Реферат на тему:
Соціально-політичні процеси в світі в 20—30-ті рр.
Тема посідає особливе місце в курсі «Політична історія XX ст.».
Охоплюючи відносно нетривалий історичний період, вона, однак, передбачає
аналіз цілої низки складних і суперечливих за своїм характером
історичних і політичних явищ, що неабияк вплинули на світовий розвиток.
Серед них: тенденції соціально-економічного та політичного розвитку
країн Заходу та Радянської Росії у 20—30-ті роки; розвиток фашистського
руху на Заході та протидія йому з боку народних фронтів; ствердження
соціал-демократичного і буржуазного реформізму; специфіка утворення та
дії тоталітарних режимів у світі у 30-ті роки.
Враховуючи факт внутрішньої замкненості, зовнішньої відокремленості
капіталістичної та соціалістичної систем у 20—30-ті роки, за мету
вивчення теми висувається також з’ясування не тільки специфічних рис
їхнього внутрішнього розвитку, а й специфіки зовнішньополітичних
орієнтацій, особливостей впливу на світові тенденції в зазначені роки.
Щодо країн Західної Європи та США, їхні політичні стосунки після першої
світової війни регулювалися Версальсько-Вашингтонською системою
міжнародних договорів. Ця система констатувала перерозподіл економічних
і політичних сил між країнами-переможницями (передусім, Англією,
Францією, США) і переможеними (Німеччиною та її союзниками) і
стверджувала провідне становище перших у світовій політиці повоєнного
часу.
Розгляд проблеми міжнародних відносин посідає особливе місце у
визначенні тенденцій економічного та політичного розвитку країн Західної
Європи і США в 20—30-ті роки. В цьому сенсі ця проблема має розглядатися
сукупно із цілим рядом інших проблем, пов’язаних, наприклад, із
з’ясуванням факту економічного зростання не лише США, Англії, Франції як
країн-переможниць, а й Німеччини як переможеної країни, слід також
врахувати значення в цьому процесі системи виплати Німеччиною
репараційних платежів, специфічної ролі Сполучених Штатів, які починають
суттєво впливати на характер міжнародних відносин у зазначені часи.
Інше питання, що потребує відповіді, пов’язане зі з’ясуванням того, чому
Версальсько-Вашингтонська система не забезпечила, як це передбачалося,
тривалого балансу політичних сил і, навпаки, як показав хід історії,
виявила тенденції до реваншизму, загострення політичних суперечок між
провідними державами.
Відповіді на поставлені питання можуть бути знайдені в підручниках з
новітньої історії, рекомендованих для вищих навчальних закладів, а також
у навчальному посібнику «Політична історія ХХ століття», що містить
матеріали з історії міжнародних відносин після І-ї світової війни.
Зазначена література є суттєвим джерелом і для з’ясування тенденцій
економічного та політичного розвитку країн західної Європи та США в
20—30-ті роки. Так, загальною тенденцією вказаного періоду стала
економічна та політична стабілізація західних країн. Першою з держав,
яка вступила на початку 20-х рр. у період стабілізації, а далі й
економічного піднесення, були Сполучені Штати Америки, а з 1924 р.
стабілізація охопила весь капіталістичний світ. Вже в 1925 р. індекс
промислового виробництва був на 20 % вищий за довоєнні показники.
Аналіз проблем, що розглядаються, вимагає з’ясування поняття
«державно-монополістичний капіталізм» як специфічної фази розвитку
капіталістичного світу, що почала формуватися в 20-ті роки і виявила
себе в зростанні, концентрації та централізації капіталу, поширенні
економічної могутності монополій, злитті монополістичного виробництва з
державою.
Останнє стало можливим в умовах стабілізації західних політичних систем,
що здійснювалося для значного кола капіталістичних країн у рамках
буржуазно-демократичних систем. Ідеться, передусім, про поширення
соціальної бази західних демократій, залучення до органів державної
влади поряд із представниками буржуазних кіл представників
соціал-демократичних і робітничих партій. Слід з’ясувати, чим
обумовлювалися згадані явища і до яких наслідків вони призвели в
наступні десятиріччя? Чому орієнтації на укріплення буржуазних
демократичних структур не стали довготривалими в 20-ті роки і чому,
навіть за умов економічної стабілізації капіталістичного світу в деяких
країнах, а саме — Італії, Болгарії, Угорщині, Іспанії — постали
тенденції до фашизації суспільства і встановлення військово-авторитарних
диктатур?
Ствердження факту відокремленого розвитку капіталістичних та
соціалістичних систем у 20-ті роки не означає відсутності будь-яких
політичних та економічних контактів між ними. Так, з огляду на
соціально-політичні процеси в світі та необхідність з’ясування характеру
нової системи міжнародних відносин у 20-ті роки, на увагу заслуговують
Генуезька та Гаагська (1922 р.) міжнародні конференції, які були спробою
подолання дипломатичного розриву між Радянською Росією та західними
країнами. Хоча Раппальська угода Радянської Росії з Німеччиною означала
певний прорив у дипломатичних відносинах Заходу та Сходу, досягти
рівноправного партнерства більшовицької Росії та західних країн у
зазначений період навряд чи було можливим. Необхідно з’ясувати,
спираючись на новітню літературу з історії міжнародних відносин, чим це
було обумовлено, які фактори внутрішньої та зовнішньої політики
Радянської Росії та країн заходу перешкоджали налагодженню
взаємовигідних політичних та економічних відносин між ними та сприяли по
суті розколу світу на дві ворожі суспільно-політичні системи?
20-ті роки — період активізації міжнародного робітничого руху.
Йдеться як про зародження комуністичного руху і формування ІІІ
Комуністичного Інтернаціоналу в 1919 році, так і про відтворення
соціал-демократичного руху з його центром — Соціалістичним
Інтернаціоналом у 1920 р.
Розгляд проблеми міжнародного робітничого руху має бути орієнтований на
виявлення суперечливих тенденцій його становлення та розвитку, спроби
з’ясування причин його розколу в зазначений час. Важливим моментом щодо
цього є подолання стереотипних підходів минулого у протиставленні
комуністичного іншим і, передусім, соціал-демократичним напрямкам
робітничого руху, характерних як для комуністів, так і для
соціал-демократів помилкових підходів у з’ясуванні характеру та
перспектив робітничого руху, що трагічно позначилося на долі не лише
робітничого класу, а й інших демократичних сил західного світу в
20—30-ті роки.
Часткова стабілізація капіталістичних країн змінилася наприкінці 20-х
рр. світовою економічною кризою (1929/1933 рр.). Вона проклала глибоку
межу в економічному, соціально-політичному розвитку капіталістичного
світу. За силою впливу на всі прояви суспільного життя, на всю систему
класових та міжнародних відносин ця криза не мала собі рівних в історії
людства. Внутрішні протиріччя капіталістичних країн різко загострилися й
викликали поляризацію соціально-політичних сил.
Під впливом кризи соціально-політичні процеси в світі в 30-ті роки
набули складного і багатоаспектного характеру. З одного боку, погіршення
життєвого рівня низів зумовило піднесення робітничого руху, в тому числі
руху безробітних, зростанню ролі лівих партій в організації класової
боротьби робітництва, з іншого — дестабілізація інститутів буржуазної
демократії активізувала діяльність найреакційніших імперіалістичних кіл,
що прагнули знайти вихід з кризових явищ як у внутрішній політиці, так і
на міжнародній арені, не гребуючи навіть війною.
В цілому, розвиток нацизму в Західній Європі не відбувався по висхідній,
а характеризувався періодами піднесень та спадів. Перша хвиля піднесення
прийшлася на 1919—1923 рр. у період часткової стабілізації капіталізму,
друга — піднялась у період світової економічної кризи 1929/1933 рр.,
причому найпотужнішим каталізатором процесу фашизації континенту став
прихід до влади нацистів у Німеччині в січні 1933 р.
Слід з’ясувати, зупиняючись на проблемі поширення фашизму у Європі, чому
саме Німеччина, де робітничий рух досягнув у 1932 р. особливих успіхів,
стала країною утвердження найжорстокішої форми фашистської диктатури,
які фактори внутрішньополітичної ситуації Німеччини послаблювали
демократичні сили та сприяли здійсненню реакційної політики
монополістичної буржуазії?
З іншого боку, на увагу заслуговує проблема формування руху опору
фашистським силам на європейському континенті. У цьому аспекті аналізу
потребують рішення VІІ Конгресу Комінтерну (1935 р.), що сприяли
подоланню розколу в міжнародному робітничому русі та формуванню єдиних
антифашистських (пролетарських, народних, національних) фронтів.
Зміни політичної ситуації в світі в 30-ті рр. були пов’язані, безумовно,
не лише з поширенням фашизму. В тих регіонах світу, де можновладці
почували себе більш безпечно, утвердились тенденції до політики
соціального маневрування та реформаторства.
Пошуки рецептів модернізації капіталізму на засадах реформаторства
активно здійснювалися в 30-ті роки як теоретиками буржуазних кіл, так і
теоретиками соціал-демократії. Ідеться про різні підходи щодо здійснення
державного планування та регулювання економки, яке теоретично
сформулювалося та було реалізовано в практиці соціал-демократичних і
робітничих урядів скандинавських країн, а також практиці «нового курсу»
Ф. Д. Рузвельта в Сполучених Штатах Америки в зазначений час.
Враховуючи вагомість державного регулювання для стабілізації та розвитку
ринкової економіки, вважається за доцільне з’ясувати його суть,
різновиди, практику реалізації, що суттєво вплинуло на особливості
існування Західного світу у подальші роки.
P
$
Bколи головною мотивацією тенденцій суспільства стали ідеологічні
рішення компартії щодо побудови соціалізму.
Останнє не означає, безумовно, абсолютної детермінованості розвитку
СРСР, оскільки, як свідчить історія, найважливіші рішення щодо
соціалістичного будівництва приймалися на перших етапах внаслідок
гострої боротьби прихильників різних ідей як у межах керівництва
компартії, так і тих соціальних та політичних сил, що не знаходилися при
владі, але могли мати певний вплив на державну політику.
Це обумовлювало існування певних альтернатив розвитку країни. І хоча ці
альтернативи не могли вийти за межі утвореної політичної системи з
домінуючою роллю в ній ВКП(б), вони передбачали можливість або
трансформування самої системи, або пристосування її до потреб
суспільства.
Такий підхід підтверджується політикою більшовицької партії на початку
20-х років, коли в умовах глибокої соціально-економічної та політичної
кризи, краху комуністичних ілюзій, було здійснено значний крок щодо
стабілізації та подальшого розвитку суспільства. Ідеться про перехід від
політики воєнного комунізму, яка проводилась Комуністичною партією під
час громадянської війни і сприймалась як така, що відповідає ідеям
комунізму, до нової економічної політики, що почала діяти з березня
1921 р. Звичайно ж, «стабілізації» було досягнуто й за рахунок суто
репресивних заходів.
Протягом останнього десятиліття як в Україні, так і в країнах СНД,
зокрема Росії, підготовлена значна кількість новітніх досліджень з цього
питання (див., наприклад, Кульчицький С., Данилов В., Дмитренко В.,
Лельчук В.), спрямованої на теоретичне і практичне осмислення НЕПу як
особливого етапу історичного розвитку Радянської Росії. Звернення до
цієї літератури є важливим для розуміння суті НЕПу, її відмінностей від
попередньої політики більшовиків та ролі в розвитку суспільства 20-х
років.
Особливої уваги заслуговує питання про політичну систему радянського
суспільства 20-х років. Вона будувалася на суперечливих явищах
багатоукладності економіки, вільного економічного підприємництва та
державної централізації, ідейної монополії Комуністичної партії. Це не
могло не позначитися на суспільному житті, проявами якого стали як
тенденції демократизму, так і тенденції авторитаризму. Саме в світлі цих
тенденцій слід роз-
глядати процес утворення СРСР (1922 р.), також як національно-культурні
перетворення в національних республіках і, зокрема, процес українізації
в Україні.
Наприкінці 20-х рр. державно-партійне керівництво країни на чолі зі
Сталіним розпочинає заходи, які призвели до згортання НЕПу.
Безпосередньою нагодою стала хлібозаготівельна криза 1927/28 рр., коли
більшовицьке керівництво визнає за можливе застосувати адміністративний
тиск щодо селян із метою вилучення т. зв. надлишків хліба.
Хоча зазначені дії кваліфікувалися як виняткові в надзвичайних умовах,
ішлося фактично про ствердження командно-адміністративних методів для
вирішення проблем соціалістичного будівництва.
Проти командно-адміністративних методів рішуче виступила група відомих
діячів: М. Бухарін, О. Риков, М. Томський, М. Угланов. У відповідь
опозиція до сталінського керівництва була розгромлена, що призвело до
подальшого зміцнення особистої влади Сталіна, який, використовуючи в
своїх інтересах контроль за кадровою політикою та спираючись на
репресивні органи («Шахтинська справа» 1928 р., процес «Промпартії»
1930 р., процес над «Спілкою визволення України» 1930 р. та ін.), зміг
підкорити собі партійний та державний апарат.
Велике теоретичне та практичне значення має питання про формування
культу особи Сталіна. Слід з’ясувати, спираючись на новітні джерела в
цьому плані (див., наприклад: Волкогонов Д., Медведєв Р., Коен Ст.,
Такер Р.), що обумовило формування режиму особистої влади Сталіна, в
чому його суть і особливості, яке місце відводиться сталінізму в системі
світових тоталітарних диктатур.
Особливої уваги вимагає і питання про характер тоталітарної влади в
Україні. Потребує з’ясування як проблема політичних репресій, так і
проблема впливу цих репресій на суспільно-політичне життя України кінця
20-х—початку 30-х років.
Формування тоталітарного ладу в СРСР обумовило вкрай суперечливий
характер його соціально-економічного і політичного розвитку в 30-ті
роки. Йдеться про грандіозність масштабів соціалістичних перетворень із
одного боку, а з іншого — про злочини перед людством як шляхи їх
здійснення.
Зазначене знайшло прояв, передусім, у царині індустріалізації країни.
Розгляд проблеми індустріалізації слід розпочати з виявлення характеру
внутрішньопартійної боротьби щодо шляхів її здійснення, обумовленості
командно-адміністративних підходів відносно мети, темпів та засобів
фінансування індустріальної перебудови країни. Далі — заслуговує на
аналіз практика курсу на індустріалізацію країни, виявлення як
досягнень, так і прорахунків її реалізації протягом перших п’ятирічок.
Те, що ВКП(б) називала «соціалістичними перетвореннями» у сільському
господарстві, було примусовою колективізацією (по суті, новітнім
рабством), що розглядалось як логічна паралель курсу на форсовану
індустріалізацію. При цьому ставилась єдина мета — зміцнити
командно-адміністративну систему, режим особистої влади Сталіна,
підвести під тоталітарну політичну систему відповідну економічну базу.
Слід з’ясувати, зупиняючись на проблемі «соціалістичних перетворень»
сільського господарства, чи були альтернативи курсу на суцільну
колективізацію? До чого зводилась позиція М. Бухаріна та його
прихильників відносно кооперування сільського господарства, і чому вона
зазнала поразки наприкінці 20-х—на початку 30-х років?
Окремого аналізу потребує питання про політику ліквідації куркульства як
класу та голодомор 1932/33 рр. Чи існував між цими подіями зв’язок, і
чому курс на ліквідацію куркульства, також як і голодомор, є злочинами з
боку сталінського партійно-державного керівництва?
Слід зупинитись, з огляду на зазначене, й на подіях 1932/33 рр. в
Україні. Сучасна література свідчить (див., наприклад, О. Субтельного),
що голодомор 1932/33 рр. мав штучний характер, набув в Україні характеру
геноциду. Він призвів до значних демографічних втрат та став однією з
найбільших трагедій в історії українського народу й людства в цілому.
Водночас 30-ті роки в СРСР — це період суттєвих зрушень у сфері науки,
культури, освіти. Йшла всенародна боротьба з неписьменністю, по всій
країні відкрилася широка мережа шкіл, культурно-освітніх закладів,
поступово здійснювався процес формування нової інтелігенції. Поряд із
цим, 30-ті роки — це й період, коли командно-адміністративні засоби
керівництва почали перешкоджати діяльності творчої інтелігенції,
супроводжувалися репресіями проти багатьох видатних представників науки,
культури, мистецтва, стали стримуючим фактором наукових та суспільних
потенцій народу. Слід виявити у зв’язку із зазначеним як здобутки, так і
втрати суспільного життя радянської країни протягом 30-х років,
з’ясувати причини появи на теренах СРСР тоталітарного режиму.
На увагу заслуговує й аналіз суті деформаційних процесів у радянському
суспільстві, йдеться, передусім, про узурпацію державної влади однією
партією, а відтак вельми специфічну її взаємодію з радами, профспілками,
комсомолом, іншими громадськими організаціями, перебиранням партією на
себе функцій, нехарактерних для ідеологічних органів у демократичному
суспільстві.
Хоча на словах говорилося про «розквіт» радянської демократії, в
дійсності ж відбувалася тотальна централізація адміністративного
управління всіма ділянками життя — від економіки до духовної сфери.
Інститути демократії набували суто формального значення.
Останнє підтверджується і прикладом дії Конституції СРСР 1936 р. Хоча
всі громадяни країни, незалежно від соціального походження і стану,
отримали за Конституцією всі політичні права, в тому числі право обирати
і бути обраним, насправді їхні конституційні норми мали номінальний, а в
багатьох випадках — суто ілюзорний характер. Поряд із декларуванням
конституційності відбувалося фактичне знищення реальної політичної
активності та політичної самодіяльності мас. Формальна демократизація
виборів перетворювалася на практиці на ліквідацію самої можливості
вибору.
Все це згубно вплинуло на суспільно-політичний розвиток радянського
суспільства, на довгі роки відмежувало країну від здобутків світової
цивілізації. Такою є гірка правда історії періоду 20—30-х років.
Література
Новейшая история зарубежных стран: Европа и Америка, 1917—1939: Учеб.
пособие. — М.: Просвещение, 1975.
Новейшая история эарубежных стран: Европа и Америка, 1917—1945: Учебник
/ Под ред. В. К. Фураева. — М.: Просвещение, 1989.
История США. — М.: Наука, 1983. — Т. 3.
История фашизма в Западной Европе. — М., 1978.
Політична історія XX століття. — Київ: ІСДО, 1995.
Черняк Е. Б. Монополистический капитализм первой половины ХХ в. в
исторической ретроспективе // Новая и новейшая история. — 1990. — № 2. —
С. 20—36.
Кривогуз И. М. Судьба и наследие Коминтерна // Новая и новейшая история.
— 1990. — № 6. — С. 3—20.
Шутов А. Д. Коммунисты и социал-демократы: история и современность //
Новая и новейшая история. — 1990. — № 2. — С. 3—19.
Страницы истории советского общества. Факты, проблемы, люди. — М.:
Политиздат, 1989. — С. 88—253.
Данилов В. П., Дмитренко В. П., Лельчук В. С. НЭП и его судьба: Историки
спорят. — М.: Политиздат, 1989. — С. 122—191.
Волкогонов Д. А. Сталинизм: сущность, генезис, эволюция // Вопросы
истории. — 1990. — № 3. — С. 3—17.
Голод 1932—1933 років на Україні: Очима істориків, мовою документів. —
К.: Політвидав України, 1990.
Кульчицький С., Максудов С. Втрати населення України від голоду 1933 р.
// Укр. іст. журн. — 1991. — № 2. — С. 3—10.
Медведев Р.А. О Сталине и сталинизме. — М.: Прогресс, 1990.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
