.

Соціалістична індустріалізація в Україні

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
0 2738
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни

“Економічна історія”

на тему:

Соціалістична індустріалізація

(джерела, хід, особливості)

План

1. Початки індустріалізації

2. Особливості проведення соціалістичної індустріалізації

3. Вплив індустріалізації на економіку держави

Використана література

1. Початки індустріалізації

Українська РСР, увійшовши до складу Радянського Союзу (30 грудня 1922
p.), остаточно втратила ті формальні ознаки незалежності, якими вона
нібито користувалася після її утворення. Відтепер всі рішення, що
стосувалися України, в тому числі розвитку її господарства, приймалися в
Москві.

Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні
господарством, загальне (всесоюзне) функціонування транспортних засобів,
фінансової системи, органів обліку матеріальних ресурсів — все це
надавало економіці України колоніального характеру. Вже в другій
половині 20-х років (1924-1927 pp.) до загальносоюзного бюджету
відраховувалося 20 % українського капіталу більше, ніж за часів
Російської імперії.

Скасувавши неп, керівництво країни взяло курс на індустріалізацію і
колективізацію сільського господарства, що в кінцевому підсумку повинно
було привести до “побудови матеріально-технічної бази соціалізму”.
Головна проблема, яку необхідно було вирішити у зв’язку із взятим курсом
на індустріалізацію,— це фінансування розвитку промисловості, особливо
важкої. Не маючи змоги одержати іноземні позики, а також через
відсутність внутрішнього капіталонагромадження (націоналізація
підприємств різко знизила ефективність виробництва, а ігнорування
законів ринку позбавило змісту саме поняття промислового прибутку)
Сталін і його оточення почали швидкими темпами розвивати важку
промисловість за рахунок перекачування в неї коштів, що нагромадилися в
сільському господарстві, легкій промисловості, торгівлі та в інших
галузях.

Керівники країни не розуміли чи не хотіли розуміти, що недооцінка
товарно-грошових відносин, систематичне нехтування інтересами села,
зволікання з розв’язанням соціальних проблем (забезпечення квартирами,
товарами широкого вжитку) неодмінно позначиться на розвитку самої
промисловості, що було підтверджено результатами першого п’ятирічного
плану (1928/29-1932/33 pp.). Досить докладно складений і ретельно
обговорений, цей план не був втілений у життя. З двох варіантів плану
(відправного і оптимального) за основу було взято оптимальний. Крім
того, за вказівкою Сталіна, оптимальний варіант був скоригований в бік
збільшення за окремими пунктами: з чавуну, нафти, сільськогосподарських
машин та інших показників. Фактично виплавлення чавуну в 1932 p.
становило 6,2 млн т, хоча за відправним варіантом передбачалося 7 млн т,
за оптимальним — 10 млн, а підвищене завдання — 17 млн т. Відповідні
показники були щодо виробництва тракторів: 53 тис., 170 тис., фактичне
виконання — 49 тис., автомобілів — 100 тис., 240 тис., фактичне
виконання — 24 тис. Подібне становище було й з іншими плановими
завданнями. Проте Сталін, незважаючи на провал першого п’ятирічного
плану, у січні 1933 p. на весь світ заявив про те, що перший п’ятирічний
план виконано достроково — за чотири роки і три місяці. Не були виконані
завдання і з валової продукції промисловості, а щодо продуктивності
праці при запланованих 110 % було досягнуто лише 41 %. Саме з цього часу
‘радянська статистика перестала бути справжньою наукою про кількісну
сторону виробництва, а перетворилася на вірну служницю тоталітарного
режиму, яка здатна була фальсифікувати стан справ не тільки в економіці,
айв суспільстві в цілому.

З погляду промислового розвитку перший п’ятирічний план був сприятливим
для України. Вона отримувала понад 20 % загальних капіталовкладень, а це
означало, що з 1500 нових промислових підприємств, споруджуваних в СРСР,
400 припадали на Україну. Деякі з цих заводів були гігантських
масштабів. Зведений у 1932 р. зусиллями 10 тис. робітників Дніпрогес був
найбільшою гідроелектростанцією в Європі. Найбільшими в своїх категоріях
були також новий металургійний комбінат у Запоріжжі й тракторний завод у
Харкові. В Донецько-Криворізькому басейні поставало стільки нових
заводів, що весь район виглядав, як одне величезне будівництво.

Однак у другій і третій п’ятирічках республіка отримала непропорційно
малі капіталовкладення. Посилаючись на те, що на випадок війни
промислові центри України були б надто вразливими для нападу, економічні
планувальники в Москві вирішили зосередити зусилля на розвитку
промислових центрів Уралу. Тому з 4500 заводів, що будувалися протягом
другої п’ятирічки (1933-1937 рр.), лише 100 знаходилися на Україні. У
наступній п’ятирічці частка України в капіталовкладеннях ще помітніше
зменшилася: з 3000 запланованих заводів республіка отримувала лише 600.
Проте спорудження тисяч нових заводів протягом якогось десятиліття
вивело Україну на рівень великих індустріальних країн.

2. Особливості проведення соціалістичної індустріалізації

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити
величезні економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період
промислового буму XIX ст. на спорудження кількох десятків індустріальних
підприємств на Україні пішли десятки років, то в 1930-х роках Ради
щороку будували сотні заводів. Але такі досягнення потребували
мобілізації всіх без залишку сил робітників. Тому необхідно було
створити атмосферу напруженості, титанічної боротьби, економічної війни
з капіталізмом, результат якої залежав від зусиль кожного. Тон цим
зусиллям Сталін задав у знаменитій промові 1931 р.: «Сповільнити темпи
індустріалізації значило б відставати, а відстаючі зазнають поразки…
Ми відстали від передових країн на 50—100 років. Ми повинні пробігти цю
відстань в десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». Це
звертання до радянського патріотизму (чи російського націоналізму)
спонукало радянських громадян «довести» світові, що їхня система краща.

Щоб збудити ентузіазм, використовувалися різні методи. Про господарську
діяльність стали говорити, вживаючи військову термінологію: «прорив на
тракторобудівному фронті», «перемоги ударних робітничих бригад», «штурм
нових висот» тощо. Робітникам, які досягли найбільшої продуктивності,
присвоювали звання «Героя Соціалістичної Праці». За виконання плану
змагалися заводи, міста й навіть республіки. Значною мірою ці методи
мали успіх. Багато робітників і особливо членів партії та комсомолу
пишалися своїми здобутками і з готовністю присвячували себе виконанню
завдань, поставлених партією. До тих. хто працював із меншим
ентузіазмом. застосовували примусові заходи. Запізнення, прогули,
недбале ставлення до обов’язків стали карними злочинами, за які можна
було поплатитися продовольчою карткою (ставши перед загрозою голодної
смерті), житлом чи навіть бути ув’язненим , у сибірських трудових
таборах.

Те, що засоби масової інформації постійно закликали робітників
виконувати план і працювати за графіком, ще не значило, що
індустріалізація здійснювалася злагоджено. Вже у 1930 р. стало ясно, що
шалений темп будівництва нерідко супроводжувався разючим безладдям,
невмілістю й марнотратством. У деяких випадках фабрики стояли порожніми
через нестачу обладнання, часто неправильно сплановані корпуси
перешкоджали монтажу механізмів. У той час як на одному заводі погано
навчені оператори псували машини, на іншому через брак потрібного
устаткування просиджували досвідчені робітники. До того ж багато виробів
були невисокої якості.

Комуністичний провід України мав власні підстави критикувати кампанію
індустріалізації. Після першої п’ятирічки його участь у розробці
наступних планів практично звелася до нуля, про що свідчило, зокрема,
постійне зменшення капіталовкладень у господарство України. Та й
українців не зовсім задовольняв характер промислового розвитку їхнього
краю. Московські плановики поставили перед Україною завдання видобувати
сировину, в той час як російська промисловість монополізувала
виробництво готових виробів, особливо товарів споживання, які потім
ввозилися знову на українські ринки. Навіть у 1932 р. кілька відважних
українських економістів скаржилися на те, що в «колоніальних» стосунках
між Росією та Україною, що існували за царів, не сталося помітних змін.
І нарешті, на Україні дуже нерівномірно відбувався географічний розподіл
промисловості. Поряд із подальшим розширенням традиційних промислових
районів Донбасу та Придніпров’я тривав економічний застій на
густозаселеному Правобережжі.

Попри ці недоліки перші п’ятирічки досягли вражаючих успіхів. У 1940р.
промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 р.
(Росії — у дев’ять разів). Зросла також продуктивність праці (хоч
заробітки загалом зменшилися). Таким чином, якщо весь СРСР із п’ятої в
світі найбільшої індустріальної держави став другою, Україна (котра за
виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції) перетворилася на
одну з найпередовіших промислових країн Європи.

Не був винятком у цьому відношенні й другий п’ятирічний план на
1933-1937 pp., до якого було включено ряд нереальних, економічно
необгрунтованих завдань, які не були виконані. Досягти рівня,
передбаченого першим і другим п’ятирічними планами, чорна металургія і
тракторобудування змогли лише в 1949 p. Серйозні зриви були характерні й
для передвоєнних років третьої п’ятирічки (1938 — червень 1941 p.).

Не було виконано перші три п’ятирічні плани і в Україні. Так, планом
передбачалося збільшити видобуток вугілля в Донбасі з 27 до 53 млн т, а
фактичний видобуток досяг тільки 45 млн т. Виплавлення чавуну в Україні
передбачалося збільшити майже втричі, що також виявилося нездійсненним.

3. Вплив індустріалізації на економіку держави

У результаті сталінського стрибка в індустріалізації України, як і
взагалі в СРСР, поглибилися диспропорції в розвитку господарства, зріс
дефіцит товарів широкого вжитку, посилилась інфляція. Загострив проблему
постачання населення міст продовольством неврожай 1928 p. в Україні. З
другого кварталу 1928 p. була запроваджена карткова система розподілу
продуктів. Населення невеликих міст, які не забезпечувалися продуктовими
картками, голодувало. Лише в січні 1935 p. карткову систему було
скасовано й встановлено єдині ціни на хліб, а з жовтня — на всі інші
продовольчі товари. Остаточно нормовані ціни на продаж товарів першої
необхідності були скасовані у 1936 p.

Отже, Головна ідея п’ятирічних планів з індустріалізації країни і
одночасного піднесення життєвого рівня населення в ході так званого
соціалістичного будівництва не була втілена в життя, особливо щодо
піднесення матеріального рівня життя народу.

Щодо промислового розвитку України перший п’ятирічний план виявився
найбільш сприятливим. Із 1500 нових промислових підприємств, які
планувалося спорудити в СРСР, 400 припадало на Україну, і більшість з
них було побудовано. Деякі мали досить високий технічний рівень. До
таких новобудов можна віднести Зуївську і Штерівську електростанції.
Найбільшою електростанцією в Європі вважався Дніпрогес, побудований в
1932 p. у Запоріжжі. В Донбасі введено в дію 53 нові шахти, а на
заводах, які уже діяли в Україні, — 12 доменних і 24 мартенівські печі.

Поряд із розширенням існуючих споруджувалися нові гіганти металургії,
такі як “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”. У 1932 p. було
побудовано перший в Україні електрометалургійний завод з випуску
інструментальної сталі “Дніпроспецсталь”. Україна вийшла на одне з
перших місць у світі за рівнем розвитку чорної металургії. Непоганих
результатів було досягнуто і в галузі машинобудування. З жовтня 1931 p.
почав, аипускати продукцію новозбудований Харківський тракторний завод
(ХТЗ). Були реконструйовані Луганський паровозобудівний завод,
машинобудівні заводи в Харкові, Києві. Найбільшою в машинобудуванні
України новобудовою був Краматорський машинобудівний завод.

У харчовій промисловості виникли нові галузі — маргаринова, молочна,
маслоробна, комбікормова, хлібопекарська. Зокрема, в 1928-1937 pp. було
збудовано 67 механізованих хлібозаводів, 5 великих м’ясокомбінатів. У
1932 p. став до ладу Херсонський консервний завод. В Одесі, Києві,
Харкові було збудовано трикотажні фабрики.

Однак розвиток легкої промисловості значно відставав від важкої, а попит
постійно випереджав виробництво товарів широкого вжитку.

Якщо в першій п’ятирічці Україна одержала понад 20 % загальних
капіталовкладень, то в другій і третій вони були суттєво скорочені. У
зв’язку з цим кількість новобудов в Україні з кожним роком зменшувалася.

Для того щоб піднести активність трудящих у виконанні п’ятирічних планів
(активність всіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному
заохоченні, гострому дефіциті товарів народного споживання, послуг),
більшовики організували в широкому масштабі так зване соціалістичне
змагання, що грунтувалося на ентузіазмі народу, який тоталітарний
сталінський режим використовував сповна. Загальне керівництво
соціалістичним змаганням здійснювала компартія, а безпосередніми його
організаторами були профспілки. З’явилися ударники, герої соціалістичної
праці. За виконання п’ятирічних планів змагалися заводи, міста, райони і
навіть республіки. В роки перших п’ятирічок такі методи організації
праці мали певні успіхи. З часом змагання перестало бути дійовою формою
“боротьби” за зниження собівартості та поліпшення якості продукції, не
забезпечувало виконання господарських планів. Організація змагання,
виконання взятих зобов’язань, як правило, мали формальний,
пропагандистський характер, а чиновникибюрократи своєчасно звітували про
виконання планів і зобов’язань і визначали “переможців”.

Незважаючи на широкі організаційні заходи, що провадили
партійно-державні чиновники, у виробництві спостерігалися безпорядок,
марнотратство. Несвоєчасне постачання обладнання призводило до того, що
новозбудовані корпуси фабрик і заводів довго простоювали, були випадки
псування машин погано підготовленими операторами, а старих, так званих
буржуазних спеціалістів звільняли з роботи, багатьох з них було визнано
ворогами народу, соціалізму та покарано (“шахтинська справа” в Донбасі).
Дуже часто через відсутність кваліфікованих кадрів підприємства не могли
виробити запланованої кількості продукції.

Відчуженість робітників від засобів виробництва,
командно-адміністративні методи управління визначали економічну
неефективність промисловості України. Капітальне будівництво
гальмувалося відсутністю коштів, які в умовах нормального розвитку
створювалися за рахунок внутрішнього нагромадження самої промисловості,
як це мало місце в індустріальне розвинених країнах Європи і США.

Індустріалізація докорінно змінила структуру господарства, зокрема
співвідношення між промисловістю і сільським господарством у загальному
обсязі валової продукції. Продукція машинобудування в кінці 30-х років
випередила всі інші галузі промисловості, а частка великої промисловості
в господарському виробництві становила у 1938 p. 92,5%. Такий
непропорційний розвиток промисловості негативно вплинув на економічне
становище України. Якщо промисловий потенціал її у 7 разів перевищував
рівень 1913 p. (за цим показником Україну можна було вважати однією з
передових індустріальних країн Європи), то рівень розвитку провідних
галузей економіки залиша-вся низьким порівняно з розвиненими країнами
світу.

Величезної шкоди сільському господарству України з трагічними наслідками
для населення завдали сталінські надзвичайні методи проведення так
званих соціалістичних перетворень на селі. Особливо це виявилося в
період здійснення масової колективізації сільського господарства.

Приступивши до здійснення індустріалізації країни швидкими темпами,
Сталін і його оточення вирішили взяти курс на колективізацію сільського
господарства, щоб заходами позаекономічного примусу змусити хліборобів
сплачувати ще і своєрідну данину на розвиток промисловості. Досягти
цього можна було тільки за умови насильного об’єднання селян в
колективні господарства та встановлення в сільському господарстві
командно-бюрократичної системи управління, як це було в промисловості.

Разом з тим керівництво країни усвідомлювало, що процес колективізації
довгий і нелегкий, особливо після непу, коли селяни відчули певну
свободу і задоволення від своєї праці у власному господарстві.
Враховуючи це при складанні першого п’ятирічного плану передбачалося до
кінця п’ятирічки (1933 p.) залучити до колгоспів 18-20 % селянських
господарств. В основу цього плану було покладено принципи непу і
кооперативного розвитку села.

Однак криза хлібозаготівель наприкінці 1927 p. (насправді вона не
відбивала кризи сільськогосподарського виробництва) призвела до того, що
Сталін і його оточення пішли на скасування непу і розпочали широко
застосовувати надзвичайні заходи, тобто насильство над селянством.

У січні-лютому 1928 p., після поїздок Сталіна по Сибіру, було закрито
ринки вільної торгівлі зерном, у селянських дворах проводили обшуки, як
в часи продрозверстки, , власників лишків зерна притягували до суду. Все
це викликало незадоволення селян. У багатьох місцях почалися
демонстрації. Зафіксовано близько 150 масових селянських виступів, в
тому числі в Україні.

Перехід від політики всебічного розвитку кооперації на селі до “курсу на
колективізацію” розпочався в ході хлібозаготівель і в безпосередньому
зв’язку з ними.

Курс на колективізацію відбивав позицію Сталіна, в основі якої, крім
економічних планів — одержання коштів для індустріалізації, була зневага
до настроїв селян, ігнорування їхнього ставлення до колгоспів і
небажання відмовитись від власного господарства. Масова колективізація
розпочалася в 1929 p. У постанові ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 p. було
чіткорозмежовано зернові зони за строками завершення колективізації.
Відповідно до цієї постанови колективізацію в Україні планували
завершити до кінця 1932 p.

Для того щоб зламати опір заможних селян, з другої половини січня 1930
p. в Україні проводилася політика “ліквідації куркульства як класу”, в
результаті якої без суду та слідства сотні тисяч селянських сімей і
господарств було зруйновано. Земля і засоби виробництва були
експропрійовані, голови родин репресовані, а їхні сім’ї виселені з
рідних місць. Станом на 10 березня було розкуркулено 61 887 господарств,
або 2,5 % загальної кількості. Всього за роки суцільної колективізації в
Україні було знищено близько 200 тис. селянських господарств.

Отже, “успіхи”, досягнуті сталінськими надзвичайними методами проведення
суцільної колективізації на селі, давали свої зловісні плоди.
Командно-бюрократична система управління сільським господарством, що
утвердилася на початку 30-х років, фактично стала гальмом його розвитку,
призвела до кризи сільськогосподарського виробництва, наслідки якої
Україна відчуває і сьогодні.

Найжахливішим наслідком “перетворень” на селі був голод 1932-1933 pp.
Селяни, як за часів кріпосного права, були прикріплені до місць свого
проживання паспортною системою, запровадженою в 1932 р. Без дозволу
влади вони не мали права залишати колгоспи. Насправді селян перетворили
на людей “другого сорту”, заляканих репресивними заходами.

Усі зусилля партійних, державних, господарських органів були спрямовані
на підтримання нереальних, форсованих темпів індустріалізації. Для
закупівлі за кордоном промислового устаткування потрібна була валюта.
Отримати її можна було тільки експортуючи сировину, зокрема зерно (між
іншим, ціни на хліб на міжнародному ринку різко знизились). Проте
керівництво СРСР не бажало знижувати темпи індустріалізації. Експорт
зерна, незважаючи на зниження цін, зростав. Так, якщо у 1930 р. збір
зерна в країні становив 835 млн ц, з яких 48,4 млн було експортовано, то
у 1931 р. зерна заготовлено набагато менше — 695 млн ц, а на зовнішній
ринок вивезено 51,8 млн ц. У багатьох колгоспах було забрано все зерно
разом з насіннєвим фондом. У багатьох районах України селяни голодували.
Окремі колгоспи навіть розпались. Однак до масового голоду в 1931 р. ще
не дійшло.

Навесні 1932 р. селяни, дуже ослаблені напівголодною зимою, не зуміли
успішно провести весняну сівбу. Урожай зернових був невисоким, але не
набагато нижчим, ніж середні врожаї багатьох попередніх років, а тому
голоду не повинно було б бути. Біда прийшла після того, коли Україна не
змогла в 1932 р. виконати план хлібозаготівель. В Україну було послано
надзвичайну комісію на чолі з Молотовим. За допомогою репресій з
колгоспів і господарств селян-одноосібників, які ще залишалися, було
вивезено все зерно, в тому числі те, яке призначалося для насіннєвого,
страхового і фуражного фондів.

Після таких адміністративних дій, коли з колгоспних і селянських комор
вимели все до зернини, взимку 1932-1933 р. в селах України розпочався
масовий голод. Жорстокість, з якою проводили зернозаготівлю в 1932 p.,
прирекла на голодну смерть мільйони українських селян. З цього можна
зробити один незаперечний висновок: голод 1932-1933 pp. — це
найстрашніший злочин Сталіна проти українського народу.

Використана література

· Пайовик Б. Д., Матисякевич 3. М., Матейко Р. М. Економічна історія
України і, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика. — К.: Вікар, 1999.
— 737 с.

· Субтельний О. Історія України. – К., 2000.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020