Реферат на тему:

Річ Посполита

Річ Посполита — ще одна держава, що мала свою «золоту добу» в XVI і на
початку XVII ст. Королівство останніх Яґелонів було, безперечно,
найбільшою державою Європи і уникло як релігійних війн, так і турецьких
нападів, що дошкуляли багатьом тогочасним державам. За Сиґізмунда І
(правив 1506-1548) та Сиґізмунда Авґуста (правив 1548-1572), чоловіка і
сина ще однієї королеви з роду Сфорца, Річ Посполита мала тісні зв’язки
з Італією, надто з Венецією, а в Кракові був один з найпишніших у Європі
ренесансних монарших дворів.

Rzeczpospolita — «республіка», — проголошена після Люблінської унії
(1569 p.), була наслідком почасти відсутності спадкоємця чоловічої
статі, а почасти загрози московської експансії. То була одна з ранніх
fyopuAusgleich, компромісу, між польськими та литовськими інтересами.
Когопа, тобто Польське королівство, визнала Велике князівство Литовське
за рівного партнера, хоч узяла собі як відшкодування чималі українські
території. Велике князівство зберегло свої закони, свою адміністрацію і
своє військо. Дуалістичною державою мав правити спільно обраний монарх і
спільний сейм. Шляхта, витворивши систему аристократичної демократії,
зберегла панівне становище. Через свої регіональні сеймики, які
контролювали центральний сейм, шляхта верховодила у сфері оподаткування
та військових справ. Завдяки Pacta conventa — доданому до коронаційної
присяги договору між кандидатом на трон і шляхтою про умови обрання —
шляхта наймала своїх королів, немов управителів за контрактом. Завдяки
визнаному законом праву на опір, що виявлялось в утворенні збройних
конфедерацій, шляхта могла боронити свої інтереси від усіх королівських
махінацій. Завдяки принципу одностайності, який визначав порядок усіх
дебатів, шляхта мала змогу не дати королю або певній партії знехтувати
спільний інтерес. Тоді ця система ще не призвела до загальної анархії,
яка запанувала у XVIII ст., тож, попри всі свої величезні вади, цей
сміливий демократичний експеримент за тодішньої доби абсолютизму й
релігійних чвар становив нову та свіжу альтернативу. Авторитет Речі
Посполитої серед решти демократичних держав не повинен залежати від
жовчної пропаганди її пізніших убивць.

Вісімдесят років від Люблінської унії до загальної кризи 1648 р. Речі
Посполитій велося краще, ніж її сусідам. Балтійська торгівля нечувано
збагатила не одного аристократа. Міста, надто Данциґ, процвітали,
тішачись королівськими привілеями. Контрреформація, дарма що активно
запроваджена, не призвела до відкритої боротьби. Шляхта, хоч і
паралізувала уряд під час великого юридичного rokosz, бунту 1606-1609
pp., згодом здебільшого не доводила країну до такого безпорадного стану
і найчастіше обирала короля, що опирався єпископам і папістській,
прогабсбурзькій партії. Війни з іншими державами відбувались або на
периферії, або на чужій території.

Монархія, дарма що її очолювали по-різному обдаровані королі, загалом
зберігала свій авторитет. Генріх Валуа (правив 1574-1575), перший
обраний король, був, либонь, справжнім нещастям, але втік через чотири
місяці, накинувши власну особу рідній Франції, і за ним ніхто не
шкодував. Наступний король — звитяжний трансильванець Стефан Баторій
(правив 1576-1586) —відновив повагу до королівської влади і змусив
ефективно запрацювати складну державну машинерію. Після успішної війни з
Іваном Грозним протягом 1578-1582 pp. Стефан Баторій захопив Лівонію.
Третій король — швед Сиґізмунд Ваза (правив 1587-1632) — мав не одну
лиху пригоду, але пережив і rokosz, і тривожну польську інтервенцію до
Московії в 1610-1619 pp. Його сини — Владислав IV (правив 1632-1648),
колись навіть російський цар, і Ян Казимир (правив 1648-1668), колишній
кардинал, — королювали, один тішачись спокоєм, а другий здригаючись
серед хаосу. г~7

Ланцюгова реакція нещасть, що сталися за владарювання Яна Казимира,
почалася мало не громом серед ясного неба. В 1648-1654 pp. повстання
дніпровських козаків під проводом Богдана Хмельницького, що довів
нещадне військо козаків і татар аж до Вісли, поклало покоси вирізаних
католиків та євреїв по всій Україні. У цьому повстанні поєдналися
селянський гнів і реальні соціально-політичні та релігійні кривди
східних провінцій. Повстання було вже фактично придушене, коли
Хмельницький у розпачі звернувся до царя по допомогу. Московська навала
1654-1667 pp., принісши смерть і руїну як Литві, так і Україні,
пробудила стратегічні тривоги шведів. Після двох шведських походів у
1655-1660 pp., відомих у Польщі якРоіор, упали і королівство, і Велике
князівство, король подавсь у вигнання, а магнати вчинили зраду. Вистояв
тільки Ясногурський монастир у Ченстохові, бо чорна Богородиця дивом
відхиляла від його мурів усі шведські ядра. Водночас удерлись
трансильванці і пруссаки, країна була близька до повного краху. Проте,
виявивши дивовижну стійкість, Польща відновила свою силу. Московити
зупинилися, шведи повернули назад, пруссаки задовольнились відкупним.
1658 р. гетьман Чарнецький навіть спромігся воювати зі шведами в
Ютландії. Оливський мир, задовольнивши вимоги західних сусідів Польщі,
поклав край ворожнечі з Вазами, підтвердив незалежність Пруссії і обіцяв
кращі часи.

Відтак Річ Посполита мала перепочинок для розв’язку своїх найголовніших
проблем. У щорічних кампаніях 1660-х років польська кіннота неодмінно
заганяла московитів назад до Росії. Потім, коли вже замаячіли
перспективи загального відродження, королівський проект конституційної
реформи спричинив непропорційно потужну й насильну реакцію шляхетської
демократії. У 1665-1667 pp. братовбивча війна, розв’язана повстанням
гетьмана Любомирського, зупинила поступ на всіх напрямах і призвела до
патової ситуації між королем та його опонентами. Водночас Річ Посполита
була змушена погодитись на фатальне Андрусівське перемир’я (1667 p.),
відступивши Київ і Лівобережну Україну росіянам — теоретично на 20
років, а практично навіки. Король зрікся трону й подався до Франції, де
по смерті його поховали в паризькій церкві Сен-Жермен-де-Пре. Тогочасні
знецінені польські гроші мали на собі його ініціали: ICR (lohannes
Casimirius Rex), і згодом їх розшифровували як Initium Calamitatum
Reipublicae, початок катастроф Речі Посполитої.

Початок польських нещасть збігся з політичним піднесенням двох сусідів
Польщі — Пруссії і Московії.щині, Лобковіца в Богемії, Чарторийських та
Потоцьких у Польщі, — і кожен мав величезні латифундії, захищені
юридичними актами про успадкування без права відчуження, кожен жив як
король і мав величезну владу. [ШЛЯХТА].

ШЛЯХТА

ОГІДНО з описом 1739 p., Станіслав Любомирський (1719-1783) успадкував
латифундію, що складалася з 1071 земельного маєтку. Маєтки тяглись
уздовж дев’яти південних воєводств Польщі від родинного осередку Віснича
коло Кракова до Тетієва поблизу Києва в Україні, їх обробляв майже
мільйон кріпаків. Великий маршал коронний з 1766 p., Любомирський міг
претендувати, що він найбільший приватний землевласнику Європі.
Поєднаний шлюбами та політичними зв’язками зі спорідненими кланами
Чарторийських, Понятовськихта Замойських, він, безперечно, належав до
гурту найвпливовіших маґнатів країни. Кожен з них мав величезні маєтки,
приватне військо й прибуток, більший за королівський. Вони стояли на
верхівці соціального устрою, де аристократія — шляхта—була найчисленніша
в Європі.

А втім, маґнати були вкрай нетиповим явищем для аристократії в цілому.
До середини XVIII ст. абсолютна більшість польської аристократії стала
безземельною. Шляхта жила, здаючи в оренду майно, служачи маґнатам або
навіть обробляючи землю, як селяни. Проте ніяке економічне зубожіння не
могло позбавити їх того, що вони цінували найвище, —їхньої шляхетної
крові, герба, юридичного статусу та права передавати його в спадок своїм
дітям. [ХРЕСТ].

Польська drobna szlachta, дрібна аристократія, була абсолютно
незрівнянна. В деяких провінціях, як-от у Мазовії, вона становила чверть
населення. Подекуди шляхта будувала навколо сіл мури, щоб відгородитись
від селянства; zascianki, ота аристократія за мурами, становили все
населення. Зубожілі шляхтичі затято зберігали свій спосіб життя,
звертались одне до одного як до «пана» чи «пані», а селянам казали «ти».
Всю аристократію вони вважали за братів, решта людей були нижчі від них.
Шляхта запровадила найтяжчі покарання для кожного, хто облудно видавав
себе за аристократа, і ревно дотримувалась процедур надання дворянського
титулу. Вона не бралась до жодної роботи, за винятком військової служби
та управління земельними маєтками. До міста шляхтичі завжди їхали верхи,
нехай навіть на шкапі, і завжди вдягали кармінові шапки й мали при собі
зброю, нехай навіть символічні дерев’яні мечі, їхні будинки могли бути
хижами, проте неодмінно мали ґанок, де виднівся родинний герб. А
передусім шляхтичі наполягали, що князь Любомирський та решта
маґнатів—їм рівня.

Отже, найхарактернішою особливістю шляхти був разючий контраст між її
економічним розшаруванням та її юридичною, культурною та політичною
солідарністю. На відміну від аристократії решти європейських країн,
шляхта не визнавала жодних чужоземних титулів. Не було ні польських
баронів, ні маркізів, ні графів. Найбільше, з чим мирилася шляхта, —
потвердження особистих титулів, що їх окремі шляхтичі здобули в Литві до
унії 1569 р. або отримали, як-от Любомирські, від папи чи імператора.

З юридичного погляду, польська аристократія припинила своє існування,
коли внаслідок поділів Польщі були скасовані закони, що визначали її
статус. Дехто, як-от Лю-бомирські, спромоглися потвердити свій
дворянський титул в Австрії або Пруссії. Дехто потвердив свій титул у
Росії, хоча там 80% шляхти втратило свій статус, утворивши декласований
резервуар антиросійського невдоволення, що проривалось упродовж усього
XIX ст. 1921 p., після відновлення Польської Республіки, демократичний
польський сейм формально підтвердив скасування аристократичних
привілеїв. Проте властиве шляхті усвідомлення своєї соціальної
ідентичності пережило всі катастрофи. Навіть у 1950-х роках соціологи
знайшли в Мазовії колгоспників, що цуралися своїх сусідів «селян»,
інакше одягались, по-іншому розмовляли і дотримувалися складних обрядів,
пов’язаних із заручинами, щоб уникнути мішаних шлюбів. 1990 p., коли
польський комуністичний режим упав, ще траплялися молоді поляки, які
носили персні, де за печатку правив герб, — просто щоб показати, хто
вони. На той час у Польщі вже всі звертались одне до одного «лан» і
«пан/». «Аристократична культура» стала головним складником культури
всього народу.

На початку новітньої доби аристократія відігравала провідну роль у
соціально-політичному житті всієї Європи. Проте лиш одна країна могла
бодай почасти дорівнятись до польської моделі — Іспанія, де гранди та
гідальґо Заходу скидались на маґ-натів і дрібну шляхту Сходу1.

Iдцять рані і ще більшою мірою залежне від державної служби. У Пруссії
союз між кор ною та юнкерами був не такий офіційний, проте не менш
ефективний. Дріб] дворянство, надто численне в Іспанії та Польщі, було
змушене йти до поч’ магнатів, на військову службу, шукати собі щастя за
кордоном. В Англії, де І було кріпаків, рух за обгородження громадських
земель сприяв найефектив* шому нагромадженню капіталів унаслідок
збільшення земельних володінь. З можний прошарок йоменів і
дворян-фермерів сформувався коштом зігнаних своїх земель селян.

В усіх великих містах Європи поряд із заможним класом торгівців •
підприємців існували ремісники, міська біднота і, в двох або трьох
місцях, з родки промислового робітничого класу. Але, як брати загалом,
давній под усього суспільства на стани залишився без змін. Аристократія
мала свої парл менти, міста — хартії та гільдії, селянство — панщину й
голод. Певні соціаль зміни, безперечно, відбувалися, проте в межах
визначених рамок. Коли шкар луща нарешті луснула, як-от у Франції 1789
p., стався безпрецедентний с ціальний вибух. [ПУГАЧОВ].спершу шукали
союзу з царем у боротьбі проти Польщі. Спроба козаків за гетьмана Мазепи
здобути свободу під час шведської навали 1708-1709 pp. (див. вище)
скінчилася нічим. Скасування козацтва збіглось із анексією Криму: козаки
перестали виконувати роль буфера проти татарів і турків. [РУСЬ].

Після знищення козацтва історична різниця між Росією та Рутенією
офіційно була скасована. Україну названо Малоросією, а всі сліди її
окремих традицій були затерті. Українським козакам не дали тієї
автономії, яку мали російські козаки на Дону й на Кубані. Щедра
українська земля стала об’єктом інтенсивної русифікації та колонізації.
Південні «дикі степи», останнє у Європі прикордоння, були обсаджені
селянами-імміґрантами, переважно з Росії та Німеччини. Монополія
Російської православної церкви серед слов’ян була зміцнена, всіх
посилено навертали до російської мови. Уніатів, які ще зоставались,
виганяли з країни. Російські іммігранти почали міняти національний склад
міст, надто Києва, називаючи його тепер давнім російським містом.
Українська, польська та єврейська культури мало-помалу втрачали ґрунт
під ногами. Рутенську (українську) мову, яка ще збереглася по селах,
офіційно трактували як діалект російської мови. Чудовий новий порт
Одеса, заснований 1794 р. як столиця «Новоросійської» губернії, відкрив
дорогу для дедалі більшої торгівлі зерном, став вікном на південь.
[ПОТЬОМКІН].

Річ Посполита стала головною жертвою російської експансії в Європі. І
справді, знищення цієї республіки стало sine qua non, неодмінною умовою,
успіху Російської імперії. Як і її колишня провінція Україна, Річ
Посполита спершу була об’єктом московських нападів, а потім
безпосереднього й опосередкованого (ці періоди чергувались) московського
врядування. Московський вплив набирав усе більшої сили після смерті
Собеського 1696 р. Під час Великої Північної війни він досяг ступеня,
коли фактично міг бути запроваджений російський протекторат. Потім,
після десятиріч суперечок між потенційними польськими реформаторами і
оборонцями статус-кво, за якими стояла Росія, розвиток
російсько-польських стосунків скінчився таким логічним наслідком, як
поділи Польщі. З 1772 по 1795 р. Росія головувала на бенкеті, під час
якого республіка була остаточно поглинута.

Ян Собеський (правив 1674-1696) здобув собі славу за кордоном, зате
нехтував внутрішні проблеми. Облога Відня показала, що Річ Посполита ще
й досі першорядна військова держава, але то був останній порух. Литва
була віддана на поталу громадянській війні, сейм раз по раз припиняв
роботу через liberum veto, право одноосібного скасування постанови,
магнати були безкарні, централізоване законодавство та оподаткування
занепали. За нератифікованим «вічним договором» з Москвою 1686 p.,
Україна була кинута напризволяще. Король марнував силу на битви задля
Священної ліги, сподіваючись збудувати для свого сина міцний ґрунт у
Молдавії. Через багато років, дивлячись на статую Собеського у Варшаві,
російський цар зауважив: «Ось іще один [такий, як я], що змарнував життя
на боротьбу з турками»32.Вибори короля 1697 p. зруйнували всі плани
Собеського. Яків Собеський не завоював довіри виборців, австрійського
кандидата перекупили хабарами, французький кандидат граф де Конті зазнав
кораблетрощі неподалік від Данциґа. Завдяки російському золоту і
вчасному наверненню до католицизму, нагороду виграв Фрідріх-Авґуст,
курфюрст саксонський, що сів на трон як Авґуст II. Вигнаним Собеським
нічого не зосталось, як видати свою доньку за вигнаного Стюарта, що
зазнав невдачі тієї самої пори. У «милого принца Чарлі» мати була
полька.

Саксонський період — за Авґуста II (правив 1697-1704, 1710-1733) і
Авгу-ста III (правив 1733-1763) — загалом трактують як добу польського
занепаду. Велика Північна війна, у якій польський король як саксонський
курфюрст був провідним учасником, призвела до незліченних нещасть та
поділів. Річ Посполита стала головним театром воєнних дій між Швецією та
Росією, і кожну з цих держав підтримували конкурентні конфедерації
польської шляхти (див. вище). Саксонський двір трактував Річ Посполиту
як противагу сусідній Пруссії і як джерело здобичі. Саксонське військо,
розгорнуте в Польщі, мало юридичний імунітет від протестів сейму.
Грабунки з боку військових призвели до конфлікту між королем та шляхтою,
що мав багато спільного з таким самим конфліктом в Угорщині. А конфлікт
став приводом для прямого російського втручання.

Після російської перемоги під Полтавою Авґуст II повернув собі 1710 р.
польський трон тільки з допомогою російських військ. Після цього
його|шажа-ли за подвійну небезпеку — за царського пішака і за такого
собі малого самодержця». У 1715-1716 pp. дійшло до відкритої війни між
королем fa йогох>пр% нентами. Для царя то був немов небесний дарунок.
Діючи як посередник, Hat ро І міг урятувати польську шляхту від її
саксонського короля, водночас накидаючи умови, які позбавлять Річ
Посполиту незалежності На «мовчазному сеймі», скликаному у Варшаві в
січні 1717р., без обговс-рень, бо під наглядом російського війська, були
схвалені отакі заздалегідь підготовані постанови:

1. Саксонське військо короля має бути вигнане з держави. (Іншими
словами, король втрачав будь-яку подобу незалежної військової потуги).

2. «Золоті свободи » шляхти будуть потверджені. (Іншими словами, через
збереження liberum veto центральний уряд Речі Посполитої можна було
паралізувати коли завгодно). /

3. Збройні сили Речі Посполитої мають бути обмежені 24 000 чоловік.
(Іншими словами, Річ Посполита мала залишитись безборонна).

4. Збройні сили мають фінансуватись через відрахування з боку низки
королівських, церковних та магнатських маєтків. (Іншими словами, збройні
сили були виведені з-під контролю короля або сейму).

5. Ґарантом дотримання тих пунктів був цар. (Іншими словами, цар міг
коли завгодно втрутитись у справи Речі Посполитої і законно придушити
будь-який реформістський рух).Відтоді в будь-якому аспекті Річ Посполита
стала російським протекторатом, простим додатком до Російської імперії,
величезною буферною державою, що захищала Росію від Заходу; утримання
такої держави не вимагало жодних коштів. [ЕРОС].

•і За Авґуста III центральний уряд занепав остаточно. Короля довелося
садити на трон з допомогою російського війська, поваливши знов обраного
Станіслава Лещинського, отже, й запаливши таким чином іскру війни за
польську спадщину; король, проте, перебував здебільшого в Дрездені. Сейм
скликали регулярно, але, перше ніж він міг зібратися, його роботу раз по
раз блокували, вдаючись до liberum veto. За тридцять років лиш одна
сесія спромоглась ухвалити закон. Довівши до краю принцип делегування
повноважень, урядування було полишене сваволі магнатів та місцевих
сеймиків. Республіка не мала дипломатії, не мала скарбниці, не мала
оборони. Там не можна було здійснити жодної реформи. Річ Посполита стала
мішенню для philosophes. Коли 1751 р. вийшов перший том французької
«Encyclopedie «, вся велика стаття «Анархія» була присвячена Польщі.
[КАНТАТА], [ШЛЯХТА].

Реформаторська партія втекла за кордон, започаткувавши неперервну
традицію польської політичної еміграції. Станіслав Лещинський, двічі
обраний на короля і двічі вигнаний росіянами, знайшов собі притулок у
Франції. Одружившись із донькою Людовіка XV, він дістав Лотаринзьке
герцогство, де, сидячи в Нансі як Іе Ьоп ті Stanislas, добрий король
Станіслав, міг запроваджувати освічене врядування, заборонене на
батьківщині. •

Станіслав-Авґуст Понятовський (правив 1764-1795), останній король
Польщі, був трагічною, а в певних аспектах навіть шляхетною постаттю.
Один з колишніх коханців Катерини II, він опинився на троні, поставивши
перед собою неможливе завдання реформувати республіку і водночас
зберегти російське панування. А проте, скутий конституцією 1717р., він
спровокував ті самі ка-таклізми, яких намагався уникнути завдяки
реформам. Як можна було обмежити священне право шляхти на опір, не
наразившись на опір шляхти? Як можна було обмежити право росіян на
втручання, не спровокувавши російського втручання? Як можна було
скасувати liberum veto без того, щоб хтось скористався ним? Король тричі
намагався розбити порочне коло і щоразу зазнавав поразки. Щоразу
приходило російське військо й відновлювало лад, а республіку щоразу
карали поділом. У 1760-х роках королеві пропозиції реформ призвели до
війни з Барською конфедерацією (1768-1772) і до першого поділу. В
1787-1792 pp. королева підтримка реформ Великого сейму і конституції 3
травня (1791 р.) призвела до утворення Тарговицької конфедерації й до
другого поділу Польщі (див. розділ IX). У 1794-1795 pp. королева
прихильність до національного повстання Тадеуша Косцюшка призвела до
остаточної розв’язки. Після третього поділу вже не зосталося чим
урядувати, Понятовський зрікся в день св. Катерини 1795 р. і помер у
російському вигнанні.

Література

Історія Польщі (Методичні матеріали до курсу).- Запоріжжя: ЗДУ, 2003.-
39с.

Шевальє, П’єр Історія війни козаків проти Польщі.- К.: Томіріс, 1993.-
224с.- 3.00

Карабович Тадей Біля вогню.- Варшава: Видавниче агенство Об»єднання
українців у Польщі, 1990.- 46с.

Вішка Омелян Преса української еміграції в Польщі (1920-1939 рр.).-
Львів: ЛНУ ім.В.Стефаника НАНУ, 2002.-

Іванцов Іван Овсійович Повстання українського народу проти шляхетської
Польщі 1635-1638 рр..- К.: Вид. дім «Академперіодика», 2002.- 289с.

Гринишин Маріанна, Трохимчук Степан Місцеве самоврядування в Україні та
Польщі на шляху до спільного Європейського дому.- Львів: ЛНУ ім.
І.Франка, 2002.- 96с.

Кубійович Володимир. Західні Українські Землі в межах Польщі 1920-1939.
(Етнографічні відношення)..- Чікаго-Нью-Йорк: Український
Публіцистично-науковий інститут, 1963.- 32с.

Срібняк І.В. (Срібняк, Ігор Володимирович) Обеззброена, але нескорена:
Інтернована Армія УНР у таборах Польщі і Румунії (1921-1924р.р.).-
К.-Філадельфія: Вид-во ім. Олени Теліги, 1997.- 128с.- 3.00

Похожие записи