Реферат
На тему:
Сербська держава наприкінці XIX ст.
Значні зміни в житті країн Ватіканського півострова відбулися в другій
половині 70-х років XIX ст. внаслідок герцеговинського повстання і
російсько-турецької війни 1875—1878 pp. Це знайшло
своє втілення як на внутрішньополітичному рівні, так і в міжнародному
становищі балканських країн і народів.
Визначальний характер для ситуації в Сербії мали дві провідні тенденції:
актуалізація в суспільній свідомості і державно-політичних колах
сербської національної ідеї та заворушення й повстання в сусідніх із
Сербією областях, заселених переважно етнічними сербами, передовсім у
Боснії та Герцеговині.
Прихильники сербської ідеї, одним із важливих елементів якої було
прагнення визволити від османського гноблення й об’єднати в одній
державі усі сербські терени, у своїй повсякденній діяльності намагалися
стимулювати формування “справжнього серба” (“сербенди”), сповненого
національним духом. Націоналізм швидко перетворився на суспільну моду,
якої дотримувалося багато представників різних верств, насамперед
молодь.
Антиосманські виступи в Боснії та Герцеговині протягом ЗО—70-х років
набули перманентного характеру внаслідок украй тяжких умов життя
основної маси населення, а також традиційного сепаратизму місцевих
великих землевласників. Загострення суперечностей між райя та
мусульманськими можновладцями Боснії та Герцеговини сприяло тому, що в
Сербії ці виступи трактувалися як боротьба за “загальносербську справу”.
У 1875—1878 рр. згадані тенденції сягнули найвищої позначки. Улітку
1875р. одночасно в кількох районах Герцеговини вибухнули повстання.
Незабаром полум’я антитурецької боротьби охопило Боснію. Вимоги
повстанців зводилися до надання провінції автономії, негайного
запровадження реформ в адміністративній та аграрній сферах, установлення
контролю за станом справ у провінції з боку європейських держав.
Від перших днів повстанців активно підтримувала Чорногорія. Князь Нікола
навіть заявив, що його країна негайно вступить у війну проти Порти, якщо
повсталі герцеговинці не досягнуть успіху самотужки. Для надання
конкретної допомоги повстанцям та координації дій князь призначив
спеціального представника, котрий безпосередньо дбав про постачання до
Герцеговини продуктів харчування, зброї та боєприпасів, у разі потреби
посилав для ведення спільних бойових дій чорногорські загони.
У Сербії населення палко вітало повстання, тоді як правлячі кола
спочатку діяли обережно, зробивши спробу передусім об’єднати для
боротьби проти турків усі балканські народи. Спроба виявилася марною,
але тиск громадської думки був таким потужним, що князь Мілан і його
уряд мусили змінити свою позицію. У червні 1876 р. Сербія та Чорногорія
уклали союзницький договір і оголосили Порті війну. 20 червня повстанці
в Боснії проголосили об’єднання провінції з Сербією, а герцеговинці — з
Чорногорією, що спричинило гостре невдоволення Австро-Угорщини.
На допомогу сербам з Росії вирушило декілька тисяч добровольців, які,
щоправда, не могли замінити на Балканах регулярної російської армії.
Головнокомандувачем сербської армії призначили російського генерала М.
Черняєва.
Бойові дії Сербія та Чорногорія проводили окремо, кожна на своєму
напрямку. Чорногорцям щастило, але серби після провалу їхнього наступу
опинилися в досить скрутному становищі. Зазнавши кількох поразок у
локальних сутичках з турками, які розпочали активний наступ з півдня та
південного сходу, серби тільки внаслідок втручання Росії підписали
спочатку перемир’я, а згодом і договір про припинення бойових дій та
відновлення миру без жодних територіальних втрат для Сербії (лютий 1877
р.). Цей договір виявився нетривалим, бо вже 1 грудня того ж року
Сербія, окрилена успіхами Росії на полях битв російсько-турецької війни
1877-1878 рр., знову вступила у війну проти Османської імперії.
Оскільки основні турецькі збройні сили билися проти російських військ,
османи цього разу практично не чинили сербам опору, що дало змогу одній
сербській армії за кілька тижнів дістатися Ніша та Пірота, а іншій —
Лесковца та Враня, вступивши також на територію Косово.
Результати герцеговинського повстання та російсько-турецької війни було
зафіксовано спочатку Сан-Стефанським мирним договором (20 лютого 1878
р.), а згодом умовами документів, підписаних на Берлінському конгресі в
липні 1878р. Великі держави визнавали повну незалежність Сербії та
Чорногорії, а також збільшення їхньої території, причому Чорногорія
здобувала вихід до Адріатичного моря, приєднавши до себе місто Бар з
околицями.
Незважаючи на це, рішення Берлінського конгресу викликали у сербів
глибоке розчарування. По-перше, значно більше, аніж Сербія та
Чорногорія, одержала Болгарія, і це змінювало ситуацію в регіоні на її
користь. По-друге, серби не отримали ані Боснії та Герцеговини, ані
Косово, за які, власне, вони й змагалися. Навіть більше, боснійські та
герцеговинські землі “тимчасово” окупувала Австро-Угорщина, що на
практиці означало провал амбітних проектів об’єднання всіх сербських
областей в одній державі. Ситуацію також погіршувало невдоволення діями
армії, на яку покладалися великі надії і яка ці надії аж ніяк не
виправдала, а також різко негативна оцінка позиції Росії на переговорах
у Сан-Стефано та Берліні, де росіяни активно підтримували болгар,
фактично покинувши сербів напризволяще.
У 80-ті роки XIX ст. триває розвиток державних інституцій,
удосконалюється система управління. Саме в цей час у Сербії виникають
політичні партії: Радикальна, Ліберальна та Прогресистська.
22 лютого 1882р. Сербію проголошено королівством, а князя Мілана
Обреновича (1868—1889) — королем. Першим привітав його з цієї нагоди
австро-угорський імператор Франц-Иосиф, що не було випадковістю: саме
Австро-Угорщина виступила як заступник Сербії в цьому питанні й довела
іншим великим державам доцільність такого кроку. Зближення правлячих кіл
Сербії та Австро-Угорщини намітилося ще напередодні Берлінського
конгресу, оформилося під час його роботи й поволі зміцніло в наступні
роки.
Внутрішня та зовнішня політика короля Мілана не мала підтримки в народі.
Ситуацію ускладнювало те, що заснована в 1881 р. Радикальна партія, яка
висувала програму демократичних перетворень, швидко поширювала свою
діяльність на всю територію країни й на всі верстви населення,
перетворившись на потужну політичну силу й на безумовного лідера
політичного процесу в Сербії. На виборах до Скупщини у вересні 1883 р.
радикали, яких активно підтримали селяни, здобули переконливу перемогу,
що згідно з чинним законодавством давало їм право формувати уряд.
Восени 1883 р. король Мілан зробив декілька кроків, які спричинили
загострення конфронтації між різними політичними силами, зокрема між ним
самим і радикалами. Це зрештою призвело до спалаху невдоволення діями
режиму, яке переросло у збройне повстання у східних сербських областях
поблизу річки Тимок (” Тимоцьке повстання”). Повстання придушили, його
учасників жорстоко покарали (21 особу страчено, понад 700 відправлено на
каторгу та ув’язнено). В організації та підтримці повстання король
звинуватив радикалів: їхню партію заборонили, більшість її лідерів
заарештували. Голова партії Нікола Пашич вчасно покинув країну, щоб
продовжити політичну боротьбу в еміграції (у Болгарії).
Помилкою сербського короля було оголошення війни Болгарії в листопаді
1885 р. Приводом для конфлікту стало об’єднання двох болгарських
територій — князівства та Східної Румелії — в спільній державі. Це
суперечило постановам Берлінського конгресу, й Мілан, занепокоєний
значним посиленням Болгарії і підбурюваний Австро-Угорщиною та
Німеччиною, взявся відновити статус-кво. Війна виявилася нетривалою й
завершилася перемогою Болгарії. Сербія, щоправда, не зазнала при цьому
жодних втрат, крім моральних: згідно з підписаним у лютому 1886 р.
Бухарестським мирним договором, сторони погоджувалися на поновлення
стану справ, що існував у їхніх відносинах до початку війни.
Безуспішна війна остаточно підірвала довіру до короля, й він сам,
утративши впевненість у власних силах, мусив удатися до рішучих змін у
внутрішній політиці, зокрема підписав акт про амністію Радикальної
партії, яка не тільки вийшла з підпілля, а й увійшла разом з лібералами
до коаліційного уряду. Незабаром виконавчу владу в країні сповна
перебрали на себе радикали. Саме вони формували уряд протягом 1888-1892
рр., хоча стабільності владним структурам це не додало.
У грудні 1888 р. в Сербії прийнято нову Конституцію, проект якої
підготували найкращі фахівці. К обговорювали на спільних засіданнях, на
яких головував сам король, представники всіх політичних партій.
Конституція значно розширювала права і свободи громадян, підвищувала
значення Скупщини, до компетенції якої передавався контроль за урядом та
армією.
У протистоянні короля, котрий обстоював режим особистої влади, і
Радикальної партії, яка виступала за парламентську модель управління
державою, розширення демократичних прав і свобод, Конституція 1888 р.
була рішучим кроком на шляху до парламентаризму. Ще один важливий крок у
тому ж напрямі зроблено в 1889 р., коли набув чинності Закон про угоди,
який істотно розширював права органів місцевого самоврядування, а
реалізація цих прав захищалася від тиску центрального уряду.
ЛІТЕРАТУРА
Балканы в конце XIX — начале XX века. Очерки становления национальных
государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. Москва,
1991.
Донченко С. Й. Развитие сербской государственности и Россия. 1878—1903.
Москва, 1996.
История Югославии: В 2 т. Москва, 1963. Т. 1.
История южных и западных славян: В 2 т. Москва, 1998. Т. 1.
Очерки истории культуры славян. Москва, 1966.
Павлюченко О. В. Россия и Сербия. 1888—1903. Дипломатические отношения,
общественные связи. Киев, 1987.
Шемякин А. Л. Идеология Никели Пашича. Москва, 1998.
Яровий В. І. Історія західних та південних слов’ян у XX ст. Київ, 1996.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
