РЕФЕРАТ

На тему:

ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК

ПОЛЬЩІ НАПРИКІНЦІ XIV —

В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XV ст.

БОРОТЬБА З НІМЕЦЬКОЮ

ЕКСПАНСІЄЮ

Після смерті бездітного Казимира ПІ королівська гілка Пястів припинила
своє існування. Згідно з династичним договором, який уклав Казимир,
польський престол посів угорський король Людовік Анжуйський (1370—1382).
Зміна правлячої династії викликала у поляків занепокоєння. Багатьох
лякало іноземне походження монарха. Відверто ворожу позицію щодо нього
зайняли великополяни, проте малопольська знать і рицарі підтримали
Людовіка й вітали його вступ на польський престол. Під час коронації
Людовік заприсягнувся, що не допустить зменшення території або поділу
Польського королівства, а також пообіцяв відвоювати відторгнені землі.
Згодом він повернувся до Угорщини, передавши управління Польщею своїй
матері Ельжбеті, сестрі Казимира III.

З метою зміцнення позицій нової королівської династії у Великій Польщі
Ельжбета здійснила ряд нововведень: заснувала спеціальні суди, які
розглядали справи щодо повернення шляхті конфіскованих у неї маєтків;
надала привілеї деяким велико-польським містам; скасувала митні бар’єри
в торгівлі з Угорщиною. Проте ці заходи не могли задовольнити польських
феодалів. Тоді в обмін на визнання ними права на польський престол за
своїми дочками Людовік на з’їзді представників різних верств польського
суспільства, який відбувся в місті Кошице у 1374 р., уклав з ними
договір. Ця угода пізніше дістала назву Кошицького пакту, або Кошицького
привілею. За надання права на корону одній з його дочок Людовік
зобов’язався:

1) звільнити землевласників від усіх державних податків, за винятком
плати (у розмірі двох грошів) з кожного селянського лану (порадльне);

2) призначати на земські посади (воєвода, каштелян, підкоморій, суддя)
лише місцевих феодалів,

3) не призначати на посади королівських старост іноземців;

4) надавати платню польським рицарям, які братимуть участь у війнах поза
межами країни, та сплачувати викуп за дворянина, який потрапить у полон;

5) не зазіхати на всі надані раніше привілеї.

Доба правління Людовіка, який здебільшого опікувався справами Угорського
королівства, не була спокійною для Польщі, а його смерть у 1382 р. ще
більше загострила становище в країні. Жодна з дочок, які мали
успадкувати престол, не досягла повноліття. У країні розпочався період
безкоролів’я, що супроводжувався боротьбою за владу між: різними
угрупованнями феодалів Великої та Малої Польщі. Нарешті, в жовтні 1384р.
у Кракові на польський престол було обрано одинадцятирічну Ядвігу. На
Радомському (Великопольща) й Віслицькому (Малопольща) сеймах магнати й
шляхта ухвалили присягнути Ядвізі за умови її постійного проживання в
Польщі. Всі ці події врешті-решт призвели до скасування
польсько-угорської унії.

Пошук виходу з кризи, пов’язаної з визначенням правителя в польських
землях, призвів до укладення в 1385р. Кревської польсько-литовської
династичної унії. Після прийняття католицтва й одруження з
дванадцятирічною Ядвігою польським королем став великий князь Литовський
Ягайло (Ягелло), відомий під іменем Владислава II (1386-1434) —
засновника Ягеллонської династії.

Кревська унія поклала край нападам Литви на польські північно-східні
землі та суперництву за Галицьку Русь. В унії об’єднувалися дві держави
з метою дати відсіч небезпечному сусідові — Німецькому (Тевтонському)
орденові, який, захопивши польське Помор’я, остаточно відрізав
королівські землі від Балтійського узбережжя, гальмував їхній
економічний розвиток. Укладення унії підвищувало престиж польської
держави як форпосту римо-католицької церкви на сході Європи.

В самому Великому князівстві Литовському ставлення до унії з Польщею
було неоднозначним. Двоюрідний брат Ягайла — Вітовт (Вітаутас) — не лише
виступив проти унії, а й проголосив себе великим князем Литви. Для
боротьби з Ягайлом Вітовт, поступившися Жемайтією (Жмуддю), уклав союз
із Тевтонським орденом. Після укладення в 1401 р. нової
Віленсько-Радомської унії Вітовт урешті-решт визнав владу Ягайла, за що
мав довічно зберегти титул Великого князя. Була досягнута домовленість,
що в разі відсутності у Ягайла наступника не обирати польського короля
без згоди Литви.

Укладення польсько-литовської унії призвело до загострення відносин із
Тевтонським орденом, а згодом і до чергової війни. Приводом для неї
стало повстання жителів Жемайтії, які відмовилися сплачувати данину
тевтонцям. Воєнні дії розпочалися в серпні 1409 р., коли рицарі захопили
північ Куявії та Добжинську землю.

Вирішальна битва між тевтонським і польсько-литовським військами сталася
15 липня 1410 р. під Грюнвальдом. До складу польсько-литовської армії,
очолюваної Ягайлом, входили також руські, чеські й татарські загони. До
Тевтонського війська після оголошення хрестового походу приєдналися
представники понад 20 західноєвропейських країн. Польсько-литовська
армія перевищувала тевтонців кількісно, але мала гірше озброєння. Битву
розпочали литовсько-руські полки, які знищили ворожу артилерію й
потіснили тевтонське військо. Дальші події на полі бою призвели до
поразки тевтонців і загибелі великого магістра ордену Ульріха фон
Юнгінгена. В ході війни польсько-литовські війська захопили значні
території, підвладні ордену, проте їм не вдалося взяти столицю тевтонців
Мальборк. Від остаточного розгрому орден урятували нескінченні чвари між
Ягайлом і Вітовтом, а також допомога, що надходила від Римської курії та
імператора Священної Римської імперії Сигізмунда Люксембурга.

Згідно з мирним договором, укладеним у лютому 1411 р. в Торуні, тевтони
повертали Польщі Добжинську землю, а Литві — Жемайтію; за повернення
полонених орден сплачував викуп. У свою чергу, поляки мали повернути
ордену всі захоплені ними міста, фортеці та замки. Перемога над
тевтонами у Грюнвальдській битві стала для нащадків переможців символом
спільної боротьби слов’янських народів проти німецької експансії на схід
і сприяла піднесенню престижу Польщі.

Однак після укладення Торунського миру тевтонські рицарі не припинили
свої грабіжницькі напади на польські та литовські землі. У 1414 р. на
соборі римо-католицької церкви в Констанці польська делегація подала
скаргу на орден, в якій засудила насильницькі методи навернення в
християнство. Незважаючи на те, що на соборі не вдалося розв’язати
польсько-німецькі суперечності, репутація ордену була підірвана. Згідно
з умовами нового мирного договору, укладеного у 1422 р. поблизу озера
Мельно, тевтонці підтвердили належність Жемайтії Великому князівству
Литовському. У ході наступної польсько-німецької війни 1431—1435 рр.
великий князь литовський, уклавши союз із тевтонами, виступив проти
Польщі. Однак у 1435 р. під Вількомежем поляки завдали поразки
тевтонсько-литовському війську.

На початку тринадцятилітньої польсько-німецької війни (1454—1466) на
допомогу повсталим польським містам Східного Помор’я, чиї права
порушувалися Тевтонським орденом, прийшов польський король Казимир
Ягеллончик. Вже у 1454р. було проголошено акт про інкорпорацію території
Пруссії до Польського королівства, а її населення як повноправне
переходило у підданство польської корони.

Польські збройні сили на початку війни складалися головним чином з
ополчення («посполитого рушення»), яке не могло протистояти добре
озброєному та навченому війську тевтонів. Саме в цей період у котрий раз
загострилися польсько-литовські відносини. Литва відмовилася підтримати
Польщу в її протистоянні з орденом, що свідчило про фактичне припинення
Кревської унії. Однак уже на початку 60-х років Казимиру вдалося
сформувати боєздатне наймане військо. В 1462 р. польська армія під
проводом сандомирського підкоморія Петра Дуніна завдала серйозної
поразки тевтонам у битві під Свенцино.

Восени 1463 р. польська ескадра, споряджена Гданськом і Ельблонгом,
розгромила удвоє більший флот тевтонів. Після ряду перемог і захоплення
в 1466р. міста Хойніце був укладений мирний договір у Торуні, за умовами
якого до Польщі поверталося Привісельське Помор’я з Гданськом,
Хелминська й Михайлівська землі, а також т. зв. «Королівська Пруссія»,
разом із Вармінським єпископством і містами Мальборк, Ельблонг і Штумм.
Королівська Пруссія дістала широку автономію: мала власний сейм,
скарбницю та окремі правові норми. Інша частина колишнього Тевтонського
ордену — Орденська Пруссія — потрапила у васальну залежність від
Польської корони, її столицею став Кенігсберг. Отже, Тевтонський орден
утратив більшість своїх територій і був позбавлений суверенітету, а
Польща, отримавши вихід до Балтійського моря, з кінця XV ст. стала
активною учасницею європейських подій.

ЛІТЕРАТУРА

Длугош Ян. Грюнвальдська битва. Москва, 1962.

Дневник Люблинского сейма 1569. Санкт-Петербург, 1863.

Дыбковская А., Жарин М., Жарин Ян. История Польши с древнейших времен до
наших дней. Варшава, 1995.

История Европы: В 8 т. Москва, 1993. Т.3. Кареев Н. Очерки истории
реформационного движения и католической реакции в Польше. Москва, 1926.

Ливанцев К. Е. Сословно-представительная монархия в Польше, ее сущность
и особенности (вторая половина XIV — конец XVI вв.). Ленинград, 1968.

Любович Н. История реформации в Польше. Кальвинисты и антитринитарии.
Варшава, 1887.

Полный свод статутов Казимира Великого // Хрестоматия памятников
феодального государства и права стран Европы/Под ред. В.М.Корецкого.
Москва, 1961.

Польские мыслители эпохи Возрождения. Москва, 1960.

Україна і Польша в період феодалізму: 36. наук, праць / Під ред. ВА.
Смолія. Київ, 1991.

Похожие записи