Реферат

на тему:

Розвиток Туреччини й Ірану в першій половині ХХ ст.

Османська імперія і Персія напр. ХІХ — на поч. ХХ ст.

Подібно Китаю, такі країни з древньою культурою та державною традицією,
як Туреччина й Іран, зуміли уникнути колоніального загарбання на рубежі
ХІХ-ХХ ст., але швидко перетворилися в об`єкт інтенсивного
військово-політичного проникнення та жорстокої економічної експлуатації
імперіалістичних держав. Ще у 1878 р. уряд султана Абдул-Хаміда ІІ
оголосив про банкрутство Османської імперії й після 3-річних переговорів
із західними кредиторами погодився на встановлення фактичного іноземного
контролю над фінансами країни. Створене тоді Управління оттоманського
державного боргу, де по черзі головували британський і французький
представники, отримало виключно широкі права і привілеї.

Користуючись фінансовою залежністю Туреччини, іноземні держави добилися
винятково вигідних концесій на будівництво залізниць: французи — в Сирії
та спільно з британцями – в районі Ізміра, але найкрупнішу концесію на
прокладення Багдадської дороги отримав німецький капітал. Кабальний
характер мала й тютюнова монополія, виділена у 1883 р. в особливу
концесію Франції. Тоді ж офіцер німецького генерального штабу
фон-дер-Гольц був запрошений на посаду начальника офіцерської школи у
Стамбулі й узяв участь у реорганізації турецької армії.

За таких обставин деспотичний режим Абдул-Хаміда ІІ намагався
використати у своїх цілях іслам, закликаючи до об`єднання усіх мусульман
світу під главенством султана-халіфа. Що ж до неісламського населення,
особливо вірмен Східної Анатолії, здійснювалася політика жорстокого
національно-релігійного пригноблення, у 1895-1896 рр. імперією
прокотилася хвиля вірменських погромів.

Але становище Туреччини як залежної країни мало суттєві особливості:
суперечності й боротьба між великими державами давали її правлячим
верствам певні можливості для лавірування. Крім того, на відміну від
інших азійських держав, які перетворювалися у напівколонії, Османська
імперія мала боєздатну, з глибокими патріотичними традиціями армію. Саме
курсантами Стамбульського військово-медичного училища у 1889 р. був
уперше створений таємний політичний комітет під назвою “Єднання і
прогрес”, що започаткував молодотурецький рух.

На початку липня 1908 р. офіцери-молодотурки підняли повстання у
Македонії й незабаром змусили султана погодитися на скликання парламенту
та відновлення чинності ліберальної конституції 1876 р. Але досить
швидко вожді молодотурецького руху, що стали фактичними керівниками
Османської імперії, — Енвер-паша, Джемаль-паша, Талаат-бей та інші –
погрязли у казнокрадстві, хабарництві, купалися у розкоші, забувши про
цілі, що колись поставили перед собою, — визволення від іноземної
залежності, курс на індустріалізацію країни, рівноправ`я націй,
поширення досягнень європейської цивілізації та ін. Порядніші з них, як
полковник Мустафа Кемаль, відійшли від учорашніх однодумців і
зосередилися на виключно військових справах.

Засилля іноземних колонізаторів у Персії було більшим, ніж в інших
формально незалежних державах Азії, оскільки на поч. ХХ ст. надто далеко
зайшло не лише економічне, а й політичне підпорядкування країни, на
півдні котрої хазяйнували британці, а на півночі – російський царат. У
1901 р. Лондон змусив Мозаффер-ед-дін-шаха надати британському підданому
д`Арсі концесію на монопольну експлуатацію нафтоносних районів усієї
Персії, за винятком 5-ти північних провінцій. На її основі пізніше була
організована Англо-іранська нафтова компанія – головне знаряддя
колоніального загарбання країни.

У середині грудня 1905 р. у Тегерані, Ширазі й Мешхеді почалися масові
антиурядові виступи, очолені шиїтським духовенством і купецтвом.
Невдовзі вони переросли у революцію, що увінчалася скликанням у жовтні
наступного року першого в історії країни меджлісу й прийняттям
наприкінці грудня поміркованої конституції. На півночі Персії виникло
“Товариство муджахідів”, яке вимагало радикальної демократизації
політичного ладу, конфіскації шахських і викупу через банк поміщицьких
земель, справедливої податкової реформи та ін. З ініціативи “Товариства”
у Тебризі й інших містах почалося формування революційної гвардії –
загонів федаїв.

У липні 1909 р. об`єднані сили гілянських федаїв і племінні ополчення з
півдня країни розгромили опору шахської влади – козачу бригаду і увійшли
в Тегеран, реакціонер Мохамед-Алі-шах був позбавлений трону. Але
непослідовність переможців і конфлікти між ними призвели до поразки
Іранської революції, коли у грудні 1911 р. в умовах відвертої
російсько-британської військової інтервенції відбувся державний
переворот, а меджліс розігнаний.

Виникнення Турецької республіки і соціально-політичні перетворення
Ататюрка.

Перша світова війна для Османської імперії, втягненої в неї
молодотурками на боці Центральних держав, завершилася катастрофічною
поразкою. Військові невдачі та загроза економічного краху змусили
султанський уряд Енвер-паші підписати 30 жовтня 1918 р. у порту Мудрос
(о. Лемнос у Егейському морі) на борту англійського крейсера «Агамемнон»
перемир’я з країнами Антанти. За умовами цього договору Туреччина
передавала союзникам свій військовий флот, контроль над залізницями,
поштою та телеграфними лініями країни, виводила війська з арабських
територій імперії та демобілізувала армію. Західні країни обумовили
право окупувати укріплення проток, населені вірменами вілайєти, а також
будь-який стратегічно важливий пункт країни у випадку «загрози безпеці
союзників».

Невдовзі англійські війська окупували район Мосула, французькі — Кілікію
та території на північ від Сирії, а італійці — південно-східну Анатолію,
грецькі війська висадилися в Ізмірі. Поява на турецькій території
іноземних військ призвела до стихійної організації підпільних груп і
партизанських загонів, шо формувалися, головним чином, із колишніх
військових. Об’єднання окремих патріотичних спілок під єдиним
керівництвом почалося в другій половині травня 1919 р., після того як до
Анатолії прибув авторитетний діяч молодотурецького руху генерал Мустафа
Кемаль. На Конгресі захисту прав Анатолії та Румелії, що зібрався 4-12
вересня у Сівасі, був обраний Представницький комітет (тіньовий уряд) з
16 осіб на чолі з М. Кемалем.

16 березня 1920 р. султан погодився на формальну окупацію столиці країни
і у Стамбулі висадилися французькі, англійські, італійські, американські
та грецькі війська загальною кількістю 60000 чоловік. Духовний лідер
ісламу оголосив турецьких націоналістів бунтівниками, а військовий суд
заочно засудив М. Кемаля до смертної кари. Поява окупаційних військ у
Стамбулі та відверто капітулянтська позиція султана дали змогу лідерам
патріотичного руху перейти до активніших протиурядових дій.
Представницький комітет оголосив себе національним урядом, а в Анкарі
було скликано однопалатний меджліс із 233 депутатів, який прийняв назву
Велике національне зібрання Туреччини (ВНЗТ).

Султан відрядив на придушення патріотичного руху війська, але їх ще на
марші до Анкари розбили партизани, тоді у червні 1920 р. грецькі війська
розпочали широкомасштабний наступ у центральні райони Анатолії. У
Східній Фракії греки захопили Ефірне, держави Антанти вирішили силою
зброї ліквідувати турецький націоналістичний рух. Тим часом 10 серпня
1920 р. у Севрі біля Парижа було підписано остаточну мирну угоду між
Туреччиною та Антантою.

Згідно з її умовами Османська імперія припиняла своє існування, під
контроль Англії передавався район Мосула, Франції — території на кордоні
з Сирією, Греції — Східна Фракія та Ізмір. Окремо обумовлювалося, що
нові східні кордони Туреччини буде визначено на основі двосторонніх
домовленостей із незалежними Вірменією та Курдистаном. Встановлювався
спеціальний режим проток, капітуляції щодо європейських держав, контроль
європейських кредиторів Туреччини над її фінансами.

Але восени 1920 — взимку 1921 рр. відбулися переговори між турецькими
націоналістами та представниками російського більшовицького режиму,
підсумком яких стала підписана 16 березня 1921 р. у Москві двостороння
угода. Кремль пішов на значні територіальні поступки Туреччині (Карська
область і райони на південь від Батумі) й розпочав поставки зброї новим
союзникам. До кінця 1921 р. турецька сторона отримала 33000 гвинтівок,
327 кулеметів, 54 гармати, 2 військові кораблі, а також багато
боєприпасів і великі суми грошей у золоті. Причина таких симпатій до
уряду М. Кемаля полягала в яскравій антизахідній, антигрузинській та
антивірменській спрямованості турецького патріотичного руху.

Зміцнена завдяки російській допомозі національна армія, контратакувала
грецькі війська й упродовж кривавої битви на річці Сакар’я, що,
розпочавшись 23 серпня 1921 р., тривала 22 дні, зуміла переламати хід
подій. У результаті цієї перемоги Франція відмовилася від намірів
окупувати частину турецької території й підписала з урядом М. Кемаля
сепаратний мир. Отримавши наступні великі партії російської зброї, турки
підготували великий загальний наступ, що розпочався 26 серпня 1922 р.
Для греків удар був цілком несподіваним, почався безладний відступ, під
час якого потрапив у полон головний штаб грецького експедиційного
корпусу. На початку вересня греки розпочали евакуацію своїх міст у Малій
Азії.

Змушені визнати турецький уряд, що вже контролював основну частину
національної території, країни Антанти підписали з урядом Анкари 11
жовтня 1922 р. в місті Муданья (на березі Мармурового моря) перемир’я,
котрим передбачалося виведення грецьких та союзницьких військ зі Східної
Фракії. Країни Антанти зберегли право утримувати свої війська у Стамбулі
та протоках до часу підписання нової мирної угоди. Наступні переговори
мали відбутися в Лондоні за участю представників стамбульського уряду,
але М. Кемаль відмовився проводити такі переговори. 1 листопада ВНЗТ
прийняло закон про скасування султанату. Позбавлений будь-якої
підтримки, султанський уряд припинив існування, а Мехмед VI відплив на
Мальту.

Мирні переговори між Туреччиною і країнами-переможницями у світовій
війні розпочалися 20 листопада 1922 р. в Лозанні, у них взяли участь
Франція. Англія, Італія, Японія, Греція, Югославія та Румунія. У
засіданнях з обговорення режиму проток взяли участь представники
більшовицьких Росії, України, Грузії (як єдина делегація) та Болгарії.
Повномасштабну мирну угоду підписано 24 липня 1923р. Вона передбачала
збереження за Туреччиною Східної Фракії, Західної Вірменії та північних
частин Месопотамського плато, демілітаризацію та міжнародний статус
проток, визнання новими турецькими властями старого османського боргу.
Укладена угода була дипломатичною перемогою нового турецького уряду,
який не лише добився дипломатичного визнання, але й значно покращив
умови, які спричинили вихід країни з Першої світової війни,

Закінчення тривалої національно-визвольної війни дало змогу турецькому
урядові М. Кемаля зосередитися на вирішенні проблем внутрішньої
розбудови держави. На виборах до парламенту, що відбулися впродовж
червня — липня 1923 р., прихильники М. Кемаля отримали перемогу,
зайнявши основну частину місць у ВНЗТ. Офіційно про створення Народної
партії (після проголошення республіки партія прийняла назву
Народно-республіканської (НРП)) було оголошено 9 вересня 1923 р. Першими
рішеннями ВНЗТ другого скликання стало перенесення столиці країни до
Анкари, а згодом, 29 жовтня 1923 р., проголошення Туреччини республікою.
Першим президентом країни обрано М. Кемаля. Запропонована кемалістським
урядом програма державного розвитку Туреччини була зорієнтована на
боротьбу з пережитками феодального минулого, подолання культурної
відсталості, модернізацію економіки та суспільного устрою. У зовнішній
політиці головним орієнтиром уряд Ісмет-паші декларував збереження
територіальної цілісності країни.

Реформування суспільного устрою кемалісти розпочали зі скасування у
березні 1924 р. халіфату. Під час боротьби з іноземними окупантами
духовний авторитет найвищого мусульманського духовенства було підірвано
співпрацею з інтервентами, тому населення спокійно сприйняло
повідомлення про висилку всіх членів родини халіфа за кордон,
конфіскацію їх майна, ліквідацію міністерства у справах шаріату й
від’єднання церкви від школи. Тоді ж відбулася адміністративна реформа.
На основі виданих у 1923-1924 роках законів ВНЗТ 20 квітня 1924 р.
прийняло конституцію Турецької республіки. Основний закон запроваджував
низку особистих свобод, встановлював чітку структуру
президентсько-парламентської форми правління й зберігав за ісламом
привілей державної релігії.

Але висунуті уряду опозицією звинувачення в розпалюванні релігійного
фанатизму дозволили кемалістам продовжити наступ на позиції релігії в
турецькому суспільстві. У 1925 році уряд наказав закрити текке
(монастирі дервішів), татюрбе (усипальниці), що часто ставали центрами
релігійної пропаганди. Тоді ж заборонено носити фески й традиційний
турецький одяг. Уряд в наказовому порядку змусив населення перейти на
європейський одяг. У наступному році, з уведенням у дію цивільного
кодексу, скасовано шаріатські суди, запроваджено цивільне діловедення,
цивільний шлюб тошо. У 1928 р. з конституції було виключено пункт про
іслам як державну редігїю. З метою полегшення навчання письму та
послаблення позицій духовенства у 1929 р. замість арабської абетки
запроваджено латинську. У 1930 р. жінки отримали право брати участь у
виборах до місцевих органів влади.

Невдовзі після закриття сесії ВНЗТ 10 травня 1931 р. розпочав роботу
Третій з’їзд Народно-республіканської партії. Прийнята на з’їзді
програма стала програмою державного розвитку цілої країни. В її основу
було покладено шість проголошених М. Кемалем принципів: республіканізм,
націоналізм, етатизм, народність, лаїцизм і революційність. Згодом
принципи М. Кемаля отримали назву «алти окти» («шести стріл»). Партія
узаконювала принцип, згідно з яким її голова, що призначався на
пожиттєвий термін, ставав президентом країни, а його заступник —
прем’єр-міністром. Партійне зібрання фактично узаконило об’єднання
державного та партійного апаратів..

Одразу після партійного зібрання в Туреччині розпочалося послідовне
«загвинчування гайок». Прийнято «Закон про друк», що обмежував право
критики уряду й установлював жорсткий контроль за засобами масової
інформації. З метою поширення урядової пропаганди та виховання
населення, починаючи з 1932 р., створювалася мережа «народних домів» та
«установчих об’єднань».

Наступний етап реформ турецького суспільства розпочався у 1934 р. зі
скасуванням титулів і форм звертання та уведенням прізвищ. Спеціальним
рішенням парламенту 24 листопада 1934 р. М. Кемалю присвоєно нове
прізвище — Ататюрк. Наступного місяця турецькі жінки були повністю
зрівняні в правах з чоловіками й отримали повні виборчі права.
Наприкінці 30-х років відбулося подальше посилення авторитарних
тенденцій турецького політичного режиму. У червні 1938 р. «Закон про
спілки» заборонив створення будь-яких організацій на основі «сім’ї,
раси, роду чи класу», а також тих, що «виступають від імені народу». 3а
усіма громадськими товариствами встановлювався легальний поліцейський
нагляд. У країні вводилася пресова цензура, а до кримінального кодексу
включено покарання за такі злочини, як «послаблення національних
почуттів» та «пропаганду на користь іноземних державних порядків».

Напередодні Другої світової війни Туреччина чітко не визначилася в
орієнтації між ворогуючими сторонами, але після військового розгрому
Німеччиною Франції та інших західноєвропейських держав у країні
посилилися пронімецькі настрої. Усе ж після початку німецько-радянської
війни Туреччина оголосила 25 червня про свій нейтралітет, а з настанням
перелому в ході бойових дій Анкара схилилася до союзу з країнами
антигітлерівської коаліції. Однак, турецьке керівництво ухилилося від
безпосередньої участі у війні, обмежившись 2 серпня 1944 р. розривом
дипломатичних стосунків із Німеччиною. Туреччина оголосила війну
Німеччині та Японії 23 лютого 1945 р., а наступного дня отримала
запрошення вступити до ООН.

Установлення диктатури Рези-хана в Ірані й модернізація суспільного
устрою.

Персія на час закінчення Першої світової війни перебував під фактичною
окупацією Англії, уряд був настільки проанглійським, що розглядалися
навіть варіанти перетворення країни у британський протекторат. Без
санкції меджлісу 9 серпня 1919 р. уряд підписав з англійцями угоду,
згідно з якою англійські чиновники отримували статус радників у всіх
міністерствах і встановлювався контроль над фінансовою системою країни.
На додаток наступного року на півночі Персії спалахнуло повстання, до
котрого приєдналися курди та іранські комуністи. Підтримувані
російськими більшовиками, перські комуністи розпочали на контрольованих
ними територіях практичне втілення в життя комуністичних принципів.
Відбувалися конфіскації майна, закривалися мечеті, велася пропаганда
рівноправ’я жінок. Усі ці заходи викликали надзвичайне незадоволення, з
великими труднощами до вересня 1920 р. вдалося придушити повстання в
Тебрізі.

Але, незважаючи на успішні дії проти повстанців, уряд змушений був піти
у відставку, 21 лютого 1921 р. до Тегерана ввійшли козацькі частини
полковника Рези-хана, які провели арешти понад 200 чиновників. Шах
поставився до перевороту з симпатією, присвоївши Резі-хану титул Сардар
Сепаха — воєначальника. Завершення громадянської війни в країні
поставило на порядок денний проблему нормалізації суспільного життя та
підйому економіки. Протягом усіх урядових змін Реза-хан зберіг свій пост
військового міністра і, спираючись на віддані йому особисто війська,
почав зосереджувати у своїх, руках не лише військову та поліцейську, але
й цивільну владу. Його авторитет суттєво зріс після того як упродовж
1923 р урядовими військами було роззброєно приватні армії
по-сепаратистськи налаштованих ханів, а також придушено виступ курдів
під проводом Ісмаїла Смітко.

Впливи Рези-хана були настільки сильними, що шах повинен був виїхати за
кордон, призначивши регентом свого брата. За прикладом М.Кемаля,
Реза-хан мав намір позбавити династію Каджарів влади й проголосити
республіку. Однак проти планів проголошення республіки виступила
впливова родова аристократія та шиїтське духовенство. Водночас Реза-хан
отримав запевнення в тому, що його кандидатура на нового монарха буде
підтримана. У кінні 1924 — на початку 1925 років війська Рези-хана
придушили виступи арабів у Хузистані, туркмен у Хорасані та курдів біля
о. Урмія,

Після придушення чергових антиурядових виступів прихильники Рези-хана
поставили перед меджлісом питання про скасування влади династії
Каджарів, що заплямувала себе співпрацею з повстанцями. 14 лютого 1925
р. Резу-хана призначено верховним, головнокомандуючим, а партія
«Таджеддад» відкрито виступила за позбавлення шаха влади. Упродовж літа
організовано активну пропагандистську кампанію, що завершилася
прийняттям меджлісом 31 жовтня 1925 р. рішення про позбавлення влади
династії Каджарів і тимчасову передачу влади Резі-хану Пехлеві. Зібрані
невдовзі Установчі збори 12 грудня оголосили Резу-хана спадковим шахом
Ірану.

Спираючись на армію, Реза-хан продовжив проводити політику посилення
центральної влади. Кочові племена насильно переведено на осілий спосіб
життя, удільні хани зазнали репресій, З метою послаблення влади
губернаторів скасовано великі провінції та запроваджено новин
адміністративний поділ. Реза-хан намагався боротися з хабарництвом і
зловживаннями владою. Проведено судову реформу й запроваджено нові
кодекси, побудовані на основі законодавчих норм європейських країн.

За прикладом Туреччини Реза-хан розпочав спрямовані на модернізацію
суспільного укладу та економіки реформи. Починаючи з 1927 р. проводилася
освітня реформа, що скоротила число релігійних шкіл і збільшила
кількість шкіл світських. Загальна кількість шкіл в Ірані збільшилася з
612 в 1922 р. до 4901 в 1936 р. У 1934 р. засновано Тегеранський
університет, відбувався обмін студентами з європейськими країнами. З
1928 р. було введено європейський одяг. Замість традиційного іранського
головного убору кулах запроваджено шапку пехлеві, а згодом європейські
капелюхи і кашкети. Запроваджено прізвища і скасовано використання
феодальних титулів, з 1935 р. заборонено носіння чадри. Європейські
нововведення більшість населення зустріло вороже. Уряд змушений був
насаджувати нові норми життя жорстокими методами.

Усі модернізаційні заходи проводилися в дусі націоналізму й пропаганди
відродження величі давньої іранської держави. Назву Персія офіційно
замінено Іраном, перейменовано ряд міст, з перської мови вилучено
арабські та турецькі запозичення, змінено літочислення, введено
староіранські назви місяців року тощо. Забезпечуючи продовження
державної традиції, династія Рези-хана прийняла назву Пехлеві. Посилення
інтересу до давньої історії Ірану виявилося у створенні в 1935-1938
роках Музею древнього Ірану в Тегерані, музею «Парс» в Ширазі, Академії
літератури та мови, Тегеранського антропологічного музею та Національної
бібліотеки.

Після початку Другої світової війни Іран.оголосив про свій нейтралітет,
але фактично країна знаходилася серед країн-сателітів Німеччини. 8
жовтня 1939 р. між Іраном та Німеччиною підписано таємну угоду про
взаємні поставки стратегічних матеріалів і військову співпрацю. Іранська
сторона поставляла в Німеччину пшеницю, ячмінь, рис, бавовну та вовну,
отримуючи взамін зброю, залізничне та промислове обладнання. На
території Ірану діяла широко розгорнута німецька агентурна сітка,
проводилася підготовка груп для диверсій на нафтопромислах Баку та
Грозного. Після ряду заяв СРСР, (26 червня, 16 і 19 серпня 1941 р.) з
попередженнями про недопустимість проведення на території Ірану
діяльності, ворожої країнам антигітлерівської коаліції, 25 серпня 1941
р. на територію Ірану вступили радянські та англійські війська. Через
урядову кризу та під тиском союзників 16 вересня 1941 р. Реза-хан
підписав зречення на користь свого сина Мохаммеда Рези, що став новим
шахом Ірану.

Похожие записи