.

Словаччина у складі дуалістичної монархії (друга половина XIX-початок XX ст.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 3035
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Словаччина у складі дуалістичної монархії. (друга половина
XIX-початок XX ст.)

Основним конкурентом Австрії в боротьбі за гегемонію серед німецьких
держав у другій половині XIX ст. стала Пруссія, їхнє суперництво
завершилося війною 1866— 1867 рр., у якій Австрія зазнала катастрофічної
поразки. Це спричинило кризу всередині імперії. Імператор Франц Йосиф І
в цій ситуації вирішив піти на поступки мадярам і створити дуалістичну
монархію.

У1867р. імперію було поділено на дві рівноправні частини — Угорщину
(Транслейтанію) і Австрію (Цислейтанію). Відтепер держава отримувала
назву Австро-Угорщина. Залишалося три спільні міністерства: закордонних
справ, військове та фінансів, а решту справ обидві країни розв’язували
самостійно.

Після утворення Австро-Угорщини словаки потрапили в дуже складне
становище. Політична система в Угорщині давала можливість владі
здійснювати мадяризацію і не зважати на настрої населення. Поняття
єдиної угорської нації вважалося офіційною ідеологією. Національний рух
словаків демагогічна зображували як панславізм і державну зраду. Під
гаслами боротьби з панславізмом придушувалися всі словацькі національні
прояви.

Політика мадяризації проводилася систематично. Проте на початку
існування Австро-Угорщини тиск на словаків ще не встиг набути достатньої
сили. У 1867-1869 рр. словаки відкрили дві гімназії. У 1869 р. виникли
дві словацькі спілки — Католицька спілка Св. Войтеха і Спілка словацьких
жінок (“Жівена”). Однак створення цих організацій було останнім успіхом.
Угорська влада не дозволила заснувати спілку словацької молоді. Після
проголошення дуалістичної монархії мадяри заходилися чинити жорсткий
тиск на словаків. За цих умов поглибився конфлікт у поглядах серед
словацької інтелігенції, що тривав після поразки “Меморандуму”.

Опозиційна група, очолювана Я. Паларіком, заявила, що від Відня немає
чого чекати, що словаки, котрі живуть в Угорському королівстві, мусять
орієнтуватися на мадярські власті. Вони розглядали вимогу словацької
територіальної автономії як надмірно радикальну і неприйнятну для
подальших переговорів з Будапештом. Поряд із Я. Паларіком цією групою
керували професор із Відня Я. Мали-Дусаров і амбітний словацький
підприємець Я. Бобула. Група дістала назву “Нова школа “на відміну від
прихильників “Меморандуму” (“Стара школа”).

Я. Бобула з січня 1868 р. видавав політичний журнал “Словацька газета”,
навколо якого намагався об’єднати своїх прихильників, передусім
словацьку молодь у Будапешті і тамтешніх словацьких робітників. Я.
Бобула сподівався, що завдяки його промадярській орієнтації влада піде
на окремі мовні та культурні поступки словакам. Представники “Нової
школи ” шукали підтримки серед мадярської опозиції. Та опозиція
виявилася вкрай радикальною і в національному питанні вирізнялася меншою
толерантністю, ніж представники властей.

Таким чином, ані влада, ані опозиція не бажали йти на найменші поступки.
Політика “Нової школи” призвела до розколу словацького національного
руху й полегшила угорській владі проведення заходів з мадяризації. Проте
незважаючи на безперспективність попередніх кроків, “Нова школа”
намагалася налагодити співпрацю з партією Ференца Дєака, що перебувала
при владі і в 1872 р. була перейменована на Партію рівності.

Справжні цілі мадярської політики в національному питанні проявилися під
час підготовки й ухвалення закону з цієї проблеми. У вересні 1868 р.
Будапешт, на основі “історичного права”, визнав особливий статус
хорватів у Транслейтанії, але водночас ухвалив закон, що не визнавав
національно-політичні права інших народів.

Угорську мову проголошено єдиною державною мовою Транслейтанії.
Формально закон дозволяв використання словацької мови у народних школах,
створення культурних і господарських спілок, проте варто зазначити, що й
ці поступки залишилися на папері. На практиці й надалі проводилася
політика жорсткого придушення проявів національного руху словаків.

Прийняття такого закону викликало обурення депутатів немадярських
народів, які в знак незгоди покинули засідання сейму. Протестували й
прибічники “Старої школи”. Й. Гурбан опублікував гостру статтю з цього
приводу, за що з нього стягнули штраф і ув’язнили на півроку. Проти
закону висловлювалися представники “Нової школи”.

Мадярська національна політика змусила словаків перейти до оборони.
Захист народу і його найелементарніших прав на тривалий час став
основним змістом словацького національного руху. Відновилися спроби
пошуку розуміння й підтримки в слов’янському світі. Більшість словацьких
політичних і культурних діячів залишилися на позиціях “Меморандуму”,
хоча й усвідомлювали, що в угорській державі ці вимоги нездійсненні.

Крах “Нової школи” призвів до того, що прибічники “Старої школи”
залишилися єдиними представниками словацької політики.

Центр політичного й культурного життя словаків містився у Турчанському
Св. Мартіні, де працювала “Матиця Словацька”. Лідером словацького
політичного та культурного життя вважався В. Пауліни-Тоа (1826—1877),
депутат Угорського сейму, обраний на виборах 1869 р., і заступник голови
Матиці Словацької. До Мартіна перебазувалася редакція “Пештбудівських
відомостей”, що дістала назву “Національні новини”. Поступово формується
політична партія — Словацька національна (СНП). В основу її програми
було покладено положення “Меморандуму”.

Зусиллям СНП, спрямованим на створення нових спілок і словацьких шкіл,
чинили опір угорські власті. Поступово політика мадяризації
посилювалася. Уряд не тільки не дозволяв відкривати нові словацькі
школи, а й намагався перешкодити роботі вже діючих. У 1874—1875 рр.
закрито три словацькі гімназії. У квітні 1875 р. угорська влада
заборонила “Матицю Словацьку”. Угорський прем’єр-міністр К. Тіса на
засіданні сейму заявив, що ніякого словацького народу в Угорщині взагалі
не існує.

Провідною верствою словацького суспільства була інтелігенція та міські
середні прошарки — дрібні підприємці, ремісники, торговці. Угорська
влада та місцеві органи управління прагнули мадяризувати саме ці
прошарки людності. Якби їм це вдалося, словаки перетворилися б на німу
безпорадну масу. Однак у цій діяльності угорці досягли тільки часткових
успіхів — піддавались такій політиці лише ті, котрі працювали
службовцями, оскільки мадяризація сприяла їхній особистій кар’єрі.

Осередками мадяризації мали стати школи, а її жертвами передовсім
молодь. З’явилися нові закони, засновувалися спілки, які здійснювали
мадяризацію. Так, Спілка господарського навчання, що виникла в 1883 р. в
Нітрі, орієнтувалася саме на роботу серед юнацтва, навіть вивозячи
словацьких дітей до угорських областей.

Але головною опорою угорських урядовців у словацьких землях залишалася
мадяризована словацька шляхта.

Головний осередок словацького національного руху містився у Турчанському
Св. Мартіні, де перебувало правління СНП. очолюване з 1877 р. адвокатом
П. Мудронем (1835-1914). На чергових виборах до Державних зборів від
словаків не було обрано жодного депутата. На знак протесту проти
виборчих махінацій і терору, в 1884 р. СНП оголосила бойкот виборів до
Державних зборів. Але словацький протест нічим не зашкодив мадярській
політиці. За умов, що складалися, словацькі політики просто не бажали
витрачати сили й кошти на передвиборчу боротьбу, їхні погляди зверталися
на закордон. Так, письменник С, Гурбан (Ваянський) (1847—1916) виступав
як публіцист, проводячи ідеологію національного руху, зорієнтованого на
Росію. Надія на поліпшення становища словаків після змін у Європі та на
допомогу Росії залишалася елементом словацького політичного мислення аж
до Першої світової війни.

Певні сподівання покладалися словацьким суспільством на співпрацю з
чехами, котрі жили в Цислейтанії в набагато кращих умовах. Про становище
словаків в Угорщині багато розповідалося в чеській пресі. У 1882 р. в
Празі виникла словацька спілка “Дєтван “, завдання якої полягало в
підвищенні освіченості своїх членів у царині словацької культури та
історії, ознайомленні чеської громадськості з життям словаків і
словацькою культурою, її заснували словацькі студенти, що навчалися в
Празькому університеті. У 1896 р. створено організацію “Чехословацька
єдність “, яка виступила головним організатором чеської допомоги та
чесько-словацької співпраці.

Наприкінці XIX ст. у словацькому визвольному русі відбулася
диференціація, що віддзеркалювала різні соціальні та вікові складники
місцевого політичного спектру. Проте принципового програмного поділу в
словацькій політиці не сталося. Лідерів СНП критикувала передусім молода
генерація. Вона не погоджувалася з орієнтацією на Росію і звинувачувала
керівництво партії в пасивності, ігноруванні роз’яснювальної роботи
серед словаків. З критикою СНП виступала й ліберальне налаштована
інтелігенція.

Керівництво СНП усвідомлювало, що пасивність стосовно виборів
породжувала стагнацію національного руху. Під тиском молодої
інтелігенції партія ухвалила рішення про участь у виборах до мадярського
парламенту 1901 р. Передвиборна програма СНП містила вимогу загального
виборчого права та інших демократичних свобод. У національному питанні
увага приділялася мовним аспектам. Депутатами сейму стали четверо
словаків.

Значний вплив на активізацію політичного життя в словацьких землях
справила російська революція 1905—1907 рр. Посилився робітничий та
соціал-демократичний рух. З 1904 р. за підтримки чеських
соціал-демократів видається “Словацька робітнича газета”. Довкола неї
згуртувалася група національне свідомих робітників. У червні 1905 р.
вони заснували самостійну Словацьку соціал-демократичну партію, котра
через рік організаційно приєдналася до Угорської соціал-демократичної
партії, але в національному питанні зберегла автономію й продовжувала
видавати власну газету.

Найактуальнішою політичною вимогою початку XX ст. в Угорщині залишалася
вимога загального виборчого права. У 1907 р. цю вимогу реалізовано в
Цислейтанії, але не в Угорщині, де мадяри становили меншість населення.

Прийняття закону про загальне виборче право загрожувало їм втратою
домінантного становища.

Розпочалася нова хвиля мадяризації, яка зачепила й народні (початкові)
школи, незабаром словацьку мову було заборонено й там.

Перед Першою світовою війною тривала диференціація політичних сил
словаків. Поряд із консерваторами, очолюваними С. Гурбаном (Ваянським),
виникло католицьке (людове) крило під проводом священика А. Глинки
(1864—1938), котре в 1913 р. заснувало Словацьку людову (народну)
партію. Опозиційну політику щодо центру проводила молода
ліберально-демократична інтелігенція, керована лікарем В. Шробарем
(1867—1950). Самостійно діяли словацькі соціал-демократи. Молодий
журналіст М. Годжа (1878—1944) почав формувати ідейну основу словацького
аграрного руху.

Проте тяжкі умови національного гноблення диктували необхідність
згуртування національних сил. Прибічники різних політичних напрямів
розуміли, що полеміка в періодиці ослаблює словацькі позиції в Угорщині.
У зв’язку з цим дедалі більше усвідомлювалася необхідність об’єднання
словацького визвольного руху на основі національних вимог. Імпульсом до
об’єднання стала смерть голови СНП П. Мудроня в березні 1914 р. На його
похороні зустрілися представники всіх політичних течій. Новий голова СНП
М. Дула (1876— 1936) закликав словаків до створення
загальнонаціонального представницького органу. 26 травня 1914 р. в
Будапешті зібралися представники всіх словацьких організацій для
вироблення спільної програми. Вони ухвалили рішення, що на урочистому
зібранні в серпні 1914 р., присвяченому заснуванню “Матиці Словацької”,
буде проголошено створення “Словацької національної ради ” як найвищого
представницького органу словаків.

ЛІТЕРАТУРА

История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 2.

История Чехословакии: В 2 т. Москва, 1959. Т. 2.

Історія світової культури. Київ, 1997.

Краткая история Венгрии: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1991.

Краткая история Чехословакии: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1988.

Погодин А. Л. Славянский мир. Политическое и экономическое положение
славянских народов перед войной 1914 г. Москва, 1915.

Словацкая литература от истоков до конца XIX в. Москва, 1997. 4.1

Славянские съезди. XIX — XX вв. Москва, 1994.

Славянские культуры в эпоху формирования и развития славянских наций
ХУШ-ХІХ вв. Москва, 1978.

Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1989. Т.
2.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020