4
РЕФЕРАТ НА ТЕМУ
Російська імперія
в другій половині XVIII – на початку ХХ ст.
ПЛАН
1. Росія в другій половині XVIII ст.
2. Росія в другій половині XIX ст. – період становлення капіталізму.
3. Скасування кріпосного права в Росії.
4. Реформування держави у 60-70-х роках XIX ст.
5. Використана література.
1. Росія в другій половині XVIII ст.
У 70—80-х рр. XVIII ст. Росія поступалася за своїм розвитком передовим
європейським державам, але у феодальній економіці країни вже формувалися
нові виробничі відносини. Основною галуззю економіки залишалося сільське
господарство. Розширення сільськогосподарського виробництва у цей період
відбувалося насамперед за рахунок освоєння земель на півдні, у
Середньому та Нижньому Поволжі, Сибіру, південній частині чорноземного
центру, Слобідській та Південній Україні, Передкавказзі. Основою
землеробства, як і раніше, було трипілля. Агротехнічний рівень був
низьким і рутинним. Понад 90 % населення країни становили селяни, в
основному — поміщицькі.
У XVIII ст. зростало дворянське землеволодіння: поміщикам було роздано
800 тис. так званих ревізьких душ, посилювалося кріпосне право і
зростали повинності. Однак капіталістичні виробничі відносини поступово
проникали і в сільське господарство: селян переводили на грошовий оброк,
відхідництво, виникли мануфактури, що належали селянам.
Основним гальмом у розвитку сільського господарства було панування
кріпосницьких відносин.
У промисловості утворення мануфактур відбувалося розширенням дрібного
товарного виробництва та підпорядкуванням дрібних товаровиробників
скупникам. Залежно від форми власності існували дворянські, купецькі та
селянські мануфактури.
Наприкінці століття Росія вийшла на перше в Європі місце з виробництва
та експорту продукції металургії. Важливою галуззю промисловості було
кораблебудування. Суднобудівні верфі діяли у Санкт-Петербурзі,
Архангельську, Воронежі, Казані. Центрами легкої промисловості були
Москва, Петербург. Деякі галузі легкої промисловості сформувалися в
районах, де було достатньо сировини: полотняні та парусні мануфактури
були створені в Ярославлі, поблизу Калуги, Костроми, Воронежа, Казані,
Путивля, а центром бавовноткацтва стала Владимирська губернія.
Наприкінці століття у Росії існувало понад 2 тис. мануфактур.
Загальний обсяг зовнішньої торгівлі зріс у 5 разів, при цьому експорт
переважав імпорт. Росія торгувала зерном, залізом, деревиною, хутром, а
купувала цукор, шовк, фарби та ін.
У другій половині XVIII ст. у всіх сферах економічного життя Росії
відбувалися не тільки кількісні, а й якісні зміни. Вони були пов’язані з
розкладом кріпосницьких і формуванням капіталістичних виробничих
відносин, розвитком товарно-грошових відносин і руйнуванням натурального
господарства.
Друга половина XVIII ст. характеризувалась подальшим розвитком
абсолютизму в Російській імперії. Внутрішня політика російського
самодержавства цього періоду отримала назву політики освіченого
абсолютизму.
Катерина II, дружина імператора Петра III, після перевороту 1762 р.
правила одноосібно (1762—1796). Спираючись на дворянство, вона дбала про
зміцнення самодержавства та збереження непорушності
феодально-кріпосницької системи. У середині 60-х рр. Катерина видала
указ, який забороняв селянам скаржитись на своїх власників, а ті
отримали право засилати селян на каторгу за “зухвалість”. Вершиною
дворянських привілеїв став маніфест “Про дарування вольності та свобод
усьому російському дворянству”. Дворянство звільнялось від обов’язкової
державної служби, законодавчо закріплялася недоторканність їхнього
майна. Цей маніфест поширював дворянське звання на німецьких баронів
Прибалтики, українську козацьку старшину та ін.
Катерина II також видала указ про поділ Сенату на шість департаментів з
різними функціями, що послабило його вплив як державного органу, і
створила особисту канцелярію — “Кабінет її Величності”. Завдяки цьому
вона сконцентрувала у своїх руках всю виконавчу владу. Було здійснено
реформу місцевих органів державної влади (уся влада на місцях
зосереджувалася в руках губернатора), у Центральній Росії і Лівобережні
й Україні — секуляризацію монастирських земель. Найяскравішим втіленням
політики освіченого абсолютизму стало скликання Уложенної комісії
(зібрання представників станів), одним із завдань якої була заміна
застарілого уложення 1649 р. Серед депутатів комісії розгорілась гостра
дискусія з селянського питання у зв’язку з тим, що більшість наказів, що
їх отримала Комісія, надійшли під селян. Проте через селянські
повстання, що спалахнули в Росії, вона фактично припинила свою роботу.
У XVIII ст. вибухнула селянська війна 1773—1775 рр. на чолі з Омеляном
Пугачовим. Вона розпочалася як протест проти посилення кріпосного гніту
та обмеження (у козаків) свобод.
Повстанців підтримали розкольники, які суворо переслідувалися урядом.
Повстання охопило значні простори Поволжя і Південного Уралу. Одним із
вагомих успіхів повсталих було захоплення Казані. Проте 1774 р. вони
зазнали остаточної поразки. Згодом група змовників схопила Пугачова і
видала владі. 1775 р. його разом з прихильниками було страчено на
Болотній площі у Москві.
Внутрішня політика царизму наприкінці XVIII ст. характеризувалась
прагненням зміцнити панування дворянства та верхівки купецтва. Наляканий
падінням абсолютизму у Франції та селянськими повстаннями, новий
російський самодержець Павло І (1796—1801) робив спроби подолати
внутрішньополітичні суперечності з допомогою військово-бюрократичної
диктатури: він встановив військово-поліцейський казармений режим. Проти
деспотії Павла І виступило столичне дворянство, розбещене привілеями ще
за часів правління Катерини II. Воно вчинило новий державний переворот.
Павла І було вбито. Новим імператором Росії став його син Олександр І.
Зовнішня політика та безпрецедентна воєнна активність Росії у другій
половині XVIII ст. надихалась прагненням дворянства захопити нові
території та ринки збуту.
Основними акціями зовнішньої політики Росії були: російсько-турецькі
війни 1768—1774 рр. та 1787—1791 рр. (їхнім результатом стали: здобуття
Росією виходу до Чорного моря та права мати на Чорному морі флот;
протекторат над Кримським ханством, а згодом і його приєднання;
приєднання території між Південним Бугом та Дністром); поділи Польщі
1772—1795 рр., внаслідок яких до Росії були приєднані білоруські землі,
Правобережна Україна, Волинь, Литва, Курляндія; вступ у підданство до
Росії частини Грузії, нейтралітет Росії щодо війни Англії з
американськими колоніями. Крім боротьби за вплив у Центральній Європі,
прагнення вирішити близькосхідне питання, одним із важливих принципів
зовнішньої політики царської Росії став охоронно-монархічний принцип.
Росія розірвала дипломатичні та економічні зв’язки з революційною
Францією, організувала десант військ в Італії, сприяла італійському та
швейцарському походам на чолі з Олександром Суворовим проти революційної
Франції.
2. Росія в другій половині XIX ст. – період становлення капіталізму.
Наступником Миколи І став старший син Олександр II (1855—1881), який
увійшов в російську історію як цар-визволитель.
Поразка Російської імперії у Кримській війні (1853— 1856),
національно-визвольний рух поневолених народів змусили Олександра II
провести реформи. У кожній губернії створювалися проекти реформ, які
потім мала опрацювати комісія у Санкт-Петербурзі.
Основними реформами Олександра II були: аграрна (скасовувалося кріпосне
право), земська (запроваджувалися виборні органи місцевого
самоврядування), судова (нова система судочинства на засадах виборності
суддів, інституту присяжних, відкритості), освітянська (єдина система
початкової освіти та система закладів середньої освіти), військова
(заміна рекрутської армії армією, сформованою на основі загальної
військової повинності), міського самоврядування (створення виборних
органів самоврядування у містах).
Реформи створили основу для переходу від феодально-станового устрою
Російської імперії до буржуазно-представницького. Одним із останніх
актів Олександра II було підписання проекту про введення до складу
Державної ради депутатів від міст та губерній.
У 1863—1864 рр. Олександр II жорстоко придушив національно-визвольне
повстання у Польщі. Щодо України він проводив агресивну шовіністичну
політику (Валуєвський указ 1863 р., Емський акт 1876 р.).
1881р. царя було вбито членами народницької організації “Народна воля”,
очолюваної А. Желябовим і С. Пе-ровською.
Наступником Олександра II став його другий син Олександр НІ (1881—1894).
Його внутрішню політику історики характеризують як політику контрреформ
1882—1893 рр. Він наказав стратити учасників замаху на Олександра II,
призначив консерваторів на міністерські посади, посилив репресії проти
революціонерів, обмежив права земств та міське самоврядування, заборонив
ліберальні газети та журнали, зменшив державні асигнування на початкову
освіту, заборонив прийом до гімназій дітей незабезпечених станів, у
національних окраїнах заборонялося друкування, викладання та навчання
національними мовами, переслідувалися грузинська православна та
вірменська церкви, обмежувались права єврейського населення.
1894 р. на престол вступив син Олександра НІ Микола II, який правив до
1917 р.
Зовнішня політика Російської імперії 60—90-х рр. характеризувалась
посиленням впливу Росії в європейській політиці; подальшим проникненням
до Середньої Азії. Так, упродовж 1858—1873 рр. внаслідок воєнної
експансії Росії вдалося приєднати середньоазіатські ханства — Коканд,
Бухару, Хіву.
У зовнішній політиці Росії цього періоду виокремлюють два етапи:
1856—1871 рр. та від початку 70-х рр. до укладання
російсько-французького союзу 1891—1894 рр.
Перший позначається стриманою та обережною політикою російського уряду
на Балканах, спробою подолати міжнародну ізоляцію, пошуком нових
союзників, ліквідацією обмежувальних статей Паризького договору,
створенням Союзу трьох імператорів (Росії, Австро-Угорщини,
Німеччини)1873 р.
Основними подіями другого етапу були: російсько-турецька війна 1877—1878
рр.; підписання Сан-Стефан-ського мирного договору, згідно з яким Росії
повертались землі Південної Бессарабії, гирло Дунаю; відхід Лрдагана,
Батума, Карса, Баязета (Закавказзя); Берлінський конгрес (1878 р.), який
значно обмежив здобутки Росії у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр.;
оформлення франко-російського союзу 1898 р.
Суспільно-політичні рухи в Росії після скасування кріпосного права у
1861 р. до середини 90-х рр. були буржуазно-демократичними за змістом,
різночинськими за складом, народницькими за світоглядом учасників.
Головними ідеологами та теоретиками російського народництва були:
Михайло Бакунін (основоположник анархізму), Петро Лавров (ідеолог
пропагандистського напрямку), Петро Ткачов (прихильник змовницької
тактики боротьби). Народники зорганізували “ходіння в народ”. Але їхня
пропагандистська діяльність зазнала невдачі.
У 1879 р. народницький рух розколовся на дві течії — помірковану й
радикальну. Уособленням поміркованої течі став “Чорний переділ” —
народницька організація, яка займалася пропагандистською діяльністю і
робила ставку на мирне вростання народників у народну масу (пізніше ця
течія перетворилася на легальне народництво і проіснувала до 1917 р.).
Радикальний напрям представляла в цей час ”Народна воля”, яка робила
ставку на терор. “Народна воля” тривалий час користувалася авторитетом і
виявляла революційну активність (вбивство харківського губернатора князя
Куропаткіна, жандармського ад’ютанта Гейкіна та ін.) Після вбивства
народовольцями (керованими С. Перовською) 1 березня 1881р. царя
Олександра II царизм перейшов у відкритий наступ. Репресії, судові
процеси довершили розгром народницьких терористичних організацій.
Наприкінці 80-х — на початку 90-х рр. народництво пережило ідейну кризу
і практично поступилося місцем новому революційному руху — марксизму.
Поширення марксизму в Росії пов’язане з діяльністю групи “Визволення
праці”, заснованої Георгієм Плехановим 1883 р., соціал-демократичної
групи “Партія російських соціал-демократів”, створеної болгарином
Димитрієм Благоєвим, та “Союзу боротьби за визволення робітничого
класу”, організатором якого був Володимир Ульянов.
Пореформені десятиліття знаменувались швидкими темпами економічного
розвитку Росії: у 4,5 раза зросла виплавка чавуну, у ЗО разів —
видобуток вугілля, було прокладено 28 тис. км залізничних шляхів,
розвинулися нові промислові міста — Юзівка, Орєхово-Зуєво, нові
індустріальні райони — вугільно-металургійний — в Донбасі, нафтовий — в
Баку, текстильний — в Іванові. Проте і після аграрної реформи 1861 р.
сільське господарство переживало глибоку кризу, його модернізацію
стримували пережитки феодального способу виробництва.
На початку XX ст. дедалі посилювалася суперечність між швидким
економічним піднесенням Росії, соціальним розвитком країни і незмінним
політичним режимом. Інтелігенція захоплювалась ідеями агресивного
революціонізму, назрівав революційний вибух.
3. Скасування кріпосного права в Росії.
Необхідність враховування потреб капіталістичного розвитку Росії
зумовила проведення у 60—70-х рр. XIX ст. державних реформ.
Найважливішою була селянська реформа 1861 р., що скасувала кріпосне
право. Умови звільнення селян від кріпосної залежності були викладені в
“Положеннях 19 лютого”, що складалися з Маніфесту від 19 лютого 1861 р.
та 19 окремих законодавчих актів, найважливішим з яких було “Загальне
положення про селян, які вийшли з кріпосної І залежності”, в якому
йшлося про загальні умови скасування кріпосного права і правове
становище селянства. Складання і впровадження уставних грамот до 19
лютого 1863 р. визначали “Правила про порядок запровадження “Положень
про селян, які вийшли із кріпосної залежності”. Порядок викупу селянами
своїх земельних ділянок регламентувало “Положення про викуп селянами,
які вийшли із кріпосної залежності, їхньої садибної осілості та про
сприяння уряду придбанню цими селянами у власність польових угідь”. Інші
законодавчі акти визначали положення різних категорій колишніх кріпосних
селян: дворових, селян дрібнопомісних власників, фабричних селян тощо.
Згідно із законоположеннями селянської реформи 22,5млн кріпаків
звільнялися від особистої залежності, оголошувалися “вільними сільськими
обивателями” і здобували особисті та майнові права: одружуватися без
дозволу поміщика, самостійно вирішувати сімейні та господарчі справи,
набувати у власність нерухоме майно, торгувати, засновувати промислові
та ремісничі підприємства, вступати в купецькі гільдії. Селяни могли
поданати позови і відповідати в суді, виступати як представники сторін,
створювати власні органи самоврядування — обирати волосні правління та
волосні суди (на волосних сходах) і сільських старост (на сільських
сходах).
Однак фактично селяни були неспроможні реалізувати всі свої права,
обумовлені положеннями 1861 р. Лише після викупу своїх земельних ділянок
вони могли стати “селянами-власниками”, а до того вважалися “тимчасово
зобов’язаними”: їхньою власністю вважалося лише рухоме майно (свійська
та робоча худоба, землеробське знаряддя та домашнє начиння), а нерухоме
майно і земельні присадибні ґрунти, якими вони користувалися, вважалися
власністю поміщиків. Права відмовитися від них селяни не мали і впродовж
періоду тимчасово зобов’язаного стану мали виконувати панщину та
сплачувати оброк.
Норми ділянок встановлювалися різні — залежно від якості ґрунту. 35
губерній Росії, на яку поширювалося положення про поземельний устрій
селян, поділялися на три основні смуги: нечорноземну, чорноземну і
степову, а вони, у свою чергу, поділялися на місцевості, для кожної з
яких установлювався розмір ділянки на одну ревізьку душу (присадибні
ділянки, орні та сінокісні зе лі і пасовиська).
Незважаючи на недосконалість аграрної реформи 1861 р., вона докорінно
змінила розподіл земельної власності, стимулювала розвиток
капіталістичних відносин.
4. Реформування держави у 60-70-х роках XIX ст.
Крім селянської у 60—70-х рр. XIX ст. було здійснено ряд інших реформ:
земську, міську, фінансову, судову, шкільну, військову, поліцейську
таін.
Згідно з Положенням про губернські та повітові земські установи 1864 р.
в Росії було створено органи земського самоврядування. У виборах до
земств брало участь все населення, що мало земельну власність, але при
цьому виборці (поміщики, міщани та селяни) мали різні права. Тому у
земствах переважали дворяни-поміщики.
Земства повинні були дбати про спорудження і підтримання в належному
стані шляхів, медичне обслуговування населення, народну освіту, поштовий
зв’язок тощо.
Офіційно земства мали обмежені функції, однак вони були осередками
самоврядування, тому царський уряд намагався обмежити їхні фінансові
можливості та вніс зміни у виборчу систему земств: обирати і бути
обрани- ,і ми до земств могли тільки поміщики-дворяни, селяни ж обирали
лише кандидатів у повітові земські збори. Надалі губернатор з обраних
кандидатів призначав глас-і них1, затверджував призначення голів
повітових та земських управ.
Згідно з міською реформою створювалися виборне міські думи як розпорядчі
та міські управи як виконавчій Члени думи обиралися всіма платниками
податків міста! (власниками торговельно-промислових підприємствЯ
прибуткових домів) за безстановим принципом. Поря-]! док виборів
забезпечував переважання в думах і управвах найзаможніших мешканців
міста. Органи міського управління займалися питаннями благоустрою,
торгівлі, промисловості, охорони здоров’я та ін.
1 Гласні — обрані члени земських зібрань та міської думи Росії
(починаючи з другої половини XIX ст.).
Однією з найпослідовніших із реформ була судова. Уперше було
запроваджено інститут присяжних засідателів1, виборність, незалежність
та незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність.
У 60—70-х рр. відбулася реформа освітянської справи: запроваджено єдину
систему початкової освіти (як державної, так і приватної); засновано
класичні та реальні чоловічі й жіночі гімназії; відновлено академічну
автономію університетів (рада професорів керувала життям навчального
закладу).
Гостра фінансова криза зумовила необхідність перетворень у галузі
фінансово-кредитної системи. Почали діяти Державний банк, приватні
комерційні акціонерні банки, запроваджено акциз на продаж спиртних
напоїв, збільшено податки на товари широкого споживання.
Зміни торкнулися також організації та побудови збройних сил.
Створено військові округи, прийнято новий військовий статут, згідно з
яким запроваджувалася загальна військова повинність для осіб чоловічої
статі, яким виповнилося 20 років, скорочено термін військової служби,
скасовано тілесні покарання.
Реформи 60—70-хрр. мали за мету пристосувати існуючий
суспільно-політичний устрій Росії (самодержавство) до потреб
капіталістичного господарства. Проте вони були непослідовними
(зберігалися основні дореформені центральні та місцеві установи).
1 Засідатель — особа, обрана для участі у роботі місцевих державних і
судових органів. Могли обиратися із представників різних станів (дворян,
городян, іноді — державних селян).
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Всемирная история: Учебник для студ. вузов / Георгий Борисович Поляк
(ред.), Анна Николаевна Маркова (ред.). — М. : Культура и спорт, 1997. —
496с.
2. Абдулатипов Рамазан Гаджимурадович. Федерализм в истории России: [В 3
кн.] / Р. Г. Абдулатипов, Л. Ф. Болтенкова, Ю. Ф. Яров. — М. :
Республика, 1992.
3. Аграрная эволюция России и США в XIX – начале XX века: Материалы
сов.-амер. симпозиумов / Отв. ред. И. Д. Ковальченко, В. А. Тишков. — М.
: Наука, 1991. — 358,[1] с
4. Бобович Ирина Михайловна. Экономическая история России, 1861-1914
годы: Учеб. пособие / И. М. Бобович; Санкт-Петербург. ун-т экономики и
финансов, Каф. экон. истории. — СПб. : Изд-во Санкт-Петербург. ун-та
экономики и финансов, 1995. — 135,[1] с.
5. Вернадский Георгий Владимирович. Московское царство / Е.П. Беренштейн
(пер.). — Тверь : ЛЕАН, 1997. — 512с. — (История России).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
