Реферат

На тему:

Становище Словацьких земель після 1849 р.

«Меморандум словацького народу».

Після поразки революції в Угорському королівстві фактично було
встановлено військову диктатуру. Всі владні функції в державі перебрав
на себе віденський уряд. Німецька мова проголошувалася

загальнодержавною. Угорщина поділялася на п’ять районів. У двох із них —
Братиславському та Кошицькому — більшість населення становили словаки.

Посилення централізації та бюрократизації Австрійської імперії в
післяреволюційний період мало як негативні, так і позитивні наслідки. У
1850 р. по всій країні було запроваджено жандармерію, в судочинстві
введено принцип «презумпції невинності». Імператор Франц Иосиф І виконав
окремі вимоги словаків, що стосувалися мовної сфери. Відтепер у
державних установах дозволялося користуватися словацькою мовою, а в
початкових і деяких середніх школах — викладати «біблійщиною». Стала
виходити газета «Словенське новини». Поліпшенню становища сприяло
призначення А. Коллара радником австрійського уряду з словацьких питань.

Серед провідних діячів словацького національного руху панували депресія
та настрої розчарування. Це пояснювалося тим, що словаки під час
революції в основу своєї програми поклали не тільки мовні вимоги, а й
визнання політичної самобутності словацького народу. З цього погляду
певні поступки в мовному питанні не могли їх задовольнити — в словацьких
осередках спостерігаються спроби повернення до вживання чеської мови та
«бернолаччини».

У жовтні 1851 р. в Братиславі відбулися збори представників католицької
та протестантської течій словацького національного руху. Після дискусії,
в якій брав участь і Л. Штур, зібрання ухвалило пропозицію М. Годжі про
запровадження нового правопису словацької літературної мови, наближеного
до чеського. Оновлені граматика та правопис, підготовлені М. Гатталом,
вийшли друком у 1852 р. Реформована словацька літературна мова стала
поволі запроваджуватися в життя.

Проте політичні вимоги штурівців Габсбурги й надалі відкидали як
неприйнятні. Й не тільки тому, що вони передбачали федералізацію
монархії, а передусім через пропозиції радикальних змін усієї політичної
системи. Після придушення революції віденський уряд скасував усі
рішення, прийняті Будапештом, які входили до словацької політичної
програми. Лише в 1853 р. імператорський патент остаточно ліквідував
кріпацтво. Таким чином, стан політичної системи Австрійської імперії
вступав у суперечність з головними вимогами національної програми
словаків. До речі, імператор пропонував штурівцям високі державні
посади, однак більшість із них відмовились.

Розчарування післяреволюційного періоду спонукало Л. Штура до глибшого
дослідження проблем самобутності історичного розвитку слов’ян. У праці
«Слов’янство та світ майбутнього «(1851) лідер словацького національного
руху пропонував як вихід із становища, що склалося, створити на руїнах
Австрійської та Османської імперій велику слов’янську державу. Л. Штур
уважав, що «світ майбутнього» належатиме слов’янам, тоді як інші народи
приречені на занепад. В нових умовах слов’янські лідери мали допомагати
своїм народам уникнути будь-яких ворожих запозичень (матеріалізму,
комунізму, революції). Православ’я в слов’янській державі мало стати
панівною релігією, а російська мова — загальнослов’янською.

Специфічність економічного стану Австрійської імперії в
післяреволюційний період полягала в тому, що словацькі землі в ній були
сільськогосподарським придатком промислове розвинених регіонів. У
аграрному секторі після скасування панщини урбаріальних селян —
власників спадкових ґрунтів та остаточної ліквідації кріпацтва
розпочався процес інтенсифікації та спеціалізації сільськогосподарського
виробництва. Збільшилися посівні площі тютюну, кукурудзи та цукрового
буряку.

У словацьких землях видобували велику кількість залізної та мідної руди,
срібла. В гірничій промисловості було задіяно 25 % усіх словацьких
робітників. Розвивалися харчова, тютюнова, скляна та деревообробна
галузі. Зростав експорт лісу, розвивалося паперове та хімічне
виробництво. Словацьку продукцію збували на австрійському ринку, а також
вивозили до Росії та Німеччини.

У словацьких містах виникають кредитні та господарські товариства тощо.

«МЕМОРАНДУМ

СЛОВАЦЬКОГО

НАРОДУ»

__________________________________________________________

Поразка Австрії у війні з Італією (1859) спричинила в імперії політичну
кризу. За цих умов імператор Франц Йосиф І був змушений піти на поступки
вимогам лідерів словацького національного руху. Так, А. Радлінський
організував збір підписів під петицією з вимогою надати статус державної
словацькій мові. Й. Гурбан підготував меморандум, у якому містилися
вимоги запровадження словацької мови в освітніх установах і надання
автономії Словаччині в межах імперії.

Поглиблення політичної кризи спонукало Імператорську раду до розробки
конституції. Вимоги словаків у раді виклав загребський єпископ Й.
Штроссмайєр. Згідно з указом (липень 1860 р.) в 23 угорських регіонах
разом з німецькою і мадярською дозволялося використовувати словацьку
мову. Проте невдовзі імператор поступився тискові угорців і запровадив
реформи на їхню користь. Державний диплом 1860 р. і Лютневий патент 1861
р. відновлювали в Угорщині дію Державних зборів, які дістали право
вирішувати внутрішні проблеми. Незабаром відродилася ідея формування
єдиної угорської політичної нації шляхом мадяризації всіх народів
королівства.

Політична активність словаків зросла під час підготовки виборів 1864 р.
до Державних зборів. Так, у брошурі «Голос Словаччини» один із лідерів
національного руху Ш. Дакснер (1822—1892), відкидаючи концепцію «єдиної
мадярської нації», обґрунтовував існування словаків як самобутнього
народу й вимагав забезпечення йому всіх політичних прав. Ш. Дакснер
сформулював основну тезу словацької національної ідеї: «Ми цю державу
(Угорщину) настільки визнаємо, наскільки визнані в ній ми є «. Логічним
наслідком неврахування словацьких домагань було відчуження словаків у
такій державі. Однак на початку 60-х років словаки ще сподівалися на
досягнення домовленостей з мадярами.

З березня 1861 р. в Будапешті видавалася словацька газета «Пештбудські
відомості», її заснував Я. Францисці (1822-1905), колишній капітан
загону добровольців під час революції 1848 р., який прагнув через
часопис провадити агітацію за словацьких кандидатів до угорських
Державних зборів. Але угорська влада затримала видання газети, й жоден
словак не потрапив до парламенту.

За умов, що склалися, активісти національного руху вирішили зібрати
Національні збори з метою розробки та виголошення основних вимог
словаків.

У червні 1861 р. в Турчанському Св. Мартіні делегати Національних зборів
затвердили програму, яка дістала назву «Меморандум словацького народу»,
її авторами були Ш. Дакснер та Я. Францисці. В документі містилися
вимоги визнати словаків як самобутню націю, а територію Словаччини — як
автономну адміністративну одиницю в складі Угорщини; запровадити
словацьку мову в державних установах, у школах і в церкві тощо.
Меморандум став основою державно-правової програми, хоча містив лише
основні принципи й не був деталізований.

Словацька делегація представила «Меморандум» на розгляд Державним
зборам. Угорська влада документ відхилила й розпочала антисловацькі
акції. Така політика вочевидь засвідчила, що в мадярській внутрішній
політиці нічого не змінилося.

У другій половині серпня 1861 р. загострилися відносини між Віднем і
мадярами. Франц Йосиф І розпустив Державні збори і був готовий
розглянути мовні проблеми народів Угорського королівства. Словацькі
діячі вирішили скористатися сприятливою ситуацією і подали свої вимоги
імператору. Вони прохали надати словацьким землям автономію з власними
законодавчими й виконавчими органами влади. Проте імператор обмежився
неконкретними обіцянками, оскільки розглядав певні поступки словакам та
іншим народам Угорщини лише як спосіб тиску на мадярів.

Словацький національний рух у 60-ті роки XIX ст. перебував у кризовому
стані. Поразка Меморандуму виявила, що намагання словаків досягти
політичної та культурної автономії у складі Угорщини нездійсненні.
Унаслідок цього національні сили поділилися на два табори. Деякі
словацькі лідери, очолювані Ш. Дакснером, розраховували на добру волю
імператора й, попри невдоволення його політикою, залишилися прибічниками
«Меморандуму». Інші, під проводом Я. Поларіка, були прихильниками
орієнтації словаків на Угорщину, прагнули порозуміння з мадярами. Час
показав, що пошук шляхів співпраці з угорцями заводив у глухий кут.

Національні збори ухвалили рішення про заснування «Матиці Словацької»,
котра мала стати головним культурним центром словаків: опікуватися
виданням книг, організацією культурного життя, підтримкою наукових
досліджень та літературної творчості. Вже через два роки для цієї справи
було зібрано понад 50 тис. злотих.

У серпні 1863 р., під час заходів на відзначення тисячоліття
просвітницької місії Кирила та Мефодія, у Великій Моравії було урочисто
проголошено заснування «Матиці Словацької». Очолив «Матицю» католицький
єпископ Ш. Мойдес (1797—1869), а його першим заступником став
євангелістський священик К. Кузмані (1806—1866). Так відбулося
символічне об’єднання двох конфесійних напрями “словацького»
національного руху.

Часи «Матиці Словацької» в історії національної культури позначалися
особливою плідністю. Вона від початку свого існування видавала «Літопис
Матиці Словацької», де друкувалися праці з історії, мовознавства,
етнографії, природничих наук. Щорічно улітку проводилося свято на честь
закладення «Матиці», що являло собою огляд досягнень словацької
культури.

У цей період словаки зробили спробу ввести навчання словацькою мовою в
деяких середніх школах. Мадярські чиновники намагалися цьому
перешкодити. Проте словаки на власні кошти відкрили у вересні 1862 р.
євангелістську гімназію в місті Ревуці. Незабаром вона перетворилася на
осередок виховання словацької інтелігенції. Згодом виникли ще дві
словацькі гімназії: євангелістська в Турчанському Св. Мартіні й
католицька в Кляшторі під Зневом.

«Матиця Словацька» справила великий вплив на словацьку літературу.
Вийшли друком твори багатьох письменників. У цей період опубліковано
перші вірші видатного поета доби реалізму Гвездослава. Серед прозаїків
зажили слави Л. Кубані та 3. Ласкомерекі. Серед драматургів — Я.
Паларік, Я. Заборський.

ЛІТЕРАТУРА

История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 2.

История Чехословакии: В 2 т. Москва, 1959. Т. 2.

Історія світової культури. Київ, 1997.

Краткая история Венгрии: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1991.

Краткая история Чехословакии: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1988.

Погодин А. Л. Славянский мир. Политическое и экономическое положение
славянских народов перед войной 1914 г. Москва, 1915.

Словацкая литература от истоков до конца XIX в. Москва, 1997. 4.1

Славянские съезди. XIX — XX вв. Москва, 1994.

Славянские культуры в эпоху формирования и развития славянских наций
ХУШ-ХІХ вв. Москва, 1978.

Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1989. Т.
2.

Похожие записи