.

Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії (курсова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
9 14024
Скачать документ

Курсова робота

на тему:

Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії

Зміст

Вступ………………………………………………………….
…………………………………..3

Розділ І. Причини та передумови революції в

Австрійській
імперії………………………………………………………..
…………….5

Розділ II Події „Весни народів” в Австрійській
імперії……………..14

Розділ ІІІ Поразка революційного руху та

формування неоабсолютизму……………………………………..….24

Висновки……………………………………………………….
…………………………….34

Список використаних джерел та
літератури………………………………..36

Вступ

Актуальність даного дослідження полягає у висвітленні причин, передумов,
та наслідків революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії у світлі
цивілізаційного підходу сучасної історичної науки. Нам потрібно
переосмислити наукові праці з даної проблематики, особливо радянського
періоду, очистити їх від ідеологічних нашарувань.

Об’єктом дослідження виступає багатонаціональна Австрійська імперія у
контексті еволюції внутрішньополітичних процесів під час „Весни народів”
1848-1849 рр.

Предметом курсової роботи є особливості і закономірності розвитку
революційних процесів 1848-1849 рр. в Австрійській імперії

Хронологічні рамки нашого дослідження охоплюють період з 1848-1849 рр.
Нижня межа – 1848 р., початок революції в Австрійській імперії, верхня
межа – 1849 р. – придушеня революції та встановлення неоабсолютизму.

. Територіальні
межі – територія Австрійської імперії станом на середину ХІХ ст. . Мета
даної роботи – об’єктивне висвітлення проблеми революційних подій в
Австрійській імперії, загострення національного питання, процеси
формування конституційної монархії. Особливу увагу в роботі приділено
тим питанням, які ще не досить повно висвітлені в історіографії.

Для реалізації мети нам потрібно вирішити наступні завдання:

Проаналізувати наявні джерела для розкриття подій революції у
Австрійській імперії;

Дослідити ступінь наукової розробки теми в історіографії;

Висвітлити причини та передумови революції в Австрійській імперії;

З’ясувати еволюцію пробудження національного руху в Австрійській
імперії;

Висвітлити проблему лібералізму під час революції;

Проаналізувати проблему неоабсолютизму як форму поразки революції.

Автор при дослідженні даної теми опрацював певну кількість матеріалів
для всебічного висвітлення поставлених питань.

Під час роботи над темою автор підходив до розв’язання завдань конкретно
історично, керуючись принципами об’єктивізму та історизму. В процесі
дослідження теми використовувались методи порівняльного аналізу,
узагальнення та синтезу матеріалів і проблемно-хронологічний підхід у
викладі матеріалу.

Огляд джерел та літератури. Основною джерельною базою нашого
дослідження є законодавчі акти, постанови, проекти, декрети, відозви та
листівки, декларації, меморандуми доби „ Весни народів” 1848-1849 рр. в
Австрійській імперії. Вони опубліковані в хрестоматіях з Нової історії,
та Історії південних та західних слов’ян, під редакцією радянських
істориків А. А. Губера і А. В. Єфімова [1], та В. Г. Карасьова [2].
Революційні події в Австрійській імперії 1848-1849 рр. в українській
історіографії вивчали І. Брик [15], І. П. Крип’якевич [16], а на даний
час цією тематикою займається Л. Зашкільняк [18]. Серед радянської
історіографії слід виілити праці таких вчених Ф. А. Потьомкіна і А. І.
Молотова [25], Е. Прістера [24], І. І. Лещеловська і В. І. Фрейдзон
[19], Т. М. Ісламов і А. С. Мильніков [22], І. І. Удальцов [27]. У
сучасній російській історіографії даною проблематикою займаються Є.
Нідерхаузер [21] та І. Орлик [23]. Серед світової історіографії слід
виділити праці англійського дослідника А. ДЖ. П. Тейлора [26],
австрійського вченого Е. Цьольнера [28], чеського історика Ф. Дворніка
[17].

Таким чином, даній проблемі присвячена належна увага, та вона ще
недостатньо вивчена в історичній науці.

Практичне значення. Матеріали роботи можуть бути використані в розробці
нових курсів з історії Австрії, історії слов’янських народів, та історії
України. Матеріали роботи будуть важливим та суттєвим доповненням при
підготовці лекційних курсів, навчально-методичних посібників і
рекомендацій у системі освіти.

Структура курсової роботи побудована за хронологічним принципом. Робота
складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних
джерел та літератури.

Розділ І. Причини та передумови революції в Австрійській імперії.

Зі смерті Франца розпочалося передреволюційне міжцарів’я, дивний період
очікування, який неминуче мав закінчитися „потопом”. Новий імператор
Фердинанд був недорікуватим епілептичним рахітиком, й виявив характер чи
не в єдиному своєму змістовному вислові: „Я імператор і хочу локшини”.
Меттерніх розумів потворність імперії без імператора, але підтримував
небажання Франца змінити свого наступника. Передусім, не було гідної
альтернативи: Франц Карл, молодший брат, хоча й не був душевно хворим,
але так само не мав якостей правителя; до того ж Меттерніх підкреслював,
що зміна спадкоємця захитає принципи спадкової монархії. Справжні ж
мотиви Меттерніха були практичнішого, суто дипломатичного штибу: із
неспроможним керувати імператором Меттерніх міг стати справжнім
правителем Габсбурзької монархії й врешті реалізувати свою програму
консервативних реформ. Але йому бракувало самовпевненості Рішельє або
Бісмарка, тож, навіть тепер, сподіваючись убезпечити себе, мусив
ховатися за спиною ерцгерцога Лева, найвпливовішого з братів Франца.
Здібними членами Габсбурзької родини були ерцгерцог Карл, талановитий
військовий організатор, і ерцгерцог Йоганн, переконаний ліберал; але
обидва вони виступали за реформи й критикували Меттерніха, тому
залишалися осторонь влади [26, с. 47].

Дипломатія Меттерніха виявилась неспроможною в конструктиві. Нічого не
змінилося, чи, радше, все змінилося на гірше. Повноваження імперської
влади отримала статс-конференція Лева, Меттерніха і Коловрата, яка
визначала справи, що їх мали розглядати міністри. Вона знову виконувала
роботу міністрів, як це робив і Франц, але із ще більшою тяганиною.
Коловрат і Меттерніх ненавиділи один одного, а Лев ненавидів будь-яку
активність. Таким чином, більшість завжди була проти будь-яких рішень і
повністю їх гальмувала.почуттями. Богемський сейм, що складався виключно
з великих землевласників, грався в чеський патріотизм. У 1840 р., він
проголосив своє право „вивчати” і відхиляти пропозиції, що до нього
надходили; в 1846 р., вимагав відновлення прав, що існували до битви
біля Білої Гори та „Виправленого Статуту” 1627 р. Тобто, нащадки
чужинців, що потрапили до Богемії з волі Габсбурґів, тепер вимагали для
себе права тих чехів, місце яких вони посіли, так само, як англіaйські
власники ірландських земель у XVIII ст. виступили захисниками
ірландської незалежності. Ці богемські аристократи абсолютно не
розумілися на чеському націоналізмі. Заздрячи привілеям своїх угорських
родичів, вони сподівалися, що завдяки дешевим історичним претензіям
позбудуться імперських чиновників і імперських збирачів податків[25, с.
119].

Національних інтелектуалів до дії також спонукав угорський приклад. Не
маючи інших союзників, вони співпрацювали з великою аристократією в
сеймах. Найвпли-вовіший із чеських будителів, Палацький виріс в Угорщині
й гадав, що богемська, як і угорська, знать може набрати національного
характеру; до того ж в Угорщині Палацький навчився шанувати титули і не
вірити у власні сили. Імперський уряд також, хоча й відкидав
„конституційні” вимоги сеймів, був готовий розіграти богемську карту
проти Угорщини, аби висміяти останню. Уряд і раніше розглядав слов’ян як
імовірних спільників радше проти Угорщини, ніж проти німців. Ця лінія
габсбурзької політики тяглася з часів правління Леопольда II, який,
погрожуючи сербським повстанням, примусив Угорщину до компромісу, а в
1791 р., прослухавши лекцію першого чеського просвітителя Добровського
про слов’янську єдність, заснував чеську кафедру в Празькому
університеті. Тепер, у 1840-і рр., богемську знать, з її німецькими
прізвищами й космополітичним вихованням, заохочували писати праці на
уславлення чеської культури й навіть захищати вимоги словаків в Угорщині
[23, с. 22].

Визначною передреволюційною подією була перемога непримиренного
мадярського націоналізму в Угорщині, тобто перемога Кошута над Сечені.
Сечені пропагував національні почуття, сподіваючись переконати знать
відмовитися від права не сплачувати податки. Символом його політики став
міст через Дунай у Будапешті, побудований на перші зібрані з маєтків
знаті кошти. Безперечно, Сечені хотів, аби Угорщина стала модерною
національною державою, але сподівався досягти цього в результаті
природного розвитку й без ворогування з імперським урядом. Він не надто
симпатизував неосвіченому дрібному дворянству, що сиділо по своїх
маєтках; його ідеалом були віги, альянс великої аристократії. Заздрячи
привілеям своїх угорських родичів, вони сподівалися, що завдяки дешевим
історичним претензіям позбудуться імперських чиновників і імперських
збирачів податків. Національних інтелектуалів до дії також спонукав
угорський приклад. Не маючи інших союзників, вони співпрацювали з
великою аристократією в сеймах [23, с. 24].

Визначною передреволюційною подією була перемога непримиренного
мадярського націоналізму в Угорщині, тобто перемога Кошута над Сечені.
Сечені пропагував національні почуття, сподіваючись переконати знать
відмовитися від права не сплачувати податки. Символом його політики став
міст через Дунай у Будапешті, побудований на перші зібрані з маєтків
знаті кошти. Безперечно, Сечені хотів, аби Угорщина стала модерною
національною державою, але сподівався досягти цього в результаті
природного розвитку й без ворогування з імперським урядом. Він не надто
симпатизував неосвіченому дрібному дворянству, що сиділо по своїх
маєтках; його ідеалом були віги, альянс великої аристократії та міської
буржуазії проти обмежених сільських поміщиків торі. Сечені підтримував
«доберезневу» угорську програму Меттерніха – програму адміністративних
та економічних реформ на користь міст. Головуючі на провінційних
зібраннях знаті мали стати державними посадовцями, міста – здобути рівне
з сільськими регіонами представництво в сеймах; угорські податкові
пільги підлягали скасуванню й Угорщина приєднувалась до
загаль-ноавстрійської залізничної системи [22, с. 410].

Ці реформи знищили б дрібну шляхту, але вони потребували потужної
підтримки з боку буржуазії. Реалії ж суперечили сподіванням. Загальна
кількість дворян із родинами становила 600 тисяч осіб, міське ж
населення, чималеньку частку якого складали і пихаті селюки,
нараховувало лише 575 тисяч. Програма Сечені та Меттерніха була
розумною, але нездійсненною. Попри все, програма Сечені передбачала
поступальний розвиток, на відміну від планів Кошута, рятівника дрібного
дворянства. Лайош Кошут активно займався політикою лише 10 років, проте
вплинув на долю Центральної Європи більше за будь-яку іншу людину.
Дрібний дворянин за походженням, він не успадкував землі і працював
журналістом. Його можна вважати „неофітом” мадярської справи, адже за
походженням Кошут був словаком (його мати навіть не знала мадярської
мови). Слов’янські коріння додали йому самовпевненості чужинця,
позбавленого вагань і почуття реальності. Слов’янин без землі, Кошут
волів, аби його сприймали як угорського пана, й постійно наголошував, що
саме мадярський націоналізм, а не володіння землею, становить справжню
проблему. Вивчаючи західноєвропейський досвід, саме він запозичив термін
„джентрі” на позначення проігнорованого дрібного дворянства – і себе
самого [24, с. 338].

Коли Сечені досліджував доктрину вігів. Кошут студіював націоналізм, й
привернув на свій бік дрібну шляхту, переконуючи її, що саме вона, а не
міста, є осердям мадярської нації. Відсталий сільський поміщик, що
ненавидів усе іноземне й жив в уявленому світі середньовічного права, з
втіхою довідався, що саме він зберіг Угорщину, а його найзаскорузліші
упередження гідні палкого схвалення. Завжди незадоволена провідною роллю
великої аристократії дрібна шляхта тепер мала змогу повести її за собою.
Непересічний хист письменника і оратора Кошут підпорядкував одній меті –
пробудженню національних почуттів. Свідомий своїх здібностей, він не
визнавав ані сили історичної традиції, ані обставин матеріального світу,
трактуючи кожну поступку як свідчення слабкості й перевершуючи своїх
опонентів радикальністю вимог. Його писання поширилися по всій Угорщині
в 1840-і рр., а в 1847 р., його, попри відсутність земельних володінь,
обрали до сейму. Це справді засвідчилоперетворення малярства з класу на
націю. Кошут став народним героєм Угорщини, а згодом усієї радикальної
Європи, хоча не мав нічого спільного з серйозним свідомим радикалізмом
своїх сучасників. Він був радше першим диктатором, що прямував до влади,
використовуючи ідеалізм заради роздмухування національних пристрастей
[28, с. 347].

Угорщина є мадярською національною державою – ця проста теза принесла
успіх Кошутові. Кошут застосовував цю зброю навіть в економічній сфері й
заперечував критику Меттерніхом угорських податкових кордонів
посиланнями на захист „національної економіки”. Доктрину, створену
Лістом для німецької буржуазії, Кошут використав, аби завоювати
прихильність і привернути на свій бік німців, що мешкали в Угорщині.
Проте не німці становили головну угорську проблему, адже вони мешкали в
містах й не мали жодного коріння на селі, за винятком саксонців у
Трансильванії. Але на значних теренах Угорщини мадярського населення не
було взагалі, окрім поміщиків, що мешкали далеко від своїх маєтків, а,
отже, мадяри являли собою меншину в державі, яку проголосили своєю. Це
визначило сутність угорської політики протягом наступних десятиліть:
мадяри декларували нібито ліберальну політику, але могли впроваджувати
її в життя лише неліберальними методами [21, с. 33].

Зберегти свої національні позиції вони могли лише шляхом запровадження
штучної монополії на все публічне життя й протистояння спробам
культурного пробудження інших національностей Угорщини. Початково ця
політика не мала певної мети, вона логічно випливала з неминучої відмови
від латини. Кошут перетворив її на зброю національного панування. У 1840
р., мадярську було проголошено єдиною офіційною мовою. Сейм 1844 р.,
засвідчив повну перемогу Коигута: він повністю скасував латину й
визначив мадярську єдиною мовою законодавства, врядування й,
найістотніше, публічної освіти. Мовний закон 1844 р., давав подвійну
вигоду дрібному дворянству. Він захищав його від втручання імперських
посадовців, що розмовляли німецькою, й ставив перепону інтелектуальним
впливам із селянських народів. Угорщина не могла залишатися назавжди
економічно ізольованою від світу, а зі знищенням цієї ізоляції занепад
дрібного дворянства був неминучим. Кошут дав цьому прошаркові новий сенс
існування: монополію на державну службу [27, с. 95].

Доктрина Кошута не обмежувалася „малою Угорщиною”: національна Угорщина
проголосила себе спадкоємицею св. Стефана, подібно до того, як
французькі революціонери були спадкоємцями св. Людовіка, й претендувала
на всі „землі Корони св. Стефана”. Ця вимога загрожувала автономії
Трансильванії і Хорватії. Легшою жертвою була Трансильванія. В її сеймі
з відчутними феодальними пережитками рівне представництво мали мадяри,
секлери (етнічна гілка мадярів) і саксонські німці. Румуни, які
становили більшість населення, права голосу не мали. Лише саксонці
намагалися зберегти незалежне становище, але навіть вони підпали під
вплив демагогічної кампанії Кошута: класова пиха зашкодила їм зважити на
безправну румунську більшість. До 1848 р., в Трансильванії панувало
мадярське шаленство [18, с. 244] .

Ситуація в Хорватії була складнішою. Там існував сейм, не менш давній,
ніж угорський, із власними розважаннями про феодальне право й
притлумленою традицією хорватської корони. Навіть мовний закон 1844 р.,
визнавав хорватську винятковість і дозволяв депутатам із Хорватії в
угорському сеймі виступати латиною протягом ще шести років, після чого
вони мусили перейти на угорську. Хорватська аристократія завжди разом з
угорською виступала проти габсбурзьких зазіхань й була заскочена
зненацька новою мадярською політикою. Але вона відстоювала не хорватську
мову, а латину, не розуміючи національних гасел і нічого не знаючи про
„іллірійське” відродження, що одне могло убезпечити Хорватію. Хорватські
аристократи, що опиралися мадярським вимогам, уперше побачили Гая,
лідера ілліризму, в 1833 р., у Братиславі, де засідав угорський сейм: і
перші, і другий байдуже ставились до існування одне одного в Загребі.
Проте хорватську мову в хорватському сеймі було чути до кінця 1830-х
рр., й у 1847 р., своїм останнім латиномовним рішенням цей орган
проголосив „хорватсько-слов’янську” національною мовою. Таким чином
Угорщина Кошута і національна Хорватія перейшли до відкритого
протистояння [19, с. 34].

Імперський уряд безпорадно спостерігав за успіхами Кошута. Меттерніх, із
притаманним йому гострим чуттям, і раніше бачив загрозу Кошутової
політики й випробував проти неї зброю, яку тільки знав раціоналістичний
політик XVIII ст. – переконування, ув’язнення і хабарі. Всі заходи
відзначалися нерішучістю й, як і решта речей в імперії, не принесли
бажаних результатів. Імперський уряд проголосив прагнення захищати
культурні права національностей Угорщини, але, зіткнувшись із
Непокірливим сеймом 1844 р., втратив опертя й мовчазно погодився з
мадярським мовним законом, задовольнившись нерадою згодою угорців
визнати німецьку мовою спілкування з імперськими посадовцями. Це була
єдина поступка імперії, тій імперії, що проіснувала триста років і
визволила Угорщину від турків. Звісно, Меттерніх знав, що становий
лібералізм, навіть в Угорщині, був рухом землевласників, а габсбурзькі
політики не забули про зброю Йосифа II – заклик до селянства. Бони
вагалися з її застосуванням тому, що самі були землевласниками і
консерватистами. До дій їх спонукали заворушення у Галичині. У1846 р.,
польські патріоти-землевласники й інтелектуали розпочали національне
повстання, трохи передчасну прелюдію революцій 1848 р [16, с. 248].

Австрійська влада, панічно налякана початком революції, яку так довго
прогнозували, й невтішним станом регулярної армії, закликала селян
повстати проти своїх панів. Результатом стала Жакерія. Поляки, заскочені
таким викриттям вузькокласової природи свого націоналізму, пізніше
твердили, що селяни були „рутенцями”, русинами. Насправді ж, і
національне, і селянське повстання відбулися в суто польських районах, а
селяни були поляками за етнічним походженням, але не мали національної
самосвідомості. Галицьке повстання, що струснуло аграрну структуру
Австрійської монархії, придушили косами і ціпками. Під час повстання
імперська влада була змушена пообіцяти скасування панщини, відробіткової
ренти, після повстання їй не забракло нахабства вкотре відкласти
ухвалення цього рішення. Таким чином, окрім аристократичної фронди
сеймів і національного фанатизму Кошута, вирували народні маси, але
будь-хто міг здобути їхню підтримку, вдаючи з себе визволителя від
панщини. Сцена для вистави 1848 р., була підготована [26, с. 49].

На міжнародному рівні також уже окреслилися обриси майбутнього.
Посправжньому Меттерніх покладався лише на підтримку Росії: як і в
багатьох політиків минулого і прийдешнього, його скептицизм зупинявся на
російському кордоні. Австро-російська угода 1833 р., неминуче
спровокувала нову кризу на Півдні і Сході Європи між 1839 і 1841 рр. Ця
криза справді влаштовувала Меттерніха, допоки загрозливим чинником була
Франція, а не Росія, й епіцентр зливи містився на Райні і Леванті. Це
підтверджувало його доктрину про те, що криза на Балканах започаткує
революції в Європі, й, безперечно, якби не йшлося про наявну революційну
загрозу з Франції, цар Ніколай не провадив би такої непогрішно
консервативної політики, відверто співпрацюючи з Австрією і Англією
задля збереження цілісності Османської імперії. Так само послаблення
Туреччини не минулося даремно для Ніколая, тим часом як пам’ять про
слабкість Росії в 1829 Р- швидко танула. Протягом 1840-х рр. Росія все
відвертіше ухилялася від політики status guo на Балканах, повертаючись
до схем поділу, що спричинили розрив з Австрією в 1829 р. Меттерніх
мусив шукати нових союзників. Він не міг розраховувати на підтримку
Пруссії, байдужої до балканських проблем, Англія ж трималася осторонь
через суміш ліберальних сентиментів йобґрунтованих сумнівів у силі
Австрії. Залишалася Франція, й Меттерніх протягом останніх років почав
сподіватися на союз із консервативними силами Франції, аби втримати
status guo спочатку в Італії, а згодом на Балканах. Безуспішну
франко-австрійську співпрацю, що виявилася такою руйнівною для Австрії
під час Кримської війни, витворив Меттерніх. Але цей альянс не міг
функціонувати без міцного консервативного уряду у Франції, такий уряд
пізніше створив Наполеон III, але в 1847 р., це значно перевищувало
можливості Гізо [20, с. 181].

Тож сумніви в стабільності Франції знову спонукали Меттерніха до
залежності, хоча й цілком безперспективної, від Росії. Протягом тридцяти
років Росія обіцяла допомогу проти „революції”. У 1847 р., загроза
революції не викликала сумніву й Меттерніх більше не потребував
перебільшувати її. Повстання в Галичині стало лише першою краплиною
польської зливи, Ломбардія перебувала в стані відкритого повстання, а
тамтешні австрійські солдати переховувалися від неї в казармах. Угорщина
під проводом Кошута вийшла з-під контролю Відня, й навіть у самій
австрійській столиці ліберальні гуртки збиралися просто на очах поліції.
Революційна загроза була загальною, тому Росія не виступила проти неї.
Два царі, Александр і Ніколай, сприйняли доктрину Австрії як
європейської необхідності, але розуміли її як союзника, а не сусіда, що
потребує лише захисту [23, с. 30].

В разі російського вторгнення для придушення революції, Росія
перетворилася б на об’єкт ненависті всіх чотирьох „панівних націй”:
поляків, мадярів, німців та італійців, до того ж, це загрожувало появою
нового Наполеона. Для Росії участь у врятуванні Меттерніха дорівнювала
повторенню 1812 р. Натомість, Росія відмовилася від союзу, зберігши
статус великої держави та, як і в 1939 р., самоусунулась з європейських
справ, купуючи час ціною ідеологічних принципів. Така оборудка виявилася
для Росії вигідною. Але вона означала крах Меттерніха. Він, який ніколи
не діяв самотужки, залишився тепер сам на сам із революцією, без
зовнішніх союзників або внутрішньої підтримки. Його суперники при дворі
й навіть члени імператорської родини поклали всю провину на нього й щиро
вірили, ніби з його відходом справи налагодяться самі собою. Але стара
Австрія впала разом із Меттерніхом, а замість неї постала австрійська
проблема й навіть сторічний європейський конфлікт не повернув
Центральній Європі тієї стабільності, яка була зруйнована 13 березня
1848 р [26, с. 56].

Таким чином, передумови та причини революції в Австрійській імперії
визрівали в наслідок загострення розвитку внутрішньополітичних проблем
та протиріч зумовлених багатонаціональним складом населення Австрійської
імперії.

Розділ ІІ Події „Весни народів” в Австрійській імперії

Причина до революції в Австрійській імперії знайшлась швидко. Після
того як внаслідок катастрофічного, неурожаю минулорічна осінь пройшла
під знаком голодних заворушень, 1848 р., розпочався „Міланським сигарним
бунтом”, страйком патріотично налаштованих італійських курців, який мав
бути протестом проти австрійської фіскальної системи. Кризові настрої
панували також і в Богемії. Звістки про Паризьку Лютневу революцію
спричинилися до спалаху активности в Угорщині, де Лайош Кошут негайно
почав вимагати демократичної представницької конституції [17, с. 484].

У Відні також доволі безбоязно й у відкритих обговореннях вимагали
„конституції”, тобто представницького основного закону західного зразка.
На адресу двору та урядових установ посипалися петиції відповідного
змісту. Найтемпераментніше виступали студенти, їхнє звернення до
імператорського двору було відхилене, 13 березня вони вирішили
звернулися до щойно скликаного Станового зібрання (штатів). Перед
кам’яницею на Геренґассе зібрався великий натовп, який відтак проник на
подвір’я та в переходи будівлі. З промовою виступив лікар доктор Адольф
Фішгоф, зачитали прокламацію Кошута. Станове зібрання, опинившись у
скрутному становищі, мало намір направити до двору дуже ввічливе та
стримане звернення. Коли ситуація почала набувати загрозливого
характеру, саперний батальйон отримав наказ очистити Геренґассе. Гідний
жалю наказ стріляти призвів до численних жертв. На вузьких вулицях
центру Відня, наче з-під землі виросли барикади, у передмістях
безвідповідальні елементи підпалювали фабрики, брали приступом поліційні
відділки, кількох урядовців лінчували [3, с. 47].

Перелякавшись загострення ситуації, при дворі під впливом ерцгерцогів
Йоганна та Франца (називали навіть його дружину Софію) подумували, щоб
принести когось у жертву народним настроям. До нічого кращого, ніж
відставка Меттерніха не додумалися. Не посоромилися у не надто тактовній
формі повалити людину, яка, наостанок хоч і не зовсім вдало, проте
завжди самовіддано й лояльно десятки років прослужила династії і
державі. А загалом вагалися: вдатися до насильства чи далі йти на
поступки. Віденські городяни створили Національну гвардію, у якій
студенти сформували власний Академічний леґіон. 14 березня відбулося
скасування цензури. Міністри поліції графа Йозефа Зедльницького та
(мабуть, не зовсім справедливо) однаково ненависного бургомістра Іґнаца
Чапку спіткала доля Меттерніха [1, с. 145].

Тих, хто поліг 13 березня, поховали з почестями. Глибоке вражання на
присуткіх справив своєю появою військовий капелан Академічного легіону
професор Антон Фюстер, революційно налаштований католицький
священик.ідером цієї „імперської й монаршої” революції стала
ерцгерцогиня Софія, дружина брата імператора Франца Карла і мати Франца
Йосифа; за якою йшли всі, хто заздрив Меттерніхові, й, особливо, вузька,
ультрамонтанійська група, для якої Меттерніх був занадто просвітницьким
і реформаторським діячем. Ландтаг Нижньої Австрії, на який Меттерніх
завжди покладався, мав бути використаний як засіб тиску на нього.

Віденська революція 13 березня розпочалася як двірцевий заколот, але
незабаром вона засвідчила необачність втягування мас до придворних
інтриг. Пристрасті у Відні розбурхала радикальна угорська агітація у
Братиславі, а 3 березня Кошут особисто прибув до Відня надихнути
активність натовпу. Земельний ляндтаг Нижньої Австрії зібрався 13
березня й, як і передбачалося, висунув вимогу відставки Меттерніха. Але
всупереч планам, цю вимогу підхопили вулиці й сталася справжня
революція. Вуличних боїв вдалося уникнути лише через повний розвал
урядових сил; якби ж вони чинили опір, Габсбурзька монархія була б
зруйнована. Меттерніх пішов із посади, й Стара Австрія зникла разом із
ним. Влада у Відні перейшла від існуючої адміністрації до студентського
комітету, який являв собою єдиний захист від пролетарських „ексцесів”.
Системі Меттерніха завдали остаточного удару. 18 березня Ломбардія,
впевнившись у. силі революції, повстала й звернулася по допомогу до
короля Сардинії. Це, своєю чергою, спричинило повстання у Венеції й
проголошення Венеційської республіки. Італійська місія Австрії
закінчилася, а її війську кинули виклик навіть у місцях його
зосередження [2, с. 46].

Падіння Меттерніха вичерпало програму „імперської” революції. Виникла
посада відповідального прем’єр-міністра, але залишилося нез’ясованим,
перед ким він відповідає. Першим прем’єр-міністром став Коловрат, який
на кілька днів заступив посаду Меттерніха. Новим міністром закордонних
справ став Фікельмонт, якого Меттерніх уже давно назвав своїм
спадкоємцем. 15 березня на невизначений чітко час пообіцяли скликати
Загальні збори станів „із розширеним представництвом буржуазії”, а з 10
до 17 квітня у Відні засідав „центральний комітет станів” [26, с.56].

Проте ці марні хитрування виявилися неспроможними приборкати революційну
агітацію у Відні: щодня виникали нові заворушення і проголошувались нові
вимоги, що вели до подальших кадрових змін і нових поступок. Коловрат
зник зі сцени за кілька днів, Фікельмонт протримався до 5 травня, коли
нові студентські маніфестації примусили його залишити посаду. Надалі,
протягом травня, уся відповідальність лежала на Піллерсдорфі, старому
бюрократі, який у переддень революції здобув незаслужену репутацію
ліберала. Не дотримуючись жодної політичної лінії, імператорська родина
просто хотіла втриматися на поверхні, як і раніше, під час
наполеонівських війн, або пізніше, в 1918 р., вона визнала б будь-кого й
будь-що, аби лише вони гарантували її безпеку. Нове повстання 25 квітня
спричинило публікацію парламентської конституції для усієї імперії,
поквапно написаної за бельгійським зразком. Це не влаштувало віденських
радикалів, які хотіли створити свою власну конституцію. 15 травня, після
численних маніфестацій, конституцію 25 квітня скасували й пообіцяли
скликати Установчі Збори, обрані на засадах загального виборчого права.
17 травня імператорський двір переїхав із Відня до Іннсбрука. Ця подія
підштовхнула поміркованих лібералів до радикальних вимог, й 26 травня
віденська революція сягнула найбільшого успіху: виник Комітет
громадської безпеки, частково з метою керувати революцією, але
здебільшого – для виконання урядових функцій [24, с. 340].

Німцям у Відні, як і іншим панівним націям, двір пішов на всілякі
поступки. Радецький, головнокомандувач військ в Італії, отримав наказ не
протистояти повстанням або сардинському вторгненню. До Ломбардії
надіслали спеціального міністра з метою встановлення там місцевого
управління, а коли це не вдалося зробити, австрійський уряд у середині
травня запропонував віддати Сардинії Ломбардію й визнати автономію
Венеції. Цю пропозицію також відхилили: італійці вимагали, щоб Австрія
відмовилась від усіх своїх італійських володінь, а Англія, до якої
Австрія зверталася за підтримкою, відмовилась бути посередницею, якщо
Венеція, або принаймні якась її частина, не отримає незалежності.
Італійські володіння Габсбурґів не могли врятувати жодні переговори.
Радецький, зігнорувавши накази з Відня, готувався відвоювати їх силою, а
імперський уряд, ігноруючи, своєю чергою, його непокору, надіслав
допомогу. Дії Радецького схвалював не лише уряд. Італійські претензії на
Трієст і Тироль підживили австрійський патріотизм навіть
найрадикальніших революційних студентів, які залишали зведені ними проти
імперських сил барикади й вступали до лав австрійської армії в Італії
[25, с. 122].

Подібного конфлікту між радикалами Відня й Угорщини не трапилось.
Ерцгерцог Стефан, пфальцграф Угорщини, поступився революційним вимогам,
не очікуючи згоди цісаря, й передав свою владу відповідальному урядові,
який очолив радикальний магнат Баттяні, а визначав його політику Кошут,
який став міністром фінансів. Двір мляво обурювався, але врешті дав
згоду: 11 квітня Фердинанд офіційно визнав „Березневі закони”. В такий
спосіб революція в Угорщині була легалізована: імперія Габсбурґів
розпалася навпіл, а Угорщина, дотепер хоча й упривілейована, але
провінція Габсбурґів, стала незалежною державою [14, с. 164].

Поза сумнівом, двір розраховував переглянути цю поступку й навіть багато
угорських політиків вважали, що перемогу здобуто надто важко. Деак, один
із представників ліберальної дрібної шляхти, так пояснив свою підтримку
програми Кошута: „Не можна зробити щось путнє із п’яницею, а сейм наразі
сп’янів”. Влітку 1848 р. Деак відійшов від активної політики, коли
пересвідчився, що екстремізм Кошута веде Угорщину до руїни, й слід
шукати компромісу з Габсбургами. Проте, коли надійшов час компромісу,
його підставою були вже „Березневі закони”, а не „Прагматична санкція”.
Угорщина, а не династія, вимагала тепер поступок. Можна було сперечатися
про терміни, але після 11 квітня 1848 р., окремішність Угорщини вже не
підлягала сумнівам [18, с. 245].

Між німецьким і угорським радикальними рухами існувала разюча
подібність. Кошут перебільшував сили мадярів навіть, коли усвідомив, що
вони здатні втримати своє, лише співпрацюючи з німецьким націоналізмом,
тож запропонував німцям союз. Два угорських емісари відбули до Німецької
національної асамблеї у Франкфурті: вони просили німців не погоджуватися
на створення слов’янських держав на теренах Австрійської імперії, й дали
німцям угорські гаранти єдності Німецької конфедерації проти чеського
або словацького сепаратизму. Марнославний і самовпевнений Кошут і
угорські радикали сподівалися, що великонімецький націоналізм
боротиметься проти династії і слов’ян, але зупиниться на угорському
кордоні.

Кошут також схилявся до підтримки вимог італійців і поляків. Обставини
спонукали до дипломатичної обережності. Навіть Кошут розумів
недоречність провокувати російське вторгнення, тож на початку мовчав із
приводу Галичини. Більше того, національна Угорщина прямувала до війни з
хорватами й сподівалася використати проти них імперський уряд. Це
уможливило стриману підтримку Угорщиною війни з Італією „в разі допомоги
австрійського уряду в справі упокорення Хорватії й виконання нею
наприкінці війни національних вимог італійців”. Імперському урядові
дозволяли вижити лише в разі його перетворення на інструмент політики
панівних націй.

У Трансильванії двір неохоче, але таки визнав перемогу мадярів. 15
травня Румунські національні збори в Блажі вимагали, щоб питання унії з
Угорщиною не вирішувалося, доки румуни не матимуть представництва в
сеймі. Цю вимогу відхилили, й сейм у Клуші, обраний за старою виборчою
системою, 30 травня проголосував за саморозпуск. Румунську делегацію до
двору в Іннсбруці поставили перед фактом унії й порадили вести
переговори в цій справі з угорським урядом [19, с. 36] .

Протиріччя імперської політики сягнули свого апогею в Богемії. Перша
богемська петиція від 11 березня не могла бути поміркованою в часи
занепаду центральної влади: празьких інтелектуалів уже не задовольняли
автономність богемської адміністрації й приватні „свободи”. Вони також
прагнули Березневих законів”. Другі збори в Празі 29 березня були суто
чеськими: під впливом угорського прикладу вони вимагали єдності й
незалежності „земель св. Вацлава” – Богемії, Моравії і Сілезії з єдиним
парламентом і відповідальним перед ним урядом. Формально аналогія з
Угорщиною була повною, насправді ж ситуація докорінно відрізнялася.
Угорці революціонізували історичну конституцію, купка чехів апелювала до
традиції, що перервалася ще 1620 р. Угорщина ніколи не втрачала контролю
над місцевою адміністрацією через зібрання в графствах,Богемією з часів
Марії Терезії управляли імперські посадовці. Власне з часів Марії
Терезії та Йосифа II вона була складовою частиною унітарної держави.
Навіть чехи визнавали це, й коли Угорщина погоджувалась на персональну
унію, то вони радо приймали ідею Генеральних Штатів Австрійської імперії
для вирішення спільних справ, як тільки отримали незалежний уряд[26, с.
60].

Між Угорщиною і Богемією існували й істотніші відмінності. Мадяри, хоча
й становили меншість населення Угорщини, але були представлені в усіх
суспільних верствах, за винятком буржуазії, суцільно німецької, але й
остання стрімко „мадяризувалася”. Мадярська національна держава виникла
на „землях св. Стефана” коштом хорватів, словаків, сербів і румунів,
яких позбавили політичного голосу. Натомість, чехи, хоча й становили
більшість у Богемії, самі лише пробуджувались від культурної летаргії,
на відміну від свідомої німецької історичної нації. Проте празьких чехів
не задовольняло культурне протистояння в самій Богемії, й вони також
вимагали Сілезії і Моравії [24, с. 357].

Сілезія була переважно німецькою, а оскільки в Моравії чехи перебували в
більшості, їм бракувало культурного центру, тож політично вони не могли
звільнитися від німецького впливу. Сілезію й Моравію можна було
приєднати до Праги лише силою, якої чехи не мали. Мадяри вибороли
кордони св. Стефана власними силами у протистоянні з імперією, чехи
пропонували використати імперські сили для виборення кордонів св.
Вацлава. Імперський уряд, навіть у часи найтяжчої кризи, не міг цю
вимогу задовольнити. Відповідь імперії від 8 квітня гарантувала рівність
чеської та німецької мов як офіційних і обіцяла створити у Празі
відповідальний уряд, питання ж об’єднання Богемії, Сілезії і Моравії
залишили на розгляд майбутнього імперського парламенту.

1 h0C

~

?

Oe

[email protected](

*

Oe

Oe

O

U

Ue

TH

a

a

ae

hY

% hY

hY

hT

hY

hY

hY

hY

hY

hT

hT

hY

µ µ”µiUeEµEµUec“Ue?UesdsdUeYUe?UesUe?UesF% hT

hT

hT

hT

hY

h0C

% hY

hY

hY

% hT

hT

hT

????????

hY

hY

hT

hT

hY

h0C

hY

hT

hY

hT

% hT

hT

hT

hY

hY

ph% hY

hY

% hT

hT

hT

hY

% hT

hT

hT

*

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020