.

Релігійні вірування давніх слов\’ян (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
10 35112
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Релігійні вірування давніх слов’ян

В основі релігійних уявлень давніх слов’ян, органічно пов’язаних із
землеробством і навколишньою природою, було уявлення про боротьбу двох
начал — світлого і темного, доброзичливого і ворожого людині,
благотворного і злого; в природі постійно тривали змагання родючості з
неплідністю, літа із зимою, світла з темрявою. Слов’янський народний
календар і народні звичаї дають для цього багатий матеріал. Увесь
круговорот сучасних слов’янських свят є відголоссям і пережитком старих
язичницьких уявлень, пов’язаних з чергуванням творчих сил природи.

Давні слов’яни сповідували поганство, що охоплювало всю сферу духовної
культури й значну частину виробничої, мисливської та збиральницької
діяльності. Тогочасна людина була переконана в постійній присутності
надприродних сил в усіх життєвих процесах. Поганство слов’ян мало чим
відрізнялося від вірувань інших тогочасних етносів. Воно містило в собі
не тільки притаманні ранній стадії розвитку релігії аніматичні уявлення
(переконаність, що всі речі в природі є живими), а й анімічні (про
душу). Згодом ці уявлення поєдналися з переконаннями про
трансцендентність душі (здатність переходити до іншої плоті) та про
спроможність надпродуктивних сил до метаморфоз — перетворення на собаку,
кішку, цапа, копицю сіна, немовля тощо. Ці надприродні сили, на думку
слов’янина-язичника, населяли всесвіт; саме з ними доводилося мати
справу, вони таїли в собі небезпеку. Однак їх можна було задобрити або
залякати за допомогою певних ритуалів. До VI ст. у слов’ян сформувався
пантеон богів і низка місцевих пантеонів. Навіть більше, вони вже
наблизилися до монотеїзму, до віри у верховного (не християнського)
Бога. Так, Про-копій Кесарійський свідчить, що слов’яни поклонялися
єдиному Богу-громовержцю й приносили йому в жертву рогату худобу.
Водночас елементи єдинобожжя не витіснили багатобожності разом з вірою в
духів природи й домашнього вогнища, демонів хвороб і лиха.

Окремі слов’янські уявлення про всесвіт виходили ще з індоєвропейського
періоду. Наприклад, землю уявляли пласкою чи такою, що плаває у воді або
спирається на чотирьох биків. Небо вважали за натягнену над землею шкуру
бика, на якій проявляються зірки, сонце й місяць. Назви зірок відбивали
землеробські вподобання. Утіленням грізної небесної сили, що викликала
жах і поклоніння, у слов’ян виступали природні явища, що
супроводжувалися громом і блискавкою. Так, у сербів ще досить довго
зберігалося уявлення про хмари як про небесні стада великої рогатої
худоби (зокрема молочних корів); про дощ як “небесне молоко”, що
запліднює й годує землю. Крім культу вогню та соломи, хліба, у давніх
слов’ян існував культ води.

Слов’янські народні обряди, пов’язані з народженням, весіллям,
похованням ще досить тривалий нас відбивали поганські уявлення про долю
людини, про перспективу потойбічного існування, про стосунки між людиною
і природою. Обряди нагадували про давні слов’янські свята. Так, прихід
весни вітали веснянками та іграми, в яких славили поворот сонця до літа
й пробудження природи. Русалчин тиждень присвячувався русалкам, які
нібито виходили в цю пору з води на берег. Відзначали також Великдень,
присвячений пам’яті померлих предків. У купальську ніч молодь сплітала
вінки, розкладала багаття, стрибала через них і танцювала. Вважалося, що
в цю ніч, коли цвіте папороть, можна знаходити скарби, розуміти мову
звірів і вільно спілкуватися на любовних ігрищах. Напередодні настання
осені святкували день Коструба. Люди прощалися з літом, ховаючи ляльки,
що символізували вмирання природи.

Пантеон давньослов’янських богів становив вищий рівень
релігійно-міфологічної системи поганства. Його характеризував досить
узагальнений тип функцій (магічно-правнича, військова,
господарсько-природна) головних богів. У цілому, структура компетентних
діянь, яких чекали від божеств, достатньою мірою сприяла реалізації
релігійно-міфологічних уявлень давніх слов’ян.

Язичництво заохочувало людину до спілкування у сфері сакрального. Богів
при цьому наділяли нездоланною силою, безмежною владою, неперевершеними
можливостями й розглядали як найвищу сакральну цінність. Від їхнього
ставлення залежав добробут людини, яка у відповідних ситуаціях мала
звертатися до богів по допомогу.

Відомості про поганських богів досить суперечливі і малоймовірні:
здебільшого це певні середньовічні тексти, усна народна творчість
(казки, пісні, прислів’я) та археологічні знахідки.

Пантеон богів у поганстві був досить численний. Одне з перших місць у
ньому посідав Перун — “творець грому та блискавки, єдиний володар усього
“, якого слов’янські племена сприймали здебільшого не просто як “першого
“, а як “Бога ” взагалі. Бога неба та світла називали Сварог. Вважалося,
що Сварог — це батько сонця та вогню, і вже від нього походять усі інші
боги — Сварожичі. Богом сонця та вогню вважався також Дажбог (Хоре). Чим
вони відрізнялися один від одного сьогодні встановити важко. Стрибога
одні племена шанували як бога вітру, в інших він відповідав за розподіл
багатств.

Одним із найшановніших у давніх слов’ян був бог Велес (Волос) — “скотній
бог “. У багатьох племен Велес — бог багатства й добробуту, торгівлі,
заступник купців. Він не тільки охороняв череди худоби на землі, а й
випасав небесні стада (хмари). Ідола Перуна завжди ставили на горі, а
Волоса — в низовині,

Серед поганських богів одним з найповажніших був Святовит (Свентовит) —
бог неба та світла, якого також ототожнювали з сонцем. Святовит
виконував дві функції: військову та магічно-правничу. Головні атрибути
ідола Святовита — меч, спис, прапор тощо. У західних слов’ян він мав
чотири голови на чотирьох шиях, які дивилися вперед, назад, ліворуч і
праворуч. До святилищ Святовита приносили різноманітні дари.

Деякі слов’янські племена вважали, що всі нещастя походять від
Чорнобога. Серед жінок був надзвичайно поширеним культ Мокоші, з яким
пов’язувалися численні заборони, що стосувалися виховання дітей, взаємин
між подружжям, прання та ін.

До богів, яких шанували практично всі слов’янські племена, належали
Перун і Велес. Відомості про них є у всіх частинах слов’янського світу.
За міфологією, вони доповнювали один одного. Інші популярні боги —
Ярило, Лад, Диво, Дідо, Доля, Купайло, Лель, Полель, Переплут, Похвиста,
Тур, Троян, Рад та ін.

У південних слов’ян верховне почесне божество ймовірно мало ім’я Бог.
Про це свідчить той факт, що сонце — сина Бога — тут називали Божичем. У
сербів, хорватів, словенців день Різдва Христового (25 грудня),
астрономічне збігається з початком збільшення сонячного дня і
називається Божич, у болгар — Божик.

У пам’ятках болгарської писемності трапляється ім’я верховного
небожителя — Дій, котрий, як і римський Юпітер, був богом дня та світла.
Дій згадується поряд з іншими слов’янськими богами — Перуном, Хорсом,
Трояном.

У лужицьких сербів верховне божество носило ім’я Прабог, а другорядних
вони називали Прибогами. У інших племен цього регіону бог сонця мав ім’я
Ясонь (Несень) — ясний, білий бог, Білобог.

Поморські слов’яни Балтики головним богом вважали Триглава. Його
зображували триголовим вершником на коні. Такий ідол із золота й срібла
стояв на пагорбах поблизу Щецина. Культ Триглава поширювався аж до
Волині.

Серед інших язичницьких богів прибалтійських слов’ян виділявся Яровит —
бог війни та родючості. Його головний атрибут — золотий шолом — під час
воєнних дій виносили перед військом, а прапори розставляли вздовж
периметра поселень під час свят. На островах Балтійського узбережжя
особливо шанували бога війни Руєвита, якого зображували з сімома мечами
на поясі та восьмим у руці.

Окрім богів, давні слов’яни шанували богинь — Ладу, Весну, Морану, Діву,
Сиву (Жилу), Припечалу, Подагу, Мокош та ін. Дехто схильний зіставляти
Ладу з Венерою як богинею кохання, тепла й любощів. Весна та Морана
персоніфікувалися з порами року, а Діва і Дівана ототожнювалися з
весною.

Давні слов’яни також ушановували як божества сонце, місяць, зірки,
вогонь, воду, гори, дерева.

Особливе ставлення склалося в давніх слов’ян до істот, які населяли
ліси, річки, багна, домівки. В існування лісовиків, водяних, польовиків,
русалок, мавок, домовиків вони щиро вірили, й усіляко намагалися їх
задобрити.

Язичницький культ давніх слов’ян був певним чином регламентований, про
що свідчать археологічні розкопки культових святилищ і храмів, а також
зображення власне небожителів. Релігійні ритуали передбачали існування
організації священнослужителів, або жерців, якоюсь мірою спеціалізованої
і досить розгалуженої.

Християнізація слов’ян, що тривала протягом VII—ХІІІ ст., сприяла
руйнації поганства й ліквідації культу богів як представників вищого
рівня релігійно-міфологічної ієрархії. Християнізація в усіх
слов’янських землях розпочиналася зі знищення ідолів. Згодом язичницьких
богів або зовсім забували, або різко обмежували сферу їхнього
функціонування. В одних випадках відбувалися “деномізація” та
перейменування, під час яких багато рис, що належали “язичницьким”
богам, зберігалися (тільки їхні імена замінювали на християнські). В
інших випадках богів “понижували в ранзі”, що призводило до різкого
звуження сфери впливу культу. Інколи поганських богів ототожнювали з
“нечистою силою”.

Прийняття християнства для більшості слов’ян сприяло зміцненню власної
державності й означало прилучення до візантійсько-православної або
латинської (католицької) конфесіонально-культурних традицій. Для інших,
насамперед полабсько-балтійських племен, християнізація обернулася
катастрофою — вони були підкорені місіонерами, піддані асиміляції й
згодом узагалі зникли з історичної арени.

ЛІТЕРАТУРА

Артамонов Й. Й. Происхождение славян. Ленинград, 1950.

Державин Н. С. Славяне в древности. Москва, 1946.

Йордан. О происхождении и деянии готов. Москва, 1960.

Константан Багрянородний. Об управлений империей. Москва, 1989.

Нидерле Л. Славянские древности. Москва, 1956.

Очерки истории культуры славян. Москва, 1996.

Прокопий Кесарийский. Война с персами. Война с вандалами. Тайная
история. Москва, 1993.

Русаков М. П.. Славянские древности VI— VII вв. Москва, 1976.

Рыбаков Б. А. Язьмество древних славян. Москва, 1981.

Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. Москва, 1979.

Седов В. В. Славяне в древности. Москва, 1994.

Свод древнейших письменных известий о славянах: В 2 т. Москва,
1991-1995. Т. 1, 2.

Фаминицт А. С. Божества древних славян. Санкт-Петербург, 1995.
Этногенез, ранняя этническая история и культура славян. Москва, 1965.

Этноязыковая и этнокультурная история Восточной Европы. Москва, 1995.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020