Курсова робота

на тему:

Революція 1848-1849 рр. в Австрійській імперії

Зміст

Вступ………………………………………………………….
…………………………………..3

Розділ І. Причини та передумови революції в

Австрійській
імперії………………………………………………………..
…………….5

Розділ II Події „Весни народів” в Австрійській
імперії……………..14

Розділ ІІІ Поразка революційного руху та

формування неоабсолютизму……………………………………..….24

Висновки……………………………………………………….
…………………………….34

Список використаних джерел та
літератури………………………………..36

Вступ

Актуальність даного дослідження полягає у висвітленні причин, передумов,
та наслідків революції 1848-1849 рр. в Австрійській імперії у світлі
цивілізаційного підходу сучасної історичної науки. Нам потрібно
переосмислити наукові праці з даної проблематики, особливо радянського
періоду, очистити їх від ідеологічних нашарувань.

Об’єктом дослідження виступає багатонаціональна Австрійська імперія у
контексті еволюції внутрішньополітичних процесів під час „Весни народів”
1848-1849 рр.

Предметом курсової роботи є особливості і закономірності розвитку
революційних процесів 1848-1849 рр. в Австрійській імперії

Хронологічні рамки нашого дослідження охоплюють період з 1848-1849 рр.
Нижня межа — 1848 р., початок революції в Австрійській імперії, верхня
межа — 1849 р. — придушеня революції та встановлення неоабсолютизму.

. Територіальні
межі – територія Австрійської імперії станом на середину ХІХ ст. . Мета
даної роботи – об’єктивне висвітлення проблеми революційних подій в
Австрійській імперії, загострення національного питання, процеси
формування конституційної монархії. Особливу увагу в роботі приділено
тим питанням, які ще не досить повно висвітлені в історіографії.

Для реалізації мети нам потрібно вирішити наступні завдання:

Проаналізувати наявні джерела для розкриття подій революції у
Австрійській імперії;

Дослідити ступінь наукової розробки теми в історіографії;

Висвітлити причини та передумови революції в Австрійській імперії;

З’ясувати еволюцію пробудження національного руху в Австрійській
імперії;

Висвітлити проблему лібералізму під час революції;

Проаналізувати проблему неоабсолютизму як форму поразки революції.

Автор при дослідженні даної теми опрацював певну кількість матеріалів
для всебічного висвітлення поставлених питань.

Під час роботи над темою автор підходив до розв’язання завдань конкретно
історично, керуючись принципами об’єктивізму та історизму. В процесі
дослідження теми використовувались методи порівняльного аналізу,
узагальнення та синтезу матеріалів і проблемно-хронологічний підхід у
викладі матеріалу.

Огляд джерел та літератури. Основною джерельною базою нашого
дослідження є законодавчі акти, постанови, проекти, декрети, відозви та
листівки, декларації, меморандуми доби „ Весни народів” 1848-1849 рр. в
Австрійській імперії. Вони опубліковані в хрестоматіях з Нової історії,
та Історії південних та західних слов’ян, під редакцією радянських
істориків А. А. Губера і А. В. Єфімова [1], та В. Г. Карасьова [2].
Революційні події в Австрійській імперії 1848-1849 рр. в українській
історіографії вивчали І. Брик [15], І. П. Крип’якевич [16], а на даний
час цією тематикою займається Л. Зашкільняк [18]. Серед радянської
історіографії слід виілити праці таких вчених Ф. А. Потьомкіна і А. І.
Молотова [25], Е. Прістера [24], І. І. Лещеловська і В. І. Фрейдзон
[19], Т. М. Ісламов і А. С. Мильніков [22], І. І. Удальцов [27]. У
сучасній російській історіографії даною проблематикою займаються Є.
Нідерхаузер [21] та І. Орлик [23]. Серед світової історіографії слід
виділити праці англійського дослідника А. ДЖ. П. Тейлора [26],
австрійського вченого Е. Цьольнера [28], чеського історика Ф. Дворніка
[17].

Таким чином, даній проблемі присвячена належна увага, та вона ще
недостатньо вивчена в історичній науці.

Практичне значення. Матеріали роботи можуть бути використані в розробці
нових курсів з історії Австрії, історії слов’янських народів, та історії
України. Матеріали роботи будуть важливим та суттєвим доповненням при
підготовці лекційних курсів, навчально-методичних посібників і
рекомендацій у системі освіти.

Структура курсової роботи побудована за хронологічним принципом. Робота
складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних
джерел та літератури.

Розділ І. Причини та передумови революції в Австрійській імперії.

Зі смерті Франца розпочалося передреволюційне міжцарів’я, дивний період
очікування, який неминуче мав закінчитися „потопом”. Новий імператор
Фердинанд був недорікуватим епілептичним рахітиком, й виявив характер чи
не в єдиному своєму змістовному вислові: „Я імператор і хочу локшини”.
Меттерніх розумів потворність імперії без імператора, але підтримував
небажання Франца змінити свого наступника. Передусім, не було гідної
альтернативи: Франц Карл, молодший брат, хоча й не був душевно хворим,
але так само не мав якостей правителя; до того ж Меттерніх підкреслював,
що зміна спадкоємця захитає принципи спадкової монархії. Справжні ж
мотиви Меттерніха були практичнішого, суто дипломатичного штибу: із
неспроможним керувати імператором Меттерніх міг стати справжнім
правителем Габсбурзької монархії й врешті реалізувати свою програму
консервативних реформ. Але йому бракувало самовпевненості Рішельє або
Бісмарка, тож, навіть тепер, сподіваючись убезпечити себе, мусив
ховатися за спиною ерцгерцога Лева, найвпливовішого з братів Франца.
Здібними членами Габсбурзької родини були ерцгерцог Карл, талановитий
військовий організатор, і ерцгерцог Йоганн, переконаний ліберал; але
обидва вони виступали за реформи й критикували Меттерніха, тому
залишалися осторонь влади [26, с. 47].

Дипломатія Меттерніха виявилась неспроможною в конструктиві. Нічого не
змінилося, чи, радше, все змінилося на гірше. Повноваження імперської
влади отримала статс-конференція Лева, Меттерніха і Коловрата, яка
визначала справи, що їх мали розглядати міністри. Вона знову виконувала
роботу міністрів, як це робив і Франц, але із ще більшою тяганиною.
Коловрат і Меттерніх ненавиділи один одного, а Лев ненавидів будь-яку
активність. Таким чином, більшість завжди була проти будь-яких рішень і
повністю їх гальмувала.почуттями. Богемський сейм, що складався виключно
з великих землевласників, грався в чеський патріотизм. У 1840 р., він
проголосив своє право „вивчати” і відхиляти пропозиції, що до нього
надходили; в 1846 р., вимагав відновлення прав, що існували до битви
біля Білої Гори та „Виправленого Статуту” 1627 р. Тобто, нащадки
чужинців, що потрапили до Богемії з волі Габсбурґів, тепер вимагали для
себе права тих чехів, місце яких вони посіли, так само, як англіaйські
власники ірландських земель у XVIII ст. виступили захисниками
ірландської незалежності. Ці богемські аристократи абсолютно не
розумілися на чеському націоналізмі. Заздрячи привілеям своїх угорських
родичів, вони сподівалися, що завдяки дешевим історичним претензіям
позбудуться імперських чиновників і імперських збирачів податків[25, с.
119].

Національних інтелектуалів до дії також спонукав угорський приклад. Не
маючи інших союзників, вони співпрацювали з великою аристократією в
сеймах. Найвпли-вовіший із чеських будителів, Палацький виріс в Угорщині
й гадав, що богемська, як і угорська, знать може набрати національного
характеру; до того ж в Угорщині Палацький навчився шанувати титули і не
вірити у власні сили. Імперський уряд також, хоча й відкидав
„конституційні” вимоги сеймів, був готовий розіграти богемську карту
проти Угорщини, аби висміяти останню. Уряд і раніше розглядав слов’ян як
імовірних спільників радше проти Угорщини, ніж проти німців. Ця лінія
габсбурзької політики тяглася з часів правління Леопольда II, який,
погрожуючи сербським повстанням, примусив Угорщину до компромісу, а в
1791 р., прослухавши лекцію першого чеського просвітителя Добровського
про слов’янську єдність, заснував чеську кафедру в Празькому
університеті. Тепер, у 1840-і рр., богемську знать, з її німецькими
прізвищами й космополітичним вихованням, заохочували писати праці на
уславлення чеської культури й навіть захищати вимоги словаків в Угорщині
[23, с. 22].

Визначною передреволюційною подією була перемога непримиренного
мадярського націоналізму в Угорщині, тобто перемога Кошута над Сечені.
Сечені пропагував національні почуття, сподіваючись переконати знать
відмовитися від права не сплачувати податки. Символом його політики став
міст через Дунай у Будапешті, побудований на перші зібрані з маєтків
знаті кошти. Безперечно, Сечені хотів, аби Угорщина стала модерною
національною державою, але сподівався досягти цього в результаті
природного розвитку й без ворогування з імперським урядом. Він не надто
симпатизував неосвіченому дрібному дворянству, що сиділо по своїх
маєтках; його ідеалом були віги, альянс великої аристократії. Заздрячи
привілеям своїх угорських родичів, вони сподівалися, що завдяки дешевим
історичним претензіям позбудуться імперських чиновників і імперських
збирачів податків. Національних інтелектуалів до дії також спонукав
угорський приклад. Не маючи інших союзників, вони співпрацювали з
великою аристократією в сеймах [23, с. 24].

Визначною передреволюційною подією була перемога непримиренного
мадярського націоналізму в Угорщині, тобто перемога Кошута над Сечені.
Сечені пропагував національні почуття, сподіваючись переконати знать
відмовитися від права не сплачувати податки. Символом його політики став
міст через Дунай у Будапешті, побудований на перші зібрані з маєтків
знаті кошти. Безперечно, Сечені хотів, аби Угорщина стала модерною
національною державою, але сподівався досягти цього в результаті
природного розвитку й без ворогування з імперським урядом. Він не надто
симпатизував неосвіченому дрібному дворянству, що сиділо по своїх
маєтках; його ідеалом були віги, альянс великої аристократії та міської
буржуазії проти обмежених сільських поміщиків торі. Сечені підтримував
«доберезневу» угорську програму Меттерніха — програму адміністративних
та економічних реформ на користь міст. Головуючі на провінційних
зібраннях знаті мали стати державними посадовцями, міста — здобути рівне
з сільськими регіонами представництво в сеймах; угорські податкові
пільги підлягали скасуванню й Угорщина приєднувалась до
загаль-ноавстрійської залізничної системи [22, с. 410].

Ці реформи знищили б дрібну шляхту, але вони потребували потужної
підтримки з боку буржуазії. Реалії ж суперечили сподіванням. Загальна
кількість дворян із родинами становила 600 тисяч осіб, міське ж
населення, чималеньку частку якого складали і пихаті селюки,
нараховувало лише 575 тисяч. Програма Сечені та Меттерніха була
розумною, але нездійсненною. Попри все, програма Сечені передбачала
поступальний розвиток, на відміну від планів Кошута, рятівника дрібного
дворянства. Лайош Кошут активно займався політикою лише 10 років, проте
вплинув на долю Центральної Європи більше за будь-яку іншу людину.
Дрібний дворянин за походженням, він не успадкував землі і працював
журналістом. Його можна вважати „неофітом” мадярської справи, адже за
походженням Кошут був словаком (його мати навіть не знала мадярської
мови). Слов’янські коріння додали йому самовпевненості чужинця,
позбавленого вагань і почуття реальності. Слов’янин без землі, Кошут
волів, аби його сприймали як угорського пана, й постійно наголошував, що
саме мадярський націоналізм, а не володіння землею, становить справжню
проблему. Вивчаючи західноєвропейський досвід, саме він запозичив термін
„джентрі” на позначення проігнорованого дрібного дворянства — і себе
самого [24, с. 338].

Коли Сечені досліджував доктрину вігів. Кошут студіював націоналізм, й
привернув на свій бік дрібну шляхту, переконуючи її, що саме вона, а не
міста, є осердям мадярської нації. Відсталий сільський поміщик, що
ненавидів усе іноземне й жив в уявленому світі середньовічного права, з
втіхою довідався, що саме він зберіг Угорщину, а його найзаскорузліші
упередження гідні палкого схвалення. Завжди незадоволена провідною роллю
великої аристократії дрібна шляхта тепер мала змогу повести її за собою.
Непересічний хист письменника і оратора Кошут підпорядкував одній меті —
пробудженню національних почуттів. Свідомий своїх здібностей, він не
визнавав ані сили історичної традиції, ані обставин матеріального світу,
трактуючи кожну поступку як свідчення слабкості й перевершуючи своїх
опонентів радикальністю вимог. Його писання поширилися по всій Угорщині
в 1840-і рр., а в 1847 р., його, попри відсутність земельних володінь,
обрали до сейму. Це справді засвідчилоперетворення малярства з класу на
націю. Кошут став народним героєм Угорщини, а згодом усієї радикальної
Європи, хоча не мав нічого спільного з серйозним свідомим радикалізмом
своїх сучасників. Він був радше першим диктатором, що прямував до влади,
використовуючи ідеалізм заради роздмухування національних пристрастей
[28, с. 347].

Угорщина є мадярською національною державою — ця проста теза принесла
успіх Кошутові. Кошут застосовував цю зброю навіть в економічній сфері й
заперечував критику Меттерніхом угорських податкових кордонів
посиланнями на захист „національної економіки”. Доктрину, створену
Лістом для німецької буржуазії, Кошут використав, аби завоювати
прихильність і привернути на свій бік німців, що мешкали в Угорщині.
Проте не німці становили головну угорську проблему, адже вони мешкали в
містах й не мали жодного коріння на селі, за винятком саксонців у
Трансильванії. Але на значних теренах Угорщини мадярського населення не
було взагалі, окрім поміщиків, що мешкали далеко від своїх маєтків, а,
отже, мадяри являли собою меншину в державі, яку проголосили своєю. Це
визначило сутність угорської політики протягом наступних десятиліть:
мадяри декларували нібито ліберальну політику, але могли впроваджувати
її в життя лише неліберальними методами [21, с. 33].

Зберегти свої національні позиції вони могли лише шляхом запровадження
штучної монополії на все публічне життя й протистояння спробам
культурного пробудження інших національностей Угорщини. Початково ця
політика не мала певної мети, вона логічно випливала з неминучої відмови
від латини. Кошут перетворив її на зброю національного панування. У 1840
р., мадярську було проголошено єдиною офіційною мовою. Сейм 1844 р.,
засвідчив повну перемогу Коигута: він повністю скасував латину й
визначив мадярську єдиною мовою законодавства, врядування й,
найістотніше, публічної освіти. Мовний закон 1844 р., давав подвійну
вигоду дрібному дворянству. Він захищав його від втручання імперських
посадовців, що розмовляли німецькою, й ставив перепону інтелектуальним
впливам із селянських народів. Угорщина не могла залишатися назавжди
економічно ізольованою від світу, а зі знищенням цієї ізоляції занепад
дрібного дворянства був неминучим. Кошут дав цьому прошаркові новий сенс
існування: монополію на державну службу [27, с. 95].

Доктрина Кошута не обмежувалася „малою Угорщиною”: національна Угорщина
проголосила себе спадкоємицею св. Стефана, подібно до того, як
французькі революціонери були спадкоємцями св. Людовіка, й претендувала
на всі „землі Корони св. Стефана”. Ця вимога загрожувала автономії
Трансильванії і Хорватії. Легшою жертвою була Трансильванія. В її сеймі
з відчутними феодальними пережитками рівне представництво мали мадяри,
секлери (етнічна гілка мадярів) і саксонські німці. Румуни, які
становили більшість населення, права голосу не мали. Лише саксонці
намагалися зберегти незалежне становище, але навіть вони підпали під
вплив демагогічної кампанії Кошута: класова пиха зашкодила їм зважити на
безправну румунську більшість. До 1848 р., в Трансильванії панувало
мадярське шаленство [18, с. 244] .

Ситуація в Хорватії була складнішою. Там існував сейм, не менш давній,
ніж угорський, із власними розважаннями про феодальне право й
притлумленою традицією хорватської корони. Навіть мовний закон 1844 р.,
визнавав хорватську винятковість і дозволяв депутатам із Хорватії в
угорському сеймі виступати латиною протягом ще шести років, після чого
вони мусили перейти на угорську. Хорватська аристократія завжди разом з
угорською виступала проти габсбурзьких зазіхань й була заскочена
зненацька новою мадярською політикою. Але вона відстоювала не хорватську
мову, а латину, не розуміючи національних гасел і нічого не знаючи про
„іллірійське” відродження, що одне могло убезпечити Хорватію. Хорватські
аристократи, що опиралися мадярським вимогам, уперше побачили Гая,
лідера ілліризму, в 1833 р., у Братиславі, де засідав угорський сейм: і
перші, і другий байдуже ставились до існування одне одного в Загребі.
Проте хорватську мову в хорватському сеймі було чути до кінця 1830-х
рр., й у 1847 р., своїм останнім латиномовним рішенням цей орган
проголосив „хорватсько-слов’янську” національною мовою. Таким чином
Угорщина Кошута і національна Хорватія перейшли до відкритого
протистояння [19, с. 34].

Імперський уряд безпорадно спостерігав за успіхами Кошута. Меттерніх, із
притаманним йому гострим чуттям, і раніше бачив загрозу Кошутової
політики й випробував проти неї зброю, яку тільки знав раціоналістичний
політик XVIII ст. — переконування, ув’язнення і хабарі. Всі заходи
відзначалися нерішучістю й, як і решта речей в імперії, не принесли
бажаних результатів. Імперський уряд проголосив прагнення захищати
культурні права національностей Угорщини, але, зіткнувшись із
Непокірливим сеймом 1844 р., втратив опертя й мовчазно погодився з
мадярським мовним законом, задовольнившись нерадою згодою угорців
визнати німецьку мовою спілкування з імперськими посадовцями. Це була
єдина поступка імперії, тій імперії, що проіснувала триста років і
визволила Угорщину від турків. Звісно, Меттерніх знав, що становий
лібералізм, навіть в Угорщині, був рухом землевласників, а габсбурзькі
політики не забули про зброю Йосифа II — заклик до селянства. Бони
вагалися з її застосуванням тому, що самі були землевласниками і
консерватистами. До дій їх спонукали заворушення у Галичині. У1846 р.,
польські патріоти-землевласники й інтелектуали розпочали національне
повстання, трохи передчасну прелюдію революцій 1848 р [16, с. 248].

Австрійська влада, панічно налякана початком революції, яку так довго
прогнозували, й невтішним станом регулярної армії, закликала селян
повстати проти своїх панів. Результатом стала Жакерія. Поляки, заскочені
таким викриттям вузькокласової природи свого націоналізму, пізніше
твердили, що селяни були „рутенцями”, русинами. Насправді ж, і
національне, і селянське повстання відбулися в суто польських районах, а
селяни були поляками за етнічним походженням, але не мали національної
самосвідомості. Галицьке повстання, що струснуло аграрну структуру
Австрійської монархії, придушили косами і ціпками. Під час повстання
імперська влада була змушена пообіцяти скасування панщини, відробіткової
ренти, після повстання їй не забракло нахабства вкотре відкласти
ухвалення цього рішення. Таким чином, окрім аристократичної фронди
сеймів і національного фанатизму Кошута, вирували народні маси, але
будь-хто міг здобути їхню підтримку, вдаючи з себе визволителя від
панщини. Сцена для вистави 1848 р., була підготована [26, с. 49].

На міжнародному рівні також уже окреслилися обриси майбутнього.
Посправжньому Меттерніх покладався лише на підтримку Росії: як і в
багатьох політиків минулого і прийдешнього, його скептицизм зупинявся на
російському кордоні. Австро-російська угода 1833 р., неминуче
спровокувала нову кризу на Півдні і Сході Європи між 1839 і 1841 рр. Ця
криза справді влаштовувала Меттерніха, допоки загрозливим чинником була
Франція, а не Росія, й епіцентр зливи містився на Райні і Леванті. Це
підтверджувало його доктрину про те, що криза на Балканах започаткує
революції в Європі, й, безперечно, якби не йшлося про наявну революційну
загрозу з Франції, цар Ніколай не провадив би такої непогрішно
консервативної політики, відверто співпрацюючи з Австрією і Англією
задля збереження цілісності Османської імперії. Так само послаблення
Туреччини не минулося даремно для Ніколая, тим часом як пам’ять про
слабкість Росії в 1829 Р- швидко танула. Протягом 1840-х рр. Росія все
відвертіше ухилялася від політики status guo на Балканах, повертаючись
до схем поділу, що спричинили розрив з Австрією в 1829 р. Меттерніх
мусив шукати нових союзників. Він не міг розраховувати на підтримку
Пруссії, байдужої до балканських проблем, Англія ж трималася осторонь
через суміш ліберальних сентиментів йобґрунтованих сумнівів у силі
Австрії. Залишалася Франція, й Меттерніх протягом останніх років почав
сподіватися на союз із консервативними силами Франції, аби втримати
status guo спочатку в Італії, а згодом на Балканах. Безуспішну
франко-австрійську співпрацю, що виявилася такою руйнівною для Австрії
під час Кримської війни, витворив Меттерніх. Але цей альянс не міг
функціонувати без міцного консервативного уряду у Франції, такий уряд
пізніше створив Наполеон III, але в 1847 р., це значно перевищувало
можливості Гізо [20, с. 181].

Тож сумніви в стабільності Франції знову спонукали Меттерніха до
залежності, хоча й цілком безперспективної, від Росії. Протягом тридцяти
років Росія обіцяла допомогу проти „революції”. У 1847 р., загроза
революції не викликала сумніву й Меттерніх більше не потребував
перебільшувати її. Повстання в Галичині стало лише першою краплиною
польської зливи, Ломбардія перебувала в стані відкритого повстання, а
тамтешні австрійські солдати переховувалися від неї в казармах. Угорщина
під проводом Кошута вийшла з-під контролю Відня, й навіть у самій
австрійській столиці ліберальні гуртки збиралися просто на очах поліції.
Революційна загроза була загальною, тому Росія не виступила проти неї.
Два царі, Александр і Ніколай, сприйняли доктрину Австрії як
європейської необхідності, але розуміли її як союзника, а не сусіда, що
потребує лише захисту [23, с. 30].

В разі російського вторгнення для придушення революції, Росія
перетворилася б на об’єкт ненависті всіх чотирьох „панівних націй”:
поляків, мадярів, німців та італійців, до того ж, це загрожувало появою
нового Наполеона. Для Росії участь у врятуванні Меттерніха дорівнювала
повторенню 1812 р. Натомість, Росія відмовилася від союзу, зберігши
статус великої держави та, як і в 1939 р., самоусунулась з європейських
справ, купуючи час ціною ідеологічних принципів. Така оборудка виявилася
для Росії вигідною. Але вона означала крах Меттерніха. Він, який ніколи
не діяв самотужки, залишився тепер сам на сам із революцією, без
зовнішніх союзників або внутрішньої підтримки. Його суперники при дворі
й навіть члени імператорської родини поклали всю провину на нього й щиро
вірили, ніби з його відходом справи налагодяться самі собою. Але стара
Австрія впала разом із Меттерніхом, а замість неї постала австрійська
проблема й навіть сторічний європейський конфлікт не повернув
Центральній Європі тієї стабільності, яка була зруйнована 13 березня
1848 р [26, с. 56].

Таким чином, передумови та причини революції в Австрійській імперії
визрівали в наслідок загострення розвитку внутрішньополітичних проблем
та протиріч зумовлених багатонаціональним складом населення Австрійської
імперії.

Розділ ІІ Події „Весни народів” в Австрійській імперії

Причина до революції в Австрійській імперії знайшлась швидко. Після
того як внаслідок катастрофічного, неурожаю минулорічна осінь пройшла
під знаком голодних заворушень, 1848 р., розпочався „Міланським сигарним
бунтом”, страйком патріотично налаштованих італійських курців, який мав
бути протестом проти австрійської фіскальної системи. Кризові настрої
панували також і в Богемії. Звістки про Паризьку Лютневу революцію
спричинилися до спалаху активности в Угорщині, де Лайош Кошут негайно
почав вимагати демократичної представницької конституції [17, с. 484].

У Відні також доволі безбоязно й у відкритих обговореннях вимагали
„конституції”, тобто представницького основного закону західного зразка.
На адресу двору та урядових установ посипалися петиції відповідного
змісту. Найтемпераментніше виступали студенти, їхнє звернення до
імператорського двору було відхилене, 13 березня вони вирішили
звернулися до щойно скликаного Станового зібрання (штатів). Перед
кам’яницею на Геренґассе зібрався великий натовп, який відтак проник на
подвір’я та в переходи будівлі. З промовою виступив лікар доктор Адольф
Фішгоф, зачитали прокламацію Кошута. Станове зібрання, опинившись у
скрутному становищі, мало намір направити до двору дуже ввічливе та
стримане звернення. Коли ситуація почала набувати загрозливого
характеру, саперний батальйон отримав наказ очистити Геренґассе. Гідний
жалю наказ стріляти призвів до численних жертв. На вузьких вулицях
центру Відня, наче з-під землі виросли барикади, у передмістях
безвідповідальні елементи підпалювали фабрики, брали приступом поліційні
відділки, кількох урядовців лінчували [3, с. 47].

Перелякавшись загострення ситуації, при дворі під впливом ерцгерцогів
Йоганна та Франца (називали навіть його дружину Софію) подумували, щоб
принести когось у жертву народним настроям. До нічого кращого, ніж
відставка Меттерніха не додумалися. Не посоромилися у не надто тактовній
формі повалити людину, яка, наостанок хоч і не зовсім вдало, проте
завжди самовіддано й лояльно десятки років прослужила династії і
державі. А загалом вагалися: вдатися до насильства чи далі йти на
поступки. Віденські городяни створили Національну гвардію, у якій
студенти сформували власний Академічний леґіон. 14 березня відбулося
скасування цензури. Міністри поліції графа Йозефа Зедльницького та
(мабуть, не зовсім справедливо) однаково ненависного бургомістра Іґнаца
Чапку спіткала доля Меттерніха [1, с. 145].

Тих, хто поліг 13 березня, поховали з почестями. Глибоке вражання на
присуткіх справив своєю появою військовий капелан Академічного легіону
професор Антон Фюстер, революційно налаштований католицький
священик.ідером цієї „імперської й монаршої” революції стала
ерцгерцогиня Софія, дружина брата імператора Франца Карла і мати Франца
Йосифа; за якою йшли всі, хто заздрив Меттерніхові, й, особливо, вузька,
ультрамонтанійська група, для якої Меттерніх був занадто просвітницьким
і реформаторським діячем. Ландтаг Нижньої Австрії, на який Меттерніх
завжди покладався, мав бути використаний як засіб тиску на нього.

Віденська революція 13 березня розпочалася як двірцевий заколот, але
незабаром вона засвідчила необачність втягування мас до придворних
інтриг. Пристрасті у Відні розбурхала радикальна угорська агітація у
Братиславі, а 3 березня Кошут особисто прибув до Відня надихнути
активність натовпу. Земельний ляндтаг Нижньої Австрії зібрався 13
березня й, як і передбачалося, висунув вимогу відставки Меттерніха. Але
всупереч планам, цю вимогу підхопили вулиці й сталася справжня
революція. Вуличних боїв вдалося уникнути лише через повний розвал
урядових сил; якби ж вони чинили опір, Габсбурзька монархія була б
зруйнована. Меттерніх пішов із посади, й Стара Австрія зникла разом із
ним. Влада у Відні перейшла від існуючої адміністрації до студентського
комітету, який являв собою єдиний захист від пролетарських „ексцесів”.
Системі Меттерніха завдали остаточного удару. 18 березня Ломбардія,
впевнившись у. силі революції, повстала й звернулася по допомогу до
короля Сардинії. Це, своєю чергою, спричинило повстання у Венеції й
проголошення Венеційської республіки. Італійська місія Австрії
закінчилася, а її війську кинули виклик навіть у місцях його
зосередження [2, с. 46].

Падіння Меттерніха вичерпало програму „імперської” революції. Виникла
посада відповідального прем’єр-міністра, але залишилося нез’ясованим,
перед ким він відповідає. Першим прем’єр-міністром став Коловрат, який
на кілька днів заступив посаду Меттерніха. Новим міністром закордонних
справ став Фікельмонт, якого Меттерніх уже давно назвав своїм
спадкоємцем. 15 березня на невизначений чітко час пообіцяли скликати
Загальні збори станів „із розширеним представництвом буржуазії”, а з 10
до 17 квітня у Відні засідав „центральний комітет станів” [26, с.56].

Проте ці марні хитрування виявилися неспроможними приборкати революційну
агітацію у Відні: щодня виникали нові заворушення і проголошувались нові
вимоги, що вели до подальших кадрових змін і нових поступок. Коловрат
зник зі сцени за кілька днів, Фікельмонт протримався до 5 травня, коли
нові студентські маніфестації примусили його залишити посаду. Надалі,
протягом травня, уся відповідальність лежала на Піллерсдорфі, старому
бюрократі, який у переддень революції здобув незаслужену репутацію
ліберала. Не дотримуючись жодної політичної лінії, імператорська родина
просто хотіла втриматися на поверхні, як і раніше, під час
наполеонівських війн, або пізніше, в 1918 р., вона визнала б будь-кого й
будь-що, аби лише вони гарантували її безпеку. Нове повстання 25 квітня
спричинило публікацію парламентської конституції для усієї імперії,
поквапно написаної за бельгійським зразком. Це не влаштувало віденських
радикалів, які хотіли створити свою власну конституцію. 15 травня, після
численних маніфестацій, конституцію 25 квітня скасували й пообіцяли
скликати Установчі Збори, обрані на засадах загального виборчого права.
17 травня імператорський двір переїхав із Відня до Іннсбрука. Ця подія
підштовхнула поміркованих лібералів до радикальних вимог, й 26 травня
віденська революція сягнула найбільшого успіху: виник Комітет
громадської безпеки, частково з метою керувати революцією, але
здебільшого — для виконання урядових функцій [24, с. 340].

Німцям у Відні, як і іншим панівним націям, двір пішов на всілякі
поступки. Радецький, головнокомандувач військ в Італії, отримав наказ не
протистояти повстанням або сардинському вторгненню. До Ломбардії
надіслали спеціального міністра з метою встановлення там місцевого
управління, а коли це не вдалося зробити, австрійський уряд у середині
травня запропонував віддати Сардинії Ломбардію й визнати автономію
Венеції. Цю пропозицію також відхилили: італійці вимагали, щоб Австрія
відмовилась від усіх своїх італійських володінь, а Англія, до якої
Австрія зверталася за підтримкою, відмовилась бути посередницею, якщо
Венеція, або принаймні якась її частина, не отримає незалежності.
Італійські володіння Габсбурґів не могли врятувати жодні переговори.
Радецький, зігнорувавши накази з Відня, готувався відвоювати їх силою, а
імперський уряд, ігноруючи, своєю чергою, його непокору, надіслав
допомогу. Дії Радецького схвалював не лише уряд. Італійські претензії на
Трієст і Тироль підживили австрійський патріотизм навіть
найрадикальніших революційних студентів, які залишали зведені ними проти
імперських сил барикади й вступали до лав австрійської армії в Італії
[25, с. 122].

Подібного конфлікту між радикалами Відня й Угорщини не трапилось.
Ерцгерцог Стефан, пфальцграф Угорщини, поступився революційним вимогам,
не очікуючи згоди цісаря, й передав свою владу відповідальному урядові,
який очолив радикальний магнат Баттяні, а визначав його політику Кошут,
який став міністром фінансів. Двір мляво обурювався, але врешті дав
згоду: 11 квітня Фердинанд офіційно визнав „Березневі закони”. В такий
спосіб революція в Угорщині була легалізована: імперія Габсбурґів
розпалася навпіл, а Угорщина, дотепер хоча й упривілейована, але
провінція Габсбурґів, стала незалежною державою [14, с. 164].

Поза сумнівом, двір розраховував переглянути цю поступку й навіть багато
угорських політиків вважали, що перемогу здобуто надто важко. Деак, один
із представників ліберальної дрібної шляхти, так пояснив свою підтримку
програми Кошута: „Не можна зробити щось путнє із п’яницею, а сейм наразі
сп’янів”. Влітку 1848 р. Деак відійшов від активної політики, коли
пересвідчився, що екстремізм Кошута веде Угорщину до руїни, й слід
шукати компромісу з Габсбургами. Проте, коли надійшов час компромісу,
його підставою були вже „Березневі закони”, а не „Прагматична санкція”.
Угорщина, а не династія, вимагала тепер поступок. Можна було сперечатися
про терміни, але після 11 квітня 1848 р., окремішність Угорщини вже не
підлягала сумнівам [18, с. 245].

Між німецьким і угорським радикальними рухами існувала разюча
подібність. Кошут перебільшував сили мадярів навіть, коли усвідомив, що
вони здатні втримати своє, лише співпрацюючи з німецьким націоналізмом,
тож запропонував німцям союз. Два угорських емісари відбули до Німецької
національної асамблеї у Франкфурті: вони просили німців не погоджуватися
на створення слов’янських держав на теренах Австрійської імперії, й дали
німцям угорські гаранти єдності Німецької конфедерації проти чеського
або словацького сепаратизму. Марнославний і самовпевнений Кошут і
угорські радикали сподівалися, що великонімецький націоналізм
боротиметься проти династії і слов’ян, але зупиниться на угорському
кордоні.

Кошут також схилявся до підтримки вимог італійців і поляків. Обставини
спонукали до дипломатичної обережності. Навіть Кошут розумів
недоречність провокувати російське вторгнення, тож на початку мовчав із
приводу Галичини. Більше того, національна Угорщина прямувала до війни з
хорватами й сподівалася використати проти них імперський уряд. Це
уможливило стриману підтримку Угорщиною війни з Італією „в разі допомоги
австрійського уряду в справі упокорення Хорватії й виконання нею
наприкінці війни національних вимог італійців”. Імперському урядові
дозволяли вижити лише в разі його перетворення на інструмент політики
панівних націй.

У Трансильванії двір неохоче, але таки визнав перемогу мадярів. 15
травня Румунські національні збори в Блажі вимагали, щоб питання унії з
Угорщиною не вирішувалося, доки румуни не матимуть представництва в
сеймі. Цю вимогу відхилили, й сейм у Клуші, обраний за старою виборчою
системою, 30 травня проголосував за саморозпуск. Румунську делегацію до
двору в Іннсбруці поставили перед фактом унії й порадили вести
переговори в цій справі з угорським урядом [19, с. 36] .

Протиріччя імперської політики сягнули свого апогею в Богемії. Перша
богемська петиція від 11 березня не могла бути поміркованою в часи
занепаду центральної влади: празьких інтелектуалів уже не задовольняли
автономність богемської адміністрації й приватні „свободи”. Вони також
прагнули Березневих законів”. Другі збори в Празі 29 березня були суто
чеськими: під впливом угорського прикладу вони вимагали єдності й
незалежності „земель св. Вацлава” — Богемії, Моравії і Сілезії з єдиним
парламентом і відповідальним перед ним урядом. Формально аналогія з
Угорщиною була повною, насправді ж ситуація докорінно відрізнялася.
Угорці революціонізували історичну конституцію, купка чехів апелювала до
традиції, що перервалася ще 1620 р. Угорщина ніколи не втрачала контролю
над місцевою адміністрацією через зібрання в графствах,Богемією з часів
Марії Терезії управляли імперські посадовці. Власне з часів Марії
Терезії та Йосифа II вона була складовою частиною унітарної держави.
Навіть чехи визнавали це, й коли Угорщина погоджувалась на персональну
унію, то вони радо приймали ідею Генеральних Штатів Австрійської імперії
для вирішення спільних справ, як тільки отримали незалежний уряд[26, с.
60].

Між Угорщиною і Богемією існували й істотніші відмінності. Мадяри, хоча
й становили меншість населення Угорщини, але були представлені в усіх
суспільних верствах, за винятком буржуазії, суцільно німецької, але й
остання стрімко „мадяризувалася”. Мадярська національна держава виникла
на „землях св. Стефана” коштом хорватів, словаків, сербів і румунів,
яких позбавили політичного голосу. Натомість, чехи, хоча й становили
більшість у Богемії, самі лише пробуджувались від культурної летаргії,
на відміну від свідомої німецької історичної нації. Проте празьких чехів
не задовольняло культурне протистояння в самій Богемії, й вони також
вимагали Сілезії і Моравії [24, с. 357].

Сілезія була переважно німецькою, а оскільки в Моравії чехи перебували в
більшості, їм бракувало культурного центру, тож політично вони не могли
звільнитися від німецького впливу. Сілезію й Моравію можна було
приєднати до Праги лише силою, якої чехи не мали. Мадяри вибороли
кордони св. Стефана власними силами у протистоянні з імперією, чехи
пропонували використати імперські сили для виборення кордонів св.
Вацлава. Імперський уряд, навіть у часи найтяжчої кризи, не міг цю
вимогу задовольнити. Відповідь імперії від 8 квітня гарантувала рівність
чеської та німецької мов як офіційних і обіцяла створити у Празі
відповідальний уряд, питання ж об’єднання Богемії, Сілезії і Моравії
залишили на розгляд майбутнього імперського парламенту.

1 h0C

~

?

Oe

2 @ (

*

Oe

Oe

O

U

Ue

TH

a

a

ae

hY

% hY

hY

hT

hY

hY

hY

hY

hY

hT

hT

hY

µ µ»µiUeEµEµUec“Ue?UesdsdUeYUe?UesUe?UesF% hT

hT

hT

hT

hY

h0C

% hY

hY

hY

% hT

hT

hT

????????

hY

hY

hT

hT

hY

h0C

hY

hT

hY

hT

% hT

hT

hT

hY

hY

ph% hY

hY

% hT

hT

hT

hY

% hT

hT

hT

*

< ue ph)ність - леґітимність Священної Римської імперії, до якої входила й Богемія, тож усі німецькі націоналісти розглядали Богемію як частину нової німецької держави. Лише два австрійці відвідували засідання Франкфуртського передпарламенту й комітет п’ятдесятьох, створений для підготовки Німецької національної асамблеї. Із шести впливових австрійців, яких запросив комітет, одним був Палацький. Його лист від 11 квітня з відмовою вперше покликав до життя вимоги чеської нації. Чималу частину листа він присвятив історичній суперечці, не менш кволій, ніж історичні аргументи німців. Власне, її суть полягала в одному реченні: „Я - богемець слов’янської раси”[8, с. 74]. Австрославізм являв собою стриману програму, яку висунула людина, що щиро слугувала своєму народові, але не вірила в його власні сили. Палацький настільки опікувався тим, аби не викликати німецького обурення, що 8 травня відмовився стати імперським міністром освіти, адже його призначення „витлумачили як декларацію на користь слов’ян”. Сама ж династія уклала б союз із слов’янами лише у разі наявності в останніх справжньої сили: імператор не був альтруїстичним професором, який ладен присвятити себе ідеалістичній „меті”. Але, коли б слов’яни мали потужну силу, вони не пропонували б династії підтримку, а вимагали б визнання своєї незалежності. Це було головною хибою австрославізму: династія погодилася б на союз із слов’янами, лише тоді, коли вони б уже його не потребували [19, с. 37]. Протягом цілого 1848 р., династія так і не сприйняла серйозно ідею співпраці з підкореними народами, підтримуючи їх як засіб у грі проти мадярів і німців та не замислюючись над їхньою подальшею долею. Із зростанням прірви між двором і Віднем прихильність першого до чехів зростала. 29 травня намісник Богемії Лео Тун відповів на виникнення у Відні Комітету громадської безпеки відмовою виконувати накази тамтешнього уряду й створенням місцевого празького кабінету в складі поміркованих чехів і німців. Віденський уряд засудив такий прояв сепаратизму, а двір в Іннсбруці приязно прийняв богемську делегацію й погодився, що богемський сейм збереться до відкриття імперських Установчих Зборів. Коли б засідання сейму справді відбулося, Богемія відмовилась би надіслати делегатів до віденського парламенту й вела б із ним, за аналогією з Угорщиною, переговори на рівних. Богемські сподівання, як це не дивно, звела нанівець подія, яка була виявом політики австрославізму - Словєянський конгрес у Празі. Палацький і його друзі прагнули організувати зібрання, протилежне за духом до Німецької асамблеї у Франкфурті, а також обговорити практичні заходи з метою порятунку Австрійської імперії [26, с. 61]. Конгрес був поділений на національні групи: польсько-русинську, чехо-словацьку і південнослов’янську, кожна з яких могла вільно визначати своїх членів, і польська група одразу ж включила до свого складу поляків Пруссії. Слов’янський конгрес, який зібрався 2 червня, поєднував австрославізм із слов’янським націоналізмом. Він розробив дві протилежні за змістом програми: революційний маніфест до європейських народів і консервативне звернення до імператора Габсбурґа. Маніфест, написаний переважно поляками, зосереджував свою критику на поділах Польщі та закликав німців, мадярів і турків краще ставитися до слов'ян - поляки залишилися лояльними до інших панівних націй. Звернення до імператора містило детальний виклад вимог слов’янських земель і народів Габсбурзької монархії й, насамперед, застерігало від будь-якого союзу династії з німцями, національна рівність під владою Габсбургів мала поширюватись навіть на русинів Угорщини, проти чого виступали поляки [9, с. 71]. Конгрес сподівався спланувати засади близької співпраці між австрійськими слов’янами, але заворушення 12 червня в Празі поклали край цим обговоренням. Віцунтидські заворушення стали поворотним пунктом революції 1848 р., хоча вони не мали чіткої мети й справили невеликий вплив. Ймовірно, конгрес підживив у Празі політичні пристрасті, й тамтешні радикали (і чехи, і німці), поза сумнівом, прагнули повторити успіх віденської революції. Втім, радикальні маніфестації 12 червня нічим не відрізнялися від півсотні попередніх виступів. Відрізнялася реакція Віндішґреца, імперського намісника Праги, який у березні змарнував свій шанс стати диктатором Відня, й тепер прийняв виклик празьких вулиць. Вуличні бої в Празі стали першими серйозними битвами під час революції, і в цій битві революція зазнала поразки. Програли радикали, серед яких були не самі чехи, але всі, хто гадав, що старий режим розпався, а Європа перебудовується на засадах радикалізму. Перемога Віндішґреца означала поразку програми автономії Богемії: вибори до сейму відкладалися, а делегація, що вирушила до Іннсбрука, по поверненню довідалась, що її подорож була марною [7, с. 68]. Водночас, помірковані чехи, які й становили більшість, вітали поразку празьких радикалів. Вони й надалі покладали свої надії на австрославізм, тим паче, що богемські радикали засвідчили свою слабкість. Утім, тепер помірковані чехи мали шукати шляхи втілення своєї програми не в Празі, а в центральному парламенті у Відні. Тобто, чеські лідери були готові взяти участь в Установчих Зборах, які раніше збиралися бойкотувати, й зі страху перед Франкфуртом і німецьким націоналізмом підтримували централізовану австрійську державу, яка, великою мірою, була німецьким витвором. Перемогу Віндішґреца, яку спокійно сприйняли чехи, німці палко підтримали. Франкфуртська асамблея сама була роздратована відмовою більшості богемських виборців обрати депутатів до Франкфурта, празькі заворушення викликали тривогу своєю ймовірною жорстокістю, тож асамблея вирішила надіслати прусські й саксонські частини на їх придушення. Гіскра, пізніше міський голова Брно і ліберальний австрійський міністр, дякував Віндішґрецові й додав: „Як моравський німець я вимагаю повного придушення чеського руху і знищення його на майбутнє”. Тобто німці також гадали, що сили династії ще не вичерпалися, й підтримали ідею Установчих Зборів. Власне кажучи, відкидав ідею Зборів лише переможець Праги Віндішґрец, тож з самого початку відчувалася малоприхована фальш в існуванні парламенту, що зібрався під його захистом. Радикали зазнали поразки в Празі, але династія була не в змозі повторити празьку перемогу деінде. Тож настав єдиний ліберальний епізод в історії Габсбурґів, який тривав із липня 1848 до березня 1849 р. [26, с. 61]. Таким чином, розвиток революційних подій у Австрійській імперії відбувався за класичним європейським зразком. Відмінністю було те, що у багатонаціональній імперії активізувалося національне питання, як каталізатор національного слов’янського відродження. Розділ ІІІ. Поразка революційного руху та формування неоабсолютизму. Установчі Збори, що зібралися в липні 1848 р., у Відні, були в історії Австрійської імперії єдиним повним райхстагом або імперським парламентом. Вони засвідчили досягнення компромісу: ліберали визнали імперію та династію, династія визнала лібералізм. Цей компроміс ґрунтувався не на переконаннях, а на слабкості та побоюваннях. Чехи боялися німецького націоналізму, помірковані німці боялися розвалу імперії внаслідок діяльності німецьких радикалів або слов’янських амбіцій, ліберали з середовища буржуазії побоювались непевних соціальних домагань „пролетаріату”. Династія, зі свого боку, потребувала підтримки у протистоянні з Угорщиною та відкритій війні з Італією. Засідання Установчих Зборів дозволило династії повернутися до віденської політики. Ерцгерцог Йоганн прибув до Відня, аби відкрити Збори, а після того, як у серпні його обрали регентом Німеччини, імператор із родиною повернулися до Відня. Був сформований значно рішучіший, хоча й надалі ліберальний, уряд. Обличчя цього уряду уособлював міністр закордонних справ Вессенберг, вихованець школи Меттерніха й помічник останнього на Віденському конгресі 1814 р., який був людиною ліберальних поглядів і завжди відстоював „західну” орієнтацію австрійської зовнішньої політики, волів спиратися на Англію замість Росії й позбувся посади в 1834 р., за надто тісну співпрацю з Лондоном у бельгійському питанні [24, с. 367]. Вессенберг розраховував здобути підтримку Англії ліберальним урегулюванням італійських справ, до того ж, позбувшися домовленостей із Росією, Габсбурґи могли дотримуватися ліберальної політики також в Угорщині та Галичині. Впливовою фігурою в новому уряді був Александр Бах, найздібніший із віденських радикалів у передреволюційні часи. Радикалізм Баха випливав із його роздратування неефективністю „доберезневої” політики, він прагнув об’єднаної Габсбурзької монархії, заснованої на сучасних принципах управління. Німець і радикал Бах був австрійським патріотом, а не німецьким націоналістом. Захоплюючись уніфікацією та силовою політикою, він нагадував якобінських диктаторів, які створили сучасну Францію, але, усвідомивши брак підтримки з боку буржуазії, цей австрійський якобінець мусив шукати опертя своєї політики в Ґабсбурґах. До того ж, армія Габсбурґів не наслідувала прикладу французького війська. Замість того, щоб розбігтися, армія Радецького в Італії 25 липня завдала поразки італійцям біля Кустози й до початку серпня відвоювала всю Ломбардію. Проте австрійський уряд стримувала обіцянка проведення конференції з італійських справ за участю Англії та Франції, тож перспектива самоврядування Ломбардо-Венеціїтакож залишалася складовою ліберального епізоду [19, с. 40]. Установчі Збори репрезентували лише частину імперії. В Ломбардії досі діяв військовий стан, Венеція залишалася республікою (що було поступкою „сестрі - республіканській Франції”), Угорщина отримала широкі повноваження за Березневими законами. Як і будь-де в Європі, загальне виборче право прирекло радикалів на перебування в меншості. Відень і німецькі міста проголосували за радикалів, але їх підтримували лише представники вищих суспільних верств. Сільські німецькі округи не довіряли інтелігентам із міст й обирали селян. Чеські селяни довіряли своїй інтелігенції, а русини - уніатським священикам, тож найзгуртованіші селянські регіони віддали перевагу неселянським делегатам. У Верхній Австрії з 16 депутатів 13 були селянами, а в Богемії й Моравії з 138 депутатів селян було лише 16. Один із небагатьох німців, що коливалися між містом і селом, студент-радикал, але син селянина Ганс Кудліх порушив аграрне питання, яке домінувало на засіданнях Установчих Зборів, доки 7 вересня вони не затвердили Акт про звільнення селян [15, с. 215]. Ця ухвала, найбільше досягнення революції 1848 р., логічно завершила роботу, що її розпочав Йосиф II. Вона позбавила поміщиків, без компенсації, спадкових прав у судочинстві та управлінні, скасувала панщину, частково коштом держави, частково коштом наймача, й надала селянам, які орендували «панські» землі, гарантії безпеки їхньої власності. Закон 7 вересня визначив природу монархії Габсбурґів до кінця ЇЇ існування. Із ліквідацією панщини поміщики втратили зацікавленість в утриманні значної кількості селян на землі, бідніші селяни продавали свої землі заможнішим і переїздили цо міст. Робочу силу поставили на службу капіталізмові, що розвивався; водночас, селяни, які мігрували до міст, поглинули тамтешнє німецьке населення й надали містам національного забарвлення навколишніх сіл [15, с. 217]. Фінансові питання також спричинили розрив з Угорщиною. Кошут домігся в повному обсязі виконання своєї програми в Березневих законах: із рештою імперію Угорщину пов'язувала лише персональна унія. Це знищення єдності імперії приголомшило кожного австрійця й, до того ж, перекладало на Австрію, що залишилася єдиною, весь тягар національних проблем. Помірковані мядяри, як, наприклад, Деак, визнавали, що Угорщина зацікавлена в збереженні єдності з рештою земель Габсбурґів, і були схильні до компромісу в питанні фінансів, але шовіністичне красномовство. Кошута подолало такі думки й примусило їхніх прихильників відійти від суспільних справ. Здавалося, що Кошут опинився в ізоляції яку суперечці з центральним урядом, так і з лібералами в Угорщині. Придворні кола, згуртовані навколо ерцгерцогині Софії, заохочували початок боротьби з ним, й 4 вересня, не повідомивши австрійських міністрів, вони поновили Єллачіча на посаді намісника Хорватії. 11 вересня Єллачіч перетнув р. Драву й розпочав вторгнення до Угорщини. Цьому союзові династії та хорватів Кошут намагався протиставити союз угорців і німців й звернувся до Віденського парламенту за посередництвом між Угорщиною й династією. Як і всі радикали того часу, Кошут не розумів сутності Австрії і гадав, ніби Установчі Збори у Відні являли собою німецький парламент із націоналістичним світоглядом [6, с. 65]. Питання про те, чи прийняти угорську делегацію, обговорювалося на Зборах з 17 до 19 вересня, це було перше в історії відкрите обговорення „австрійського питання”. Радикальні німці, які хотіли, щоб спадкові землі стали невід’ємною частиною національної Німеччини, прийняли програму персональної унії, яку запропонував Кошут, схвалили її й польські верхи, що прагнули подібної незалежності в Галичині. Поміркованіші ж німці хотіли і жити в Німеччині, і зберегти єдність імперії, завдяки якій бути австрійцем виглядало привабливіше, ніж бути баварцем або саксонцем, тобто, вони хотіли мати всі переваги німців в Австрії й, водночас, усі переваги австрійців у Німеччині. Вони погодилися з Бахом, що визнання конституційних привілеїв Угорщини можна стерпіти лише за умови, що решта імперії перебуватиме під централізованим абсолютистським правлінням. Своєю чергою, Угорщина мусила погодитись на імперський парламент та інші спільні фінансові, військові й зовнішньополітичні інститути [14, с. 164]. Категорично не підтримали цю централізаційну програму чехи, які розраховували на федера-лістичний устрій й створення парламенту в Празі, який мав би рівні права з аналогічним угорським органом влади. Але чехи не могли підтримати Кошута, оскільки це передбачало визнання ними мадярської національної держави й зраду своїх слов’янських братів - словаків, сербів і хорватів. Хоча їм дуже не подобалося централістичне управління з Відня, ще більше вони боялися німецького націоналізму Франкфурта, тож виступали за сильну імперію, сподіваючись, що відвернуть від себе її силу. Більшість проти Угорщини підсилили словаки, які також прагнули уникнути панування німецького націоналізму, й русини, що опиралися польському пануванню в Галичині. Австрославізм й великоавстрійськість об’єдналися проти вимог панівних націй. Імперія Габсбурґів змогла привернути на свій бік парламентську більшість, й тепер мусила ще перемогти у війні. Імперські війська вирушили на допомогу Єллачічу, що спровокувало повстання 6 жовтня у Відні, найрадикальнішу з усіх революцій, що відбувалися протягом 1848 р. Жовтнева революція мала на меті знищення Австрійської імперії й витворення на її місці національної Німеччини і національної Угорщини й фактично прагнула понизити Відень до рівня провінційного містечка. Ця програма не зверталася до лібералів із середовища буржуазії, які усвідомлювали користь від свого статусу мешканців великої імперської столиці, й ще більше їх відштовхнула підтримка цієї програми як вияву соціального невдоволення віденськими масами[26, с.70 ]. Жовтнева революція була приречена без підтримки з боку національної Німеччини або національної Угорщини. Національна Німеччина не могла запропонувати жодної підтримки. Франкфуртський парламент, сам наляканий радикалізмом, уже шукав притулку під захистом прусських військ. Єдиним проявом його підтримки стало рішення від 27 жовтня, що німецькі і ненімецькі землі можуть бути об'єднані лише персональною унією - програма, яку в ту саму мить розстрілювали на віденських вулицях. Національна Угорщина використала перепочинок для заснування Комітету громадської безпеки під головуванням Кошута. Угорська армія напрочуд повільно просувалася до Відня й згодом похапцем повернулася на батьківщину [15, с. 201]. У розпал революції двір утік до міста Оломоуц у Моравії, його приклад наслідували більшість членів Установчих Зборів. У Відні залишилася лише незначна кількість німецьких радикалів і польської знаті. Але династія надалі підтримувала стосунки з обома сторонами, аби убезпечити себе на випадок перемоги однієї з них. Мес-сенгауера, який керував обороною Відня, затвердили на його посаді в міністерстві, а офіційна Уіеппа ОагеПе друкувала поруч прокламації Мессенгауера і Віндішґреца, імперського головнокомандувача. Міністр фінансів Краус залишився у Відні й навіть сплатив з імперських резервів відрядження двох емісарів до Кошута з проханням про допомогу. Все виявилось марним, Відень залишився в ізоляції. Кудліх, який домігся ухвалення Акта про звільнення, намагався використати свою репутацію для підбурення до виступу селян Нижньої і Верхньої Австрії, але безуспішно [28, с. 470]. Армії Віндішґреца й Єллачіча взяли Відень й здолали радикальну програму в Європі. Першим рішенням уряду переможців стало скасування Франкфуртської резолюції 27 жовтня і призначення Віндішґреца командувачем в антиугорській кампанії. Водночас він поклав край намірам здобути прихильність Англії шляхом поступок в Італії й готувався до поновлення війни. Таким чином, поразка Жовтневої революції означала поразку і національної Німеччини, і національної Угорщини, і національної Італії. Вольова імперська політика вимагала вольових міністрів й вольового імператора. 21 листопада літній Вессенберг поступився місцем Феліксові Шварценберґу, зятеві Віндішґреца і радникові Радецького. 2 грудня Фердинанд зрікся престолу на користь свого племінника Франца Йосифа. Відтоді Фердинанд зник із поля зору й знову з’явився лише в 1866 р., щоб прокоментувати прусську окупацію Праги: „Навіть я міг би зробити це з тим самим успіхом”. Шварценберґ, новий прем’єр-міністр, був уособленням жорстокості: жорстокий в особистому житті, жорстокий у політиці, він дотримувався переконання, типового для не надто освічених людей, що сила є всім, а ідеї - нічим. Він служив із Радецьким в Італії й, серйозно сприймаючи війну 1848 р., як мало хто з австрійських посадовців, щиро вірив у можливості австрійської армії, тобто був однією з перших жертв великої італійської ілюзії [26, с. 73]. Шварценберґ, хоча й походив з однієї з найзнатніших аристократичних родин, не поважав ані традицію, ані аристократів й засуджував ідею спадкової Палати Панів, зауваживши, що в Австрії годі знайти хоча 6 12 вельмож, здатних у ній засідати. Сам позбавлений ідей, він швидко сприймав їх від інших, й підбирав собі співробітників, незважаючи на їхнє минуле. Міністр внутрішніх справ граф Стадіон був аристократом, лояльним, але непохитно ліберальним, який успішно випробував ліберальну політику як намісник Галичини; міністр юстиції Бах був нетиту-лованим юристом, який поділяв ліберальні уподобання до 26 травня; міністр торгівлі барон Брак був німецьким крамарем з Райнланду, створив велич Трієсту й витворив образ Середньої Європи, економічного союзу всіх центральноєвропейських держав під австрійсько-німецьким пануванням. Цих людей, істотно відмінних за походженням і світоглядом, об’єднала влада. Шварценберґ додав колориту і зовнішній політиці. Меттерніх залежав від Росії, Вессенберг - від Англії, обидва на засадах ідеологічних принципів - консервативних або ліберальних. Шварценберґ волів позбутися цієї альтернативи, співпрацюючи з Луї Наполеоном, безпринципним авантюристом, який щойно став президентом Французької республіки. Альянс Габсбурґа і Бонапарта його не налякав. Новий уряд був урядом якобінців, й вони прагнули перетворити Франца Йосифа, спадкоємця Габсбурґів, на Наполеона, дитя революції [27, с. 87]. Коли почалося правління Франца Йосифа ще існували випадково збережені Установчі Збори, до повного підкорення Угорщини було варто зберігати підтримку поміркованих чехів і німців, незаплямо-ваних червневими повстаннями в Празі чи Жовтневою революцією у Відні. Установчі Збори, позбавлені будь-якого впливу, перевели до міста Кромериж у Моравії, де вони продовжили свою конституційну роботу. І чехи, і німці позбулися радикалізму: чехи стали австрослов’янами, німці - лояльними австрійцями. Питання, чи виживе імперія, розв'язала сама історія: Установчим Зборам залишалося розмірковувати про можливість примирення імперії з особистою й національною свободою [21, с. 41]. Після жовтневих подій династія справдила свою силу, її не спромоглися опанувати ані чехи, ані німці, тому й вимушено погодилися на компроміс. Досі їхні погляди істотно відрізнялися: німці хотіли зберегти централізовану державу, що її створили Марія Терезія та Йосиф II, чехи прагнули відновити крайові права Богемії. З іншого боку, німці були готові обмежити повноваження центральної влади саме тепер, коли вона так наявно відродилася, чехи ж були готові підтримати центральну владу, яка захищала їх від німецьких національних зазіхань. Чехи полишили федералістичні ідеї й погодилися на унітарну державу, німці ж погодилися на розвинуту земельну автономію. Винятково інтелектуально чесний Палацький хотів створити нові провінції, мононаціональні за характером. Але з цим не погодилися інші чехи, які не могли поступитися „історичною” Богемією, попри її німецьку меншість, й німці, які вимагали своїх національних прав у Богемії, але відмовляли в них словенським округам Каринтії та Штирії. Німці прагнули запобігти будь-якій ідентифікації провінцій із національностями. Таким чином, навіть у Кромерижі і чехи, заради єдності Богемії, і німці, заради імперії, чинили опір перетворенню Австрії на об’єднання національних спільнот, й залишилися вірними цьому до самого занепаду імперії Габсбурґів [22, с. 512]. Кромеризька конституція зробила єдину поступку національним меншинам провінцій: вона дозволила створення залежних „округів”, із місцевими сеймами та автономією. Кромеризькі депутати вважали, що національні амбіції можна задовольнити самими школами і самоуправлінням на національній мові, але не могли уявити націй, що самі визначали б свою долю. Як і німецькі Установчі Збори у Франкфурті, вони не розуміли самого феномену влади, центральної проблеми політики, припускали, що влада залишиться з династією, як, власне, і сталося. Отже, Кромеризька конституція не робила жодної спроби розв’язати питання можливості об’єднання різних націй для створення спільного уряду, вона обмежувалася проблемою мирного співжиття націй під опікою Габсбурґів. Власне кажучи, конституція визнала, що без династії імперія не може існувати, а отже, засуджувала всі пізніші проекти заміни монархії Габсбурґів „Дунайською конфедерацією”. Народи могли співпрацювати, але лише за наказами Габсбурґів[15, с. 211]. Проте сам факт згоди жити в мирі під скіпетром Габсбурґів був істотним досягненням, унікальним для Габсбурзької монархії. Ця виняткова подія підштовхнула пізніших аналітиків до перебільшення значущості Кромеризької конституції. Чехи і німці співпрацювали для вирішення своїх завдань, але не скидалося на те, що ця співпраця триватиме, коли знову з'явиться можливість «опанування» династії. Майер, який склав Кромеризьку конституцію, протягом кількох років був найдовіренішою особою Баха в справі поновлення централізованого абсолютизму. Найближчий прихильник Майера в Кромерижі, Лассер, співпрацював із Шмерлінґом заради маскування німецької гегемонії під серпанком Німецького парламенту й створив систему „виборчої геометрії”, за допомогою якої німцям вдалося утримати штучну більшість в Австрійському парламенті. Чехи мусили довше зачекати на свій шанс «опанувати» династію. Натомість, вони шукали союзу з „феодальною” знаттю Богемії проти своїх німецьких колег за Кромерижем, й у 1879 р. Ріґер, зять Палацького й провідний чеський промовець у Кромерижі, став союзником імперського уряду, маючи на меті покласти край гегемонії німецьких лібералів. Навіть тимчасова домовленість у Кромерижі стала можливою завдяки розгрому чеських і німецьких радикалів армією Габсбурґів, але раніше чи пізніше цей радикалізм мусив відродитися. Кромеризьку конституцію, далеку від втілення згоди народів Австрії, створили далекі від народу депутати, обачливі освічені мужі, які сподівалися забезпечити своє бюрократичне або академічне майбутнє, вважаючи, що це задовольнить національні прагнення мас[26, с. 77]. Поки Установчі Збори обговорювали в Кромерижі конституційні статті, справжню силу націоналізму засвідчили події в Угорщині, де серби, словаки і румуни, з одного боку, та угорці, з другого, вбивали одне одного в найжорстокішій міжнаціональній війні модерних часів. Кромеризький парламент погодився з доконечністю збереження сильної Австрійської імперії, але це рішення слід було узгодити з угорським питанням, на яке в Кромерижі просто заплющили очі. Лише Палацький несміливо запропонував розчленувати Угорщину на національні держави. Чехи зігнорували пропозицію, що передбачала також розчленування „історичної” Богемії, проте відкинули й мадярські вимоги унезалежнення словаків. Німці не заперечували претензій другої панівної нації, але не погоджувалися з вимогами, що загрожували Великій Австрії. І чехи, і німці мусили вдавати, ніби угорської проблеми не існує, і, в такий спосіб, підготували шлях до домовленості Угорщини з династією за їхніми спинами. Через мовчанку Кромерижа стосовно угорських справ Збори ставали непотрібними урядові Шварценберґа, який сподівався від них допомоги в боротьбі з Угорщиною, а не ухвалення ліберальної конституції [18, с. 202]. Тепер Шварценберґ був сповнений рішучості протидіяти Угорщині, й першим свідченням цього став розпуск Кроме-ризької асамблеї 4 березня 1849р., конституційний проект якої залишився нереалізованим. Водночас, Шварценберґ, Стадіон і Бах воліли засвідчити, що й вони є свого роду революціонерами. Попри те, що свої посади вони отримали завдяки Віндішґрецу, ці сановники не симпатизували його поглядам, як і поглядам його аристократичного оточення. Ці „старі консерватисти” - прихильники Меттерніха, підсилені угорськими магнатами, які побили глека з Кошутом, пропонували анулювати здобутки 1848 р., й відновити угорський сейм у тому вигляді, в якому він існував до Березневих законів[26, с. 77]. Вони відстоювали політику союзу між цісарем і знаттю, марну за часів Меттерніха, й ще примарнішу після аграрної революції. Шварценберґ та його прибічники не збиралися повертатися до передреволюційної Австрії, слабкість якої їх дратувала не менше, ніж ліберальні нововведення. На початок березня 1849 р., Віндішґрец втратив політичний вплив, і його протестами проти нової політики відверто нехтували. Стадіон поквапно накидав альтернативну до кромеризької конституцію. Цей документ розглядав усю імперію, з Угорщиною й Ломбардо-Венецією включно, як унітарну централізовану державу, яка мала єдиний імперський парламент, обраний прямим голосуванням, і відповідальний уряд на чолі з прем’єр-міністром. Угорщина підлягала поділові за національним принципом на провінції, що їх, як і решту земель, понизили до статусу звичайних адміністративних округів. Конституція Стадіона „розв’язала” Австрійську проблему просто скасувавши її й передбачала, що цей конгломерат земель і народів становитиме таку саму національну єдність, вільну від традицій, як і наполеонівська Франція. Плани Йосифа II поновилися, але за значно несприятливіших умов, тим паче, що якобінство Шварценберга та його міністрів досить швидко вичерпалося. Конституція Стадіона набрала чинності закону 4 березня 1849 р., під час розпуску Кромеризького парламенту. Вона мала вступити в силу, як тільки минуть „тимчасові надзвичайні обставини”. Тим часом кабінет відповідав лише перед неіснуючим парламентом і молодим недосвідченим імператором, тож мав фактично диктаторські повноваження, відвойовуючи Угорщину й Італію для Габсбурґів, видаючи «тимчасові декрети», що являли собою надзвичайної вагомості закони. Серпанок лібералізму відкинули, починалося абсолютистське правління нового монарха [24, с. 390]. Таким чином, поразка революційного руху у Австрійській імперії була зумовлена багатанаціональністю складу населення імперії, яке висувало відмінні національні вимоги та не мало єдності у справі формування ліберального суспільства, що призвело до перемоги неоабсолютизму. Висновки Революційні події у Австрійській імперії були зумовлені прагненням багатонаціонального населення до покращення власного становища та формування ліберальної конституційної монархії. У ході революції 1848 р., слов’янські культурні і громадсько-політичні діячі посилили боротьбу за справедливе вирішення національного питання. У нових суспільно-політичних умовах важлива роль відводилася всеслов’янському форуму, на якому шнінунилося обговорити спільні дії та координацію слов’янських суспільних рухів. Скликання такого форуму було спробою координації дій в національному і суспільно-політичному русі. Його проведення диктувалося також підвищенням інтересу громадськості до слов’янського питання, зростанням небезпечних об’єднавчих тенденцій німецького народу, які засвідчували прагнення створити нову імперію з включенням до неї багатьох слов’ян. На травень 1848 р. були призначені вибори до Франкфуртського парламенту, що повинен був прийняти рішення про об’єднання німців в єдиній державі. Загальнослов’янський з’їзд, скликаний у Празі в червні 1848 р., був першою політичною нарадою представників слов’янських народів - підданих монархії Габсбурґів. У ході роботи Слов’янського з’їзд чітко проявилися відмінні ідейно-політичні тенденції у вирішенні слов’янського питання. Діячі ліберального спрямування висловлювалися за вирішення національних завдань, відстоюючи при цьому збереження Австрійської держави. На противагу їм радикали пропагували революційні зміни. Проте в цілому учасники з’їзду не вийшли за рамки національної проблематики. Революційні програми не здобули підтримки, а більшість учасників слов’янського форуму висловилася за збереження Австрійської монархії. Скликання у 1848 р., Німецьких національних зборів у Франкфурті і проведення Слов’янського з’їзду в Празі демонструвало протилежність національно-державних інтересів народів імперії. Німці прагнули до об’єднання держави під своєю домі нацією, слов’янські народи потребували часу для формування модерних націй у державі, котра б не гальмувала цих процесів. До того ж часи Кромеризького райхстаґу давно минули. 7 березня 1849 р., за допомогою армії уряд розпустив його. Великим здобутком цього райхстаґу був проект конституції. На ньому дуже серйозно обговорювалися проблеми централізму та федералізму і шукалися шляхи, як політично облаштувати Австрію - Угорщина до уваги не бралася, - щоб задовольнити усі національні меншини монархії. Питання ставилося так: зберегти в історичних межах землі австрійської корони чи провести кордони по землях народів, межі заселення яких важко, а часом і зовсім неможливо було визначити. Розглянувши проекти богемського німця Людвіґа фон Ленера та чеха Франца Палацького, райхстаґ погодився врешті прийняти проект силезького німця Каєтана Маєра, який, акцентуючи на збереженні історично усталених меж земель, передбачав їхній внутрішній поділ на національні повіти. Поряд із земельними сеймами, ландтаґами, мали існувати такі представницькі органи, як повітові зібрання, крайстаґи. Що стосувалося конституційного адміністрування, то зберігався принцип демократії, за яким цісар мав лише право вето на рішення райхстаґу, а також установлювалася відповідальність міністерства перед райхстаґом. Уряд розробив свій контрпроект, засадничим положенням якого було централізоване управління усією монархією; включення пункту, за яким монарх мав абсолютне право вето, а уряд - право на прийняття надзвичайних законів (параграф 14), що становило у відповідних випадках реальну загрозу розпускові двопалатного райхстаґу. Коли депутатам стало відомо про плани уряду розпустити райхстаґ, вони одразу ж погодилися прийняти до розгляду урядовий проект. Та, незважаючи ні на що, райхстаґ було розпущено 7 березня 1849 р. Ніхто й слухати не хотів про запропоновані національними представництвами проекти конституції. Проект уряду - „октройовану конституцію” - було оприлюднено у формі цісарського маніфесту. Фактично ж і ця конституція залишилася хіба на папері; райхстаґ з її приводу так ніколи й не скликали. І лише райхсрат, наділений дорадчою функцією, який засідав за зачиненими дверима, одержав право на існування. Іронія долі вбачається у тому, що вперше і востаннє подана представниками народів у Кромеризькому проекті виважена форма мирного співіснували народів, - принаймні народів західної частини Габсбурзької монархії, - зосталася формою без змісту. Список використаних джерел та літератури: Збірники документів і матеріалів: 1. Декрет о свободе печати и других мерах (15. 03. 1848 г.). // Хрестоматия по новой истории: У 3 т. / Под. общ. ред. А. А. Губера и А. В. Ефимова. – Москва: Мысль, 1965. – Т.2. – С. 145-146. 2. Из листовки от 5 марта 1848 г. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В. Г. Карасев. – Минск: Университетское, 1989. – Т.2. – С. 46. 3. Из петиции императору, принятой на народном митинге в Праге. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В. Г. Карасев. – Минск: Университетское, 1989. – Т.2. – С. 47-48. 4. Из статьи М. Маяра „Союз словенских обществ”. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В. Г. Карасев. – Минск: Университетское, 1989. – Т.2. – С. 57-58. 5. Из решений майской скупщины сербского народа. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В. Г. Карасев. – Минск: Университетское, 1989. – Т.2. – С. 62-64. 6. Из решений хорватского сабора 1848 г. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В. Г. Карасев. – Минск: Университетское, 1989. – Т.2. – С. 64-66. 7. Из „Требований словацкого народа” (1848). // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В. Г. Карасев. – Минск: Университетское, 1989. – Т.2. – С. 67-69. 8. Из Обращения к неславянским народам империи. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В. Г. Карасев. – Минск: Университетское, 1989. – Т.2. – С. 74-75. 9. Из Манифеста к европейским народам. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В. Г. Карасев. – Минск: Университетское, 1989. – Т.2. – С. 70-71. 10. Львовский адрес. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В. Г. Карасев. – Минск: Университетское, 1989. – Т.2. – С. 70-71. 11. Польский национальный комитет польскому народу. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В. Г. Карасев. – Минск: Университетское, 1989. – Т.2. – С. 72-73. 12. Программа Объединенной Словении. // Хрестоматия по истории южных и западных словян: У 3 т. / Отв. ред. В. Г. Карасев. – Минск: Университетское, 1989. – Т.2. – С. 59-60. 13. Проект Кудлиха об отмене крепостного права // Хрестоматия по новой истории: У 3 т. / Под. общ. ред. А. А. Губера и А. В. Ефимова. – Москва: Мысль, 1965. – Т.2. – С. 148-149. 14. Чего добивалса венгерский народ в 1848 г. // Хрестоматия по новой истории: У 3 т. / Под. общ. ред. А. А. Губера и А. В. Ефимова. – Москва: Мысль, 1965. – Т.2. – С. 164. Монографії, брошури, узагальнюючі праці, науково-довідкові видання, статті: 15. Брик І. Слов’янський з’їд у Празі 1848 р. і українська справа // Записки НТШ. – 1920. – Т. CXXIX. – С. 141-217. 16. „Весна народів” у Галичині // Велика історія України: У 2 т. – Київ, 1993. – Т.1.– С. 245-262. 17. Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивилізації. – Київ: Дух і Літера, 2000. – 528 с. 18. Історія центрально-східної Європи / За ред. Л. Зашкільняка. - Львів: Львівський національний університет ім. Івана Франка, 2001. - С. 242-256. 19. Лещеловская И. И. Фрейдзон В. И. Революция 1848-1849 гг. и угнетенные народы Австрийской иперии // Советское Славяноведение. - 1973. - № 6. - С. 29-50. 20. Найборт Л. Современная австрийская историография революции 1848-1849 гг. // Новая и новейшая история. - 1988. - № 1. - С. 177-187. 21. Нидерхаузер Є. Славянские народы империи Габсбургов в резолюции 1848 года // Славяноведение. - 1998. - № 6. - С 29-42. 22. Освободительное движение народов Австрийской иперии: Возниковение и розвитие. Конец ХVІІІ - 1849 г. / Подг. Т. М. Исламов , А. С. Мильников ; – Москва: Наука, 1980. - 609 с. 23. Орлык И. Венгерская революция 1848-1849 гг. и Россия // Новая и новейшая история. 2008. - № 2. - С. 21-40. 24. Пристер Е. Краткая история Австрии, - Москва: Издательство иностранной литератури, 1952. - С. 335-393. 25. Революции 1848-1849 гг. / За ред. Ф.А. Потьомкіна, А. И. Молотова. - Москва: АН СССР, 1952. - С.118-128. 26. Тейлор А. ДЖ. П. Габсбурзька монархія 1809-1918. Історія Австрійської імперії та Австро-Угорщини. - Львів: ВНТЛ-Класика, 2002. - 268 с. 27. Удальцов И. И. Проблемы освободительного движения народов Австрийской империи. // Советское Славяноведение. - 1980. – № 4. - С. 94-100. 28. Цьольнер Е. Історія Австрії. - Львів: Літопис, 2001. - 708с. PAGE PAGE 2

Похожие записи