Реферат

на тему

Польське повстання (1830-1831 рр.) Польський національно-визвольний рух
(1948-1849 рр.) і наслідки цього руху.

Зміст

Вступ

1. ЛИСТОПАДОВЕ ПОВСТАННЯ 1830-1831 РР.

2. “ВЕЛИКА ЕМІГРАЦІЯ” І НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ

РУХ У 30-40-Х РОКАХ ХІХ СТ.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

При написанні реферату нами на основі узагальнених і вивчених джерел і
літератури зроблено спробу розкрити події в Польщі, а саме: Польське
повстання (1830-1831 рр.) та Польський Національно-визвольний рух
(1948-1849 рр.) і його наслідки .

Актуальність теми. Польського повстання (1830-1831 рр.) та
національно-визвольного руху (1948-1849 рр.) заслуговує нашої уваги.
Основною метою Польського повстання та визвольного руху було:
відродження незалежної Польщі й об’єднання її розрізнених частин.

Об’єктом вивчення є Повстання в Польщі (1830-1831 рр.) та
національно-визвольний рух (1948-1849 рр.) та його наслідки.

Предметом дослідження є передмови та наслідки подій в процесі повстання
та визвольного руху в Польщі.

Працюючи над дослідженням автор ставив перед собою за мету висвітлити,
на основі вивчених джерел і аналізу наукової літератури, події які
розгорнулись в процесі повстання і визвольного руху в Польщі.

Завдання, виходячи із мети, ми ставили перед собою наступні:

висвітлити події, які відбувалися під час повстання та визвольного руху
в Польщі;

охарактеризувати розвиток і передумови цих подій;

дати аналіз перебігу подій та їх наслідків.

Хронологічні рамки даного дослідження визначені темою реферату і
охоплюють період з 1830 по 1849 роки тобто повстання в Польщі (1830-1891
років) та визвольний рух (1848-1849 років).

Джерельна база. Необхідною умовою для будь-якого історичного
дослідження є наявність максимального охоплення наукової літератури.
Дані з цього питання можна почерпнути з історіографічних праць та
статей. В цих працях ми знаходимо конкретний матеріал, яскраві факти,
які розкривають внутрішню сторону подій, що розгорнулися в Польщі ХІХ
ст.

Методологія дослідження обумовлює об’єктивний підхід і такі методи
дослідження. Як збирання інформації, аналіз документів, вивчення
наукової літератури. Все це дало змогу об’єктивно висвітлити
проблематику досліджуваної теми.

Структура роботи обумовлена метою та завданням дослідження і побудована
за проблемно-хронологічним принципом. Робота складається із вступу, двох
пунктів, висновків, списку використаних джерел літератури. Її обсяг 18
ст.

1. ЛИСТОПАДОВЕ ПОВСТАННЯ 1830-1831 РР.

Поділену й поневолену Польщу протягом більш як півстоліття (від початку
XIX ст. до середини 60-х років) неодноразово охоплювали революційні
настрої і великі національні повстання. Головною вимогою польського
визвольного руху було відродження незалежної Польщі й об’єднання її
розрізнених частин. Цей рух мав загальнонаціональний характер, хоча й не
всі верстви польського суспільства брали в ньому однакову участь. В
умовах слабкості нового промислово-торговельного стану, котрий тільки в
другій половині XIX ст. почав відігравати помітну роль у
громадсько-політичному житті польських земель, основною рушійною силою,
а водночас і керівником визвольного руху на першому його етапі (до
середини XIX ст.) виступала патріотично налаштована частина шляхти.
Однак слід пам’ятати, що в той час польська шляхта складалася з
представників як панівних кіл, так і народних низів. Через це склад
учасників і навіть керівників визвольного руху позначався
неоднорідністю.

У польському визвольному русі політичні вимоги були тісно пов’язані з
вимогами соціальними. Ідеологи його правого крила на перше місце ставили
відродження Польської держави і проблему її кордонів, відсуваючи
соціальні перетворення на другий план. їхня соціальна програма не йшла
далі вимог відновлення Конституції 3 травня 1791 р. Ідеологів лівого
крила також турбувала проблема незалежності Польської держави, проте
головне завдання руху вони вбачали в боротьбі за демократизацію
суспільних відносин. Строкатість складу учасників польського визвольного
руху, а також переплетення політичних і соціальних вимог дають підстави
стверджувати, що хоча перший етап цього руху традиційно вважається
шляхетським за своїм характером, однак не варто применшувати роль, яку
відіграли в ньому всі інші соціальні верстви суспільства, як патріоти,
так і демократи.

Центром польського національно-визвольного руху після Віденського
конгресу стало Королівство Польське. Після нетривалого періоду
здійснення відносно ліберального курсу щодо Польщі Петербург починає
відходити від нього. Усупереч конституції на Королівство поступово
поширювались самодержавно-кріпосницькі порядки імперії, що зумовило
появу конспіративних патріотичних організацій. Окремі з них мали тільки
просвітницький характер, тоді як учасники інших передбачали необхідність
збройної боротьби для досягнення національного й соціального визволення.
Найвпливовішою організацією було Патріотичне товариство, що діяло
протягом 1821-1826 pp. на польських землях Австрії, Пруссії і Росії.
Його очолював майор В. Лукасінський, а після арешту останнього —
полковник С. Кшижановський. Польське товариство ставило собі за мету
відновлення незалежної Польської держави на основі Конституції 3 травня
1791 р.

В ході боротьби з декабристським рухом у Росії, після поразки повстання
в Петербурзі в 1825 p., царський уряд розгромив Патріотичне товариство.
Проте ідеї товариства, а також діяльність деяких його учасників
підготували грунт для національно-визвольного повстання 1830-1831 pp.
Ініціативу підготовки повстання взяла на себе нова таємна організація,
заснована поручником П. Висоцьким наприкінці 1828р. в Школі підхорунжих
піхоти, розташованій неподалік від Варшави. Керівники організації
встановили контакт з іншими польськими таємними товариствами.

Початок повстання прискорило повідомлення про те, що імператор Микола І
вирішив направити польські війська на придушення французької і
бельгійської революцій 1830 р. Увечері 29 листопада 1830 р. (звідси
назва повстання — Листопадове) озброєні повстанці під проводом діячів
відродженого Патріотичного товариства 77. Набеляка і С. Гощинського
напали на Бельведер — резиденцію царського намісника у Варшаві —
великого князя Костянтина. Водночас група учасників таємного товариства
в Школі підхорунжих, очолювана П. Висоцьким, зробила спробу захопити
розташовані неподалік казарми російських військ.

Напад на Бельведер не мав особливого значення, оскільки намісник утік у
район зосередження російської армії. Польські генерали відхилили
прохання ініціаторів виступу очолити повстання. Однак виступ активно
підтримали робітники і ремісники Варшави, які досить легко оволоділи
Арсеналом. ЗО листопада польська столиця опинилася в руках повстанців.
Російські війська покинули Варшаву, а через деякий час і всю територію
Королівства Польського.

Відразу активізувалося помірковане крило прихильників повстання, яке
було готове задовольнитися обіцянками російського уряду дотримуватись
Конституції Королівства Польського. Воно розпочало переговори з
намісником, але припинило їх під тиском відродженого Патріотичного
товариства. За сприяння вищих кіл польського суспільства, які утворили
Тимчасовий уряд на чолі з А. Чарторийським, з 5 грудня диктатором
повстання в Королівстві проголосили командувача польською армією,
наполеонівського генерала Ю. Хпопицького. Він направив до Миколи І
делегатів, сподіваючись, що цар погодиться задовольнити найважливіші для
поляків вимоги: розширення Королівства за рахунок приєднання Литви,
Волині й Поділля, а також обов’язкового дотримання конституції. Однак
Микола І зажадав беззастережної капітуляції.

8 січня 1831 р. Ю. Хлопицький склав з себе диктаторські повноваження. 25
січня Патріотичне товариство організувало у Варшаві велелюдну
маніфестацію на знак ушанування пам’яті страчених декабристів. Того ж
дня сейм, скликаний Тимчасовим урядом, ухвалив рішення про позбавлення
Миколи І польського престолу, що фактично означало проголошення війни
Росії. Сейм сформував Національний уряд.

У відповідь на детронізацію російські війська під командуванням генерала
І. Дібича на початку лютого вступили на територію Королівства. Проти них
вирушила вдвоє менша польська армія, доповнена добровольцями. У першій
битві, що відбулася 14 лютого 1831 р. під Сточеком, росіяни зазнали
поразки. У генеральній битві під Гроховим (тепер один із районів
Варшави) 25 лютого явної перемоги не здобула жодна зі сторін.

Повстання охопило й землі, що безпосередньо входили до складу Росії. Для
боротьби з повстанцями в Литві, Білорусі та Україні царський уряд
використовував десятки тисяч російських солдат. Польські партизани
нападали на невеликі загони противника, руйнували мости,
дезорганізовували рух транспорту. Повстанцям Королівства надавали
всебічну допомогу співвітчизники з територій, підвладних Пруссії та
Австрії. Виряджені в Литву на допомогу повстанцям загони регулярної
армії, якими командували генерали Д. Хлаповський і А. Гелгуд, були
змушені відійти за прусський кордон. Корпус генерала Ю. Дверницького, що
діяв в Україні, також відступив до кордону і склав зброю на території
Галичини. З кінця травня повстанці зазнавали поразок майже повсюдно.
Найбільшою невдачею польських військ і їхнього нового командувача,
генерала Я. Скшинецького, стала битва під Остроленкою 26 травня 1831р.

Скориставшися підтримкою Пруссії, яка активно сприяла придушенню
повстання, російські війська під командуванням генерал-фельдмаршала І.
Паскевича форсували Віслу в районі Торуня і з північного заходу
наблизилися до Варшави. Організувати належний опір царським військам
заважали консервативні й угодовські сили. Народні виступи в столиці 29
червня і 15 серпня призвели тільки до самосудів, однак не справили
істотного впливу на співвідношення сил. Новий уряд під проводом генерала
Я. Круковецького, вважаючи, що подальший опір не має сенсу, відмовився
озброїти варшав’ян. Коли 6 вересня війська Паскевича штурмом оволоділи
передмістям столиці — Волею, польське військо покинуло місто й
відступило до Модліна. 8 вересня російська армія захопила Варшаву, а 5
жовтня головнокомандувач польською армією разом з 20 тис. вояків
перетнув прусський кордон. Того ж місяця капітулювали останні вогнища
опору — Модлін і Замостя.

Листопадове повстання тривало десять місяців. Протягом восьми з них — з
кінця січня до початку жовтня 1831 р. — поляки відчували себе вільним
народом, хоча жодна з європейських країн не визнала незалежності
Польської держави. Верховна влада під час повстання належала сейму, який
призначав уряд і головнокомандувача, ухвалював рішення з питань бюджету
і податків. Незважаючи на те, що повстання 1830—1831 pp. нічого не
змінило у внутрішньому становищі польського народу, воно стало важливим
етапом боротьби поляків за національну незалежність. Повстання мало
велике міжнародне значення, оскільки підривало лад, запроваджений
Віденським конгресом, сприяло розвиткові національно-визвольного й
демократичного руху в багатьох країнах Європи.

2. “ВЕЛИКА ЕМІГРАЦІЯ” І НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ У 30-40-Х РОКАХ ХІХ
СТ.

Після придушення повстання тисячі польських вояків виїхали до Пруссії і
Австрії. Емігрували також члени Національного уряду, депутати сейму,
письменники, журналісти, студенти, середня та дрібна шляхта, ремісники і
селяни. На відміну від старої еміграції, переважно
магнатсько-шляхетської, нова еміграція за своїм соціальним складом була
надзвичайно строкатою. Наприкінці 1831 р. Микола І оголосив амністію, що
дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не
поширювалася на політиків, а також жителів областей, що не входили до
Королівства Польського.

Прусські й австрійські власті примусили багатьох рядових і підофіцерів
прийняти «царську ласку» й повернутися до Королівства, де їх відразу
забрали до російської армії. Проте понад десять тисяч осіб — офіцерів і
солдатів, а також політичних діячів — обрали для себе долю вигнанців.
Еміграція після поразки Листопадового повстання за її численність і
визначну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури й
зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції.

Біженці оселялися в європейських державах, на співчуття яких у
польському питанні вони сподівалися — в Англії, Бельгії, Швейцарії і
передусім у Франції. Керівники більшості країн побоювалися, що численні
угруповання емігрантів пропагуватимуть революційні ідеї, а тому
намагались оселяти біженців таким чином, щоб вони не утворювали занадто
великих скупчень. Попри невеличку грошову допомогу, яку уряди Франції,
Англії та Бельгії надавали польським емігрантам, матеріальне становище
більшості з них було вкрай скрутним.

Емігрантів об’єднували любов до вітчизни і туга за нею, але розділяли
погляди на минуле і майбутнє рідної країни, на причини поразки повстання
й методи подальшої боротьби за свободу, на характер майбутнього
політичного устрою і соціальних перетворень. У результаті суперечок
виникло кілька угруповань різної політичної спрямованості.

Аристократи, відомі політики і керівники повстання, заможні поміщики й
узагалі всі противники радикальних соціальних реформ зосереджувалися
навколо вже старого князя А. Чарторийського та його паризької резиденції
під назвою «Готель Лямбер». Майбутня Польща уявлялася їм як
конституційна монархія в кордонах 1772 p., котра б гарантувала рівність
усіх громадян перед законом, а політичні права надавала лише заможним.
Вони вважали, що змагання за незалежність поновляться тільки в разі
війни західних країн з Росією і поразки царату в ній. До початку такої
війни слід готувати кадри для майбутнього повстання. Князь та його
прибічники водночас визнавали необхідність розкріпачення селян і
наділення їх землею, яку вони обробляли.

Демократичний табір очолював видатний польський історик і політичний
діяч Йоахім Лелевель (1786—1861). У грудні 1831 р. він створив Польський
національний комітет, програма якого передбачала відродження Польської
держави як республіки. Шлях до незалежності, на його думку, пролягав
через повстання в усіх трьох частинах Польщі. Лелевель виступав за
скасування кріпацтва й демократичну владу народу. Його прихильники
підтримували зв’язок з революційними організаціями інших країн, і тому
французька поліція розпустила комітет, а самого Лелевеля примусила
покинути Францію. Він оселився в Брюсселі й надалі активної участі в
політичній діяльності не брав.

Найчисленнішим і найкраще організованим табором Великої еміграції було
Польське демократичне товариство, що виникло в Парижі у 1832 р. Свою
програму молоді демократи виклали в двох маніфестах. На їхню думку, за
поразку повстання несла відповідальність шляхта, що нерозв’язала
селянського питання.

Майбутня Польша мала стати демократичною республікою, її незалежність
товариство сподівалося вибороти шляхом народного повстання, основною
рушійною силою якого виступило б селянство. Товариство обіцяло передати
селянам у власність без викупу їхні земельні наділи. Щодо кордонів
майбутньої Польщі, то вимоги Польського демократичного товариства нічим
не відрізнялись від вимог консерваторів. Товариство в роки свого
піднесення налічувало понад 4 тис. членів і проіснувало до 1862 р.

Найрадикальніші позиції серед польських емігрантських організацій
займала революційно-демократична організація «Люд польський», що виникла
в Англії в 1835р. під проводом С. Ворцеля і Т. Кремповецького. Погляди
ідеологів цього угруповання вирізняли дві найважливіші особливості:
визнання нерозривного зв’язку змагань за національну незалежність із
соціальною революцією і вкрай негативне ставлення до шляхти і приватної
власності. Соціальна програма «Люду польського» є найрадикальнішою в
польському визвольному русі того часу, але вплив самої організації був
досить обмежений.

Всі політичні угруповання емігрантів приділяли велику увагу постійним
зв’язкам зі співвітчизниками в усіх частинах Польщі, прагнучи знайти там
підтримку своїм політичним концепціям. На батьківщину виряджалися
емісари, створювалися надійні канали для регулярного пересилання в
Польщу надрукованих за кордоном журналів, книг, брошур і листівок, в
яких викладалися нові ідеї і програми. У розповсюдженні власних видань
на польських теренах найбільших успіхів досягло Польське демократичне
товариство.

Після поразки Листопадового повстання царська влада почала переслідувати
його учасників. Микола І разом із новим намісником у Варшаві і
командувачем російськими військами в Королівстві Польському
генерал-фельдмаршалом І. Паскевичем запроваджували тут новий лад.
Конституція 1815 р. була скасована, замість неї з’явився «Органічний
статут». «Статут» передбачав збереження польських установ, але він так і
не набув чинності. Насправді тривало цілеспрямоване руйнування автономії
Королівства Польського. Було ліквідовано сейм, Державну раду й вищі
судові установи Королівства, польську армію. З 1834 р. в країні
запроваджено воєнний стан, що давало змогу місцевій владі заарештовувати
кожного, хто викликав бодай найменшу підозру. Учасників повстання
висилали до Сибіру, кидали до в’язниць, забирали до російської армії,
відправляючи служити в Сибір або на Кавказ. Маєтки засуджених за участь
у повстанні підлягали конфіскації. Запроваджувалася сувора цензура на
твори А. Міцкевича, Ю. Словацького, І.Лелевеля та інших видатних
польських діячів науки і культури. Закрито університети у Варшаві й
Вільно, Кременецький ліцей. На територію Королівства поширилися
загальноросійська грошова система та система мір і ваги. У Білорусі та
Україні остаточно ліквідовано уніатську церкву. Уніатів почали насильно
навертати у православ’я. Дрібну шляхту позбавили станових привілеїв,
близько 90 тис. польських родин переселили вглиб Росії.

Повстання 1830—1831 pp. викликало хвилю репресій і на території Польщі,
що перебувала у складі Пруссії. З посади польського намісника в
Познанському великому князівстві звільнили А. Радзивілла, а главою
провінції призначили Е. Флоттвелла, відомого своїми антипольськими
поглядами. Утисків зазнали не тільки повстанці, в яких реквізували
маєтки, а й уся людність Великої Польщі. В установах і школах замість
польської мови вводилася німецька. На князівство поширилася прусська
система мір і ваги. У поляків скуповували землі, на яких оселялись
німецькі колоністи. Таку саму політику стосовно польського населення
проводила й Австрія.

Поразка повстання й наступні репресії не зломили волі польського народу
до змагань за національну незалежність. Від середини 30-х років
пожвавішала підпільна політична діяльність у Королівстві. Першою
невдалою спробою поновити збройну боротьбу стала експедиція полковника
Ю. Залівського, яку організували прихильники І. Лелевеля в 1833 р. її
учасники пробралися з Галичини на територію Королівства з метою підняти
тут повстання, але через кілька тижнів відмовилися від свого наміру,
оскільки їхні заклики не були підтримані жодним із соціальних прошарків
польського суспільства. У соціально-політичній програмі й тактиці
організатори й учасники експедиції Залівського повторювали лозунги
повстанців 1830-1831 pp.

Протягом 30—40-х років у польських землях існувало чимало таємних
організацій. Найбільші серед них у Королівстві — «Співдружність
польського народу» (1835—1838), Келецько-Люблінська організація
(1840—1844), яку очолював ксьондз П. Сцегенний, Організація 1848 р.
тощо. У Великій Польщі, Сілезії і на Помор 7 патріоти створили «Союз
плебеїв » під проводом книговидавця В. Стефанського. У Галичині діяла
організація «Селянський союз».

Хоча в 1843-1844 pp. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому,
боротьба за незалежність не припинилася. Ті організації, що збереглися
або відновили свою діяльність, установили тісний контакт з польською
еміграцією і спільними зусиллями розпочали підготовку загальнопольського
повстання. Його ініціатором виступило Польське демократичне товариство.

Підготовка до повстання проводилася майже на всіх польських землях.
Проте арешт його керівників у прусській частині, а також невдалі спроби
збройного виступу в Королівстві Польському обмежили повстання територією
Краківської республіки. Бої у Кракові розгорнулися в ніч з 21 на 22
лютого 1846 р. Незабаром австрійські війська покинули місто. Повстанці
сформували Національний уряд, який проголосив маніфест. У ньому містився
заклик до населення брати участь у повстанні, давалися обіцянки
ліквідувати станову нерівність і передати селянам землю без викупу.

Найвидатнішим діячем Краківського повстання був літературний критик і
філософ, аристократ за походженням Е. Дембовський (1822—1846). Щоб
привернути на свій бік селян, він організував мирну процесію, яка 27
лютого вирушила з Кракова на зустріч із людністю навколишніх сіл.
Несподівано шлях їй заступили австрійські війська, які відкрили вогонь
по учасниках процесії. Під час сутички загинуло багато патріотів, у тому
числі й Е. Дембовський.

Незабаром повстання пішло на спад. Під час його остаточного придушення
Краківську республіку окупували війська Росії, Пруссії і Австрії.
Невдовзі представники трьох країн уклали спільну угоду, згідно з якою ця
територія передавалася Австрії. Вона дістала назву Великого князівства
Краківського.

Майже одночасно із Краківським повстанням розпочалися стихійні
антипоміщицькі виступи селян у Західній Галичині. Повстанці громили
маєтки магнатів, захоплювали їхні землі. В цілому під час цього виступу
було знищено понад 450 маєтків, загинуло близько 1 тис. осіб.
Австрійська влада вміло скористалася з антипоміщицьких настроїв
селянських мас, спрямувавши їх проти повстанських загонів шляхти, що
подекуди створювалися в Галичині, а також проти Краківської республіки.
Таким чином, селяни, самі того не усвідомлюючи, сприяли поразці
повстання, а жертви з обох сторін на тривалий час затримали налагодження
взаємодії між селянами і землевласниками. Протягом короткого часу
австрійський уряд шляхом незначних поступок ліквідував селянський рух у
Галичині.

Нове піднесення визвольної боротьби на польських землях викликала
революційна хвиля, що прокотилася по Європі в 1848— 1849рр. На
територіях, підвладних Австрії та Пруссії, сталися збройні виступи. У
березні 1848 p., коли у Відні вибухнула революція, імператор Фердінанд І
оголосив амністію і пообіцяв конституцію. У відповідь патріотичні
маніфестації відбулись у Кракові, Львові та деяких інших галицьких
містах. Однак, прагнучи зміцнити й розширити власні права, польські
діячі проігнорували національні інтереси українського населення
Галичини. Як наслідок — українсько-польські суперечності загострилися, з
чого скористався щойно призначений губернатором Галичини граф Ф.
Стадіон. Навіть більше, дізнавшись про наміри польських шляхтичів
оголосити акт розкріпачення й таким чином привернути селян на свій бік,
Ф. Стадіон вирішив випередити їх і сам виявив ініціативу, пообіцявши
звільнити селян від панщини. Завдяки цій акції, австрійська влада
завоювала прихильність селян і перекреслила сподівання керівників
польського руху залучити широкі народні верстви до боротьби за
незалежність. Невдовзі польські органи влади у Кракові та Львові
припинили свою діяльність.

Найбільшого розмаху революційні події набули в Познанському великому
князівстві. 20 березня 1848 р. в Познані відбулася масова антиурядова
демонстрація. Того ж дня сформовано Польський національний комітет, який
мав домагатися надання широких повноважень Великому князівству:
відновлення польської мови в школах і установах, а також формування
польського військового корпусу.

Складна політична ситуація — тиск революційних сил і загроза конфлікту з
Росією — примусили прусський уряд погодитися на ці вимоги. У Великій
Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом Л.
Мерославського. Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею зазнала
змін і позиція прусського уряду. Прусські власті запропонували поділити
Велику Польщу на дві частини — польську і німецьку, а також обмежити
чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї
пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії. Незважаючи на перемоги
повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на
боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх повстання, а
Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном
склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і
жорстоко помстився повстанцям. З придушенням революційних виступів 1848—
1849 pp. польський національно-визвольний рух пішов на спад.

Висновки

Вивчивши та узагальнивши відповідні джерела та літературу автор прийшов
до наступних висновків.

Листопадове повстання тривало десять місяців. Протягом восьми з них — з
кінця січня до початку жовтня 1831 р. — поляки відчували себе вільним
народом, хоча жодна з європейських країн не визнала незалежності
Польської держави. Верховна влада під час повстання належала сейму, який
призначав уряд і головнокомандувача, ухвалював рішення з питань бюджету
і податків. Незважаючи на те, що повстання 1830—1831 pp. нічого не
змінило у внутрішньому становищі польського народу, воно стало важливим
етапом боротьби поляків за національну незалежність. Повстання мало
велике міжнародне значення, оскільки підривало лад, запроваджений
Віденським конгресом, сприяло розвиткові національно-визвольного й
демократичного руху в багатьох країнах Європи.

Складна політична ситуація — тиск революційних сил і загроза конфлікту з
Росією — примусили прусський уряд погодитися на ці вимоги. У Великій
Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом
Л.Мерославського. Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею
зазнала змін і позиція прусського уряду. Прусські власті запропонували
поділити Велику Польщу на дві частини — польську і німецьку, а також
обмежити чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї
пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії. Незважаючи на перемоги
повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на
боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх повстання, а
Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном
склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і
жорстоко помстився повстанцям. З придушенням революційних виступів 1848—
1849 pp. польський національно-визвольний рух пішов на спад.

Список використаної літератури

История Польши: В 3 т. Москва, 1955. Т. 2.

Костюшко И. И. Крестьянская реформа 1864 г. в Царстве Польском. Москва,
1962. Краткая история Польши. Москва, 1993.

Марахов Г. И. Польское восстание 1863 г. на Правобережной Украине. Киев,
1967.

Миско М. Б. Польское восстание 1863 г. Москва, 1962.

Обущенкова Л. А. Королевство Польское в 1815—1830 гг. Экономическое и
социальное развитие. Москва, 1979. Польша на путях развития и
утверждения капитализма, конец XVIII — 60-е гг. XIX в. Москва, 1984.

Ревуненков В. Г. Польское восстание 1863 г. и европейская дипломатия.
Ленинград, 1967.

Смирнов А. Ф. Восстание 1863 г. в Литве и Белоруссии. Москва, 1963.

Фалькович С. М. Идейно-политическая борьба в польском освободительном
движении 50—60-х годов XIX в. Москва, 1966.

Хрестоматия по истории южных и западных славян: В 3 т. Минск, 1989. Т.
2.

Похожие записи