Реферат на тему:

ПОЛІТИКА ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ

Карл фон Клаусевіц дав визначення війни як продовження політики іншими
засобами. В широкому понятті холодну війну можна визначити як ведення
бойових дій іншими (несмертельними) методами. Однак, незважаючи ні на
що, це була війна. І на карту було поставлено дуже багато. У
геополітичному розумінні боротьба велася перш за все за контроль над
Євразійськими територіями і, очевидно, навіть за глобальну перевагу.
Кожна з сторін розуміла, що успішне витіснення одне одної з західних та
східних околиць Євразії як і ефективне утримання може цілковито
визначити геостратегічний результат цього змагання.

Украй суперечливі, ідеологічно мотивовані концепції соціальної
організації та навіть самої людини лише доливали масла до вогню. Це
стосувалося не лише геополітики, а й філософії — в найглибшому сенсі
самовизначення людства.

Після майже сорока п’яти років політичної боротьби, включаючи кілька
другорядних військових сутичок, Холодна війна, нарешті, дійсно підійшла
до кінця. Беручи до уваги її визначення як форми війни, варто розпочати
з оцінки, зумисне закладеної у термінах означення результатів війни,
тобто в термінах перемоги та поразки, капітуляції та післявоєнного
врегулювання. Холодна війна справді закінчилась перемогою однієї сторони
та поразкою іншої. Цієї реальності не заперечиш, незважаючи на зрозумілі
відчуття, що їх такий висновок викликає серед надто м’якосердих на
Заході та окремих колишніх лідерів переможеної сторони.

Проста перевірка підтверджує висновок, зроблений вище. Припустимо, що на
певному етапі холодної війни — скажімо, десять років тому, чи навіть
раніше — когось запитали б: що може вважатися скромним, проте достатнім
критерієм західної чи американської перемоги? Чи, навпаки, як
виглядатиме комуністична або радянська перемога? Відповіді очевидні,
оскільки кінцевий результат був навіть значно одностороннішим, ніж
більшість насмілювалась сподіватись.

До 1956 року дехто на Заході міг визначати перемогу як визволення
Центральної Європи від радянського домінування. Однак пасивність Заходу
під час повстання в Угорщині засвідчила, що західне, а особливо
американське прагнення такого звільнення є здебільшого риторичним. Після
цього більшість серйозних західних дослідників визначили б перемогу як
перш за все комбінацію таких дій: об’єднання Німеччини на основі
взаємної згоди, що призвело, принаймні, до нейтралізації Східної
Німеччини (багато хто на Заході і, особливо, в самій Німеччині волів би
мати нейтральну Німеччину замість об’єднаної); договір між країнами НАТО
та Варшавського Пакту, що призвів би до істотного скорочення збройних
сил з обох сторін, а також збереження певних військово-політичних
зв’язків між Москвою та країнами Східної Європи; дійсна лібералізація
прорадянських режимів — зокрема чимало ліберальних представників Заходу
були досить задоволені рішеннями типу «кадаровських»; угода про загальне
скорочення стратегічних і звичайних озброєнь та припинення ідеологічної
ворожнечі.

Якщо коротко, перемогу можна було б означити як пристосування до певних
принципів, що складають західне розуміння Ялтинської угоди: прийняття де
факто існування дещо доброякісної сфери радянського впливу в центральній
Європі в обмін на радянське визнання американських зв’язків в Західній
Європі (а також в Японії та Південній Кореї). Безсумнівно, більш
мілітаристичне налаштована західна меншість з цим не погодилася б, тоді
як ліберальна прогресивна частина були схильні загалом визнати статус
кво за основу для припинення холодної війни.

Дещо складніше окреслити означення радянської перемоги, беручи до уваги
універсалістські сподівання комуністичних ідеологів та більшої
обмеженості реальної влади Радянського Союзу. Крім того, у випадку з
Радянським Союзом ми можемо виявити різницю між радикалами та
консерваторами. Перші віддавали перевагу енергійному здійсненню світової
революції, використовуючи те, в чому вони вбачали загальну
післявійськову кризу капіталізму. Інші попереджали, що обережність
зумовлює консолідацію післявоєнних радянських досягнень. Певною мірою
можна визначити основні геостратегічні плани радянського керівництва з
таємних радянсько-нацистських обмінів на найвищому рівні наприкінці
1940-х років стосовно післявоєнного розподілу військової здобичі в разі
очікуваної тоді перемоги нацистів. І Гітлер, і Сталін погоджувались, що
Америку необхідно назавжди виключити з виконання будь-якої ролі в
Євразії і, здається, саме такою була радянська мета протягом холодної
війни.

Тому виглядає слушним висновок, що робоче визначення радянської
стратегічної перемоги в Хoлодній війні передбачає покірну нейтралізацію
як Західної Європи (шляхом розпуску НАТО), так і Японії, та ліквідацію
американської політичної і військової присутності за океанами. Більше
того, після прийняття в 1962 році програми Комуністичної партії
Радянського Союзу (КПРС) перемога визначалася як досягнення економічної
переваги комунізму над капіталізмом в усьому світі, що обов’язково
настане до 1980 року. Тим часом антизахідна «національно-визвольна»
боротьба ізолює «імперіалістичний табір», а все інше буде лише
глобальною «очисною операцію».

Корисно зважити ці два альтернативні поняття перемоги. Радянський табір
не лише не переміг (пізніше ми ще обговоримо можливість її досягнення),
але й найвірогідніший протилежний сценарій перемоги набув дійсно
приголомшуючого рівня. Німеччина знову об’єдналася і ввійшла до НАТО,
радянські війська буде повністю виведено з неї до 1994 року; ліквідовано
Варшавський Пакт, радянські війська виведено також з Угорщини та
Чехословаччини, завершується їх виведення з Польщі; прорадянські режими
не тільки впали в Центральній Європі, але й Польща, Угорщина та
Чехословаччина просуваються до вступу в Європейське Співтовариство (ЄС)
й навіть стукають у двері НАТО.

Найважливіше те, що розпався сам Радянський Союз і центральна Євразія
нині перебуває в стані геополітичного вакууму. Колишня Радянська армія
демобілізується і вже деморалізована. Держави Балтії вільні, Україна
зміцнює свою незалежну державність, такі ж процеси йдуть в республіках
Середньої Азії. Єдність самої Росії скоро може опинитися під загрозою,
оскільки її далекосхідні провінції в найближчому майбутньому, можливо,
побажають створити свою власну окрему Сибірсько-Далекосхідну республіку.
Дійсно, економічна і навіть політична доля того, що зовсім недавно було
грізною наддержавою зараз фактично поступово віддає Заходу статус
розпорядника майном недієздатної особи. Замість проголошеної колись
теорії «конвергенції» двох систем-суперниць в реальності ми маємо
односторонню конверсію.

Цей результат має не менше історичне значення і не меншу
односторонність, ніж поразка Франції Наполеона в 1815 році, або
імперіалістичної Німеччини в 1918, чи фашистської Німеччини та
імперіалістичної Японії в 1945 році. На відміну від Вестфальськлого
Миру, що поклав край Тридцятилітній війні грандіозним релігійним
компромісом, тут не можна застосувати принцип «cuіus regіo, cuіus
relіgіo» (Чия влада, того й релігія). З точки зору доктрини результат
більше нагадує 1815 чи 1945 рік: було спростовано саму ідеологію
переможеної сторони. У геополітичному розумінні результат нагадує 1918
рік: переможена імперія перебуває в процесі розпаду.

Як і в попередніх вислідах війни, тут був очевидний момент капітуляції,
за яким йшли післявоєнні політичні перевороти в переможеній країні.
Такий момент, найвірогідніше, настав в Парижі 19 листопада 1990 року.
Під час таємної зустрічі, позначеної проявами показної дружби,
спрямованими на маскування реальності, що крилася за ними, тодішній
радянський лідер, Михайло Горбачов, який керував Радянським Союзом
протягом останньої стадії холодної війни, прийняв умови переможців,
називаючи завуальованою та елегантною мовою об’єднання Німеччини, що
відбулося на умовах Заходу, «подією надзвичайної ваги». Функціонально це
дорівнювало акту капітуляції, підписаному в залізничному вагоні в
Комп’єні 1918 року чи на американському «Міссурі» в серпні 1945 року,
навіть якщо ключовий зміст було дещо прикрашено словом «дружба».

Поразки часто спричинюють політичний неспокій. Існує не лише тенденція
до повалення режимів, що зазнали поразки у війні, але й лідери, які
визнають необхідність капітуляції й часто платять політичну ціну.
Кайзерівський режим впав через кілька днів після 11 листопада 1918 року
— Дня Перемир`я. Протягом року було скинуто й радянського лідера, який
визнав ледь приховану поразку Радянського Союзу. Більше того: було
формально засуджено колишню доктрину, офіційно спущено червоний прапор,
офіційно взято курс на формальну імітацію ідеології та рис системи
сторони — переможниці. Холодна війна справді закінчилась.

Який мир? Як надовго? На яких моделях попередніх післявоєнних
врегулювань? Проте, перш ніж їх комусь адресувати, необхідно вивчити
другу групу основних, а також окремих другорядних питань:

— Як саме велася холодна війна? Точніше, чи мала вона визначені фази?
Яка зі сторін нападала, а яка захищалася, і коли?

— Чи був її результат заздалегідь визначеним? Чи міг Захід перемогти
раніше? Чи можливий був компромісний результат? І, нарешті, чи міг
перемогти Радянський Союз, і якщо міг, то коли?

Обидві групи питань мають не лише історичний інтерес. Необхідно винести
уроки, оскільки стосунки нової ери мають скластися на основі як помилок,
так і досягнень минулого, тобто з самої природи цього грандіозного
змагання. Зараз здається очевидним, що під час початкової фази холодної
війни, яка закінчилася після смерті Сталіна в березні 1953 року,
мотивацією обох сторін був страх, а не лише агресивні наміри, інакше
кажучи, кожен убачав в іншому прагнення до агресії. Фактично обидві
країни значно демобілізували свої сили, хоча традиційна сталінська
секретність, що маскувала радянську демобілізацію, плекала на Заході
страх перед можливим наступом гігантської радянської сухопутної армії,
яка в дійсності вже більше не існувала.

Зараз очевидно, що для Сталіна головною турботою на той час було
підтримання та розвиток його основного військового здобутку — контролю
за центральною Європою — уникаючи передчасного зіткнення зі зростаючою
західною силою — Америкою. Безсумнівно, його також надихала надія, що
Америка відділиться від Європи. Тому він мусив маскувати свою
обережність та стриманість від своїх радикальніших та нетерплячіших
революційних союзників, особливо югославського маршала Тіто та китайця
Мао Дзедуна.

Сталін був переконаний, що Захід намагатиметься кинути виклик його
домінуванню в Центральній Європі. Він розглядав вимоги Заходу про
демократичні вибори як спробу запустити Троянського коня до його
володінь. У запровадженні нової західнонімецької валюти він вбачав намір
підірвати його окупацію Східної Німеччини. З розгортанням холодної війни
зростала його параноя, що виявлялася в масових чистках серед
комуністичної еліти його сателітів, полюваннях на відьом — проти будь
яких проявів незалежного політичного мислення.

Це не означає, що наміри Сталіна були цілком оборонними. Можна сказати,
що Сталін реалістично оцінював співвідношення сил, знав, як дочекатися
свого часу та хотів консолідувати свої здобутки, перш ніж вирушити
вперед. Очевидно, він сподівався, що за умови очікуваного відходу
Америки від Європи домінування на континенті (і таким чином, ідеологічна
перемога) буде на його боці. Під час Потсдамської конференції Сталін з
легким сумом відповів на привітання Черчілля з приводу взяття Росією
Берліна, що в 1815 році Олександр І з тріумфом увійшов до Парижа.

Протягом першої фази Захід також займав оборонну позицію. Захід
засуджував підкорення Радянським Союзом Центральної Європи, але не
суперечив йому. Пізніше блокада Берліна в 1947 році була сприйнята як
початок радянського наступу на Захід, спрямованого на витіснення Заходу
не лише з самого Берліна, але й з Німеччини. Корейська війна
розглядалася щонайменше як прийом диверсійної наступальної тактики,
спрямованої переш за все на вплив у Європі, а також як частина наміру,
націленого на витіснення Америки з азіатського континенту та приборкання
Японії.

Реакція Заходу, і особливо Америки, весь час залишалася обережною.
Незважаючи на ядерну монополію США, превентивна війна проти Радянського
Союзу ніколи всерйоз не планувалася. «Масований контрудар», базований на
стратегічній перевазі США, насправді був оборонною доктриною. Блокада
Берліна викликала лише непрямий опір. Китай не зазнав нападу, незважаючи
на свою масовану інтервенцію в Корейській війні. Навпаки, Захід надавав
дедалі більшої уваги політичній інтеграції своїх повільно одужуючих
колишніх ворогів — Німеччини та Японії, а Америка взяла на себе
недвозначні зобов’язання, спрямовані на збереження своєї військової
присутності як на заході, так і на сході Євразії. Війна в Кореї
продемонструвала рішучість Америки залишити свій вплив у розбитих Кореї
та Японії, тоді як створення НАТО в 1949 році було встановленням
гарантуючих безпеку зв’язків між Америкою та ще слабкою тоді Західною
Європою. Таким чином, напрями було окреслено чітко. Вони проіснували
сорок років.

Смерть Сталіна призвела до закінчення першої фази холодної війни.
Сторони не лише не були готові до перепочинку, але й, як здавалося,
Захід зважував можливість нападу. Америці було дедалі складніше
стримувати себе в Корейській війні, а нова республіканська адміністрація
недвозначно натякала на можливість використання ядерної зброї.
Найважливіше, що новий держсекретар США Джон Фостер Даллес публічно
висловився за вірність США політиці «визволення» Центральної Європи від
радянського панування. За умови існування НАТО, активних намірів
переозброєння Німеччини та постійним демонструванням стратегії
присутності авангарду США, проголошення політики звільнення стало
прикриттям для загального наступу Заходу на центральному фронті,
безпосередньо спрямованого на найслабший сектор ворога.

Проте, плани наступу так і не матеріалізувалися. Цьому було дві основні
причини. Перша — американська сторона ніколи не прагнула цього до кінця.
Політика звільнення була стратегічним обманом, спрямованим, значною
мірою, на внутрішні політичні причини. В масштабах, що серйозно
сприймалися американськими політичними діячами, вона сприяла зростанню
інтенсивності передач «Радіо Вільна Європа» в країнах-супутниках,
збільшенню фінансової підтримки політичної активності еміграції та
широкомасштабній діяльності, спрямованій на підтримку антирадянського
«підпілля» на тому боці Залізної Завіси. Ця політика в основі була
риторичною та, переважно, тактичною.

Європейські союзники Америки, в будь-якому разі не лише ніколи не
приєднувались до цієї концепції, але й були проти неї. Стратегічна
порожнеча політики звільнення яскраво виявилася протягом драматичних
жовтня і листопада 1956 року, коли похитнулися комуністичні режими в
Угорщині та Польщі і коли пост-сталінський режим у Москві терзали страх
і невпевненість. Америка не зробила нічого, аби протистояти очевидній
радянській інтервенції в Угорщині, тоді як вторгнення Англії та Франції
до Єгипту показало, що союзники Америки мали інші пріоритети.

Іншою причиною того, що наступ так ніколи і не відбувся, було те, що
пост-сталінське радянське керівництво настільки боялося, що Захід може
скористатися зі смерті тирана, що швидко почало діяти в напрямку
поширення небезпечніших аспектів Холодної війни, що тривала. Один з
основних претендентів на мантію Сталіна, шеф таємної поліції Лаврентій
Берія, навіть намагався використати ідею об’єднання Німеччини (в обмін
на нейтралітет). Якби так сталося, це було би безпрецедентним відступом
Радянської влади. Інші радянські лідери не були готові йти так далеко,
проте вони намагалися полегшити кінець Корейської війни і, під
керівництвом комічного дуету Микити Хрущова та Миколи Булганіна з
готовністю приєдналися до «духу Женеви», який рекламували (побоюючись
нової американської риторики) британці та французи.

Ця інтерлюдія тривала недовго. Наступ Заходу на чолі з Америкою, якого
так боялося пост-сталінське керівництво, ніколи не зматеріалізувався, а
невдовзі «дух Женеви» зовсім вивітрився. Тим часом нове радянське
керівництво, що значно консолідувалося за Хрущова, знову набуло
впевненості й почало створювати нову всебічну стратегію, спрямовану на
зруйнування, створеної Заходом, політики стримування. Стратегія мала
базуватися на трьох елементах: зростання радянської стратегічної сили,
що починала нейтралізувати американські засоби стримування,
життєздатність радянської економіки, яка, як сподівалися в Москві,
швидко зрівняється з промисловою міццю Сполучених Штатів та стане
ідеологічним магнітом для країн, що розвиваються, та сприяння
«національно-визвольній» боротьбі в усьому світі й створення, таким
чином, фактичного альянсу між ново емансипованим Третім світом та
блоком, який очолював Радянський Союз.

Тепер Радянський Союз перейшов у наступ. Євразія як і раніше була
головною ставкою, проте перестала бути центральним фронтом. На зміну
стримуванню мало прийти оточення. Оскільки неможливо пробити його без
центральної війни, доведеться охопити його кільцем. Перемога очікувалась
близько 1980 року. Ця запланована дата відстоювалася з надзвичайним
ентузіазмом та підтримувалася розтиражованою статистикою нової платформи
КПРС, проголошеної Хрущовим у 1962 році. До цієї дати Радянський Союз
мав не лише економічно перемогти Сполучені Штати, але й комуністичний
світ в цілому мав стати економічно сильнішим, ніж світ капіталістичний.

Ця друга основна фаза, з її різноманітними підйомами та спадами
(включаючи окремі тимчасові спади в Радянському Союзі) тривала майже 20
років: з кінця 1950-х до кінця 1970-х. Хоча й мали місце короткі періоди
тактичної наполегливості Заходу, а також нетривалі «припинення вогню»,
холодна війна на геостратегічному рівні протягом цієї фази
характеризувалась наступальною позицією Радянського Союзу. Вона
відзначалася хвалькуватими заявами про переваги радянських ракет,
розширенням радянського військово-політичного впливу на Близькому Сході
та успішним завоюванням високо символічної, проте підкресленою
потенційною геостратегічною важливістю бази на Кубі. Мали місце навіть
дві короткі, вкрай небезпечні Американо-Радянські конфронтації — одна в
Берліні, інша на Кубі, обидві сповнені самовпевненості Радянського
Союзу.

Незважаючи на поширену тоді думку, мовляв, ці небезпечні сутички
закінчилися перемогою Америки, її успіхи були здебільшого тактичними,
тоді як здобутки Радянського Союзу мали переважно стратегічний характер.
Будівництво берлінської стіни, в якому ніхто не заважав Радянському
Союзу, посилило радянський контроль за Східною Німеччиною — таким чином
відпали побоювання Радянського Союзу щодо підриву Заходом його панування
в Центральній Європі — тоді як виведення радянських ракет з Куби було
сприйнято адміністрацією Кеннеді як гарантія постійного існування
прорадянського режиму. Дійсно, передова радянська база, надзвичайно
важлива в геополітичному розумінні, швидко втратила свій імунітет через
недотримання принципів лінії, накресленої колись непорушною доктриною
Монро.

Незважаючи на падіння Хрущова в 1964 році, головний ухил радянської
стратегії за менш колоритного і значно бюрократичнішого Брежнєвського
режиму підтримувався й надалі. Стратегічна надбудова протрималася
протягом двох наступних десятиліть, накладаючи на радянську економіку
такі надзвичайні обмеження, що, нарешті, і без того нереалістичне
завдання перемогти Сполучені Штати в галузі економіки взагалі втратило
будь-який сенс. Так само, як спроби розширити роль Радянського Союзу в
Третьому світі й таким чином подолати політику стримування, яку Захід
здійснював у Євразії, незважаючи на тактичні домовленості з
адміністраціями Джонсона та Ніксона, обтяженими війною у В’єтнамі та
прагненнями перепочинку в холодній війні.

Американо-Радянські угоди цього періоду були, однак, обмежені лише двома
сферами: певний скромний прогрес у переговорах про контроль за
озброєннями та незначне ослаблення напруженості в Європі. Проте,
оскільки радянська експансія в Третьому світі тривала, зростання
стратегічного потенціалу Радянського Союзу не припинялося, навіть цей
незначний прогрес змушував Захід називати кінець холодної війни
передчасним. Наприкінці 1960-х та на початку 1970-х років в моду ввійшло
поняття «детант» (розрядка), «поза холодною війною» — поширений в пресі
заголовок. На початку 1970-х років американський президент навіть
оголосив про створення «покоління миру».

На цій фазі змагання європейські союзники Америки поступово одужували
та, будучи захищеними політикою стримування, що базувалася на
американській силі, намагалися робити вигляд, нібито вони займають
дедалі нейтральнішу позицію в глобальній холодній війні й готові
вступити в переговори про часткове «припинення вогню» в Європі.
Сполучені Штати відкрито цій позиції не протидіяли, проте схилялися до
створення напруженості в альянсі, а також зважали на можливості
радянської дипломатії. Гасло: «Європа до Уралу» чи термін «ост політика»
для багатьох означали таємний шифр окремої європейської позиції з
основних питань стосунків Сходу-Заходу. Непопулярність в’єтнамської
війни посилила відчуття ізоляції Америки і здобула поштовх в
американських гаслах, що закликали: «Повертайся додому, Америко».

Наступальна готовність СРСР досягла свого апогею в середині 1970-х
років. Отож радянський наступ наклався на втому Америки після війни у
В’єтнамі та поширеною в Європі мирною готовністю такого рівня, що
Америка була, здається, вже готова врегулювати холодну війну навіть у
спосіб визнання своєї стратегічної другорядності. Блискучий удар
президента Ніксона — початок американо-китайських відносин, змінив
геостратегічний контекст проте не зміг компенсувати внутрішнього розколу
та деморалізації Америки. Ця умова змусила Держсекретаря Генрі
Кісінджера — який і сам був схильний до історичного песимізму — ретельно
добиватися угоди на зразок Вестфальського миру: кожна зі сторін мала
зберегти свої геополітичні та ідеологічні сфери. ЇЇ мало зміцнити
наголошування на контролі за озброєннями, що таким чином уповільнило б
різке зростання потенціалу Радянського Союзу навіть ціною прийняття (у
договорі про обмеження стратегічних озброєнь ОСВ -1) стратегічної
переваги Радянського Союзу.

Радянський глобальний наступ тривав безперервно аж до другої половини
1970-х років. Не відчуваючи більше політичного стримування з боку
Американських стратегічних сил, радянські війська були розгорнуті у
В’єтнамі, Ефіопії, Йемені, на Кубі, не кажучи вже про життєво важливий у
геополітичному значенні Близький Схід, тоді як радянські військові
сателіти діяли в Мозамбіку, Анголі тощо. Військовий потенціал СРСР досяг
безпрецедентних і справді лякаючих розмірів. Так розгортання СС-20,
націлених на Західну Європу і Японію, насправді мало на меті
залякування. Вперше за всі роки Холодної війни Радянський Союз серйозно
готувався диктувати її результат, як на периферії, так і, можливо, на
центральному фронті.

Проте в західних столицях та Вашингтоні й далі тішилися самообманом.
Лідери Франції та Німеччини змагалися в заграванні з Брежнєвим та
вихвалянні його чеснот. Один з картеровських прибічників найвищого рангу
натякав йому, що він і Брежнєв «мають однакові сподівання», закликаючи
до негайного встановлення контролю за озброєннями в Холі Грейл,
вирішення усіх проблем ідеологічної та геополітичної боротьби. Справді,
з цієї точки зору, догматично виключався не лише будь-який зв’язок між
переговорами про контроль за озброєннями та агресивною поведінкою
Радянського Союзу, але він навіть здобував право встановлювати
«негативний» зв’язок, тобто можливість розглядати американську політику,
що не сподобалася, як обструкцію контролю за озброєннями (приміром,
будь-який стратегічний розвиток американо-китайських стосунків).
Розрядка ж почала розглядатися сама по собі.

Здавалося, настав час повороту в історії, проте його не сталося.
Натомість все обернулося іншим, зворотнім боком, набуло розмаху та,
зрештою, призвело до результату, що перевищив найнеймовірніші сподівання
кількох історичних оптимістів, котрі наполягали, мовляв, радянський
натиск, зустрівши спротив, зрештою, зупиниться, а відтак відкотиться в
зворотній бік.

Як часто трапляється в історії, це сталося з різних причин, починаючи з
людської недолугості до фортуни. Найбільше значення мали помилки та
прорахунки самого Радянського Союзу. Хибно оцінюючи історичну ситуацію,
він вичерпав терпіння навіть найбільш схильних до угодовства партнерів
на Заході, водночас використавши радянські внутрішні ресурси до межі,
коли природжені вади та корупція радянської системи набули динамічного
розвитку. Поведінка ж Радянського Союзу цілком підпадала під концепцію
Пола Кеннеді про «імперський розмах».

Результатом стала заключна фаза холодної війни — приблизно з 1979 до
1991 року. Вона відзначалася поступовим поверненням ідеологічної
ініціативи до Заходу, спалахом філософської та політичної кризи в таборі
супротивника та кінцевим і вирішальним прискоренням Сполучених Штатів у
гонці озброєнь. Ця фаза тривала трохи більше десяти років. Результатом
її була перемога.

Цьому драматичному історичному поворотові передували три критичні
моменти поширення впливу Радянського Союзу. Радянське вторгнення до
Афганістану в грудні 1979 року — очевидно організоване з надією на
відсутність реакції з боку США — підштовхнуло Сполучені Штати до (вперше
за всі роки холодної війни) політики прямої підтримки дій, спрямованих
на винищення радянських військових. Адміністрація Картера не лише
негайно підтримала моджахедів, але й нишком створила коаліцію, до якої
ввійшли Пакистан, Китай, Саудівська Аравія, Єгипет та Великобританія, що
стала на бік афганського опору. Не менш важливим було гарантування
безпеки Пакистану від будь-якого військового наступу Радянського Союзу,
що уможливлювало створення партизанських груп. Протягом 1980-х років, за
адміністрації Рейгана, постійно зростали масштаби та якість
американської підтримки. Таким чином, Америка, разом з Пакистаном, який
відігравав вирішальну роль у цій кампанії, змогла потопити Радянський
Союз у його власному еквіваленті В’єтнаму.

Крім того, внаслідок обурення радянською безцеремонністю, Сполучені
Штати якісно розширили свої стосунки з Китаєм. Уже в 1980-му році
американо-китайське співробітництво набуло стратегічного розвитку,
включаючи не лише «афганські справи», а й інші. Таким чином Радянський
Союз опинився перед зростаючою загрозою оточення.

На додачу адміністрація Картера розпочала створення Сил швидкого
реагування і, що надзвичайно важливо, спільно з головними союзниками по
НАТО вирішила про форму відповіді на розгортання Радянським Союзом ракет
СС-20 — спрямувала до Європи нові високоточні американські ракети
середнього радіусу дії. Останнє викликало активну радянську кампанію
залякування, спрямовану на Європейські країни, коли їх недвозначно
попередили (вустами міністра закордонних справ Андрія Громико), що її
може спіткати доля Помпей, якщо атлантичне кільце безпеки не буде значно
ослаблене. Однак європейські союзники Америки зайняли тверду позицію —
заохочувані дедалі впевненішим тоном Вашингтону та прискоренням
виконання американської програми оборони, прийнятої адміністрацією
Рейгана.

Швидке зростання оборонної могутності США на початку 1980-х років —
включаючи рішення про Стратегічну оборонну ініціативу — шокувало
Радянський Союз й виснажило його ресурси. Москва виявилася абсолютно
неготовою до його масштабу, стрімкості та технологічної сміливості. З
1983 року в Кремлі почався справжній воєнний психоз. Вважалося, що
Сполучені Штати схильні до вирішення проблем військовим шляхом. Лише в
середині десятиліття радянські лідери раптом зрозуміли, що вони не лише
не можуть змагатися, але й не спроможні наздогнати Америку.

Це відкриття співпало з третім вирішальним моментом. У другій половині
1970-х президент Картер розпочав кампанію за права людини. В
контрольованій Радянським Союзом Східній Європі та в самому СРСР
спочатку окремі люди, а потім дедалі чисельніші групи почали
правозахисну діяльність, розраховуючи на моральну і навіть політичну
підтримку Заходу. Боротьба за права людини набувала розмаху. Особливо в
Польщі під впливом виборів папи Іоанна Павла II. Наприкінці 1970-х років
масовий рух «Солідарність» почав загрожувати комуністичному режимові в
одному із найважливіших східноєвропейських сателітів Радянського Союзу.

В грудні 1980-го, а потім і в березні 1981-го СРСР вдався до військового
втручання в справи Польщі. В обох випадках американська адміністрація
шляхом прямих та непрямих сигналів недвозначно дала зрозуміти, що така
інтервенція матиме серйозні наслідки, а підтримка США афганського опору
надала більшої вірогідності цим заявам. За таких обставин кремлівські
лідери визнали за доцільне покластися на запровадження військового стану
самими польськими комуністами. В результаті криза в Польщі затягнулася
на десятиліття, постійно підриваючи комуністичний режим в Польщі, та
невідступно впливаючи на інші країни Східної Європи.

Кампанія за права людини та нарощування озброєнь стали основними
стрижнями американської відповіді, за допомогою чого вдалося не лише
подолати радянську загрозу, але й посилити кризу самої радянської
політичної та соціально-економічної системи.

У середині 1980-х років до влади прийшло нове радянське керівництво.
Розуміючи недієздатність радянської внутрішньої та зовнішньої політики,
Москва намагалися відремонтувати комуністичну систему шляхом енергійних
реформ та зміцнити сателітні режими, аби вони краще сприймалася у
власних країнах. Для виконання цих завдань було необхідно перемир’я.
Таким чином радянські лідери вхопилися за оливкову гілку, простягнуту
адміністрацією Рейгана в 1985 році — особливо у зв’язку з Женевською
зустріччю на найвищому рівні в 1985 році — сподіваючись одержати
перепочинок від гонки озброєнь.

Події недавнього минулого ще свіжі в пам’яті. Внутрішні реформи,
здійснювані абияк, не оживили радянської системи, проте підняли на
поверхню її лицемірство та слабкі місця. Гонка озброєнь виснажила
радянську економіку, одночасно довівши безгрунтовність її ідеологічних
сподівань. Поразка спроби придушення руху «Солідарності» змусила
комуністичний режим Польщі шукати компроміс, що невдовзі завершився
переходом влади до демократичних інституцій, вплив яких поширився на
сусідні країни. Готовність Горбачова примиритися зі змінами в Східній та
Центральній Європі — аби одержати короткий перепочинок, необхідний для
здійснення внутрішніх реформ в своїй країні — призвело не до виникнення
реформістського комуністичного керівництва, підтримуваного народом, а до
розпаду комуністичної системи в цілому.

У 1989 році Москва опинилася перед вибором: або зробити останню спробу
відновити своє панування у спосіб масового кровопролиття — що могло не
лише викликати надзвичайно потужну внутрішню та зовнішню реакцію, але й
призвести до посилення гонки озброєнь та погіршення стосунків з Америкою
— або мовчки погодитися на все. Лідер реформ Горбачов — якого улещував,
з яким загравав і навіть підкупав Захід, яким на останніх стадіях вміло
маніпулювали особисто президент Буш та канцлер Німеччини Гельмут Коль —
обрав другий шлях. Результатом став хаос у Східній та Центральній
Європі, а потім капітуляція.

Чи міг результат бути іншим? І яким було б майбутнє, беручи до уваги
таке минуле?

Захід, можливо, міг перемогти і швидше, проте більшою ціною та ризиком
виникнення війни. Вирішальна можливість для Заходу з’явилася в період з
1956 по 1959 рік. Так, гнучкість Заходу в 1953 році могла би спростити
виведення радянських сил з Німеччини. Проте майже немає сумнівів, що
Кремль використав би Радянську армію для утримування контролю над
Варшавою та Прагою, тоді як на Заході нейтралізація Німеччини могла би
прислужитися виникненню зв’язків НАТО між Америкою та Європою. І
навпаки, більша активність Заходу в 1956 році — коли США ще мали
вирішальну стратегічну перевагу — могла би призвести до витіснення
Радянського Союзу з Угорщини та Польщі. Комуністичні режими в цих
країнах хиталися, а радянське керівництво перебувало в стані паніки.

Однак, тоді холодна війна закінчитися не могла. Ще не настав час колапсу
комунізму в самій Росії, ще далеко не вичерпався ідеологічний потенціал
комунізму в глобальному масштабі. Сильні комуністичні рухи існували
навіть у Західній Європі, ще поширювалася хвиля комунізму на Далекому
Сході. Таким чином припинення холодної війни могло бути лише тимчасовим.
Крім того за таких умов не можна було виключати можливість виникнення
принаймні звичайної війни в Центральній Європі.

Єдиний шанс припинити холодну війну був на початку 1970-х років — на
основі «формули Вестфальського миру». Проте тоді обидві сторони мали б
прийняти встановлений в Європі статус кво. Здавалося, Захід був до цього
готовий. Однак в середині 1970-х років СРСР вбачав у собі носія
історичної місії. Таким чином Москва прагнула до статус кво в Європі, а
також мовчазної згоди Америки на подальшу глобальну радянську експансію
та істотний зсув у «співвідношенні сил». Насправді будь-яке прийняття
статус кво в Європі було б для Радянського Союзу просто тимчасовим
засобом досягнення мети.

Ось чому історично важливо ще раз наголосити, що Кремль не мав наміру
вдовольнитися контролем за роззброєннями чи згодою Заходу на існуючий
поділ Європи. Холодна війна припинилася тому, що Захід зміг поєднати
тверде стримування з активним наступом за права людини та нарощуванням
свого стратегічного потенціалу, водночас стимулюючи опір в Афганістані
та Польщі.

Вірогіднішим буде припущення, що Захід зміг би заощадити десятиліття,
якби раніше зайняв наступальну ідеологічну та стратегічну позицію. Проте
в реальному житті демократії не мають змоги обрати стратегію авангардної
присутності, що вимагає філософської та військової мобілізації, без
наявності достатньої та дійсно загрозливої провокації з іншого боку.
Така провокація була очевидною для декого в 1970-х роках. Для більшості
ж американців та європейців вона стала очевидною лише на початку 1980-х
з виникненням реальної загрози від радянських ракет СС-20, вторгненням
до Афганістану та придушенням польського руху «Солідарність». Протягом
усієї холодної війни саме Америка несла найбільший тягар та проявляла
непохитність. Союзники Америки звичайно демонстрували стійкість у
критичних моментах, проте в інших випадках вони були схильні до
компромісу. Саме Америка підтримувала широкомасштабні зусилля — особливо
за допомогою радіо — спрямовані на проникнення за Залізну Завісу, і саме
Америка на останніх фазах холодної війни відверто підтримала опір в
Афганістані та підпільний рух у Польщі, водночас стримуючи Москву
нарощуванням свого потужного стратегічного потенціалу. Саме Америка
протягом усієї холодної війни приборкувала комунізм завдяки своїй
виваженій позиції та керівництву.

З цієї точки зору історична заслуга у виробленні переможної стратегії та
створення звитяжної коаліції має належати перш за все одній людині:
Гаррі Трумену. Він був вірним Америці, оскільки розумів, що було
поставлено на карту. Пізніше Ейзенхауер розвивав НАТО, спираючись на
Трумена, Картер будував стосунки з Китаєм, спираючись на Ніксона, а Буш
розширив досягнення Рейгана в галузі гонки озброєнь. Американська
політика, можливо, не була блискучою, і часом занадто оборонною, проте
вона була стабільною. Повсякчас вона залишилась тактично зосередженою на
найслабшій ланці радянського «фронту»: Східній та Центральній Європі.
Починаючи з 1960-х років Сполучені Штати постійно намагалися,
безпосередньо чи непрямо, пом’якшувати радянський контроль за регіоном у
спосіб політики «мирного оточення», результат якої нарешті було отримано
в 1980-х роках.

Радянській же політиці, навпаки, бракувало постійності. За винятком
Сталіна, радянське керівництво виявилося менш стабільним та слабшим за
американське. Сталін був Великим Рахівником, який ретельно розподіляв
свої ресурси, знищував своїх ворогів, водночас ведучи гру, спрямовану на
маскування недоліків своєї системи. Та навіть він припустився основної
та історично вирішальної помилки: його брутальна політика в Східній та
Центральній Європі об’єднала Захід, і ця єдність ліквідувала відрив
Америки від Європи. Коли це стало очевидним, перемога Радянського Союзу
зробилася неможливою.

Наступники Сталіна були вже іншого сорту. Так Хрущова можна охрестити
Головним Плутаником, який давив і позував, створюючи ілюзію історичного
перелому в часи нерішучості Заходу. Проте він не міг досягти перелому,
навіть коли мало не довів обидві сторони до небезпечного збройного
зіткнення у період відносної стратегічної слабкості Радянського Союзу.
Брежнєв — Сіра Посередність — являв собою серйознішу загрозу, постійно
нарощуючи радянську стратегічну міць, проте він не знав, коли саме її
слід використовувати, аби здобути політичну перевагу. Якби Брежнєв мав
багатшу уяву, він би скористався з реалізму Ніксона для досягнення
вигідного Вестфальського миру чи доброї волі американського президента
наприкінці 1970-х років, а також наївності окремих його радників для
укладення навіть вигіднішої угоди. Натомість Брежнєв дотримувався
політики глобального оточення, що мала певний периферійний успіх, але не
призводила до прориву на центральному фронті.

Останнього радянського лідера, Горбачова можна назвати Великим Майстром
Прорахунку та трагічною історичною постаттю. Він вважав, що зможе
оживити радянську економіку, що її Брежнєв зруйнував своїми військовими
витратами, проте не знав, як це зробити. Він гадав, що зможе досягти
широкої розрядки, однак недооцінив руйнівних наслідків війни в
Афганістані та репресій супроти руху «Солідарність» в Польщі. Перед ним
замаячіла можливість укладення мирних угод між Сходом та Заходом —
особливо коли розвіявся страх перед радянською інтервенцією і Захід був
у захопленні від нового радянського лідера та військових поразок
Радянського Союзу в Афганістані.

Чи міг СРСР перемогти в холодній війні? ЇЇ результат був наслідком
об’єктивних та суб’єктивних причин, але в будь-якому разі радянська
сторона мала невигідне становище. Західна соціально-економічна система
виявилася набагато міцнішою, а ідеї, що лежали в її основі — набагато
привабливішими. Попри певні ілюзії, що їх пропагував Хрущов та розвивав
Брежнєв, Радянський Союз був змушений «ловити м’яча» протягом усієї
холодної війни.

Карти ніколи не пророкували повної перемоги Радянського Союзу, за
винятком короткотривалого періоду одразу після Другої світової війни.
Якби саме тоді Америка визначилася інакше, результат був би зовсім
іншим. Проте це виключалося з самого початку. Потім Кремль шукав і
можливо знаходив вигідні варіанти, що могли служити платформами для
подальших наступів, проте його лідери не змогли використати й ті
незначні можливості. Вони стукали в двері історії на початку 1950-х
років і навіть більше в 1970-х. Зрештою, остаточну поразку наприкінці
1980-х можна було б відтягнути, якби керівництво Горбачова мало більший
досвід здійснення внутрішніх реформ та швидше відреагувало на
необхідність вирішення афганської та польської проблем в середині 1980-х
років.

Яка зараз головна стратегічна мета Заходу стосовно колишнього
супротивника в холодній війні?

Відправним пунктом для змістовної відповіді є визнання того, що з
історичної точки зору розпад Радянського Союзу, який проіснував понад
сімдесят років, затінюється іншою подією — дезінтеграцією великої
Російської імперії, що проіснувала понад три століття. Це подія дійсно
історичного масштабу. Вона означає тривалу геополітичну невизначеність.
Пройде небагато років перш ніж осяде порох, проте вже зараз зрозуміло,
що посткомуністичні традиції в колишній імперії будуть значно
складнішими та тривалішими, ніж демократична реконструкція Німеччини чи
Японії після 1945 року.

Захід мусить підтримати цей перехід так само віддано та великодушно, як
Америка після перемоги 1945 року. Ця відданість, однак, повинна
керуватися далекоглядним геополітичним баченням, що йде далі, ніж
теперішня одностороння західна зосередженість на сприянні
соціально-економічному одужанню Росії. Хоча воно і бажане, його потрібно
розглядати як частину ширшого зусилля, спрямованого на досягнення двох
взаємопов’язаних цілей: виникнення дійсно нової пост-імперіалістичної
Росії, що зможе зайняти відповідне місце серед провідних демократичних
країн світу, і стабільної консолідації нових незалежних неросійських
держав, частина з яких перебуває лише на початкових етапах власного
національного будування — з метою створення відповідного геополітичного
контексту, що також сприятиме перетворенню Росії на пост-імперіалістичну
державу. Обидві мети взаємопов’язані, тож слід добиватися обох.

Будь-яка двозначність з боку Заходу в цьому питанні буде історичною
короткозорістю. Так само було б свого часу історичною помилкою визначати
за мету щось менше, аніж звільнення Східної та Центральної Європи від
панування Москви. Тож і зараз програма відродження російської економіки,
що водночас не передбачає перетворення Росії на пост-імперіалістичну
державу, може виявитися ефемерною. Відтак, всі зусилля Росії, спрямовані
на ізоляцію та очевидні намагання повернути контроль над Україною у
спосіб збереження контрольованого Москвою порту в Криму, або затримка
виведення російських військ з республік Балтії мають недвозначно
розглядатися як перешкоди для надання ефективної фінансової та
економічної допомоги.

Однак необхідно забезпечити росіян повноцінною альтернативою їх
багаторічного імперського статусу. І це має бути пропозиція
співробітництва з Заходом. Захід справедливо підкреслює, що він вбачає
роль Росії як одного з основних членів Європейської співдружності та
одного з партнерів Америки в розв’язанні важливих світових проблем.
Проте для виконання такої ролі Росія, як раніше Німеччина та Японія,
муситиме відмовитися від імперських зазіхань.

Оскільки будь-яке формальне об’єднання Росії з Європою — це справа
віддаленого майбутнього, я дозволю собі висловити кілька думок з приводу
перехідних форм співробітництва з Європою. Один з таких кроків може
включати надання західної підтримки зонам співробітництва Балтійського
та Чорного морів. Це поєднає країни Центральної Європи, що починають
приєднуватися до ЄС, в одному зусиллі з Росією, республіками Балтії,
Україною та Бєларуссю, спрямованому на об’єднання їх комунікацій,
транспортних мереж, та, очевидно, вільної торгівлі. Калінінград,
залишаючись політично російським, може також стати європейською зоною
вільної торгівлі. Остання угода між Бєларуссю та Польщею про
використання Бєларуссю польського порту Гдині є ознакою того, що
регіональна кооперація в Центральній Європі може просунутися на схід.
Росія не повинна відчувати, нібито її відокремлює від Заходу новий
санітарний кордон.

Вищезазначене необхідно враховувати, допомагаючи національному
будівництву в колишній Радянській імперії. Найважливіше геополітичне
значення мають успіхи України в стабілізації та перетворенні на безпечну
й незалежну державу. Це автоматично сприятиме еволюції Росії як
європейської та демократичної постімперської держави. Відповідно до
цього важливим компонентом стратегії Заходу мають бути зусилля — не лише
економічні, але й політичні — спрямовані на консолідацію зі стабільною
та суверенною Україною. В окремих регіонах колишньої імперії процес
національного будівництва може виявитися ще складнішим, ніж в Україні,
проте його також необхідно підтримувати разом зі здійсненням
посткомуністичних соціально-економічних перетворень.

Вони будуть тривалими і болючими. Захід, надаючи допомогу і поради, має
бути обережним, і не замінити старі комуністичні догми на нові — свої
власні — стосовно використання практики капіталізму. Будь-яка спроба
створювати одночасно вільну ринкову економіку і політичну демократію, що
не докладає всіх зусиль, намагаючись знизити соціальний біль необхідних
перетворень, може призвести до руйнівних зіткнень цих двох завдань. У
свою чергу це може дискредитувати обидві цілі в очах людей та привернути
увагу до деяких нових доктрин.

Таким чином, наслідки холодної війни ставлять перед Заходом воістину
приголомшуючі проблеми. Головне завдання Заходу — забезпечити мирну
дезінтеграцію Радянського Союзу та безповоротний кінець Російської
імперії, переконавшись, що колапс комунізму дійсно означає кінець
утопічної фази новітньої політичної історії. Проте ці грандіозні
завдання можна виконати лише за умови, що Захід знову продемонструє
стабільну стратегічну міць, зосереджену на чітко визначених
геополітичних — а не лише вузьких соціально-економічних чи туманно —
ідеалістичних — цілях.

Похожие записи