РЕФЕРАТ
З ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН
РЕФОРМИ СПАРТАНСЬКОГО ЗАКОНОДАВЦЯ ЛІКУРГА
ВСТУП.
ЛИКУРГ (LYKURGOS),
Легендарний спартанський законодавець (9 – 8 вік до нашої ери) (Давня
Греція.). Свідчення про життя Ликурга різноманітні та противорічиві.
Гречеські автори 5- 4 віку до нашої ери приписують Ликургу створення
інститутів спартанського суспілного та державного устрою, дійсне
створення яких було результатом довгого історичного процессу переходу
від первіснообщинного строю до классового суспільства. Ликургу
приписують розділення Лаконських земель з прикріпленими ілотами на рівні
ділянки для спартітатів і більш мілкими для периеків, створення ради
старійшин (герусії), народного зібрання (апелли), введення товариств,
трапез, суворих методів виховання дітей і так далі. Під лозунгом
відтворення строю Ликурга проводились в 3 віці до нашої ери реформи
царів Агіса IV та Клеомена?III . В Спарті існував особий культ
Ликурга.
УТВОРЕННЯ СПАРТАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
Місто Спарта було засноване в Х ст. до н. е. на лівому березі р. Еврот.
Сусіди називали його Лакедемон. В архаїчну епоху, до початку VII ст. до
н. е., спартанська община перебувала в стадії військової демократії й
розвивалась, як й інші дорійські племенні утворення. В кожній із трьох
її філ були свій базилей, народні збори, рада старійшин.
Держава Спарта займала територію, що знаходилася на півдні півострова
Пелопоннес, але поступово спартанці захопили всю Ла-коніку. Корінне
населення, ахейці, опинилися під владою спартанців. Верхівка місцевих
жителів злилася з родовою знаттю спартанців, увійшла до общини
переможців. Завоювання Лаконії супроводжувалося масовим пограбуванням
корінного населення.
Поява приватної власності на землю і рабів сприяла процесу
класоутворення. Поділ жителів за родами, філами поступово замінявся на
територіальний. Утворилося п’ять областей. Спартанські села із центрів
родових общин перетворювалися на дрібні адміністративні центри.
Розбагатіла знать із спартанців і ахейців, здобуваючи все нове майно у
вигляді землі, худоби, грошей, перетворювалась у панівний стан. Розвиток
товарно-грошових відносин створив грунт для закабалення й експлуатації
общинників. Процес класоутворення і формування держави тут протікав так
само, як і в Афінах до реформ Солона. Однак ситуація ускладнювалась
аграрним перенаселенням. У VII ст. до н. е. нестача родючих земель стала
відчуватися особливо помітно.
Почалися війни з метою захоплення Мессенії, розташованої в центрі
півострова. В результаті першої та другої мессенських війн під владою
Спарти опинилася дуже велика територія з бага-точисельним населенням:
200 тис. рабів-ілотів; 32 тис. періеків (особисто вільних, але
позбавлених політичних прав); 10 тис. спар-титів (чоловіків-воїнів).
Розбагатіла спартанська знать стала ігнорувати колишні звичаї й
традиції, її самоправність набула широких масштабів. Демос та
аристократія відокремились і протистояли один одному. Спартанська община
була на межі розвалу, легендарний Лікург охарактеризував її як «хворе
тіло, вражене всілякими хворобами».
Спартанці в Мессенії уярмили населення, більшість якого належало до
дорійців. Переможці й переможені говорили одною мовою, мали одну
релігію. Перебуваючи в меншості, в оточенні ба-гаточисельного населення,
яке ненавиділо поневолювачів, спартанці жили в постійному страху, майже
ніколи не знімали військові обладунки, не розлучалися зі зброєю.
Наслідками військових успіхів здебільшого користувалася знать. У VII ст.
до н. е., аби відвернути невдоволення простих спартанців, вона пішла на
проведення в державі серії радикальних перетворень. Правителі Спарти
кілька разів зверталися за допомогою і порадою до Лікурга, який обіймав
посаду царевого опікуна. Він був особисто знайомий з Гомером, мав славу
неперевершеного державного діяча й організатора.
ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ
Формально вищим органом державної влади вважалися народні збори
(апелла), які приймали закони й обирали посадових осіб. Однак після
реформ Лікурга вони перестали самостійно розробляти закони і навіть
втратили право законодавчої ініціативи. Виступати на зборах могли лише
вищі посадові особи — царі, ефори, геронти. Рядовим громадянам це
заборонялося. Апелла могла прийняти або відхилити пропонований їй
законопроект. Результати голосування визначали призначені «обліковці» на
слух. Цей спосіб підрахунку голосів ще античні автори вважали,
примітивним. Якщо збори приймали неправильне рішення з точки зору царів
і геронтів, їх дозволялося розпустити, а рішення відмінити. Прийняті
зборами закони не дозволялося обнародувати.
Таким чином, народні збори у Спарті протягом декількох століть
відігравали пасивну роль. Однак включення Спарти в боротьбу за першість
серед грецьких держав мало своїм наслідком оживлення апелли. Наприкінці
IV ст. до н. е. всі важливі рішення стали прийматися лише народними
зборами.
Важливе місце в системі державних закладів посідала рада старійшин
(герусія). Цей релікт родового суспільства в інших полісах був
скасований за непотрібністю ще в стародавні часи. До складу герусії
довічно обиралися народними зборами громадяни не молодше 60-ти років з
числа глав знатних сімей. До герусії входили два царі і 28 геронтів.
Вони попередньо обговорювали проекти законів і рішень. Герусія була
головним судом за державними справами і тяжкими кримінальними злочинами.
За її вимогою і наполяганням могли бути скинуті царі. Геронти нікому не
підкорялися і ні перед ким не звітувалися.
Найбільша влада зосереджувалася в руках ефорів. Вони складали колегію із
5 чоловік, яка щороку обиралася народними зборами за рекомендацією
герусії. Ефором міг стати будь-який спартанець. Ім’ям першого ефора
називався рік. Колегія ефорів фактично володіла вищою владою в країні,
аж до права суду над царями і членами ради старійшин, відала всіма
питаннями внутрішньої і зовнішньої політики, скарбницею. Практично вони
були не підзвітні навіть геронтам. Ефори стежили ‘за вихованням
підростаючого покоління в агелах, спостерігали за поведінкою,
моральністю спартанців у побуті, під час сиссітій, в гімнасіях, були
присутніми на військових заняттях. Вони мали своїх інформаторів. їм
підпорядковувалися гармости, в їхньому розпорядженні перебували озброєні
піші й кіннотні загони, а також особливий корпус із трьохсот вершників.
Державні чиновники називалися ага-турами.
Арістотель відзначав, що через бідність ефори піддавалися підкупу. Вони
підтримували інтриги і розлади між царями, у випадку відсутності в царя
чоловічого потомства самі підшукували йому нову дружину. Один раз на
вісім років ефори робили астрологічні розрахунки і якщо розміщення зірок
здавалося їм несприятливим, це було приводом для них добиватися усунення
небажаних їм царів.
Ефори головували на засіданнях ради старійшин, особливо у тих випадках,
коли герусія виконувала роль верховного суду. Вони могли притягнути до
суду геронтів, царів, накласти на них штраф, до їхніх повноважень входив
розгляд скарг і позовів з майнових спорів громадян. Ефори захопили владу
в Спарті не відразу, спочатку як контрольний орган вони повинні були
спостерігати за діями царів, обмежувати їхній вплив на державні справи і
лише з часом відтіснили на другий план царів і раду старійшин.
Наявність у Спарті не одного, а двох царів було результатом об’єднання
верхівки ахійської та дорійської знаті. Царський титул передавався у
спадок по чоловічій лінії. Царі мали великі маєтки. Вони брали участь у
спільних трапезах спартанців. Раз у дев’ять років вони проходили
релігійні випробування.
У мирний час царі виконували функції жерців. Вони розглядали судові
справи з питань шлюбно-сімейного права, спадщини, всиновлення. Під час
військових походів, коли царі оголошувалися командуючими, їхня влада
була абсолютною. Однак і тут ефори спостерігали за їхніми діями,
керували поділом військової поживи. За прорахункн в командуванні чи інші
упущення ефори могли притягнути царя до судової відповідальності.
Щомісяця царі давали клятву ефорам і геронтам дотримуватися законів і
звичаїв країни. Спарта була закритою державою. Купцям заборонялося
завозити до неї свої товари. Приїзд посла супроводжувався складними
попередніми узгодженнями.
За формою організації влади, суспільним ладом Спарта посідає особливе
місце серед давньогрецьких полісів. Низький рівень техніки, вкрай
відстала економіка, обтяжена пережитками родового ладу, постійний страх
перед можливим повстанням ілотів обумовили створення системи закладів та
інститутів, покликаних зберегти, зміцнити корпус повноправних
спартанців. Знамените «спартанське виховання» являло собою могутній
засіб обробки громадської думки, що позначилося на всьому життєвому
устрої спар-тиатів, вплинуло на їхню культуру і психологію. Воно
доповнювалося свідомим ізоляціонізмом і насаджуваною ксенофобією.
За зовнішніми ознаками Спарта — монархія, оскільки на чолі держави
стояли два царі. Та позаяк влада фактично належала ефорам і раді
старійшин, то Спартанська держава була різновидом античної олігархії.
Закостеніла, архаїчна влада Спарти, її відсталий політичний лад мали
своїм наслідком економічний і культурний занепад. В історії Спарти не
було знаменитих учених, скульпторів, письменників. Прославилися лише
полководці.
Кожна нова військова перемога Спарти ослаблювала її, примножувала
кількість вдів і сиріт. Знаменитий історик Фукідід (460—400 рр. до н.
е.), який відвідав Спарту в останній чверті V ст. до н. е., виніс сумне
враження. На фоні розкоші й величі афінського зодчества віку Перікла
Спарта здалася невиразним провінційним селищем.
РЕФОРМИ ЛІКУРГА
Джерела повідомляють, що Лікург вивчав закони крітських царів у частині
державного устрою. За легендою, переконавши народ, царів і геронтів
прийняти його закони, він зморив себе голодом.
Реформи, які за традицією приписують Лікургу, відносяться до першої
половини VII ст. до н. е. За короткий час Лікург врятував народ від
заколотів і безладдя. Насправді, за чотири століття до Пелопоннеської
війни у Спарті не було політичних потрясінь. Дрібні інтриги між
царськими сім’ями не беруться до уваги.
Іноземців у Спарті вражав громадський спокій і безпека, беззаперечне
підкорення молодших старшим, небагатослівність і законослухняність
спартанців, потайність і засекреченість у державних справах. Вони
дивувалися завзятій прихильності спартанців до військових занять і
атлетичних вправ, їхній байдужості до наук і мистецтва. Правителі
прагнули повністю ізолювати державу, своїх співгромадян від спілкування
з іншими полісами і народами. Торговельні стосунки з іншими країнами
були заборонені ще в VI ст. до н. е. Під загрозою смерті спартанцям
заборонялося з особистих потреб виїжджати за межі своєї держави. Виїзд
за кордон дозволявся лише воєначальникам, послам і проксенам.
Є така думка, що приписувані Лікургу античною традицією реформи
насправді є тривалий процес перебудови суспільної системи дорійців. Саме
ж «Лікургове законодавство»,— продукт колективної творчості кількох або
навіть багатьох реформаторів. Основною метою здійснюваних перетворень
було згуртувати колектив громадян в критичній обстановці після другої
Мессенської війни.
Реформи Лікурга—це комплекс перетворень соціально-економічного і
правового характеру, в результаті яких ненависна демосу знать формально
зникла, ніби розчинилася в масі спартанських громадян. Усі спартанці,
які призивалися в ополчення, були наділені земельними ділянками
(клерами). В Лаконіці і Мессенії їх налічувалося близько 10 тис. Клер
вважався невідчужуваним, потомственним володінням, а оскільки земля була
власністю держави, то його не можна було продати, подарувати, оформити у
спадок. Розміри ділянок були однакові для всіх, тим самим на основі
економічної рівності стверджувалась «община рівних». Ділянки обробляли
ілоти, обов’язком яких було утримувати спартанця та його сім’ю.
Становище ілотів можна розглядати як специфічний різновид античного
рабства. Особливість правового становища ілота в тому, що він не був
відокремлений від засобів виробництва, самостійно вів господарство,
користувався своєю худобою та інвентарем, половина зібраного ним урожаю
залишалася в його розпорядженні. Однак спартанці мали над ілотами
абсолютну владу.
Багато вчених відносять їх до категорії рабів. Спартанці не втручалися в
господарські справи своїх ілотів, але останні відповідали життям за
несвоєчасну сплату натурального оброку чи податі. Ілотів не можна було
відпускати на свободу, продавати за межі держави. Вони вважалися
общинно-державною власністю. Це економічно і юридичне зміцнювало «общину
рівних», завершувало трансформацію поліса з общини в рабовласницьку
державу зі своїми специфічними особливостями. Життєвий уклад демоса,
його традиції, звичаї стали законом.
Ділянки землі отримали й періеки—ремісники, крамарі. Таких наділів
налічувалося близько ЗО тис. Періеки були вільними, але не мали
політичних прав. Вони сплачували податки, податі, а під час війни
залучалися для служби в допоміжних частинах.
Повноправні спартанці вважалися рівними між собою, їхній образ життя від
народження до смерті жорстко регламентувався. Немовля після народження
оглядала спеціальна комісія. Якщо воно мало явні фізичні вади, було
інвалідом, то підлягало негайному умертвлінню.
Із 7 років хлопчики виховувалися в гімнасіях, під наглядом
наставників-педагогів. Вони утримувалися в суворих умовах, аби з них
виросли витривалі воїни, які вміють беззастережно підкорятися. Діти
спали на невкритому сухому очеретнику, ходили босі, купалися в холодних
струмках. Вночі юнаки влаштовували засідки на дорогах і «полювали» на
ілотів. Так їх привчали до войовничості й жорстокості. Дівчата ж
регулярно займалися гімнастичними вправами, щоб стати здоровими
матерями.
Навчанню грамоті та іншим наукам не надавалося великого значення. Разом
з дітьми спартанців в агелах виховувалися вихідці з нижчих верств
суспільства, зокрема мофаки — діти від змішаних шлюбів (між спартанцем
та ілоткою). Головна мета навчання і виховання — підготовка майбутнього
воїна. Досягнувши 14-літ-нього віку, підлітки піддавалися випробуванням
(агонам) — жорстокому побиттю перед алтарем Артеміди.
Спільне виховання хлопчиків з дівчатками мало своїм результатом ранні
шлюби. Наречений, дотримуючись давніх звичаїв, крав наречену. Втім, це
робилося за взаємною згодою своїх та її батьків. Заховавши наречену в
своїх знайомих, майбутній чоловік таємно відвідував її, пострижену і
вдягнену в чоловічий одяг. Коли він знімав з неї пояс — символ
цнотливості, наречена ставала де-факто його дружиною, але вступала в
будинок чоловіка після весілля. Наречені приносили жертви Зевсу та його
дружині. Посаг нареченій не належав. При укладенні шлюбу, окрім волі
батьків, враховувалась і думка посадових осіб.
З 20 до 60-ти років спартанець вважався військовозобов’язаним і повинен
був систематично, майже щоденно вдосконалювати свої атлетичні та бойові
навички. До ЗО років він не мав політичних прав, йому належало в усьому
дотримуватися порад свого опікуна, наставника.
Спартанці носили однаковий одяг, користувалися однаковим домашнім
начинням, дотримували стандартну, загальноприйняту форму бороди та вус.
До ЗО років спартанець повинен був одружитися, інакше він щорічно під
час релігійного свята підлягав побиттю з боку жінок. Тим, хто мав трьох,
чотирьох синів, виявлялась особлива повага, їм надавалися різні пільги.
Соціальний статус жінок у Спарті був порівняно високим. Вони не знґали
багатьох турбот по господарству, ілоти доставляли їм продукти, дітей
виховувала держава. Чоловіки часто гинули у війнах. Дружини і вдови із
знатних сімей мали значне матеріальне забезпечення. В їхніх руках в IV
ст. до н. е. зосередилось близько двох п’ятих, а в III ст. до н. е.—
більше половини багатств С:парти.
Єдність спартанців забезпечувалась спільними трапезами (сис-сітіями),
під час яких прості громадяни і. царі їли за спільним столом і займалися
груповими атлетичними вправами. Кожний вносив щомісячно натуральний
внесок в общину. Той, хто не міг цього зробити, вважався «таким, що
опустився», і позбавлявся політичних прав. Будь-яка розкіш
засуджувалася. Свій дім спартанець міг будувати лише за допомогою
сокири, пилки і молотка.
Таким чином, повноправним громадянином Спарти вважався той, хто мав
наділ землі з прикріпленими до неї ілотами, постійно брав участь в
сиссітіях і в роботі народних зборів. Він повинен був знати напам’ять
найважливіші закони (ретри) і бездоганно виконувати їх. Боягузство в
бою, невнесення коштів на спільні трапези, непослушність посадовим
особам призводили, як правило, до позбавлення громадянського стану.
Регламентувалося не лише громадське, а й особисте життя. Військова
справа була основним заняттям громадян, їм заборонялося займатися
ремеслом й торгівлею, оскільки це ганьбило їх, бо вважалося справою
періеків. Ввезення до Спарти чужоземних виробів було заборонено. Золота
і срібна монети були вилучені, замість них в обігу перебувала монета у
вигляді залізних прутів — оболів. Було запроваджено заборону на предмети
розкоші. Серед громадян панувала груба зрівнялівка і суворий взаємний
контроль. Контакти із зовнішнім світом практично виключалися.
Поліс надавав матеріальну підтримку малозабезпеченим громадянам, аби
вони могли брати участь в громадських справах.
Громадська думка багатство громадян засуджувала. Виняток робився в тих
випадках, коли заможний спартанець утримував за свій кошт верхогонних
коней і брав участь у кінних змаганнях.
Лише згуртування цивільної общини в єдиний військовий колектив
забезпечувало спартанцям панування над переважаючою їх масою, уярмленого
і залежного населення. Надавши ілотам господарську самостійність,
спартанці безжально клали край будь-яким їхнім спробам до визволення. В
період військових дій ілоти залучалися як допоміжна сила, але при цьому
їм давали найпри-мітивнішу зброю, через що вони несли невиправдано
великі втрати під час сутичок з добре озброєним противником. У 426 р. до
н. е. в критичний для спартанців момент Пелопоннеської війни полководець
Брасид набрав з ілотів двотисячний загін і завдав поразки афінському
війську.
Ілоти не раз повставали проти своїх гнобителів. У 465 р. до н. е. Спарта
змушена була просити сусідів, у тому числі афінський уряд, надіслати
війська для придушення повстання ілотів. Під час Пелопоннеської війни
велика маса мессенських ілотів приєдналася до афінян. Однак після
укладання Нікеєвого миру в 421 р. до н. е. афінський уряд кинув їх на
призволяще, фактично віддавши на розправу спартанцям.
Правовий статус періеків у Спарті багато в чому був схожим на той, що
мали афінські метеки. Політичними правами вони не користувалися,
займалися торгівлею, ремеслом. Регулярні побиття і вбивства, так звані
криптії, яким піддавалися ілоти, на періеків не поширювалися. Високо
цінувалися ремісники, оскільки армія потребувала зброю, обладунки. Вони
користувалися деякими пільгами. Цим можна пояснити втечу в 411 р. до н.
е. із Аттики в Спарту відразу понад 20 тис. рабів, переважно ремісників.
У V ст. до н. е. Спарта мала найчисельніше в Елладі військо, досвідчених
полководців, прекрасно підготовлених гоплітів.
За працею і поведінкою періеків постійно спостерігали спартанські
начальники—гармости (начальники селищ). Під час війни періеки несли
службу як легкоозброєні воїни. Ті, хто відзначився в бою, заохочувалися.
Наприклад, ілоти, зараховані в гоп-літи і які відзначилися в бою,
отримували свободу, їх називали неодамодами. За наявності вільної
державної землі вони могли отримати земельний наділ..
Постійні військові заходи вимагали величезних витрат матеріальних і
людських ресурсів, що врешті-решт стало причиною швидкого занепаду
спартанської «общини рівних».
У другій половині V ст. до н. е. Спарта, спираючись на свою військову
могутність, вела боротьбу за гегемонію в Елладі. В Пелопоннеській війні
вона перемогла свого дуже сильного противника — Афіни. Останні прийняли
всі умови, продиктовані Спартою, в тому числі скасували режим демократії
і встановили олігархію на зразок Спарти. Спарта отримала велику
контрибуцію. Однак Пелопоннеська війна різко погіршила її становище.
Багато спартанців загинуло. Країна була виснажена. Населення підвладних
Спарті полісів проявляло зневагу до переможців.
Для Спарти перемога в Пелопоннеській війні означала кінець самоізоляції,
почалося її втягування в загальногрецькі товарно-грошові відносини.
Знову в обігу з’явилися золоті й срібні монети. За словами письменника і
філософа Плутарха (бл. 46 — бл. 127 рр. до н. е.), в цей період усі
спартанці були охоплені прагненням до збагачення, ніби потягом до чогось
почесного і великого. Особливо збагачувалися воєначальники.
За законом ефора Епідатея (близько 400 р. до н. е.), спартанці змогли
продавати й заповідати свої клери, тобто установився принцип приватної
власності на землю. Кількість тих, хто опустився, втратив землю, майно
(гіпомейонів), зростала, а кількість співтрапезників у сиссітіях
зменшувалася. Почався занепад спартанської «общини рівних», її політична
й суспільна структура не витримала натиску товарно-грошових відносин. У
480 р. до н. е. повноправних спартанців-воїнів налічувалося 8 тис., у
418 р. до н. е.— 4 тис., а до кінця IV ст. до н. е. їх залишилося менше
одної тисячі. Більшість спартанців загинула, їхні наділи стали об’єктом
купівлі-продажу. Спарта втратила свою самостійність, потрапила під владу
персів, потім македонців, а з 146 р. до н. е.— Риму.
Література:
Федоров К.Г. “Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний
посібник” К.: Вища школа, 1994р.
Шевченко О.О. “Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний
посібник для студентів юридичних вузів та факультетів.” К.:Вентурі,
1997р.
Большая советская энциклопедия, — том 14, М, — «Советская
энциклопедия». 1973 год.
PAGE 1
PAGE 10
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
