6

Реферат на тему:

Реформи в Російській імперії Олександром ІІ

Олександр II 1855-1881), молодий, ліберальних поглядів вихованець поета
В. Жуковського, бачив усі вади режиму Миколи І. Року 1856 Кримська війна
закінчилася мировим конгресом у Парижі, і в Російській імперії почалися
кардинальні реформи. Першою відчула нову добу Україна. Уже 1855 року

Олександр ІІ дав амністію членам Кирило-Мефодіївського Братства, які
перебували на засланні. Видатні члени його — П. Куліш, М. Костомаров, В.
Білозерський, а трохи пізніше Т. Шевченко — зібралися в Петербурзі

1856 року цар Олександер II офіційно заявив представникам дворянства, що
кріпацтво має бути скасовано, і що ліпше зробити це “зверху, ніж
дочекатися, коли воно почне скасовуватися знизу”.

З того часу розпочалася підготова до скасування кріпацтва. По губерніях
створено комітети, які розробляли пляни звільнення селян, враховуючи
місцеві умови, і передавали свої проекти на розгляд головного комітету в
Петербурзі. Членами головного комітету були представники від
губерніяльних комітетів. Було там два українських дідичі, Василь
Терновський та Григорій Галаґан, обидва з родин, дружніх із Шевченком,
обидва твердо боронили інтереси селян. Проте, настрої членів комітетів
були розбіжні: одні бажали дати якомога менше землі селянам або зовсім
не давати, інші стояли за справедливе рішення справи й достатні
забезпечення селянам землею. Чутки про ці суперечки доходили до селян,
хвилювали їх. У багатьох місцях, особливо в Катеринославській та
Чернігівській губерніях, селяни самовільно припинили працю на дідичів.
Будо багато повстань, переважно на Правобережній Україні, де поміщицьке
господарство переходило на капіталістичні основи, і лідичі хотіли
звільнити селян зовсім без землі, щоб забезпечити себе робітниками. На
Лівобережжі, зокрема на Полтавщині, хотіли дати селянам тільки садибні
землі, а в Південній Україні, де робітних рук було мало, дідичі вирішили
затримати панщину ще на 10-12 років, а селян звільнити без землі. Ці
проекти свідчать, як тяжке було працювати комітетам.

19 лютого 1861 року проголошено маніфест про скасування кріпацтва, але
звільнення селян мало наступити тільки через два роки. У маніфесті селян
названо “тимчасово зобов’язаними”, а самий стан — переходовим. Селяни
діставали персональну свободу, незалежність від дідича та двір із
садибною землею, але орну землю мали одержати тільки через 20 років,
після викупу її у дідича. Цей реченець закінчувався 1881 року.
“Положення про звільнення селян від кріпацтва” було укладене дуже
неясно. Насамперед — не встановлено однакового наділу на душу: розмір
цей вагався у зв’язку з різними причинами в різних губерніях і залежно
від якости землі; крім того в залежності і від розмірів поміщицького
маєтку. Врешті, якщо понад надільною нормою залишалася земля, якою до
реформи користувалися селяни, то вона переходила до дідича.

Становище селян в Україні в цілому було гіршим, ніж у Росії, бо в
Україні наділи їх до реформи були більші, ніж ті, які вводила реформа.
Загалом у Полтавській і Катеринославській губерніях селяни втрачали по
реформі 40% свого попереднього наділу, а в Харківській — 31%. У всіх
губерніях України наділи після реформи різко зменшилися. У правобережних
губерніях наділ був нижчий, ніж встановлювали “Бібіковські інвентарі”
1848 року. Унаслідку реформи наділи на ревізійну душу, себто на
селянина, що був записаний по ревізії і платив податок державі,
зменшилося.

Наслідком реформи було катастрофічне збільшення числа малоземельних
селянських господарств; що мали до 3-х десятин. На Лівобережній Україні
таких господарств було 43,3%, на Південній Україні— 27,6%.

Нагляд над сільськими та волосними управами був переданий “мировим
посередникам”, яких губернатор призначав із місцевих дідичів. Це була
посада тимчасова — до введення “уставних грамот”, що встановлювали
відносини між дідичами і селянами.

Селянська реформа була першою в ряді інших реформ. Року 1862-го
зреформовано фінансове господарство держави й зосереджено все управління
фінансами в руках міністра фінансів.

Того ж 1862 року розпочато військову реформу: проведено переозброєння
армії, вдосконалено постачання, управління — вади, що їх виявила з такою
силою катастрофа Кримської кампанії. Військову реформу завершено 1874
року запровадженням загальної військової повинности для всіх чоловіків у
віці 21 року. Реченець військової служби зменшено з 25 років до 6-ти.

В 1864 р. проведено судову реформу. Суд встановлений був 3-ох ступенів:
мирові, суди, що їх обирало населення, та державні .(окружний суд і
судова палата). Державний суд поділявся на цивільний і кримінальний, в
якому питання вини підсудного вирішували присяжні судді, обрані
населенням. Судові засідання були відкриті, і в них брали участь
сторони, прокурор та оборонці.

1864-го року впроваджено земське самоуправління. Один із найкращих
знавців земства в Україні, О. Моргун, писав так: “Земське —
самоурядування було одним із найвидатніших явищ у суспільному,
економічному й культурному житті України кінця XIX ст.” Земське
самоуправління охоплювало все економічне та культурне життя губерній. У
ньому брало участь все населення, що мало земельну власність:
дворянство, духовенство, міщанство та селяни. Ця вимога обмежувала
участь у самоуправлінні постійних мешканців повіту. Раз на рік на
загальних зібраннях депутатів обиралось земську повітову управу, яка
діяла постійно. Повітові земські управи обирали губерніяльну управу.
Функції земств були дуже широкі, а їх кошти складалися з
“самообкладання” населення з кожної десятини. Земства дбали про
санітарію та гігієну, утримували шпиталі, , лікарів, фельдшерів,
-акушерок. Медична допомога була безплатною : для всієї людносте,
незалежно від того, чи пацієнт платив земські податки, чи ні. Протягом
майже 50-літнього існування земства зразково поставили справу медичної
обслуги в українських губерніях.

Другою великою галуззю діяльности земств була освіта. Земства
організували школи: чотирорічні, початкові, гімназії, професійні,
технічні, курси для підвищення освіти вчителів, курси українознавства.
Земські школи користалися доброю славою. Земства поставили своїм
завданням — повністю охопили освітою молодь, і в багатьох повітах це
було досягнене напередодні революції. Треба додати, що в справі шкільної
освіти з фінансовою допомогою земству приходило міністерство освіти, яке
властиво передало земству все шкільництво на селі.

Але була ще дуже важлива риса. Протягом 50-ти років діяльности земств у
різних їх установах влаштовувались люди, які з причини політичної
не-благонадійности” не могли знайти праці в державних установах: лікарі,
вчителі; статистики, ветеринари і т. п. Земства були тісно пов’язані з
українськими громадами. Видатними земськими діячами були: проф. І.
Лучицький, родина Дорошенків, В. Тарновський, О. Русов (земський
статистик), І. Піраг, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Коцюбинський, О.
Лашкевич та сотні інших. Земську роботу головним чином вели-середні
землевласники-дворяни, серед яких наприкінці XIX ст. було багато
революційне настроєних свідомих українців. Кращий історик земств, Б.
Веселовський, підкреслив, що “тут не було місця для злісної боротьби
кляс”.

Не можна випускати з ока, що найбільші податки на земство платили великі
землевласники, бо податки, як згадано вище, йшли з десятини, але користь
від земських установ мали передусім селяни та дрібні землевласники.

Була ще важлива заслуга земств: вони сприяли піднесенню національної
свідомостк, а з другого боку — стали тією школою, яка привчала людність
до самоуправління. З початком революції це виразно виявилося, бо саме і
земських установ вийшло багато громадських і політичних діячів.

В 1864-му році земства були засновані тільки на Лівобережній та
Південній Україні. На Правобережжі, яке тількищо пережило польське
повстання, земства поширились щойно в 1911 році, бо уряд боявся дати
можливість польському шляхетству впливати на самоуправління цього краю.
Брак земських установ протягом 37-ми років негативно відбився на освіті,
економіці, а головно на національній свідомості населення правобережних
губерній.

Останньою реформою була міська — у 1870 році. У містах встановлювалося
міські ради — «думи”, членів яких обирало все населення, що платило
податки, себто власники будинків, крамниць, підприємств і т. п.
Виконавчим органом ради була управа з міським головою на чолі.

Компетенція міської ради була дуже широка: вона повинна була стежити за
господарством міста, станом ринків, міської торгівлі, промисловістю,
охороною здоров’я, санітарією, школами.

Список використаної літератури

1. Будзіновський А. Аграрні відносини Галичини // Зап. Наук. т-ва ім.
Шевченка. 1894. Кн. 4.

2. Виішичепко В. Відродження нації. Київ; Відень, 1920. Витанович 1.
Історія Українського кооперативного руху. Нью-Йорк, 1964.

3. Волощечко А. Нариси з історії суспільно-політичного руху на Україні в
70-х — на початку 80-х років XIX ст. К., 1974.

Похожие записи