
один одного, обмінювалися набутим досвідом, сприяючи тим самим
розвиткові культури всіх етнічних об’єднань від Атлантики до Дніпра та
Волги, від Скандинавії до Середземномор’я.
Слов’янам VI ст. були притаманні всі типові чесноти і вади варварів.
Прокопій Кесарійський та інші автори зображували слов’ян як витривалих,
загартованих, хоробрих, волелюбних, невибагливих людей. Згадувалися їхня
незлобивість, непідступність, надзвичайна чесність і доброзичливе
ставлення до чужинців. Відзначалася вражаюча цнотливість слов’янських
жінок, більшість із них сприймали смерть свого чоловіка як власну, часто
виявляючи готовність добровільно піти з життя.
Давні автори змальовували слов’ян як таких, що не бажали служити або
підкорятися будь-кому. У джерелах стверджується, що серед слов’ян не
було злагоди, вони не бажали поступатися своїми поглядами навіть перед
думкою більшості, що призводило до кривавих сутичок. Для гостя або
мандрівника слов’янин міг пожертвувати всім, що було у його домі.
Піклуватися про хворих і старих, годувати й доглядати їх слов’яни
вважали своїм священним обов’язком.
Тогочасні автори змальовують давніх слов’ян веселим, життєрадісним,
темпераментним народом. Вони любили музику, співи, танці, підігріваючи
себе “медом сиченим”, до якого завжди мали охоту.
Описуючи фізичний тип слов’ян, Прокопій Кесарійський указував на їхній
високий зріст і надзвичайну фізичну силу. Вони йшли на бойовище піші,
тримаючи в руках щит і дротик. Окремі вояки, за його спостереженнями, не
мали ані сорочки, ані плаща, вступаючи в бій “у самих спідніх”.
Загальні характеристики слов’ян, які дають автори VI— VII ст., вказують
на самобутність слов’янського світу, наявність культури певного рівня
розвитку. Все це спростовує твердження тих, хто прагне довести начебто
культурний процес на слов’янських землях розпочався лише завдяки
посередництву Заходу й перенесенню цінностей західної цивілізації на
Схід.
Спираючись на подібні свідчення, можна стверджувати, що давні слов’яни
брали участь у культурно-просвітницьких процесах, інтегруючись у них як
складова загальноєвропейської культури. Так, один із учнів і
послідовників Мефодія — Чорнориз Храбр — у творі “Про письмена”
стверджував, що слов’янська мова та писемність виникли задовго до місії
солунських братів.
Початок слов’янського книжного просвітництва пов’язаний з місією
Константина (Кирила) та Мефодія до Великої Моравії у другій половині IX
ст. їхня діяльність сприяла розвиткові слов’янського
культурно-просвітницького процесу, який поширився на сусідні терени.
Діяльність солунських братів знаменувала початок церковного
просвітництва серед широких верств слов’янської людності. Однак
століттям раніше у західних слов’ян Центральної Європи ще до появи
християнських місіонерів оформлюється мова, опосередковані відомості про
яку знаходять своє підтвердження в певних пам’ятках.
У західних слов’ян на основі місцевих діалектів витворюється культурна
мова, яка лунала в піснях, прислів’ях, казках, обрядах тощо. Оскільки
мова згодом стала виконувати комунікативні функції в міжплемінному
спілкуванні вона набула над-діалектного характеру. Подібні процеси у той
період відбувалися і в інших слов’янських народів.
Вже на першому етапі поширення книжної писемності слов’яни вбачали в
залученні їх до християнства й зокрема в поширенні християнських творів
спроби поставити їх у певну культурно-політичну залежність. Як протидія
цій небезпеці у слов’ян виступала усна форма мовної культурної традиції,
яка виникла ще за часів поганства та родоплемінного устрою слов’янського
суспільства. І хоча прямих свідчень про це культурне явище майже не
збереглося, судити про нього можна завдяки численним побічним фактам.
На підтвердження правомірності такого погляду наведемо одну з багатьох
гіпотез про походження самоназви “слов’яни”. Автори концепції вказують
на те, що етнонім “слов’яни” має спільне походження з поняттям “слово”,
яке означає “ясно розуміти”, або “люди, котрі володіють словом”, на
відміну від етноніма “німець”, що його можна ототожнити з поняттям
“німіти”.
Головне завдання Кирила і Мефодія полягало в тому, щоб
західнослов’янські племена, спираючись на підтримку Візантії, в
церковному та політичному відношеннях могли протистояти натискові
Франкської імперії та папської курії.
Першочерговим і надзвичайно важливим завданням поставало створення
слов’янської писемності, яка б цілком відповідала вимогам мови, що нею
розмовляли слов’яни. Слов’янська писемність мала засвідчити, що слов’яни
Центрально-Східної Європи являють собою велике етнічне угруповання,
об’єднане спільною культурою, до того ж рівновіддалене й незалежне як
від грецької, так і від латинської цивілізації. Водночас, створення
солунськими братами слов’янської писемності — дивовижна праця, в
результаті якої вдалося досить точно відбити всі фонетичні особливості
слов’янської мови.
Загальнослов’янська (старослов’янська, церковнослов’янська) мова не
тільки за функцією, а й за лексичною та фразеологічною розробленістю від
самого початку була літературною мовою. Тому книжна просвіта не
залишалася справою тільки для Великої Моравії, а започаткувала
слов’янську літературу взагалі.
На перших порах слов’янська словесність мала досить пасивний характер —
цією мовою перекладалися релігійні твори. Саме такі переклади з грецької
та латини сформували самостійну слов’янську мовну традицію, зрозумілу
для всіх християн слов’янських земель. Перетворившись на мову літургії,
старослов’янська мова сягнула рівня грецької та латини.
Виникнення церковнослов’янської мови і основ писемності сприяло розвою
літературно-культурної діяльності, зміцненню зв’язків між західними,
південними та східними слов’янами. Відтепер старослов’янською мовою
створювали як релігійну, так і юридичну, історичну, географічну,
медичну, природознавчу, художню літературу, видавали педагогічні
настанови, накази, різноманітні грамоти і документи.
Велике значення слов’янської писемності полягало ще й у тому, що
старослов’янська мова, практично зрозуміла для всіх слов’ян, сприяла
захистові слов’янського світу від зовнішньої небезпеки. Згодом вона
стала одним із головних чинників у розвитку національних мов і культур
слов’янських народів.
ЛІТЕРАТУРА
Артамонов Й. Й. Происхождение славян. Ленинград, 1950.
Державин Н. С. Славяне в древности. Москва, 1946.
Йордан. О происхождении и деянии готов. Москва, 1960.
Константан Багрянородний. Об управлений империей. Москва, 1989.
Нидерле Л. Славянские древности. Москва, 1956.
Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.
Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная
история. Москва, 1993.
Русаков М. П.. Славянские древности VI— VII вв. Москва, 1976.
Рыбаков Б. А. Язьмество древних славян. Москва, 1981.
Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1979.
Седов В. В. Славяне в древности. Москва, 1994.
Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. Москва,
1991-1995. Т. 1, 2.
Фаминицт А. С. Божества древних славян. Санкт-Петербург, 1995.
Этногенез, ранняя этническая история и культура славян. Москва, 1965.
Этноязыковая и этнокультурная история Восточной Европы. Москва, 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
